День сардини

1

Коли я був ще зовсім малий, мені здавалося, що наш Квартирант — трохи причинний, навіжений, придурок, та й годі. А він, виявляється, просто був до нестями закоханий. Оце, мабуть, і рятувало мене, бо Гаррі Паркер — так його звуть — має досить крутеньку вдачу. Тепер, коли я вже трохи набрався розуму, мені навіть дивно, як він міг терпіти всі мої вибрики,— адже я вдень і вночі тільки й думав про те, як би йому допекти. Тим більше, що був він закоханий у мою матір,— він, справжній мужчина,— а під ногами в нього плуталось таке собі шалапутне й шмаркате щеня. Цебто я, Артур Хеггерстон, який давно вже виріс із коротких штанців і змінив принаймні п’ять чи шість місць роботи; а школу тепер бачу так далеко, ніби в перевернутий бінокль, бо вже навчився сам себе лікувати від нудьги.

Дуже просто: захочеться тобі чого-небудь, а взяти — зась. Або хтось інший вихопить у тебе з-перед носа. Ось, скажімо, намірився чоловік випити пива після цілоденної тяжкої праці. Підносить кухоль до рота. Жадібно їсть його очима. Аж слина котиться. І тут підходить якийсь негідник та й вибиває кухоль у нього з рук. Він, ніби нічого не сталося, замовляє собі другий, але той тип знову вибиває його в останню мить. І ще раз. Отак і я з Квартирантом. І все через мою стару. А взагалі ми з ним ладнали. Він до нас з’явився, коли покинув свій траулер, не бажаючи більше обливатися потом у тім пеклі та їсти тухлятину; здається, це було років зо два до того, як я попрощався із школою. Він умів розповідати всяку всячину, давав мені закурити, терпляче слухав мої недолугі теревені і вчив, як треба жити на світі, учив повагом, поволі, а ті його напучування ковзали в моїй довбешці, наче толок у циліндрі,— бувало, з півгодини потім сушиш собі мозок, поки добереш, що й до чого.

Дуже потрібний мужчина в сім’ї, де росте без батька справжній шибайголова. Так було, поки я не закінчив школи. Я тоді мало не згорів од сорому, хоч із шкури пнувся, щоб не показати цього. А того дня він перший мене поздоровив. Було вже пізно, бо я по дорозі додому звів ще з деким давні рахунки, і тут мені чомусь здалося, що хтось постійно в’язне до мене, не дає кроку ступити, ніби з землі виростає, лізе межи очі не згірш отого паскуди, що вибиває кухоль пива у когось із рук. Я тоді довго бігав мов навіжений, навіть не міг зупинитися — просто від ляку, і прибіг додому весь у милі.

Гаррі прикурив од недокурка нову сигарету і запитав, хто від кого тікає — я від роботи чи вона від мене. Та то був, звісно, жарт. Адже того року з роботою було важко, як ніколи: на корабельнях геть усім давали розрахунок, у ливарнях гасили печі, ворота фабрик замикали та ще для більшої певності забивали цвяхами. А я, як на гріх, вигулькнув із сучасної школи [1]. В характеристиці записано: «неуважний» або «не виявив інтересу до чогось певного»; одне слово, здібний хлопчина, але не настільки, щоб влаштуватися на якесь тепле місце, з тих, про які ото пишуть: «За шість уроків розвиваємо фотографічну пам’ять». Отож, не трать, друже, сили...

Але доводиться жартувати, поки не збагнеш, що далі нікуди.

— Дідька лисого,— відказав я.— Двірників, і то тепер хоч греблю гати, навіть в армію уже вибирають.

— Не журися, малий,— сказав він.— Головне, щоб були сили та здоров’я. А вони в тебе аж через край хлюпочуть. Робінсонові потрібен помічник водія. Кебета в тебе є, тож і не зчуєшся, як навчишся крутити баранку.

Той Робінсон продавав вугілля у нашому місті, тому я, не довго думаючи, відрубав:

— Кебета в мене є, але там більше доведеться брати горбом, тягаючи стофунтові мішки в нові муніципальні квартири. Я в першу ж получку нап’юсь як свиня.

— Тоді йди до дядька Джорджа.

— Охота мені мокнути під дощем, та ще щоб дядько Джордж постійно стовбичив наді мною!

— Охота чи неохота, а комизитись тепер не час!

— Краще вже вугілля тягати.

— Дивись, щоб потім не нарікав... А що в агентстві по набору молоді?

— Пропонували місце розсильного в м’ясній крамниці, ремонтувати друкарські машинки або йти на фабрику барвників.

— І ти, напевне, вибрав м’ясо?

— До дідька!

Він дав мені сигарету. Я взяв її, подякував і став задумано пускати кілечка.

— Піду я все-таки, мабуть, до старого Робінсона, поки він ще не найняв когось іншого...

— А по-моєму, в дядька Джорджа тобі ліпше буде,— сказав він, не дивлячись на мене.— Тягати мішки — то каторжна робота.

Він не примушував мене, просто ділився своїм двадцятип’ятилітнім досвідом тяжкої праці в доках, на траулерах і сейнерах, де він на превелику силу вислужився до капітана, а потім знову загримів на нижню палубу і довго ще поневірявся по складах і фабриках, не гребуючи щонайважчою, найчорнішою роботою. Він-бо знав, як то тягати важкі мішки. Але я хотів жити своїм розумом.

— Дарма,— сказав я і подався просто до Робінсона.

Старий перевіряв рахунки і ледве глянув на мене.

— Робота в нас важка,— пробурчав він.— Малий ти ще для такого.

— Нічого, впораюсь.

— Тоді купи собі грубого картуза. Станеш до роботи з понеділка, о сьомій.

