Фелікс Австрія

[10.ІХ] Розділ 14

Він увійшов до передпокою вкрадливо, наче кіт. Від нього пахло колонською водою, свіжонафіксовані вуса й борода слухняно лежали, волосинка до волосинки. Тицьнув мені в руки свій капелюх, урочисто засяявши бездоганною фризурою, вичесаною з якимось пахучим лоєм. Ціпок легким рухом закинув до підставки для парасоль, швидко стягнув білі рукавички і склав їх на мідній таці для візитівок.

«Вітаю пані дому», — вклонився мені низенько і простягнув пишний букет білих хризантем, якого я до тієї миті не зауважувала при ньому. Холодний і терпкий запах квітів, який я завжди так любила, забив мені памороки.

«Але я, прошу пана, не є жадною панею дому», — відказала я роздратовано, хоч розгубленість, викликана його несподіваною появою та нетиповим поводженням, надала моєму тонові певної небажаної м’якості.

«Це неважливо, — сказав він. — Прошу дозволити — я себе відрекомендую. Ернест Торн, шевальє, маг, ілюзіоніст, власник львівського «Колізею Торна» — підприємства для репрезентацій розмаїття міжнародних штукмайстрів у заграничний спосіб. Не можу передати, яким нектаром повниться моя душа з приводу нашого зі світлою панею знайомства».

Його голос розтікався передпокоєм, мов лінива патока; стікав шибами, скрапував на підлогу зі скісного сонячного проміння. Мені здалось навіть, я вгрузла в ньому мештами. Мов шовкопряд, ткав він навколо мене якусь солодку липку пастку — сатиновим голосом, пронизливим поглядом, м’якими жестами.

Врешті я себе опанувала: повернулось моє самовладання, розгубленість минула.

«Прошу пана, пане Торн, чи ви домовлялись із господарями про візит? Бо мені про це нічого невідомо».

Міркуючи, чи варто попросити пана Торна негайно піти собі геть, доки фіакр не від’їхав іще надто далеко Липовою, я водночас боролася із відчутною спокусою перед ним розтанути: його відкрите обличчя з виразними рисами, вся його безпосередня манера діяли на щось, непідвладне розумові, — у цю мить він викликав до своєї особи відчуття безумовної симпатії.

Вбраний, неначе граф: у лискучі мешти, що лунко клацали по долівці, у білосніжну сорочку зі стоячим коміром з вилогами — тканина аж хрумкотіла, така була накрохмалена; штани у вузеньку смужку, залізком випрасувані рівненькі стрілки на підгорнутих штанинах; сурдут із дорогої тканини, з нагрудної кишеньки якого визирала вигадливо згорнута хустинка; верхній ґудзик камізельки був недбало розстібнутий.

Я й незчулася, як уже запровадила його до салону.

Аделя рвучко кинула своє вишивання і зірвалася з канапи. Як же їй бракувало тепер ще однієї пари рук: моя бідолашка не знала, за що їй хапатись — чи волосся пригладжувати, чи обсмикувати та розгладжувати свою домашню коронкову сукню.

«Ох, яка несподіванка! Шевальє, яка честь!..»

«Шевальє Торн приніс для тебе ці хризантеми», — тицьнула я букетом Аделі в лице.

«Квіти не зрівняються красою з королевою цього палацу», — ґалантно вклонився Торн і тут же, вийнявши з-за сурдута цупкий аркуш, кількома рухами вправних пальців склав із нього крихітний будиночок з башточками і на долоні простягнув його Аделі. Аделя зашарілася, роздивляючись це диво, а Торн тим часом обдарував мене багатозначним поглядом, який давав зрозуміти, що слова його стосувались насправді аж ніяк не Аделі.

«Стефаніє, поклади квіти у воду і подбай про каву для нашого гостя», — врешті Аделя прийшла до тями; рум’янець поблід на її лицях, і шкіра набула звичного блідого відтінку.

«І поклич господаря. Скажи йому, хто до нас завітав!»

Торн сплеснув руками, роздивляючись вітражну стелю. Кольорове скло відкидало барвисте проміння на його незвичайне обличчя, роблячи шевальє схожим на демона чи якогось духа.

«Це небачене диво! Ви живете у правдивій байці!»

Аделя взяла Торна за лікоть і заходилась докладно оповідати про будівництво її архітектурного дива — про те, як звичайний собі русин спробував втілити мрію своєї княгині, посеред нудного містечка з бридкими темними хатами вибудувавши чи то корабель, чи далекий острів з небаченими рослинами й звірами, чи венецьке палаццо, чи римський храм. Про те, як той русин, повернувшись із навчання у Віденській академії, все тужив за великими світами, все не міг знайти собі спокою, як чудовисько-кит, загнане у в’язницю тісної бухти серед понурих скель, аж доки не зустрів свою сирену, яка солодкими співами переконала його, що справжній мандрівник вміє подорожувати й зазнавати пригод у найтіснішім покої без вікон, і розгортати безмежне полотно світу, неба і води, різьблячи його з каменю…

Аделя щебетала, мов заворожена — і я не годна була зрозуміти, чи це Торн вплинув на неї своїми магічними штучками, чи вона, за своєю звичкою кокетки, намагається заманити його у власні тенета.

