Фелікс Австрія

[9.1.1900] Розділ 1

Нема спокою в цьому домі.

Особливо на зимові свята. Карнавал на карнавалі: бал техніків у театральній залі, перший «вовняний» вечір[1] в Музичному товаристві ім. Монюшка, у казино — академічна вечірка, костюмований раут, який організував місцевий «Сокіл», і так на два місяці наперед. На Сильвестра в міському казино першу кадриль танцювало всього 28 пар. Зате багато гостей було в «Зірці» і в Міщанському товаристві. Весело бавились, кажуть, наші євреї у своєму клубі. Як завжди, королевою балу обрали пані докторову Естер Функельштайн — і справедливо: коли висока пані докторова проходить вулицею, немає жодної людини, яка б не обернулась, не зупинилась, не задивилася вслід; а потім вона все крутиться в думках, як сумна мелодія.

Аделя любить товариські розваги, ще й мене за собою тягає. Я б не ходила, бо добре знаю, як панюньці в зефірних сукнях перешіптуються за Аделиною спиною: «Адель Анґер ходить на карнавали з домашньою службою, а шлюб взяла з руським трунарем», — але Петро ніколи її не супроводжує, як би я могла відпускати її саму.

Петро не трунар. Він робить статуї на могили і гробівці. І всі ці панюсі ридають гіркими потоками, аж їм синіють носи, коли бачать на кладовищі Петрових скорботних янголів чи мармурових дів із розвіяними косами, що похололи навіки.

Петро працює в майстерні у Казимира Бембновича, на Сапіжинській, навпроти стрімкої німецької кірхи[2]. Там, де тополева алея провадить на цвинтар.

Але тепер він закінчує мармурові роботи у нашій катедрі: у головній наві мармур темно-зелений, у бічних — кремовий. Каже, іконостас уже помальований та позолочений. Запроваджують газове освітлення.

Я щодня ношу йому туди обіди: криваву кишку з каші, вуджену солонину, квасолю, печінкові галушки, бульбяники, крокети з гороху. Вулиці погано розчищені від снігу, дрожки[3] раз по раз застрягають у кучугурах. Сутеніти починає вже після третьої, але ліхтарник не поспішає запалювати ліхтарі. На кожному кроці — зграї розігрітих оковитою хлопів. Міська пропінація[4] зробила їм небачений подарунок на свята: літр — 66 центів. Їсти за ці гроші не наїсися, зате нап’єшся так, що не тільки про голод забудеш, але й імені свого не пригадаєш.

А потім не знають, що з собою зробити. Нині вночі ходив один попід вікнами, горлопанив, аби його впустили переночувати. Кричав: не маю де спати, ноги змерзли. І таки знайшов, де їх зігріти: забрала його поліція, мусив загрітися в арешті.

Останнім часом розвелося навколо стільки злодіїв, шахраїв, розбійників, що страшно на вулицю вийти. Хочеться замуруватися в хаті і носа не вистромлювати. А іноді думаєш: а хто сказав, що вдома безпечно? Хто сказав, що і тут на тебе не чигає розбійник — хтось, кому ти довірливо підставляєш свою незахищену шию.

Петро каже: дійшла новина, що з костелу Святої Анни в Озерянах зник старовинний остенсорій[5]. І знову — жодних слідів чи свідків, усі двері — на замках і засувах, вікна цілі, всередині — порядок. Так, ніби крізь стіни увійшли світлі ангели і забрали коштовний предмет на Небеса, щоб там із його допомогою славити Ісуса.

Це триває вже досить довго: в Микулинцях, де щойно після пожежі відновили храм, розчинились у повітрі дві золоті патени[6] — одна із зображенням Вифлеємських ясел, інша — гробу Господнього. Тільки напередодні священик із дияконом таємно сховали тарелі до кованої скрині. Вранці диякон — у крик: скриня розчахнута і порожня, єдиний ключ — у священика, обох їх дотепер тримають в ув’язненні.

У монастирі отців василіан Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Бучачі, зведеному на горі Федір, було так. Послушник Бенедикт, ідучи о третій годині ранку зі своєї келії, розташованої в корпусі, що примикає до церкви з правого боку, прямував до стайні годувати коней — і почув крізь стіни, прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринтського ордера, як об темперний релігійний живопис XVIII сторіччя лопочуть крила ангелів. Він не сумнівався ані на мить у природі цих звуків. То було схоже на голубів у дзвіниці, розповідав Бенедикт, тільки розміри птахів мусили б дорівнювати людським.