Я попрощайся, та він уже знов уткнув носа в свої папери. Я певен, той, хто добре знає вуглярів, зрозуміє мене. Я був принижений! Адже для нього я всього-на-всього вантажник, новий в’ючак, що за ним треба приглядати. Він таких бачив безліч на своєму віку — десятки, а може, й сотні. А я був молодий, зелений і тому образився. Та все ж дістав роботу. Тому й почував себе наче той півень з павиним хвостом. Коли я повернувся, Гаррі читав, а моя стара поралася в кухні. В ту мить всю її увагу поглинув біфштекс, який так і норовив підгоріти.

— Що ж, тобі видніше. Добивайся свого,— сказала вона, знімаючи з плити сковорідку.

А таки доб’юсь! Мене розлютило, що вони мало вірять у мій хист, і я почав шукати приводу до сварки. Сьогодні короткий день, вона о шостій закінчила роботу; додому йти всього десять хвилин, і вона завжди встигала з обідом. А зараз сьома. Я глянув на Квартиранта— тепер він був уже не друзяка Гаррі, а лише Квартирант. Розлігся у кріслі, наче той кіт, перегортає щокілька хвилин сторінку і щось муркоче про себе — видно, книга йому подобається. А моя стара ніби й забула про мене, сновига туди й сюди та щось ледь чутно наспівує собі під ніс, розтуляючи рота, мов риба. Отже, вони знов отим займалися. Або, точніше,— не вони, а він. Вони часто лаялись і сварились, але він завжди ставив на своєму. З траулера його виперли, і тепер він верховодив моєю матусею: бувалий моряк завжди знаходив потрібний курс за картою чи компасом і, коли треба, був лагідний, як море в тиху годину. Бідолаха чимало скуштував лиха, а то б не морочився так з отим кошеням. Це було ще за два роки до мого прощання з школою...

2

Взагалі я не проти котів. Мені навіть подобаються такі димчасті, з величезними очима, та ще оті з мавп’ячими мордами, які гуляють у палісадниках багатіїв. Простягнеш руку погладити його, а він шмиг — і розтане, наче димок. А цей був якийсь кволий, худий, сама шкура й кістки, очі позакисали, сльозяться — шолудивий, та й годі.

— Зараз же викинь геть цю гидоту,— сказала моя стара.

— Але ж воно хворе, його потрібно лікувати,— заперечив Квартирант.

— Тоді однеси його до ветеринара.

— Хай собі живе в моїй кімнаті. Ти його ніколи й не почуєш.

— А хто прибиратиме за ним?

— Я, хто ж іще. Хіба я не казав тобі, що служив колись санітаром на флоті?

— Лікуй його де хочеш, тільки не в моїй хаті!

— Годі тобі, будь людиною, живи й давай жити іншим. Сама ж радітимеш, коли воно оклигає та замуркоче на всю хату.

— Більше напаскудить, ніж намуркоче, та ще, чого доброго, приведе кошенят... Ні, не дозволю.

— Це кіт, а не кішка, отож можеш не турбуватися,— сказав Квартирант.

— Ти хочеш тримати його на зло сусідам.

— Гаразд, я сам купуватиму йому молоко.

— Ой, не сміши! Ти й так уже два тижні не платиш за квартиру.

— За мною не пропаде. Я платитиму й за котика й за молоко.

— Ну, гаразд... тільки не носи йому ніякої тухлятини, а якщо хоч раз напаскудить — геть!

Квартирант купив на товкучці біля пристані стару корзину для білизни й подертий половичок. За дев’ять пенсів виторгував. Та скоро виникла проблема, чим годувати кошеня. Посидівши день-два на молоці, той розбишака спробував був пробитися до комори, та мало не скрутив собі в’язи; тоді він гайнув на задвірок, видерся на дах, а звідти крізь вікно все ж тaки заліз у комору; упорав, клятий, півбанки варення і чверть великого м’ясного пирога, залишеного Квартирантові до чаю. Після того його занудило, і він запаскудив там геть усю підлогу. Квартирант прибрав за ним, купив нову банку варення й приніс від шкуродера Доннелі шмат конини.

Те кошеня було зовсім як людина. Бувало, втупиться очима в каструлю, що в ній Квартирант варив конину, і час від часу заводить серенаду чи то Квартирантові, чи каструлі, а може, їм обом...

Справді, воно було точнісінько наче людина. Знало, що Квартирант його любить, і шанувалося в його кімнаті. Зате що виробляло в інших! Квартирант тільки те й робив, що підтирав за ним. Одначе встигнути за кошеням було годі.

Зрештою моя стара заявила, що їй обридло бути дармовою прибиральницею, і Квартирант одніс кошеня, узявши мішок і стару іржаву праску.

— Куди ти подів його? — запитала вона, коли Квартирант повернувся. Він був добряче напідпитку.

— А тобі що?

— Віддав комусь?

— З мосту та в воду...

— Брешеш, гаспиде!

— Ніколи не бачив стільки бульбашок...

— Кинув його в ту ковбаню?.. Та що це ти варнякаєш?

— Чути було, як воно булькало... Я мало не заплакав...

— Де ж твоя совість? Виходив, вигодував, а потім — у воду. Серця в тебе нема, гицелю!

— А що ж я мав робити?

— Та вже ж не топити! Добрі люди з охотою взяли б його.

— Такі, як ти? Діждеш од вас ласки, аж зігнешся!

— Зате у тебе її через вінця!

— Він, бідолаха, був тут зайвий. Зате помер легкою смертю, навіть нічого не відчув.

— Хай тебе бог боронить від такої смерті! — сказала стара, надягаючи пальто.

— Куди це ти?

— Пройдуся трохи, щоб заспокоїтись.

— Купи риби з картопляною соломкою, я їсти хочу.

— На тому світі наїсися! — огризнулась вона й з серцем грюкнула дверима.

Як тільки вона пішла, я напосівся на Квартиранта.

