День сардини

І

Куди не поткнися, скрізь глухий кут. Щосуботи я виходжу ввечері з дому, маючи п’ять, а то й шість фунтів у кишені, і не знаю, куди подітись. У мене є програвач, але біля нього довго не всидиш — він не замінить тобі друга. Є й транзистор, отож, коли остогидне сидіти в нашій затишній вітальні, можна кудись піти. Я вмикаю його, та він теж швидко набридає... Кидаюсь, наче той тигр у клітці. Хлопцями командує тепер Сенгстер і на всіх дивиться згорда, а Коротун, Бевзь та й решта всі — просто ганчір’яні ляльки, з якими нема про що говорити. Носач десь за мільйон миль від мене, він весь аж палахкотить, та мене це анітрохи не гріє. Стелла поїхала, і дім її стоїть пусткою. З Дороті я порвав...

Та хоч і знаєш, що всюди безвихідь, все одно кидаєшся навсібіч. Одного вечора старий Джонсон зустрів мене на Шеллі-стріт і затягнув до себе. Нам не було про що говорити, але я знав, чого він мене привів,— хотів заспокоїти Дороті. Ми грали в шашки, а Дороті гортала журнал. Іноді я ловив на собі її погляд: так дивляться на гримучу змію. Хоч на вигляд вона була аж надто привітна і дуже гарна. Нарешті я сказав, що мені треба йти.

— Зіграємо ще,— запрошував пастор.

— Ні, ні, дякую.

— Ну що ж, заходь. Тобі тут завжди раді.— І зиркнув на Дороті.— Еге ж, дочко?

— Та звісно ж,— кинула вона з пісною посмішкою.

— До побачення,— мовив я.

— Дороті проведе тебе. Проведеш, Дороті?

Вона кивнула з таким виглядом, ніби хотіла сказати: що ж, нічого не вдієш. Старий сидів, утупивши очі в шахівницю.

— Прощавайте, містере Джонсон,— сказав я.

Він зрозумів, що я прощаюсь назавжди.

— Прощавай, сину мій.— І, знаючи, що марно додавати: «Благослови тебе господь», мабуть, сказав це пошепки, як картяр, який кидає на стіл останні гроші і знає, що йому вже не виграти.

На вулиці я простягнув руку Дороті.

— Бувай.

— Зажди,— сказала вона.— Де ти був на Великдень?

У мене в голові ніби дзенькнув маленький дзвіночок, і я почув голос Стелли — вона запитала мене, який сьогодні день, а потім сказала: страсна п’ятниця.

— Утік з дому,— відповів я.

— І довго тебе не було?

— Дві доби.

— Чимало,— мовила вона. Я мовчав, сподіваючись, що вона обмежиться цим. Та вона не вгавала.— А Стенлі Керрона ти бачив? — Спершу я витрішив очі, не розуміючи, про кого це вона. А потім кивнув.— То він тобі про все розповів?

Вона не зводила з мене очей, аж поки я, опустивши голову, не зізнався:

— Так, розповів.

— Що скаже батько, коли довідається? Як мені тепер бути, Артуре?

Я взяв її за руку. Вона випручалась, сховала руки за спину.

— А все через тебе — поводився зі мною, наче з іконою, а потім пішов до тієї жінки. Так, він мені все розповів, йому це було вигідно. А тепер знати мене не хоче. Ненавиджу я його! Такий же звірюка, як і його брат, узяв, що хотів, і прощавай... А ти... ти більше не захочеш мене бачити?

— Для мене це нічого не важить.

— Зате для нього важило,— сказала вона, труснувши мене за плечі, і раптом розплакалась.— Тепер кінець, ніколи вже я не зможу дивитися в очі батькові й парафіянам. Я нічим не краща за інших дівчат, котрі стовбичать поблизу пивничок і чіпляються до кожного перехожого. А йому це потрібно було лише для того, щоб тобі дозолити.

— Йому так здавалося,— мовив я.

— Ой Артуре! — вигукнула вона. І я обійняв її, а вона пригорнулась до мене.— Ти мені страх як подобаєшся! — її руки шукали моїх, стиснули мені плечі, і більше нічого не зоставалось, як поцілувати її.— Ох, якби ти перше так цілував мене! — І з усмішкою одступила.

Мені хотілось цілувати її без ліку і взяти від неї усе. Та ця дівчина, що збурила мені душу, була зовсім холодна і на диво розсудлива. Це мене й зупинило.

— Ніколи не пізно виправити помилку,— промимрив я. Але вона не рухалась, ніби скам’яніла. Спробуй зрозумій їх, цих жінок! То вони хочуть одного, то іншого, а найчастіш і самі до пуття не знають, чого вони хочуть.

