День сардини

1

Я хочу сказати, що ми зовсім не знали один одного. Тому я і втік, коли зрозумів це. І не лише від Носача тікав, а й від усіх, кого, здавалося, знав. І ще тікав од чогось, що виявив у самому собі,— пригадуєте дзеркало у вбиральні? Коли я, мов дурень, розглядав своє обличчя, дивуючись, як можуть люди мене не любити й не вірити мені.

Ще малими дітьми, надивившись всіляких фільмів, ми грали в розбійників і лицарів. Ніхто не хотів бути розбійником, та все ж таки доводилось поступатися, бо інакше не виходило гри. Не знаю, як інші, а я чомусь так і не міг переконати себе, що можу бути розбійником. Та, чесно кажучи, грі це не заважало, і поступово я збагнув, що іншим так само легко вважати мене поганим, як мені самому — хорошим. Я вважав поганим свого найкращого друга, а це все одно, що самому бути поганим. Ви, звичайно, подумаєте, що мені одібрало розум, але саме це я збагнув і од цього тікав.

Не стану складати звіт, як я біг того вечора, лишивши Носача у дворі складу. Просто уявіть собі, що я біг скільки було моєї сили, думаючи про своє й нічого не бачачи навкруги.

Коли завернув за ріг, раптом наскочив на двох полісменів.

— П-пробачте,— мовив я і позадкував.

Один підійшов до мене впритул.

— Куди це ти, синку?

Я пробелькотів, що мушу бути дома о десятій.

— От якби мої діти так поспішали додому! — сказав він.

Та другий був не такий довірливий.

— Скидається на те, що він тікає після бійки чи ще чогось такого.

— Та що ви, сержанте. Я був у свого двоюрідного брата. Ми з ним дивилися телевізор.

— Гаразд, хай біжить,— сказав перший, приязно поплескавши мене по плечу.

Пустившись бігти далі, я раптом почув: «Стій! Стій!» Мабуть, торкнувшись мого плеча, полісмен забруднив собі руку кров’ю. Не знаю. Вони гналися за мною аж до кінця вулиці, та я випередив їх ярдів на десять і шаснув за ріг, де було кілька перехресть. Ворота наріжного будинку були відчинені. Я прослизнув у них і тихенько причинив за собою. У підворітті було темно. Мабуть, господарі кудись пішли, а світло сусідніх будинків затримувала висока стіна.

Я чув, як полісмени протупотіли мимо, зачекав хвилин п’ять — недарма ж Носач вчив мене бути обережним — і повернувся назад — туди, звідки біг. Хоч вірте, хоч ні, вони стояли ярдів за сто від воріт. Знову почалась гонитва. Я вискочив на Шеллі-стріт і вже майже досяг головної вулиці, коли раптом побачив вогні й почув свистки. Врятувало мене лиш те, що не встигли вони завернути за ріг, як я вже був біля місії «Золота чаша».

Я влетів у пишно оздоблений вестибюль. Сходи вели у темряву, до масивних церковних дверей. Стіни аж стугоніли од звуків якогось псалма. Я надто захекався, Щоб іти прямо в церкву. Та що там захекався — серце мало з грудей не вискакувало. Я почвалав сходами вгору і сів під дверима, щоб трохи віддихатись, а звуки псалмів усе наростали, стіни двигтіли, хор гримів, наче американська кавалерія, що котиться схилом, тільки замість войовничих вигуків чути було: «Амінь!» і «Алілуя!»

Це мене влаштовувало. Я почував себе в повній безпеці.

Потім співи змовкли, і хтось почав молитву. Я здогадався, що її читає дівчина. Якби читав якийсь старий або стара, я б навіть не звернув уваги: в дитинстві ходив до недільної школи і стільки чув цих молитов, що аж нудило від них. Та цю читала дівчина, і голос її був як дзвіночок.

У ньому бриніла дивовижна щирість. Він дзвенів, наче флейта, котра замість нот виграє слова. Читала вона, ніби пісню співала.

І мені чомусь здалось, що то вона за мене молиться, а молитва її звучала, як вірші:

Господи милостивий,

Ісусе Христе,

Свій ясний лик

Не одверни од нас.

Господи, з престолу свого воззри на нас,

Яви нам милість свою,

Даруй очищення душі

Недостойним рабам твоїм.

Господи, спаси І помилуй нас,

Прихили до себе цей грішний світ,

Не зостав наші душі,

Ввергнуті в безодню гріха.

Боже, великий і милостивий,

Почуй молитву мою,

Надихни мене духом своїм

Задля спасіння людей

І сподоби навернуть хоч одну

Християнську душу до віри святої.

Амінь!

Заспівали ще один гімн, і якийсь чоловік прочитав коротеньку молитву, та я чув лише голос дівчини, що дзвенів, наче флейта. Потім почали розходитись. Я весь аж тремтів — забагато було вражень для одного вечора — і не сховався вчасно в натовпі. До того ж хотів побачити ту дівчину. Повз мене пройшло вже зо два десятки людей, а вона так і не з’являлася. Треба було йти, хоч двері церкви були ще відчинені і звідти долинав чийсь голос. Я почав спускатися сходами вниз. Та ось із дверей вийшов старий чоловік, обіймаючи за плечі дівчину.