На ранок виявили безслідне зникнення пасма волосся з відтятої голови Йоанна Предтечі, мощей святої Мундицїї, голки з тернового вінця та шматка губки, з якої Ісуса поїли оцтом. Усі ці неоціненні божественні предмети розчинились разом із золотою скринькою, інкрустованою коштовним камінням.

Рабе Давид Моше, засновник Товариства вивчення Тори у Чорткові, повідомив про зникнення з таємних сховків Старої синагоги срібної цукернички на гнутих ніжках та прикрашеної рослинним орнаментом для зберігання плоду етрог[7]. Щоправда, лежало в ній щось зовсім інше — але це, мовив рабе, таємниця, яку не можна розголошувати за жодних обставин.

Коли з синагоги у Бродах (міста відкритих дверей і благословенного мудреця Баал Шем Това[8]) зникли старовинний кіддушний келих, ханукія[9] з золотим левом, що іде, та яад, прикрашений смарагдом, хтось несподівано пригадав пантоміму мандрівних бродензинґерів[10], яка розповідала про те, як Господь Саваот переносить до Небесного Єрусалима свій народ: спершу — речі, тоді — храми, тварин, житла, дивуючи земних людей непоясненними зникненнями. Далі розчиняються в повітрі святі, мудреці, музиканти, діти, аж коли на грішній землі не залишається жодного єврея.

Усі ці моторошні події не можуть не свідчити про те, що наш світ доживає свої останні миті. Хтось Неосягненно Безмежний зараз засопе, солодко витягне кінцівки — і прокинеться. Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане. Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.

Щоб не думати про це, люди думають, наприклад, про свята. І не дають собі спокою.

Аделя витягнула мене на концерт молодесенького Рауля Кочальського. Йому немає ще навіть п’ятнадцяти років, але клавіші фортепіано тануть під його пальцями — здається, він керує інструментом за допомогою погляду, сили думки, похитування голови. Так, як я керую шатківницею, коли квашу капусту з кмином.

Рауль — русявий юнак із круглим обличчям, ясними очима, пухкими рожевими щічками. Здається, на цій ніжній шкірі ще й вус не сіється. Аж хочеться вщипнути. Так я прошепотіла Аделі, коли він вийшов до публіки на перший уклін — а вона закотила очі і боляче штовхнула мене в ребра своїм гострим дошкульним ліктем.

Але потім, коли ця дитина торкнулась своїми восковими пластичними пальцями вишкіреної пащі рояля, мені стало соромно. Спочатку він грав Моцарта, Ґлюка і Гуммеля, потім уже тільки вальси Шопена й «Impromptu fantasie», а мені було так недобре, так не по собі від цих звуків — ніби я не мала права тут бути і чути їх: я, така незначна, їх, занадто прекрасних.

Ох, тепер уже мені не було так смішно від того, що в семирічному віці Рауль Кочальський отримав нагороду Паризької музичної академії, у восьмирічному — написав першу оперу, одинадцятирічний — відіграв тисячний концерт, дванадцятирічний — виступив перед перським шахом Насер ед-Діном, який ще встиг перед загибеллю від рук заколотників насолодитись талантом хлопця і навіть нагородив його титулом Придворного Піаніста, а також орденом Лева і Сонця. Титулами обдарували дитину і султан турецький, і король іспанський. І як я могла тепер сидіти так близько від нього, від цього пухкого білявого Лева і Сонця, і слухати його музику.

Забагато, забагато свят у цю зимову пору.

Коли я рано подавала сніданок, Петро сказав: «Наша служба така інтеліґентна. Не здивуюсь, якщо піде нині ввечері вислухати лекцію про сучасну військову техніку».

Що я йому зробила, що він так мене страшно не любить.

Аделя ледве переконала його взяти мене на виставу знаменитого на цілий світ ілюзіоніста, шевальє Ернеста Торна. Вона знає, що я змалку цікава до природи різних чудес, до того, що звуть магією і чародійством. Особливо в наші часи, коли світ уже майже розгаданий, ці темні згустки манять мене, запрошують проникнути до самої суті, знайти відповідь.