— Не турбуйся,— сказав він.— Я віддав його фабричному сторожеві і навіть гроші за нього взяв. їхню кішку переїхав ваговоз із броварні... Ті броварі двічі вигадали, переїхавши її.— І, подумавши трохи, додав: — От сміхота, якщо вона була матір’ю нашого розбишаки!

— Скільки ж вам за нього дали?

— Десять шилінгів. Проте я буду страшенно сумувати за кицькою.

— Ви ж казали, що це кіт?

Він підморгнув.

— Я хотів діждатися кошенят. Ото був би сюрприз для твоєї матері!

Стара не розмовляла з Квартирантом кілька днів; лише коли я розповів їй, що він продав кошеня, вона відновила з ним дипломатичні стосунки, давши перед тим доброго прочухана.

— Єдина втіха для мене, що я тоді не купила тобі риби з картопляною соломкою,— сказала вона під кінець.

— У мене теж є своя втіха,— озвався він.— Приємно згадувати, як тебе розібрало, коли я розповів про бульбашки.

Проте він справді сумував за кошеням.

Якось уранці моя стара прибирала його постіль, а я снідав. Вона ввійшла, налила собі чаю, вимкнула радіо та й каже:

— У нас завелися мокриці.

— Мокриці? — здивувався я.

— Ось піди поглянь. У Квартирантовій кімнаті.

Я подивився. По всьому килиму блискотіли сріблясті сліди, але мокриць не було.

— Певно, розлізлися по шпарах,— сказав я і знову ввімкнув радіо.

— Я три місяці виводила бліх,— бідкалася мати.— І ось тепер мокриці... Та вимкни ти те радіо, час уже до школи!

— До чого тут радіо? Мокриць же не чути!

Це тривало днів зо три — кожного ранку нові сліди; моя стара викидала ліжко, закочувала килим, вистукувала стіни й штрикала шпилькою у всі щілини. Та якось Гаррі забув зачинити нижню шухляду свого стола, і мати знайшла там коробку з тирсою, а в ній два здоровенних равлики з червоними смугами на мушлях.

— От гаспид! — вигукнула вона.— Артуре, йди-но помилуйся!

Я пішов помилуватися. Вона хотіла відразу ж кинути равликів у плиту, та я умовив зберегти їх як речовий доказ — це ж був єдиний спосіб урятувати їм життя.

Гаррі й взнаки не дав, коли я його попередив. Лише гмукнув і сказав:

— їй же гірше буде, як я почну смалити самокрутки.

Я витріщив на нього очі.

— Зараз я мало курю, але ж мені тут дихати не дають, та ще й годують так, що вже нерви не витримують,— пояснив він.

Тут вбігла моя стара і затупотіла ногами.

— Я не дозволю паскудити свій найліпший килим!

— Цьому ми згодом зарадимо,— рішуче сказав він.

— Не згодом, а зараз же!

— Знову — з мосту та в воду?

— З мосту чи не з мосту, а щоб духу їхнього тут не було!

— Спокійно, мадам,— умовляв її Квартирант.— Вся біда в тому, що ви ніколи не хочете дослухати до кінця. Я ж вам кажу, що ми цьому зарадимо згодом.

— Яким чином?

— Я навчаю їх повзати одне за одним.

— Боже, а я, дурна, вуха розвісила! — вигукнула вона.— Чого ти там нишпориш?

— Шукаю мішок,— відповів він.

— Не клей дурня. Можеш узяти он ту коробку від тютюну.

— Слухай-но, Пег. Я прив’язався до цих двох равликів. Дозволь мені їх тримати у дворі.— Побачивши, що мати хитає головою, він провадив далі: — Я такий самотній. За три фунти на тиждень мене тут годують і дають чисту постіль. Але у мене немає друзів. А ці равлики — мої справжні друзі. Я думаю про них навіть під час роботи. Так приємно випускати їх щоранку, годувати салатом, дивитись, як вони снідають або гуляють — вони ж такі до всього цікаві! Одкривати коробку вечорами, бачити, як вони виставляють свої ріжки і знову ховають, ніби маленькі перископи. Вони висувають їх, коли впізнають одне одного. Так, справжні друзії Що ж тут поганого?

— Господи! І чому стеля не впала мені на голову, коли я пустила тебе сюди! — не вгавала мати.— Спершу якесь шолудиве кошеня, тепер ці равлики... А далі, мабуть, гадюк заведеш.

— Дозволь мені залишити равликів, і я не заведу гадюк. Клянусь перед богом, щоб я пропав! Тільки не віднімай у мене друзів.

— Негайно викинь їх під три чорти! — вже криком кричала стара. Губи у неї аж побіліли.

— Гаразд,— сказав він.— Ти, Пег, не схожа на жінку. У тебе кам’яне серце.

Він пішов до своєї кімнати, яка, до речі, була колись нашою вітальнею, і повернувся з коробкою в руці.

— Що ти надумав?

— Не твоє діло.

— Верховодити хочеш,— сказала вона.— Над усім домом. І наді мною теж.

— Замовч, тут же хлопець.

— Сам замовч! Ти мене зовсім замучив своїми дурощами й теревенями. А тільки-но я поступлюсь, як ти доб’єшся свого. Ось чого тобі треба.

— А хіба я коли що вчинив не так? — спитав він.— Ну, скажи.

— Оце мене й турбує.

— Було таке, щоб я поліз куди не слід або дав волю рукам?

— Та ні. Цього не було, проте оці твої невинні очі...

— З ними сам чорт собі ради не дасть,— сказав Квартирант і рушив до чорного ходу.— 3 усім іншим я ще якось справляюсь, а на очі, мабуть, доведеться надягти шори, тоді я з часом зовсім осліпну; це вже напевне. Язик мужчини може брехати, а от очі — ні.

— Одійди від гріха! — мати навіть почервоніла.

— Можна мені залишити равликів?

— Я вже сказала, що з ними зробити.— Вона знову стулила губи.

