День сардини

1

Чи траплялося вам перебути холодну ніч просто неба? Я обійшов усе задвір’я, шукаючи якогось сарая, але натрапив лише на високий паркан, геть утиканий по верху битими пивними пляшками,— це видовище довело б до сліз першого-ліпшого броварника. І все ж я переліз через той мур і попростував густим сосняком, у якому, куди не глянь, блимали якісь червоні вогники. То були очі фазанів. Я простягнув руку, і один з них боляче дзьобнув її,— певно, фазани були свійські, але не зовсім ручні. Я взяв свій велосипед і поїхав далі.

Невдовзі побачив великий будинок, достоту як у фільмі «Знак Хреста» — порожній ганок, холодні кам’яні плити, гарні кольорові вікна і кістяк старого американського органа, відданого на поталу стерв’ятникам.

Двері міцно замкнені. Я пішов далі й натрапив на якесь звірятко з довгим писком і сумирними очима; воно стало напоготові, піднявши лапки. Видно, мій дух йому не сподобався, і воно втекло.

Я зайшов у двір цього будинку з облупленими стінами, обваленим дахом і порожніми рамами вікон. Скрізь поміж кам’яними плитами росли кущі. Щось зашаруділо, і я кинувся геть ще швидше, ніж те звірятко. Стежка повернула вбік і вивела мене на бруковану дорогу, яка далі розділилася на дві, а потім знову з’єдналась перед руїнами будинку з трьома рядами вікон, шпичастими вежами і розкішним, схожим на печеру, під’їздом, куди я й зашов з велосипедом. І одразу ж опинився у величезній кімнаті, майже як танцзал у «Рідженті», з каміном, що його можна було б прийняти за гігантську браму, якби не димар, що височів десь за тисячі миль над головою.

Я освітив кімнату велосипедним ліхтарем — скрізь купи каміння, дощок і штукатурки. Ліворуч од мене зяяло провалля — ніби гігантський солітер виїв усе і слід його заріс кропивою. Праворуч було безліч інших кімнат, а зверху ребрилися балки, з яких, наче велетенські випотрошені оселедці, звисали рештки штукатурки.

В кінці коридора, очевидно, була колись кухня з великою чавунною плитою та тріснутою раковиною. Мій ліхтар був занадто слабкий, і я не міг добре роздивитися гарні ліпні оздоби в інших кімнатах — якісь там кролики чи зайці, дубове листя й кукурудзяні качани. Потім я побачив ще одні двері. За ними темнів коридор, який поступово збігав кудись униз, ніби підземна печера. Обабіч були невеличкі комірки, і в кожній із них кам’яні жолоби. Під ногами валялось бите скло, а в одному з жолобів була товстелезна порожня пляшка.

Далі коридор, немов задихнувшись, стрімко падав униз і обривався проваллям, так що я мало не дав сторчака. Не знаю, що мене зупинило. Я стояв на висоті п’ятнадцяти-двадцяти футів над прірвою, густо зарослою чагарями. Під ними дзюрчав струмок, ніби хтось грав на іграшковому ксилофоні. Я уявив себе там, на дні провалля, як я лежу цілими днями горілиць, дивлюсь на зелене гілля, слухаю, як дзвенить вода, і чекаю голодної смерті. Кажуть, що, коли поблизу є вода, можна протриматись довше. Мені здалося, що за рогом сяйнуло світло, і я погасив ліхтар. Світилось вікно, очевидно, у підвалі. Світло вабило до себе, і я, повернувшись назад, обійшов будинок коридором. Почулося підозріле шамотіння. Я зупинивсь і якусь мить думав, хто б міг там світити. Потім озирнувся навкруги і глянув у небо, по якому, наче сполохані, бігли хмари. «А, пан чи пропав»,-— подумав я і пішов далі.

Спочатку відшукав те вікно. Крізь уцілілу шибку побачив чоловіка, який сидів мало не на самому вогні. Він весь час ворушив дрова дрючком, і я подумав, що, може, він смажить форель або принаймні кип’ятить собі чай. Напевно, він зачув мої кроки, бо, коли я ввійшов у двері, що вже років із двісті висіли на одній завісі, рвучко підхопився і став під стіну, готовий до бою. Борода давно не голена, налляті кров’ю очі. І ще ніс... Я такого зроду не бачив — кривий, мов турецький ятаган, і довгий... мабуть, довший за бороду, хоч це, звичайно, тільки так здавалось.