А часи швидкі, часи світлі. Фабриканти Марґошес і Ліберман мчать Тисменицькою дорогою на автомобілях зі швидкістю 15 кілометрів на годину. Ще не встигли ми натішитись дивовижними газовими ліхтарями — а вже наш двірець[11] освітлено електрикою (ну й нехай він постійно западає в темряву на радість кишеньковим злодіям). Ще не находилися до фотопластикуму[12], де перед очима, як у байці, з’являються опуклі образи з далеких країв, як ці образи ожили і зарухались в електричному театрі, який привозить пан Оесер. Без слонячого крику паротягів, без клаптів масної сажі з їхніх хоботів, без запахів залізничного паленого вугілля ми вже не уявляємо ні себе, ні міста. І вже тільки сміємося, коли чиясь бабця пригадує, як повз коломийську ратушу пустили льокальку[13], що мусила раз по раз зупинятися, аби з колії забралися люди разом зі своїми козами. Як же тоді було дико і темно!

А нині — фотографічні апарати за лічені хвилини збережуть на вічні віки твій точний образ, мов відображення в люстрі, тільки ще досконаліше. А телефонний апарат дозволить цієї ж миті крізь тріскучі товщі повітря і завивання вітрів, крізь стіни, стовбури дерев і складки пагорбів почути голос когось, до кого Марґошесові на своєму швидкісному автомобілі ще мчати і мчати. Проміння Рентгена наскрізь бачить людське тіло з усіма фляками. А кожна найменша частинка щодень ділиться на чимраз менші, і вони рухаються і кружляють навколо нас, у нас, у всьому, всюди. Збите у вузол волосся на голові, як з’ясувалося, не утворюється від «готування та споживання риби у спосіб жидівський», воно не буває «самцем» чи «самицею», і його відстригання не призводить до негайної смерті. А пускання крові не тільки слабо лікує хвороби, а ще й може поважно зашкодити.

Якщо так піде далі, то і Бога пояснить фізика. Кількасот років тому за ці слова мене б спалили біля ратуші, і я стала б другою страченою в нашому місті відьмою.

Як на мене, якщо вже вірити в чудеса, то нехай це будуть чудеса задля розваги — наприклад, вистави всесвітньо відомого ілюзіоніста, шевальє Ернеста Торна, якому належить львівський «Колізей Торна» — «підприємство для репрезентації розмаїття міжнародних штукмайстрів у заграничний спосіб». Хоча і в цьому випадку я не маю жодного сумніву, що кожне диво шевальє — всього лише добре продуманий фокус і розгадка — на відстані простягнутої руки, просто перед очима ошелешеного роззяви.

Перед портиком з колонами Міського театру ім. Монюшка, урочистий золотий купол якого — мов накривка круглобокої цукернички з коштовного набору, позаду натхненної спини Міцкевича з білого каррарського мармуру зібралися глядачі: «грубі риби» — банкові урядовці, голови великих фірм, достойники залізничних колій — з пишними бакенбардами на щоках, відрощеними на знак лояльності до Австрійської монархії (деякі у своїх самовідданих стараннях перевершили самого Франца-Йосифа, чиї бакенбарди досягнули найбільшого розквіту в часи всесвітньої виставки в Парижі 1867 року), зі своїми дамами, одягнутими за найновішою модою, яку можемо роздивитися вже всередині театру. Встигати за модою — не так уже й просто, як видається, оскільки тепер вона переживає час переходу з широкого крою на вузький, створюючи неабияке замішання і хаос. Тому поруч із вузькими англійськими спідницями хвилюються численні волани, поруч із тяжкими оксамитовими аплікаціями в’ються грайливі разки блискучих намистин, пацьорок і коралів, поруч із бантами та квітами одяг зіпнуто стриманими пряжками. Спільна риса тільки одна: виріз сукні, який глибоко відкриває не лише частину грудей, але й плечі, а корсаж тримається тільки на вузесенькій стрічці або легкій тюлевій застібці. Не забуваймо про капелюхи, вражаючі розміри яких роздуті ще дужче завдяки щедрим розмірам зачісок, закріплених чудернацькими гребенями та шпильками. На лебединих (хоч нерідко теж — курячих або й індичих) шийках — золоті ланцюжки з медальйонами, серцями та хрестиками, заново видобуті з закамарків набитих прикрасами скриньок. На таких же золотих ланцюжках розгойдуються взад-вперед віяла: одна перевісила його через плече, інша — прикріпила на пояс. Черевички й панчохи у кожної — до кольору сукні.