— Давно вже не було такої гарної служби, Дороті,— почув я.

Нараз він підвів голову і поглянув на мене. І диво дивне — нітрохи не розсердився й не нагримав на мене.

— Вітаю тебе, брате,— промовив він.

Уперше в житті мене назвали братом, і я не знав, що відповісти.

— Здрастуйте, містер,— промимрив я.

— Це мій тато, пастор Джонсон,— озвалася дівчина.

— Дуже приємно,— сказав я.

Тепер принаймні я знав її ім’я — Дороті Джонсон, хоч почував, що пройде ще чимало часу, поки я зможу прямо глянути на неї, та й ще невідомо, чи наважуся взагалі. Коли тепер я думаю про неї, то навіть не можу пригадати, як вона була вдягнена,— здається, в зелене ситцеве платтячко з пояском. Та це не мало значення, так само як її зріст, статура, обличчя. Малувато, еге ж? Я хочу сказати — замало, щоб зберегти світлий образ на довгі роки, може, навіть на шістдесят чи сімдесят. Світле волосся, сірі очі, не нафарбована, вдягнена просто — їй не потрібно було прикрашати себе. Інша річ — її голос та глибока віра.

Клянусь, ніколи ще не зустрічав я такої дівчини. І такого, як той старий,— теж. Він був високий на зріст, худий, лисий, з лагідним обличчям і проникливими очима.

— Не треба боятися,— сказав пастор.— Не ховайся в темряву. Завжди йди прямо до свого спасіння. Сміливо долай перешкоду, якщо по той бік її обитель благодаті.

Я сказав, опустивши голову:

— Дякую, отче...

— Зачини двері, Дороті,— звелів старий.— Я думаю, юнак не відмовиться випити з нами чаю.

— Ні, ні, мені треба йти...

— Чайник миттю закипить.

— Залиштеся,— попрохала Дороті.

— Я мушу йти додому. Моя ста... моя мати жде на мене. Вже пізно.

— Але ж, коли ви їй скажете, що були в церкві, вона не розсердиться, чи не так?

Що було відповісти? Дороті ввімкнула світло й кудись побігла, а старий пастор пропустив мене вперед, і я навіть незчувся, як уже сидів за столом, накритим білою скатертиною.

Ніколи ще не бачив такої скромної кімнати й такої простої їжі, та найбільше вразило мене те, що ці люди були щиро раді мені. Розмовляючи з лагідним старим, я намагався сидіти так, щоб він не бачив мого плеча. Та вони, мабуть, одразу помітили ту кров, хоч і не давали цього взнаки.

— Де ви працюєте? — спитав пастор.

— На будівництві. Ми прокладаємо труби, але це далеко, аж на тому кінці міста.

— Щоб заробити собі на хліб, я змінив безліч професій,— сказав старий.— Колись я був дужий і робив переважно на будівництві, поки господь не призвав мене на свою службу.

— Тато будував хмарочоси в Америці,— докинула Дороті.

— Я побоявся б!

— А я про це й не думав. Був тоді ще молодий, міцно стояв на ногах і навіть не вірив, що можу впасти; піднімався на сотні футів угору, а земля лежала внизу, наче мурашник. Та в мене була віра — не в бога, завважте, а у власне тіло — я і в гадці не мав, що можу впасти або хоча б похитнутись. Атож, певен був, що зі мною нічого не станеться. І навіть коли шестеро чудових хлопців раптом зірвалися вниз, я не збагнув... Просто це не вразило мене. Іноді я згадую той день і молю в бога прощення за свою дурість...

— Я можу залізти на будь-яке дерево,— сказав я.— А от так високо не наважився б.

— То, виходить, вас легше спасти, аніж мене,— зробив висновок пастор.— Усі будівники — особливо будівники хмарочосів — блукають у мороці. Бачили б ви їх, які вони пихаті!

— А ви давно працюєте? — спитала Дороті.

— Майже два роки,— відповів я.— Але я вже поміняв багато місць.

— Відтоді, як закінчили школу? — Я кивнув.— Тоді ми, мабуть, однолітки.

Я не міг цьому повірити — вона, моя ровесниця, уміє заплющувати очі й молитись, а я ніколи й не думав про бога, не кажучи вже про те, щоб молитися.

— Так, ви з нею однолітки,— мовив пастор.— Вам слід би познайомитися ближче.

— Та я, їй-право, не знаю...

— Приходьте до церкви. У неділю і середу — служба, а в четвер — читання біблії.

— Та я ж іншої віри.

— Це не має значення, приходьте. А то, коли хочете, можна і в понеділок або у вівторок — пограємо в шашки. Ви граєте в шашки?.. От і чудово, я вже давно не маю підходящого партнера.

— Татусь — любитель шашок,— сказала Дороті.— А ви якого віросповідання?

— Сам до пуття не знаю — ходив до недільної школи, і все це мені страх як набридло.

— А от наша релігія ніколи не набридне,— запевнила вона.

Я відчував, що мене заманюють у тенета, І підвівся.

— Ну вибачайте, мені пора.

— Глядіть, не забувайте нас,— сказав пастор.— Дороті, проведи його.

Біля дверей вона сказала;

— Приходьте завтра слухати проповідь.

— Релігія — це нудота. Сьогодні мені вперше не було нудно, коли ви читали молитву.

