День сардини

1

Ви, мабуть, пам’ятаєте, що ввечері я умовився зустрітись із Носачем. Я довго був безробітним, і тепер мені хотілося трохи заробити на брухті. Дома все було гаразд, тобто моя стара, як завжди, пішла на роботу. Може, вона й просила щось мені переказати, але Гаррі мовчав.

— Ну, я пішов.

— На все добре.

Він навіть не підвів голови від газети. Я почав щось насвистувати, коли відчув його руку на плечі.

— Ти куди?

— На вулицю.

— Діло твоє, можеш не казати,— мовив він.— Іди куди хочеш, роби що хочеш. Але на твоєму місці я б не вештався так пізно — ти знаєш, вона тривожиться, коли тебе довго нема.

— А вам через це перепадає? — спитав я.

— Слухай, хлопче, що ти маєш проти мене?

— Нічого, доки ви не стромляєте свого носа між мною і моєю старою.

— Даремно хвилюєшся,— відказав він.— Якщо ти боїшся, що в тебе буде новий батько, то кинь про це й думати. Вона могла б давно вже взяти розлучення, але не хоче через тебе. Все сподівається, що він повернеться.

— Неодмінно повернеться.

— Ти сам себе дуриш. Він утік через три місяці після одруження. Тепер його вже не діждешся.

— Що ж, поживемо — побачимо. Це нікому не вадить.

— їй не вадить.

— Моїй старій?.. їй на це начхати. І мені теж. Тільки ви ніяк собі місця не знайдете.

— З тобою говорити однаково, що кидати горохом об стіну, — сказав він.

Я бачив по його обличчю, що він щось приховує. До того ж він з охотою дав би мені ляпаса. Та він цього не зробив, і я вирішив, що хоч сяка-така, а перевага над ним у мене все ж таки є.

Я пішов, дуже вдоволений, що поставив його на місце. Якщо вже мати батька, то краще такого, що я його ніколи не бачив і, напевно, не побачу. Хай усе залишається так, як є, міркував я. Нам із старою і вдвох непогано; лише одне я хотів змінити: коли буду пристойно заробляти, вона перестане ходити на поденщину, і всяких там квартирантів я витурю.

Носач уже чекав на мене — він із тих, що завжди приходять перші. Само собою, йому страшенно хотілося курити. Я дав йому сигарету. Він сидів, з цікавістю дивлячись на мене, а сигарета стирчала у нього з рота незапалена. Гайки на тому ліжку, звичайно, заіржавіли, а я не взяв молотка.

— Ну як, упораєшся? — спитав він.

— Потрібен молоток. Ти б пошукав якогось болта або чогось важчого, щоб бити по ключу.

— Дай спершу прикурити.

— Чом же ти відразу не попросив? — розізлився я.

— Бачив, що тобі кортить узятися до роботи, й не схотів забирати час. І, як завжди, помилився. Давай покурим, ще встигнемо.

Я кинув йому сірники й став шукати залізяку, але так нічого й не знайшов.

— Кажу ж тобі, поспішати нікуди. Сядь покури. Потім я все влаштую.

Я волів би дати йому в пику. Та замість того сів і закурив. Мені ось що спало на думку: а що, як він хоче щось довести самому собі, і для цього йому потрібно мене позлити? Я прикурив і замислився, і ось мені трапив на очі шматок труби. Коли вставити в неї ключ, утвориться важіль, і я одкручу заржавілі гайки.

Я погасив сигарету, підібрав ту трубу і взявся одгвинчувати гайки. Діло пішло.

— От бачиш,— мовив Носач.— Я ж казав, що треба перекурити, і все буде гаразд.

Він усе-таки взяв наді мною гору. Але не так, як йому хотілось. Я завжди відчував, що Носач абсолютно чужий мені. Ми з ним не були справжніми друзями. Я поважав його, і він, певно, поважав мене, хоча взнаки цього не давав. Крім цього, нас тільки те й єднало, що його здоровенний ніс та мій шрам. Власне, він і зацікавився мною лише тоді, коли у мене з’явився цей шрам. Він гладив свій ніс і промовисто поглядав на мене. Неначе хотів докопатися, що нас єднає, а що роз’єднує.

Може, хотів довести, що ми з ним рівні. У всякому разі, в нього була одна гарна риса: він шанував мою стару.

— Пригадуєш, яким сніданком вона нагодувала нас? — промовив він.

Я ніяк не міг збагнути, що тут особливого.

— Сніданок як сніданок,— сказав я.

— Та вона ж спеціально для нас готувала його, розумієш?

Я кивнув головою, бо не хотів його образити, але й дурником виглядати теж не мав охоти.

— Всадовила нас, наче лордів!—докинув він.— Налила чаю, нарізала хліба, все сама подала.

