День сардини

1

Коли я прокинувся вранці, у роті в мене було наче в помийниці — від усіх отих молочних коктейлів та іншої гидоти, до того ж уночі я ще підсмажив собі яєчню з шинкою. Я, звичайно, встав не з тієї ноги і цілий день почував огиду до себе. Бачили б ви, як я, сонний, крутив педалі, беручись на схил, а потім, на дільниці все шукав якогось закутка, щоб поспати. Був до того зморений, що клював носом, навіть кидаючи лопатою пісок.

Спроггет помітив це й весь час вертівся біля мене. Його основним обов’язком було виписувати в сараї подорожні листи водіям, а тут його, як на гріх, потягло на повітря. Не встигав я стулити повіки, як він уже будив мене. Погукував здаля. Нарешті я огризнувся. Тоді він підійшов.

— Що ти сказав?

— Те, що чули.

— Спати треба вдома.

— Звичайно, коли б гроші мені так легко діставалися, як вам!

— Ну гаразд, іди підмети в сараї, там дихати не можна від кислого чаю та цвілих шкоринок.

— Вам не доводиться їх гризти.

— Ти менше розмовляй, а більше роби.

— А як же Флек?

— Упорається й сам. Коли тебе це так турбує, швидше повертайся та допохможеш йому.

Я почав підмітати, але він знову прискіпався до мене.

— Хіба я велів тобі підмітати?

— Ви що, жартуєте?

— Треба спершу винести стіл і все інше, я хочу, щоб тут ніякого мотлоху не зосталося.

— А ви ж зостанетесь!

— Берись до роботи та, гляди мені, ворушись! — гримнув він.

— Я б краще впорався без деяких блазнів,— шпигонув я. Мені й невтямки було, що він навмисно мене роздрочує.

Я зайшов у сарай, підняв важкий молоток і пошпурив його позад себе, не обертаючись. Молоток влучив Спроггету в коліно. Той ревонув не своїм голосом.

Заспокоївшись, він твердо сказав, трохи відступивши назад, бо я ще аж кипів:

— Ти мені в печінках сидиш. Ось зачекай, прийде твій дядечко, я йому про все розкажу.

— Ну й кажіть,— огризнувсь я.— Та хай він найме вам прибиральника.

Коли прибув паша, я вже стояв біля дробарки. Порадившись із Спроггетом, він гукнув:

— Артуре!

Я спроквола озвався:

— Чого?

— Иди сюди, коли кличуть.

Я підійшов. Спроггет підпирав двері, а дядько Джордж сидів за столом, немов президент Сполучених Штатів у той момент, коли гігантський метеорит щойно зрівняв із землею Нью-Йорк і ось-ось має досягти Білого дому.

— Що у вас тут вийшло із Спроггетом?

— Хай не прискіпується до мене, то я, може, йому й забуду.

— От бачите! — сказав Спроггет.

— Чому ти не поважаєш старших?

— Я ж вам кажу: він чіпляється до мене.

— Він зобов’язаний стежити за роботою. Ти мене засмучуєш, Артуре. Я стільки зробив, щоб влаштувати тебе сюди, а ти отак себе поводиш. Якщо це повториться, доведеться сказати босові.

— Дядечку Джордже, я ж працюю на совість.

— А от він про тебе іншої думки, чи не так, Семе?

— Ледар, яких світ не бачив: дивно, як він досі собі в’язи не скрутив,— спить просто на ходу.

— А ви брехун і наклепник!

— Ще одне слово, і ти вилетиш звідси!

— Годі вам, замовкніть,— наказав дядечко Джордж, і я зрозумів, чому він вислужився до начальника. Ми замовкли й обидва раділи з цього.— Коли мене тут нема, командує Сем. Він досвідчений заводій і завжди знає, кого і як треба приструнити. Це його обов’язок, і я його підтримую.

— Якщо він лаятиме мене за діло, я йому й слова не скажу.

— Ще молоко на губах, а й собі пнеться в начальники,— підколов Спроггет.

— Я теж зумів би виписувати подорожні,— одказав я.— Сюди-туди...

— Ти на що це натякаєш? — визвірився дядько.

— Я кажу тільки: сюди-туди.

— Перестань молоти дурниці та йди працюй, а ні — то миттю вилетиш звідси!

Я й пішов собі — побачив, що розмовляти з ним марно. До того ж постріл було зроблено. І зробив я його, завважте, навмання. Старий Флек розповідав мені щось про легкі заробітки — фірма наймає ваговози, а начальник дільниці вже сам домовляється про все інше з підрядчиком. Скажімо, сходяться на п’ятнадцяти шилінгах за годину, на шилінг більше, ніж належить; і начальник має з цього чималий зиск. Працює собі десяток машин по вісім годин на день, і шилінги так і течуть дзюрком, треба тільки добре ховатись, коли береш ті гроші... І хоч старий Флек про наших ні слова не казав, я зрозумів, що Спроггет потрібен дядькові лише для того, щоб контролювати водіїв, коли його нема.

Отож я й кажу, що то був постріл навмання, але мені здавалося, що я влучу в ціль і виграю на цьому. Проте вийшло, що я промахнувся і нічого не виграв. І саме тому, що це була правда. Досить було мені заїкнутися про ті подорожні, і кар’єрі моїй настав кінець. Я не вмію читати чужі думки, та вони відразу урвали розмову і не на жарт захвилювались.

Може, не треба було мені цього казати. У всякому разі, вже через п’ять хвилин я зрозумів свою помилку.