— Видно, господь обрай мене своїм знаряддям,— мовила вона.— Ви коли-небудь відчували на собі дотик бога, Артуре?

І вона торкнулася моєї руки.

— Отак — ще ніколи,— відповів я.— Ні разу ще такого не відчував і взагалі нічого схожого. Від псалмів і всього іншого мене хилить на сон.

— Приходьте задля мене,— сказала вона.— Завтра ввечері. Прошу вас.

— Подумають, що я з глузду з’їхав.

— Те саме казали про апостолів: мовляв, подуріли від молодого вина. А хіба вам не все одно, що про вас подумають?.

— Я сам собі голова і ні на кого не оглядаюсь.

— Але не настільки, щоб послухатись свого серця?

— Ви хочете мене примусити!

— Ні, переконати. Тато каже: ніколи не вбивай людям релігію в голову. Коли говориш з ними про істинну віру, вони торопіють, але примушувати — це гріх.

— А от ви примушуєте!

— Ні, лише настановляю.

Та по дорозі додому я зрозумів, що все це не так просто. Якщо вони й не втовкмачували мені своєї віри, то явно підштовхували до неї. Отож я й затявся. А може, вони бажали мені добра? Та я не міг цього прийняти. Коли б сам бог або Ісус Христос торкнувсь мене отак, як вона, тоді, можливо, я й піддався б. Але й тоді все було б по-іншому. По-моєму, релігія — я кажу про справжню релігію — це таїнство. Ходить собі людина, з вигляду така сама, як і ти, і знай мовчить: ніяких тобі псалмів чи там молитов, ніякої роздачі бутербродів на вулиці — ніби ти на якійсь секретній службі. Підкоряється наказам, але без галасу, і коли робить добро, то непомітно, а коли, приміром, хтось проштрафився на роботі, то релігія виручає його...

До того ж у мене язик не повернувся б сказати моїй старій: «Я вже спасений». Нізащо в світі. Та я згорів би з сорому! Довелося б їй уже самій дізнаватись та допитуватись, і, може, вона поступово звикла б до цього й пишалась. Але й вона ніколи в житті й словом не обмовилася б, що знає.

Якби я був справді побожним, то вона теж стала б віруючою і чинила б так само, як і я, і тоді б я теж помітив це за нею, як ото вона за мною. Я не кажу, що так має бути з усіма. Я хочу лише сказати, що знаю безліч людей, які на кожному перехресті галасують про свою віру. Навіщо їм це? Може, вони хочуть переконати самі себе? Релігія — це таїнство, і чим менше ти кричиш, тим більше надії, що все воно колись здійсниться. Бог дав розіп’ята себе на хресті не для того, щоб кожен дурень про це розпатякував.

2

У неділю вранці я прокинувся від лагідного дотику сонця, яке зазирало до мене у вікно; з вулиці доносився запах смаженого м’яса, тхнуло котами, несамовито репетували приймачі, а внизу орудувала своїм улюбленим електроприладом моя стара. Та мені все те було байдуже. В неділю можна вилежуватись скільки завгодно, до того ж я мав про що думати. Я встав, зачинив двері й вікно та ще запнув його фіранкою. Потім знову ліг і згорнувся калачиком.

Та влежати спокійно ніяк не міг. Ну, хтось, може, подумає, що то релігія не давала мені спокою. Ні — я просто сперечався сам із собою. І сперечався не зовсім чесно, прикидаючись, ніби Дороті тут зовсім ні до чого. Я вирішив порвати зі Стеллою. З хлопцями я вже порвав. Почну нове життя, стану одним з кращих робітників на дільниці, забуду всілякі темні справи, дядька Джорджа й іншу гидь. Оволодію як слід спеціальністю, а язик триматиму за зубами. Коли вони побачать, як я працюю, у них очі повилазять. А у вільний час буду вдосконалювати інструмент, перший приходитиму на роботу й останній ітиму додому. І ось одного разу почую, як дядько скаже Спроггетові:

— Признайся, Семе, що ти помилився відносно Артура.

А ще я ходитиму до того храму й дружитиму з пастором і Дороті. Буду привітним і великодушним, але дам їм зрозуміти, що в мене свій шлях. Не відмовлюсь іноді зіграти з пастором у шашки — адже мені нічого не варт виграти у Квартиранта, хоч він вважається сильним гравцем. Обіграю пастора, а Дороті здивовано кліпатиме очима,— тоді я навмисно піддамся йому раз чи два. А щодо віри — буду непохитний.

І ще, звичайно, допоможу своїй старій: піду до юриста і доб’юся розлучення, хай виходить собі за Квартиранта. Буду таким хорошим, що навіть оті старі плетухи це помітять...

Отак я лежав, укладав плани на майбутнє і не міг уже зупинитись. Тоді встав, закурив і знову ліг на подушку, пускаючи дим то кутиками рота, то через ніс — дим вився кілечками й танув у сонячному світлі. За попільничку була мені пантофля, яку я поклав собі на коліна,— моя стара страшенно боялась пожежі й не дозволяла мені курити в кімнаті. Я лежав, пускаючи дим, і вогник сигарети був жалюгідною цяточкою в порівнянні з яскравим світлом моєї душі.

