День сардини

1

Не хотів би я ще раз пережити ті два роки. Я взагалі не любитель будь-яких повторень, але цікаво, що саме роки од п’ятнадцяти до сімнадцяти мені неприємно навіть згадувати. Наступний рік, хоч він і був роком божевільних вибриків, коли мало не дійшло до вбивства, коли я замучив себе й інших,— ще сяк-так, його згадувати можна. Але мені щоразу мороз іде поза шкірою на саму згадку про ті два роки, від п’ятнадцяти до сімнадцяти, коли я мучився на шести роботах, коли переді мною був глухий кут, страшна безвихідь. Усі оті люди, котрі вантажили вугілля або служили на побігеньках, розносили м’ясо, доглядали машини або просто сиділи й вештались без діла,— всі вони були мертві або вмирущі. А якщо хто-небудь виб’є душу з майстра чи, навпаки, плазує перед ним, то це не становить винятку, бо їх теж топчуть; гній, непотріб — ось вони хто; переможені, які ще й не починали боротьби. Адже освіта не лише торує людям дорогу в життя, вона ще й добре просіває їх на густе сито.

Хіба ж то приємно — бачити ледь помітну дірочку, крізь яку тебе просіяно? Гаразд, тоді, мабуть, лишається одне — наполегливо прагнути свого! Але хто ж тут кого обманює? Коли навчаєшся хвацько закидати на плечі мішок, а висипавши вугілля, зненацька підкинути докупи порожній, поки хазяйка звіряє рахунок,— це невелика перемога. Отож виходу нема. Ти гній, покидьок — освічений, звичайно, вмієш рахувати, послиниш олівця, підведеш риску, накинеш пуд чи два. Проте ти покидьок. І це головне. В наш час немає справжніх діамантів, лиш саме одшліфоване лайно.

Я працював з водієм на ім’я Чарлі, який полюбляв найдешевше пиво в нашому місті, а може, й у цілому світі. Він єдиний серед моїх знайомих мав хист до телепатії. Досить було комусь натякнути, що десь там зовсім старий, глухий і сліпий швейцар стоїть на шляху до дешевого пива, як він миттю був там. І тільки-но в котрусь із пивничок на віддалі десяти миль завезуть бочкове пиво по шість пенсів за пінту, він уже там і стукає в двері, навіть випереджаючи тих, що живуть по сусідству. Він клявся пивницями, визначав за ними дорогу, жив заради них і завжди боявся спізнитись до відкриття, як добрий католик боїться гріха. У нього була дружина й п’ятеро дітей, хоч дома він цим не займався. Самі подумайте, хіба ж то кохання: пірнув у постіль, раз-два — і вже хропе.

Щоб мати на випивку, він тільки й думав, як би кого обдурити. Мені це не подобалось — адже старий Робінсон був стріляний горобець і добре знав свою справу, хоч іноді й попускав віжки. Мене лякала невситимість Чарлі. Ми повертали так рвучко, що ваговоз мало не перевертавсь, і скидали вугілля, немов у кінобойовику, щоб Чарлі потім міг спокійнісінько дудлити своє пиво. Я тоді був трохи зависокий як на свій вік, вугільний пил добре маскував мої риси, і мене скрізь пускали. Таким чином, я теж приохотився до пива. Правда, ковтати його було не зовсім приємно, зате потім ставало хороше. Цілий день тягаєш мішки нагору, і в горлі дере, а вихилиш пінту-дві — тоді ти кум королю аж до самого вечора. Узимку кожна пивна обіцяє тобі раювання, адже там ліки від холоду й ломоти в крижах, від болю зламаних нігтів і зашпорів у ногах.

Так згодом ми зовсім заплутались у темних справах, як ті молочники або бакалійники, збирачі внесків чи страхові агенти. Пиво текло за рахунок жінок. І які ж бо всі вони були різні!

Довготелесі й опецькуваті, гладкі й худі, і всі на диво злющі — рідко котра була задоволена життям і тим, що лишалось після всіляких клубів і спортивних змагань, які відвідував її чоловік. Така дружина була самотньою зіркою на чорному небі. Більшість із них ощадили кожне пенні чи то в гуртожитках, чи в окремих будиночках на дві сім’ї. Але у всякому ділі можна схитрувати. Ти з нею жартуєш і говориш лестощі, а Чарлі тим часом спритно підкине докупи зайвий мішок.

Коли вірити Чарлі, то можна було вигадувати й на іншому. Є жінки, казав він, які, щоб не платити, ладні задерти спідницю — і квит! «Але ж ти весь чорний!» — гукав я крізь торохтіння мотора. Та він лише посміхався, виблискуючи зубами й облизуючи язиком рожеві ґуби. Іноді, зробивши ходку, ми ставили машину десь під деревом і теревенили про знайомих жінок. Ось, скажімо, Поллі, дружина п’яниці й любителя гольфа, яка й сама не від того, щоб перехилити чарчину; двері в неї завжди відчинені для мийника вікон, молочника або вугільника. Першим спіймався їй на гачок чорнявий здоровило з довгими баками та нерозлучною драбинкою в руках — на вулиці був тоді собачий холод, а з неба сипав лапатий сніг. «Вимийте вікна у спальні зсередини,— загадала вона,— так вам буде зручніше». О другій годині, клята, була ще в халаті, алё невдовзі скинула й халат. Зайшовши до спальні, той хлопець від несподіванки впустив клоччя і відро, побачивши руду красуню, що стояла на стільці біля шафи й ніяк не могла висунути горішню шухляду. «Ой, не впав би часом стілець,— сказала вона, озирнувшись,— потримайте мене». Біла сорочка метлялась від її рухів, каблук підвернувся, і Поллі впала йому в обійми. Потім багато разів, розповідав Чарлі, вона не відпускала його так довго, що бідолаха тікав од неї, мов од чуми, навіть забуваючи взяти плату за миття,— її він отримував іншим разом.

— Та не може бути! — вигукував я, кліпаючи очима й ледве повертаючи спраглим язиком.— Усе це вигадки! Він просто тебе морочив...

— Аж ніяк! — твердив Чарлі.— Цей кокні всім про те розпатякав, і потім багато хто зголошувався випити з нею чашечку чаю, а вона, клята, робила все, щоб їх охмурити.— Він глибоко зітхнув.— 3 нею важче відбути, ніж одпрацювати цілий день. Можливо, тим-то її чоловік і перекинувся на гольф... Дня не міг без цього прожити.

— Але ж ти весь чорний...

— Ну то й що? Хіба в неї не було теплої води?.. Шкода лише, що їм довелось виїхати. Все місто про неї гомоніло. Воно й не дивно. Талант!

Він підштовхував мене ліктем під бік.

— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.

І завжди кінчав своєю улюбленою пригодою. Це було тоді, коли він ще тільки починав працювати і познайомився з одною удовичкою...

Згодом я пересвідчився, що все це правда. Одразу видно було, як деякі жінки дивилися на нас, а деякі жартували, що до нас краще не доторкатися, бо вугільник може принести щастя лише бездітним, хоч дев’ять із десятьох зомліли б, якби в цьому забобоні була хоч частка правди. У цих знуджених жінок були голодні очі, вони зачитувались так званими «Правдивими історіями» [2] і мріяли зустріти отих красенів, що їх показують по телевізору.

— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.

І він мав рацію.

Та ви не подумайте, що, розвозячи вугілля, ми тільки те й робили, що розважались балачками і веселими пригодами. То була каторжна праця, від якої боліли плечі, а що найгірше, я ніколи не мав спокою. Ви можете думати що завгодно, але ж навіть запеклий шахрай, і той не спатиме вночі, якщо кластиме щотижня собі до кишені два фунти нечесно зароблених грошей. І не лише тому, що це негарно, а тому, що рано чи пізно доведеться відповідати за все. Отож будьте певні, старий лис Робінсон давненько вже принюхувавсь і, нарешті, таки спіймав Чарлі на гарячому,

Я ненавидів Робінсона, а тієї п’ятниці ладен був гепнути його чим-небудь по голові та запхати в один із його власних мішків. І саме тому, що він був правий. Але ж хіба можна ладнати з напарником, не обкрадаючи хазяїна? Коли навіть тобі вистачає на цукерки, як добре мати в кишені вільні гроші — на пиво і на пластинки, що тобі подобаються, не циганячи сигарет і не плазуючи перед хазяїном, щоб він підкинув тобі в середу або в четвер якийсь там шилінг. То була чи не найнеприємніша розмова в моєму житті. Старий Робінсон, маленький і висохлий, як мумія, сердито блимав на мене очима з-під окулярів, і вони пекли моє обличчі вогнем навіть крізь товстий шар вугільного пилу, а по спині стікали патьоки холодного поту.