І річ не лише в тім, що вони займалися шахрайством (Спроггет водився із справжніми бандитами), а в тім, що не можна наступати на руку, яка тягнеться до грошей. Я не збирався доносити на них, але ж вони цього не знали, і тому їм треба було будь-що спекатися мене.

Почалося з того, що один робітник, який ніколи не розмовляв зі мною, відвів мене вбік і пригостив сигаретою. Його звали Джордж Стефенсон. Коли б він був справжній Стефенсон, то не бачити б нам паровоза ні тоді, ні тепер. Здебільшого він дуже втомлювавсь і не любив розмов. А тепер ось поліз до мене із своїм співчуттям.

— Я чув, як ти дав прикурити старому Семові. Його давно час витурити звідси.

— От і витурюй, а я подивлюсь.

— Він — хитрий лис. А що сказав начальник?

— Що Сем правий, а я винен.

— Вони стоять горою один за одного. Ворон воронові очей не виклює.

— А що ж їх так єднає?

— Подумай сам.— І він підморгнув.

— Слухай,— розсердився я.— Мені гидкий цей Спроггет, тим більше, що через нього мені влетіло. Але дядечко Джордж не такий, щоб займатися темними справами.

— А хто говорить про темні справи? — злякався він.— Ач, який ти жвавий. Я тільки кажу, що вони вчинили з тобою не по совісті.

— Дякую,— сказав я.— Але не смій говорити погано про мого дядечка, цього я не потерплю.

— Ти мене зовсім не так зрозумів,— почав виправдуватись він.— Твій дядечко чесна людина. Він знає своє діло й добре ставиться до робітників. От тільки Спроггет підводить його...

— Ти маєш якусь рацію,— сказав я.— У нього завжди одної клепки не вистачало.

— Виходить, він просто придурок?

— Ну, це вже перебільшення,— сказав я.— Бо, крім тієї, якої не вистачає, у нього жодної нема.

Ми надималися, мов пара биндюгів, що тягнуть пивний фургон, і, хоч він аж кректав од натуги, я все-таки, здається, взяв гору. «Чого він хоче?» — весь час крутилось у мене в голові. По-моєму, він так старався заради якоїсь жалюгідної пінти пива. І він задовольниться нею, бо аж надто дурний, щоб загрібати щось суттєвіше, але в душі у нього все ж муляє, що його обійшли. Я зрозумів це, коли він зловтішно розреготався на мій заяложений дотеп щодо клепки. Бо сміх той був очевидячки щирий.

Він, звичайно, переказав дядькові Джорджу нашу розмову, і я дістав перепочинок. Та ненадовго. В цьому я пересвідчився, коли наступного тижня на дільниці з’явився новачок. Він був нікому не потрібен, і взяли його лише для всіляких важливих доручень, тобто таких, що їх не можна було довіряти мені.

2

Я завжди готовий битись, коли нема іншої ради, але скандалів терпіти не можу. Надто близько беру їх до серця і потім довго мучуся,— а що, як я був неправий? Коли обмірковую якийсь крок, у дев’яти випадках із десяти мене бентежить те, про що інший і думати не стане. Я стаю неуважний, втрачаю апетит. Тож не такий я вже пропащий, як декому здається.

У невеселому настрої, якого не розвіяли навіть обнови — блакитна сорочка й вузенька краватка в червону й чорну смужечку,— я прийшов у «Ріджент». Біля Дверей мене зустрів Коротун і повідомив, що хлопці у більярдній, а Носач іще не прийшов. І все ж я радий був бачити Коротуна — коли я бачу його, в мене завжди легше стає на душі. Та того вечора йому теж було не з медом: м’ясник, у якого він працював, закрив свою крамничку — вам це може здатися дивним, але річ у тому, що гроші на віскі він щедро брав з власної каси і геть прогорів.

— Де ж його тепер знайти роботу? — бідкався Коротун.— Доки й суднобудівні верфи позакривались. Навіть матросів на пором не треба...

— Іди на будівництво річного тунелю.

— Я боюся темряви.

— Тоді наймайся у торговий флот.

— Він же весь потонув — ти що, хіба не чув?

— Залишається допомога на безробіття.

— Я заборгував профспілкові внески.

— Не журися, щось придумаємо. Ану, ходім до сержанта.

І ми пішли. Сержант підмітав у своїй будці, біля якої він продає квитки, пише крейдою на дошці години, коли відчиняється його заклад, продає сигарети й солодощі і залюбки балакає з відвідувачами, що чекають своєї черги. Це невисокий на зріст, зовсім не схожий на військового чолов’яга, проте одна нога у нього дерев’яна і розповідати він уміє так, що заслухаєшся. Щодо цього він мастак.

— Чого похнюпилися, хлопці? — запитав він.

— Зараз розповім, дайте лишень десяток сигарет,— сказав я і, відкривши пачку, вибив щиглем три сигарети.

— То в чому ж річ? — знову спитав старий.

— Коротун лишився без роботи. Не знає, куди поткнутись.

— Шмаркач. Коли я був у його віці, люди стояли в черзі копати гробовиська; я безліч разів бачив, як дехто бився за те, щоб вивозити гній. Одного разу черга двічі обкрутилася навколо біржі праці.

— Вигадуєтеї — сказали ми.

— Загляньте в історичні книги, тоді повірите. Я навчався у школі й цілих два роки міг бути спокійним. Спитаєте, як батьки мене годували? А от як: старий мій влаштувався в похоронному бюро.

— І що ж він там робив?

— Що доведеться — або втішав родичів і дізнавався про суму страховки, або знімав мірку з покійника та обряджав його...

— А ви не могли з ним працювати?