Я зайшов, намагаючись не дивитись на його ніс, бороду й довгі патли. Сам не знаю чому, я вигукнув: «Усе гаразд, друже!» Він нічого не відповів, але як від нього смерділо, скажу я вам! Наче од видри — не пивом, а скоріше тухлими яйцями і голландським сиром, що з місяць пролежав у вигрібній ямі разом з гнилим м’ясом. Проте в підвалі було тепло, і я пошукав очима, на що б сісти. Біля вогню стояло відро, накрите дошкою. Поки я грів руки, він стовбичив у кутку, не дивлячись на мене. Я трохи боявся, але це ще дрібниці — адже замість нього міг бути й Креб із закривавленими руками. І я раптом відчув полегкість, і навіть його жахливий ніс більше не лякав мене. Я тер руки, стежачи, щоб він часом не кинувся на мене, і дивувався: а де ж чайник?

Нарешті спитав:

— Курити хочеш?

Він глянув на мене і нічого не сказав.

— Погрій носа.— Я простягнув йому пачку. І додав про всяк випадок — може, він не розуміє по-англійськи: — Сигарета, курити, розумієш?

Він підбіг і турнув мене з відра. Лиш тоді я підвів голову, роздививсь, який у нього здоровенний ніс, і збагнув, у чім річ. Як і кожна людина, він був дуже чутливий до своїх вад. Я встав і підійшов до нього, але, признаюся вам чесно, тремтів, наче осиковий лист!

— Слухай,— сказав я.— Погріти носа — це значить курити, зрозумів? Усі так кажуть.

Він щось пробурчав і взяв сигарету. Я дав йому припалити. Тоді він знову заповз у свій куток і, повернувшись до мене спиною, пахкав, мов паровоз. Затягувавсь жадібно і нетерпляче, ніби сто років не курив. Я сказав, що хочу чаю. Він підійшов до купи ганчір’я, розворушив її і витяг синю каструльку з ручкою, чай у кульку та бляшанку згущеного молока. Води, звичайно, не було. Довелося йти до струмка, та я пішов би й на Еверест. Ми пили чай, передаючи бляшанку з рук у руки. Такого смачного я зроду не пив. Довго тримав його в роті, щоб зігрітись та посмакувати, і, коли той мурмило пропонував мені черговий ковток, ні разу не відмовився. Нарешті він оддав мені решту — мабуть, із чверть бляшанки,— а сам вийшов. Я думав — утік, та він вернувся з оберемком дров і підкинув їх у вогонь.

Ми повкладалися спати: я — в своєму кутку, а він — у своєму. Пам’ятаю, що його місце було якраз навпроти дверей. Він не ліг, а тільки скулився навпочіпки, накинувши на плечі старий плащ. Весь час нишком зиркав на мене, а я на нього. А може, це мені так здавалося. Десь через півгодини він скинув плащ і простягнув мені. Я відмовився — боявся, що й від мене так тхнутиме,— і він знову напнув його на себе. І тут я звернув увагу на його очі — червоні і, головне, точнісінько такі, як у того звіряти, що я наскочив на нього, заходячи у двір. І сам він видався мені якимось звіром, тільки зовсім плохим. Раптом він запитав:

— Якась халепа?

Я кивнув.

— Од цього не втечеш.

І більше ні слова. Я дивився на нього, і мені не було навіть лячно, тільки цікаво. Борода спадала йому на груди, а величезний саксонський ніс немовби розтинав обличчя надвоє. Обабіч блискотіли два червоні вогники, які утворювали подобу хреста. Коли вночі я прокинувся, він плакав, мов дитина.

2

А потім я прокинувся аж уранці. Він зник, забравши з собою отой свій дух. Проте ганчір’я й бляшанка були на місці. Цей бідолаха залишив мені майже все своє майно.

Я був голодний як вовк, тому передусім приніс води і, не чекаючи, доки вона закипить, угризся зубами в шоколад. Потім зручно вмостився на порозі. Сонце прозирало крізь листя дерев, щебетали пташки, і, хоч я й задубів і ніяк не міг випростатись, мені було радісно та спокійно, як ніколи ще в житті. Дядечка Джорджа і Спроггета ніби й на світі не існувало. Оце так життя! І все ж на душі у мене був якийсь тягар. Що зараз думають про мене Гаррі й моя бідолашна стара, чи знає Дороті, що я втік з дому, і чи хвилюється вона за мене? Спіймали чи ні сердегу Креба, який здавався мені таким же нещасним, як і цей бродяга?