— Я міг би віддати вас обох під суд,— сказав він.

Я аж тремтів. Все в мені тріпотіло, мов листя під вітром, та я видушив із себе:

— Це ваше право, містере Робінсон.

— То ти признаєшся?

Я кивнув.

— Добре, хоч ти не опираєшся, як той злодюга.

Я уявив собі обличчя Чарлі, все у брудних патьоках — навіть важко було розібрати, чи то в нього піт, чи сльози.

— Він більше втрачає.

— Це так, адже в нього жінка й п’ятеро дітей. А ти вільний, як вітер. Чи, може, ні?

Старий чорт волів знати все до решти.

Я понурив голову і проказав:

— У мене мати.

— Он як,— сердито кинув він.— У тебе мати, а в нього п’ятеро дітей... А як по-твоєму, скільки ви в мене поцупили?

— Не у вас, а в клієнтів.

— Ні, не в клієнтів. Вони втратили гроші, а я — честь. її за гроші не купиш... Я все життя був її рабом. А ти ще хочеш, щоб я тобі подарував.

— Нічого я не прошу!

— Не просиш, он як... Ти б краще поглянув на себе в дзеркало.

Він мав рацію. Якби я знав, що, ставши перед ним на коліна, ще можу чимось зарадити, то не вагався б жодної миті. Навіть лизав би йому черевики. Та тепер це вже було непотрібно. Адже він вирішив усе ще до того, як я переступив поріг.

— Гаразд,— сказав він.— Я не стягну з тебе нічого, бо ти й за рік стільки не заробиш. Якби ти не був таким шмаркатим щеням, то я подав би на тебе в суд. А так не хочу, щоб мене потім мучила совість. Отож — геть звідси!

Я чимдуж кинувся до дверей, та він зупинив мене:.

— Кожному має хоч раз у житті поталанити. Вважай, що тобі поталанило. Та дякуй тій жінці, яка попередила мене. Якщо в тебе є хоч що-небудь у голові, ти повинен зрозуміти: вона тебе врятувала.

На моє щастя, у нашому місті не вимагають рекомендацій, беручи на роботу. Моя стара була як та чорна хмара, а Гаррі весь вечір сидів біля каміна, незворушно втупивши очі у вогонь. Це найгірше дошкуляло мені. Я навіть хотів, щоб він забрався геть, хоч цінував його повагу до мене.

2

Довелось мені ходити на біржу праці. Була люта зима, земля щоранку дубіла, а коли відпускав мороз або переставав іти сніг, дув скажений східний вітер, що аж дерева валив. Зрештою мені пощастило. Я дістав місце учня в пекарні. Та ще не в якій-небудь, а у величезній, першорядній, де, крім чоловіків, працювало ще п’ятдесят чи шістдесят дівчат, здебільшого в нічну зміну, перевертали в печах булки. Я був у всіх на побігеньках, літав од старезного ліфта, який і досі рухався з допомогою грубих мотузяк, до посудної, де вже чекала на мене ціла гора брудних форм для тістечок, ножів, підносів, бляшанок і ще казна-чого, а звідтіль, з лопатою — до печей, звідки струмувала пара й гаряче повітря. Або ж до самого ранку вигортав жужіль із піддувала, серед шаленого лементу цвіркунів та невпинного шастання мишей. Я ненавидів цю роботу. Ненавидів жінок і дівчат, особливо наймолодших. Наглядачки майже всі були літні й дуже суворі — за це їм і платили. Але їм вистачало клопоту з дівчатами, і мене вони не чіпали. Я для них був чимось на зразок цуценяти. Вони гукали: «Артуре!», як ото кличуть собаку: «Фідо!» Тільки не так лагідно. А дівчата дражнились. Я жив ніби серед змовників. Усі навколо шепталися й хихотіли. Іноді мені хотілося затягнути котрусь у комору й притиснути в темному кутку або на лантухах з борошном. Та вони були хитрі. А я теж не вмів тримати язика за зубами. Якось під час перерви вони всі разом оточили мене, мов зграя вовчиць і взялися дражнити: мовляв, я малий, нічого не розумію, а самі шепочуться, гигочуть, стріляють очима. Я терпів, аж поки не вибухнув, як вулкан. Лупцювати їх я не став, але дав зрозуміти, що мені на них начхати, бо я бачив ще й не таких. І хоч я не брехав, та даремно дав волю язикові.

Я бачив, що одна наглядачка, яка стояла поблизу, все чула. Вона могла б бути моєю матір’ю, і я почервонів. Потім усі розійшлись, і дівчата з удаваним острахом кидались од мене, вищали й ховалися по кутках, хапаючи ножі, якими різали тісто, наче мусили боронити свою цноту. Цноту! Та серед них жодної незайманої не було! Кожної п’ятниці я чув, як вони шепочуться й пащекують: от би примусити «його» зробити те або те, перелякано розказують, що мати вже щось підозрює або й застукала їх, і таке інше. У них лише одна мета — вийти заміж, всі вони мріяли про легке життя, та, зрештою, потрапляли в рабство й люто ненавиділи своїх чоловіків. Я був ще молодий для шлюбу, і вони скоро відчепились од мене. Лише та наглядачка все позирала у мій бік і завжди зверталася тихим і лагідним голосом. Вона була заміжня жінка, не вдова і, здається, не мала щастя з чоловіком.

Дивно, але я вже забув її ім’я. Забув геть-чисто. Та не забув її ставлення до мене. Так от, вона завжди позирала в мій бік. Досить було мені вийти, як вона одразу це помічала. А коли я заходив, теж помічала, хоч і не підводила голови. Не питайте, звідки я це знаю,— бувало, ввійду після довгенької відлучки, а вона кличе мене, навіть не дивлячись, чи я тут. І хоч їй було вже за тридцять, нас щось єднало, ніби між нами була якась таємниця або тільки ми двоє розуміли, що й до чого. А ми ж ні разу навіть не розмовляли. Ні я не намагався завести розмови, ані вона. А коли після зміни ми випадково опинялися разом у дверях, вона хутко відступала вбік, пропускаючи мене, а тоді стояла й чекала, поки я відійду щонайдалі. Та кілька разів я відчував, як вона пече мене очима, і думав: певно, й жінок, як чоловіків, цікавить те, що в тебе під одягом.

Я намагався навіть не думати про неї. Адже ж вона була вдвічі старша за мене й не буду брехати, що якась там красуня,— нічогенька з себе, приємна, але не з тих, що очі вбирають.

Одного разу, коли я підмітав у коморі, вона раптом з’явилася в дверях мов привид. От клята доля, адже там було до біса інших жінок, які мені більше подобались. Хоч я ще й не підозрював, до чого все воно йдеться. Комора була темна, з високою стелею, всі лампи запорошені борошном. Мій віник збив цілу хмару брудного борошна, і вона ніби полетіла в ту хмару, як метелик на вогонь. Пішла за мною в найдальший куток. Я весь час озирався через плече, а вона все йшла та йшла. Коли стала поруч, я відчув запах парфумів. Він пронизав мене наче голка, пробившись крізь дух цвілого борошна, мигдалю й волоських горіхів. Далі відступати було нікуди — шлях мені перетнула гора лантухів.

— Ну? — сказала вона.

— Вам щось потрібно? — спитав я, мов той дурник.

— Ні, просто хочу поговорити з тобою.

Я сів, тримаючись за віник, наче за єдиний порятунок. А вона, признаюсь вам, не була анітрохи схвильована й дихала рівно, бо була холодна мов крига й надто самовпевнена. Постояла, роздивляючись мене з якоюсь дивною посмішкою, і раптом погладила по голові. Я одскочив мов ошпарений...

— Ти височенький, як на свій вік,— сказала вона.— Зовсім дорослий... Звідкіля в тебе цей шрам? — Вона торкнулась його пальцями, які обпекли мене вогнем.— Чого ти тремтиш — тобі боляче? — І, не чекаючи відповіді, провадила далі: — Я чула, як оті дівчиська лізли до тебе, бісові сучки! — В її словах було стільки ненависті, що я витріщивсь на неї.— Забери віник.

Як той солдат, що виконує команду, я забрав віник і при цьому торкнувся її ноги. Тепер вона затремтіла.

— Я чула... як ти казав... казав, що знаєш усе про дівчат... Мабуть, просто хвалився?

І я зрозумів, що має статися. Не хотілось вірити, поривало втекти і в той же час щось примушувало лишатися. Я похитав головою.

— Значить, це правда? — мовила вона якось тихо.— Хто ж вона? — І весь час ніжно гладила моє волосся.— Дівчина твого віку чи, може, як я?..