— Він ледве справлявся, і мені часто доводилось кидати уроки та допомагати йому — адже там завжди спішна робота. Я звик до неї, але не до мерців — люблю поговорити з тим, кого обслуговую. Сміх, та й годі, але я все ж таки потрапив до похоронного бюро.

В армію мене взяли ще хлопчиськом. Служив спершу в Індії, потім опинився в Єгипті, нидів там, аж поки почалась війна, а закінчив службу в Італії. Отам важко було — спека, пилюга...

За три-чотири роки я бачив більше мерців, аніж мій старий за піввіку в своєму бюро.

— А потім ви все-таки знайшли роботу?

— На це пішло цілих двадцять років, та й то, якби не нога...

— Виходить, це ваша перша робота, коли не вважати служби в армії? — спитав Коротун.

— Атож. Школу я скінчив у шістнадцять років, потім півроку місця шукав. В останній раз намагався влаштуватись клерком при комітеті громадської допомоги. Мій дядько був членом комітету, та ще старий Келлі замовив словечко. Другий мій дядько був каноником, але він рекомендації мені не дав — не хочу, сказав ввергати свого небожа в безодню гріха. Я вже був домовився про все в комітеті, і мені сказали, що місце моє.

— Ну й що?

— У когось іншого знайшлися знайомства в парламенті.

— Зате в армії, певне, житуха була — й помирати не треба! — сказав Коротун.

— Іноді гірко доводилось, а іноді дещо перепадало. І тоді, можете бути певні, Джек Мінто не ловив гав.

— Це ви про дівчат?

— Їх не злічити, навіть коли б довелося лічити до самої смерті.

— І ви з усіма крутили любов?

— Якщо встигав.

— А як ви робили це, сержанте? Як вам удавалось? — спитав Коротун.

— Ти ще малий, тобі рано знати.

— Та розкажіть!

— Ну гаразд... Хай буде по-твоєму... Нічого особливого в цьому не було. Адже під час війни цих іноземок просто якась трясця трясла...

— Далі, сержанте!

— От хоча б італійки. Вони голодували. Такі були голодні, що не могли й пручатися. Я бачив, як у містах вздовж берега По мали успіх такі мерзенні пики, що на них у Гонконзі, Карачі або в Каїрі жодна пристойна дівчина й плюнути не схотіла б. Та найкраще було в Римі.

— А що було в Римі, сержанте?

— Там я почував себе як удома,— сказав старий і замислився.

— Розкажіть!

— Її звали Лючія.— Сержант показав жестом, яка вона була і тихо свиснув.— Шкіра біла, наче слонова кістка, а коси — чорніші за вороняче крило.

Тут і ми свиснули.

— Тільки не думайте, мені з нею нелегко довелося. Зате жіночка була — чудо. Вона жила сама, варила мені їсти, купувала вино, а проте...

— Що?..— Коротун аж ліг на прилавок.

— Тільки, бувало, поп’ємо кави, вона ніби панцир на себе зодягає... Торкнешся її, а вона мов кам’яна... Зазнав я лиха з тією дівчиною. А все ж любив її до нестями... А ось і Носач.

— Дайте десяток куцих,— сказав той.

— Привіт, Носач. Ось послухай, що розповідає сержант,— сказав я.

— Про те, як він підкорив Рим,— докинув Коротун.

— Послухаєм іншим разом, а тепер ходімо.

— Зажди хвилинку, Носач.

— Замовч, діло не терпить.

Такий уже був цей Носач. Для нього діло завжди було на першому місці.

Коротун пішов скликати хлопців, а Носач подався до дверей, кинувши на ходу.

— Ходім, Артуре.

Щоб підкреслити свою незалежність, я затримався.

— І у вас вийшло, сержанте?

Той підморгнув.

— Іншим разом розповім усе як на духу.

— А вийшло?

Він кивнув.

— Як?

Він глибокодумно глянув на мене і тільки й сказав:

— Ноги...

Носач чекав на мене внизу.

— Горить, чи що? — запитав я.

— Гірше.

І замовк. Коли всі зібралися, ми рушили в невідомому напрямку згідно з наказом у пакеті. Згадую про це і знову й знову пишаюся Носачем. Інший виклав би все одразу. А він хотів, щоб ми на власні очі побачили, і скоро дізнаєтесь чому. В нього були-таки задатки генерала, і він напевне став би ним у минулі часи, коли ще генералам не потрібна була освіта.

Ватага Келлі добре попрацювала. Все було потрощене й перебите — патефон, і пластинки, й наші ящики для сидіння, й Носачів стілець. Навіть двері зірвали з завісів та порубали столи. Чиста робота, нічого не скажеш.

— Один із ватаги Келлі похвалився своєму двоюрідному братові, а той одному моєму приятелеві, з яким ми працюємо,— пояснив Носач.— Та не в тім річ. Хочете помститися?

Всі були за.

— Тоді давайте спершу приберемо тут.

— Навіщо? — спитав якийсь нетерплячий.— Тут же нічого не лишилося.

— Це наш штаб чи ні?

— Щоб його знову розгромили? — озвався Бевзь.

— Вони сюди більше не поткнуться, ми відіб’ємо в них охоту.

— Що ж нас затримує? — спитав Коротун.

— Не гарячкуй. Ми доберемося до них, коли буде треба. Б’юсь об заклад, що зараз вони тільки цього й ждуть. Ну й нехай собі ждуть.

— Ми можемо їх і зараз потрусити,— сказав Бевзь.

— Авжеж. Але краще діяти напевне. Минулого разу Мік був із ножем, пам’ятаєте? Отож і ми озброїмось залізяками...

— З ножем я не піду,— сказав я.

