День сардини

1

Потім я довідався, що цей день називається «страсний четвер». За сивої давнини царі виходили цього дня із своїх палаців, обмивали ноги старцям і роздавали милостиню. Принижували себе. От сміхота!

А мені цей четвер приніс стільки халепи, що годі й казати. Я пізно ліг і довго перевертався з боку на бік, а коли настав час іти на роботу, ніяк не міг підвестися. Лежав, згорнувшись калачиком та підібгавши ноги до живота, і розумів, що це ніякий не кошмар, а все ж сподівався, що знову засну, і тоді все якимось чудом знову стане на місце. Лежав отак відтоді, як продзеленчав будильник, чув, як моя стара сходила вниз, як вона поралась у кухні, як закипів чайник, і кожен звук був ударом крихітного молоточка, який мене будив. Мені хотілося вмерти. Але я зостався живий.

— Господи, як важко тебе підняти,— бідкалась моя стара. Очі у неї були холодні, жовті, та ще й оті папільйотки на голові — я їх завжди ненавидів, навіть тоді, коли ще ледве міг дотягнутись до материної спідниці.

— Ти про це тільки й турбуєшся.

— Про мене, можеш вилежуватись. Адже тобі все байдуже. На роботу начхати, аби день до вечора. І ніхто тобі слова не сміє сказати — бо це, бачте, не наша справа.

— Авжеж, не ваша.

— І коли ти за розум візьмешся? Годі тобі. Стань нарешті людиною. Я через тебе місця собі не знаходжу.

— В цьому бісовому домі ніколи й попоїсти спокійно не дадуть.

— І не дам, поки не схаменешся,— напосідала вона.— Де ти був учора ввечері?

— Я вже сказав — у «Золотому келиху».

— То це там ти так вивалявся? Невже ти вважаєш мене такою дурною?

— Ага, сама призналась!

— Авжеж! — вигукнула вона.— Знущайся з матері! Проти неї ти герой, але знай: коли не спинишся, не минути тобі лиха!

— Ну й нехай! — сказав я, шпурнувши виделку й підводячись із-за столу.— Мені не звикати, у цьому клятому домі мене до всього привчили.

Коли виходив, стара плакала. У мене тьохнуло серце. Хіба ж витримаєш, дивлячись на жінку, яка жалібно плаче, згорбившись у кутку.

Та мене чекали куди гірші неприємності.

Після сварки з моєю старою я їхав повільно і через це спізнився на десять хвилин. Спроггет влаштував мені теплу зустріч. Він галасуючи вискочив надвір, а всі недоумки, крім старого Флека, взялися калатати по залізу. Я прихилив велосипед до сарая і спокійнісінько ждав, доки скінчиться цей концерт. Небо було чорне-пречорне, а над землею слався сизий туман, надаючи довколишнім руїнам лиховісного вигляду. Спроггет, як видно, твердо вирішив зіграти на цьому тлі героїчну роль.

Він никав коло мене, наче вовк.

— Ти що, всю ніч пиячив? Чи, може, не спав до ранку, думаючи про роботу?

— Ви б краще самі про неї більше думали,— відрубав я.

— Тобі, напевно, хочеться піти додому, щоб більше сюди не повертатися?

— Одразу б легше стало дихати.

— Нам, а не тобі! — сказав він.— Ти байдикуєш, вигадуєш казна-що і думаєш, що ми всі перед тобою ходитимем на задніх лапках. Та постривай, скоро прокинешся й побачиш, що даремно вважав себе півнем на гнойовиську.

— Що ж, може, ще й для когось настане час розплати...

— Звичайно, якщо ти не дістанеш по заслузі. Тобі давно місце в Бороталі або в іншому виправному закладі.

— Це ж за що?