2

Кребові не було на що сподіватися, та, мабуть, він і сам не хотів жити. Багато людей тепер йому співчувало, але його родичі ніяк не могли заспокоїтись, і навіть у суді старий Керрон зчинив бучу. Коли суддя зачитав вирок, він зірвався з місця і став кричати, що його син хороший, а та сучка цього заслужила, і якщо, мовляв, Креба повісять, він усіх повбиває — суддю, присяжних і навіть вішателя. Газети потім надрукували фото — він погрожує кулаками, а з-за його спини виглядає Носач. Цей, напевне, й досі вигадує всіляко плани: коли б він був футів дванадцять на зріст, то розвалив би судову залу, вхопив Креба в оберемок і виніс геть. Або почекав би, доки його поведуть на страту і напав із озброєним загоном, а ні, то проломив би ворота і в’їхав танком просто у двір та сипнув би по вікнах з кулемета чи зробив би підкоп на цілу милю.

Я теж чогось чекав. Мені ввижалося: ось я розгорну газету і прочитаю, що брат Креба убив якогось водія і налетів вантажною машиною просто на тюрму.

Отож ви, мабуть, зрозумієте, чому я не виходив на вулицю того вечора. Всі ми тільки про це й думали. Всі чогось чекали, хоч до ранку це відбутися не могло. Моя стара прасувала білизну, а Гаррі лагодив годинник. По радіо саме пролунав сигнал — дев’ять. Я читав Герберта Уеллса, розуміючи п’яте через десяте, коли раптом Гаррі підвів голову і промовив:

— Здається, хтось стукає.

— То, мабуть, вітер,— озвалася моя стара і все ж пішла подивитись. Повернулася бігом.— Це він,— тільки й сказала.

— То клич його сюди,— мовив Гаррі.

— Кликала — не йде.— Я рушив до дверей.— Будь обережний, Артуре.

— Та що це ти,— докорив їй Квартирант, знову беручись за інструмент.— Постукала людина, яка потребує допомоги... Скажи йому, Артуре, що чайник закипів, може, він зайде випити чашку.

— Дякую, Гаррі,— відказав я і пішов у темний коридор.

То був, звісно, Носач. Він стояв, прихилившись до одвірка, і гладив свого носа. Я не міг розгледіти в темряві його обличчя і простягнув руку до вимикача.

— Не треба,— сказав він.— Як твої справи?

— Не дуже.

— А в мене зовсім кепські. Хочеш пройтися?

— Моя стара кличе тебе пити чай. Ходім.

— Ні. Я тепер жодної хвилини не можу всидіти на місці.

Я надягнув прогумовану куртку і сказав своїм, що йду.

— Тільки дивись, без вибриків,— гукнула мати мені навздогін.

Я й досі бачу, як вона глянула на мене.

— Він хоче пройтися,— пояснив я.

— Хай йому бог помагає.

— А ключ у тебе є? — спитав Гаррі. Я кивнув.— Тоді пройдіть миль із двадцять, поки мозолі не натрете.

У мене було два шестипенсовики, і я в першому ж автоматі узяв плитку шоколаду. Це було на прибережному шосе. Неподалік була пошта, а на ній великий годинник. Носач не зводив з нього очей і все здригався; я завважив це вже за другим стрибком хвилинної стрілки. Ми пішли в протилежний бік. Хоч уже й почався жовтень, надворі було тепло. Ніхто навіть не помітив, як підкралася осінь. Ми наближались до річки. Двічі по дорозі Носач питав, котра година, і я кляв себе, що не залишив годинника вдома. Потім зняв його з руки і сказав, що він зупинився. Було пів на десяту, і я, удавши, ніби накручую пружину, зумисне перекрутив її. А коли знову почепив годинник на руку, він здався мені важчим за олово: я боявся, щоб Носач не помітив моєї витівки.

— От би йому прогулятися з нами востаннє,— сказав він.— Як би він зрадів, хоча ніколи й не ходив пішки, якщо можна було чимось під’їхати.

— Співчуваю тобі,— мовив я.

— А ти не зважай,— одказав він.— Тут уже нічим не зарадиш. Ти бачив колись, як леви або тигри кидаються в клітці? От і я так. Як ти гадаєш, звідтіля, згори, хтось дивиться на нас або на нього?

— їй-право, не знаю, Носач.

Він глянув на небо.

— Та й далеко ж вони, ті бісові зірки,— сказав він так спокійно, що я навіть здивувався. Я тоді ще не знав, що можна дуже хвилюватись і говорити твердим голосом.— Як ти гадаєш, є їм кінець?

— Ніхто цього не знає,— відповів я.

— Виходить, хто б не дивився звідти, він все одно ні біса не побачить, окрім двох цяточок, які ледве повзуть?

— Якщо між ним і нами немає інших живих істот, то ми здаємось йому трохи більшими за цяточки.

