День сардини

1

Все було, як і раніш, тільки наша компанія потроху розвалювалась. Коли я знову з’явився в «Рідженті» й поспитав про Носача, мені відповіли так, ніби його й на світі не було. Коротун спокійнісінько грав на більярді з якимось типом, на прізвище Сенгстер,— той мені дуже не сподобався. Мишеня Хоул з Бевзем цмулили кока-колу. Обидва були якісь сонні та ліниві. До того ж знуджені. Я анітрохи не здивувався, коли Бевзь на моє запитання лиш невдоволено скривився.

— Не бачив його відтоді, як отой його братуха порішив кралечку Міллі. Він тепер нас цурається.

Я глянув на Мишеня, та той тільки здвигнув плечима, і це вивело мене з себе.

— Виходить, ви покинули його в біді?

— Ти ж знаєш Носача,— буркнув Мишеня.— Йому ніхто не потрібен, от він і не ходить сюди.

— А може, йому хотілося б з кимось поділитись?

— Облиш,— мовив Бевзь.

— І ніхто його не шукав?

— Ти що? — здивувався Мишеня.— Його старий так зустрів одного дідка, який прийшов помолитись за їхні душі, що той і досі не може поворухнути рукою. І Носач теж звірюкою став.

— А хто ж той дідок? — спитав я про всяк випадок, хоч уже й сам здогадався.

— Якийсь пастор,— мовив Гаррі Джонс.

— Горе зовсім прибило їх,— докинув ще один, вихиливши склянку кока-коли.— Стара й досі не отямилась.

— Ти з ним товаришував,— сказав Мишеня.— От і йди до них, хай тобі теж руку вивихнуть.

— Слухайте, хлопці, що я вам розповім,— обізвався Бевзь.— Іду я вчора в автобусі і тисну одну кицю, а друга позад мене стоїть. Не витримала та й каже: «Ви думаєте, я нічого не бачу? Я з вас очей не спускаю». А я не розгубився і кидаю їй стильним голосом: «Тоді спустіть їх, бо вони можуть витекти». Ну й реготала ж вона, мабуть, геть штанці обмочила.

— Та ну її к бісу,— мовив Сенгстер.— Ввечері що робитимем?

— У «Павільйоні» цікавий фільм,— сказав Мишеня,— «Жінка-велетень та її діти». Підемо на п’яту годину, а потім гайнемо в «Меджестік» — потанцюємо.

— Я бачив цей фільм, його давно мухи засиділи,— пробуркотів Бевзь. І обернувся до мене.— А ти бачив які-небудь цікаві фільми, Артуре?

Я відповів, що ні.

— В кіно біля Західних воріт крутять шикарний фільм. Ходімо? — запропонував хтось.

— Та ні, краще до клубу,— заперечив Бевзь.— Там дівчата, знаєш, як казяться, коли почують джаз,— самі лізуть тобі на коліна й обіймають за шию.

— То ходім туди,— озвався Сенгстер.

— А пити що будемо — каву? — запитав Бевзь.

— Вип’ємо по кухлю пива, там поруч бар,— відказав Джонс.

— Біс його знає,— вагався Бевзь.— Може, все ж таки зберемося тут годині о шостій?..

— Спитай Коротуна,— порадив Сенгстер.— Гей, Коротун!

Той підійшов.

— Що тут за гвалт? — спитав він.

— Знову нікуди піти ввечері,— сказав Сенгстер.

— Щось придумаєм,— мовив Коротун.— Привіт, Артуре.

— Стривайте, хлопці,— сказав я.— Мені не до того.

— Тривожишся?

— Місця собі не знаходжу,— відповів я.

— Зрозуміло. Наполеон на Ельбі,— мовив Коротун.

— Підеш з нами в джаз-клуб? — спитав Гаррі Джоне.

— Дайте нам спершу поговорити,— сказав Коротун. Ми відійшли в куток.— Він покинув нас, розумієш, покинув. Нічого нам стромляти свого носа в його справи. Він-бо зовсім навіжений. Я бачив його минулої неділі. Роботу покинув ще в день убивства. Каже, що влаштує Кребові втечу.

— Та він збожеволів!