— За бійки. За те, що калічиш ночами невинних хлопців кастетами та велосипедними ланцюгами. Ви справжнісінькі гангстери, порадували старого Джо Келлі,— ми з ним сиділи в пивничці, коли сказали, що його син лежить на вулиці. Старий кинув кухоль і побіг.— Він зловтішно посміхнувсь.— А коли побачив, як помолотили його хлопця, помчав у поліцію, і ми навіть незчулися, як приїхала поліційна машина й записали твоє прізвище.— Він багатозначно помовчав.— Ну, що ти на це? Прикусив язика? — І пильно подивився на мене.— А що, коли гості з поліції дожидатимуть тебе сьогодні ввечері удома? Вони чемненько з тобою побалакають... і ти любісінько в усьому зізнаєшся.

Час було братися до роботи. І я навіть зрадів цьому. Двоє робітників були у відпустці, і ми з Флеком насилу встигали відкачувати воду з канави. Вночі лив дощ, а помпа нікуди не годилась. Через півгодини ноги у нас промокли, і ми самі змокли до рубця. В негоду з цими пневматичними молотками лише морока: німіють руки, до того ж вони плюються кам’яними скалками, які летять прямо в очі, у вуха і в ніс, набиваються між рукою й держалном. Живцем риєш собі могилу, а кайла та лопати бряжчать мов пекельний оркестр. На якусь мить я немовби прокидався і з сумом слухав ту музику, але потім мене знову, наче катапультою, одкидало до власних думок. Я думав про полісменів, про суддів і про те, що скаже моя стара, коли дізнається, як я заплутався,— до того ж мене ще потягнуть за свідка у справі про вбивство.

Носач гукнув мені на прощання: «Тримай язика за зубами, Артуре!»

Та вони обов’язково докопаються. Вони вміють витягти з тебе геть усе. Можливо, що з Носача й не витягнуть, а з мене — то напевно. Посадять за стіл так, щоб лампа сліпила очі, і будуть допитувати, аж поки все розповім. А потім примусять чекати в окремій кімнаті, коли вигукнуть моє прізвище; тоді я вийду, і всі роздивлятимуться на мене: адвокати, присяжні, суддя (в окулярах на кінчику носа), батьки Носача, вся їхня сім’я і, нарешті, Креб.

Дивитимуться довго, пильно, і я пригадаю отой перший день у канаві, коли ми з Кребом лежали на сонечку й розмовляли про цукерки.

Тут я згадав, що ще казав мені Носач: «Йому вже дев’ятнадцятий пішов, і його можуть за це повісити».

Майже весь ранок Спроггет стовбичив над нами і зрештою так набрид мені, що я вимкнув свій молоток і крикнув йому:

— Прислали б краще механіка помпу полагодити, а то стоїте, як сам бог.

— Ця помпа ще годяща, он у Дартмурі куди гірша,— одказав він і пішов геть.

— Ти теж був там учора ввечері? — спитав Флек. Я кивнув.— Погані справи...

— Я не знав про кастет,— пояснив я.

— Ну то й що?

— Нічого,— огризнувсь я.

— Тепер знатимеш, як то тікати,— сказав він і, зігнувшися, ввімкнув молоток.— Зрозумів, що почував той учитель, коли ви цькували його?..

— То ви теж проти мене, дядечку Джордж?

Він похитав головою.

— Шкода, що ти вплутався в таке, хлопче. Погано, коли людина збивається з пуття... Час би тобі вже взятися за розум. Доволі дурощів. Подумай, що ти робиш. Адже ти міг би вибитися в люди, як мій небіж... бути навіть кращим за нього. Стати освіченим і нікого не топтати...

Я знав, що він має рацію, але був тоді надто пригнічений, щоб визнати це. Мені здавалося, що ніякого виходу немає. Хіба що втекти, перш ніж мене схоплять і оголосять звинувачення. Та враз уявив собі, як Мишеня Хоул, Бевзь та інші хлопці прозиватимуть мене Лягавим, Донощиком або Фіскалом.

Потім до мене підійшов дядько Джордж і довго дивився, як я працюю. Руки тримав за спиною, а очима ніби оцінював мене; здається, навіть цмокнув язиком. А в полудень, коли ми зробили перерву, він підійшов і сказав:

— Кажуть, тобі доведеться відповідати...

Я весь похолов і ледве видушив із себе:

— Це ще як знати...

— Авжеж,— погодився він.— Не вішай носа, хлопче.