— Як ви,— одказав я.

— Ах! — зітхнула вона.— Я так і гадала.— Голос її став суворіший.— Мені чомусь завжди хочеться знати, як це починається. Ось так? — І поцілувала мене в губи.

Все одразу стало на своє місце, але було надто несподіваним, щоб дати якусь втіху. Я навіть не встиг сказати їй, що це було зовсім не так, а потім — тим більше. Тоді все відбувалося повільно, тихо й лагідно. А-тут — пастка, напад, ніби вона вбити мене хотіла. Як я тепер розумію, вона просто мстилася. В тієї, іншої, не було ненависті, а лише якась невиразна втома, бажання допомогти. Та ця була старша літами.

Завжди воно виходить не так, як хочеться. Замість кралечки Поллі або тієї, що про неї розповідав Чарлі, штовхнувши мене під бік, мені дісталась жінка, яка могла мати од життя все, а не мала нічого й сама хотіла віддавати, а не брати. Це повторювалось ще кілька разів. Вона раптом знавісніло кидалась до мене, і я відчував, що вона робить це не з своєї волі, а неначе з примусу. Навіть не хотіла розмовляти зі мною. Бачились ми з нею лише в пекарні. І врешті я не витримав. Я мусив визволитись од цього. До того ж вона мені була така сама чужа, як і спочатку. Не тільки тому, що була заміжня або забувала про обережність,— просто досить було мені тільки побачити її, як відразу хотілося тікати світ за очі. Я не пам’ятаю її імені, але нерідко думаю про те, якою ж вона була насправді, навіщо я їй здався і нащо вона все те робила. Вона — єдина жінка в моєму житті, в якої не було ані краплини ніжності. Я й досі не розумію, що могло так озлобити її. Правда, донька лахмітника, Мілдред, теж була така, але я бачив її лише здалеку і тому не беру до уваги. І дивно, що ця жінка ніколи не намагалась мене образити. Та й навіщо їй було це робити, коли вже самі її дотики були до краю образливі?

Таким чином, я знову опинився без роботи, заживши сумної слави літуна, який ніде не міг довго протриматись. Я був наче той траулер, що його кидає на хвилях перед самою гаванню. Коли я бачив у трамваї як хтось у білому комірці та ще й у краватці читає газету або книжку в целофановій обгортці, мені ставало навіть заздрісно. От би й мені бути таким — юнаком з перспективою, котрий свого нізащо не прогавить, працює як слід, щось метикує і всього вже досяг. Усе в нього гаразд, тихо-мирно, і ніяких тобі рекомендаційних листів не потрібно, тому що ти сам уже себе зарекомендував. І як таку гидь земля тільки носить — тьхуі

Все, що я пробував робити, було старе і ясне як сніг. Ось, скажімо, хитрував так само, як хитрували років п’ятсот тому, а то й більше. Або тягав ящики з яблуками, мішки з картоплею й ноші з капустою на овочевому базарі. І все через те, що цю роботу ніяк не можна механізувати, а я на своєму віку вже раз лишився без роботи, коли мене замінили машиною й замість дерев’яних бочонків стали виробляти металеві. Хоч би як там воно було, чи я був винен, чи хтось інший, але я теж пройшов крізь це, як ото рицина проходить по кишках. Мойсей помер, коли побачив землю обітовану, а відщепенець мусить жити. І я любив життя. Лише одне псувало мені його — взаємини між Гаррі та моєю старою, бо я й сам не розумів, що для мене це, мов гострий ніж, бо й досі я не можу без неї, як то кажуть, тримаюсь за материну спідницю.

Тепер я можу сміятися з їхнього кохання та вченої миші, яку він, смикнувши за мотузочок, випустив з коробки того вечора. Стара сиділа у нього в каюті мов нежива і раптом, побачивши рожевий носик і очі-намистинки, кинулась йому в обійми. Але тоді мені було не до сміху. І дивно, що сама думка про це була для мене важкою мукою, хоч і сам я часом був не від того. Узяти хоча б ту першу жінку. Справа йшла до цього вже давно, але все сталося за два тижні перед тим, як я втратив роботу вугляра. Коли.. Чарлі сказав мені, що й до чого, я подумав, що він з глузду з’їхав,— адже вона була вже не дівчинка. Він лише похитав головою.

— Є такі, що полюбляють молоденьких,— сказав він.— Та ти скоро сам побачиш.

І згодом я дістав перше підтвердження його слів. Вона жила в шикарному районі, де все беруть оптом, проте вугілля замовляла по сто фунтів. Спершу брала багато, по тисячі й більше, а потім почала купувати помалу й завжди пригощала мене чаєм. Кароока шатенка, не гладка, але повненька, вона завжди дивилася на мене з якимось сумом. Мабуть, була занадто чесна для того, щоб шукати собі розваг, як ото Поллі, і я навіть певен, що коли б не випадок, між нами так нічого б і не сталося. А вийшло все ось як: одного вечора я, щоб розважитись, тинявся поблизу Центрального вокзалу і раптом побачив її — вона тягла важенні валізи, страшенно втомлена з дороги. Мене вона й не помітила.

Я підійшов.

— Дозвольте вам допомогти.

Вона обернулась. Була смуглява, з тих жінок, що не часто червоніють.

— Гаразд... Ти славний хлопчина... Але як ти змінився!

— Трохи обтесався,— сказав я.— Мені й самому приємно. Ви мене завжди пригощали чаєм, отож я не міг спокійно дивитися, як ви тягнете ці валізи

В таксі вона спитала:

— Тебе підвезти? Чи нам по дорозі?

Мені стало тоскно, коли подумав, що скоро знову сьома година ранку, згадка про крадене вугілля гнітила мене, і я збрехав. Вона, очевидно, зрозуміла це. Адже такі, як ми, не мешкають в тому районі. Шофер, певно, подумав, що ми божевільні, якщо взагалі звернув на нас увагу,— дорога була наче ковзанка, а на ній повно машин і п’яних. А може, він вирішив, що я її син, і це було б найкумедніше, бо я всю дорогу впивався пахощами її парфумів і м’якими дотиками жіночого тіла. Обличчя її я майже не бачив, але воно було ніжне, хоч і видніли на ньому поодинокі зморщечки, щоки були трохи запухкі, але поганою її я б не назвав. Гарною — теж, зате в ній був якийсь дивний затишок і спокій.

Я не знав, про що говорити, і вона знов обізвалася сама:

— Сподіваюсь, у мене там все гаразд. Будинок тиждень стояв порожній, але дрова були наготовлені.

— І чайник теж? — спитав я.

Вона взяла мою руку, стиснула її і поклала собі на коліна. Я зрозумів, що діло буде.

— Зви мене Стеллою,— мовила вона.

Врешті вона все-таки розпалила дрова в каміні, і ми попили чаю, а додому я пішов о другій годині ночі й од хвилювання навіть не міг придумати якогось пояснення для моєї старої. Зате — і це дуже важливо — я думав про неї та Гаррі, коли був там, з тією лагідною та доброю жінкою. І мені чомусь було дуже боляче. От хоч вірте, хоч ні.

Я так часто міняв роботу, що об’їздив місто всіма трамваями, хоч навіть не встигав познайомитися з кондукторами. І робоча книжка у мене ні разу не пошарпалась. Бували випадки, що більше не залишалося роботи, але частіше я сам залишався без неї. Я був уже дорослий і мав свій гонор: щось не так — і бувайте. До того ж багато про себе думав. Мене охрестили Красунчиком,— шрам тільки вирізняв мою гладеньку шкіру, блакитні очі та золотаве волосся, рівно зачесане назад. Я добре знав, яка злостива буває в мене посмішка і який диявольський погляд — моя стара не раз казала мені про це,— отож і пускав у хід ту посмішку або язик, а коли й його бувало замало, вдавався до погляду. Щоразу це проти мене ж і оберталося, та я на те не зважав і вдавав, що мені начхати. Чесно кажучи, все було навпаки.. Мені завжди ставало прикро, що я ще таке дурне, недосвідчене щеня, яке нічого не досягло, і світла мрія моєї матері перетворилася на чорну хмару, яка заступила їй світ.

3

Коли я й бував десь досвідченим, то хіба що вдома. Моя стара не могла вийти заміж за Гаррі, бо ніхто з нас не знав, куди дівся мій батько. Її гризло сумління, і я грав на цьому. При першій-ліпшій нагоді шпигав її. Мені здавалося, що я стою горою за мого старого, та то просто сміх. Старий був для мене пустим місцем, і, згадуючи про нього, я тільки сердився. Ні, за всім цим стояв я сам. Я з великої літери.