Спершу я подумав, що він не звик, щоб йому подавали. Та по-справжньому я все зрозумів, коли побував у нього вдома. Там стояв страшенний сморід, застояний дух змішувався із свіжим, стіл був накритий брудною скатертиною, і кожен їв, коли забагнеться, в будь-який час, і вдень і вночі. Ніхто там ні про кого не дбав, не кажучи вже про те, щоб готувати обіди або вечері.

Пружинний матрац, як видно, мав бути за довічну прикрасу цієї кімнати, і ми його залишили. До того ж він був надто важкий. Жоден полісмен не трапився нам по дорозі, коли ми тягли ліжко, а біля річки ми легко зсунули свій вантаж з крутого берега. Щоб не псувати собі настрою сумними спогадами, ми обминули ті будиночки, в одному з яких ховався колись Керрезерс-Сміт. Іти задвірками було важче, і ми поскладали спинки на перекладини й потягли волоком по землі. І все одно засапались, доки дійшли до мети. Старий Чарлі мешкав у ветхому будиночку з перекошеним комином і продірявленою в багатьох місцях черепицею. Зате в ньому було багато вікон. Двір, де зберігався утиль, був обнесений високим парканом з колючим дротом угорі.

Я штовхнув плечем хвіртку, і вона розчинилась. У дворі нас зустріла здоровенна вівчарка, яка люто гризла ланцюг і бризкала піною. Ми кинули брухт і позадкували.

Якусь хвилю ми мовчки дивилися на собаку, тоді Носач сказав:

— Піду принесу спинки. Не бійся, він у мене швидко вгамується.

— Це не він, а вона,— заперечив я.— І крім того, якщо ми розтрощимо їй голову, то в нас нічого не куплять.

Після того, як ми розібрали ліжко, я тільки й шукав нагоди розквитатися з ним, і навіть дивно, яким невідступним може виявитись бажання помсти. Я таки мав рацію щодо статі собаки, і ця невеличка перемога навіть піднесла мене у власних очах. Ми постояли ще трохи, та ось собака ще дужче загарчав і так рвонув ланцюг, що аж дім заходив ходором. Відчинилися двері, і до нас вийшла ота Мілдред у махровому халаті, довге чорне волосся розсипалося по плечах. Зупинилася в дверях, плямиста, наче метелик, і гукнула на собаку: «Ану цить!» Собака здригнувся і, підібгавши хвоста, поплентав до буди. Тоді Мілдред рушила до хвіртки.

— Вам чого?

— У нас тут трохи брухту, хотіли б продати,— сказав я.

— Марно трудилися, батька все одно нема. Приходьте завтра.

— То ми почекаєм,— озвався Носач.

— Як хочете, але чекати, мабуть, доведеться довго.

Носач сів на старе ковадло.

— Не сідай на холодне залізо,— сказала вона.— І чекати вам не варто. Він ось уже дев’ять днів збирає утиль, бозна-коли й повернеться.

— Почекаємо до десятої,— мовив Носач.

— Він подавсь далеко,— пояснила вона.— Може, зараз уже десь близько, а може, й миль за двадцять звідси. Повернеться стомлений, і ви з ним не зварите каші.

— А ви скільки дасте? — спитав Носач.

— За оцей мотлох? Та у нас його тут ціла гора.

Я зрозумів, що їй хочеться якнайскорше позбутися нас.

— А можна залишити це тут?

— Гаразд, кладіть он туди і приходьте завтра. Тільки до шостої ранку, бо йому ще сім днів ходити, а перерви він ніколи не робить.

— Слухайте, дайте нам півдолара, і квит,— запропонував Носач.— Тягни сюди спинки, Артуре.

Я пішов по спинки, а коли повернувся, Носач уже гладив вівчарку. Мілдред у дворі не було.

— Іди погладь її,— сказав Носач.— Вона добра, мухи не зобидить.

— Ходім звідсіля.

— Ти що, боїшся?

— Не боюся, а не хочу лізти на рожен.

А щодо собаки, Носач не брехав. Я погладив його, почухав за вухами, і він вдячно лизнув мені руку. Я зрозумів, що він добрий і тепер ніколи на нас не нападе.

Вийшла Мілдред. Мені почувся з будинку ще чийсь голос, та я подумав, що то радіо. А хоч би вона й розважалася з кимось,— яке мені до того діло? Віддаючи Носачеві гроші, вона сказала:

— На, хоч твоє ліжко цього й не коштує. У нас їх тут уже сотні зо дві назбиралось.

— Дякую,— буркнув Носач.

— Я вже, здається, бачила тебе десь,— сказала вона.

— Хто мене раз побачить, не забуде,— докинув Носач.— Бувайте, ще стрінемось...

