День сардини

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дрімаєш собі на сонечку і намагаєшся думати про щось приємне, та гіркота невдачі псує тобі настрій. Коли добряче вип’єш, погано буває тільки в роті і в животі, а од невдачі ти весь сам не свій. Особливо як ти честолюбний і високої думки про себе. Тільки-но я починав мріяти про щось приємне, як спогад про невдачу знову ятрив мені серце. Річ не в тім, що я оглядався назад, перебираючи в пам’яті всі місця, де працював, і добре знав, що якась там механічна тістомісилка, конвейєр або шматок дроту куди важливіші за тебе. Річ також не в моїй певності, що перший-ліпший старий бульдозер, бетономішалка або самоскид не лише вигідніші та потужніші за мене, навіть коли я пнуся з усіх сил, а в них, бачте, надійніше вкладати гроші, й навіть коли вони потраплять у брухт, то коштуватимуть більше, ніж я, мертвий чи живий. Не встигнеш і кліпнути, як ця проклятуща система назавжди випече на тобі тавро невдахи.

Бувало, слухаєш на «Звалищі», як новоспечений розумник, щойно з коледжу, торочить тобі про засновників імперії, науки й промисловості, і в тобі жевріє надія. А ввійдеш у браму неосяжної фабрики, що зветься життям, і всім твоїм надіям край.

Отож, собаці під хвіст усі оті розмови про освіту. Для чого вона і навіщо? Адже кожна найменша іскорка розуму, кожен найслабший порух душі приречені на тління і смерть у темряві й тисняві «Звалища».

Я згадував про все те, лежачи на осонні в канаві. І не хотілося думати лише про одне, бо воно ще було надто свіже,— про те, що ми вчинили з бідолахою Кер-резерсом-Смітом у судний день — останній день навчання.

А того ранку, коли ми з Носачем і ще кількома хлопцями, які мали на нього зуб, вештались по шкільному подвір’ю, нам здавалося, що це просто геніальна витівка. Тієї середи всі, хто дістав атестати з відзнакою, ходили півнями, а нам нічим було хвалитись. Отож у четвер у нас все було на мазі — боєприпаси напоготові, залишалось тільки подати сигнал. Та, як це нерідко буває, хтось десь проговорився, і скоро вся школа знала, що ми готуємо «подарунок» К.-С. Загальновідомо, що в останній день хай вчиться пень, отож усі робили, що забагнеться. Товариші дивилися на нас з захопленням і перешіптувались, а тільки-но вчитель вийшов за двері, взялися допитувати нас, під’южувати і козиритися.

Авжеж, ми були справжніми героями дня. Та я хоч і бадьорився, душа в мене була не на місці. Навіть не знаю, як мені вдалося це приховати. Вчителі теж відчували щось недобре, проте вирішили, що хлопці просто шаліють перед канікулами. У всякому разі, ніхто не хотів доскіпуватись. Тепер я часом жалкую про це.

Так от, хтось десь проговорився, і все мало не пішло шкереберть. Ми вибігли із школи і кинулись до напівзруйнованих будинків, де були сховані боєприпаси. Носач на ходу обернувся і гукнув:

— Он скільки їх збіглося на витрішки!

Вся школа товклася у дворі й за ворітьми. Ото було збіговисько!

— Кепські справи,— мовив я.— Тепер він здогадається. Давай плюнемо на все.

— Стривай, він ще в нас поскаче,— сказав Носач.— Ти що, злякався, Красунчику?

Я мало не заїхав йому в пику. І то був єдиний раз, коли йому вдалося назвати мене цим прізвиськом безкарно. Мені це добре запам’яталось. Я почував, що ми чинимо зле, і, може, саме через те не дав йому ляпаса, а лише сказав:

— Гаразд, починаймо.

І ми почали.

Коли я зайняв своє місце в під’їзді, мене кинуло в піт. Я й досі пам’ятаю, яке у нього було обличчя, коли ми відкрили вогонь. Я знав наперед, що він тікатиме. А мені саме цього й не хотілося бачити. І особливо його обличчя, коли він побіг.