«Та де там, мені вже не виплутатись».

— То оце ти так шануєш честь сім'ї? — почув я дядьків голос.

Хто б уже казав! Адже вони із Спроггетом весь час шахрують, крадуть по шилінгу з кожного рейсу, а потім сидять у пивничці (не стану її називати), зустрічаються там ще з таким самим негідником, а коли розходяться, у дядька в кишені лишається грубенький пакет. І вони ще патякають про охорону громадських інтересів, і, може, навіть дехто з них сидітиме серед присяжних, поряд із тими верховодами, у яких в одній лише кишені стільки грошей, що дядькові з Семом ніколи й не снилося; їм-то начхати на важких дітей, вони можуть дозволити собі таку розкіш, адже жодному з них, певно, й на думку не спадає, що оті їхні прибутки нічим не ліпші за дрібне злодійство.

І, може, навіть якийсь сучий бригадир або інший солдафон, у форменому галстуці, заявиться туди, бо ж саме завдяки їм відбувається усе оте жахливе бузувірство, яке почалося з отруйних газів і докотилося до так званої тактичної зброї, як величають тепер атомні й водневі бомби.

Усі сидітимуть, уткнувши в стіл свої свинячі рила, які вони щойно витягли з корита, куди позалазили з руками й ногами.

Від того, що все це знаєш, тобі, звичайно, немає ніякої користі, і зовсім однаково, чи ти відчув це на власній шкурі, як я, чи всмоктав з молоком матері, як Носач та інші хлопці. Я заліз у кабіну екскаватора і взявся жувати хліб із висівок та дешеву шинку.

І раптом закляк, не донісши до рота бутерброд: над вухом пролунав знайомий голос:

— Ну, як воно?..

То був Носач.

— Пропали ми з тобою,— відказав я.— А ти чому не на роботі?

— А чого я там не бачив? Я шукаю братуху. Він десь запропав. А нам нічого не буде, тільки мовчи.

— Та я не про те. Старий Келлі вчора ходив у поліцію...

Носач звів брови.

— Оце і все?

— Вони з нас усе витрусять, Носач.

— Дідька лисого — якщо не будемо дурнями... а він тим часом утече.

— А він її справді... той...

— Сьогодні ще вдосвіта туди примчали дві машини з детективами.

— Але ж ти туди не ходив?

— Хіба я дурний! Удав, що гуляю по мосту, і зиркнув мимохідь.

— Що ж нам робити?

— Сидіти тихо, от і все. Та тримати язика за зубами. Ніби нічого й не було.

— Тобі добре,— сказав я.— Ти до такого звичний.

— До чого? До вбивства? Потрійного вбивства?

— Чому потрійного?

— Чоловік, собака й жінка,— мовив він з такою байдужістю, що в мене мороз пішов поза спиною.— Той старий придурок сам поліз під кулю, чорти його принесли невчасно...

— Вони хутко дізнаються хто.

— Це все одно, що шахи, голубе. Я вчора цілий вечір метикував. Він у них під підозрою, але поки там те та се,— шукай вітра в полі. А як і попадеться...

— Ну?

— Коли попадеться, треба плутати карти. Бо як дізнаються, що ми бачили, йому капець. Мовчатимеш? Не побоїшся?

— Спробую,— відказав я, але він помітив моє вагання.

— Дивись, а то пошкодуєш. Тоді й тобі буде амінь. Якщо через тебе його повісять, тобі не жити — зрозумів?

Не всміхнувшись і навіть не кивнувши мені на прощання, він попростував до річки, тільки на останньому пагорку обернувся. Навіть звідти свердлив мене очима. І я зрозумів, що все одно, викажу я його брата чи ні, а відтепер він мій ворог. Та як по правді, то наша дружба й раніш була мильною булькою. Для Носача всі були вороги, а я особливо, бо він знав мене як облупленого.

2

Я, певно, і сам би це зробив, та обидва вони наприкінці дня підписали папірець і запечатали його в конверт. То була, передсвяткова получка, і нас відпустили за чверть години. Я стояв у черзі п’ятий чи шостий.