— Отож-бо й воно — «якщо»,— мовив Носач.— Скидається на те, що там взагалі нічого нема. Хтось накрутив пружину, зробив своє діло і зник. Як отой, що його призначили вішати...— Раптом він перевів розмову на інше.— Я шкодую про те, що сказав тобі, пригадуєш, біля критого ринку... Мені хотілось би, щоб це була неправда...

— Слухай, Носач. Я теж шкодую. Та це була правда — те, що ти їй сказав.

— Все одно,— мовив він.— Не треба було їй цього казати.

Прогулянка вийшла кращою, ніж я чекав; щиро кажучи, десь у глибині душі мені навіть було приємно. Ми підійшли до бетонного містка над рейками, по яких ходили вагонетки з вугіллям. Носач глянув на небо.

— Набридло йти дорогою. Ходімо по шпалах.

Ми спустились на колію, і, повернувши на північ, пішли обабіч рейок.

— А як та, друга? — спитав він раптом.

Я розповів йому про Стеллу. Коли закінчив, він свиснув, потер свого носа і посміхнувся.

— Атож, як на мрійника тобі вже аж надто щастить.

На якусь мить він знову став колишнім Носачем.

— Тільки ось що я тобі пораджу,— сказав він.— Ти нікому більше так не звіряйся.

— Це ж чому?

— Рано чи пізно якийсь спритник, схожий на мене, пошиє тебе в дурні. Зробить із твоїх почуттів купу лайна. Бо ти занадто довірливий.

Ми довго йшли моВчки.

— А знаєш, я наполовину іспанець,— знов обізвався Носач.— Я не став би про це розводитись, не до цього мені тепер. Проте ніколи не знаєш, який біс тебе в прірву штовхне.

Спуск був довгий, і ми йшли чимало часу. За маяком на сході я визначив, що ми пройшли всього-на-всього п’ять чи шість миль. Одне місце чомусь здалося мені «висотою 60». То було громаддя рудої породи, яку розгризали бульдозери, вибираючи тліючий шлак. Вони поробили справжні кратери, нагромадили хребти і гори, а шлак усе тлів. У темряві ввижалось, ніби дивишся в розпечене горно, а вітер доносив запах тухлих яєць. А трохи поодаль була вежа — колишня штольня, огороджена цегляним парканом.

— Давай посидимо,— сказав Носач, але замість того, щоб сховатись од вітру, обійшов паркан навкруги. Потім узяв цеглину і зважив її на руці.— Ось послухай,— обернувся до мене.

Цеглина вдарилась об стіну, шугнула вниз і десь аж на глибині тисячі футів, ніби ламаючи кригу, ляпнула у воду. Луна ще довго стугоніла по шахті.

— Глибоко,— сказав він і скочив на стіну.

Я аж похолов: мені здалося, що він хоче розчерепити собі голову. Та він підтягнувся на руках, наче мавпа, і став на стіні, завширшки усього кілька дюймів.

— Зараз же злізь! — гукнув я. Та він мене не слухав.— Чуєш, Носач! — Тепер я вже благав його.

Він почав повільно спускатись, намацуючи ногами опору. Лице його було добре видно, і я бачив, що він плаче. Я підбіг і всадовив його під стіною. Він подер собі руку колючим дротом, і я перев’язав її хусточкою. Другою рукою він весь час прикривав очі, ніби не хотів чогось бачити.

А потім, сидячи під стіною, мовчки жував шоколад. Та все прикривав очі рукою.

— Цікаво, спить він зараз чи ні,— сказав нарешті.

Щоразу, згадуючи Креба, він чомусь уникав звати його на ім’я. Може, мені слід було якось відвернути його від цих думок. Та той, хто коли-небудь був з братом смертника, знає, що це неможливо. Я крадькома поглянув на годинник.

— Ти ж зламав його,— озвався він.

Вигляд у мене був, мабуть, досить-таки дурнуватий.

— Господи,— сказав він, гірко сміючись.— Навіть зараз мені нічого не варто тебе розіграти.— Я ображено відвернувся.— Не сердься, я вже два тижні не думаю про час, а особливо від сьогоднішнього ранку. Ходім.

Я ще дужче образився, і все задоволення від прогулянки миттю зникло. А тут ще куртка різала під пахвами, комір боляче муляв шию, спину ломило, боліли ноги, особливо коли я потрапляв ними поміж шпали. До того ж страшенно хотілося спати. Та й Носач почав страхати мене. Щиро кажучи, я б анітрохи не здивувався, коли б він підскочив і всадив мені в спину один із отих костилів, що купками лежали вздовж рейок.