Один із хлопців стояв нагорі біля вікна, він потім і розповів мені, як усе почалося. Він бачив, як старий Керрезерс-Сміт бадьоро вийшов з портфелем, тішачись наперед довгою відпусткою і зовсім не помічаючи незвичної тиші навколо. Той хлопець казав, що старий вийшов за ворота і пройшов кроків із двадцять вулицею, як раптом щось ударило його в спину. Він обернувся. Учні спокійнісінько розгулювали по подвір’ю, тільки повільніше, ніж звичайно. Кілька хлопців, які йшли за ним назирці, одразу ж повернули назад. І даремно. Старий К.-С. збагнув, у чім річ.

Йому стало зле. Один раз він трохи сповільнив ходу — мабуть, хотів озирнутися, та гонор не дозволив. Той хлопець розказував, що він весь зіщулився,— певно, добре злякався. Пройшовши ще трохи, бідолаха не витримав. Хлопець казав, що він обернувся й підняв руку з портфелем,— може, хотів махнути учням, щоб розходились. А з ними скоїлося щось дивне. Я потім бачив таке ще кілька разів, але не хотів би більше бачити. Вони оскаженіли й не знали жалю. Той хлопець божився, що коли К.-С. рушив далі, на ньому лиця не було. Він злякано озирався, дивився на двері й вікна, та не на тих напав. Ніхто й носа не виткнув. Він не бачив нас, але скрізь відчував нашу присутність. Якби не дротяна сітка навколо трека, він кинувся б бігцем од цих мовчазних будинків. Але мусив іти далі, бо іншої дороги не було.

Тяжко бачити, як доросла людина рятується втечею. Хай навіть це негідник і ти його ненавидиш. Все одно тяжко. Та не я перший кинув у нього гнилим апельсином. А коли і я, то скорше в самого себе, аніж в старого К.-С. І все ж таки кинув.

Тут усі наче з цепу зірвались. Тепер уже ніхто не ховався. Хлопці шпурляли в нього гнилі фрукти й усе що попало та раділи мов навіжені. Я й досі не знаю, чому їм од цього ставало легше, хоча тепер певен, що бідолаха К.-С. був так само непричетний до цього, як, приміром, і моя стара.

Кидали влучно. Через хвилину він весь уже був у патьоках від розквецяних апельсинів і помідорів. Старий кинувся навтіки, і тут на нього посипалась злива ударів; він зупинився, хотів щось сказати, потім упустив портфель і затулив обличчя руками. Він уже не тямив, що робить. А на нього й далі сипався град всілякої погані.

Він упав на коліна. Потім підвівся й побіг. Уся ватага метнулась навздогін, і я теж подався за ними, сподіваючись, що ніхто не наважиться підбігти близько до нього, і це було справді так. А він летів мов ракета. Хлопці кричали, свистіли. Підібравши поли, старий шугнув у глинище, але зачепився і впав сторч головою. Всі притихли й мовчки дивилися на нього. К.-С. скотився на дно і лежав нерухомо. Потім заворушився й підклав руку під голову. Чи то він дрижав, чи так важко дихав, чи плакав — не знаю. Я не бачив його обличчя.

А потім підійшов пес і почав обнюхувати його. Помісь тер’єра з дворнягою. Обнюхав з ніг до голови. Дійшовши до шиї, став лизати. Певно, був голодний.

Старий лежав тихо і не відганяв його.

І тоді всім стало раптом соромно чи, може, лячно.

— От ми й провчили його,— сказав Носач.

— Буде пам’ятати,— докинув Мишеня Хоул.

Ніхто більше не сміявся.

— Гаразд, хлопці, катайте звідси,— скомандував Носач.

Йому не довелось повторювати. Лише ми з Носачем та ще кілька заводіяк сіли навпочіпки і кілька хвилин дивилися на старого. Та він навіть не поворухнувся. А собака все лизав йому шию, а тоді взявся до лиця. Тоді К.-С. підвівся й пошкандибав до найближчих будинків. Собака подавсь за ним. Вони й не глянули на нас. Інакше я, мабуть, не витримав би і втік. Навіть коли б на мене глянув тільки той дворняга.