А потім мене охопив страх, і я вже не міг спокійно всидіти, підхопився, побіг до води, вимив бляшанку, умився і, глянувши на своє відображення у воді, подумав, що не завадило б мати бритву,— адже щетина у мене вже добре-таки росла, а разом із нею наростав бруд. Атож, щоб ви знали, іноді людина буває нещасна навіть від того, що в неї немає бритви і мила. Не забувайте їх. Слово честі, це навіть важливіше за їжу.

В траві білів ряст, і я відчув себе ще бруднішим. Уперше в житті я побачив, як він росте, і мені схотілося назбирати його. Зірвав один. Стебельце було тоненьке, наче голка, і мої пальці шпигнуло холодом. Мені раптом стала неприємною його воскова головка. Колись я дуже товаришував з одним хлопчиком. Але він потім упав з трибуни велотрека й розбився на смерть. Перед похороном мене привели до нього. Хлопчик лежав у труні, накритий простиралом. І ось ця квітка чомусь нагадала мені його мертве, відчужене обличчя.

Я повернувся в підвал, обнишпорив його, запхав манаття бродяги в куток і пішов геть. Важко було повірити, що я ночував у цьому хліві, й мені навіть було дивно, як інші бродяги проводять так безліч ночей підряд — ні з ким прощатися вранці, нікого ждати ввечері,— хоч добре розумів, що мене теж чекає така доля. Від самої думки про це мене так занудило, що мало не вивернуло. Сонце гріло тепло й лагідно, та мене це не радувало, бо до всього ще виявилось, що зник мій велосипед, і це було вже останньою краплею. Коли б хто побачив тоді мене, то неодмінно визнав би за причинного. Я кидався туди й сюди, наче миша у мишоловці, оббіг ті кількадесят кімнат хвилин за десять, шукав навіть у заростях ожини, піднімав кожен шматочок штукатурки, зазирав під купи дощок та під зірвані з завіс двері. Потім, убитий горем, довго стояв сам не свій, а коли прийшов до тями, то раптом побачив рештки свого багатства — велосипедний ліхтарик. Я уявив собі, як бреду схилами й западинами з тим ліхтарем у руці, гірко посміхнувся й пошпурив його геть, у темний коридор, що вів до кухні.

Та ліхтар не розбився; тоді я одніс його в кухню й запхав у дірку в стіні. Потім довго стояв, не рухаючись: навіть Будда був ніщо в порівнянні зі мною. Проте всередині я аж кипів од люті на того бродягу, облудного Ісуса, який підсунув мені свою паршиву каструльку замість прудких велосипедних коліс. Коли уявляв собі, як він сидить у драних штанях на моєму блискучому шкіряному сідлі, а його смердючі ноги крутять мої сяючі педалі, то чого тільки йому не бажав: і корчів, і болячок, і пранців, і холери; а ще щоб чорти його на тому світі якнайдужче підсмажували на жару. Та яка користь! Лише згодом у мене майнула думка, що, може, той велосипед був потрібен йому до зарізу і він просто мусив узяти його взамін усього свого майна.

І раптом я відчув, що, крім сонця, є ще вітер, і від думки, що далі доведеться йти пішки, на мене війнуло крижаним холодом. Іти далі я не мав сили, а повертатися назад, прямо до них у зуби, не хотілося. Тоді, може, й зринув у мене спогад про жінку з дівчинкою біля каміна і майнула думка про Стеллу. Я згадав її кухню, повну всіляких смачних страв, затишну вітальню, ліжко з накрохмаленими простиралами і теплу ковдру. Згадав і саму Стеллу. Але спершу уявив собі її дім, який вона так затишно обставила. Я не міг туди повернутись. І все ж іти було нікуди, і я поплентався назад. Коли пригадаю всі ті дурниці, яких наробив того дня, навіть плакати хочеться — адже потім виявилося, що все те було ні до чого. Я скрадався попід огорожами, далеко обходив зруйновані будинки та корівники, робив добрячі гаки, щоб обминути ферми, і бігцем перескакував навіть найвужчу стежку. Мені ввижалось тільки одне — моє фото в газетах. Якимось інстинктивним чуттям я вгадав дорогу до річки і пішов берегом. Я знав, що то наша річка, бо колись працював з одним хлопцем, який жив поблизу тих руїн, і той розповідав, що під час війни, коли не було м’яса, він якось підстрелив там оленя і до самого дому тягнув його на собі. Тепер він здався мені надлюдиною. Мені нічого було тягти, і все ж я ледве плентався. На кожному кроці дорогу мені перетинали огорожі з колючого дроту. Вони були немов живі і хижо чіплялися за мене, як ті вовки, а подекуди берег був такий крутий, що доводилося вибирати, чи йти на видноті — полем або вздовж дороги — чи брьохатись по воді. Я йшов убрід.