— Годинники! — вигукнув він після довгої мовчанки, і я навіть не второпав, до чого тут вони.— Скрізь кляті годинники — на церквах, магазинах, ратушах. На ланцюжках біля самісінького серця. Від них не втечеш, а коли спробуєш, тебе переслідує ручний годинник. Вузенькі золоті браслетки й маленькі циферблати, шкіряні ремінці й чималі циферблати, видно навіть, як скачуть секундні стрілки. А ще бувають квадратні, завбільшки з камеру смертників, і стрілки у них гострі, наче ножі,— стережись! Зроду не бачив стільки металу. Це те ж саме, що наручники, розумієш? Я і раніше їм не піддавався, а тепер можу навіть пройти повз ювелірну крамницю.

— Ювелірну крамницю?

— Там повнісінько всіляких годинників — і ручні, і стінні, з боєм, і старовинні, з зозулею. А стрілки рухаються, повзуть, у скельцях поблискують вогні — ніби сміються,— іноді так і хочеться взяти цеглину...

— Але ж у цьому є й хороше,— заперечив я.

— Як це розуміти?

— А так, що час іде, і скоро все скінчиться. Можливо, і він зараз про це саме думає.

— Нічого хорошого тут нема,— сказав він, не звертаючи уваги на мої слова.— Час — усе одно, що велика ріка, а по берегах — височенні скелі. Іноді вода плине повільно, а іноді мчить і вирує мов скажена. Та подітися нікуди, вона несе тебе, і край. Скажімо, ти пиячиш, або танцюєш, або з кимось б’єшся. А час не жде, він робить своє діло, і ти старієш. Колеса крутяться і нас крутять! — вигукнув він.— На біса жити, коли знаєш, що тебе відгодовують на заріз?

Ми зійшли з колії і пішли полем до річки. Схил опускався на схід, а всі дерева хилились на захід. Солоне повітря ятрило ніздрі й пекло вогнем. Я спіймав себе на тому, що весь час роздивляюсь навкруги. Дивлячись на зігнуті деревця та приземкуваті кущі, я думав, що, мабуть, у цьому істина. Вітер дме, і їм доводиться підкорятись. Вони хиляться перед ним, а коли квітують, ніхто й не бачить, що гілки криві. Вони не сподіваються на ласку божу, а миряться з його жорстокістю — не лише з цим смердючим часом, плине він чи ні, але й з усім іншим і... Може, той, хто зуміє перепливти цю безмежну річку, обминувши пороги, буде потім ніжитись у тихій заводі й милуватися зірками. Та я не сказав про це ні слова Носачеві. То була його ніч, і коли він, розпинаючи себе, відчував полегкість — що ж, нехай...

— Вся наша родина дістала запрошення на завтра.— Я знову подумав про страту і з жахом дивився на нього.— Та ні, не туди,— пояснив він.— Вони не стануть кликати. Нам старий Джонсон прислав записку. В ній сказано, що місія відчиняється о пів на восьму і він ласкаво запрошує нас. Ласкаво!.. Чи не забагато єлею? — провадив він далі.— Один святий отець литиме його на мого брата, другий — на сім’ю. Один глядітиме, як його вішатимуть, другий — втішатиме осиротілих. Це ті самі полісмени, тільки в іншій личині! Хитрющі, гади, примусять тебе скласти руки, щоб і наручники були непотрібні. Я б повбивав їх усіх!

— Старий Джонсон робить це від душі,— мовив я.— Йому теж нелегко.

— Розпустив нюні, старий дурень.

Ніколи не забути мені тієї прогулянки. І досі, як згадаю, ноги підгинаються. Ми йшли стежкою, яка довго петляла і вивела, нарешті, в глибоку западину. Живоплоти лишилися вгорі, футів за десять над головою, а ми йшли кудись на північ, до полів, а потрапили на болото, де в смердючому мочарі росла височенна осока. Мов два божевільних, стрибали в пітьмі з купини на купину, і, спотикаючись, я набирав у черевики грязюки. То тут, то там перед нами спалахувало ціле море вогнів, білих, оранжевих і червоних, які тяглися низками або утворювали химерні тіні — то був Шілдс, південний берег Тайну. Іноді, наче стара втомлена корова, ревів за-пізнілий пароплав, так лунко, що здавалося, ніби стоїш на палубі і з переляку от-от загуркочеш у трюм. Та ось ми опинилися в лисячому царстві — перед нами на цілу милю тяглися пагорби, порослі глодом і ожиною. Колючі чагарі завдали нам багато клопоту, і я потім довго витягував шпички із рук та волосся; ті, що потрапили в черевики, в’їлись неглибоко, проте подряпали мені ноги. А потім ми наскочили на яму, повну чорної, як смола, води. Від неї страхітливо смерділо, і я навіть дивитись туди не схотів.

— Б’юсь об заклад, що там, на дні, є щось цікаве,— мовив Носач.

І я раптом перелякався, сам не знаючи чого, ще дужче, ніж Носач. Ми перетнули луг, рівний, як більярдний стіл, і пішли повз свинарники; чути було, як свині тикались писками в стіни й рохкали. Носач зупинився, підняв каменюку й пожбурив. Почувся виск.