Решту мені розповів Носач. Коли старий К.-С. підвівся й пішов, ми вирішили, що нам більше нічого там робити. Лише Носач не схотів іти. Тоді ми пішли без нього. Не знаю, що він сподівався побачити. А далі було ось як: старий К.-С. постукав у перші ж двері й попросив напитися. Носач казав, що його впустила одна з тих бабег, яких у нашому місті розвелося, наче мух. Вісімнадцять стоунів [6] ваги, туфлі ледве на ноги налазять, з місяць, певно, не милася, у засмальцьованому чорному платті. Мабуть, вона його почистила й пригостила чаєм, та йому, видно, все те було байдуже, бо Носач так і не бачив, щоб він звідти виходив.

Отож ми собі пішли, а Носач лишився. Я спершу рушив був додому. Та раптом мені стало лячно. Боятись було нічого, мені ніщо не загрожувало, і все ж я не пішов додому, а повернув у протилежний бік. Можливо, не хотів знову йти тією вулицею, повз ті порожні будинки. А може, тікав од чогось, що було сильніше за мене. Тільки, скажу вам по щирості, я весь тремтів. Тікав швидко і зробив таки добрячий гак: назад од Старого міста, уздовж величезного урвиська, а потім чимдуж через міст. З мосту я угледів Носача — він усе так само сидів навпочіпки. Я не став придивлятися до нього, а припустив ще дужче. Біля міської бібліотеки повернув і побіг до мебльового складу. Там хотів зупинитись і перевести дух, але щось гнало мене вперед. Я знав, що мені нема чого боятися. Знав, що старик К.-С. не донесе в поліцію на мене самого,— адже нас було душ двадцять,— і все ж ніяк не міг спинитися. Коли перебігав дорогу, мене мало не збив моторолер. На лайку водія я звернув стільки ж уваги, як і на його космонавтський шолом, бо, коли за тобою женеться тигр, тебе вже нічим не діймеш, особливо коли ти не знаєш, що то за тигр. Іду в заклад, що я пробіг милі зо три. Але й потім не пішов додому, а звернув у бічну вуличку трохи віддихатись. Там я сів, приклав руку до грудей, що аж ходором ходили під мокрою сорочкою, і почав сперечатися сам із собою.

«Який гедзь тебе вкусив?»

«Знати не знаю, відати не відаю».

«А чого ж ти біг як навіжений?»

«Це був просто інстинкт».

«Ти певен?»

«Тепер я ні в чому не певен».

«Хіба він не двоєдушна гадина? Хіба давно не слід було з ним поквитатись? Чого ж ти тривожишся?»

«Та не тривожусь я. Просто не чекав, що все так вийде. Ото й тільки. А бігати корисно для здоров’я».

«Слухай, старий, ти хочеш стати дорослим і нічого в світі не боятись. А що, як тебе оперіщать по голові пляшкою або велосипедним ланцюгом чи штиркнуть ножем у бік?»

«Мене? Нехай собі, скільки завгодно».

«Ти боягуз. Одразу накладеш в штани. Витримати удар і дурний може, а от завдати його — це важче. Треба бути рішучішим. Навчися бити».

«Та годі вже, годі. Іншим разом я так і зроблю».

«Дивись, старий, а то пропадеш. Будуть об тебе ноги витирати — так і зостанешся на все життя Красунчиком, як ото назвав тебе сьогодні Носач».

«Ну, ну, ти не дуже. Про Носача я й сам знаю, але це більше не повториться. Пику роз’юшу першому, хто так мене назве».

«От і гаразд».

Та я зовсім не думаю, що досить було мені лише поплескати самого себе по плечу — і одразу все забулося б. Ні, я не міг забути, навіть коли# вилежувався на сонечку в отій своїй канаві, чекаючи блискучої кар’єри в галузі прокладання каналізації.

Нарешті з’явився дядько Джордж, і я зрозумів, що мій курорт скінчився.

— Чоботи. Йому потрібні міцні чоботи,— давав він настанови моїй старій. А я сидів, мов китайський божок.— І кепка. Для мене робітник — не робітник, якщо він без кепки.