Пилосос замовк. Я навіть не ворухнувся, хоч раніше завжди гасив сигарету і хутко розганяв рукою дим.

Стара піднялася нагору й побачила, що я курю. В руках у неї була недільна газета і мій піджак.

— Ти, я бачу, влаштувався з усіма вигодами.

Я пробурмотів якесь вибачення, та це не допомогло.

— Скільки разів я казала тобі, щоб ти не курив у кімнаті.— Мені довелось погасити недокурок і вкинути в пантофлю. Стара тим часом дедалі дужче розпалялась: — До речі, тут у газеті е дещо цікаве для тебе.

На першій сторінці впадав в очі заголовок великої статті: «Бійка двох молодіжних ватаг у кінотеатрі» — певно, тому малому стало погано, і його відвезли до лікарні. А там уже кореспондент випитав у нього все. Наводились також свідчення очевидців, аж надто перебільшені. Виходило, що це був вечір справжніх жахів: десятки юних злочинців билися навкулачки, виблискували ножі, брязкотіли велосипедні ланцюги, дзенькали пляшки.

— Ти, звичайно, теж був там — я одразу це зрозуміла, коли ти надягнув старий костюм.

Я мовчав. Хоч би малий не виказав нас, а то в першу-ліпшу мить жди гостей. Я позирнув на годинник — одинадцята. Коли б він признався, полісмени були б уже тут — чи, може, мене лишили наостанок?

— Чого мовчиш, наче тобі заціпило? Ось тут, на піджаку, доказ.

Я почав:

— Не бійся, мамо...

Та вона вже кипіла.

— Чого доброго, ще поліція з’явиться! Що тоді скажуть сусіди?

— Тут усе перебільшено,— заперечив я, тицьнувши пальцем у газету.

— Судячи з плям на твоєму піджаку — анітрохи! — вигукнула вона.

Що було робити? Не міг же я признатись їй, що мій найкращий друг витер об мене ножа,— це тільки піддало б жару.

— Годі! — заявила вона.— Тепер я візьмусь за тебе. Від сьогодні ти без мене — ані кроку.

Цього я вже стерпіти не міг. У нас в Старому місті свої закони. Жоден із хлопців, яким минуло дванадцять, не вийде на вулицю зі своїми предками,— хіба тільки щоб купити собі якусь одіж. Але і в цьому разі домовляються з матір’ю і їдуть до магазину в іншому автобусі. З дівчиною можна ходити тільки тоді, коли залицяєшся до неї; після медового місяця вона ходить сама, а чоловік — з одруженим товаришем такого ж віку.

Я знав таких, які возили дитячу коляску, а потім усе життя шкодували. Ось чому я одразу став дибки.

— Цьому не бувати!

Моя стара глянула на мене й підійшла до шафи. Вийняла звідти всі три пари моїх штанів і джинси.

— Що ж, тоді лежатимеш цілий день у ліжку.

— Ти не смієш тримати мене під замком!

— Побачимо,— сказала вона і вийшла.

Так я лишився без штанів. Іншим разом я не стерпів би цього, але, діставши важкий нокаут і вирішивши почати життя заново, не захотів з нею воювати. Усе найкраще в мені зазнало кривди, виправдатись перед матір’ю я не міг, отож сидів без штанів і знову думав про релігію і страшенно хотів побачити Дороті. До того ж у мене все аж переверталося всередині, і я обливався холодним потом від самої думки про поліцію.

А тут ще, як на гріх, кінчилися сигарети. Я викурив останню, вигріб із кутка недокурки й пошкодував, що так неощадливо їх гасив — усі вони геть розлізлися. І все ж я викурив їх один за одним, а потім почав думати, як добре було б мати зо два десятки сигарет, і зрештою остаточно розлютився.

Я вийшов на сходи й почав кричати. В будинку стояла така тиша, що чути було, як стара чистить картоплю. Та вона вперто мовчала. Я почував себе так самотньо, наче дух, якого не пускають на спіритичний сеанс. Вернувшись до себе, сів і задумався. Якби в мене було два десятки сигарет, життя здавалося б терпимим. Хоч і курити не так то вже й хотілось. Мені потрібно було лише відчути, що вони в мене є. Я подумав, що треба покинути курити, й спустився вниз у самих трусах.

— Це непристойно,— сказала стара.

— Чхати мені на пристойність. У мене курива нема, давай вийдемо та купимо сигарет.

— То ти згоден на мої умови?

— Через тебе з мене сміятиметься все місто.

— Ото ще мені біда! Краще бути посміховиськом, аніж арештантом. Я все вже перепробувала. Годі! Якщо тобі не можна довіряти, то буде так, як я хочу.

Господи, поглянь на кого ти схожий, скоро й труси загубиш...

— Мені це набридло,— заявив я.— Доки ти будеш поводитись зі мною, як з маленьким? Я маю право...

— Я теж маю право, хай тобі чорт,— сказала вона, вимахуючи ножем перед самим моїм носом.— Годі тобі командувати в моєму домі. Ще й вісімнадцяти нема, а вже не дає мені рота розкрити. Пхає свого носа між Гаррі і мною, а чого? Бо егоїст і не хоче нікого й нічого знати, крім себе та своїх бісових примх. Але тепер цьому край!