А вона все терпіла і навіть принизилась заради мене й вирішила помиритися з дядьком Джорджем. Старе патякало Джордж, що аж лопався од бундючності, надто полюбляв когось повчати. Для неї, з її натурою, це була справжня жертва. Вона зайшла, скидаючи рукавички, готова до бою, цілком поділяючи мою ненависть до того типа.

— Я знаю, що ти казатимеш і чого він зажадає од мене. Добре все знаю. Та ця твоя біганина з однієї роботи на іншу в мене ось де сидить. Годі! Отож ходім зі мною, а гонор свій запхни до кишені.

— Я влаштую його до себе на фабрику,— сказав Гаррі.

— А що вона йому дасть, та фабрика?!

— Заробить не менше й нікому кланятись не доведеться.

— Ет ще мені — сардини! А ти знаєш, ким він буде, якщо триматиметься за дядька Джорджа? Комунальним інженером!

— Гаразд, роби як хочеш. Та коли б це був мій син, я б не дозволив...

— Але ж він тобі не син, то краще помовч,— відрубала мати.

...Той турецький паша наминав свою вечерю і їв очима танцівниць на екрані телевізора.

— Сідайте,— звелів він.

— Сідайте-бо! — луною озвалася тітка Мері.

Квартира була умебльована з таким розрахунком, щоб приголомшувати своїм багатством: кухня, вона ж і їдальня, телевізор, радіола, пральна машина, електричний чайник, кухонна шафа, плита, холодильник. Крім того, стіл, чотири стільці та ще гарнітур із трьох речей, тут же відерце на вугілля і підставка для кочерги та камінних щипців. На стінах — два величезні дзеркала, на яких намальовані олені, що п’ють з озера воду; портрети батьків дядька Джорджа і кольорові фото його самого; на одному він з ланцюгом на шиї — символом влади мера, на другому — в робочій обстановці — подумати лишень! — стоїть усередині бетонної каналізаційної труби, з якою мені доведеться познайомитись, коли я буду під його протегуванням робити кар’єру.

— Прекрасна сьогодні погода,— сказала моя стара.

— Пс-ст! — засичала тітка Мері.— Він дивиться телевізор.

їй зайве було додавати, що до того ж він наминає кільканадцять фунтів смаженої картоплі, та півфунта свинини, та ще яєчню із двох яєць. По один бік від нього стояло масло, по другий — хліб, а посеред столу — велика банка з маринованою цибулею. Не відводячи очей від екрана,— одразу видно шанувальника мистецтва,— він щоразу наштрикав виделкою цибулину і додавав, як то кажуть, «до смаку».

Лише раз він невдоволено обізвавсь:

— Мері, ти погано підсмажила картоплю.

— Та я ж старалась, як завжди.

Він щось мугикнув. І більш ані слова, аж поки дівчатка не зникли з екрана. А коли йому хотілося чаю, то робив ось що,— коли це, звісно, вас цікавить: починав тарабанити ложечкою об блюдце, поки дружина не прибігала мов навіжена. Не дивно, що вона була така худюща й замучена. Нарешті він погладив себе по животі, ригнув і холодно глянув на мене.

— То ти прийшов...

Я й оком не моргнув, хоч бачив, що мою стару аж верне од нього.

— Прийшов, дядечку Джордже,— мовив я сумирно.

— Ну, коли в тебе вже всі дурощі вивітрилися з голови, то ми знайдемо спільну мову,— сказав він.— Шануйся, роби що звелять, бери з мене приклад, і тоді, може, ти чогось і досягнеш.

— І будь певен, що не прогадаєш,— докинула тітка Мері.— Дядечко сам вибився в люди... Тепер він — начальник дільниці, велика людина в лейбористській партії, був суддею і навіть мером...

— Чимало всякого довелося скуштувати,— правив далі дядько Джордж.— Зате все, чого досяг, дістав по заслузі. Так, по заслузі, хлопче, твій дядько ніколи не блукав у житті, не лизав п’ят, не шукав знайомств. Заслуги й тільки заслуги. І здоровий глузд. Я ось і в житловому комітеті те саме казав: це так само просто, як прокладати каналізаційну трубу,— пильнуй лише, щоб вона не перекосилась, тягни по траншеї, та й годі.

— Авжеж, ти заслужив повагу,— насилу видушила з себе моя стара.

— Так, мене поважають, навіть дуже поважають,— сказав він.— Я знався з найвидатнішими людьми, але завжди брав лише власними заслугами та чеснотами. Джордж усе своє життя був чесною людиною. Я вам не розповідав, що сказав мені якось Ерні Бевін? «Я одразу запримітив тебе з трибуни, друзяко,— оказав він,— у тебе чесне обличчя, закладаюсь на фунт проти пенні, що ти чесний Джордж із берегів Тайну». Що ви на це відповісте, га? Здорово розсудив! Ото був діяч так діяч!

— А ким же він був, той Ерні Бевін? — спитав я.

— Як, ти ніколи не чув про Ерні Бевіна? Генерального секретаря профспілки докерів? Та це ж найславетніший лідер лейбористів усіх часів — політик, який зробив для перемоги над німцями більше за Черчілля! От вам і сучасна молодь... Ми з шкури пнулися, не шкодуючи себе, а він запитує, хто такий Бевін!..

— Адже його кожен знає,— знову втрутилася до розмови тітка Мері.

— Ще б пак. А тобі ще треба багато вчитися, хоч ти й закінчив оту свою сучасну школу...

Я вирішив спіймати його на гачок.

— То ви приятелювали з тим Бевіном, дядечку Джордже?

— Ще й як приятелював! Старий Ерні умів цінувати справжніх людей. Кажу ж тобі, він завжди кивав або кликав мене до себе в залі засідань, дякував за вдалий виступ і сердечно тиснув мені руку. Так, Ерні вмів цінувати справжніх людей.

— Але ж це, мабуть, було дуже давно...

— Так, так, життя йде вперед.

— Я завжди відставав з історії,— промимрив я.

Моя стара метнула в мій бік нищівний погляд, але товстошкірий дядечко не помітив, що його беруть на глузи.

— Так, він посів своє місце в історії! Лише завдяки йому ми досягли таких успіхів.

— А от мені подобається Казенс,— підкинув я, знаючи, що дядько терпіти його не може.— Він неухильно бореться проти смердючих атомних бомб та всілякої іншої погані.

Мій любий дядечко мало не луснув.

— Та це ж баламут! Задер носа, хоча колись був учнем Ерні. Він, звісно, теж наш, але його треба держати в шорах. Куди йому братися до Бевіна!..

— То як же відносно роботи? — спитала моя стара.

— Ет, мамо, дай мені погомоніти з дядечком,— перебив я.— А що, як той Казенс стане колись прем’єром?

— Нізащо в світі! Його не оберуть.

— Бували й не такі чудасії,— не вгавав я.— Дивіться, щоб ви не зустріли його на Даунінг-стріт[3], дядечку Джордже...

— Це неможливої Коли б ти знав нашу партію, як я, ти зрозумів би, що Френкові Казенсу так само далеко до прем’єра, як куцому до зайця.

— Ну, а все ж таки, припустімо на хвилинку, що він стане прем’єром,— тоді що? — дрочив я його, вдаючи, ніби не помічаю знаків, що їх мені робила моя стара.

— Тоді я зберіг би вірність зеленому прапору! — заявив дядько.— Йому присвятив би я свою відданість, бо в цьому суть демократії, і так велить мені моя совість... Я створив партію, а вона створила мене, і я буду завжди з нею, бо лише партія цінує гідність і заслуги людей!

Очі його вилізли з орбіт, чоло вкрилося рясним потом. Я пригадав те слово, що його в школі колись примусили мене писати сто разів, і швиденько пустив його в хід:

— Виходить, у вас небезстороння партія?

Це їм полестило, і вони таки спіймалися на гачок.

— О-о, оце до діла,— сказала моя стара.

— Свята правда,— докинула тітка.

А дядечко Джордж застебнув жилетку і пробурчав:

— Я дуже радий, що ти все-таки дістав хоч деяку користь із своєї освіти.

Вони зовсім розм’якли, а я мало не впав із стільця, так мене душив сміх. Між нами кажучи, я добре знав, що мій дядечко пройдисвіт і лише повторює гучні слова, та це перевершило всі мої сподіванки.

Він видобув блискучий портсигар і запропонував мені сигарету.

— Ні, дякую,— промимрив я, мало не давлячись від сміху.

— Цей портсигар подарувала мені партія за двадцять років бездоганної роботи,— промовив дядько.— Радий, що ти не куриш. Я й сам ніколи вдень цього не роблю.