— Бач, як сполохались,— посміхнувся він.

На прибережне шосе ми вийшли опівночі. Стояла мертва тиша, здавалося, тут було навіть тихше, аніж у полі, бо туди все-таки долинав шум: гримотіли електрички, стукотіли молотки в доках; ми дожидалися попутної машини, і я був страшенно радий, коли зупинився ваговоз із рибою. А за хвилину до того, як ми помітили фари, вибило північ: спочатку в Уолсенді, потім в Нью-каслі, певне, на соборі св. Миколая, потім — в Туйнемуті, в Саут-Шілдсі, Джерроу та ще десь. Куранти дзвеніли злагоджено й лунко, як труби в оркестрі. І крізь цю музику з якогось доку долинув розмірений брязкіт. Немовби хтось бив у тарілки. Та ще більше це скидалося на похоронний дзвін. Я бачив, як у Носача стиснулися кулаки, і не наважився глянути йому в обличчя.

Лише коли ми залізли на ящики з рибою і під ногами захрумтів лід, я відчув деяку полегкість. Ми дали водієві десяток сигарет, і він довіз нас до мого будинку рівно о пів на першу ночі; я запам’ятав час, бо найперше, що зробив,— це відніс будильник до комори й поклав його циферблатом донизу. Моя стара гукнула згори:

— Постав чай та засмаж яєчню з шинкою.— Я підвів голову і глянув на неї. У довгій сорочці, з розпущеним волоссям та стиснутими руками вона здалася мені привидом.— Ну, як?

— Все гаразд, мамо,— відказав я.— Іди лягай і спи.

— Не можу...

Кілька секунд ми дивились одне на одного, потім вона зітхнула й пішла. А невдовзі зарипіли старі пружини, і я зрозумів, що вона не може влежати спокійно. Я налив чайник і нарізав шинки на сковорідку. Носач мовчки стежив за мною.

— Я не хочу їсти,— озвався він. І почав роззуватись, наче стомлений старий, який знає наперед, що йому не заснути. Я пошкодував, що ми повернулися додому.

3

У будь-якої історії має бути щасливий кінець, треба лише його діждатись. Підіть улітку в один із суботніх вечорів до мосту, і ви почуєте, як новонавернений проповідує там, а поряд із ним стоїть дівчина в білих рукавичках і тримає в руках біблію. Я ходив якось подивитись на нього. Синій костюм, білосніжна сорочка, червона з синіми смугами краватка, і весь він аж сяє чистотою. Отож, скажу вам, стояв я і весь час відчував, що в мене руки брудні й не голився вже бозна-скільки. І всередині — теж бруд. Та найбільше вражало його волосся. Він змив оливкову олію, і воно стало пухнасте й шовкове; кожна волосинка — сама собою і тріпоче на вітрі, наче пір’їнка. Я уважно слухав. Він одтарабанив молитву і з повагою вислухав старого Джонсона, який дивився на нього й радів. Для нього це була перемога, а для мене і всіх трудяг — просто тьху! Що ж, хай він буде чистий, хороший, нікому не чинить зла, завжди допомагає ближньому, хай буде зразковим чоловіком, батьком, проте, повірте, мені чогось стало сумно.

Тепер його вже хвилюють не годинники, а молитовник. Він думає, що всього досяг і може починати нове життя. Та це не так просто — забути минуле й проповідувати святе письмо. Не думайте, що я дивлюсь на нього зверхньо. Можливо, я чогось і не розумію. Може, дехто обирає найкоротший шлях тому, що іншого немає. А решті доводиться йти довгим шляхом, помилятись, терпіти образи І теж приходити до чогось подібного. Та вони хоч знають, на що йдуть,— і це головне.

Перш ніж дозволити зав’язати собі очі, я хочу знати, для чого це потрібно. Перш ніж зректися світу заради молитовника, святих казань і обіцянок вічного блаженства, я плюну богові в очі, як це зробив Носач. У мене все гаразд, голубе, бери з мене приклад, і в тебе теж буде все гаразд!.. Ні! Світ надто великий для придурків, які вважають, що можна просто зійти з одного шляху і ступити на інший... Ні! Ти сам знайди свій шлях. Помандруй, як ми з Носачем тієї пам’ятної ночі, але зроби це сам, і тоді не віддаси свою душу богові або чортові за легке життя чи за пару нових черевиків, ані навіть за склянку холодної води з чистого джерела. Я не вірю, що бог дав нам життя і смерть, аби ми діставали спасіння піною рабства. Як тільки ти пожертвуєш своєю душею, тобі капут. Кінчиш на «висоті 60». Хай навіть тебе не висадять у повітря — все одно ти мрець.