— Можеш лизатись із своїм любчиком скільки завгодно!— вигукнув я.— Мені потрібна лише паршива пачка сигарет. Хто тобі заважає? Роби що хочеш, тільки купи мені сигарет.

— Без мене ти не вийдеш,— повторила вона.

Мої штани лежали на столі, і мені так і кортіло вхопити їх — завжди я роблю дурниці!

— Зараз же поклади! — наказала стара. Та я вперто пхав ногу в холошу.— А, то ти так! — вигукнула вона й дала мені добрячого ляпаса.

Ледве прочумавшись, я дав їй здачі... Диво, чого тільки не побачиш за якусь частку секунди! Я побачив перед собою лагідне личко Дороті. Вона ніби дивилась на цю картину. Але не це змусило мене прохати пробачення, а думка, що всі мої благочесні наміри пропали через якусь там паршиву пачку сигарет.

Мати сиділа на стільці із страдницьким виразом обличчя, а я все бурмотів: «Пробач мені... я ненароком»,— та це не допомагало. Нарешті вона заявила:

— Ти б пошукав собі десь кімнату, бо я більше не можу терпіти цих сварок і мучитись кожного разу, коли ти йдеш із дому.

— Слухай, мамо, ти сама винна — от слово честі. Я ладен був відтяти собі руку, коли підняв її... Якби ти тільки довіряла мені... Тоді я, може б, сам вирішив, як бути далі...

— Ну що ж, вирішуй,— сказала вона і заплакала.— Іди собі, і хай усьому буде край. Я розумію: коли б я правильно тебе виховувала, ти був би інший. Сама винна — погана з мене мати.

— Ти в мене чудова! — вигукнув я. Хотів ще додати, що кращої за неї немає, що вона мучиться, працює не покладаючи рук, що вона створила для мене дім, який я ціную, хоч і живу в ньому, наче в готелі. Та оті кляті звичаї вулиці стали мені на перешкоді. А можливо, й побоювання, що вона подумає, ніби я підлещуюсь, аби все-таки домогтися свого. Шпурнувши штани, я дав задній хід, так би мовити, наступаючи собі на п’яти.

Через п’ять хвилин вона кудись пішла.

Через десять — повернулась, прийшла нагору зі всіма моїми штаньми, поклала їх на ліжко й кинула мені пачку сигарет. Розсудіть самі: що подієш з такою жінкою?

— Мамо,— озвався я.— Куди б ти хотіла піти сьогодні погуляти?

Вона стояла до мене спиною.

— Не знаю. Ти про мене не турбуйся.

— Ходімо в парк на виставку... послухаєм оркестр...

— Люблю гарний оркестр,— мовила вона глухим голосом, і я зрозумів, що ми помирились. Але скажу по щирості: обоє ми були диваки, яких світ не бачив.

З

Прогулянка в парку була для мене подвійною мукою. Першу причину ви вже знаєте, а друга полягала в тому, що я терпіти не можу оркестрів. Вони мене анітрохи не хвилюють, це факт. Коли Гаррі й моя стара були дітьми, сяєво труб ще збуджувало людей, бо тоді джаз приїздив із Канзас-Сіті, Чікаго, Нового Орлеана, а тепер в Англії вже стільки розвелося отих доморослих Хемфрі та Крісів Барберів, що аж нудить од них; навіть у нашому містечку є щось сім або вісім джазів. Свого стилю у них чортма — краплями допотопного стилю вони розбавляють цілі галони «Гірської діви», «Красуні з Нью-Йорка» та іншої гримотні. У старих духових оркестрів була велика перевага — без них не обходились ні процесії, ні похорони, ні паради, ані гуляння в парках, що дуже багато важило до появи телебачення. Тому мою стару вони ще так-сяк хвилювали. А мене — ні. Для мене все почалося ще того разу, коли мені було вісім або дев’ять років, і я, сидячи на східцях підвалу, слухав, як місцевий джаз пиляв у традиційній манері «Тигровий килим», «Бейзїн-стріт» і таке інше; ці спогади в мене поєднуються з величезним натовпом безтурботних людей, які веселилися до знемоги.

Отож — чавунна естрада, обгороджена живоплотом, корзини герані, сотні людей, які поприходили зі своїми стільцями й розсілися напроти музикантів, для мене справжнє пекло. Того дня вони пропиляли всю свою програму, окрім «Вільгельма Телля». Оркестр був військовий. Керував ним самовпевнений опецьок, і вони слухались його, як бога,— можна було подумати, що за найменшу похибку він усіх їх повбиває. Я вирвав сторінку з книжки, яку взяв із собою Гаррі, прикрився од сонця й задрімав.

Гаррі я запросив із благородства: коли зайшла мова про наш похід, він позіхнув і заявив, що це, звісно, цікаво, але він, мабуть, краще побуде вдома — поспить, а потім вип’є пляшечку пива й закусить йоркширським пудингом. Тоді я сказав:

— Ходім з нами, гуртом веселіше буде.

Мою стару мало грець не вхопив.

— Ви і вдвох не будете нудьгувати,— відказав Квартирант.— А мені важко під старість відмовлятись од своїх звичок.

Але я бачив, що йому хочеться піти.

— Ходім, послухаємо ще раз «Аве Марія»,— запропонував я, хоч моя стара вже навіть дихати перестала.

Гаррі глянув на неї.