Я хотів сказати йому, що оскільки я не курю і ввечері, то, виходить, я вдвічі кращий за нього. Та я поборов цю спокусу і сказав лише, що не хочу й починати, бо потім важко буде кидати. Моя стара мало не вмліла.

— У мене вистачить сили волі,— запевнив він.— Я можу кинути коли завгодно. Адже вся сила демократії — в самодисципліні. Вона є силою старшого покоління, яке пройшло важку школу. А молодь, оці розумники, курять сигарету за сигаретою, п’ють, мов ті свині, не вміють шануватися.

— Джордж їм завжди це каже,— втрутилась тітка Мері.— Авжеж, Джордже?

— Просто у вічі. Я люблю правду, а не дешеву популярність, у цьому моя гідність.

Моя стара щось там показувала мені на мигах, та я не міг себе стримати і бубонів слідом за дядьком: «У цьому моя гідність».

— Я певна, що він потрапить у гарні руки, Джордже,— сказала моя стара.

— Напевне, аби лише був гідний мене... Взагалі я не визнаю знайомств, та на цей раз уже посприяю... Дам йому змогу почати, а там хай сам собі пробиває дорогу. Проте він мусить знати порядок! Ввійде в курс справи і працюватиме нарівні з усіма.

— А яка платня? — поцікавився я.

— Ну ось! Зараз він почне розпитувати, скільки годин на день треба працювати, коли обідня перерва та яка відпустка. П’ять фунтів дванадцять шилінгів шість пенсів, і, коли хочеш знати, нам довелося довгенько за це поборотись. Якщо ти хлопець чесний, то віддаватимеш заробіток матері, як от я свій — тітці Мері. Не марнуй грошей, відкладай.

— Він буде відкладати по два фунти,— сказала моя стара, і очі в неї заблищали.— Чуєш? — звернулась вона до мене.— В першу ж получку підеш на пошту й заведеш собі рахунок.

Я вирішив потім сказати їй, що спершу треба буде замочити нове місце, а потім уже відкладати першу тисячу. Вона знала не гірш за мене, що цьому старому шахраєві легко збирати гроші, які течуть до нього з профспілки та зі всіляких там комісій і комітетів... Але я стримав себе. Бо хіба ж можна таке вигадувати про нашу демократію! Ха-ха-ха!

— Коли виходити?

Та він мовчав: мабуть, це не від нього залежало. Щоб влаштувати мене на роботу, він теж мусив комусь кланятись, як оце ми йому. Мені хотілося послати його під три чорти, але треба було думати про мою стару. Дивні створіння ці жінки! Якщо їм припече, будуть принижуватись, аж поки не доб’ються свого. А от задурно робити цього не бажають. До того ж, я не криюся, на одну шальку з синівською любов’ю було покладено п’ять фунтів дванадцять шилінгів і шість пенсів. Я вже доволі поглузував із старого шахрая, а по дорозі додому збирався втнути ще й не таке. І все ж мені чомусь було гидко.

Не встигли ми вийти за двері, як моя стара взялася за мене, але запал у неї був уже не той: я бачив, що в душі вона аж кипить від того, що їй довелося йому підспівувати.

— Ось постривай,— повчала вона.— Ти ще дограєшся із своїми вибриками! Вони давно вже сидять мені в печінках. Ти думаєш, я нічого не помічаю?

— Зате він ні біса не відчув, мамо. У нього надто товста шкіра.

— Це дуже нечесно і навіть жорстоко, адже він, бідолаха, нехтує своїми принципами, аби тобі допомогти — влаштовує тебе на роботу, та ще й яку!

— Не дури себе, мамо. Для нього все це лише нагода розіграти з себе можновладного пашу. Подумаєш, який чарівник, вимахує своєю смердючою паличкою і хизується перед бідними родичами!

— А я певна, що в нього добра душа,— мовила мати.

— Поки це не торкається його кишені... чи гонору,— відказав я.— А ні, то так насмердить, що хоч тікай!..

— Ота його гідність...— почала була вона.

Та раптом ми перезирнулись, і на нас напав такий сміх, що ми всю дорогу мало не падали.

Вдома випили чаю і послухали по радіо месу; моя стара дуже любить, коли її виконують під джаз. Та потім усе зіпсувалось, бо вони ніяк не могли діждатись, щоб я пішов. Коли на мене нагримали, я ліг у себе в кімнаті й почав прислухатись. Вони тим часом найшли якусь божевільну музику й включили приймач на повну силу. Так можна було оглушити й самого дядечка Джорджа — хоч і дурному було звісно, чим вони займалися. Нічого не вдієш. Я довго лежав, дивився на зорі і думав про те, який паскудний видався день та як ото бути робітником. Видно, нелегка робота, коли за неї платять аж цілих п’ять фунтів дванадцять шилінгів і шість пенсів,— як не крути, виходило, що все це лиш трохи ліпше за смерть.

4

Минуло тижнів зо два, поки ми знову дістали вісточку од дядечка Джорджа: я гадаю, що він чекав, аби потрібний йому чоловік був у потрібному настрої. Моя стара замучилась, вигадуючи то се, то те, тільки б чимось мене зайняти. Спочатку вона звеліла мені побілити стелю в кухні, і я зрозумів: коли зроблю це як слід, то не минути мені й інших кімнат. Тому я всіляко відкладав, зволікав, розтягував цю роботу й приглядався до неї, ніби художник до свого шедевру. Гаррі сказав, що за все своє життя він не бачив нічого кумеднішого.

— Я годинами можу стежити за ним,— зауважив він.

— Поки він закінчить, ти вже на пенсію вийдеш,— гірко сказала мати: їй страшенно набридло щодня накривати простиралами стіл, буфет та інші меблі, а потім прати ті простирала,— адже основою мого мистецтва був сміливий мазок, який розбризкував вапно на всі бюки.

Коли я нарешті скінчив, у неї відпала охота фарбувати чи білити щось інше, і я міг погуляти досхочу бодай кілька останніх днів. Літо було в розпалі, і я цілими днями вилежувався в канаві, поблизу стоянки моторних човнів. Позичив у старого Чарлі Нетлфолда серпа, нажав трави і влаштував собі лежак на осонні. Роздягнувшись, я ліг і помаленьку підсмажувався. Лежав горілиць, прикладав руку до очей і стежив за хмарами, що линули в небі. Коли ж набридало, перевертався на бік, і мені видно було міст, яким невпинно снували машини й автобуси, повзали люди, як мурахи, а часом мелькала якась кралечка в квітчастому платті; чи то перевертавсь на другий бік і дивився, як суне поїзд по залізничному мосту. Іноді ходив прогулятись до стоянки, та погомоніти було ні з ким, бо вдень там здебільшого стовбичили заповзятливі рибалки, які полюбляють самоту й нікого навіть не помічають. То був найприємніший відпочинок у моєму житті, і лише шкода було, що я не зустрічав більше отого мовчуна, котрий одного разу катав мене по річці. Він возив мене в Шілдс і назад і за весь час не зронив жодного слова. Стріти ще раз людину, яка нізащо в світі не хоче розмовляти,— це все одно, що знайти дорогоцінний скарб.

Якось до мого пляжу забрів один тип, на ймення Креб Керрон. Я лежав на сіні, гріючи спину, і марив про те, як я заживу, коли стану мільйонером: власний літак, яхта, власний мальовничий острів і цілий натовп рабів і рабинь. Єдиною вільною жінкою у моїх володіннях буде моя стара, а їй слугуватиме Гаррі, Квартирант,— звісно, якщо вона сама цього захоче. Моя фантазія розгулялась, і я уявив собі, як сам прем’єр прилітає до мене вертольотом, аби порадитись про се про те. Та раптом мені схотілось перевернутися на другий бік, і я побачив над собою Креба Керрона, проте не одразу його впізнав, бо він чомусь здався мені удвічі вищим, до того ж я дивився на нього проти сонця.

— У мене аж душа в п’яти гулькнула з несподіванки,— сказав я.

— А що ти тут робиш?

— Хочу засмагнути перед щорічною відпусткою у Вест-Індію.

— Та в тебе ж і так класна смага. Ти, мабуть, щодня сюди ходиш?

— Залежно від погоди. Коли дощ або вітер, я, звісно, сиджу дома і длубаю в носі.

— Не смішно... Ти тут нічого часом не помічав?.. Ну, тут довкола?

— Я помічаю лише, коли сідає сонце,— відказав я.— І одразу ж іду додому. А хіба що? Ти щось надумав?..

З такими, як оцей Креб та його брат Носач, мій однокашник, треба завжди бути відвертим і рішучим — інакше не можна.

— Та так... цікавлюся.