— Іншим разом принось щось краще, синку,— сказала вона і рушила в дім.

Носач і далі гладив вівчарку.

— Ходімо,— мовив я.

Та він зволікав, і Мілдред — теж. Вона мовчки стояла на порозі. Од неї пахло надто міцними парфумами — сумішшю свіжого сіна з фіалками; а може, й самими фіалками. Двері грюкнули, коли ми вже зійшли на схил, і я, навіть не обертаючись, добре знав, що вона дивиться нам услід. Скритна і дуже підозріла жінка.

— Сядьмо,— сказав Носач, і я охоче погодився.

Був тихий вечір, ледве почало смеркатися; небо над містом вкрилося багрянцем. Я ліг горілиць, заклавши руки під голову, і взявся лічити зернятка в колосочку якоїсь травинки, дивуючись, як тісно вони сидять одне біля одного.

— Я знаю, що ми зробимо! — вигукнув раптом Носач.

— Вже пізно, а на півдолара не розгуляєшся.

— Можна купити десяток сигарет і випити по чашці чаю,— сказав він.— Та я про інше.

— Ну?

— Ти її роздивився як слід?

— Більш-менш, а що?

— На ній же нічого не було, крім халата.

— То й що?

— Ходім подивимось.

— Ти що, здурів? Собака нас пошматує. До того ж за таке можна потрапити за грати.

— Собака не нападе,— сказав він.— Ходім подивимось.

— Дивись сам, мені не хочеться.

— Йду в заклад, що вона гола-голісінька,— не вгавав він.— Ти бачив коли-небудь голу жінку?

І нахилився до мене, покусуючи стебельце трави. Я не знав, що відповісти. Все одно він мені не повірив би. Отож я лише похитав головою.

— А ти бачив?

Він кивнув головою. Я подумав: бреше. Тоді я ще вважав лише себе досвідченим у таких справах.

— У неї є на що подивитись. Очей не відірвеш,— сказав він.— То як?

Вівчарка зустріла нас, махаючи хвостом, і ми погладили її. Серце у мене стугоніло, наче мотор. Я б усе на світі віддав, щоб собака загавкав, та він усе лизав мені руку. Ми підійшли до будинку. Вівчарка бігла за нами, радісно лащачись, щоб її погладили ще.

Фіранка трохи відхилилась, і ми зазирнули всередину. На столі стояла стара гасова лампа, кидаючи світле кружало на стелю. Мілдред обернулася з усмішкою, і я занімів,— мені здалося, що це вона до нас усміхається. Я мало не дременув геть, але раптом збагнув, що в кімнаті ще хтось є. Халат на ній розгорнувся... не стану брехати, що я такого в житті не бачив. І все ж це було щось зовсім інше. Брехав Носач чи ні, але він не помилився: я ніяк не міг одвести очей. Вона зняла з зап’ястя браслет і поклала на виступ каміна. Потім скинула халат, солодко всміхнулась, і тут я побачив чоловіка. Він обійняв її. Мене наче громом ударило, і я подумав: як дивно, що вони так близько один від одного! Я мав на думці двох братів. Адже там був Креб.

Може, ви подумаєте, що я збожеволів, та це мене доконало. Перед тим усе було, наче в кіно: здавалося, дивишся на якихось там чужих людей. Та, побачивши Креба, я відчув себе винним, і не через те, що він міг мене прибити. Мене аж трусило, відразу стало млосно й хотілось тікати, як ото старому Флекові, коли почалась веремія на «висоті 60». Все одно куди, аби подалі. Я смикнув Носача за рукав. Він невдоволено труснув головою і вишкірив зуби, наче мавпа. Від цього мені стало ще гірше.

І все ж я не хотів іти без нього.

Нарешті вона сама поклала всьому край: підійшла до столу й погасила лампу. В ту мить я побачив її голову і плечі, ніжні, округлі й молочно-рожеві. І навіть після того, як світло погасло, вони стояли в мене перед очима, навіть коли вона щільно заслонила вікно. Я до того очманів, що отямився лише тоді, коли перед моїм носом майнула фіранка; вже біля самих воріт, обернувшись, побачив, як Носач гладить собаку. Може, він теж почував себе винним. У всякому разі він не дражнив мене, хоч я таки перепудивсь. Ми звернули чомусь в інший бік, перейшли плавучий міст, піднялися Венеціанськими сходами, і лише біля забігайлівки «Триголова вівця» Носач нарешті заговорив:

— Стій. Хоч вип’ємо пива.