— Як ти гадаєш, може, піти?..

— Тобі не завадить трохи розвіятись,— сказала вона.

Отож він пішов, і я не криюся, що покликав його не стільки із співчуття, а щоб було кому супроводити мою стару, коли я схочу кудись відійти. Навіть дивно, якою доброю стає людина, коли в неї тягар упаде з душі. Розумієте, я боявся, що Род викаже нас. Помирившись уранці з моєю старою, я поніс газети до себе нагору і взявся вивчати, що діється в світі.

Я дізнався, які знаменитості втекли з шикарними дівулями і куди. Порівняв дані про дозвілля молоді в різних містах і довго реготав, коли читав перебільшений звіт про те, що трапилось у нас. Потім ішли повідомлення про звитяги приватних детективів, грабунки та згвалтування, а також про те, що побачив якийсь телепень, коли підкрався з детективом під своє вікно. Хіба ж це новини! Старе все як світ...

Годині о дванадцятій мене відволік свист, хоч я й не ворухнувся, добре знаючи, що то свистить Носач.

Та він ніяк не хотів відчепитися, і я зрештою одчинив вікно та висунувся з газетою в руці, даючи зрозуміти, що зайнятий. Він стояв, задерши голову та заклавши два пальці в рот, щоб свиснути ще раз.

— Катай звідси, синку,— порадив я.

Він згорнув руки на грудях і запитав:

— Це ти мені? Чуєш, Артуре, у мене добрі новини.

— З мене вже досить твоїх вчорашніх недобрих жартів.

— Твоя стара винюхала щось і замкнула тебе?

— Вона мало не збожеволіла, коли побачила мій рукав.

— Все це дурниці. Чуєш, Род нікого не виказав — мовчав як риба.

— Виказав чи не виказав — мені все одно, я вам більше не товариш.

— Та ти що? Ми ж домовлялися бути разом до кінця.

— Я ж просив тебе, щоб не було ножів.

— Ну, то приходь і скажи це всім.

— Не можу, я зайнятий.

Він махнув рукою і пішов геть.

— Гаразд, ще побачимось,— кинув через плече.

У мене просто мов гора з плеч звалилася, коли я почув, що оті молодчики з кам’яними обличчями не прийдуть по мене. Отже, я втішався концертом, як тільки міг. Дрімав на сонечку, а воно, пробиваючись крізь листя дерев, огортало мій сон рожевою пеленою.

Під час п’ятого чи шостого номера моя стара раптом вхопила мене за коліно..

— Господи, це він, АртуреІ

Я здригнувся, ледь уторопав, де я, і запитав:

— Хто — він?

Та хіба ж можна було добитись від неї чогось доладного? Оркестр жалібно тягнув якусь похоронну мелодію, і в самому кутку естради якийсь кретин витинав соло на тромбоні. Він грав стоячи, інакше я не побачив би його.

— Про що ти, мамо?

Вона вхопила мене за руку і стисла до болю.

— Це він — твій батько!

— Не може бути!

— По-твоєму, я не можу впізнати власного чоловіка?

— Але ж ти так давно його не бачила — можеш і помилитися.

— Якщо це не він, то його двійник.

Гаррі нахилився до нас, і не дивно, бо моя стара промовляла на повний голос і всі сусіди обурювались.

— Вона каже, що ото мій старий,— пояснив я.— Той, що пиляє на тромбоні.

— Твій батько?

— Так вона каже.

— Піду погляну на нього ближче,— мовила моя стара.

— Почекай, доки вони скінчать,— порадив Гаррі.

— Я вже й так доволі чекала,— відказала моя стара.— Цілих п’ятнадцять років.

І, перш ніж я встиг затримати її, почала пробиратися до естради.

Треба віддати належне моїй старій — вона не дурна. Я мало не млів зі страху: думав, полізе прямо на естраду, та замість цього вона повернулась до неї спиною.

Я з полегкістю зітхнув і відвів очі. Гаррі штовхнув мене ліктем і шепнув:

— Не турбуйся за неї. Вона ходитиме отак, аж поки знайде місце, з якого зручніше буде роздивитися його.

Через кілька хвилин я побачив, як вона огинає протилежний кінець естради, і все чекав, що тромбон от-от замовкне і той тип зіскочить на землю.

Стара не верталась.

— Сиди спокійно,— мовив Гаррі.— Вона стежить за ним.

— Ще, чого доброго, буде скандал.

— Не буде. Підійдемо до неї після концерту.

— І ви теж підете?

— Якщо хочеш.

— Якщо хочу! Та я вмру, коли не підете.

— Я б усе одно крутився десь поблизу,— сказав він.

— А ви б відлупцювали його на моєму місці?

— Залежно від обставин...

Я зрозумів, що він має на думці, і спробував розібратися у своїх почуттях. Тепер, коли моє бажання здійснилось, я б віддав усе на світі, щоб цього не було. Признаюся щиро: я боявся зустрічі з ним. Мабуть, цієї зустрічі й не варт було шукати, особливо мені. Він же покинув сім’ю і ганебно втік! І за п’ятнадцять років жодного разу не згадав мою стару, не кажучи вже про мене. Отож був такий самий сучий син, про яких пишуть у недільних газетах. І все ж він був часткою мене, і мені хотілося дізнатись, що воно за частка.