Він сів навпочіпки і взявся гризти соломинку. Обидва Керрони — гарні хлопці, але якби просвітити їм голови рентгеном, усередині виявилася б суцільна полова та ще й доволі тухла. Креб був футів шести на зріст — ставний і дужий.

Смаглявий, чорноволосий, обличчя довге, наче в індійця. Очі — не добереш, чи карі, чи то чорні, а загалом — під колір волосся. Носив він червоні джінси, які, очевидно, міг надягати лише з допомогою черевичного ріжка, й спортивну вовняну сорочку. Кажуть, що дід його був іспанським моряком. Можливо, це й правда. У всякому разі, він дуже скидався на тореадора, і брат його теж.

— Ти десь працюєш, Креб?

— Авжеж, торгую з тачки, коли маю де її ставити, словом, як то кажуть, промишляю.— Він одвернувся.— Ти не бачив сьогодні старого Нетлфолда?

— Він поїхав кудись старою шкапою. Я позичав у нього серп днів чотири чи п’ять тому. А навіщо він тобі?

— Так, між іншим,— промовив Креб.— Слухай... У мене є деякий інтерес до його дому. Все чесно, благородно, тільки я не хочу, щоб старий знав про це, ну й інші — теж. Можливо, я колись тебе прийму до гурту. Ти вмієш мовчати?

— Могила,— запевнив я.

— Дивись,— показав він соломинкою,— звідсіль усе видно. Всіх, хто приходить і відходить... Це добре, що я натрапив на тебе.

— А коли б я на тебе — яка різниця. Мене чужі справи не цікавлять.

Та все ж мені кортіло дізнатися, що й до чого.

— Посунься,— сказав він.— Дай трохи полежу.

Ми якусь часинку подрімали. У всякому разі, мені здавалося, що він спить. А я не міг, усе думав про те, що він замислив. Нарешті я підвівся. Час було йти додому пити чай, та й сонце вже ні біса не гріло. Я побачив старого Чарлі, що простував поряд із своєю шкапою, підтримуючи гору ганчір’я на візку. У дворі він зупинився — високий, огрядний, у пальті з хутряним коміром столітньої давності та в засмальцьованому котелку, насунутому на самі вуха. Він гукнув, і на подвір’я вийшла жінка. їй було десь за тридцять. Пухкенька й чорноволоса, як Креб.

Я частенько бачив її — то була дочка старого Чарлі. Як її звуть, я довідався тільки тоді, коли про неї написали в газетах, та, щоб усе було чин-чином, скажу вам зараз її ім’я — Мілдред. Волосся у неї вилискувало, наче вороняче крило. Налетів вітер і задер їй спідницю. Вона навіть не підтримала її, як ото роблять інші жінки. Спідниця метлялась у неї на стегнах, а вона, ніби нічого й не сталося, щебетала собі із старим, доторкаючись до ганчір’я на візку. І раптом мені стукнуло в голову, що це до неї має інтерес оцей Креб.

Вона була дуже чистенька, як на дочку лахмітника. І ніколи ні з ким не розмовляла й не сміялась, гуляла собі вулицями, задерши носа.

— Ти собі нічого не уявляй: мова не про неї,—озвався Креб.

— Гаразд, тільки пусти мою руку — я не збираюся тікати.

Він посміхався, але на лобі в нього виступив піт.

— Такої навіженої ще світ не бачив,— промимрив він, кусаючи нігті. Ні в кого не побачиш таких довжелезних пальців і таких куцих нігтів, як у Креба.

— Ці підстаркуваті бабиська небезпечніші за динаміт,— озвавсь я. Мені було чомусь моторошно, і я сказав це, аби тільки не мовчати. Він засміявся і промовив:

— Щоб ти знав, тут у мене зберігається капітал — гроші на цукерки.

Я витріщився на нього.

— Коли-небудь розкажу,— кинув він і турнув мене на сіно. Я хотів крикнути, та Креб затис мені рота рукою.

— МовчиІ — просичав він.— На нас дивиться Чарлі.

І ту ж мить пустив мене, хоч я з несподіванки мало не відкусив йому пальця.

— Нічого поганого в цьому нема,— пояснив він.— Я тільки не хочу, щоб старий Чарлі знав. Ще, чого доброго, подумає, що ми винюхуєм та обібрати його хочемо. Отож не встигнеш і писнути, як з’явиться поліція...— Я кивнув, а він провадив далі: — Тобі часом хочеться пити, коли ти тут?

Я відказав, що хочеться.

— То піди якось до неї та попроси напитися.

— Е ні, не хочу я зв’язуватися з цією навіженою.

— Авжеж, може, воно й краще не займати її,— погодився Креб.— Та тобі цього не збагнути, малий ти ще.

— Я все розумію.

І це була таки правда.

— Ніколи в світі ти цього не збагнеш,— запевнив він.— Не так усе воно просто. Це ж справжня комедія... Сміх, та й годі!..

— Та кажи вже.

— Колись розкажу, не тепер. Тобі можна — адже ти можеш мені допомогти,,,

Ми полежали ще хвилин десять, потім вилізли з канави і побачили, як старий повів свою шкапу до стійла. Мілдред, розставивши ноги і взявшися в боки, зухвало дивилася на нас.

— Що за чортівня? — спитав я.

— Ти про що?

— Вона сміється. Бачиш?

Креб мовчав.

— Гаразд, вона ще в мене поплаче,— сказав він нарешті.— Я їй не піддамся. Ось побачиш.

Я глянув йому в обличчя, і воно мені аж ніяк не сподобалось.

Коли він пішов, у голові в мене майнула дивна думка. Я вже казав, що часто бачив ту Мілдред у місті. У кожного свій норов. От і в неї — обличчя завжди було кам’яне, а зараз вона сміялась.

Лежати на сонці було приємно, а коли ще згадати, що й до школи не треба йти, то мене аж роздимало з радощів. Мандруючи містом, я часто бачу оті сучасні школи з гарної цегли, добротного дерева і цілих гектарів скла, в якому відбиваються газони. Я не буду розповідати вам жалісливих історій. Хочу лише повідати чистісіньку правду — як я дістав освіту. А це, скажу вам, кумедна бувальщина, і хочеш не хочеш, а мушу признатись, що сам я вчився у двох старезних школах. Перша, яку слід було б назвати виправною колонією, була збудована десь тоді, коли й місцева в’язниця,— її намагалися зробити щонайтемнішою і якнайменше витратились на вентиляцію. Груби диміли, і скрізь смерділо, як у нужнику. Там я зробив перше відкриття: всі вчителі вважали мене не гідним звання сучасного вундеркінда, і я здуру погодився з їхнім присудом.

Це не означає, що я був такою вже паршивою вівцею. Я погано вчився, і хоч учителі й махнули на мене рукою,— а то були добрі люди, здебільшого жінки,— серед учнів мав репутацію сміливця й забіяки; всі знали, що я вмію дати здачі й за словом до кишені не полізу. Перший у бійку не кидався, та коли вже доводилось, то бився по-справжньому, і це виявилось навіть корисним, бо в нашій школі було доволі відчайдушних головорізів. І все ж я не любив бійок і згодом збагнув, ідо з деякими хлопцями, а то й з учителями, можу зводити рахунки в інший спосіб — усілякими натяками та жартами. Кепкуючи з них, я, можна сказати, виявив у собі талант.

У цьому, звичайно, відіграв неабияку роль наш Квартирант, який саме тоді переселився до нас. І хоч його інтерес до моєї старої завжди дратував мене, у нього був гострий язик, і я не тільки захоплювався ним, а й намагався перевершити.

Та в школі я пас задніх майже з усіх дисциплін. М’яко кажучи, вони не давалися мені. Пам’ять у мене була аж ніяк не фотографічна. Всякі дурниці враз утелющувалися в голову, а те, що товкмачили оті старенькі вчительки, миттю кудись вивітрювалось. Я закінчив початкову школу, після якої треба було складати екзамени. На старт я вийшов мов норовиста конячина, і... нікуди не побіг. То був найнещасливіший ранок у моєму житті, бо потім цілих два місяці моя стара мені дихати не давала, перевіряючи мої знання, хоч я був певен, що це нічого не зарадить. Але засмучувати її не хотів, отож і сидів, гризучи авторучку та сушачи собі голову цілою зливою різних запитань, з яких на жодне не міг відповісти. Тільки те й робив, що прикрашав плямами папір.