Тоді він поскладав речі в свою моряцьку скриньку і, похитуючись, рушив до дверей. Скриньку ніс на плечі, а коробку із своїми друзями почепив за мотузку на мізинець. Я хотів був пособити, та він не дозволив.

— Це стосується лише мене й твоєї матері,— пояснив Квартирант.

— Хай собі йде,— сказала моя стара.— Хіба не бачиш, він просто грає на наших нервах. Не бійся, вернеться, як тільки перестануть давати пиво в борг.

Та він не повернувся ні першої, ні другої ночі.

— Чого він домагається? — все бурмотіла моя стара. Я бачив, що вона засмучена. Та в той час ми саме нишпорили по чужих автомобілях, і я приходив додому пізно. Вона влаштовувала мені страшні скандали, а коли б знала правду, то, певно, вбила б.

— Ти приходиш додому тільки ночувати, а я для тебе всього-на-всього прислуга,— повторювала вона щоразу.

Я стримувавсь як міг.

— Хочеш примусити мене стирчати тут без діла? — сказав одного разу.— Мене скоро в армію заберуть, може, доведеться воювати з китайцями або росіянами, а може, оженюсь. Молодим буваєш раз у житті.

— Чого ж тобі треба? — скипіла вона. Віятися хтозна де до ранку, а я щоб сиділа тут сама!

— Не треба було викидати кошеня,— відрубав я.

— Помовч!

— Я діло кажу. Не чіпала б його, і твій любчик зостався б при тобі.

Оце тоді вона й запустила в мене чайником. Довелось їхати до поліклініки, і там мені наклали аж шість швів. Залишився рубець. Після того хлопці в Старому місті й почали прозивати мене Красунчиком. Ну, а мати, звісно, плакала й каялась. Навіть упрохала батька Мишеняти Хоула одвезти мене в поліклініку на своєму старому таксі, а сама дожидала біля входу. І на вечерю зготувала рубець. Сама вона його терпіти не може, особливо в тісті, але цього разу усміхалась і мовчала. А перед сном сказала:

— Пішов би ти завтра до його фабрики. Тільки, боронь боже, щоб він тебе побачив! Розвідай, де він тепер живе. Мені, звичайно, начхати, але не хотілося б, щоб він потрапив до отих повій із Шеллі-стріт.

Шеллі-стріт — це вулиця дешевеньких пансіонів. Там у найпристойніших будинках прислужують чоловіки, а в гірших і дівчатка є, за сумісництвом. Мою стару бентежили не брудні ліжка і не всіляка там шантрапа, а саме повії. Я одразу збагнув це, коли вона попрохала вистежити Гаррі. Вона завжди ревнувала його. Але тут уже було не до жартів, і коли раніше я, бувало, й підсміювався над нею, то тепер навпаки.

Я глянув на матір. А вона зашарілася та й каже:

— Гляди ж, не забудь. Мабуть, піди прямо зі школи. Я дам тобі шість пенсів на шоколадку.

Вранці мені довелося нагадати їй про шоколадку. Вона дала мені гроші без жодного слова, і я зрозумів, що жити без нього їй несила. Мені навіть схотілося її вдарити. Та чого це я раптом приревнував? Стара вже давним-давно не цілувала мене. І річ не в тому, що я розчулився. У мене ж, крім неї, нікого на світі не було, а якщо в неї і було щось у минулому, вона ніколи про це не говорила. У неї теж, крім мене,— нікого. Отож, мабуть, звідси мої ревнощі. Двоє проти всього світу — це зрозуміло, а от троє — то вже сміх. Правда, іноді воно виходить якось само собою, і в цьому мені довелося згодом пересвідчитись.

— Чого ти втупився в мене? — спитала мати.

— Я?

— Таким поглядом убити можна... Ти знаєш, що я маю на думці.

— Просто спасу нема,— обурився я.— Завжди ти на мене сичиш. Вічно доскіпуєшся, про що я думаю, примушуєш робити замість себе всілякі неподобства...

— Які ще неподобства?

— Ет, мамо, сама знаєш,— відповів я.— Облиш прикидатися невинним дівчатком. Вигнала бідолаху Квартиранта, а тепер хочеш його повернути... Сохнеш ти за ним, ось що.

Я гадав, що зараз на мене знов полетить чайник. Вона вхопилась за нього обома руками, і я вже намірився одскочити. Та потім помітив, що вона просто притримала чайник, щоб він не впав.

— А коли й так! — сказала вона.— Адже він і тобі до душі, правда? Вас з ним водою не розіллєш. Він славний чолов’яга, хоч і любить теревенити, що аж вуха болять.

— Звичайно, до душі,— підтвердив я.

— Ось бачиш,— сказала вона.— Ти й сам це визнаєш. При всіх своїх вадах, він сумирний і лагідний.

— Ще й який сумирний!

— Чого ж ти сперечаєшся?

— Це ти сперечаєшся. А я сказав лише, що ти сохнеш за ним, це факт.

— А тобі хіба не все одно?

— Я в чужі справи не втручаюся.

— Ну, то й годі вже про це. Я просто хотіла знати, що ти думаєш.

— Час би тобі вже дечого навчитися,— відказав я і знову намірився одскочити. Та мати не рухалась, і я заспокоївся. Голова її раптом похилилася на чайник. Я зрозумів, що вона плаче. їй було важко, але й мені не легше. Господи! Як мені було гидко.

Я, звісно, і не подумав би стежити за Квартирантом. Адже після школи у животі в мене завжди бурчало, а тих шість пенсів я поставив проти сімох на конячину, яка в той час мирно хропіла собі в стійлі. Буллок, шкільний букмекер, ніколи ще стільки не загрібав, як того ранку, але тішився він недовго. Через кілька днів один хлопчина, що працював на Буллока, полаявся з ним і все виказав: ми застукали Буллока у вбиральні, добре натовкли йому шию й забрали всю виручку за день — десять шилінгів сріблом та мідяками, загорнуті в носовичок. Та це між іншим. Я хочу сказати, що, незважаючи на голод, пам’ятав її сльози й пішов розшукувати Квартиранта.