— Тільки не нароби дурниць,— порадив Гаррі.

— А як ви вгадали?

— Це не так важко,— сказав він, поплескавши мене по коліну.— У тебе все на обличчі написано, друже. Тримай себе в руках і добре пильнуйся, щоб потім не довелось шкодувати.

Я завжди рубаю з плеча, коли мене жде якась неприємність. Так само було й тепер. Як тільки диригент розкланявся і музиканти підвелись, я вискочив у прохід і став пробиватись до естради. Гаррі смикнув мене за рукав.

— Ходім краще з того боку.

І ми обійшли естраду навколо. Моя стара була біля її протилежного кінця, де стояв мій предок. Очі сухі, але хусточка — наготові.

— Він?

Вона кивнула, не зводячи з нього очей, а він тим часом почав спускатися з естради.

— Боже, як постарів! — прошепотіла вона.

Я нічого не сказав, але подумав, що зараз він постаріє ще дужче. Гаррі лагідно взяв стару за руку, наміряючись повести геть.

— Пусти!

— Перепрошую,— сказав він і одійшов убік.

— Не сердься, Гаррі. Я, здається, не зможу витримати до кінця.

— Це твоє діло,— мовив він.

— Я не хочу скандалу,— сказала стара.— І не зможу глянути йому в очі, хоча й винен в усьому він!

— Як хочеш, мамо, а я збираюсь поговорити з ним.

— Не лізь куди не треба!

— Я повинен побачитися з ним, мамо. Хоч раз.

— А про мене ти не думаєш?

— Але ж це його батько, Пег,— зауважив Гаррі.

— Тоді йди і спитай, як його звуть. А не признається — повертай назад.

Я рушив, але знову спинився.

— А як його звуть?

— Звісно, що так само, як і тебе.

Я не одразу второпав. Потім набрав повні груди повітря й рішуче попростував до свого гаданого батька. Ще здаля прикинув, що він важчий за мене фунтів на тридцять і дюймів на два вищий. Старий був без кашкета, і я помітив, що він лисіє. Розстебнувши тугий комірець, він нахилився прикурити у іншого музиканта.

Я поклав руку йому на плече.

— Ви Артур... Артур Хеггерстон?

— Припустімо, а що?

— Я маю до вас доручення.

— Від кого?

— Скажу, коли твердо знатиму, що це ви.

У нього було неприємне обличчя, і він мені не сподобався. Інші музиканти почали жартувати, що я нібито посланець таємничої незнайомки, яку він приховував од них. Він насупився.

— Ну гаразд, я Артур Хеггерстон. Чого тобі треба?

— Один ваш знайомий хоче з вами поговорити — он там.— І я показав на купку дерев.

— У мене тут нема знайомих.

— Слухай, друже,— розсердився я.— Я тобі послугу роблю. А не хочеш іти, то й не треба. Бувай...

— Гаразд, ходім...

Ми пішли, і тут я почув десь позаду голос Гаррі:

— Гей, Артуре!

Мій старий озирнувся.

— Там якийсь чоловік кличе тебе.

— Де?

— Онде, отой чорнявий. І з ним жінка.

Я обернувся й похитав головою. Тепер я зважився остаточно — саме в ту мить, коли він сказав «жінка». Ми дійшли до дерев, тоді він оглядівся довкола й запитав:

— А де ж той, що хотів бачити мене?

— Ось він, перед вами,— сказав я.

Позирнувши вбік, я побачив, що Квартирант мчить до нас на четвертій швидкості. Часу було обмаль. Я розмахнувся і вдарив мого старого під дих. Він мукнув, але не скорчився, і я зрозумів, що схибив. Кулак у мене болів, бо в нього під мундиром була неначе дублена шкіра,— отож треба було швидше вдарити ще раз і вцілити в точку. Тепер мій кулак наразився на його лікоть.

— Ти що, сказився? — заволав він.

Я похитав головою. Права рука в мене зовсім заніміла, і я наставив ліву прямо йому в ніс. Мене охопила жорстока лють. Я молотив його куди попало і чи то плакав, чи то кричав, не пам’ятаю. А він задкував, не чинячи опору. Спершу одкидав мене, мов боксерську грушу, а потім зацідив мені в підборіддя. Я бачив, як він розмахнувся, і був радий — адже він стільки років завдавав мені болю.

Я був фунтів на тридцять легший і дюймів на два нижчий. Та це мені не допомогло. Отямився я вже на землі — лежав горілиць і крізь химерне мереживо листя бачив над собрю ясно-блакитне небо, яке сьогодні здавалося чомусь таким дивовижно красивим. Мій старий здивовано розглядав мене — тепер він був ще бридкіший.

— Якого біса ти шкіриш зуби? — спитав він.

Я хотів пожартувати, що це мене так скривило від його удару, але був надто приголомшений.

Моя стара підвела мені голову й допитувалась, що зі мною. Я чув, як Гаррі сказав:

— Ех, всипати б тобі як слід!

— Тут що, все місто проти мене? — обурився мій старий.

Довкола почали збиратися цікаві, серед них і військові. Я зрозумів, що Гаррі трохи забагато на себе бере,— хоч він і колишній моряк, але йому будуть непереливки, якщо на нього навалиться весь оркестр.