Коли він вийшов, під піджаком випиналася пляшка, і я зрозумів, що йому вдалося купити пива, хоч неповнолітнім продавати забороняли,— певно, сказав, що мати послала. Я зрадів. Ми вмостились над річкою, на східцях, де годують голубів; вода була темна й повільна, масна, і лише зрідка проходив по ній лоцманський катер, який рухався ледве-ледве, ніби загрузав у смолі,— до речі, це не так уже й далеко було від правди. Пили по черзі, просто з шийки. Я відчував себе наче побитий, у горлі пересохло, хоч од пива трохи полегшало. Лише згодом Носач потер свій могутній ніс і сказав:

— Ну, який у мене братик!

— Я отетерів, коли його побачив.

— Ти ж гляди, нікому не розбовкай,— мовив він, І це звучало як наказ.

— Хіба ж я дурний!

— Це я так, про всяк випадок.

— Вона набагато старша за нього.

— То й що? У неї є все, що треба, сам бачив, якщо не сліпий. Ведеться нашому зухові.

— А як же вони одружаться, коли вона старша за нього?

— Дурний, він і не думає женитись, пограється і край.

— А якщо все-таки доведеться?

— Слухай, малий, ти в цьому нічого не тямиш. Не доведеться. Вона не збирається за нього заміж. Погуляли — і крапка, зрозумів?

— Я вже якось бачив його тут поблизу.

— Та ну? І він знав про це?

— Еге ж. Сам до мене підійшов.

— А про неї говорив?

— Сказав щось, ніби має тут грошовий інтерес. А ще казав, що, коли я спущусь туди і попрошу в неї напитись, то сам побачу.

— Виходить, вона йому гроші платить! — здивувався Носач.

— Він сам так сказав. Аж віри не йметься, але я чув на власні вуха.

— Деякі жінки шаліють, коли побачать будь-які штани.

— То, по-твоєму, вона йому платить за те, що ми бачили?

— Ну звісно. Жінки — вони такі...

— Вперше чую.

— Кажу ж тобі, що йому завжди ведеться.

— Ну й нехай. А я б не став з нею лигатись, хоч би мене золотом обсипали.

— Цікаво, як у них почалось,— мовив Носач.— Як дійшло до найголовнішого...

Я міг би сказати йому, але придержав язика.

Але я й сам часто потім думав про те, як у них почалось. Лише такі, як Креб, здатні на це: одчайдушні, що ніколи не розгублюються. Мабуть, приніс, як і ми, брухт на продаж, а вона всміхнулась і запросила його зайти. Ота її усмішка міцно закарбувалась у мене в пам’яті. Або зустрівся з нею на вулиці якось у суботу, коли жіноцтво юрбами никає по крамницях, і вони десь зіткнулися віч-на-віч. А то, може, просто бродив понад тією канавою у спеку і зайшов напитись. Очевидячки, так воно й було, тому що він і мені радив так вчинити. Поки він пив, вона стояла на порозі і всміхалася своєю чудною усмішкою.

Він допив воду, глянув на неї і розлютився: адже ніхто з Керронів не любить, щоб з них сміялися. Тоді він, певно, сказав: «Чого це ви, місіс, посміхаєтесь? Скажіть і мені, я теж посміюсь».

А вона йому: «Я вдова. Ви нагадали мені мого чоловіка, який загинув у японському концтаборі. Вам тепер, певно, стільки ж, скільки було йому, коли пішов воювати,— ви-бо такий самий зелений».

«Дурниці».

Він віддав їй склянку і пішов геть, але зрадів, коли вона його гукнула:

«Гей, стривайте! У мене до вас прохання».

«Що там іще?»

«Зігнувся кронштейн для завіски. Може, полагодите?»

Серце в нього закалатало, і він сказав: «Н-не знаю...» А вона: «Гаразд, мій хлопчику, іди собі. Ніхто не збирався тебе кривдити». Тоді він зайшов, узяв драбину і вмить усе зробив, хоч руки ніяк йому не корилися, а коли глянув униз, побачив оту її чудернацьку посмішку. І враз зрозумів, що все це лише привід. Коли спускався, драбина, певно, хитнулась, і вона подала йому руку. Руки завжди живуть якимось своїм таємничим життям, жіноча ж рука — то справжнє чудо. Він хапався за повітря, аж поки не відчув її руку. Вона сказала: «Ну?» — і спробувала вивільнити руку, та він не пускав, і тоді вона притисла її собі до стегна. І тільки тоді він пустив її. Вона обняла його за шию, і тут він побачив її пухкенький лікоть. Очі в неї були заплющені, голова одкинута назад, вся її ніжність тепер була в руках...

Усе це я, звичайно, вигадав, уявляючи себе на місці Креба.