— Ніхто не піде. А чим погана ніжка від стільця? Або велосипедний ланцюг. Чи що там потрапить під руку...

— Все одно я проти.

— Чому?

— Не до душі мені це.

— Ніхто тебе не силує. Не хочеш — не йди, мені начхати.

Він зиркнув на мене.

— Гаразд, я прийду.— Мені забракло рішучості відмовитись.— Де збираємось?

— В «Альбіоні». Після танців у «Рідженті» вони неодмінно прийдуть туди. Зайдемо, коли почнеться сеанс.

Ми з Коротуном сядемо в останньому ряду, а ви чекайте в бічному проході біля лівого запасного виходу. Та не ловіть гав. Під час перерви вдамо, ніби йдем по морозиво. Тоді вони нас неодмінно побачать...

— Ой, одмолотять вони нас! — застеріг Бевзь.

— Не встигнуть. Ми, як тільки побачимо їх, майнемо до виходу лівим проходом, нібито злякались.

— А вони, як побачать всіх нас, одразу й повернуть назад.

— Не побачать, бо ми погасимо світло. Я і Коротун кинемось до проходу, вони — за нами, а там ви насядете на них.

— Надто вже хитромудро,— зауважив Бевзь.

— Для тебе — можливо, а ти тримайся Артура, і все буде гаразд.

— Ото мені розумника знайшов — Артура!

— Артур молодець, еге ж, Артуре?

— Чесно битися я не відмовлюсь,— заявив я.— Але брати з собою всякі залізяки, по-моєму, не слід — ще справді приб’ємо когось...

— От дурень! — знов озвався Бевзь.

— У нього в мізинці більше розуму, аніж у твоїй макітрі,— сказав Носач.— Гаразд, Артуре, обійдемось кулаками і будемо молити бога, щоб Мік прийшов без ножа.— Він пильно глянув на мене.— Ну, то йдеш?

— Звичайно, йду,— відповів я.

— Тоді до діла...

Ми ретельно прибрали в штабі, потім скинулись по півдолара — всі, крім Коротуна, який був безробітний,— і доручили Бевзю збігати по рибу зі смаженою картоплею. Тим часом розпалили у горні вогонь. Сидячи біля нього, ми їли рибу з картоплею і запивали пивом. Усім було весело, і хлопці взялися розповідати всякі побрехеньки. Та я мовчав. У мене чогось душа не лежала до отієї бійки в «Альбіоні». Я ніби відчував, що добром вона не скінчиться, хоч би хто там переміг, чи то ми, чи вони. У мене весь час перед очима блискотів ніж. А тут ще ніяк не йшла з думки моя стара зі своїм Гаррі, чомусь ввижався батько, а найбільше не давав спокою отой клятий Спроггет — його хитрий лисячий писок збільшився в моїй уяві у кілька разів проти звичайного, і він гнався за мною, аж поки я став задихатися. Жирна риба з картоплею була не для мого шлунку, до того ж я видудлив зайвину пива. Мене нудило, і я одійшов у куток. Носач подався за мною.

— Ти що, боїшся, Артуре?

Я надто погано себе почував, щоб заперечувати йому, і лише похитав головою.

— Якщо ми хочемо перемогти, треба діяти рішуче,— сказав він.— Іншого вибору в нас немає.

— Я ж не проти — тільки без отих залізяк.

— Їх не буде,— запевнив він. Потім, трохи помовчавши, спитав: — Може, ти закохався, Артуре?

— Звідки ти взяв?

— Надто вже ти якийсь мовчазний — оце сидів біля вогню та про щось думав.

— Не народилася ще та дівчина,— сказав я. А сам пригадав Стеллу, та потім вирішив, що вона не годиться для справжнього кохання. «Легко зійшлися, легко й розійдемось»,— подумав я.

— Ти не зарікайся, от бачиш, як у мене вийшло.

— Знаю, від цього самі прикрощі. Ось і моя стара збирається заміж за Квартиранта. Навіть ні про що інше не думає, тільки про це, лиш одне її цікавить — як би розшукати мого старого.

Марна справа ділитися з кимось своїми клопотами. Носач тільки вдавав, що слухає, та кивав головою.

— Зустрінеш таку, як моя Тереза, тоді іншої заспіваєш,— сказав він.— Я такої зроду не бачив.

— А тут ще один негідник, десятник на нашій дільниці, Спроггет, життя мені не дає. Він стільки вже на мені їздив, що в мене мозолі на спині, хоч і в нього теж — на заду.

— Ага,— сказав він.— То набий йому пику, а роботу собі іншу знайдеш... Але послухай, я хочу розповісти тобі про Терезу — ото дівчисько, чорт забирай!.. Чуєш, Артуре, вона сподівається мене обкрутити.

— Цілком можливо,— погодився я.— Проте це не спинить її брата, якщо ми пустимо в хід залізяччя... А надумаєш одружитися з нею — нічого не вийде: у неї й віра інша, і родичі тебе не схочуть.

— Одружитися? — здивувався він.— Та я цього і в гадці не мав! Я просто хочу побавитись, друже.

— Тоді тебе жде добрячий прочухан.

— Слухай, ти мене не зрозумів — я не збираюся її чіпати.

— Все одно. Хай лише Мік дізнається.

— Не дізнається. Слухай, Артуре, у нас є де ховатися,— там, на березі, стоїть старе авто. В ньому ми й сидимо. Затишне місце.

— І що ж ви там робите?

— От, щоб я так жив, нічого такого... Розмовляємо, зрідка цілуємось, ото й тільки. Я й не підозрював, що здатен стільки говорити — ніяк не можу спинитися.