Таким чином я врешті потрапив на «Звалище», як охрестили ту школу, бо всі мали її за пропаще місце,— атож, саме пропаще. Там училося з п’ятсот шибайголів, аж на дві сотні більше проти норми, і всім їм день у день твердили, що вони «безнадійні». Покидьки, та й годі. Директором був там один, на прізвище Брехем, тож можете уявити собі, як його величали поза очі. Він мимоволі мусив бути жорстоким. Голос у нього скреготав, мов рашпіль. Деякі хлопці були удвічі вищі за нього, та це його не лякало. З нього вийшов би добрячий гангстер або приборкувач левів, адже погляд заміняв йому гарапник. Помічником у нього був Керрезерс-Сміт,— довготелесий, сивий, незграбний, та ще й істеричний, наче баба, гад у замшевих черевиках.

Старий Керрезерс-Сміт вихорем шугав по класах, кричав як навіжений, а розлютившись насправді, роз’юшував нам носи. Та ще страшніший він був, коли прикидався тихим. Цей К.-С. найдужче чіплявся до мене, і через нього мій останній день у школі перетворився на справжню епопею.

Про вчителів і говорити годі: мало кому з них щастило затриматися в школі надовго й показати себе — про це дбали наші хлопці. Учителі приходили бадьоро, у всеозброєнні педагогіки й психології, а йшли від нас на милицях. Я сам бачив, як дужі, здоровенні мужчини плакали, як малі діти. Ми були покидьками, отож і чинили, як покидьки, лише тверда рука Брехема держала нас у покорі.

Найбільше перепадало нам за куріння. За день ми викурювали тисяч п’ять сигарет. Завзятий курець, у якого нема грошей на тютюн,— жалюгідне видовисько. Він нервує, злоститься, ніяк не може зосередитись, весь час думає тільки про те, де б його дістати курива. Якщо він не може добути його чесним шляхом, то піде вночі до якоїсь крамниці чи на склад, узявши з собою приятеля або залізний ломик. Крім того, ми грали в тоталізатор, і у нас був свій букмекер, якому слугували шість чи сім хлопців. Він так і не зібрав собі на мотоцикл, не кажучи вже про авто, хоч грошей до нього в кишеню пливло чималенько, це вже будьте певні.

Рідко випадав такий тиждень, щоб до школи не навідувались полісмени, і вже з четверга старий Брехем починав хвилюватися, і казали навіть, що сам дзвонив у поліцію, аби дізнатися, чи він там не потрібен. Грошей і сигарет ніколи не вистачало, і єдиним способом добування їх було обкрадання крамниць та чужих автомобілів. Відмички робили в шкільній майстерні; досить було старому Джонсові одвернутись, як хлопці розхапували дюймову сталь, а до горна та ковадла й підступитися було годі. Тут виробляли найбільшу в країні кількість залізних ломиків, на які був нечуваний попит,— адже кожним ломиком користувалися тільки один раз. Були й інші штуки. їздити без квитка в трамваї чи в поїзді стало вже звичаєм, і навіть товстуни спритно пролазили крізь найменшу дірочку до кінотеатру. Скупникові брухту продавали у нього ж украдені речі, миттю визначали, скільки дадуть за моток дроту, мідь або латунь, і хоч у сліпих ніколи не крали, зате знаходили собі поживу, тягнучи груші з тачок у вайлуватих хлопчаків, що торгували садовиною,— одначе тут треба було діяти організовано.

Якось молодший брат Креба Носач задля розваги підхопив велосипед одного полісмена, злітав на ньому до міста і спокійнісінько поставив назад, коли повернувся.

Оскільки я ще по-справжньому не курив і завжди міг випросити на пачку сигарет чи то в моєї старої, чи в Гаррі,— я не брав участі в цих бешкетах. Скажу вам по щирості: коли б не отой голубиний бенкет, то я б, мабуть, закінчив школу з відзнакою; я вже був тоді старостою класу і міг би навіть стати старостою школи й вийти з неї з лавровим вінком та грамотою.

Старий Брехем симпатизував мені, а що погані оцінки я одержував лише за неуважність і зухвальство, то він вирішив схилити мене на бік закону. Мені завжди шкода було цього Брехема, та тепер я його анітрохи не жалію. Він став жертвою власних помилок — сам виховувався за тих часів, коли шахтарі вибивалися в міністри, хлібороби — в поети, а прибиральники сміття — в мільйонери, отож і вважав, що таке можливе й тепер. Мені іноді хочеться піти на «Звалище», шпурнути йому в пику свій атестат, якого я не заслужив, і пояснити, скільки користі з цього папірця. Я знав деяких хлопців, котрі попервах завжди носили свої атестати в кишені, та невдовзі зрозуміли, що від них тільки шкода, й закинули геть. Коли треба тягати цеглу або мішки, то цікавляться передусім силою, а не освітою. Або, скажімо, коли хтось наймається заварювати чай і хизується атестатом з відзнакою — його в один мент витурюють геть: раз, два — та й нема, як каже Лон Рейнджер до Тонто[4]. Адже в нього не вистачить кебети добре заварювати чай, якщо він гадає, ніби той атестат щось важить. Зрозуміло?

Та, кажу вам, тепер я дав би старому Брехемові спокій. Він старався як тільки міг, хоч і надаремне. Я йому подобався, і він мені теж, ось чому, коли б ми десь зустрілися, я поставив би йому пінту пива, щоб у нього не так скреготало в горлянці. Подумайте лишень: я йому, а не він мені!

Чесно кажучи, саме я затіяв отой голубиний бенкет. Та хіба я винен, що Носач захотів ще й випивку влаштувати. А було все ось як: одного вечора ми пішли в кіно і побачили там традиційний англійський пікнік — біфштекси, відбивні, ковбаси — словом, усе, чого душа бажає. Я сказав: нумо й собі влаштуємо такий пікнік. Усі троє хлопців, що були зі мною, погодились, і ми навіть не зчулися, як у нас була вже сумка з цибулею, що її хтось поцупив на овочевому базарі, а тим часом кількість охочих пристати до гурту все зростала, хоч не було ще ні біфштексів, ні відбивних, ані ковбас.

Не знаю, як це мені спало на думку,— мабуть, шугнуло просто з неба, наче великий ситий голуб.

— Голуби! Ми влаштуємо голубиний бенкет!

У нашому місті десь близько чверті мільйона мешканців, і на кожного з них припадає не менше десятка голубів. Там, де були колись старі кладовища, тепер поробили скверики, і жалісливі діди та бабусі цілими днями годують у них голубів. Птахи жиріють. Але спіймати їх не так-то легко.

Ми вирішили влаштувати комору в одному з порожніх будинків; запаслися дротом, щоб підвішувати голубів, і домовилися з сином третього кухаря з місцевого ресторану, що той за ніч обпатрає їх. Ну, й призначили час бенкету.

Зоставалось лише наловити голубів. Ми розважили, що їх треба принаймні по два на брата; виходило штук шістдесят із запасом на випадок непередбачених гостей. Голубів не було, зате пропозицій не бракувало. Пропонували сільця, духові рушниці, пташиний клей, електроловки, соколине полювання — словом, понавигадували казна-чого. Нарешті домовились, кому де ловити, й поділилися на пари.

Мені з Носачем дістався будівельний майданчик за кладовищем. Ми з ним влаштували військову раду. По-перше, ухвалили зійтися на місці о п’ятій ранку. В цей час на вулицях ні душі, хіба що йтимуть на роботу водії автобусів або залізничники, та їм ніколи зупинятись, навіть коли й запідозрять щось; а втім, навряд чи й помітять нас спросонку. Звичайно, і черговий полісмен робитиме обхід, але той майданчик — у видолинку, отож ризик зовсім незначний.

По-друге, вирішили ловити двома способами. Носач вибрав клей, то й гаразд. Я ж надумав змайструвати собі сільце.

Мені треба було розв’язати ще одну проблему — як ушитися з дому в таку рань, але я промовчав. Досить було б мені лише заїкнутись, як Носач узяв би мене на глузи. У них вдома була ціла злодійська ватага, і всі промишляли саме тоді, коли крамниці були зачинені. Та моя стара, звісно, не пустила б мене — у неї, певно, на лобі фотоелемент, і, навіть коли вона спить, одне око чатує. Але я все ж таки придумав, що їй збрехати. Вона в мене гонориста й одразу спіймалася на гачок.

0 пів на п’яту я встав мов сновида,— клянусь, навіть підлога не рипнула, а це ж просто диво, коли зважити на те, яка у нас підлога. Я навіть сів на неї, коли натягав шкарпетки,— щоб не зарипів піді мною стілець. Та, очевидно, десь таки дав маху, бо вона коршуном налетіла на мене.

Ну й фізія ж у неї була: на голові цілий ліс папільйоток, а очі, мов бурави, так і свердлять тебе.

— Куди це ти?

— Ой, мамо, я ж казав тобі, що ми готуємось до змагань у плаванні з іншою школою.