Та годі. Таке можете й не читати. Вчора була гарна погода, і ми поїхали на пляж. Пісок я не зміняю на золото, а море — на шампанське... Між іншим, яке воно на смак? Не проміняю ні на що повітря, вітер, хмари, людей... Моя стара заснула на сонечку, а ми з Квартирантом повели розмову про Носача.

— З ним і справді сталося чудо,— сказав він.— Та хоч він і змінився, мені неприємно бачити його. По-моєму, надто вже легко він став праведником. Це кожного могло б змінити, та Носач, мені здається, в душі завжди лишиться таким, як і був. Є в ньому щось таке, чого я не хотів би для себе. Це від природи, але йому здається, що воно підносить його над усіма. За це я й не люблю його, розумієш?

І я погодився з ним. Те, що відділяє життя від життя і життя від смерті, це ще не все. Те, що примушує когось вважати себе вищим за іншого, а іншого ставити нижче від себе, навіть страшніше, ніж вибухівка під «висотою 60», ніж воднева бомба або перша-ліпша з тисячі смертей. Заповідь «люби ближнього свого» втратила свій колишній зміст, сьогодні вона означає: «ризикуй заради ближнього свого». Ось чому я порвав з Носачем. Моя стара і Гаррі ризикували того вечора, коли відпустили мене з ним; і я ніколи не забуду, що ризикувати іноді означає мовчати, довіряти людині, не лізти їй у душу. Саме так вони вчинили перед стратою Креба Керрона.

Носач того вечора був ніби навіжений. Він, як повітряний змій, то летів прямо за вітром, то робив несподівані віражі й петлі. Мені весь час доводилося гадати, яку штуку він ще утне. Коли повернулись додому, я сподівався, що він отямиться. Підсмажив яєчню з шинкою і наклав йому повну тарілку, не запитавши, чи буде він їсти. І раптом він заявив, що плитка шоколаду за цілий день — це ніщо, і таки доведеться з’їсти що-небудь. Ну й вечеря ж то була! Брудні, як сажотруси, ми напихали собі роти, надто пригнічені, щоб відчувати смак їжі, проте їли жадібно, немовби це могло врятувати нас від лиха. І на якийсь час справді заспокоїлись. Потім пили чай біля каміна, поставивши чайник, молочник і цукерницю на решітку.

— Чуєш, Артуре,— мовив він нарешті.— Спасибі й твоїй старій за те, що впустила мене сюди. Про своїх мені й подумати лячно. Коли я пішов, вони зчинили скандал — думали, що йду до пивниці. Звичайно, я іноді не проти кухля пива, але сьогодні...— На очах у нього заблищали сльози, і він одвернувся. Помовчавши, сказав: — У них там справжній шарварок. Прийшли дві гультіпаки, Ненсі і Джінні, зі своїми бахурами, пузатий Джо і косоокий Гаррі, у якого завжди смердить з рота, п’ятеро інших родичів, та ще Нік, який не пропустить нагоди випити на дурничку. Мій старий галасує, що всі поліцаї будуть смажитись у пеклі, що він ніколи не знав справедливості, не кажучи вже про дітей... Стара тим часом хилить склянку за склянкою, клятий будильник одклацує хвилини, а Нік перевертає все догори дном, шукаючи штопора. Ось від чого ти мене звільнив, старий.

— Ми тобі завжди раді,— промимрив я, бо очі в мене злипалися, а голова хилилась на груди. А він усе молов та молов. Якби хто глянув у вікно, то подумав би, що ми причинні: Носач верз якісь нісенітниці про Керрезерса-Сміта (я був надто зморений, щоб сказати, що Керрезерс-Сміт помер і давно похований); про голубиний бенкет; про те, як ми пекли картоплю на жару та смажили оселедці на рожнах; як билися з Міком Келлі та його дружками; про Терезу; про те, як слід торгувати фруктами на вулиці та як у них було колись двісті черевиків на одну ногу — його старий з приятелем десь поцупили.

Так він танцював свій диявольський танок, а я злякано прокидався, бо мені знову ввижалася фортеця старого Нетлфолда, зведена з різного мотлоху, і забитий собака біля мовчазного будинку.

І хоч Носач підбадьорював себе гиканням, яке нагадувало наскок цілого племені червоношкірих, він жодного разу не пустив стріли в той бік. Я навіть крізь дрімоту помітив це. Він говорив просто для того, щоб я не заснув, щоб тягнути мене на буксирі,— йому ж треба було перед кимось вилити душу. Іноді щось заїдало, та потім він знову тягнув мене за собою, стрекочучи, мов кулемет. Буксир напинався туго, аж занадто, обривавсь, і голова моя падала, на груди. Тоді він жебонів про якусь дівчинку, що з нею так солодко було обійматись у виярку, хоч потім вона виросла й задерла носа, та він усе ж таки зловив її у задньому ряду «Альбіону» і дав прикурити, просто так, задля сміху, хоч вона вже була справжня цяця — нафарбована та в шовковій білизні...