— Наш Квартирант теж ніяк не наговориться з моєю старою... Що мені з ними робити, Носач?

— Набий йому пику і витури геть. І якого дідька їм треба в їхні роки?

— їм гірше, аніж тобі.

— Твоя стара не дурна; вижени його, і вона скоро про нього забуде, ось побачиш.

— Вона закохана в нього,— сказав я і не став пояснювати, що, крім усього іншого, мені нема чого й думати подужати Квартиранта. Щоб перевести розмову, я запитав: — А як Креб?

— Той не на жарт закохався в дочку лахмітника. Зовсім здурів, навіть не від того, щоб женитися.

— Та ти що? Вона ж старша за нього років на десять.

— Більше — майже вдвічі.

— А ти звідки знаєш?

— Ми з ним спимо на одному ліжку. Я завжди знаю, коли він буває в неї, та до минулого тижня він усе мовчав. А потім приходить якось і будить мене. Заснути я вже не міг, бо він усе кректав. І раптом почав мене трясти. Сказав, що хоче поговорити. Думав, здивує мене! Раніше він усе жартував про якісь там гроші на цукерки. А тепер не хоче тих грошей, а вона примушує його брати.

— От навіжена!

— І він теж,— сказав Носач.— Так-так, він зовсім сказивсь од тієї баби, а їй хоч би що. Я кажу йому: «Та це ж добре, що вона тебе проганяє». А він, знаєш, що сказав? «Побув би ти,— каже,— в моїй шкурі!» А я йому на це: «У мене самого є дівчина, та хай би вона спробувала мене осідлати!» — Носач помовчав.— І знаєш, що він відповів? «Значить, то не справжня дівчина».

— Та ту лахмітницю вбити мало! — вигукнув я.

— Вона доскачеться,— буркнув Носач.

Ми глянули один на одного, і над нами ніби мигнула холодна блискавка. Обидва з радістю повернулись до вогню.

4

У старого Флека була улюблена приказка: «Чому бути, того не минути».

— Від долі не втечеш,— казав він.— Все визначено наперед. Лишається тільки кусати собі губи й терпіти.

А по-моєму, це казна-що. Хоч усе так склалося, наче оті кульки в підшипнику. Одне нанизувалось на одне. Коли б не бійка в «Альбіоні», то не було б у мене крові на рукаві, а якби не це, то наступного дня не висіла б моя доля на волосинці. Бо багато дечого на тій волосинці трималось.

Не подумайте нічого поганого про оту кров. Але тоді це щойно сталось, і я не знаходив собі місця. Кров означала межу, якої я не міг переступити. Це могло бути й моїм кінцем. Та вийшло навпаки — стало початком.

Моя стара одразу відчула недобре.

— Чого це ти старі штани напнув? — спитала вона.

— Не хочу бруднити нові.

— Ти ж у суботу завжди чепуришся.

— Сьогодні ми нікуди не підемо, хіба що в кіно. А в темряві хто там що побачить...

— Все одно треба бути охайним.

— Ти б уже казала щось одне: минулого разу ти гудила мої твидові штани і яскраву сорочку.

— Ти вбрався у це лахміття, бо йдеш пиячити і віятися хтозна-де.

— Облиш мене, мамо.

— Ні, не облишу, я не пущу тебе.

— Ти чи, може, ще хтось?

Це вже було занадто. Стара вийшла з кімнати, і не важко було вгадати, що вона затіває.

— Годі, мамо,— сказав я, коли вона повернулась.— Я весь день ганяв на велосипеді і втомився, як віл. Неохота перевдягатись, ото й тільки.

— Ось що, хлопче,— сказала вона,— в тебе на обличчі нічого не написано, і я не можу читати на ньому, як у книзі. Але я знаю твої витівки. Ти нічого не робиш без причини.

— Клянусь тобі, мамо, мені просто ліньки перевдягатись.

— Знаю, ви з отим Керроном і з іншими знову щось затіваєте.

— Кажу ж тобі, мамо: ми йдемо в кіно, а потім, можливо, поїмо десь риби зі смаженою картоплею.

— І все?

Я весь напружився і глянув їй прямо у вічі. Це було нелегко, але інакше я підвів би товаришів.

— І все, мамо.

Вона сіла в крісло-гойдалку, перебираючи в’язку ключів.

— Це правда? — Я кивнув.— Відповідай, коли тебе питають.

— Правда.

Не дивлячись на мене, вона брязнула ключами об підлогу.

— Ось,— сказала вона.— Ти вже дорослий! З тебе нічого не виб’єш. Візьми ключі.

— Кажу ж тобі, мамо...

— Я певна, що ти брешеш.

Я підняв ключі. Мені хотілось викласти їй усе. Хотілось пояснити, що в мене душа не лежить до таких справ, але я мусив іти. Може, це жалюгідно звучить, але замисліться на хвилинку. Яка різниця між старим Флеком на «висоті 60» або моїм старим, котрий чекав у Дюнкерку на корабель, і малим Артуром, що йде на бійку в «Альбіон»? Ніякої. Я змушений був іти, хоч мені цього, може, ще менше хотілось, аніж їм. Але я йшов разом з товаришами.

Я змушений був іти. В цьому розумінні старий Флек має рацію: чому бути, того не минути. Коли ти весь час із товаришами, доводиться іноді й битися разом із ними. А ні — то бути одному. Плати свою частку — і край.

5

Тієї суботи невдачі почалися ще зранку. Працюючи біля дробарки, я весь час думав про бійку — і сталася неприємність. Не дивлячись на покажчик, я спорожнив бункер, і, коли старий Флек сказав: «Ти щось сьогодні поспішаєш, Артуре»,— я йому нагрубив.