Одного лиш я не вигадав: вона щоразу давала йому гроші. І сміючись казала, що їй все одно, з ким бути, і зовсім начхати, прийде він знову чи ні. Та він завжди приходив. Все повторювалося так само, тільки він сказав, що не братиме більше грошей. Але вона наполягала, погрожувала, що наступного разу не пустить його до себе. Він брав гроші й намагався забути їх на столі. Та йому це жодного разу не вдавалось; вона завжди помічала ті хитроші й сама запихала гроші йому в кишеню.

Ті гроші мали для неї велике значення. По-моєму, цим вона хотіла довести собі і йому, що він для неї — ніщо.

Ось чому вона стояла й посміхалась тоді, коли ми з Кребом лежали в канаві. Але я й тепер не знаю, як це почалось. Все це лиш мої вигадки, маячня. Може, так було б, якби на місці Креба опинився я. Навряд чи був який привід або розмова. Просто це сталося, та й годі. А щоб Креб не хизувався, вона дала йому гроші. Уявляю собі, як Креб ішов по схилу і все озирався, а вона так само чудно всміхалась. Тільки коли все це збагнеш, можна зрозуміти, що почував Креб. Він поринав усе глибше і глибше, а вона залишалася вільною завдяки тим грошам.

Це було щось жахливе — я не про те кажу, що він накоїв потім. А про те, як йому було, коли вона давала гроші. Мене це страшенно вразило — адже свого часу я заздрив Кребові, бо в кожного бувають хвилини, коли чогось дуже хочеться і ні про що більше не думаєш, а досягнеш свого, то хочеться ще більшого.

2

Тепер я пропускаю два тижні і хочу розповісти, як я приніс першу получку. Це на той випадок, якщо хто-небудь подумав, що ми із моєю старою жили, мов кіт із собакою. Зовсім не так. Просто у кожного було своє життя; траплялися, звісно, між нами сварки, але рідко. Цього разу винен був я. Коли почав працювати, моя стара вимагала, щоб я приносив геть усе, і видавала мені на дрібні витрати. Ну, а мені, зрозуміло, це було аж ніяк не до душі.

Я не хочу сказати, що вона була зла,— ні, вона завжди була добра і щедра, проте кишенькові гроші — однаково, що гамівиа сорочка, це факт. Чого іноді вистачало на цілий тиждень, іншого разу було мало й на день, і тоді ми збирали брухт або ж прибіднялись і жебрачили. Правий я був чи ні, але мені здавалося, що буде по совісті, якщо я платитиму їй за харчі, а одежу купуватиму собі сам. Я міг на цьому прогадати, а міг і виграти. Скажімо, мені обридли оті суботні поїздки до центру, коли потрібно було купити черевики, шкарпетки, плащ або костюм; до того ж ми завжди лаялись, перш ніж щось вибрати.

Щодо одягу—моя стара — справжнісінька королева Вікторія.

Я ще в школі пережив захоплення стильним ганчір’ям. Потім це минулося, і я почав захоплюватись іншою модою — краватками-шнурками, яскравими сорочками. Тепер навіть смішно згадати, а колись я місяць воював із моєю старою, щоб дозволила купити строкату сорочку з краваткою-шнурком та скляною приколкою. Всього двадцять шилінгів, але вона була непохитна. А потім мені закортіло мати вузенькі, облиплі, наче власна шкіра, чорні джинси, піджак з золотавим полиском, черевики на каучуку та атласний жилет. Дещо таки перепало, але не все. Тепер мені начхати, а тоді було дуже важливо.

Кожен має право одягатись як хоче. Може, він і чортзна-чого накупить. Може, тижнів через два пошкодує, що ніхто, погрожуючи пістолетом, не потурив його з тієї крамниці. Нехай би він навіть і втрачав на цьому — кому до того діло! Він платить гроші, тож йому й плакати за ними.

Такий мій погляд, але, повірте, я почував себе смішним, коли у себе в кімнаті, вийнявши фунтову бумажку, сховав під матрац конверта, в якому лишилося ще фунтів з чотири. В мене навіть майнула думка: а чи не краще все віддати? Але раптом я пригадав, що ми з Носачем уже придумали своєрідну уніформу для нашої ватаги. Для цього потрібні були гроші, й чекати, доки повернеться моя стара, мені не хотілось. Отже, я втік.

Одначе знав, що мені ще доведеться позмагатися з нею характерами.

Додому я повернувся хвилин за п’ятнадцять перед одинадцятою, злий сам на себе за те, що марно згаяв вечір. Ми з Носачем та ще кількома хлопцями ходили в «Ріджент», місцевий клуб, де є кіно, більярдна і дансинг. В кіно було душно, і ми тупцяли біля входу, накидаючи очима на дівчат та пускаючи дотепи, від чого дівчата сміялись, а їхні кавалери косо зиркали на нас. Коли й це обридло, ми пішли в більярдну. Там до кожного столу була черга. Страх яка! А без черги не пролізти, бо командував усім сержант Мінто, колишній десантник, з яким краще було не зв’язуватись. Ну й цікавий тип! Колись я вам розповім про нього.