Ці думки витверезили мене — і тут же на зміну п’янкому станові мене охопило побоювання за Фелікса: адже Торн явно прийшов по нього, не інакше. Малому загрожувала небезпека!

Я кинулась на кухню, зазирнула у всі звичні місця й шпарини — Фелікса ніде не було. Шепотіла, кликала його, мало не плачучи, — тиша і пустка, жодного сліду хлопчика, наче й не з’являвся він тут ніколи.

Кинулась сходами до Петра — той якраз малював ескіз нового гробівця (хрест, густо оповитий плющем, покинуте пташине гніздо з пір’їнами в ньому — з певного часу Петро не міг наважитись різьбити постаті людей та ангелів).

«Стефо, що сталось? Пожежа?»

«Торн прийшов, — видихнула я. — Фелікс зник».

Петро кілька хвиль дивився на мене мовчки, тоді встав і рушив до дверей.

«Чекай, — зупинила його я і метнулась до шафи. — Свіжу сорочку вбери».

Петро слухняно скорився.

«Дитину знайди», — суворо кинув мені, поки я застібала ґудзики.

«Знайди! — засичала я, хижо на нього витріщившись. — Ти ніби не знаєш, як той малий кльоцок вміє ховатись. Де я його тобі тепер знайду! Аделя наказала мені ще й гощення нести…»

Петро почухав підборіддя.

«То й добре, — сказав мені набагато спокійніше. — Не шукай його. Так буде безпечніше. Роби, що Аделя сказала».

Я фоскнула[52] і побігла додолу сходами поперед нього на кухню. Петро, не поспішаючи, спустився і рушив до салону. Розмелюючи в млинку кавові зерна, я чула, як екзальтовано Аделя вигукує щось до Петра, а шевальє знову починає знайомство. Чула здивований голос мого господаря, їхнє приглушене бубоніння, а сама гарячково думала: чим же гостити пана Торна. Застали мене нині панове зненацька, я не сподівалась.

А тому, вирішила я, будемо обходитись тим малим, що маємо.

Постановивши так, я вийняла з п’єца виварку, в якій, іще теплі, лежали рядками голубці з тертою бульбою — рівненькі та круглобокі, мов поросята. Швиденько загріла до хрумкої іржавої скоринки кілька кілець кишки, а після них — учорашні кармонадлі[53]. У ту мить, коли я краяла шинку і сальцесон, до кухні увійшов Торн.

«Ммм, які смакоти, панно Чорненько!» — він схопив своїми вузькими пещеними долонями мою руку, вимащену смальцем, і ґалантно дзьобнув кінчиком носа.

«Та що це…» — я вирвала руку, витираючи її об спідницю, і відскочила від нього, ніби вжалена.

Торн, ані на мить не знітившись, не сфруструвавшись від такої пікантерії, розглядав моє королівство — аж надто зацікавлено та пильно, чого я спершу не зауважила, приходячи до тями після його химерної ескапади. Малими неспішними кроками він вимірював кухню, пильно приглядаючись до дзбанів, слоїків, мисок та мішків, нахилявся до самої підлоги, інспектуючи долівку під лавами і столом; вистукував кахлі п’єца і стіни, висував шухлядки, відчиняв дверцята буфета, навіть підняв порцелянову накривку цукернички — але з кожною хвилиною вигляд його робився дедалі піснішим. Фелікса шевальє не знаходив.

«Пані Аделя розповідала мені, — вів він при цьому світську бесіду, — що ви, панночко Чорненько, розгадали одну з моїх ілюзій. Гостроту вашого розуму відразу пізнати на обличчі, цього я не приховую. І з панею вам пощастило — так цінувати свою служницю!»

«То правда, пане, — видобула з себе я. — Негоже було б скаржитись».

Торн узяв із тареля плястерок[54] шинки і вкинув собі до рота.

«То, панно Чорненько, чи бажаєте ви знати таємницю людей, що сидять на повітрі?»

Мені пригадався виступ Торнових акторів на Сильвестра — крихітне дитя, що зав’язувало своє тільце ґудзом і вміщалось у циліндрі (а тепер виявилось хлопчиком, який живе в нашому домі і тепер ховається в якійсь шпарці від хижого ілюзіоніста), химерні танці набитих клоччям опудал і старіння людини, що відбувалось на очах у глядачів. Мене раптом затрясло, гірка слина наповнила рот, а в очах зробилося жовто: знову і знову я чула у вухах харчання і хрип старої людини, що сиділа на самому повітрі, і бачила, як порохнявим мішком її тіло гепає долу, позбувшись духа.