Від школи до порту, де він працював, не ходив трамвай, а автобусом треба було їхати з пересадкою, отож, хоч це десь аж у чорта в зубах, я вирішив дибати пішки. На моє щастя, якась довірлива стара розіклала студити на підвіконні свіжоспечені булочки, і я хутенько одну з них ум’яв; мені полегшало і навіть схотілося вернутись подякувати тій старій. Добрячу страву не навчишся цінувати доти, доки сам не посидиш без гарячої їжі, як ото було з нами, коли у нас зіпсувалась електрична плита. А в тієї старої просто-таки золоті руки. її булочки можна їсти навіть без масла, а коли б їх ще й маслом помастити, то й сам шеф-кухар лусне із заздрощів.

У мене перестало грати в животі, і я попростував бадьоріше. Від школи до фабрики добра миля, і вам кожен скаже, якщо він тільки не сліпий, що для прогулянок те місце аж ніяк не підходяще. Старий Пустобрех, наш директор, каже, ніби це залишки якогось стародавнього поселення. Ну, та біс із ним. Таких кварталів я ніде більше не бачив — самі квадрати й трикутники, декотрі в землю повростали, а посередині щось наче циркова арена. Вряди-годи сюди приходять якісь ледве живі роботяги, здеруть покрівлю з одного-двох будинків, і по всьому, а далі покурюють собі або посьорбують чайок, а бульдозер стоїть. Ось чому тут, куди не глянь, пустирі, деякі завбільшки з футбольне поле, ніби навмисне пристосовані, щоб звалювати на них старі ліжка, дивани, дитячі коляски, тази, відра для сміття, консервні бляшанки, а часом і трупи. Так-так, і трупи. Деякі з цих пустирів можна пройти лише по сміттю, зовсім не торкаючись ногами землі. Мені це навіть подобається: без сміття й руїн тут було б незатишно. А далі — знову порожні будинки, декотрі напівзруйновані й схожі на кістяки. Як тільки вибереться з будинку останній мешканець, розпочинається гра. Щойно посутеніє — збігаються люди і тягнуть звідти той засклені двері, той десятків зо два цілих шибок — кращого матеріалу для теплиць годі й шукати. Чистий жах: скрегочуть пили, стукотять молотки, дзенькають сокири, горять смолоскипи, люди тягнуть на спинах усяку всячину, аж іноді здається, що то никають у темряві викрадачі трупів, раз по раз тягнучи на собі труну. Ось який у нас район.' А далі — парк: брудне пустище, лише подекуди стовбичать гойдалки. Пройдеш його на південь, гулькнеш під віадук, потім під міст, і знову перед тобою річка, яка витікає з-під шістнадцяти мільйонів тонн бруду. Це «нічия земля». Тут є кілька будинків, де живуть мідники, вуличні торговці, лахмітники і всяка потолоч. Є два газові ліхтарі. А що відбувається вночі на схилах горбів, геть поритих ямами, де колись копали глину для фабрики,— це непроникна таємниця.

Ще кроків п’ятсот понад берегом — і ви потрапляєте в устя річки, куди сягає морський приплив. Раніш сюди заходили кораблі, і скрізь позоставались рештки причалів. В коморах, де зсипали зерно, тепер товарні склади, а в прибережних будинках — контори та дрібні фабрики. Ця місцевість чомусь зветься Венеціанськими сходами.

До чого ж тут цікаво! Після шостої години вечора навкруги ні душі, можна спокійно забратися в будь-який склад, хоч звідтіля мало що потягнеш. Зате годі шукати кращого місця для бійок чи «молитовних зборів» — так ми говоримо, коли збираємось ватагою. Та до гавані я ще не дійшов, отож не турбуйтесь. Треба ще поминути водну станцію, перетнути берегове шосе, спуститися до пристані, а там знову руїни. Лише далі подекуди красуються нові будинки; подекуди склади під бляхою; подекуди житлові корпуси, хоч мешканців чомусь не видно. А онде смердючі й завжди повні люду пивнички, а за ними — громаддя з бетону й скла, з димарями, що густо димлять або похмуро стирчать у небо. Це в неділю.

Фабрика Гаррі біля самої пристані, тому я ледве дістався до причалу, маневруючи між паровозами й рухомими кранами, а далі таки відвів душу — із серцем плюнув у річку. Та ще й як хвацько — адже весь сенс у тому, щоб поцілити на чисту воду.

Через десять хвилин заспівали гудки, отож я чимдуж подався до фабричної брами й став стежити за робітниками, що виходили. Всі вони поспішали, навіть старі, але в ніс мені все одно бив чудесний запах сардин і салаки в томаті. Кожного з них так охрестили, але мені тоді ще й не снилось, що я теж колись стану сардиною і що від мене теж буде нести отим духом на цілу милю. Гаррі вийшов останній — цей старий тихохід завжди плентався в хвості, і на роботу, і з роботи. Той, хто хоч раз бачив, як Гаррі біжить, може вважати, що бачив чудо. Людину, яка ступає повільно й спроквола, напрочуд важко вистежити. Хіба вгадаєш, коли їй заманеться оглянутись, або спинитись погладити пса чи збити голівку кульбаби, хоч він і робив це на кожному кроці. Ту відстань, яку я пройшов за десять хвилин, він дибав хвилин двадцять та ще хвилин п’ять купував газету, бляшанку консервів і пучок салату.

Нарешті ми опинилися на шосе. Він перейшов на другий бік і поплентав у напрямку водної станції. Я трохи перечекав, дав йому відійти й посунув слідом. Та раптом він десь пропав. Я туди, я сюди, а Гаррі наче крізь землю провалився. У мене аж піт виступив на лобі.