Тоді ми посунули в дансинг, хоч у мене й не було до того охоти. Коли там повно і нікому до тебе нема діла, це ще сяк-так, але я терпіти не можу, коли доводиться підпирати стіну, бо людей мало, і дівчата танцюють лише з постійними кавалерами. Того вечора саме так і було. Ми стали поблизу паршивенького оркестру, який грав без нот,— стояли й дивились. Було ще рано, пар зібралося небагато. Зате всі «майстри». Декольтовані дівчатка, яких запрошують у дансинг заздалегідь, і з ними піжони, котрі моргали їм, щоб вони відмовлялись, коли їх просить до танцю хтось інший. Ми собі стояли і дивились, як ті ферти вертілися дзигами. Признаюсь вам, нема нічого нуднішого, як дивитись і не танцювати самому.

По-моєму, це казна-що. Я маю на думці дівчат, що танцюють лише зі своїми кавалерами. Це теж своєрідна форма капіталізму. Можете вважати мене за божевільного, але я певен, що, коли б можна було танцювати з ким хочеш, то менше було б бійок та сварок.

Так воно й сталося, коли з’явився Келлі зі своєю ватагою. Спершу ми розгубились, та потім почали сердитись. Справа оберталася на лихе. Побачивши нас біля естради, Келлі повів своїх хлопців у кінець залу. Ми, звісно, обмінялись промовистими поглядами. У перервах між танцями ми їх допікали образливими зауваженнями. Вони почали розпалюватись, ми — теж. Тоді один з наших, Уілліс, на прізвисько Коротун, сказав:

— Хлопці, дамо їм чосу!

Носач похитав головою.

— Ходімо звідси,— сказав він і підморгнув. Потім потихеньку розставив нас так, щоб застукати Келлі та його дружків, коли вони спускатимуться сходами.

— Тільки стережіться,— попередив він.— Ці піжони носять при собі велосипедні ланцюги і ще казна-що, а у нас з вами голі руки.

Тут до нас підійшов розпорядник. Високий, худий, з довгими вусами і, видно, легкодухий.

— Я сподіваюсь, ви не зчините бучі?

— Ми — ні,— одповів Носач.— А оті — можуть.

— А хто вони?

— Ватага Келлі, портовики.

— Не чіпайте їх, бога ради! — сказав розпорядник.— Нам ні до чого скандали. Минулого разу хтось розбив люстру і втік, а нам це коштувало десять фунтів.

— Ми теж не хочемо скандалу,— благодушно заявив Носач.— Ось бачите, ми навіть вирішили піти.

— От і добре!

Ми вийшли, кинувши «бувайте» оркестрові й пославши цілунок рукою співачці. А за дверима всі стали по місцях.

План у нас був такий: я і Коротун ховаємось у вбиральні і несподівано накидаємось ззаду. А якщо хтось із них забіжить туди, вмить знешкодити ного — тоді Носачеві та іншим буде легше. Всі останні, крім Носача, ховаються внизу, під сходами, лише він покурюватиме на видноті як принада для Келлі.

І ось двоє портовиків зайшли до вбиральні. Коли ми взялися до них, у двері зазирнув третій, та він, очевидно, поважав правила чесної бійки і тому кинув своїх дружків напризволяще. Коли ті двоє зайшли, я стояв за дверима, а Коротун зачинився в кабіні. Я підставив другому ногу, перший обернувся, і тут Коротун буцнув його головою в живіт, а треба сказати, що в цьому Коротунові добрих сто фунтів ваги. Отож один був готовий — він довго хапав ротом повітря, так що, мабуть, чути було за цілу милю. Зате з другим нам таки довелося поморочитись. Він не розгубився і впав на руки, що врятувало його від удару об кам’яну підлогу; тоді підскочив, мов кіт, люто пирхаючи, і в руці у нього блиснув велосипедний ланцюг, яким він почав несамовито вимахувати навколо себе. І треба було бачити, як він розтинав тим ланцюгом повітря, а ми з Коротуном витанцьовували якийсь чудернацький, ще нікому не відомий танок, аби тільки нас не понесли санітари.

Все обійшлося без крові, але той тип усе ж таки рубанув Коротуна по плечу. А він у нас чепурун і дуже не полюбляє, коли йому рвуть одежу. Тоді Коротун, мов бугай, знову кинувся головою вперед — я ще ніколи не бачив такої спритності. Раз-два, і вже здавив того типа ручиськами-лещатами, а той, задихаючись, гепав його кулаком по спині. Я вибрав зручний момент і садонув його під ребра. Потім відібрав ланцюг, а Коротун зацідив йому з усього розмаху в пику. Той схопився за око.