— Зараз лише пів на п’яту, а ти казав, що басейн відчиняють о сьомій.

— Я хотів раніш поснідати, щоб потім не довелося плавати на повний шлунок.

— Щось тут не те. Говори правду!

— Слухай, мамо, я просто хочу якнайкраще підготуватися до змагань. Ото й тільки.

Аж тут під вікном почувся свист Носача.

— А це хто?

— Га?

— Хтось, здається, свиснув. Ти часом не злигався з бандитами? Ану піду подивлюся...

І вона рушила до дверей — як була в папільйотках та в нічній сорочці. Довелось і мені поплентати за нею.

— Гей, ти! — гукнула вона Носача, який футболив камінчик на тому боці вулиці.— Іди-но сюди.

Він підійшов з янгольським виглядом, і в цьому була його помилка, бо мою стару саме такі речі найбільше насторожують. Я ж сам її привчив.

— Тобі чого тут треба? — спитала вона.

— Ми з ним разом тренуємося в басейні, мамо...

Носач підхопив:

— І стрибаємо з вишки.

— У таку рань...— Вона свердлила нас обох очима. Напевно, думала, що ми затіяли крадіжку або й ще щось, значно гірше. Може, підпал.— Зайди випий чаю. Ти їв що-небудь?

— Хліб з маслом.

— Це нікуди не годиться. Заходь, поснідаєте як слід.

Той Носач, певно, за все своє життя так не снідав.

Він звик до всіляких пригод, а до того ж був страшенний ненажера, отож анітрохи й не збентеживсь. Коли вона нас, нарешті, відпустила, було вже пів на сьому, та не встигли ми завернути за ріг, як я знову почув її голос.

Виявляється, я забув плавки і рушник.

— Оце такий ти спортсмен? — сказала вона.— І він теж?

— Що «теж»?

— Ну, без плавок, як оце ти.

Я не розгубився і збрехав, що Носач надягнув їх під труси, а витиратиметься моїм рушником. Тепер мені було байдуже, повірить вона чи ні, все одно голуби вже ляснули.

Я наздогнав Носача лютий, мов пес.

— От навіжена! — сказав.— Пропало діло. Що тепер робитимем?

— Давай мерщій,— сказав він і, трохи помовчавши, додав: — А вона молодець!

— Хто?

— Твоя стара,— пояснив він, плескаючи себе по животі.

Я пустив це повз вуха і сказав:

— Чого тепер пхатися туди? О сьомій починають роботу на будівництві.

— Все одно ходім.

І я пішов — треба ж було якось згаяти час. Так от: приходимо ми на майданчик, а там на нас уже чекають шестеро голубів. Виявляється, Носач іще звечора насипав зерна і помастив землю отим своїм клеєм. Я стояв, не знаючи, що робити, а він миттю поскручував їм голови. Мені залишалося тільки нести свою пайку під сорочкою. Чудно було відчувати їх на тілі: дзьоби й пазури дряпали шкіру,— а десь же ще на світанку ці птахи літали собі, нічого не відаючи. Я почував себе дурнем і живорізом, бо зрештою, мені припала всього-на-всього роль носія. Ми спіймали навіть більше, ніж належало, проте без моєї участі. І мені було гидко на душі.

Полювання тривало цілий тиждень. Ситі, довірливі, певні людської зичливості, голуби попадалися в сільця, заплутувались у тенетах, їх розстрілювали впритул.

А вцілілих наче хтось підмінив. Любителі голубів раптом помітили, що птахи бояться не лише їх, а навіть статуй. Зате наш бенкет удався на славу. Вмостилися ми під навісом старої ливарні в ярузі. Багаття розклали під сталевою сіткою, яку поцупили з будівництва. Деревного вугілля у нас не було, та ми назбирали сухих дровеняк, дали їм добре прогоріти, а тоді вже взялися смажити голубів. Глянули б ви на наших хлопців, коли перші два птахи зашкварчали на жару! Кілька чоловік сиділо над багаттям, ворушачи дрова, а решта патрала птахів. Найвідчайдушніші різались у карти. Жар од багаття пашів, наче в кухні. Певно, ніколи ще в тій старій ливарні не було так весело. А голубенята тим часом аж співали на вогні. Сало стікало крізь густу сітку, і навкруги линули райські пахощі. Ото краса!

А коли я став перевертати голубів, навіть картярі кинули свою гру — такий аромат пішов від багаття. Всі стояли довкола і нюхали. І, правду кажучи, той дух був куди смачніший за голубине м’ясо.

А потім Носач притягнув цілий ящик пива. У таких випадках не питають, що і звідки. Нікого це не обходило. Може, той ящик упав з візка, а може, сам утік із броварні чи, може, його купив у крамниці якийсь добрий дядечко і вирішив пригостити ватагу молодих трударів. Яка різниця? Бенкет вийшов на славу, хоч ми й забули взяти з собою солі.

Коли б не пиво, то був би найліпший день у моєму житті. А через пиво вийшла історія. Його купили не криючись, цілим ящиком, і це видало нас.

Носач передав крадену сумку своєму братові — я вже про нього згадував — і попрохав купити ящик пива.

Продавець, як видно, запідозрив, що гроші крадені, і полісмени звалилися Кребові на голову, мов тонна цегли.

Креб, ясна річ, хотів покрити брата, але лягаві притиснули його. Вони знали більше за нього і схопили зненацька, коли брат уже не міг допомогти. Таким чином, Носач попав до них, і вся історія з бенкетом випливла на світ. Виявляється, Носач по дорозі до нас запримітив машину з відчиненими дверцятами і вкрав звідти жіночу сумочку, а то була машина легковажної дружини багатющого судовласника — не питайте, що вона робила на Шеллі-стріт, може, з нудьги розносила юшку в забігайлівці.

Там було дванадцять фунтів грішми і ціла купа коштовних дрібничок. Носач потрапив у виправну школу, і його мало не запроторили в Борстал[5]. А через рік він знову з’явився на «Звалищі» й розгулював з таким виглядом, неначе подолав Еверест.

Старий Керрезерс-Сміт виступив з цього приводу на шкільних зборах і прямо з кафедри заявив:

— Тобі пофортунило, Керрон. Гляди ж, щоб наука пішла тобі на користь.

А в нашому класі він порадив черговому практикантові з коледжу, який тоді викладав у нас:

— Дивіться, Томсон, як би вам стіл не почистили. Не можна довіряти нікому, коли вся школа аж кишить грабіжниками і птахоловами.

Щодо голубів ніхто не заперечував, проте всі в один голос, крім Носача, обурилися за «грабіжників». Звичайно, Керрезерс-Сміт дав маху. Брехема саме не було, він незадовго перед тим простудився, і Керрезерс-Сміт, утішаючись владою, не міг не спокуситися роллю приватного детектива. Дурень, та й годі! Він викликав нас одного по одному, читав проповіді, запевняв, що Керрон— поганий хлопець, вимагав, щоб ми казали правду, обіцяючи все зберегти в таємниці.

Йому пощастило — адже він наслухався стільки нісенітниць, що вистачило б і на цілий роман. Та про Носача він так нічого й не дізнався, бо Носач був самотній вовк і завжди діяв сам, як ото й з голубами; таким чином, якби хто й схотів виказати його, то все одно не знав би, що вигадувати.

А я йому відрубав:

— Керрон не такий уже й поганий. Якби не отой бенкет, йому й на думку не спало б таке. У нього єдина вада — щедрість.

— Виходить, то була його частка?

Зробивши здивовані очі, я наївно відповів:

— Так, сер, я ж вам кажу, що він щедрий.

— А ти знав, що він затіває? Кажи правду, і, слово честі, це зостанеться між нами. Ніхто не довідається.

— Невже? — здивувався я.— А я вважав, що всі вже знають. Та ще й раніш знали.

— Про те, що він збирається вкрасти сумку?

— Та ні ж бо, сер. Про породистих голубів, які належали його батькові. Він вибрав щонайліпших, тому що спіймати диких не зміг; один з них минулого року дістав приз за переліт через Ла-Манш. Тільки, будь ласка, сер, не кажіть його батькові, а то він уб’є Носача.

— Геть звідсиі

Зроду не бачив, щоб хтось так лютував.

Та він і мені помстився. Мене позбавили звання старости, і всі мої надії луснули. Відтоді на мене махнули рукою, і навіть старий Брехем перестав вірити в моє майбутнє. Зустрічаючи мене в коридорі, він тільки хитав головою і повторював, що я — його найбільше розчарування.

— Адже я,— казав він,— завжди вірив, що ти колись сягнеш висот...

Мені так і кортіло спитати, що то за висоти та де вони, але я цього не зробив.