Отак підтримують занепалий дух солдатів — і бідолаха Артур піднімає десятитонні стажеві заслінки, що простіше називаються повіками, і слухає далі. А Носач знову плете нісенітниці про те, як швидко ростуть нігті, як півжиття марнуєш на те, щоб, нарешті, підстригтися, а другу половину витрачаєш, роздумуючи над тим, на біса голитися, коли завтра знову заростеш щетиною, яка прямо на очах вкриває все обличчя; про те, що з рота смердить і марно купувати пасту, яку сім’я зжирає за один день, і на завтра залишається лише пожмаканий тюбик; про те, як гидко бачити банку від варення, на дні якої осів брудний цукор, або чути кислий запах пива рано-вранці; а от незле б стати мільйонером, та мати десь під горою власну купальню, складену із спеціальних пластин, які підвищують активність організму і перетворюють сонячне світло на джерело радості...

— Ми з ним завжди спали разом,— раптом сказав він.— Гріли один одного. І вранішній холод нам був не страшний. Ми сміялися з дівчат, з нашої божевільної сім’ї і з отих клятих поліцейських псів. А коли спиш з братом в одному ліжку, все знаєш про нього.

Піднявши повіки, я побачив, як він тремтить, і подумав, що більше не витримаю. Як ото уві сні, коли тебе починає душити кошмар, хоч ти й знаєш, що це тільки сон, і навіть встигаєш шепнути собі: «Держись!»

Я прочумався і доторкнувся до його коліна. Воно дрижало, наче пневматичний дриль. І я збагнув, що він боїться сам себе.

— Що з тобою, Носач?

— Мені не слід було зазирати в ту шахту,— пояснив він і глянув на свою перев’язану руку.

— Забудь про це,— сказав я і кинув йому рятівну линву.— То як та дівчина? Ти ще зустрічався з нею?

— Я там бачив якогось бідолаху, що туди плигнув,— пробурмотів він і махнув рукою.— Він летів колами, повільно, мов птах, і робився все менший; голова звернута набік, рот широко розкритий... Упав і лежав там, схрестивши руки.

— Ну й жарти в тебе! — вигукнув я і почав ворушити вугілля. Треба ж було до чогось доторкнутися, аби пересвідчитись, що ти ще живий. І все ж волосся в мене стало дибом.— Це вже занадто,— сказав я,— ти зовсім занепав духом, голубе.

Він нахилився вперед і стиснув руки:

— Як ти гадаєш, що це віщує?

— Ти все думав про годинники, от тобі й привидівся Креб,— пояснив я, здригаючись.

— То був не він, а я! — твердо мовив Носач.— Я бачив своє обличчя, як оце зараз бачу твоє. І я тобі признаюсь — коли поліз на ту стіну, то вже майже вирішив плигати. Та як побачив оте, поворухнутись не міг, глянув униз і зупинився.

— Кажуть, таке буває, коли нерви розладнані.

— То був не сон. Чуєш, я стояв на стіні й дивився, як він кружляє, падаючи,— ждав, поки обернеться обличчям, хотів напевне знати, що то я. Щось утримувало мене нагорі, проте я був там, у ямі, і щось крутило мене й тягло вниз. Хто то був — диявол чи бог?

Я безнадійно похитав головою.

— Тобі примарилось. Ти, очевидно, все, що пережив, побачив там, у ямі. А те видіння означає, що не можна уникнути...

— Неминучого,— докінчив він і похитав головою.— Ні, це або всемогутній бог, або сам сатана тягнув мене туди.

— Дурниці,— заперечив я.

Та він твердив своє:

— Він давно полює на мене. Навіть перестав інші долі вершити, як казав пастор. Добирається до мене, як уже добрався до нашого хлопчини...

Я б усе на світі віддав, аби тільки дізнатись, котра година та чи довго мені ще терпіти. Але про це годі було й думати. Тільки-но я хоч трохи повертав голову, як він мало не до стелі підскакував. Була вже, мабуть, третя година. Він без упину тер долоні пальцями і дивився кудись униз крізь килим. Пам’ятаю, як я твердив собі, що не можна спати, і все одно заснув, прямо на стільці, схиливши голову на груди. А коли прокинувсь, кімната була залита сонцем. Носач кудись зник. Я невиразно пригадую,— а може, то мені приснилося, що він узяв мене за підборіддя і тихо мовив:

— Не бійся, Артуре. Спи собі. Мені полегшало.