Потім ми дременули сходами вниз. Там було весело — хлопці ревно молотили один одного, а дехто вже лежав на підлозі. Десь між другим і третім поверхом нам попався один із хлопців Келлі, а може, то був і сторонній. Та я вхопив його за краватку і запитав, куди це він зібрався.

— А тобі що?

Моргнувши Коротунові, щоб той підчепив його, я сказав: «А ось що»,— пустив краватку, і він загримів сходами вниз. Ряди наших супротивників дуже поріділи — декілька відразу втекло, як тільки побачили нас з Коротуном. Інші лежали на підлозі, й наші вже посідали на них верхи. На ногах залишався один Келлі.

Він вихопив ножа.

Спочатку нам здалося, що в руці у нього щось чорне: Та ось блиснуло лезо, і тут я, скажу вам щиро, аж завмер. І всі завмерли, бо він наставив ножа прямо Носачеві в живіт та й каже:

— Одпустіть моїх хлопців, а то я випущу йому тельбухи.

— А, то ти ножем! — незворушно мовив Носач, хоч усього його аж тіпало.

— Замовч, ти!

І вони пішли. Організовано відступили. А коли вже були на вулиці, Келлі спокійнісінько проколов Носачеві сорочку й надрізав її. І теж пішов. Може, вам здасться все це вигадкою: адже він один тримав нас шістьох, правда, з ножем. Але спробуйте кинутися з голими руками проти ножа, тоді побачите. Коли виймають ніж, відразу стаєш сумирний.

Вони перейшли вулицю і сіли в трамвай. Вагон тут же рушив, і ми не змогли б їх наздогнати, якби й хотіли. Та з мене було досить, і закладаюсь на тисячу проти одного, що й іншим теж. Тому, коли хтось згадав про отих двох у вбиральні, лише Коротун запропонував всипати їм за ножа. Та його ніхто не підтримав, і він замовк.

Час було тікати, адже завжди знайдуться охочі покликати поліцію. До того ж сходами спускався розпорядник, і, хоч ми й не боялися його, розмовляти з ним ніхто не хотів. Ми пішли на базарний майдан і почистились у підземній вбиральні. А потім зайшли до сусіднього кафе випити кави та обговорити подію. Всі вже забули про ніж і з задоволенням згадували бгаку. Козирилися, вихвалялись, хто як відзначився.

Лише Носач сидів похнюплений.

— Я з нього душу витрясу,— тільки й сказав він.

Зроду не бачив такого гордія. Іншим разом я, може, став би відраджувати його, та тепер мені було не до того. Ввечері треба було витримати ще один бій.

3

Вдома я застав справжню сімейну ідилію. Не те щоб вони щось там робили. Навіть не підскочили, як солдати перед офіцером. Моя стара сиділа по один бік стола, Гаррі — по другий, радіо тихо грало, і я відчув, що в них була щира розмова. Це мене дійняло до живого.

— З’явився,— сказала моя стара, відразу змінивши тон. Я давно помітив, як спритно роблять це жінки.

— Привіт,— мовив я, сідаючи на своє місце за столом.

— Його величність чекають, що їм подадуть їсти!

— Ет, мамо, давай хоч повечеряємо без сварки!

— Пошукай свою вечерю під тарілкою.

— Я, мабуть, піду,— озвався Гаррі.

— Посидь, зараз буде весело,— сказала моя стара.

— Сидіть,— докинув я.— Посміємось, якщо буде з чого.

Та я вже догадався, що побачу під тарілкою.

— Ні, даруй, Пег,— сказав він.— Я не хочу в це втручатися.

— То вже щось одне: або втручайтеся, або ні,— підкусив я.

— Ти про що це?..— спитала моя стара,

— Сама знаєш, про що ви тут домовлялись, коли я зайшов!

— Годі!

— Годі — то й годі, тільки не дури мені голови.

— Ти що, матері своєї не знаєш? — звернувся до мене Гаррі.— Вона живе своїм розумом, і, коли їй захотілося порадитись щодо тебе, це її право.

— І можу сказати все тобі у вічі!—докинула моя стара.

— Ну, я пішов,— мовив Гаррі.

— Шкода, що він не слухатиме твоєї промови,— сказав я так, щоб він почув.

— Замовч, а то я знову шпурну тобі в голову чайника. Нарікаєш на мене, що я весь час кричу, а хіба можна з тобою інакше?