— Гаразд. А комбінезон теж потрібен? — спитала моя стара.

— У мене їх не носять.— Я думав, він зараз скаже, що в нього прикривають грішне тіло самою гідністю.— Купи йому міцні штани — плисові або молескінові, йому часто доведеться згинатися або працювати лежачи, а я терпіти не можу дірок на штанях.

— Гаразд, куплю.

— Краще молескінові. Вони трохи важчі, зате міцніші, та й вигляд у них пристойніший. Йому доведеться попотіти, адже ми нікому не потураємо. Ти не підведеш, Артуре?

Я тільки щось муркнув, а точніше — прогарчав.

— Ми такі вдячні тобі, Джордже! Дякуй, Артуре.

— Спасибі, дядечку.

— Не підведи мене — оце й буде твоя дяка. Не розраховуй на те, що я твій дядько. Май свою власну гідність.

Ну, почалось!..

— Він не підведе, правда, Артуре?

— І не думаю.

— Отож-бо. Завтра побачимось. Рівно о сьомій щоб був на дільниці. І ось що: приїзди краще велосипедом.

— А чим погано трамваєм?

— Там треба платити. Та й, можливо, тобі доведеться час від часу кудись з’їздити за моїм дорученням — ясно?

Господи! Мені вже все було так ясно, наче я дивився в бінокль. Персональний раб, хлопчик на побігеньках, довірена особа, лакей, підсобник, розсильний, козел відпущення, лакиза й таке інше. Не вистачало тільки ще шукати йому шлюх.

— Він приїде велосипедом, Джордже.

Мені раптом спало на думку, що моя стара — чудовий взірець жінки, яка не може сказати «ні»; вона завжди обіцятиме вам золоті гори, як спритний торговець на аукціоні. Коли він сказав про велосипед, я скипів. Машина в мене була ще зовсім нова, і я вважав її найкоштовнішим своїм скарбом; гарна, яскрава, низька й легенька, вона була моєю гордістю, хоч я дуже рідко сідав на неї: літом їздити жарко, а взимку холодно. Та мені не хотілося, щоб вона десь там валялася на дільниці або ганяла по місту заради примх дядечка Джорджа. Не кажучи вже про те, що я сам буду вхоркуватись та злитися, мов пес.

— Мамо, не поїду ж я на гоночній машині!

— А, то в тебе гоночний велосипед? Що ж, хлопче, звикай іти на жертви заради чесної праці.

— А дзуськи! — підскочив я. Моя стара ошелешено розкрила рот, але так і не спромоглася вимовити хоч слово.— Доведеться їй купити мені якусь стару руїну... їх скільки завгодно продають...

— Ну, коли вам нікуди дівати гроші...— почав був дядько Джордж.

— Хай бере мій,— озвався Гаррі. Він щойно зайшов і похмуро стояв у дверях.

Паша окинув його зневажливим поглядом з голови до ніг.

— Це той самий молодик, що живе з тобою, Пег?

— Не живу, а наймаю кімнату,— поправив Гаррі.

— Зрозуміло,— буркнув дядько Джордж.— По-моєму, тепер, коли хлопця влаштовано, немає потреби... Та, зрештою, мені байдуже. Час уже йти. Клопоту по горло. Ніколи вгору глянути. Важливі збори, засідання двох комітетів, а потім іде ціла купа листів... Ми — раби демократії.

— Еге ж, справ у тебе багато,— підтакнула моя стара.— До речі, Мері просила позичити їй швейну машину. Може, захопиш? Ось я вкладу її в футляр...

— Я не маю вже й хвилини,— мовив великий діяч.— Мушу бігти. Хай Артур віднесе.

Це вперше моя стара не сказала йому «авжеж, сер». У ній точилася відчайдушна боротьба. Так, так, їй аж дух перехопило.

— Гаразд,— озвалася вона врешті.— Та краще я сама віднесу й допоможу їй підшити завіски.

Та хіба ж його можна було чимось дошкулити!

— Мері буде тобі дуже вдячна. Отож, до побачення.

І далі, як пишуть у п’єсах: (Дядько Джордж виходить),—а ми з Квартирантом дістаєм прочухана.