Торн пильно стежив за емоціями на моєму обличчі — те, що він бачив, здавалось, невимовно його тішило.

«Панно Чорненько, чи відомо вам, що все наше життя — це ілюзія? — промуркотів він, торкаючись навіщось моєї щоки кінчиками пальців. — Проте найприємнішою ілюзією є магія», — закінчив шевальє своє повідомлення і показав прозорий шматочок цибулі, що приклеївся до мого обличчя.

«Ви ж пам’ятаєте, що люди, які сиділи на повітрі, дотикали зігнутою ногою костура, який дивом стирчав із землі. Сей костур насправді — палиця, яка з’єднує дві надійні пластини: одна, прикрита барвистим килимом, служить підставкою, інша, схована у пишному вбранні артиста, водночас є для нього вигідним сидінням, яке дозволяє хоч цілими днями „висіти“ отак у повітрі», — Торн реготав, оголивши рівні білі зуби.

«Панно Чорненько, Стефо, у цьому немає жодного обману — люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію — і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок, Стефцю».

Я взяла до рук глибокий таріль із голубцями, непривітно насупила брови.

«Не морочте мені голову, шевальє Торн, — сухо мовила я, вказуючи головою на двері. — Я вже мушу нести гощення. На вас чекають в салоні. А я — темна проста жінка, не розумію вашої вигадливої мови».

«Але ж прошу вас, панно Чорненько, навіщо ви так себе обмовляєте? — з удаваним смутком зиркнув на мене він. — Адже я знаю, що панна асистувала з дитинства славному докторові Анґеру, гортала перед сном атласи й енциклопедії, читала наукові трактати…»

«Здебільшого — любовні романи».

«…Що панна ознайомлена з теорією про тілесні соки фон Рокитанського і добре розуміється на тваринному магнетизмі Месмера…»

«То радше саме пан є спеціалістом із тваринного магнетизму».

«Але ж ми не про те. Я тільки хотів розповісти про той прикрий випадок, свідком якого ви стали. Коли просто під час вистави на сцені померла хлопчикова мати — просто на очах у свого сина. Я підібрав її давно колись у столиці Бірманського королівства, показуючи свої недоладні тоді ще штукенції королеві міста Мандалая — Міндонові Міну династії Конбаун; вона стала частиною моєї трупи. Мала тіло маленьке, тонке, небувало гнучке, слухняне, здатне перетворюватися на що завгодно, — і чорні коси, які заплітала вигадливою короною. Справжня знахідка для мого мистецтва — тільки страшенно непосидюча: постійно втікала від мене з черговим своїм коханцем — а тоді поверталася знову. Так котрогось разу принесла нам у подолі цього… Фелікса. І ми прийняли його, як власну дитину, — на мить замовкнувши, гість несподівано забелькотів собі під ніс. — Але, цілком можливо, я помилився, і вона була молодою дружиною корчмаря з-під Сваляви, яку я звабив, щоб мене супроводжувала. Бо що би на неї чекало там, серед тих пияків».

Що це він плете, навіщо баки мені забиває своєю чаклунською ворожбою: Бірманське королівство, Мандалай, Міндон Мін — лиш би затуманити мене, зневолити, видурити в мене хлопчика.

«Пане Торн, шевальє. Прошу мене пробачити, але мої господарі злитимуться, що тримаю пана тут і не несу їжу до салону. Запрошую пана ласкаво».

«О, то я вам допоможу, Стефцю», — і він вправно підхопив тарелю з кармонадлями в одну руку і миску з кишкою в другу — я, рішуче розвернувшись, пішла коридором уперед, впевнена, що він мусить іти слідом.

Петро, зачувши мої кроки, розчахнув двері салону — і я остовпіла. Торн сидів за столом, поруч з Аделею, щось розповідаючи і без кінця складаючи з аркушів білого паперу витончені повітряні фігурки: квіти, птахів, метеликів. Весь стіл уже був заставлений цим грайливим непотребом. Аделя, підперши підборіддя кулачками, замріяно вдивлялась в Торнові вуса. Перед ними парували кармонадлі й кишка.

«Стефо, яка ж ти неповоротка. Де мені стільки нервів взяти, щоб тебе витримати? — знехотя повернувши голову в мій бік, медовим голосом протягнула Аделя. Без злості, без звичного запалу. Вона була схожа на кішку, розімлілу під сонячним промінням. — Змушуєш такого коштовного гостя накривати нам на стіл!»

Тоді вона знову поглянула ласкаво на Торна і промуркотіла: «То Фелікс — ваш син?»

О, святішого виразу обличчя, ніж у Торна цієї миті, ніхто й ніколи на світі не бачив — виразу святого обурення та втілення найвищих чеснот. Якби я не була знайома з отцем Йосифом, якби так глибоко не пізнала душею чистоти і щирості, в яких він існує, як риба у воді, — тепер, мабуть, була б пройнята наскрізь величчю шевальє.