Щось ще змінилося в силуетах станиславівських пань. Ну звісно — таке враження, що кожна припасувала собі нову пару грудей: тепер їхні бюсти низькі та менш повні, що, зрештою, більшою мірою пасує до модного крою спідниць. Рукави суконь стають дедалі вужчими й довшими — ще, чого доброго, ми невдовзі відмовимось від рукавичок.

До бюстів дуже пильно придивляються наші місцеві ґоґусі — лощені й пахучі молодики з тонкими вусиками і волоссям, рівно зачесаним на проділ посередині. Усе у них перебільшене, ніби насильно розтягнуте в різні боки: велетенські коміри, фантастичні кравати з химерними візерунками, капелюхи неймовірної височини (здається, не влізуть у двері).

І назовні, і всередині, у фойє, тільки й чути, що фантастичні розповіді про магію шевальє Торна: про те, як він розчиняє в повітрі речі, як примушує літати людей і предмети, розрізає їх на шматки, а потім знову зрощує, як за кілька хвилин з крихітного зернятка на сцені виростає дерево, що тут же починає плодоносити, а з дзеркал, полум’я свічок та води в прозорих посудинах з’являються рухомі тіні, які танцюють моторошні танці і відповідають на запитання публіки.

У самій чаші театру панує задуха. Ледь відчутний запах нафти з газових світильників змішаний із жирним ароматом помади для волосся, солодкої пудри та парфумів. Шурхіт шовку й атласу, що м’яко оплітає схвильоване людське шепотіння. Червоний плюш, яким оббито крісла, водночас жорсткий і ніжний на дотик. Збудження лоскоче нерви: у пань розпашілі щоки, панове, навпаки, стримані й зосереджені.

Чийсь безшелесний силует проплив під стінами, один по одному гасячи світильники, ховаючи в темряві білу кучеряву ліпнину з золотими іскрами, крісла й публіку, і залишаючи освітленою лишень напівкруглу сцену, прикриту криваво-червоними складками лаштунків. Зал поступово занурюється в темряву й тишу, тільки тріпочуть гігантськими похмурими крилами екзотичні метелики віял.

«Я би дуже просив пані, щоб пані зняла з себе цю каравелу», — чується звідкілясь сердите шепотіння.

«Це неможливо, — лунає непохитна відповідь. — Мій капелюшок прикріплений шпильками. Вони порозсипаються, і хтось може поранитись».

«Але пані заважає дивитись не лише мені — ваш капелюх затуляє видимість трьом особам!» — наполягає обурений чоловік.

«Перепрошую, нічим не можу зарадити», — різко розчахується віяло, нервово бовтаючи повітря, немов сметанку на крем.

«Ну звісно! — драматично зітхає чоловік. — Чого хотіти від цієї публіки, чого хотіти від її смаків. Якщо вони не годні прийти на Проскурницьку і на „Боян“[14] чи на виступи Люблінської опери, зате ходять милуватися витівками якогось штукаря!»

«Ах, пане Яновичу! — бринить насмішкуватий дівочий голос. — Зате пана доктора всюди повно».

«І то — у вишиванці!» — з презирством шипить пані з «каравелою» на голові. Залою, немов брижі по воді, пробігає хихотіння та несміливі й тихі вигуки несхвалення, але в цю мить куліси здригаються і починають роз’їжджатися у протилежні боки, відкриваючи сцену, у центрі якої стоїть червоно-синя китайська пагода з кількома дашками, хвацько закопиленими з країв. Під цими дашками на мотузках звисають дві рівненькі в’язанки соломи.

Западає тиша, в якій вряди-годи чується порипування крісла, чиєсь покахикування чи бурчання у шлунку. Пагоду підсвічено згори і з боків, решта сцени занурена в напівтемряву. Очі глядачів пильно обстежують цей простір, намагаючись вловити бодай найменший рух, вихопити хоча б натяк на те, що от-от почнеться незвичайне дійство. Вони стримують всередині пружину нетерпіння, повністю готові до того, що зараз звідкілясь вистрибне несусвітня проява чи викотиться несказанне чуперадло, випурхне незбагненна дивовижа, станеться щось цілковито немислиме, щось таке, чого й уявити не можна. І вони повністю до цього готові, напружені і перелякані, збуджені до краю.