— Обидва молодці! Одному піднесли роботу на тарілочці, а він сидить і плеще про якийсь паршивий велосипед, другий — стромляє свого носа куди не слід... За кого ви, хай вам чорт, себе маєте?..

— За людей із здоровим глуздом,— відказав Квартирант.— І навіщо цей галас, я ж тільки запропонував хлопцеві свій велосипед.

— Ти потураєш йому!

— Зате не став би потурати тому старому шахраєві, можеш бути певна.

— Ти на що натякаєш?

— На те, що ти ладна була йому зад лизати, ось на що.

— Ану перестань шкірити зуби, бо дивись, щоб плакати не довелося! — налетіла вона на мене.— А ти, капітане з розбитого корита, злидню нещасний, знай, що я мушу поступатися своєю гордістю, аби вивести хлопчину в люди...

— Всьому є межа.

— Він ще поїздить на мені,— сказав я.

— А тобі це не зашкодить. Попрацюєш, повчишся — від цього ніхто ще не вмирав.

Та вона вже видихалась. Щонайпевніша ознака: Гаррі поставив вогкі черевики на камін, а вона ніби й не помітила.

— А що ж робити? — сказала, струшуючи скатертину.— Адже й тобі доводиться кланятись десятникові. То краще вже бути зобов’язаним перед своїм, аніж перед чужим.

— Е ні, чорта лисого,— тихо буркнув Квартирант.

— Ти тут ні до чого. Я тільки кажу,— перш ніж кланятись, треба добре все обміркувати.

— Але ти дала маху,— посміхнувся він.— Ми щойно бачили жінку, яка так низько кланялась, що аж гидко було.

— Мусив же хтось це робити.

— Ти трохи перестаралася, їй-бо, він аж роздимався з гордощів.

— Гаразд,— сказала вона.— Досить. А надалі — ти чуєш, Артуре? — надалі хай хтось інший бере на себе... З мене годі.

Чудова сцена, от тільки користі з неї ніякої. Єдине, що я з усього того мав,— це якісь натяки на Квартирантове минуле, та, коли взяти до уваги, що він трохи любить прибрехати, вони не заслуговували на довір’я. Та ще його велосипед. Ну й оті, немов бляшані, молескінові штани, найжорсткіші штани, які будь-коли сковували людські ноги. Я не жартую — справжні лицарські лати кольору порохнявих грибів, а сморід од них хоч носа затикай!

Я ніколи не купив би тих штанів, але моя стара була в такому лихому гуморі, що я не наважився їй перечити. Та коли вранці натягнув їх, то відчув, що згорю з сорому. Ходити в них було однаково, як по пояс у воді.

Навіть моя стара почала сумніватись. Вона була ще в халаті, смажила яєчню з шинкою і заливалась, наче жайворон.

— А йди-но сюди, Гаррі,— покликала вона.— Ось тобі робітник у повному спорядженні... О боже, вони схожі на пофарбовані каналізаційні труби! Ну, як тобі, зручно? — звернулась вона до мене.

Я кивнув, бо був ще недосвідчений і не знав, що, йдучи на нову роботу, треба вдягатися так, щоб не впадати нікому у вічі; та коли б я знав те, що знаю тепер, то радніше пішов би туди в коротеньких штанцях. Гаррі, побачивши мене, аж свиснув, а тоді вийшов слідом за мною надвір.

— Давай допоможу начепити затискачі,— сказав він, бажаючи якось підбадьорити мене.— Все буде гаразд. Тримай тільки язика за зубами, думай, перш ніж питати що-небудь, а коли хто сміятиметься, смійся теж.

— Мене старими жартами не купиш,— сказав я.

— А ти раз чи два дай їм себе купити,— порадив він.— Ну, хай щастить.

Моя стара стояла в дверях чорного ходу.

— Ти не побажаєш йому успіху? — спитав Квартирант.

— Шануйся,— сказала вона.— Роби, що звелять.— І пішла в дім.

— їй важко,— пояснив Гаррі.— Ну, от і закладено фундамент твого життя.

— Тільки б він мені боком не виліз,— сказав я.