Проте на Аделю з Петром Торн таки справив враження.

«Неможливо, — категоричним тоном відрізав він. — Ніколи не задивлявся на інших жінок. Зберігаю вірність перед Господом своїй єдиній дружині, пані Торновій. Хоча в певнім сенсі цей хлопчик — навіть більше, ніж син мені!» — вигукнув він із надмірним запалом і, вставши з-за столу, підійшов до мене впритул. Я відчувала його подих на своєму чолі.

«Під час тієї вистави Му грала водночас і молоду жінку, і стару бабцю, яка з’являлась у самому кінці. Своєю несподіваною смертю вона здивувала навіть мене. Що вже казати про бідолашного хлопчика — він був такий переляканий, що втік світ за очі».

Сумовито зітхнувши і наповнивши свої темні очі вологою, Торн продовжував говорити майже пошепки: «Я так потерпаю за нього! Народившись, дитя випало мені в долоні, і так майже увесь час і проводило в них. Ми спершу боялись, що він не зможе ходити: у хлопчика вроджена аномалія кісток, суглоби гнуться у всі боки: його можна звити в сувій, з нього можна скласти квітку, журавлика, японський ліхтарик, — і Торн тут же склав із паперу квітку, журавлика і японський ліхтарик і подав їх Аделі. — Ми возили його за собою у спеціальній колисочці, перші кілька років життя до нього були прикріплені різні важки та гирки, він мусив заживати риб’ячий жир і пити тюленяче молоко, які ми добували, ризикуючи власним життям і витрачаючи останні кошти. Я заліз у борги, з якими дотепер не можу дати собі ради: скільки акцептантів[55] мають на своїх руках мої векселі на страшні, нелюдські суми! Пані Торнова продала всі свої коштовності, актори мого театру мусили працювати втричі більше, щоб тільки наш хлопчик, наш ґумовий вузлик вижив… Лікарі з різних куточків світу казали нам: облиште, все марно, він загине, з цього калічки не вийде людини… Але ми не могли. Ні, ми не могли».

Навіть Петро, який дотепер зберігав іронічний вираз обличчя, здається, зворушився від цієї промови. Він витер рукавом очі, дбаючи, щоб ніхто не побачив його непроханих сліз.

Торн тим часом, вичекавши мить, почав жваво накладати собі на таріль голубці та кармонадлі.

«Як же пані пощастило зі службою! — прожувавши шматок, вказав він видельцем у мій бік і підморгнув Аделі. Я слухняно стояла при дверях. — Нині дуже нелегко знайти старанну і чесну поміч, яка би ще так знаменито готувала. Ґратулюю, панно Чорненько! У панни правдивий талант!» — і цього разу він понакладав собі гору гречаників та підчепив найбільше кільце кишки.

Аделя, вдоволена з такого повороту розмови, ледь зашарілась від гордості, але все ж, слід віддати їй належне, зберегла майже повну незворушність.

«Вдячні вам за комплімент, дорогий шевальє. Все ж ідеться тут не так про щастя, як про тяжку багаторічну працю. Зі служницею не може просто „пощастити“. Служницю доводиться виховати, виростити, навчити. З дозволу сказати — це нелегка справа, майже дресура», — поважно все це викладаючи перед Торном, моя Аделя була так схожа на свого батька: міцно стиснуті уста, очі без найменшого сліду кокетства, лише серйозність та зосередженість.

«Але що найскладніше, пане Торн — і мій чоловік тут не дасть збрехати, — продовжила Аделя, — таке виховання буде успішне винятково за умови теплого людського ставлення, товариського розуміння, близькості. Ся дресура, більше схожа на точну науку, яку розпочав мій батько над нашою Стефцею ще з пелюшок і яку підхопила я, проходила в атмосфері трепетній, душевній. Вся штука — зберегти цю тонку лінію, кордон, переступивши який, сповнена любові служниця зануриться у вседозволеність, а надто поблажлива пані отримає в домі прикру бабу, яка тільки й знає, що нарікати, і не має жодного натхнення готувати такі пишні сальцесони, як пан власне куштує».

Торн у відповідь прицмокнув язиком і закотив очі, демонструючи блаженство, отримане від кусника пережованого сальцесона.