— А ти спробуй йому це сказати. Він кожному горло ладен перегризти. Каже: потрібно буде — підірву стіну.

— Мені треба побачити його,— сказав я.

— Може, й мені піти?

Я похитав головою.

— Треба тільки показати йому, що ми про нього не забули.

— Дарма стараєшся. Він утовкмачив собі, що весь світ заодно з поліцією — всі, хто не хоче робити з ним підкоп до камери смертників.

Та я вже вирішив.

— Де його можна знайти?

— Це дуже просто — він узяв Кребову тачку і торгує фруктами біля критого ринку. Тільки не забудь надягти шолом і панцир.

Хоч вірте, хоч ні, а мені насилу вдалося примусити себе піти. Я ж знав цього типа. Він був наче той тигр у джунглях, і ніщо не могло зупинити його. А брата він таки любив. І якщо вже вирішив улаштувати йому втечу, то буде гнути свою лінію, і хто не підтримає його, одразу стане йому ворогом нарівні з поліцією, суддею та присяжними. Та не лише в цьому річ. Я з материним молоком всмоктав страх до вбивства. Точніше, не до вбивства, а до зашморгу. Коли привселюдно вішають тисячі людей, то мимоволі тисячі інших беруться за розум. Колись влаштовували всілякі видовиська на різдво і привселюдні страти теж; вони й залишили по собі ганебну пам’ять, яку підтримує тепер те, що діється за високими мурами. Угледівши Носача із дверей крамниці навпроти ринку, я немовби побачив його вперше. Його кумедний ніс з горбочком більше не здавався смішним — він був не ознакою хижості, яка робила його нашим ватажком, а лиховісним символом шибениці, і, коли він повертав голову та кричав: «Апельсини, яблука!» — я бачив, як у нього під шкірою ходили жовна.

Він був часточкою того страху, що його я не хотів торкатись, і все одно мене тягло до нього. У місті тільки й говорили, що про вбивство та про те, що буде за це Кребові. Багатьом дуже подобалось думати про довгу ніч та коротенький спектакль, який відбудеться після неї. Носач і його родичі знали це. Навкруг них зловтішалися й перешіптувались вороги, і їм залишалося тільки давати відсіч. А коли дістанеться й невинному — то пусте. Головне, що всі ображали гідність їхнього родича. Навіть доля самого Креба блідла перед цією несправедливістю, перед таким ударом по гідності всієї родини.

Я бачив, що Носач ловить кожний погляд, кожне слово і кожен натяк, і найбільше його ранило те, що всі вважали його боягузом, який дозволить потягти брата на шибеницю. Я підійшов до нього і насилу проказав:

— Як справи, Носач?

— Катай звідси.

— Давно не бачились. Може, поговоримо, як закінчиш?

— Довго ти збирався,— буркнув він.

— Не знав, де ти працюєш. А додому йти не хотілось.

— Кому ти здався!

— Я хочу допомогти тобі.

Він одвернувся і загукав:

— Апельсини, запашні апельсини, два шилінги десяток! Яблука, яблука, шилінг шість пенсів фунт! Солодкі яблука! — А потім крізь зуби: — Ти що, може, родич судді? Або з присяжними водишся? Йому вже ніщо не допоможе. Пропаще діло. Він убив її — старий Чарлі бачив це на власні очі.

— Ніколи не можна все знати наперед. Його можуть ув’язнити довічно, якщо довести, що в нього з головою не все гаразд.

— Я вже говорив з ким треба. Ні біса не вийде, адже в нашій родині нема якоїсь там клятої спадковості.

— Та це ж лише формальність, чи як воно там зветься.

Він глянув на мене так, що я втік би світ за очі, коли б ноги не одібрало.

— Нема у нас спадковості, розумієш?

— Що ж,— мовив я по паузі.— Нічого не вдієш. Я просто хотів тобі запропонувати...

— Апельсини, шилінг чотири штуки, два шилінги десяток! — знову загукав він.— Запропонувати? — Це вже до мене.— Коли я скажу, що в мене на думці, то ти втечеш, як паршивий пес, котрому наступили на хвіст.

— Ой, Носач, не минути тобі в’язниці.