— Дарма, не сподобається — підеш,— мовив він. І ці слова міцно засіли у мене в пам’яті.

Мені часто траплялося рано вставати, отож, вийшовши на початку сьомої, я не побачив довкола чогось нового. Кругом велосипеди і лише зрідка машини чи автобуси. Всі їдуть поволі, тихо, і всі ніби якісь очманілі. Як у телевізорі, коли вимкнути звук. Педалі крутяться вал*ко, мов налиті свинцем. Дим ліниво повзе з димарів.

І жодної усмішки. На всіх обличчях солодкі спогади про сон і тверда впевненість, що треба кінчати з такими порядками якнайшвидше. Сьома година ранку — найліпший час для революції.

Як, мабуть, гарно серед такої-от тиші вирушати кудись у подорож. Та коли вперше їдеш на роботу й тебе огортає ця тиша — повіситись можна. Краще вже гримів би оркестр. А стогін гудка — як згадаю, аж наче жаром спину всипає.

Колеса неначе загрузали у ваті. Цей старий драндулет зразу дався мені взнаки. Їхати на ньому було все одно, що молоти каву ручним млинком, тільки ще важче прокручувати. Наша ділянка на західній околиці, миль за три від дому; та ще перед тим, як мені треба було подолати довжелезний підйом на цілу милю, раптом спустила шина. Я одкрутив ніпель, і крихка гумка розлізлася у мене в пальцях. Жодного інструмента, звичайно, не було.

Коли доплентав до місця, було вже десять хвилин на восьму.

То був пустир завширшки ярдів з п’ятдесят, який спускався у бік річки. До неї була ще ціла миля. Уздовж пустиря тік невеличкий струмок. Паралельно до нього тяглась канава, в яку закладали труби. Я побачив бетономішалку, два бункери, величезний бульдозер, цілі стоси бетонних труб футів шести в діаметрі, компресор та здоровенний сарай. Якби не гомін, що долинав із сарая, можна було б подумати, що сьогодні тиха неділя; бракувало лише церковних дзвонів.

Я прихилив велосипед до стіни й ледве спромігся пролізти в двері — стільки набилося люду. Дехто сидів під стіною і досипав, а інші оточили стіл, за яким сидів якийсь тип із жаб’ячою пикою,— мабуть, тутешній букмекер,— записував ставки на папірці й рахував дрібні гроші, що купою лежали перед ним. На мене ніхто й не глянув.

— Де майстер? — спитав я.

Робітник, який сидів під дверима й латав комбінезон, кинув:

— Тобі чого?

— Майстра.

— Тихіше ви там! — гукнув букмекер. І дивно — всі одразу стихли.— Чого тобі?

— Мені потрібен майстер,— повторив я.

— А це що за фокуси! — налетів він.— Постривай мені, я навчу тебе розмовляти. Ти небіж начальника дільниці?

Я кивнув.

— Дивно. Хіба він не сказав тобі, щоб ти звернувся до головного заводія?

— Ні. Звелів бути тут о сьомій, і все.

— І це ти так починаєш? Вже десять хвилин на восьму.

— Я проколов шину.

— Ну гаразд,— сказав він.— Ану, стань-но трохи вище. Ось так! — Він застромив великі пальці в кишеньки жилета і встав, щоб краще бачити. Усі роздивлялися на мене.— Ну, хлопче, я вже років із двадцять не бачив молескінових штанів. Дивіться-но, яка краса!

— Шик! — сказав той, що латав комбінезон.

— А де ж твоя кобура?..

— Ну ось що,— сказав мені букмекер.— Передусім піди намочи ці штани в струмку та стань справжнім мужчиною.

— Подивилися б краще на себе,— огризнувся я.

Довгоносий робітник тихенько свиснув, а я хоч би що.

Отже, почав з того, чим мав кінчити. Не дозволю ж я всякій погані поливати себе брудом.

— Ого! — сказав він.— Та ти, я бачу, мастак.

— Слухайте,— відрізав я.— Мені ці штани легко скинути, а от ви свою пику ніколи не скинете.

Йому це навряд чи сподобалось, та він зареготав.