«Дозволю собі тут притягнути порівняння з міжнародної політики, моє любе панство! — блиснувши очима, сказав шевальє. — Перейти межу — це так, як зробили тепер американці на Філіппінах (які перед тим закидали жорстоке поводження з філіппінцями тагалам): коли на північ від Орок’єти місцевий мешканець убив американського вояка, один із відділів американського полку піхоти замордував вісімдесят місцевих, а тоді забомбардував місто і підпалив його з чотирьох сторін. З другого боку — якщо англійцям у Преторії вдасться захопити залізничну колію, яка провадить до затоки Делаґоа, то вони будуть змушені відступити до нездорової, болотистої місцевості Бушнелот. Тим часом у Китаї розстрілюють полонених іхетуанців. Зате, як виявилось, у посольському кварталі Пекіна запаси не такі вже й малі: прибулих на допомогу комендантів у німецькому посольстві приймають охолодженим шампаном! — Торн підняв келишок, наповнений домашнім вином із порічок, яке щойно налив Петро. — Прошу панства випити за те, що в Тжебічі кілька днів тому архикнязь Франц-Фердинанд, прибувши з Відня, керував маневрами четвертої бернської дивізії проти віденської дивізії крайової оборони. Ваше здоров’я, четверта бернська дивізіє!» — шевальє витягнув руку з келишком у мій бік, і Аделя дзвінко розсміялась.

Петро несміливо прокашлявся і пробубонів собі під ніс:

«З тою політикою, прошу пана, то дуже цікава річ. Бо, власне, сьогодні рано-вранці мені довелось прочитати в газеті, наче Росія наполягає на тому, щоб інтервенцію до Китаю ніхто не смів розглядати як війну, бо всі дії робились і робляться тільки для придушення повстання, себто з найкращими сусідськими намірами, а єдиною метою воєнних дій є досягнення якнайшвидшого порозуміння з китайським урядом».

«Це так, — погодився Торн. — Великі світові держави захищають у Китаї жменьку тих китайців, яким самі ж нав’язали християнську релігію та європейські інтереси, від повсталих китайців, котрі прагнуть сповідувати свої тисячолітні вірування. Невже ви заперечите, що Європою, Америкою та Росією в цьому випадку керують не турбота і любов до ближнього?»

Його променисті очі мружились, а вуса і борода ворушились, немов живі.

«Любов — це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні — вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли. По колу, по колу ганяє цей світ за власним обскубаним хвостом, до якого вуличні бешкетники причепили деренчливе залізяччя… — Торн обвів нас трьох поглядом, схожий на хитрого лиса над свіжою здобиччю, якому паща наповнилась слиною від передчуття трапези. — Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій. От прошу — хіба ті кармонадлі були б такі пишні без любові? Розжовуєш цей соковитий, цей ароматний шматочок — і слина твоя розмішується з правдивим соком любові, і її магія всякає тобі в кров. Любов буває неможливо носити в собі. Іноді вона важка, густа і темна, як віз із вугіллям — хлоп вивантажує його шуфлю[56] за шуфлею, а вантаж не зменшується, і тільки чорний пил ядучою хмарою стоїть у повітрі і не дає дихати… Тоді мусиш драїти долівку, пуцувати скло, чистити срібло — так, панночко Чорненько? Аби якось то витримати, аби не вдушитись… А часом розпирає зсередини золотим світлом, пурханням пташиної зграї, вибухом шампана — і тоді мусиш пекти і варити, місити, готувати, різати, сікти, солити, завивати і скручувати, аби бодай трохи вивільнитись від того шаленства, від солодкого очманіння. Чи добре я все кажу, панно Стефо?»

Я вирішила промовчати, але й так певна, що ефект від цих слів легко можна було відчитати на моєму обличчі. Цей спритний і облудний шарлатан звідкілясь достеменно знав усе, чим я живу. Відколи це кожен зустрічний може читати мене, як відкриту книгу? Спершу отець Йосиф, тепер шевальє Торн. Хоча що це я — ні, отець Йосиф не «кожен зустрічний», о ні.

«Та що ж це ти посміхаєшся, ніби слаба на голову, Стефко?» — Аделин голос — як цебро холодної води. Я здригнулась: «Подаватиму десерт, прошу пані», — і вислизнула за двері.

За кільканадцять хвилин я повернулася з тацею солодкого тіста. Торн заплескав у долоні, як мала дитина, а тоді, схилившись над столом, заваленим паперовими фігурками, які він без упину складав, легко дмухнув. Паперові птахи, квіти й метелики закружляли у повітрі, а тоді осіли на підлогу. Коли я розілляла до щокатих горняток із баденської порцеляни міцну чорну гербату, він уже напихався маківником — чорна борода була засипана змеленим на пудру цукром.

«Пані Сколик, але ж я вкраду у вас цю служницю, — зареготав він, і я побачила, що між зубами у нього аж чорно від маку. У кожній руці Торн тримав по масному пундику з рожею. — Бо як же мені жити далі без цих смаколиків? Навіщо мені далі жити?»

Аделя і Петро здивовано переводили погляд із нього на мене.

«Панове господарі, чи розумієте ви, — продовжував далі Торн, навіть не намагаючись приховувати свого посполитого цямкання, — яке щастя вам випало? Мати служницю, переповнену такою любов’ю! Повірте, я знаю, про що говорю. Я теж дещо вмію».