— Облиште його, Гаррі,— сказав я.— Я сам почав, то сам повинен і скінчити.

— Авжеж! — підхопив мій старий.— Сказав, що хтось чекає на мене. Я й повірив. А він як стусоне мене в живіт...

— Під дих,— уточнив я.

— І от тепер лежить і посміхається, мов кіт. Йому, бачте, весело... Хоч я зробив йому нокаут.

— Він, мабуть, хотів перевірити, чого ви варті,— сказав Квартирант.— Адже він, щоб ви знали, доводиться вам сином, а ось і ваша дружина, якщо це, звичайно, вас цікавить.

Мій старий свиснув і одвернувся. Потім спитав:

— Ну, як живеш, Пег? — І знову одвернувся.

— Непогано,— відказала моя стара.

— Що ж, ходім звідси.— Він сів навпочіпки і глянув на мене,— Ну як? Давай-но допоможу тобі встати.

І ми пішли звивистою стежкою через лужок, а потім понад озером, на якому було безліч човнів. По дорозі ніхто, крім мого старого, не сказав жодного слова. Та й він тільки пробурмотів:

— Даремно я не відмовився сюди їхати. Було сказати, що хворий.

Все це діялось, наче уві сні.

Ми вийшли за ворота парку на «Болото» — широке, мов прерія, воно тяглося вздовж нескінченного ряду дерев аж до самого обрію. Кругом гуляли люди, поодинці або парами, тільки ми були вчотирьох. Мій старий ступав на кілька кроків попереду. Він усе озирався, і я не міг зрозуміти чому,— потім обернувся і спитав:

— Тут буде зручно, як ви гадаєте?

— Коли вам зручно, то й нам теж,— відказав Гаррі.

Мій старий зітхнув і почав знімати мундир. Ій-право, у мене очі полізли на лоба.

— Це ви даремно, Хеггерстон,— мовив Гаррі.— Ми привели вас сюди не для бійки.

— А для чого ж?

— Щоб задати вам декілька запитань та дещо з’ясувати.

Мій старий знову зітхнув:

— Краще б уже битися.

— Пег хоче взяти з вами розлучення. Ви не заперечуєте?

— То хай собі бере. Я заважати не стану.

Він сів на землю, зірвав стеблинку і почав жувати.

— Пеггі ж іще ні слова вам не сказала...

Моя стара теж сіла на траву, і я оце вперше помітив, які гарні у неї ноги. Сіли й ми.

— Я хочу вдруге вийти заміж,— сказала вона.

— За нього? — Вона кивнула.— Що ж, узяти розлучення — це дуже просто. Все одно, що сходити в кіно. Я ж тебе покинув... і навіть гірше...

— А ти не проти? — спитала моя стара.

— У мене інша. Ось уже майже два роки.

— Живеш із нею?

— Узяв шлюб,— спокійно відповів він.

— Як же це так? Хіба можна...

— Це називається двоєженство,— сказав він.— Мене можуть посадити на рік-два.

— А як же вона? — спитала моя стара.— Я хочу сказати...

— Пусте. Посердиться з тиждень.— Вій клацнув язиком.— Ого, ще й як! Та й по всьому.

— Діти є?

Він похитав головою. Потім кинув на мене короткий допитливий погляд.

— Оце, мабуть, і все...

Моя стара підвелась.

— Що ж, хай тоді все залишається, як є. Я краще помру, аніж будуватиму своє щастя, запроторивши людину за грати.— І, помовчавши, додала: — Хоч він цього й заслуговує.— Потім обернулася до Гаррі: — Ти вже пробач мені, Гаррі, але інакше я не можу.

— Вирішуй сама, Пег.

— Е, ні! — вигукнув мій старий. Він рвав траву і складав її купкою біля себе.— Надто довго все це тяглося з моєї вини. Я казав собі, коли їхав сюди: ото буде халепа, як наскочиш на неї. Треба все владнати раз і назавжди. Ось що я собі казав. Адже я й знати тебе не хотів. А ти — он як багато зробила, ростила хлопця стільки років... Тепер моя черга. Як собі хочете, а я сам мушу все залагодити. Завтра я буду на півдні, в своїй частині. Піду там у поліцію і пораджуся з інспектором... Він мій приятель, і ми все влаштуємо...

— Роби як знаєш,— сказала моя стара.— Я ж про тебе турбуюся.

— Знаю,— мовив мій старий.— Я покинув тебе у біді... і не тому, що ти була зла. У тебе завжди було добре серце, Пег.

— Ходімо,— сказала моя стара.

— Я дожену вас,— озвався я.

— Іди з матір’ю,— мовив він до мене.

— Ми ждатимем тебе до чаю,— сказала мені моя стара.

І вони з Гаррі пішли. Мій старий дивився їм услід. Коли відійшли кроків на п’ятдесят, мати взяла Гаррі під руку. Мій старий знову почав рвати траву. Ми довго сиділи мовчки. Нарешті він сказав:

— Тут немає більше трави. Ходімо трохи далі.

І ми пішли аж до далеких дерев. Ще по дорозі він почав говорити. Я, може, й не став би слухати, але йому, бідоласі, теж було не з медом... Коли раз у житті пощастить побути в товаристві рідного батька, то вже намагаєшся використати цю нагоду до останньої краплини.