— Я влаштую йому втечу. От побачиш.— І в той же час привітно всміхався, добираючи яблука для молодої покупниці.— Будь ласка, місіс.— Вона щось пробелькотіла і, вхопивши пакунок, швидко пішла.— Поглянь на неї. її знайомі сказали, що тут торгує брат Креба Керрона. Тепер вона буде хвалитися, що бачила мене.

— Все це ти вигадав,— заперечив я.— Вона нічого такого не думала...

Він розтулив кулак.

— Ось бачиш. Шилінг і шість пенсів за фунт. Навіть здачу забула.

У нього на долоні був флорин.

— За шість пенсів поглянути на брата вбивці — це ж дурничка, правда? А знаєш, про що вона мріє? Щоб лиходій на зразок мене підстеріг її на «Болоті» темної ночі. Щоб повалив її, заткав рота травою, й роздягнув догола... Солодкі яблука, місіс! Чудові яблука, шилінг шість пенсів фунт! Солодкі гібралтарські апельсини, шилінг чотири штуки!.. І тоді вона буде щаслива і не писне навіть. А потім, знаєш, що? Потім прибіжить додому, знепритомніє, буде ридати, поскаржиться в поліцію, і ті вийдуть на облаву з собаками... Солодкі гібралтарські апельсини! Шилінг чотири штуки! Десяток два шилінги, самі тануть у роті!.. І якщо собаки його вистежать, вона ще раз знепритомніє — коли її виводитимуть із зали суду. А якщо не впіймають, то все життя згадуватиме його з любов’ю.

— Звідки ти знаєш? Може, вона хороша жінка?

— Не сміши мене! Мого братуху зашморг чекає, а за віщо? За те, що хотів просто так спати з тією лахудрою. А її це не влаштовувало. От він і вбив її. І мав на це повне право. Для неї і кулі шкода, ось що я тобі скажу. Треба було ножем її штрикнути...

— Якщо ти не вгамуєшся, то неодмінно потрапиш до божевільні або ще й у гірше місце,— мовив я.— До чого все це зараз говорити?

— Чорта лисого,— кинув він з усмішкою.— Ну, та гаразд, годі вже. Ти поспішаєш? Ні? Тоді допоможи мені одвезти тачку.

Я був надто переляканий і не міг відмовитись. І все ж думка в мене невпинно працювала. Цікаво, чи у вас теж так? Що б я не почував — сором, відразу, горе чи співчуття,— я все одно невпинно думаю. Завжди насторожі. І я зрозумів Носача.

Тепер я знав, чому він так просто жив у світі, який ненавидів; чому всіма командував і навіть мене примусив коритись; чому міг мати діло з ким завгодно. Він ніколи не думав про дві справи одразу. Хай навіть у нього була всього-на-всього крапля того мозку, він все одно був розумніший за мене, бо завжди думав лише про одне — про своє та про себе. Він не думав ні про вчора, ні про завтра. Для нього існувало тільки сьогодні. На все інше йому було начхати. Хай навіть думки його були неправильні, вони примушували його діяти. Не якісь там кволенькі, плісняві думки, а іскристі, розпечені до білого жару. От якби з цього була користь! Забрати б собі, наприклад, у голову думку: хочу допомагати людям,— і ні про що більше не думати. Тоді вже будьте певні: люди дістануть допомогу. Не треба ні грошей, ні освіти, ні таланту, бо завдяки цьому жарові, цим розпеченим думкам усі, хто потребує допомоги, неодмінно дістануть її. Але звідки береться той жар?

Я думав про це весь час, везучи тачку, мало не падаючи та уникаючи машин,— як визначити думку і розпалити її?

Ставлячи тачку в глухий закуток, Носач запитав:

— Проведеш мене? — Я не відповів.— Є безліч способів визволити його, та я вибрав один, найліпший. Тільки тут потрібна сміливість. Це тобі не забавка. Хіба це чувано — визволити людину, засуджену до страти!.. Ну, як?

— А що він сам каже?

— Креб? Я його не питав. Та він погодиться, будь певен.

— А раптом опиратиметься?

Носач вхопив мене за руку.

— І звідки ти набрався таких дурниць? Та хай він що хоче меле, а перед стратою неодмінно погодиться...

— Ні, не погодиться.