І шевальє розповів нам свою історію. Оповідь він ілюстрував фігурками з паперу: ось серед пундиків і горняток (на березі річки Сян) виросло строкате ярмаркове місто Ярослав, де 1853 року народився Мойсей-Авраам Торн, син успішного торговця пряжею. Коли Мойсееві виповнилось десять років, сталась подія, яка різко змінила наперед визначений напрям хлопцевого життя і перекреслила плани його батька передати своє ремесло синові у спадок. Маестро Сімонеллі, мандрівний маг, демонстрував чудеса на збитій із неструганих дощок маленькій сцені у розпал осіннього ярмарку. Того вечора Мойсей повернувся додому, знаючи, що купцем йому вже ніколи не стати.

Ось йому вже шістнадцять — крихітна паперова фігурка з торбиною, наповненою кольоровими хустинками, кроликами, голубами та хитромудрими пристроями — він пішки долає Австро-Угорську імперію: Королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору, населене небаченим розмаїттям етносів — русинами, поляками, німцями, вірменами, євреями, угорцями, циганами, липованами, але найдужче — нещасним селянством, яке ще не встигло повністю оговтатись від кріпацтва; Герцоґство Буковину з чорбою і мамалиґою, солодкими винами в Добруджі і сухими — в долинах Мунтенії і Трансильванії; Королівство Далмації з руїнами римських споруд та виходом до Адріатичного узбережжя; Королівство Богемію з гудбою, пересоленими та засипаними кмином стравами і богемським склом, Ерцгерцоґство Нижню Австрію з фруктами і лісами; Ерцгерцоґство Верхню Австрію з гірськими абатствами й монастирями; герцоґства Каринтію, Крайну, Зальцбург з чудесними парками, площами, соборами і купіллю, що залишилась від старої споруди романського собору; Верхню та Нижню Силезію, Штирію, Моравію, Княжий округ Тироль (де Торн знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, білявою красунею, яка рішуче покидає батьківський дім і расових коней, щоб вирушити світ за очі, слідом за коханим авантюристом), Австрійське примор’я, Транслейтанію, розташовану по той бік річки Лейти, аж до портів Фіуме.

Він пристає до старших та досвідченіших фокусників, працюючи їхнім асистентом: його використовують як невидимого помічника, навіть не рекомендуючи публіці.

Два роки в Константинополі. Рік у Єгипті. Далі — Індія: магією Торна захоплюються вісімнадцять магараджів.

Місто Батавія — галасливе, липке і вологе, з червоними дахами і бамбуковими стінами; далі — Ява, Суматра, Філіппіни, Камбоджа, де король Нородон І посвятив Ернеста (як його тепер звати) у лицарі. Тепер він — Шевальє Французької імперії. І ось шевальє вже приймають на Бірмі, він демонструє своє мистецтво перед королем Мандалая. Тут до нього пристає маленька гнучка Му — покірна і непостійна.

Крихітна паперова постать звивається в химерному танці: скручується в кільце, пролазить сама крізь себе, гнеться билинкою, кружляє — і, мов пелюстка екзотичної квітки, яку несе вітром, прибивається то до принца в паланкіні, то до торговця коштовностями, то до поета зі світлими кучерями, хворого на якусь смертельну хворобу

Раптом від постаті танцівниці відокремлюється маленька паперова людинка — з тонкими кінцівками, кволим тільцем. Дрібна комашка. Шевальє Торн — не паперовий, а справжній — знову дмухає, і паперовий клаптик летить просто до мене і падає на долоню. Це Фелікс. Мене охоплюють тривога і ніжність. Я ховаю аркушик до кишені на сукні і притискаю згори рукою.

Тим часом паперовим океаном пливе паперовий корабель — «S. S. Flintchire». Він прямує з Сінґапуру до Гонконгу, але не досягає мети, оскільки потрапляє в тайфун і зазнає кораблетрощі на кораловому рифі Скарборо.

Група пасажирів зголошується веслувати до паперового узбережжя на паперовому човнику, щоб знайти допомогу і порятунок для решти потерпілих, які залишились на кораблі. Серед добровольців — і шевальє Торн із дружиною, кілька його артистів і тендітна танцівниця Му (чи то пак дружина корчмаря з-під Сваляви).

Але їм не вдається дістатись берега: знову починається ураган, і благенький човен відносить у розбурхане паперове море. Тут гігантські хвилі жбурляють ним аж до грізних небес — і кидають в чорні пінисті провалля, і триває це протягом семи паперових днів та семи паперових ночей. Морська вода наповнює човен аж по вінця, він от-от готовий затонути — тож потерпільцям доводиться вичерпувати воду всіма можливими способами.

І, ніби й цього ще недостатньо, — виснажених мандрівників починає переслідувати велетенська паперова акула. Її вдається втримувати на відстані, періодично гамселячи паперовим зламаним веслом, але чудовисько не відстає і впродовж кількох днів пливе поруч, передчуваючи ситний обід. Врешті-решт комусь (можливо, навіть тоненькій Му) щастить так тяжко поранити акулу в щелепу, що вона стікає кров’ю і тоне.