— Прочитай-но записку в конверті,— зловтішно мовив Спроггет.

Я розпечатав конверт. Довго не міг витягти папірця. Він виявився жовтим, хоча й без чорної рамки, І я одразу збагнув, у чім річ. Звільнення, штурхан у зад чи як там хочете.

— За що? — спитав я.

— Бачиш, роботи лишилося небагато, і ми проводимо скорочення...

Він ледве приховував свою радість.

— Вас не питають! — вигукнув я.— Я хочу знати від дядечка Джорджа — за що?

— Тобі ж сказано,— озвався той з таким кам’яним виглядом, що мені так і кортіло його розворушити, сказавши дещо.

— А кого ще звільнено?

— Нікого.

— А, так. Тоді начувайтесь! — І я обернувся до черги.— А куди ж дивиться профспілка? За що я сплачував чотири шилінги на місяць? — Більшість робітників понурили голови, а Семові дружки розреготались.— Гаразд,— мовив я.— Все ясно — мене вигнали за те, що я не належу до ватаги сорока розбійників.

— Замовкни, шмаркач! — гримнув дядько.

Він уникав мого погляду. А тим часом виплата йшла собі далі. Робітники називали прізвища, розписувались, жартували, як завжди, все довкола жило і рухалось, тільки я стояв мов пень, і ніхто не звертав на мене уваги.

Коли вийшов надвір, у мене тьмарилось в очах, і я не міг сісти на велосипед. Довелось іти пішки нагору. Я був смертельно змучений і наляканий, так би мовити, випив гірку до дна. Не знаю, як я не покинув на дорозі велосипед. Мені хотілось одного — сховатися десь та виплакатись донесхочу.

— Гей, Артуре! — То був старий Флек.— Я вже хвилин із п’ять гукаю тебе.

Я пробачився й знову заповз у свою мушлю, неначе равлик, коли його торкнеш. Для мене нікого більше не існувало, крім мене та моїх турбот.

— Шкода, що так сталося,— почав він.— Але плюнь, хлопче, все, могло бути й гірше...

— Дарма, якось переживемо.

— Біда біду водить,— раптом сказав він, хитаючи головою.

— Про що це ви?

— Я чув, як з тобою розмовляв отой хлопець. Я був тоді в канаві. Не все, звичайно, чув, але здогадавсь... Не слід про такі речі говорити на весь голос.

Я спинився наче вкопаний.

— То ви все знаєте, Джордже?

Він кивнув.

— Неважко збагнути, що й до чого. У тебе неприємність, а в когось — Справжня біда.

— А ви нікому не скажете?

Він похитав головою.

— їй-богу, Джордже, у мене ще ніколи не було такого лиха... Сталося вбивство, мабуть, ще жахливіше, ніж оте, про яке ви розповідали мені, коли ми знайшли револьвер.

Я говорив із запалом, але всередині мене заморожував страх.

— Тримайся, хлопче,— сказав Джордж.— Ти схожий на мене, уява в тебе он яка... Все перемелеться, дасть бог.

Коли дійшли до шосе, він потиснув мені руку.

— На все добре, синку. Дивись, не нароби дурниць. Просто жди, а воно все хай собі котиться, як та галька по морському дну. Набіжить хвиля — і все зникне. Всьому, зрештою, буває кінець.

— Спасибі, Джордже. Я дуже вдячний вам за підтримку. Ми ще побачимось. Дякую за все.

— І не думай, що я теж проти тебе,— мовив він.— Я на твоєму боці.

Уперше в житті я почув такі слова. Старому стукнуло шістдесят, а мені лише шістнадцять, проте він мене розумів. По-моєму, в нас з ним була та сама хвороба — окопна лихоманка або хронічний лунатизм,— нас так і тягло ходити по м’якому, але тільки не по килиму. Авжеж, цього старого я любив.

Я скочив на велосипед і помчав на південь, тоді повернув на схід, об’їхав наш будівельний майданчик звивистою вулицею, де половина будинків стояла пусткою, і знов опинився біля річки. Тоді поставив свого коня під стіну й переліз через паркан, тихенько радіючи з того, що надумав.