Колись згодом я простежив свій шлях по карті. Не так то й багато. І все ж п’ятнадцять миль — чимала відстань, коли ти не звик ходити пішки і все твоє тіло судомить після ночівлі на кам’яній підлозі, а черевики, шкарпетки і штани геть мокрі. І за весь день ти ні разу не попоїв як слід, бо не смієш вийти на дорогу, не кажучи вже про те, щоб зайти до крамниці та купити собі плитку шоколаду.

Смеркалося, коли я дістався Тайна. Сів на станційній платформі й сумно дивився на колію і сталеву воду. Я знав, що до міста далеко, і мене свердлила тільки одна думка — будь-що повернутися в місто, до Стелли. Куди й поділися всі сумніви: голод і втома зробили своє. Тричі повз мене пролітали дизельні поїзди, і я ще ніколи не бачив такої сили гладенних і самовдоволених свиней, як у вікнах їхніх вагонів. Потім пройшов вантажний состав з вугіллям. Я аж зубами цокотів, боячись скочити на приступку на ходу, та він раптом зупинився перед семафором. Під стінкою платформи неважко було вирити собі теплу нору. Я лежав, і все тіло страшенно ломило, проте мене тішила думка, що вже доїду аж до самого міста. Зостанеться тільки вибрати зручне місце та спритно зіскочити,— адже після таких лихих пригод, коли опускаєшся на самісіньке дно, починаєш дивитися на речі просто.

З

Десь о пів на десяту я вже був у передмісті й перебігав від однієї телефонної будки до іншої. Три були зайняті, ще біля двох крутилися люди. Цього вечора всім чомусь забаглося телефонувати. В черевиках було повно вуглинок — вони набилися туди, коли я тікав од залізничного сторожа. А в животі, здавалося, нишпорила ціла зграя мишей. Наступна будка була яскраво освітлена, і я боявся зайти туди, потім усе ж таки прошмигнув, та раптом виявилося, що забув номер.

Я дістав чотири пенси і став гортати довідник, рвучи зопалу сторінки, а коли знайшов потрібне місце, цифри скакали перед очима, наче мошва. Я опустив монети. Автомат ніяк не спрацьовував, щоразу викидаючи останній пенс. Тоді я запхнув його лише до половини і грюкнув по апарату кулаком; там щось клацнуло, і я зрештою набрав номер. У мене лунко забилося серце.

Вона відповіла, назвала номер і своє прізвище. Серце вже ледве трималося у мене в грудях.

— Алло! Стелла? Це я, Артур... Можна мені зайти до тебе? У мене біда.

Вона знову назвала номер і прізвище. Я зрозумів, що забув натиснути кнопку. Але, розгубившись, натиснув не ту, і автомат викинув геть мої гроші. Довелось починати все спочатку.

— Ах! — мовила вона і одразу спитала.— Це ти дзвонив кілька хвилин тому?

— Так, я переплутав кнопки.

— Ти мене налякав — моторошно стає, коли хтось подзвонить, а потім мовчить, і ти ніби з порожнечею розмовляєш... У мене аж наче мурашки по спині бігають.

— Пробач мені,— сказав я і повторив своє запитання, певний, що вона рада моєму дзвінку. Стелла мовчала.— Я хочу тільки поговорити з тобою.

— Поллі вдома,— відповіла вона.

Тепер мовчав я. А потім сказав:

— Мені б на годину, не більше.— Я й справді хотів лише обігрітися, а там хай буде, що буде.