Але нічого не відбувається. Минає п’ять хвилин. Сім. Вісім. Сцена так само нудна і темна. Пагода, знайома до найменших подробиць, стирчить безглуздо, без жодного сенсу.

І ось натягнута, мов жилка, атмосфера поволі починає провисати, поступаючись місцем розчаруванню й роздратованості. Жоден канатоходець тепер не зможе по ній пройтись, небезпечно похитуючись над головами публіки.

Крісла риплять дедалі енергійніше, шепотіння наростає, зливається в одноманітну товщу звуків, з якої дедалі частіше вибиваються окремі, майже голосні, вигуки. Залою прокочується хвиля позіхань, що передається одному від одного, без жодної на те згоди й бажання — така інтимність, наче поцілунки. Якийсь сивий огрядний пан (у темряві складно розгледіти, але схоже, що це буркотливий Бібрінґ, маґістр фармації), крекчучи й сопучи, намагається підвестися зі свого сидіння, хапається руками за спинку крісла попереду і за простягнуті руки сусідів, але щоразу тяжко гепається назад, від чого з його ока випадає монокль і безпорадно розгойдується на золотому ланцюжку, поки пан Бібрінґ (так-так, це справді він), роздуваючи щоки і ніздрі, вже мало не креше іскри від люті.

Кілька людей вже встигло вийти, інші в нерішучості зважують, як діяти: чекати далі чи вимагати повернення грошей за квиток.

І тут уся ця неспокійна піна розступається, ніби всякає в пісок. «Ааах», — видихає публіка, на мить перетворившись на гігантські легені казкового велетня. Ті, що не встигли, переполошено запитують: «Що? Що таке? Що сталося?» — і тут же замовкають, зрозумівши, що пропустили. І все одно їм звідкілясь достеменно відомо, що саме відбулось на сцені.

Там, просто з повітря, перед синьо-червоною китайською пагодою, виткався шевальє Ернест Торн, власного персоною.

Він не вийшов із-за лаштунків, не виповз із пагоди, не вислизнув із темряви на сцені. Жодного руху не відбулося, ніщо не потривожило застояного повітря. Кожен присутній у цій залі може заприсягнути: шевальє Торн весь час був там, у центрі сцени, з тієї самої миті, коли роз’їхались куліси, він непорушно стояв і спостерігав за глядачами.

Чому ж ми його не бачили?

Торн завмер, як комаха, що прикидається гілочкою чи сухим листком. Я можу розгледіти: він не кліпає, і груди його не піднімаються від подиху. Обличчя спокійне, зосереджене, розслаблене. Він дивиться просто перед собою — але складається враження, що бачить одночасно всю залу, ложі, задні ряди, бачить працівників театру, схованих у закамарках. Ліве око трохи примружене і здається меншим від правого, ліва брова — нижча від іншої. Це надає обличчю шевальє лукавого виразу. Кінчик його носа ледь роздвоєний. У нього коротко підстрижені настовбурчені сірі вуса і така сама акуратна борідка.

На голові у шевальє — шовковий циліндр, а одягнутий він у фрак з ластів’ячими фалдами, що підкреслює його величну поставу. Під фраком — білосніжна сорочка з накрохмаленим стоячим коміром, кутики якого загнуті. Світло вихоплює смарагдові іскри на його вочевидь коштовних запонках. Поверх сорочки — біла камізелька з піке, застібнута на три ґудзики. Шовкова краватка-метелик. У нагрудній кишені — біла хустинка, на руках — білі рукавички. Все, як і належиться ілюзіоністові. На штанах — атласні лампаси. Поблискують лаковані черевики. Через зігнуту в лікті праву руку перекинуто тканину чорного кольору. У руці Торн тримає невелику подорожню скриньку зі шкіряними ремінцями.

«Я знаю, як він це зробив», — шепочу я на вухо Аделі, яка сидить між нами з Петром, міцно тримаючи за руки. Петро теж нахиляється ближче, щоб почути. Я зауважую, як змірює мене лихим оком пані Гелена Фестенбурґова, одна з організаторок нашого міського аматорського театрального гуртка, як витончуються на нитку її нервові губи.