— Хто працює, ви чи я? — буркнув я і погнав ківш до змішувача. Спроггет усе те бачив і одразу ж підбіг до нас.

— Який дурень усе це вивалив? — спитав він, розтираючи масу між пальцями.— Хіба ви не знаєте інструкції?

— Ми робимо за наукою,— огризнувсь я.

— Прибери це! Ні к бісу не годиться,— наказав він хлопчині, що стояв на скрепері. А повернувшись до мене, додав: — Як і той, хто це зробив.

Старий Флек підійшов до машини, щоб засипати нову дозу. Зчинився галас, адже то був короткий день, а діло затрималось на цілих півгодини. Та ще гидкіше було дивитись, як Спроггет із дядьком Джорджем розглядали брак, а потім дядько Джордж повернувся до мене й похитав головою. До того ж я розумів, що цього разу ніхто до мене не прискіпується, я сам був з головою винен, і через мене терпіло двадцять чоловік.

Вони працювали, мов каторжні, та все одно закінчили на цілу годину пізніше, і це аж ніяк не поліпшило їм настрою, бо заробили всього-на-всього по кілька шилінгів, хоч мало не падали з утоми. Одначе встигнути на матч іще могли. Перший матч сезону — його приємно дивитися після легкої суботньої зміни. А я зіпсував їм усе. Спроггет, звичайно, постарався, щоб вони дізналися про це, хоч і без того всі були сердиті. Навіть старому Флекові перепало.

Коли ми збирали інструмент, Спроггет підійшов до нас.

— Ось що, Джордже, від завтра ти сам робитимеш усю складну роботу. А хлопчисько хай собі спить: уві сні він нічого не зіпсує.

Отож я геть оскандалився — такий висновок зробив Спроггет, мої товариші й одноголосно вирішив я сам. День був хмарний, душний. До самого вечора я ганяв на велосипеді, низько зігнувшись над рулем та здіймаючи вітер. Але й це мене не заспокоїло. Я ніби їздив по дну величезної мідної печі, й мені чомусь здавалося, що коли я виїду на прибережне шосе, то там уже буде кінець світу. Я сів на скелю і став прислухатись до гомону на пляжі. Там було тисяч зо дві дітей, всі вони плакали, і я й сам мало не захлипав. Назад їхав рівно двадцять дві хвилини. До бійки лишалося ще чотири години.

Сідай за столик,— мовив сержант.— Місто сьогодні наче вимерло, за цілий день ні душі.

— Спекота,— сказав я.

— Перед грозою,— пояснив він.

— Аби хоч трохи відпустило. Може, вип’ємо пивця, сержанте?

Ми випили по пляшці прямо з шийки. Пиво було тепле, і мої гроші пропали нізащо.

— Мені все набридло, сержанте.

— Скільки років не чув уже цього слова, а за моєї молодості, коли людині все набридало, ніхто й уваги не звертав, таким це було звичайним явищем.

— Ось і зі мною так.

— Що ти! У тебе ще все попереду.

— Всі тільки й твердять про життя, сержанте. А що воно за штука? Що воно кому дає? — І я глянув на його дерев’яну ногу, простягнуту на табуретці.

— Мені могло б бути й гірше. Багатьом випала гірша доля,— заявив він.— Поранені валялися просто на землі, волали, кликали на поміч, а ми навіть не могли до них дістатись. Мені пощастило — я вцілів. А потім автомобільна катастрофа в Римі — і я опритомнів уже без ноги.

— Ви якось розповідали про Рим — про одну дівчину...

— Еге ж,— мовив він,— про дівчину.

— І щось там натякали про її ноги...

— Про ноги? Смішно навіть, але тоді мені було не до сміху. Я тобі розповім. Вона мало з розуму мене не звела.

— Ота дівчина?

— Хіба ти знаєш щось про дівчат? Тільки того й вмієш, що провести якусь шмаркачку після танців та притиснути її десь у темному закутку. Ні, ти ще нічого не тямиш.

— Пробачте, сержанте,— муркнув я.— Досвід у мене, звісно, невеликий...

Іноді я хвацько вмію брехати.

— Де вже тобі...— посміхнувся він.

— То що ж про ноги?

— Ти ще малий, не слід би тобі й розказувати.— Та спогади вже полонили його.— Солдата теж треба розуміти. Багато років не був дома, весь час у походах, а скрізь самі тобі продажні шкури.

— Повії?

— Авантюристки. А це те саме, що тепле пиво — його однаково чи пити, чи в канаву вилити... Жінки, про яких ти мрієш, не для тебе, ясно? Інакше ти б і сам не схотів їх.

— Розумію,— озвався я.

— Брешеш. Тобі цього не зрозуміти: болю від ран і туги за жінкою. Це неможливо так просто уявити. Взяти хоча б Лючію,— я витратив на неї цілий мільйон, а то може й два мільйони лір, хоч вона нічого не просила й завжди казала мені, що я даремно це роблю. Добувся до джерела, а напитись не можу — немає води... Зрештою я зовсім очманів, ходив немов сновида. Кажу їй, бувало: «Скинь туфлі, Лючія міо». Вона так позирала на мене, що в мене аж очі на лоба лізли, а коли скидала туфлі, я плескав у долоні, бо італійською мовою висловити своє захоплення не міг. У неї були чудові ніжки. Очей не відведеш! Я часто гладив їх, а вона гладила мене по голові. Одного разу я їх поцілував — спершу одну, потім другу.

— А потім що?