— Мені важко відмовити тобі,— сказала вона.— Знаєш, який сьогодні день?..

Я пригадав, як із дзеркала на мене глянуло брудне, вкрите вугільним пилом обличчя, і, розмірковуючи, що сьогодні за день, вирішив сісти в автобус або трамвай — кожен вважатиме мене робітником, що повертається з нічної зміни.

— Сьогодні п’ятниця,— сказав я.

— Страсна п’ятниця.

— Авжеж, я й забув, страсна п’ятниця.

— Якби це був інший день... Адже я давно викинула все з голови. Ти ще хлопчисько, та й взагалі жоден мужчина не може знати, чого це нам варте. Тому мені й не хочеться починати все спочатку...

— Слухай, Стелло, у мене біда. Я просто хочу порадитися з тобою.

— Дай слово, що прийдеш тільки поговорити.

— Гаразд, обіцяю.

Але я знав, що це пусті слова. Коли прийду, вона не втримається, хіба що спочатку буде поводитись холодно. Я знав усі її слабкі струни і розумів, що розмовою не обійдеться. Тому й умовляв себе, що бідолаха, який ночував просто неба, цілком заслуговує на теплу постіль і жіночу ласку. І, крім того, вважав, що півроку — довгий строк і що саме сьогодні настав час. Я шукав собі розради і знав, де її знайти.

— Ну що ж, приходь,— сказала вона.— Коли тебе ждати, Артуре?

Голос її затремтів.

— За півгодини,— кинув я і повісив трубку.

Я прийшов навіть раніше.

— Заходь,— сказала вона.— О господи... Що з тобою?

— Я приїхав до тебе на вугільній платформі,— бадьоро відказав я.

— У тебе такий вигляд, як і того дня, коли ми вперше познайомились...

Я відхилив її од себе, жадаючи лише одного — посидіти біля вогню.

— Я смертельно втомився. Всю ніч провів просто неба, мій велосипед украли, йшов пішки багато миль, брів річкою...

Ах, любий теплий камін! Шкода, що я не міг сісти на нього — лише притулився та ніжно гладив його.

— Де ти ночував? — швидко спитала вона.

— В руїнах якогось будинку, з бродягою, в котрого чи не найбільший ніс у всій окрузі.

— Ти втік з дому?

Я сів на приступку каміна, притиснувсь до нього спиною і роззувся. Потім пересів на стільчик і простягнув ноги, анітрохи не соромлячись, що вони такі брудні. Вона підсунула до вогню канапку.

— Ось, сідай зручніше.

І від цього мені раптом стало зовсім легко й хороше на душі. Нянька завжди лишиться нянькою, мати — матір’ю, а жінка — жінкою.

— Який ти брудний! Чого ж ти раптом утік?

— Я попав у біду.

І я розповів їй про бійку та вбивство Мілдред, хоч і приховав свої витівки на будівництві — боявся, що вона за це не похвалить,

І досі чомусь здавалося, що те вбивство тільки наснилося мені.

— Про це писали в вечірніх газетах,— сказала вона.— Який жах! Певно, той убивця божевільний. А ти з його братом... Жах, та й годі!

Ми ще довго розмовляли на цю тему. В газетах нічого не було про нашу бійку, отож усе, як видно, владналось; можливо, Мік у лікарні, і, може, навіть у нього струс мозку, але, дякувати богові, він живий.

— Ти легко піддаєшся поганому впливові, Артуре,— мовила Стелла.— Не слід було тобі йти туди з тим хуліганом. А тепер найкраще піти в поліцію та про все розповісти.— Я не став сперечатись і кивнув.— Адже тобі нічого боятись. Ну, а поки що скупайся. Зараз я приготую тобі воду.

— Так, так, і дай щось попоїсти, бо я від учорашнього вечора голодний.

— Бідолаха! — жалісливо мовила вона.— Ось зараз я чай підігрію.

Вона пустила воду в ванній, метнулася до кухні, поставила чайник і за хвилину вернулась із тацею в руках. Я знав, що чайник кипів уже вдруге, та все одно чай був дуже смачний, міцний і запашний, саме такий, як я люблю,— вона це знала,— дві ложки цукру й багато вершків. Я взяв чашку обома руками, смакуючи наперед ароматну гарячу рідину, а коли Стелла нахилилась, побачив улоговинку в неї на грудях. Та вона знову кудись майнула.