Я кинувся стежкою навпростець, хоч і розумів, що це марно — так далеко він не міг відійти.

Та ось я згадав про човнярський клуб під Венеціанськими сходами.

В клубі його не було. Не було й за стосами дощок, ні на пустирі, де росла кульбаба й зніт, і в річці він зараз не міг купатися, бо саме настав одплив і там було жабі по коліна. Старі човники весело сновигали по чудовій темно-вишневій калюжі, накреняючись, вихляючи й підскакуючи. От би мені колись придбати власну яхту! Стояв би собі біля керма, хвацько заломивши кашкета, в светрі, шовковому кашне і бездоганно випрасованих штанях, а в роті — довжелезна люлька. Та ще, можливо, відпустив би бороду. А поки що я думав про те, що б мені збрехати моїй старій, адже вона нізащо не повірить коли я викладу їй усе, як на сповіді.

Та ви чули коли-небудь, щоб берег говорив?

— Ти що, шукаєш місця, друже?

Я шарахнувся вбік мов обпечений, а потім прикипів до місця.

Спіймався! Спіймався, як дурень! Цей бісів дресирувальник равликів ще біля фабрики помітив мене. І потім мало не падав зо сміху, дивлячись, як я бігаю туди-сюди, викрешую іскри з камінців, наче поштар-новачок, який не знає жодної вулиці, а прочитати вміє лише написи: «Чоловіча вбиральня» та ще «Пивничка». Я ладен був крізь землю провалитися. Проте з незалежним виглядом спустився східцями до річки.

Будьте певні, старий Гаррі вміє влаштовуватись. Катер чималий, і каюта, коли сидіти на підлозі, доволі-таки простора. В грубці весело потріскували дрова, на сковорідці сичали консерви, а чай був міцний, чорний-пречорний, аж хотілося туди влити молока. Згущеного, звичайно. У мене аж слина покотилась. Гаррі запропонував мені перекусити і сам наминав за обидві щоки — він любісінько вмів розмовляти і з повним ротом.

— Як справи?

— Гаразд.

— А як там Пег?

— Теж гаразд.

Потім настала моя черга питати.

— А як равлики?

— Не могли звикнути до моря. Перестали їсти салат, геть охляли, не витикалися більше з мушлів, і я випустив їх на волю.

— Навіщо ж онде салат?

— А може, вони колись завітають до мене в гості.

— У вас непоганий катер.

— Найкращий на всій стоянці. У них тут поцупили кілька штук. Перегнали в іншу гавань, наново пофарбували, змінили мотори і продали якимось простакам. Отож мені й запропонували: десять шилінгів на тиждень і харчі.

— Але ж самому тут нудно?

— Дарма, жити можна. Сюди приходять закохані. Іноді чайки прилітають за крихтами хліба — є тут одноока пташина, на диво розумна... Крім того, я приручив мишу.

Він одхилився до стіни й смикнув за мотузку. З коробки на полиці зіскочила кришка. Руденька мишка висунула звідти писочок, поворушила вусами, ковзнула вниз, шугнула блискавицею по голові Гаррі й завмерла на плечі, стоячи на задніх лапках; потім з’їла у нього з рук добрий кавалок сиру.

— Красуня, правда ж?

— Ви певні, що це вона, а не він?

— Кого ти вчиш!.. Мій старий за китайським методом безпомилково відбирав курчат — де півники, а де курочки.

— Ви ж помилилися з отим кошеням.

— То була дипломатична хитрість.

— Вона не дозволить вам тримати мишу в хаті.

— Артуре, хлопче, у нас же є покрівля над головою.

— Вона хоче, щоб ви повернулися.

— Он як, тепер вона цього хоче! А ти що скажеш?

— Кепська справа,— чесно признався я.— Вона тепер стала, як та шкварка на гарячій сковорідці.

— Це вона тебе, послала?

Смішно, звичайно, але мені стало прикро. Ми з моєю старою ладимо — краще не треба, та я чомусь люблю її і Квартиранта кожного окремо; і найбільше радію, коли вони сваряться. Терпіти не можу, коли хтось із них сохне за іншим. Не люблю залишатися в затінку.

Отож я нічого йому не відповів. Втупився в підлогу, перев’язав шнурок на черевикові та зробив кілька дихальних рухів за системою йогів. А все одно чомусь упрів і не міг глянути йому в очі.

Гаразд,— мовив він.—Вітай її од мене. Скажи, що мені й тут добре. Скажи, свобода — чудесна річ.

— Самі скажете. Адже вона з мене шкуру злупить, коли дізнається, що я бачився з вами. Я скажу лише, що ви тут, а ви вже мовчіть, як мене обдурили.

— Добре,— кивнув він.— Вона, певно, одразу ж майне сюди.

— Від неї всього можна чекати.

— Коли я був помічником приборкувача тигрів,— сказав він,— то входив до клітки з револьвером в одній і з гарапником у другій руці. Тигри й тигриці в мене залюбки плигали крізь обруч.

Він, звісно, жартував. Але я тоді був ще зовсім зелений.

— А револьвер був заряджений? — спитав я.

— Боронь боже! Але ті безсловесні тварюки не розуміли різниці.

Я трохи подумав.

— Вам нізащо не примусити мою стару плигати крізь обруч.

— Якщо ти маєш на увазі золоту обручку, то, може, й так,— сказав Гаррі й простягся на койці.— Дивна вона жінка! їй досить лише пальцем поворухнути — та де там! Усе це не для неї. Вперта, як віл. Хоче сама тягнути ярмо, аби ти тільки йшов поряд.

— Моя стара хороша,— сказав я.

— Вона й справді постаріє, коли ти від неї втечеш мовив він.— Вона це знає і ні про що більше не хоче думати.

— Нікуди я не втечу!

Він сумовито глянув на мене.