Я кинувся до дверей і раптом відчув, що на мені немає черевиків. Тоді я взувся, але шнурків не зав’язав, і тому, поки перебіг вулицю, двічі дав сторчака. У мене з голови не йшла ота шахта, і я все думав: а що, як він вирішив туди кинутись або плигнути з мосту над проваллям? На мосту нікого не було. Я пробіг з одного боку, дивлячись на воду, потім з другого. Та під ним було лише каміння і купи мотлоху. На соборі св. Миколая вибило восьму.

Я спустився до річки, все ще роздивляючись навколо, але, крім брудних пакгаузів і старезних фабрик, нічого не побачив.

І ось мені в очі впав перекошений комин. Під ним щось лежало. То міг бути він. Я кинувся вниз і мало не звалився в воду. Марна тривога. Просто хтось викинув старий матрац. Тоді я знову здерся нагору.

Вулиця тяглась переді мною темна, наче тунель. На півдорозі, праворуч, був «Золотий кухоль». З відчинених дверей повільно сунули люди. В руках у декого була біблія... Відправили заупокійну, запили, і все знову стало на місце. Коли йшли повз мене, я почув:

— Бачили його лице?

— Містер Джонсон правду казав...

— А яку молитву він сьогодні прочитав!

— Той бідолаха навіть заплакав!

— Потім кинувся бігти між лавами...

— Усе це кара за гріхи. За тяжкий злочин...

Останні слова, наче обухом, вдарили мене по голові.

Отже, і Креба засудили, і Носача теж, обидва стали перед судом. Одного повісили, другого розіп’яли. І я, певно, лише тоді збагнув, що Креба справді повісили і що він мертвий розгойдується у зашморгу. До того ніяк не міг повірити. Є речі, які просто не вкладаються в голові. Адже вбивцею його зробили оті гроші «на цукерки»... Проте у божих людей своя правда. їм не вигідно молитися за людину, яка дістала справедливу кару. Навіщо бідкатись за повішеним, коли вони заманили в пастку його брата!.. І я став думати про довгі напівзруйновані будинки, де жінки колись сукали мотуззя на корабельні снасті та на зашморги. Так, мотузка — небезпечна штука. Проте ще небезпечніші ті мотузки, що їх сукають люди у голові,— міцні аркани на людські душі.

В одної бабусі було рожеве личко й лагідні очі. Я звернувся до неї, аби розвіяти свій сумнів:

— Він був у церкві, місіс?

— Так, рідненький, був, господь прийняв його до свого лона.

— Он воно як,— розгублено мовив я.

— Коли ти друг йому, то возрадуйся, на нього любо було глянути.

— Дякую. Я хотів лише дізнатись...

— Тепер його жде вічне блаженство,— вела далі стара.— Бачив би ти його обличчя! Господь доторкнувся до нього, і він очистився од гріха. Піди поговори з ним.— Це було сказано лагідно, але наполегливо.

— Ні, дякую. Його не слід зараз турбувати.

Вона ще довго дивилася мені вслід, а очі свердлили так, ніби хотіли залізти мені в душу. Я повернув за ріг і спустився у виярок... Очистився від гріха! Он як! Навіть позаздрити можна.

Що ж, у мене своя дорога. А була мить, коли я ладен був кинутись слідом за цими двома, що їх я любив, як своїх рідних. Та потім заклав руки в кишені й повернув убік. Не стану брехати — мені було сумно й самотньо. І страшно. І зараз мені сумно, самотньо і страшно. Ось у кишені в мене п’ять новеньких фунтових папірців, а на мені новий гарний костюм за п’ятнадцять гіней. Я відчуваю, як бумажник ніжно треться об яскраву сорочку. А далі що? Все є, а піти нікуди. І жодним поїздом, автобусом чи пароплавом не втекти мені од себе — хисткого, невпевненого, бентежливого, повного сумнівів і всіляких химерних думок. Тому я залишаюся тут. Дивлюсь, як сардини сунуть на вузькому конвейєрі,— сріблястий потік, що плине з моря; тут їх складають у бляшанки: голова до хвоста, хвіст до голови. Так само і я. Купаюсь в олії, лежу собі тихо-мирно, але яка з цього радість, коли над головою в тебе покришка.

«Розумнику, красунчику, мамію,— питаю я себе,— куди ти йдеш?» З матір’ю і Гаррі годі про це й говорити. Вони замкнулись у своєму маленькому затишному світі, де немає більше ні равликів, ні інших дивацтв. Носач міг порадити мені вибивати клин клином, шахрувати картами, гадати на грошах — орел чи решітка. А інші? Просто вважають мене причинним, і я для них непотрібний і чужий. Стелла поїхала. Якось я подзвонив туди, де вона мешкала. Дзвонив, знаючи, що її нема в місті, і все ж, коли стояв у телефонній будці, мене кидало в піт. Ніхто не відповів. Отож, щоб ви знали, іноді я думаю: тільки кивни мені хто-небудь, і я піду за ним світ за очі. Навіть не захоплю з собою валізи з білизною і шкарпетками.