Недарма ж бо я вчився у Носача. В сараї нікого не було. Вони забули причинити двері, отож я зайшов, узяв товсту пачку подорожніх та кинув їх у вогонь. Треба ж було якось зігнати злість. Я знав, що зиск уже підраховано і гроші чекають їх десь у пивничці. Бланки яскраво спалахнули, потім почорніли і розсипались на попіл. От якби й з тими шахраями можна було таке вчинити! Пастор зробив би це з їхніми душами, а я — з тілами.

Потім я спустився в канаву. Глина хлюпотіла під ногами, і я пригадав, як старий Флек та інші солдати, зовсім ще не обстріляні, брели в негоду до «висоти 60». Може, це й навернуло мене на ту думку.

Я чув, як вони розмовляли всередині величезної труби, і знав, шо скоро підуть перевіряти стик. Кроки їхні лунали, наче бемкання щербатого дзвону. Голоси були глухі та рокітливі, як морський прибій. Я повернувся в сарай і притягнув дві лопати — хай хоч раз трохи упріють. Потім хутенько запустив екскаватор, а лопати обережно засунув у трубу. Та одна з них все-таки брязнула.

— Що це? Ти чув? —запитав Спроггет.

— Що я мав чути? — озвався дядько.

— Там хтось е.

І тут мені спала на думку ще одна витівка. За кращих часів, повертаючись з «Рідженту» або «Альбіону», ми задля розваги влаштовували змагання із сміху. Реготали дзвінко і весело, мов діти; тонесенько та верескливо, як дівчата; буйно, як божевільні вчені або прибульці з космосу; тут було й втішне хихотіння, і сміх немовляти, і гелготання старих плетух, і розкотистий мов грім, чоловічий регіт. Спробуйте самі, і ви побачите, що це не так просто, але справа варта заходу і, може, навіть колись знадобиться. Я зобразив гагакання привидів, що його колись чув в одному фільмі. Хвилин із п’ять імітував, не менше. Потім замовк. Стало тихо, як у вусі, лиш чути було їхнє сопіння. Мені хотілося гукнути. «Ану, беріться за лопати!» — та добре, що вчасно схаменувся,— це було б надто вже по-дитячому, до того ж вони б мене впізнали.

Я кинувся до екскаватора. Він задоволено хурчав, паче підсвинок. Мотор розігрівся і був готовий до роботи. Ківш миттю пірнув униз і вгризся в купу землі. Ану, конячино! Сип, сип, поки не загребемо їх добрячим суглинком, по-хазяйському, як на кладовищі. Та ще ті щебінки додамо, щоб зуби собі обламали. Вгору — вниз, вгору — вниз... Злива породи сипалась на вхід до труби, а я навіть не дивився, знай спорожняв ківш за ковшем; за п’ять хвилин навернув, мабуть, тонн із десяток.

Потім зупинив мотор.

Вони репетували в трубі мов навіжені, та я і оком не моргнув. Боже, як я пишався собою! Адже орудував не гірше за справжнього екскаваторника. Навіть не глянув на трубу, бо й без того знав, що її присипано на совість. Лиш я та машина — більше в ту мить нічого для мене не існувало; і ось я побачив прекрасний сон наяву: Артур Хеггерстон блискуче проводить атомний човен під обома полюсами рівно за десять діб; Артур Хеггерстон підкорив Марс, Венеру і Юпітер; Артур Хег-герстон, людина з електронним мозком, лине в міжзоряний простір...

Хто їх знає, скільки вони просиділи там, наче шахтарі, засипані породою, і раптом чую: тук-тук-тук. Хто там? Тук-тук-тук-тук! Ради Христа, допоможіть! Я підійшов до труби. Обидва вже, мабуть, років із десять не тримали в руках лопати. Руки в них м’які та ніжні, а черева розбухлі від пива та дешевого віскі, яким пригощали їх підрядчики. Я розміркував так: спочатку вони спробують пробити тунель і тільки закопуватимуть один одного. Потім, охлялі та задихані, почнуть перекидати землю назад і ще дужче завалять себе. І тоді, вже ледве дихаючи від нестачі повітря, нарешті здогадаються, що треба робити: почнуть розгортати землю рівним шаром по трубі ярдів на двадцять. На це піде годин із шість каторжної праці. А їм у тій темряві й вогкості вони здадуться за цілих шість місяців, а то й шість років. Хіба що яка дитина забреде сюди, почує їхні зойки та покличе когось на поміч.