— Звідки ти знаєш? — мовив він, підходячи впритул.— Звідки ти це взяв? Я йому брат чи ти?

Було б мені схитрувати, погодитись, хай собі дуріє. Все одно нічого не вийде. Такі дитячі фантазії добром не кінчаються. Але я знав його норов. Він може примусити сказати «так» просто тому, що він дужчий, і я вирішив допомогти йому єдино можливим для мене способом — сказати «ні», вперше відтоді, як ми потоваришували.

Я мовчки похитав головою.

— Гаразд, я пожартував,— мовив він, пускаючи мою руку, і рушив геть. То була трагічна хвилина для нас обох.— А що, як він і справді не захоче? — раптом спитав Носач через плече.— Ні, це ти просто хочеш викрутитись. Не може він хотіти смерті. Він вчинив не гірше за тих, що стріляють на війні, або тих, що кинули атомну бомбу,— у нього хоч причина була. Він знав, у кого стріляє. Та годі, ти з ними заодно: хочеш, щоб його повісили!

— Слово честі, не хочу,— запевнив я.— Коли б моя воля, то нікого б не вішали.

— Всім цим теревеням гріш ціна,— кинув він і засміявся.— До того ж це лише мрія. Все одно у нас нічого не вийде, навіть надлюдині таке не під силу... Я просто хотів випробувати тебе, подивитись, як ти поведешся. Коли б ти погодився, я перший сказав би, що вона його доконала і що йому тепер лиш того й хочеться, аби швидше скрутили руки та повели туди...

Біля дверей він простягнув мені руку.

— Ти не розсердився? — Я, мало не плачучи, сказав, що ні, і він потиснув мою руку.— Хіба я так вчинив би на твоєму місці? — сказав він, ні до кого не звертаючись.— Звісно, що ні. Я б таки підклав тобі свиню. Та я так, власне, і зробив...

Він обійшов навколо мене, заклавши руки в кишені, знаючи, що я в його владі; потім прихиливсь до стіни.

— Маєш закурити? — Я дістав сигарету і кинув йому.— Ти не повіриш...— почав він і змовк, прикурюючи. Я ждав, що буде далі, а він просто комизився переді мною.— Ти не повіриш,— повторив він,— але я ще зроду не бачив такого гарячого дівчиська.— Він труснув головою і якось дивно, очікувально глянув на мене.— Одного вечора я забіг до неї перепросити за те, що мій старий витурив її старого, сказав, що я добре знаю її і що її батько виконував свій святенницький обов’язок.— Він одшпурнув сигарету, не викуривши й половини.— Люблю отак почати й кинути... Ти слухаєш, Артуре? — Я кивнув.— Ну от, пішли ми з нею прогулятися, довго ходили й розмовляли. Атож, поговорити вона любить. Я покаявсь їй у всіх своїх гріхах. Все йшло як по писаному. А потім вона спитала про тебе, і тут у мене вихопилось ненароком...

— Що вихопилось?

— Я просто так, для сміху, розповів їй, як ти катався з одною дамочкою в розкішному автомобілі. Вона сказала, що в цьому нічого поганого нема, а потім як вибухне... Та все-таки я втішив її,— сказав він переможно. І, схиливши голову набік, запитав: — Ну що ти на це?

Може, він гадав, що я вдарю його, та мене так хутко не розворушиш. Звичайно, мені було боляче, що Дороті нічим не краща за інших...

Та найприкріше було, що я сам цього не помітив, і лише Носач відкрив мені очі. Сумно було згадувати її голос, обличчя і того бідолаху пастора; та найбільше жаль було сердегу Артура. Я відчув, як у мені закипає злість. Якби він одійшов, може б, усе скінчилося мирно. Та йому було мало. Він підійшов і тицьнув мене пальцем у бік. І я не витримав. Три рази стусонув його під груди, а потім зацідив у пику — дуже легко поцілити куди хочеш, коли твій супротивник зігнувся в три погибелі. На якусь мить я став таким, як і він, і мене пойняла одна-єдина думка: відправити його туди, куди Креб відправив Мілдред. Та, відчувши біль у руці, я отямився і рушив геть, розтираючи пальці на ходу. Нічого, оклигає, але тепер між нами кінець,— принаймні так мені здавалося.