— Ні, ви тільки послухайте! Язик у нього просто як у дядечка... Постривай трохи, синку, ось я тут закінчу, і ми порозмовляємо з тобою.

Він звелів робітникам вийти, і сарай одразу спорожнів. Через дві хвилини я почув, як заторохтів компресор, загримотіли мотори ваговозів, і тоді мені стало ясно, чому він величав себе заводієм.

Коли всі вийшли, він полічив гроші, здерті з отих простаків, і виписав кілька подорожніх. Мені обридло стояти, і я сів. Він перестав писати і почав стукати олівцем по столу. Нарешті сказав:

— Ти гадаєш, що ти неабияка персона?

— Не люблю, коли мене беруть на глузи.

— А як тебе звати?

— Артур.

— Так от, Артуре, зараз я тобі все розтлумачу. Ти на свого дядечка не дуже сподівайся. І взагалі ні на кого. Крім того, твій дядечко тут майже ніколи не буває. Він дуже зайнятий і в усьому покладається на мене. Моє прізвище Спроггет — для тебе я містер Спроггет.

— Гаразд, містере Спроггет.

— От і молодець. А тепер катай до бетономішалки і скажи Джорджеві Флеку, хай він навчить тебе орудувати лопатою.

— Кому?..

— Джорджеві Флеку. І ось що, синку...

— Слухаю.

— Щодо моєї пики я радив би тобі не розводитись.

Я нічого не відповів. Кинув на нього лютий погляд і пішов. Жалити, мов та змія, і не давати цього взнаки— ось мій метод. Та в душі я аж тремтів. Не сподобався мені цей так званий заводій. От уже достоту гадюка.

Джордж Флек — це був той самий довгоносий. Ваговози зсипали щебінь, і він скидав його лопатою в залізне решето. А я мав накидати на конвейєр, який подавав його в бункери, а звідти — в бетономішалку. Старий Джордж дав мені лопату й показав, що треба робити, а потім довго стояв і дивився, як я орудую. Дивився з доброю посмішкою, від якої все його обличчя сміялось. Нарешті забрав у мене лопату й показав, як її держати. Я подякував.

Він перейшов на другий бік купи і почухав носа.

— А ти не боягуз,— мовив схвально, і обличчя його знов зморщилося в усмішці.— Атож, пика в нього й справді не теє, і її не знімеш, хоч лусни.

Він хвацько вимахував лопатою і що п’ять хвилин заходився тріскучим сміхом, який нагадував кулеметну чергу. Та до дев’ятої години не озвався більше жодним словом.

— Завари-но чаю, хлопче,— сказав нарешті.— Чайник у сараї.

Я поклав лопату, та мені анітрохи не полегшало. Праву руку немов огнем пекло.

— Дарма, навчишся, тоді лопата сама літатиме,— сказав старий.— І Спроггета дурити навчишся. Паскудний він чоловік.

Я був майже шести футів на зріст і важив близько ста сімдесяти фунтів.

— Я можу дати здачі.

— Е, це вже нудно,— сказав він і знову взявся за лопату.

Я заварив чай, робітники оточили мене. І тут з’явився дядечко Джордж. Підійшов. Оглянув усіх, а мене ніби й не помітив. Тоді звернувся до Спроггета:

— Ну, як?

— Усе гаразд, Джордже,— сказав букмекер.— Новачок спізнився, ото й тільки.

— Треба оглянути підпори,— сказав дядько, і обидва пішли.

Отоді, здається, я й зрозумів, що він за один. Навіть не глянув на мене, не сказав жодного слова, всім своїм виглядом підкреслив, що я лайно, а може, й щось гірше. А я стояв з величезним чайником у руці і насилу стримував себе. Хтось сказав:

— Давай краще поп’ємо чайку, ковбою.

Чайник був важкий і гарячий. Старий Джордж одразу збагнув, що діється в моїй душі.

— Налий-но, синку, й мені,— мовив він, простягаючи кухоль. Я глянув на нього. Він похитав головою. Таким чином, чайник залишився в моїй руці і не довелося викликати швидку допомогу. Була дев’ята, отже, минуло тільки дві години, але мені вони видалися за добрих два роки.