— Ти підеш у море... Коли я кажу — море, то маю на думці справжню стихію, бо не такий ти хлопець, щоб плавати в якійсь там ковбані. Слово честі,— додав він,— як добре придивитись, то ти аж надто схожий на мене. Будеш довгенько вештатись по світу, поки пристанеш до якогось берега. Побачиш багато всіляких див, різні країни, людей. Можливо, навіть злітаєш колись на Місяць... Ти ж не сардина.

Я не второпав.

— Сардина?

— В Норвегії сардини косяками приходять з океану,— сказав він.— Запливають у фіорди. Аж колір води міняється. Спершу вона зелена, як стара мідь, потім стає ясною, наче срібло, і кричи хоч лусни — нічого не чути — так очманілі чайки налітають на здобич. А сардини пливуть і пливуть. Не знають, для чого, й знати не хочуть. Може, їм потрібно там метати ікру. Вони тріпочуть в сітях і пруть, наче сотні локомотивів,— старі снасті аж тріщать, а судно перехиляється...

— Ви ловили сардини?

— Ловив! То не ловля — смертовбивство. Платять відрядно, а вони ловляться навалом, зливою падають у трюм, б’ються, тріпочуть, аж поки люк не задраять. А потім їх напаковують у бочки, везуть сюди і тут укладають у бляшані труночки — голова до хвоста й хвіст до голови... Вони знають лише одне — свою споконвічну мілину, їх цікавить тільки, щоб вчасно поїсти та вчасно покласти свою ікру. От і попадають у сіті, а потім у бляшанки. Там їм і амба.

— Ви дали маху,— сказав я.— Ліпше вже було ловити сардини, аніж працювати на консервній фабриці.

— Ти, я бачу, не збагнув головного.

— Чого?

Не будь сардиною. Завжди будь сам собою.

— Я хочу вибитися в люди.

— Як саме?

— Розбагатіти, водитися з босами, кататись у «ягуарі», мати власний плавальний басейн.

— Тобто бути такою самою сардиною — тільки в коробочці з плюшевою підкладкою.

— Краще вже бути першим серед сардин, аніж останнім.

— Я так і знав, що ти це скажеш. Та ти помиляєшся. Для мене консервна фабрика те саме, що й траулер: людина мусить їсти, щоб жити, а не жити, аби їсти. Ти вважаєш, що мене тягне на мілину? Аж ніяк. Я був і лишився сам собою.

— Ви жартівник!

— В такому разі ти щойно почув від мене найдотепніший жарт у світі.

— Як то?

— Поясниш — зіпсуєш жарт.

І більше ні слова.

З цього все й почалось. Мені тоді було всього-на-всього тринадцять, і я нічого не второпав. Я мріяв тоді лише про нові костюми та ще про «ягуара». Дівчата мене не цікавили: я вважав їх чимось на зразок рухомих меблів. З однією-двома я лазив у глинище або в якийсь порожній будинок, та вони мало що тямили в цих справах, а я — ще менше, отож і махнув на все те рукою. Так от, кажу вам, я нічого тоді не второпав. А якщо погано розповідаю, то не через слабку пам’ять. Вона у мене в порядку. Що влізе в голову, обов’язково вилізає назовні. Сміх, та й годі! Я піднявся на кілька східців,— їх тепер було вдвічі менше, бо настав приплив,— і обернувся.

— Скажи їй, що я тут,— напучував він мене.— А я вже мовчатиму про тебе.

— Гаразд,— погодився я.— Ви на мертвому якорі, і край.

— Авжеж,— кивнув він.

Чекаючи вдома на матір, я уявляв себе траулером, що вийшов у фіорд полювати на сардину, яка плаває собі в самотині, горда й незалежна,— а з вигляду це гарний чоловік за кермом «ягуара»... Не знав, що б його ще придумати, але мене раптом пойняв якийсь веселий шал. Я схопив приймач і ввімкнув на повну потужність, аж стіни задрижали. Все одно буду колись паном! Зловивши передачу для американських збройних сил, з задоволенням слухав Пі Ві Ханта. Він так розійшовся, що я навіть оглянув стіни: чи не тріснуло де. Під грім «Маршу святих» я накрив стіл і підсмажив оселедця. Коли вже доїдав свою половину з десятьма скибками хліба, з’явилася моя стара; вона прискіпалась до мене, що оселедець підгорів, а чай перестояв і став чорний, як шевська смола. Та бурчала вона недовго.

Після вечері стара помила посуд і вмилася сама — все це над тією ж таки кухонною раковиною, бо ванної кімнати у нас не було, а ванну, схожу на цинкову труну без віка, вагою з півтонни, ми тримали у дворі.

Скидаючи робочий одяг, стара наспівувала свою улюблену пісню:

Усі кругом щасливі,

Закохані, красиві,

А я з розбитим серцем

Скнію у нудьзі...

Співаючи, вона збивала гору піни, а я захоплено дивився на її гарні з блакитними жилками лікті, на білі плечі й думав: шкода, що в неї руки зашкарубли. Від простого мила й миття підлоги вони зробилися червоні й зморщились, наче личко в немовляти.

— Ідеш? — спитав я.

— Не твоє діло,— сказала вона.

— Знаю, тобі загорілося того придурка Квартиранта побачити.

— Ну що ж, можливо, прогуляюся й туди.

— Незабаром стемніє,— сказав я.— Там повно всілякого наброду; можуть скривдити дівчатко, навіть зойкнути не встигнеш.

— Я не дівчатко і зойкати не збираюсь,— засміялася вона.

І надягла плаття в яскраві квітки.

— Ти б краще вбралася, як балерина, щоб колінця було видно,— порадив я.

— Ти про що це?

— Ні про що,— сказав я.— Будь обережна коло Венеціанських сходів.

Вона взяла сумку.

— Сьогодні ж найдовший день у році, чи не так?.. Споночіє пізно. Крім того, я стала сильною на роботі, можу й у вухо зацідити.

— Ті типи здорові, мов бугаї... Тобі самій з ними не впоратись.