Та я продовжую, прагнучи задовольнити цікавість Аделі та Петра: «Він був прикритий з ніг до голови тією тканиною, яку тримає в руках. З внутрішнього боку вона — синьо-червона, строката, як пагода, і тому зливається з нею».

Я впевнена, що не вигадала це, що чітко бачила, як плавно зіслизала додолу шовкова пелена — наче з повітря хтось здер верхній найтонший шар.

Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.

Аделя заперечно крутить головою. Вона хоче вірити в чудеса, вічна дитина. Петро хитро примружує очі, по-змовницьки мені посміхається.

Коли залу знову накриває тишею, Торн ледь помітно киває, вичікує ще кілька тягучих митей, а тоді, спритними пальцями відкривши скриньку, починає виймати з неї якісь барвисті лахи, вишиті довгі льолі, широкі панталони з кокардами і фальбанками, тюлі, мережива й шалі з барвистими аплікаціями, шкіряні мештики з закучерявленими догори носаками. Усе це він без поспіху демонструє публіці, річ за річчю, з усіх боків — і складає купою на підлозі. А тоді, перевернувши скриню догори дриґом, витрушує її і просить переконатися, що в її червоному атласному череві не зачаїлося жодної речі. Окрім хіба що кількох мотків мотузок.

Торн знімає з пагоди в’язанку соломи і починає набивати нею річ за річчю, старанно утрамбовуючи. Невдовзі поруч із ним стоїть жіноче опудало, міцно скріплене мотузками, — обличчя з мішковини, високий тюрбан, застібнутий посередині брошкою, довгі одежі, що спадають до самого долу. Шевальє береться за іншу постать, набиває нижню сорочку соломою звичними рухами, немов м’ясник, що наповнює цупку свинячу кишку мішанкою з каші і крові. Друга лялька — чоловік в темних шароварах і білій сорочці, на голому обличчі чорніють бутафорські, хвацько закручені вуса.

Дівчинку Торн напихає соломою блискавично, кілька колових рухів, кілька міцних вузлів — і вона приєднується до родини. Він садить її біля ніг великих опудал, схрещує по-турецьки безвольні ноги в панталончиках, у руки вкладає ситару. Тоді накриває солом’яну постать шовковою тканиною, обережними, ніжними рухами розгладжує її на голові, плечах, ногах ляльки, акуратно поплескує, перебирає пальцями складки тканини, заправляє її і вирівнює, знову повертається до обличчя — і несподівано стає помітно, що там, де щойно була тільки пласка полотняна куля, набита сушеним сіном, раптом проступили риси обличчя: виїмки очей, кінчик носа, опуклі щоки. Водночас розлягається тихе тягуче бриніння, що млосно відгукується утробним пульсуванням в нутрощах глядачів. Звуки стають голоснішими, мелодія явно ллється з-під тканини, що вже починає ворушитися під долонями ілюзіоніста. Він легенько, двома пальцями, бере покривало за край і повільно тягне на себе.

«Аххх», — видихає публіка. Біля двох опудал сидить справжня жива дитина, маленька і зграбна, з м’якими щічками і серйозними очима, густо намальованими темною фарбою, пощипує пальцями струни ситари і плавно погойдує голівкою, обмотаною великим тюрбаном.

Торн, по черзі накриваючи їх тканиною, оживляє жінку і чоловіка. Обличчя жінки густо нафарбоване: рум’яні щоки, отруйно-пурпурові губи, вугільні брови. Чоловік досить дрібної статури, тонкий, так само делікатний, як його пара; на вузькому обличчі (очі та брови теж щедро підведені) стирчать накладні вуса, недоладні не менше, ніж на полотняній кулі, що слугувала опудалу головою.

Пара танцює під нерівні звуки ситари, вони мало нагадують мелодію. Зрештою, рухи чоловіка й жінки також не назвеш танцювальними: вони розгойдуються, як сновиди, мляво крутять головами, вигинають спину, мов розминаючись після довгого сну, торкаються одне одного самими кінчиками пальців, ніби намагаються пригадати когось забутого.

«А це як пояснити, пані сиромудра?» — чую я поруч із собою уїдливе шепотіння. Петро посміхається правою частиною уст.