І це таки була правда. Біс його знає, хто смикає мене за язик, коли сперечатися зовсім марно, Особливо із старшими. Я помітив, що їм важко нас переговорити. Звичайно, на їхньому боці досвід, але молоді швидше метикують. І все одно преш на рожен. Це щось на зразок операції без наркозу — тобі стає так боляче, що ти мимоволі намагаєшся завдати болю іншому.

— Та годі вже,— кажу я.— Не розумію, чого це ти раптом завелася.

— Гадаю, у тебе досить тями...

— Спасибі хоч за це.

— Сам знаєш чого — через твою получку.

— А, то ти ніяк не можеш її діждатися?

— Я ж сказала, що даватиму тобі кишенькові гроші, а ти розпечатав конверт.

— А скажи, будь ласка, звідки ти знаєш, що я його розпечатав?

— Подивись під тарілку.— Та я не став дивитися — не хотів робити їй такої приємності.— Подивись, подивись!

— Нічого там дивитись, і без того знаю, що нишпорила в моїй кімнаті.

— Сам винен,— сказала вона.— Я змалку пішла працювати і завжди пишалася, коли приносила додому гроші й оддавала твоїй бабуні. Чуєш, пишаласяі

— Тепер не ті часи, все перемінилося...

— На гірше. Я б на твоєму місці згоріла від соромуі Мати весь час б’ється сама, виростила тебе, а ти он які коники викидаєш.

— Слухай, мамо,— сказав я з наміром почати тверезу розмову.— Ці гроші я заробив. Отож те, що годилось колись для тебе, мені не підходить... Звичайно, я не від того, щоб платити тобі за квартиру і стіл. Але я хочу сам розпоряджатися своїми грішми, сам купувати собі одяг і все таке інше. Годі вже водити мене по крамницях та одягати, як малого.

— Ти віддаватимеш усе.

— Я згоден платити тобі за харчі й квартиру, щоб бути цілком незалежним.

— Ти хочеш тринькати свої гроші на всілякі там мавп’ячі прикраси та водитися з різною потолоччю. Отож і кажу тобі: цього не буде!

Тоді я одшпурнув тарілку, вхопив конверт і вийняв три фунти.

— На, на, та вгамуйся! — Я тицяв їй гроші, а вона хоч би тобі зворухнулась. Тоді я кинув їх на середину стола.— Гаразд, нехай лежать, візьмеш, коли я піду, адже ти завжди так робиш.

— Хай мені краще руки всохнуть.

— Шкода, що ти не така цнотлива щодо дечого іншого...

Обоє ми вже ледве стримувалиеь.

— Ти про що це?

— Та про твого ж дружка.

— Ах ти, щеня...

Цього разу в мене полетів не чайник, а хлібниця. Та я не дрімав. Тоді вона розлючено кинулась на мене. Я пригнувся, а випростуючись, ненароком стукнув її. Вона завмерла. Потім одвернулась і пішла в куток.

— Пробач мені, мамо,— сказав я, підходячи до неї.

Вона мовчала. Не сказала навіть: «Ти мене вдарив!» — і, слово честі, я пишався нею. Адже їй мало бути дуже боляче: я втрапив просто у сонячне сплетіння.

— Я ненавмисне, мамо, ти так наскочила на мене. Я не хотів...

Я впав перед нею на коліна, і вона взяла мою голову й пригорнула до себе. Я довго хлипав, мов дитина.

— Пробач, мамо. Візьми ті кляті гроші, бери все, що зосталось. Я винен...— Але десь глибоко блиснула думка: даремно я так легко піддався. Та мені одразу ж стало соромно.

— Ні, синку. Не потрібні мені твої гроші. Бог свідок, що не потрібні. Я просто хотіла по-доброму поговорити і ось не стримала себе. Залиш собі гроші, але стався до мене по-людському.

— Клянусь тобі...

Ми довго ще так сиділи. Потім вона спитала:

— А що ти маєш проти нього?

— Не знаю. Начебто й нічого. Але якби ж то він був тільки квартирантом...

— Я вже п’ятнадцять років самотня.

— Не можу нічого з собою вдіяти, мамо. У мене все аж перевертається, коли подумаю, що між вами щось є.

— Він хоче одружитись зі мною... а я не можу більше жити в самотині.— Мабуть, вона відчула, як я зіщулився, бо запитала: — А що б ти сказав, коли б я вийшла заміж?

Я не відповів. Трохи перегодом устав і вмився, а вона підсмажила мені рубець у тісті й налила чаю. Я сів до столу. В кухні було приємно й затишно, ми сиділи там лише вдвох, до того ж суперечка закінчилася моєю перемогою. Але ніколи ще я не відчував себе таким нещасним. Уже в ліжку я пригадував усі бійки, що їх мені довелося витримати, і сказав сам собі: ні, друже, не годиться зазнавати самих тільки поразок, хоч іноді й поразка ліпша за перемогу.