У мене виникла ще одна ідея. Я взяв гайковий ключ і постукав ним по стикові. Вони відгукнулися, та так швидко, що їхній стукіт заглушив мій.

Змінивши голос, я запитав:

— Гей, що там скоїлось?

Голос дядечка Джорджа загримотів і відбився луною:

— Якийсь божевільний закидав трубу... ми не можемо вилізти... гукайте на поміч! Будь ласка, визволіть нас!

Мені особливо сподобалось оте «будь ласка».

— А ви хіба не можете вийти, як зайшли?

Цілих п’ять хвилин там був справжнісінький шарварок, дядечко Джордж ридма ридав, а Спроггет вивергав стільки бруду, що його вистачило б на всю міську каналізацію.

— Хто там? — заволав він зрештою.

— Констебль,— мовив я басом.

— Ворушись же, телепню!

— Прошу не ображати особи,— сказав я.— Потерпіть, ось я погляну, що там накидали...

Якусь хвилину я сидів мовчки, а тоді знову грюкнув по трубі.

— Гадаю, ви там не помрете з голоду?

Цього разу я не змінив голосу. Дядько Джордж упізнав мене і здуру гукнув на ім’я. Тоді я чкурнув геть. Пробігаючи повз сарай, чув, як казився Спроггет. Я весело реготав, забувши всі свої нещастя. Колись обов’язково куплю собі такий екскаватор і шматок цементної труби, нічого не пошкодую. Просто так. Задля сміху.

З

— У тебе сьогодні вовчий апетит,— сказала моя стара.

І справді, я набивав собі черево, як смертник перед стратою. Упорав дві телячі котлети, тричі підкладав собі картоплі, тричі — капусти, поглинув три йоркширських пудинги і півгалона підливи. Крім того, вмотав чималенький рисовий пудинг з родзинками та вершками, посипавши його півфунтом цукру, а на довершення всього проковтнув шість фініків і видудлив три чашки чаю. Правда, чашки були невеликі. Не міг же я признатися матері, що мені треба переховуватись, отож і взявся хвалити її куховарське мистецтво. А їй це було як бальзам на душу...

— Я думаю ось про що...— почала вона.

— Думай, будь ласка, швидше, а то мені ніколи,— підганяв я.

— Сподіваюся, ти нічого більше не накоїш?

— Ні, мамо, я з цим покінчив.

— Це вже сьомий чи шостий раз,— сказала вона.— Що ж, давно пора. Рада це чути...

— То що ж ти думаєш? — запитав я.

— Нічого, так собі мрію...

— Не вигадуй, мамо, кажи до ладу.

Врешті вона сказала:

— Коли все влаштується... Коли ми з Гаррі одружимось — адже ти не проти? — ми зробимо собі справжню відпустку: поїдемо в Скарборо, чи в Уітбі, чи в який-небудь пансіонат та добре відпочинемо. Ти міг би взяти з собою оту свою подругу — Дороті.

— Навіщо ж чекати, поки ви одружитесь?

Вона жахнулась.

— Артуре, і звідки в тебе такі думки! Не можемо ж ми їхати так... неодружені.

— Гаразд,— заспокоїв її я.— Коли ви з Гаррі візьмете шлюб, поїдемо разом і погуляємо на славу.— Вона глянула на мене.— Я щось не те сказав?

— Ти... ти оце вперше сказав Гаррі. Ніколи не називав його на ім’я.

— Це ще не біда,— відповів я і подавсь нагору перевдягатися.

Внизу моя стара наспівувала якусь пісеньку. І де вона тільки їх набирається?