— Я зігріла тобі рушника,— повернувшись, сказала вона.— Тільки не дуже хлюпай... Що ти хотів би на вечерю?

— Яєчню з шинкою,— відповів я сміючись.— Я всю дорогу мріяв про неї.

Я пішов до дверей, наче ситий тигр, який щойно повернувся з полювання.

— А чому ти прийшов до мене? — спитала вона.— Чому не до тієї дівчини?

Пропустивши повз вуха натяк на Дороті, я відказав:

— У мене нікого нема, крім тебе, Стелло.

Вона усміхнулась, і я подумав: яка ж бо ти гарна в цьому ситцевому платтячку,— саме здобич для тигра! Я теж посміхнувсь і пішов нагору. Блакитна ванна була повнісінька, над нею здіймалася густа пара. Я роздягнувся до пояса, вимив голову й плечі, витер волосся і лише потім залґз у ванну.

Постояв трохи на колінах, вдихаючи духмяну пару, а відтак ліг горілиць і простягнувся на весь зріст; потім встав і намилився. А тоді знов поринув у воду. Оце розкіш! Тіло моє стало наче мармурове, і сили поступово повертались. Разом із брудом я змив усі дурощі й приниження, яких зазнав, коли мене обдурив Носач, а дядечко Джордж продав у рабство; забулась раптом і ганебна втеча, і те, що замість велосипеда мені підсунули лахміття; змив усю свою ганьбу. У всякому разі мені так здавалось. Отож я ні про що більше не думав, тільки про себе й про Стеллу.

Витершись, я надягнув штани та сорочку і спустився вниз. Яєчня з шинкою була вже на столі. Я хутко знищив її. Стелла випила зі мною за компанію чашку чаю. Вона майже не говорила і весь час уникала мого погляду. Нарешті, коли я вже доїдав другий бісквіт, обізвалася:

— Френк дістав місце на березі, в Ліверпулі.

— Виходить, ти туди переїдеш?

— Я навіть рада. Ненавиджу це місто...

— І все через мене?

— Ти в цьому не винен. Я думала, що, коли все скінчиться, мені полегшає, а вийшло навпаки. Мабуть, це не минає.

Вона рвучко підвелась і вибігла в кухню. Я пішов за нею. Стелла гірко плакала. Я легенько торкнувся її плеча.

— Не треба, Стелло. Я зараз піду.

Вона дивилась, як я зашнуровую черевики.

— Куди ж ти підеш?

— Не знаю. Певно, додому.

— Ще ж не ходять автобуси.

— Піду пішки.

— Ти, мабуть, вважаєш мене жорстокою, що я виганяю тебе в таку пору. Але ж тобі треба колись повернутися додому, так?

— Ти дуже багато зробила для мене, Стелло. Мені більше нічого не потрібно.— Я випроставсь.— Не проводжай мене.— І простягнув їй руку.— Я ніколи тебе не забуду, Стелло.— Проте руки її не випускав.—Ти завжди була для мене справжнім другом.

Її рука тремтіла в моїй. І мені досить було лише її пригорнути...

Стелла заплющила очі.

— Поцілуй мене і мерщій іди, поки я не передумала.

Я пригорнув її і поцілував, не міцно, а ніжно-ніжно.

Вона провела рукою по моєму обличчю і легенько торкнулася шрама. Я поцілував її в очі і відчув на губах солоний присмак. Вона здригнулась, і я міцно притиснув її до себе...

— Не треба,— сказала вона, одкинувши голову.

Я глянув їй в очі. І раптом зрозумів, що то не Стеллині очі. То були очі незнайомої мені жінки, яка в порівнянні зі мною прожила й вистраждала двісті життів. Мені стало моторошно. Я пригадав Мілдред. Проте не зупинився. Я ж був тигр, і для мене настав час стрибати крізь обруч. Це було не раювання, а боротьба, в якій я зазнав поразки; не звичайне прощання, а довічна розлука... А потім я втік, не озираючись.

Світало. Я почував себе так, ніби оце вдруге скінчив школу, хоч тепер знав, що в житті є нездоланні речі. Я причастився таїнства, найсвятішого таїнства в світі, і тепер завжди схилятимусь перед ним.