— Ну, гладив я ті ніжки, аж поки не знемігся, а вона й зовсім втратила голову. І ось одного разу дала собі волю. Схопила туфельку і відлупцювала нею мене, вигукуючи щось своєю мовою...

— Що ж вона вигукувала?

— Багато. Всього не пригадаєш. Та останнє слово засіло у мене в голові: «Я не жінка!» Хоч вона таки була жінка, та ще й яка! — Його очі втупились у простір.— Тієї ночі я напився з джерела. І одна ця ніч примусила мене забути все на світі.

— Ви одружилися б з нею?

— Ну, звісно, якби вона погодилась. Та другого дня я наче вві сні правив штабною машиною, де було повно всіляких начальників, і, коли намагався випередити ваговоз, лишився без ноги, а Лючія без нічого...

Я часто думаю про це. Переконую себе, що, коли б довелося вибирати — ногу чи Лючію, я все-таки, мабуть, вибрав би ногу... Хоч іноді мене мучить думка, що я міг би й не зустрітися з Лючією, а ногу або й життя однаково втратити...

— Все це дурниці,— сказав я.

— Нехай дурниці. А все ж послухай моєї ради — якщо у джерелі є вода, напийся, щоб потім не шкодувати.— Він глянув мені в обличчя і раптом усе зрозумів. У всякому разі засміявся, вхопив мене за плече і сумно сказав: — Ти вже даруй, але якби ти міг побачити своє обличчя...

6

Я побачив своє обличчя того ж таки вечора — у вбиральні «Альбіону», куди забіг перед самим кінцем другого кінобойовика. Носач і Коротун перейшли в задній ряд, де звичайно сидять закохані, а ми викрутили всі лампочки, крім однієї. Після цього я побіг умитися. Голова в мене просто розколювалась з болю, і я вирішив змочити чоло — може, полегшає. У вбиральні тхнуло сечею і в раковині було повно туалетного паперу, який чомусь порвали на вузенькі смужки. Я підсунув голову під кран. Від болю і страху в мене паморочилось у голові, я вимив обличчя карболовим милом, що його хтось покришив лезом, і втерся носовичком. А потім довго й пильно дивився на себе в дзеркало.

На свій великий подив, я побачив, що схожий на рибу — рот роззявлений, вуха стирчать, мов плавці, а веснянки — наче луска. Єдине, що я міг зробити,— це закрити рота. Тоді став схожий на карлика з мультфільму, що його бачив колись у дитинстві,— він тоді справив на мене величезне враження. Широке кругле обличчя й величезні очі-колеса, шиї зовсім нема, а голова угрузла між плечима. І все ж, незважаючи на шрам, обличчя моє було зовсім безневинне. Одразу видно, що я нікому не бажаю зла. Я не міг зрозуміти, як це можна боятися людини з таким обличчям. Та насправді виходило інакше. Адже мені ніхто по-справжньому не довіряв, крім Носача і наших хлопців, проте і вони, мабуть, сумнівалися. А Бевзь — то напевне. Сумна посмішка, якою я обдарував себе, не могла зменшити неприємного враження від сердитих очей і саксонського носа.

Я бігцем кинувся коридором,— боявся, що передумаю. Коли прибіг, один з наших, Родні Карстерс, стояв на плечах у Бевзя і викручував останню лампочку. Темно було, хоч в око стрель. Я звелів Мишеняті Хоулу ще з двома шмаркачами стати на запасному виході, а решту розставив по обидва боки коридора.

В голові у мене ніби гримотіли тамтами, й мені здавалося, що хтось от-от спитає, звідки такий гуркіт. Лише на розі блимало світло, а потім спалахнули люстри в залі — почалася перерва. Внизу під дверима була щілина, але дуже вузька. Ми чули лемент малюків, які хором вимагали морозива,— це запустили рекламний ролик.

— Зараз вибіжать,— прошепотів Бевзь.

— Замри! — Цитькнув я на нього.— Всі на місцях?

Носача з Коротуном уже не було. Вони вислизнули в двері, як тільки в залі знову погасло світло. Пробігаючи повз нас, обидва хихотіли, аж заходились. Потім з’явилася ватага Келлі. Ми вмить одрізали їм шлях до відступу. Я чув, як хтось гукнув: «Якого біса немає світла?»

І тут ми взялися за них. Лупцювали хто куди і гиготіли; луна котилася довжелезним коридором, і звук усе наростав, наче в підсилювачі. Я почав битися без усякої охоти. Та раптом хтось садонув мене в підборіддя чимось твердим, мабуть, кастетом, і це піддало мені жару. Скоро я вже не відставав од інших.

У темряві не видно, з ким б’єшся. Хтось тягне тебе за піджак або сорочку чи затоплює тобі п’ятірнею в пику, а ти намагаєшся навпомацки вхопити його за поперек. Один з молодших хлопчаків заплакав. Носач гукнув:

— Ти тут, Артуре?

Я обізвався. Та раптом вони прорвалися до запасного виходу. Двері розчинились із таким гуркотом, що глядачі, певно, посхоплювалися з місць.

Носач скомандував:

— За мною!

Ми помчали коридором, і в мене майнула думка, що перемога вже аж надто легка. Всі збилися під дверима, мов отара овець над проваллям. Затримка виникла через хлопчиська, котрий жалібно рюмсав,— одного з тих, що я їх поставив на запасному виході.

Він сидів у кутку, затуливши обличчя руками. По пальцях юшила кров. Носач став біля нього на коліна і запитав, що з ним. Малий усе плакав, не віднімаючи рук від обличчя. Тоді Коротун побіг на вулицю.

— Щось надто вже тихо,— сказав він.— Не подобається мені це.