Ось паперовий човник з виснаженими, голодними, спраглими пасажирами прибиває до узбережжя Маніли.

Після виступів у Сіднеї театр Торна потрапляє в обійми короля Калакауа на Гавайських островах. Ось паперовий профіль короля: бокоброди[57] у нього не гірші від бокобродів Франца-Йосифа. Це великий приязний чоловік із гладкою сяючою шкірою. Він любить співи, розваги, любить ніч, розцяцьковану вогнями, любить теплий пісок у себе між пальцями ніг. Він винайшов лампу і пляшковий корок. Відродив танець хула, бойове мистецтво луа та ритуальне приборкування океанських хвиль на саморобних дерев’яних дошках.

Далі — подорож до Сан-Франциско: театр «Standard» має лиху славу через своїх «нескромних та недостойних» танцівниць канкану — спробуй їх переплюнь.

Ореґон, Британська Колумбія, Сент-Луїс, Чикаго, Нью-Йорк. Новий світ — блискучий і безкрайній: Торна тут не покидає відчуття, що життя можна почати з початку, від завтра припинити обманювати і почати молитись. Тут пахне новенькою шкіряною оббивкою, тут хочеться мріяти сміливіше.

Дехто з трупи покидає Торна, залишившись у місті, будинки якого сягають хмар.

Але Ернест повертається до Європи. У Відні на нього чекає новий спалах слави: 209 успішних виступів — день за днем, без жодного пропуску — переповнених залів, гучних овацій. Торн по черзі виконує то «Годину у Країні чудес», то «Шість сенсаційних ілюзій за 20 хвилин», що закінчуються дивовижною цікавинкою, цвяхом програми під назвою «Illusion: Das Mahatma-Wunder von Benares der Madame Blawatzka».

У 1896-му Торн прибуває на «Виставку Тисячоліття» до Будапешта, де вирішує ризикнути і примножити свої статки. Здавалось, він так добре приручив успіх, що той невід’ємний від шевальє, як його власна паперова тінь. Отож Ернест прибирає до рук усі розважальні сцени, зали й театри і стає Головним Розпорядником. Це виявляється помилкою: «Ви ж не можете однаково досконало підтримувати порядок у двох домах, панно Чорненько».

Торн втрачає майже все своє багатство, чесно зароблене мистецтвом вводити людей в оману. Він сподівається ще виправити цю помилку, вирушає до Лемберґа і вкладає те, що залишилось, у заснування великого театру на вулиці Сонячній — «Колізею», розташованого поруч з Єврейським театром родини Гімпель.

Ми опиняємось у паперовому шатрі. Разить очі від нестерпного блиску скляних куль, що розгойдуються під стелею. Стеля поділена на сеґменти, прикрашені візерунками; вони звиваються, проливаючись у круглі затемнені ложі, пучнявіють ліпниною, стікають додолу колонами. Шурхотять важкі завіси, відкриваючи китайську пагоду посеред напівкруглої сцени.

У повітрі висить паперова фігурка Фелікса.

Кишеня, до якої я кілька хвилин тому заховала клаптик паперу, порожня. Я не знаю, як таке могло статись.

Торн хижо шкіриться.

«Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею — хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані — у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом — може бути страшною в’язницею, як в’язницею може бути — і буває — сама любов. Хтось любить їжею, хтось — каменем, хтось — молитвою», — Торн замовкає і пронизливо дивиться мені просто в очі. Я точно знаю: він говорить про отця Йосифа.

За мить шевальє продовжує, дуже тихо, ледь чутно: «Але любити Фелікса — це ніби перетворити їжу на камінь, ніби замість їжі їсти молитву. Любити Фелікса — витрачати себе в нікуди».

Він різко підводиться і по-діловому промовляє до Петра: «Я пропоную вам тисячу ринських за хлопця».

«Ми погоджуємось», — спокійно каже Аделя, сьорбаючи гербату.

«Навіщо він вам? Чому вас так на ньому зациклило?» — вигукує Петро.

«Я пояснив панові: векселі, борги, відсотки. Іпотека. Мене вже не врятує навіть продаж „Колізею“».

«А хлопець особливий, він пролазить у найвужчі шпаринки, його не зупинять зачинені двері та високі мури, — іронічно продовжує Петро. — Він може виносити з кам’яниць різні коштовні дрібнички. Може проникати до храмів — там є чим поживитись».

«Ми погоджуємось на вашу пропозицію, шевальє», — повторила Аделя, підводячись і подаючи йому руку.