«Потім, потім розповім, — відмахуюсь я від нього. — Зараз треба все запам’ятати».

Фестенбурґова сичить на нас, як розлючена гуска, ще й надимає воло. Я дивлюся на Аделю: її очі широко розплющені, уста напіврозхилені, здається, вона перестала дихати. Петро стежить за моїм поглядом, якусь мить вдивляється в світле Аделине обличчя, і я бачу, як крізь нього прокочує хвиля почуттів — він і сам починає сяяти, йому забиває дух. Я повертаюсь до сцени, але щось уже заважає мені насолоджуватись виставою, якийсь паразит присмоктався до мого серця і отруює кров.

Тим часом дитя кладе на підлогу ситару (ситара продовжує грати сама — навіть видно, як тремтять струни) і долучається до танцю. Воно ходить на руках, закинувши ступні за потилицю, вклавши їх на тюрбані. Скручується в клубок і кілька разів перевертається. Зводиться на рівні ноги, тоді прогинається назад, впирається руками об підлогу, наближається долонями до стоп і робить кілька кроків на чотирьох кінцівках, зігнуте рівно навпіл. А тоді скручується в клубок і котиться під ноги Торнові. Шевальє обережно підіймає живий м’яч обома руками і вкладає його до круглого пудла — не набагато більшого від коробки для циліндра.

Я бачу, що пані Фестенбурґовій зле: вона відвернула голову, сперлась чолом на руку і заплющила очі. Глядачі закривають долонями обличчя, скрикують і хапаються за груди.

Торн кладе пудло на невідомо коли розстелений невеличкий килимок, поруч із ногами пари закоханих, які продовжують зачаровано танцювати, а тоді, плавно скинувши руками, накриває всіх трьох незмінним шовковим покривалом. Ще впродовж якоїсь хвилини з-під тканини випинаються опуклі частини тіла, але раптом все завмирає. Ілюзіоніст тягне покривало на себе і відходить убік. «Ахххх, — видихає знеможена публіка, — ахххх, аа-аххххх».

Чоловік і жінка зникли. Немає ні їх, ні опудал, ні лахів. У повітрі, кілька метрів над підлогою, сидить дитя: величезний тюрбан химерно охоплює крихітну голову, личко не по-дитячому поважне, рукою, яка стримить з убрання, що спадає вільними складками, притримується за дерев’яний костур — єдине, що торкається землі.

Торн ховає дитину під покривалом, повільно обходить навколо, любовно розгладжуючи та обсмикуючи — і знову зриває накриття.

Дитя й далі висить у повітрі. Хоча ні — це не дитина: той самий одяг, тюрбан, так само намальовані чорним очі. Риси і форма обличчя, його вираз і його поважність — усе дуже схоже, але на сцені тепер доросла жінка: одяг напнутий на округлих грудях, втомлена шкіра навколо очей, гіркота в кутиках уст.

Жінка зникає під покривалом, а за хвилину з’являється вже новою. Тепер це старша пані з глибокими зморшками і землистою шкірою. Обвислі повіки майже повністю прикривають вибляклі очі, безбарвні губи луком вигнуті вниз. Вона сидить незворушно, без жодного видимого зусилля, тримаючись висохлою рукою за костур. Якщо уважно придивитись, у ній все ще можна розгледіти дивовижну дівчинку, яка грала на ситарі.

Видовище нескінченно печальне. Покинута ситара продовжує бриніти, ніби говорить: ви минаєте, а я залишаюся. До її звуків домішується незручний шерехкий звук. Видається, що панові Торну він теж заважає: його обличчя вже не таке спокійне, він запитально дивиться на стару жінку. Повагом підходить до неї, випростовує руки, готуючись накрити шовком. Стара хрипить, з її сірих губ разом із судомним кашлем бризкає піниста слина. Вона хилиться вперед і падає чолом на руку з костуром. Торн робить нервовий крок вперед, бере її долонями за шию, відсахується. Шовкова пелена злітає зловісним птахом. Лаштунки скриплять, починають поволі зсуватися. Публіка встигає розгледіти, як Торн скидає циліндр, зриває рукавички і кидає їх долу.

Лунають поодинокі невпевнені аплодисменти.

Решта публіки мовчки сидить, боїться поворухнутися. Вистава виявилась коротшою, ніж обіцяли афіші.