— Багато ти знаєш,— сказала вона.— І звідки все це в тобі береться?

— Та про це ж день у день пишуть в газетах.

— Не можна бути таким ревнивим. Умийся та лягай спати. І не сміти мені в кімнаті, чуєш?

— Дай мені шість пенсів, піду вип’ю з хлопцями кухоль пива.

— Нікуди ти не підеш. Уже пізно для хлопчика твого віку.

— А ти ж ідеш!

— Господи! — вигукнула вона.— Та ти ладен у кайдани мене закувати. Зовсім як ревнивий чоловік.

— Я піду з тобою.

— Ні, ти зостанешся вдома!

— Тоді дай шість пенсів!

Вона стояла біля дверей з сумкою через плече.

— Ти, я бачу, хочеш неодмінно піти зі мною. Очі твої завидющі! Гаразд, надягай куртку.

— Удвох легше битися, мамо,— сказав я, та вона навіть не обернулась.

Всю дорогу ми мало не бігли — я аж захекався. Вона все мовчала і розкрила рота лише тоді, коли ми проходили повз сторожа, що сидів над багаттям, попахкуючи люлькою, і був радий хоч якійсь розвазі.

— Чудова ніч для побачення з коханим, Пег,— сказав він, підморгуючи, і сплюнув.

— Тим краще для мене,— одказала мати.

— А от хлопчині час би вже спати,— зауважив він.

— Коли б не такі старі спритники, як ви, то мене б тут не було,— відрубав я.

Він мало не проковтнув свою люльку.

Моя стара зарепетувала і довго ще гризла мені голову за неповагу до старших.

— Ось зайди вночі до нього в намет, то він тобі покаже повагу...

— Замовч, а то ти в мене сьогодні договоришся,— сказала вона. І, знаєте, наче ото наврочила.

До пристані нам нікого більш не трапилось, коли не брати до уваги з десяток кажанів, які влаштували собі поміж старих пакгаузів щось на зразок тренувального аеродрому. Коли над нами прошурхотів перший, моя стара аж підскочила. Другий мало не заплутався в неї у волоссі, і вона зойкнула. А зачувши третього, вчепилася мені в руку.

Як на лихо, Квартирант був не сам. З ним стояла справжня пава, вся в золоті — волосся, сукня, панчохи; я навіть здивувавсь, чому вона без охорони.

— А це що таке? — спитала моя стара.

— Сукня, як у балерини, я ж казав тобі.

— Та я не про те, дурню. Хто вона?

— Його приятелька.

— Приятелька!..

Ми підійшли.

— А! — видушив із себе Гаррі. Він сидів на даху каюти, щоб зручніше було розмовляти з тим дівчиськом.

— Он як ти влаштувався,— сказала моя стара.— Я вже не кажу про вихованість — примушуєш свою приятельку стояти, а сам сидиш.

— Вона йшла мимо і зупинилась на хвильку,— лагідно пояснив він.

— Схоже на те, що вона збирається тут заночувати...

— Не ляпайте казна-чого! — огризнулося дівчисько.— Я просто чекаю тут на свого знайомого.

— Знайшла місце,— сказала моя стара.

— А чом би й ні, коли він десь розважається собі на моторці,— кинуло дівчисько, труснувши головою.— Тільки хай поспішає, а то я всю чуприну йому вискубу!

Та моя стара вже завелась.

— Он воно як виходить!

— Ну, коли так, то даруйте, я можу й піти,— ображено кинула дівчина й подалася геть.

— Хіба ж можна так, Пег,— докорив старій Гаррі.

— А тобі байдуже, аби спідниця...

— Ти що, лаятись сюди прийшла?

— Тебе навідати... Давно час...

— Тоді ходім до каюти.

Він простягнув їй руку.

— Ні, я спущуся по трапу.

— У мене немає трапу.

— Тоді я зостанусь тут.— Вона глянула навздогін дівчині.— Ач, балерина!

— І досить гарненька,— сказав він.— Ну, йди вже сюди, Пег.

Тут я їх залишив. Надійшов хлопець тієї балерини, і вона дала йому перцю. Потім вони кудись пішли, а я поплентався слідом.

Коли вони зникли з очей, я повернувся до причалу. Катер тихенько погойдувавсь, вода плюскотіла під кормою, але в каюті було тихо. Щось шаснуло під ящик для рибальського знаряддя... Миша... Раптом мені чомусь стало страшенно самотньо. Виходить, вони помирилися й пішли додому? Будуть хихотіти, влаштують собі святкову вечерю, а я змушений буду грати третього зайвого. Я вирішив хоч погрітися й скочив на палубу. Вже взявся був за клямку, коли почув:

— Дома зручніш.

— Але ж сюди ніхто не прийде.

— Тут мало місця.

— Та дарма...

Чути було рипіння дощок. Я завмер, серце у мене страшенно калатало. Хотілося вбігти до каюти, та я навіть не міг поворухнутись. Не пам’ятаю, про що я думав. Здається, про те, що час би вже мені порозумнішати, адже всі цим займаються, і моя стара, звичайно, теж — звідки ж би тоді я взявся?

— Не треба стояти переді мною на колінах,— сказала вона йому.

— Я душі в тобі не чую і ладен стояти так усе своє життя.

— Не треба,— сказала вона так ніжно, що аж у мене кров захолола в жилах.

— Господи! — мовив я.

Катер похитувавсь, а я думав про сардини, що пруть у сіті, наче сотні локомотивів. Мені здалося, ніби я чув, як вона і Квартирант кинулись одне одному в обійми — це було схоже на вибух, і я злетів східцями, мов очманілий кіт. Мені хотілося втекти від звуку поцілунку, та він наздогнав мене, хоч уже й перестав бути звуком. Наздогнав і оповив, наче вологий целофановий пакет, і марно було тікати чи опиратися — адже від себе не втечеш.