Цієї миті у мене стався приступ. Один із тих приступів, коли жовтіє в очах, страшне гудіння наповнює вуха, а черепну чашку починає болісно розпирати. І я тоді вже не Стефа Чорненько, не покірна і тиха служниця, яка жвиндить, але робить, і не абияк, а ліпше від найліпшого, навіть якщо їй гірко і нестерпно, і сльози застилають обличчя, а в грудях пече, як на розжареній пательні. Не знаю, хто я тоді і хто мною водить, який нечистий, не пам’ятаю себе: стаю, як набита соломою лялька, як рибина, приголомшена обухом. У таких станах я можу скоїти щось страшне: щось закричати дурним голосом, вдарити саму себе головою до стіни на очах у інших, можу вилити свіжу страву на долівку або комусь на вбрання, тріпнути Фелікса по потилиці.

Коли приходжу до тями, то почуваюсь, ніби пила всю ніч горілку і тепер маю страшного каца[58]. Але найгірше — страх: бо я знаю, що тільки дивом не зробила чогось по-справжньому злого, чогось такого, що вже ніколи не виправиш.

І ось коли Аделя, спокійна і незворушна, цілковито певна себе та своїх слів, погоджується прийняти пропозицію Торна і віддати йому за гроші мою дитину, біс входить у мене: тілом моїм кидає у бік білої пані в коронковій сукні, я відчуваю, як очі вилазять з орбіт, як роздуває ніздрі (ніби кліщами їх розтягує), як уста перекривлюються в судомному напруженні. Я хапаю її за зап’ястя і стискаю щосили — а сили у мене багато, як у доброго хлопа, не порівняти з кволою моєю панею, яка мусить щодня з’їдати начинюване цвяхами яблуко, щоб не впасти від анемії.

«Ти, — верещу я позиченим голосом і тріпаю Аделею туди-сюди, від чого її сепієві кучері гойдаються, мов рослини у воді, — володарко людських життів! Та за кого ти себе маєш? Невже не вистачає мого життя, відданого тобі при народженні і пришитого до тебе, як запасний ґудзик зі зворотного боку одежі? Колись ти так хотіла, аби твій батько мене продав! Боялась, що він любить мене, як свою другу дитину. Не хотіла бачити лагідності в його погляді, зверненому до мене, не хотіла чути тепла в його голосі, коли промовляв моє ім’я. Чого ж тепер боїшся, коли хочеш продати дитину? Чого ти хочеш?»

Я бачу, як вона злякана, бачу, наскільки зогиджена. Але їй не вистачає сили, щоб від мене вирватись. Хтось розриває нас. Ще кілька митей я, наче скажений хижий звір, намагаюсь видертись, щоб напасти на неї, може, навіть вгризтись зубами. Але Петро тримає міцно, тож дуже швидко на мене накочує безсилля, і я опадаю в його обіймах, майже непритомна. Осідаю на підлогу, на купи паперових фігур.

Окропом обпалює мені праву щоку. Голова відлітає вбік, мало не відірветься від шиї. Аделя стоїть наді мною, дивиться незмигно, міцно зціпивши зуби, і розтирає долоню.

«Та як ти смієш…» — сичить на мене, і щоки її починають так невластиво палахкотіти.

Петро тим часом вказує Торнові на вихід.

«Панові вже час. Вже достатньо набулися, — каже він. — і А якщо пан буде впиратись, доведеться звернутись по допомогу до коменданта поліції, прошу пана».

Торн — який намагається приховати здивування від побаченого — зацікавлено роздивляється нас із Аделею.

«Ну так, так, цього разу можемо попрощатись. Дуже приємна гостина. Страшенно вдячний».

Він підходить до столу, посеред якого стоїть паперовий будинок із башточками — найперша фігурка, яку він нині | склав.

«Я тільки хотів сказати паням, щоби берегли свої нерви і не дозволяли вогневі пристрастей розгорятися», — він розвіює якийсь дрібний порох над тим палациком, фігурка спалахує червоним полум’ям, яке вмить починає сягати стелі, кольорового вітража.

Наступної ж миті, оцінивши ефект, Торн легко, без зусилля дмухає — і вогонь гасне, мов за наказом. А на столі, на білій скатертині, залишається купка чорного попелу.

«То для пані», — він простягає мені на долоні паперовий корабель «S. S. Flintchire», а іншою рукою торкається мого вуха і виймає з нього маленького паперового Фелікса.

«Се належить мені», — кланяється Торн і виходить. Петро випроваджує його, чекає, поки той натягне рукавички, візьме ціпок; зачиняє за ним двері.

«Стефо, прибери все це сміття негайно, я тебе прошу», — втомлено каже мені Аделя, масажуючи скроні і болісно кривлячись.

«Зараз, Адельцю, — відповідаю я. — Тільки натру тобі голову бальзамом „По-хо“, чого будеш мучитись».

І тут же вгорі крізь скляний вітраж я бачу маленьке личко Фелікса — він пильно придивляється до того, що відбувається у покої, міцно вчепившись руками в скульптуру кам’яної жінки на димарі.