Я напнув на себе робочий одяг: саржеві штани, светр, плисову куртку; запхав у пазуху чисту пару білизни. У мене було два фунти вісім шилінгів і чотири пенси та ще плитка шоколаду дворічної давності — недоторканний запас, що його беріг про всяк випадок. Я підняв мостину підлоги й видобув звідти старовинний перстень, загорнутий у клаптик байки. Потім написав записку моїй старій: хай це буде їй обручкою,— може, принесе більше щастя, аніж перша. Подумавши трохи, поклав цю записку до кишені й написав іншу, в ній було лише про перстень і про те, що я зичу їм з Гаррі щастя. А в кінці додав, що неодмінно писатиму їм. І хоч цей дім завжди був для мене тільки «готелем», мені чогось раптом стало сумно.

Коротше кажучи, не хотілося йти звідти.

А якщо комусь заманеться сміятись з мене, то я йому нагадаю, що справжні почуття ховаються часом і під кремінною оболонкою, а не лише під пластами, насиченими пивом. Навіть у полісменів і суддів таке трапляється.

Поклавши перстень на записку, я втік, як тільки пролунав дзвінок і моя стара побігла відчиняти. Навіть не глянув, хто там,— перевдягнений полісмен чи Гаррі. Кулею вилетів через чорний хід і, несамовито крутячи педалі, помчав у темне місто з помаранчовими ліхтарями, а тіло моє було наче гумова куля, налита новокаїном.

Коли переїздив річку, побачив те саме, що й Носач,— жовте світло у вікні й поліційний фургон; він причаївся і, мов велетенська чорна акула, чигав на здобич.

4

Я не знав, куди їхати, та це мене не турбувало — просто вже не мав сил про щось турбуватися. Рано чи пізно, а все одно торкнешся ногами дна і почнеш випливати на поверхню. Це й сталося зі мною за дві милі від міста. Там височить великий горб і тягнеться алея помаранчових ліхтарів; я й досі згадую, як важко було вибратись туди: алея здавалася безкінечною і нагадувала пекло своїм мертвотним світлом, що кидало бліді плями мені на руки й на носки черевиків. Нарешті педалі закрутилися легко, і я зрозумів, що досяг вершини. Дивно, але поки піднімаєшся, то й гадки не маєш зупинитись, а от коли виберешся нагору, так і хочеться стати й подумати.

Так я й зробив.

Разок ліхтарів, вигинаючись, збігав до міста. Вони сяяли мирно. А от інші блимали наче в лихоманці, відчайдушно боролися за жигтя — на вуличних стовпах, у вікнах, на вивісках пивничок, в яскраво освітлених цехах фабрик, по яких вряди-годи, наче гієна в клітці, пройде сторож, який тільки й думає про те, як би десь поспати; неонові реклами, фари автомашин, що миготіли й вертілися, немов якісь диявольські примари; залізничні світлофори на невидимих дибах та ліхтарі шлагбаумів над рейками, ніби червоні очі живих звірів. Небо дробилося, розколоте їх відблисками. Здавалося, воно ось-ось може вибухнути. І я нараз відчув себе зовсім маленьким і нікчемним. Там, унизу, громадились гори цегли і сталі, асфальту і світла, неначе дротом, оповиті нещастям. Від чого ж я тікав? Від дріб’язкових прикрощів, які були краплею в морі порівняно з тим, чого зазнали чверть мільйона мешканців цього міста лише за той час, поки я піднімався на цей горб. Я мало не повернув назад, але згадав про Міка Келлі, Креба, Носача та про мою стару. Ні, в мене таки до біса прикрощів. І хай ніхто не назве мене донощиком або ще чимось подібним, бо, коли прийде час доносити, я буду вже далеко. Все дуже просто. Навіщо ж сушити собі голову? З роботи мене вигнали, поліція зацікавилась мною в одній справі і знову зацікавиться, отож краще втекти — кожен зробив би це на моєму місці.