— Так, перемога надто легка,— погодився Носач.— Та їх було всього-на-всього кілька.

— І Келлі з ними не було,— докинув Коротун.

— Вони, мабуть, второпали, що буде їм кепсько, отож і повтікали через парадний хід,— сказав я.— Ми перехопили лише трьох-чотирьох, а решта втекли.

— Цьому малюкові роз’юшили носа,— сказав Носач.— Треба його відвести з поля бою... Роде, виведи його через зал.

— Ходімо,— сказав Род, і вони подалися в зал. Так було найбезпечніше. Звичайно, їх могли злапати білетери, але це ліпше, ніж братія Келлі.

— Може, і нам шаснути через зал? — запропонував Бевзь.

— Вони цього тільки й ждуть,— відказав Носач.— Та ми їх перехитруємо.

І повів нас у найближчий завулок, виймаючи на ходу ніж.

— Заховай ножа,— сказав я.

Він люто зиркнув на мене.

— Не будь дурнем! У них стільки залізяччя, корабель збудувати можна. А ми вихором налетимо на них, дамо їм доброго чосу — і хто куди.

— Гаразд,— сказав я.— Роби як знаєш, а з мене досить.

— Саме час тікати,— кинув він і подався далі.

Він таки мав рацію. Заліза в них вистачало. Всі повискакували з під’їздів, вимахуючи шворнями та велосипедними ланцюгами, пивними пляшками та ніжками від стільців. Діло повертало на серйозне. Нам лишалося тільки дременути геть. Уже на головній вулиці я побачив Келлі — він гнався за Носачем; треба було виручати товариша, і я кинувся Келлі під ноги. Почулась лайка, і я зрозумів, що Келлі добре-таки гепнувся. Не зупиняючись, побіг далі. Машини круто звертали або гальмували. Тролейбус мало не вискочив на тротуар. Наші хлопці розсипались по всій вулиці, а братчики Келлі гналися за ними, свистіли й гигикали, мов очманілі.

Перехожих пойняв ляк. Якась жінка з коляскою стояла й репетувала, закинувши назад голову. Носач догнав мене й сказав, одсапуючись:

— Молодець, Артуре!

А я так захекався, що й говорити не міг. Не забуду ніколи, як петляли з ним по околиці, ледве живі од знемоги, але боялися зупинитись і все дослухались, чи хто не женеться. Хвилин через десять вони лишилися далеко позаду, і коли хто думає, що десять хвилин — це не так уже й багато, спробуйте-но самі бігти десять хвилин, коли за вами женуться.

Ми заскочили у двір якогось складу. Залягли там і причаїлись, голосно сапаючи. Мов два паровики. І раптом Носач розреготався.

— Глянув би ти на його пику. Цей дурень не чекав, що хтось теж піде проти нього з ножем. Ти добре турнув його, і, знаєш, що він зробив зі страху?

— Мені начхати.

— Не прикидайся, Красунчику,— сказав він.

— Годі, Носач,— розсердився я.— Облиш мене. Дай трохи віддихатись.

— Слухай, ти не повіриш — він так перепудивсь, що сам ухопився за лезо. Я його, звісно, не штрикнув би, але мені смішно було, що він наклав у штани... Він у мене швидко пустив ножа.

— Але ж ти міг убити його.

— Не міг... Ось сам подивись.— Він вийняв ножа і провів пальцем по лезу.— Бачиш кров?

— Навіжений! Витри мерщій!

— Спершу помацай.

— Не хочу.

— Ну хоч пальцем торкни.

— Відчепись!

Носач підніс ножа до моїх очей і голосно зареготав. Я ліг на живіт — перед тим ми лежали горілиць на якихось мішках,— і він раптом осідлав мене. Скочив на спину та й ну гецкати, мов той вершник на коні.

— Ось я зараз нагострю ножика!

І взявся гострити його об мій рукав, наче об ремінь, а я подумав, що на піджаку залишиться кров. Спершу я не ворушився, наче закам’янів — був певен, що він збожеволів. Та, відчувши дотик ножа, сіпнувся що було сили.

— Тпру, дурнику! — засміявся Носач.— Тпру! — І далі підскакував на мені, міцно тримаючи за комір, ніби за гриву.

Взагалі він був дужчий за мене, але страх додав мені сили. Рвучко сіпнувшись, я турнув його ліктем і скинув додолу.

Він лежав з перекошеним лицем, і я спершу подумав, що він упав на ніж, як це іноді показують у кіно. Ставши над ним навколішки, я запитав:

— Що з тобою, Носач?

— Ага, хлопче! — сказав він, аж захлинаючись од сміху.— І ти злякався ножика, га?

Я мало не копнув його ногою. Та раптом збагнув, що це ні до чого,— він уже втратив свою владу наді мною. Краще було піти, залишивши його самого.

— Гей, Артуре, куди ти? — підвівся він.— Ти що, жартів не розумієш? Артуре! — Я мовчав.— Вернись, Артуре, я більше не буду!

Я був тоді ще зовсім молодий, і дружба для мене важила багато. Та я не обізвавсь. Метнувся крізь лаз в огорожі й чимдуж пустився бігти, щоб більше не чути його голосу.

Річ не в тім, що, давши мені слово, він грубо його порушив. Та й, певно ж, замислив це наперед. І не в тім, що я так уже боявся ножа, хоч би хто там ним орудував,— Носач чи Келлі. Я втік лише тому, що Носач виявився зовсім чужим. Мені здавалося, що ми друзі. А він був чужий. Чужак, який тільки носив личину Носача. А коли вона впала, мені нічого більше не залишалося, як утекти геть.