Я проїхав миль із сім-вісім на захід, та потім мені набридла пряма, наче струна, дорога, і я звернув на звивистий путівець, що біг кудись униз. Гарно — сидиш собі в сідлі й навіть думати ні про що не хочеться! Я проїхав чимале місто, що складалося з шістнадцяти будинків і однієї пивнички, де троє відвідувачів виконували якісь вправи йогів під деренчання рояля; проскочив вузенький місток і почув, як унизу піді мною дзюрчить вода; вилетів на перехрестя доріг і мало пупа не надірвав на крутому, наче в Альпах, підйомі. Він тягнувся цілих дві милі, і з них майже півтори довелось дибати пішки. Я навіть не спинився, щоб роздивитись навкруги, а, скочивши в сідло, поїхав далі. Та почував себе як сам не свій. Адже ніколи ще не ночував не в своїй домівці, а надворі — тим більше. Ба ні, брешу: двічі був у шкільних таборах, та це зовсім не те, бо поряд з тобою тридцять-сорок інших хлопців, і завжди можна згаяти час за картами — все ж таки веселіш і не так нудишся за домом. Я подумав: може б, зайти до пивнички,— та одразу ж відкинув цю думку: чомусь був певен, що моє фото з’явилось у всіх газетах, і навіть ці селюки вже знають мене в обличчя. Я шукав якогось занедбаного сарая, але, як на те, їх там давно вже жодного не було.

Зрештою, я вирішив їхати цілу ніч, а виспатись десь удень. Та це було не так легко. Скоро пішли суцільні горби, а де підйоми, там і спуски — це всякий дурень знає. І навкруги ні душі.

Атож, ні душі, і я їхав, сам не знаючи куди, все далі й далі від рідного дому. Місяць мчав по небу із швидкістю шістдесяти миль на годину. Ялини стриміли обабіч дороги, мов залізні шпичаки. Поки вітер дув у спину, було ще сяк-так, та годині о десятій він раптом перемінився, і тепер я насилу повз. А проїхавши ще дві милі, здався.

Ось як усе було: край дороги стояв самотній будинок, такий, знаєте, з двома колонами, а на них велетенські кулі,— я зроду такого не бачив. За ним зеленів садок, такий затишний та привітний, що в мене аж серце тьохнуло. Поставивши велосипед під ворота, я подибав стежкою. Вона геть заросла мохом, таким густим, що здавалось, ніби ступаєш по пухкому килиму. Мені хотілось тільки заглянути у вікно — воно притягувало мене наче магніт. Зиркнувши туди, я хутко відвів голову, ніби зляканий птах після того, як клюне, та боятись було нічого. В кімнаті перед телевізором сиділи жінка й дівчинка. Вони дивились на екран і змотували вовну. Знаєте, як це робиться,— одна тримає, а друга змотує в клубок. Тримала дівчинка. Вона була підстрижена під хлопчика, і я бачив її гарненьку шийку. У кого негарна шия, тому не слід так підстригатися. Дівчинка весь час перебирала руками, наче матрос, який тягне линву.

Жінка була вже не молода, років під сорок, сивоголова й рожевощока. Обидві любо всміхалися та тихо-мирно про щось гомоніли. І чомусь їхнє тепло навіть дужче вабило мене, аніж палаючий вогонь у каміні. Я б навіть віддав свої останні гроші, аби ввійти туди, сказати «здрастуйте» і щоб до мене всміхнулася чорнява дівчинка з гарною шиєю, а жінка запросила випити чаю. Навіть зібрався вже постукати й сказати, що я бідний сирота, їду в Пентріт до дядька, який пообіцяв влаштувати мене на роботу.

Та нараз сталася дивна річ: жінка змотала клубок, з усміхом підкинула його та впіймала, а потім поклала на полицю, до якої ледве дотяглась. Сукня з шкіряним пояском трохи піднялася, і я побачив її напрочуд гарні ноги...

Я був такий самотній, що мені хотілося вбігти у будинок, припасти до цих ніг і обхопити їх руками,— чомусь був певен, що знайду собі розраду. Певно, я був тоді близький до божевілля. З деякими людьми таке трапляється, і я розумію, що їх штовхає на це самотність і безмірне прагнення хоч якоїсь ласки. А коли такий залітає в чужий дім, жінка несамовито кричить, відбувається,— заламує руки, і отут йому й амінь...

Я чимдуж кинувся од того вікна.