Фелікс Австрія

[23.VI] Розділ 6

Вже навіть сни віщували, що нічого доброго вчорашній день принести не зможе. Наснився єврейський юнак Велвеле, продавець риби.

Це, напевно, після того, що напередодні я мусила линів забивати і, дивлячись, як вони кружляють один навколо одного за кілька хвилин до страти, шкодувала, що не погодилась, аби це зробив він. Я вже встигла звикнути до них, навіть годувала хлібними крихтами. Не почувалась у їхньому товаристві такою самотньою. А тепер мусила позбавити їх життя, зготувати й подати на стіл.

Відомо, що линів нелегко забивати — вони, буває, оживають знову і знову. Треба вдарити рибину по голові залізом, а тоді, для певності, встромити гостре лезо ножа між головою і грудними плавцями. Перед тим, як відшкребти рибину від луски, її мусиш півхвилини пропарити в окропі, притримуючи покришку, тому що вбитий лин ще може вистрибнути назовні.

Потім, коли я поклала перед собою першу рибину, вона була зовсім інша: вже не знайома мені істота, не приятель, з яким у мене встигли зародитись стосунки, не хтось, від думки про кого теплішає в грудях — а холодний шматок сирої їжі, який я гострим ножем розітнула від хвоста до голови.

Біля голови знайшла жовч і обережно видалила її, щоб не пошкодити, бо ціла страва від цього стала б гіркою на смак і її можна було б сміливо викидати. Печінку і молочко я залишила, все інше жбурнула до сміття. Виполокала сріблясте м’ясо в кількох водах і посолила.

І так ще три рази: спочатку тупа нудота наповнювала груди, якась тверда ґуля ставала в горлі й лоскотало ніс, коли я занурювала кисть у воду і виймала звідти рибину, що, здавалось, сама довірливо йшла до мене, звикнувши до мого голосу, запаху й дотику. Я намагалася все робити швидко і не дивитись на риб’ячі очі, хоча що саме я боялася в них побачити?

А наступної миті — швах, швах, швах. Жовч і нутрощі у відрі зі сміттям, а я вже розважливо міркую: що додавати до страви, чим натирати, чи часник переб’є смак, чи не забула я купити цитрину.

Але потім уночі снився-таки юнак Велвеле, і сни були неспокійні, як каламутна калюжа. Я навіть прокинулась серед розбурханої вологої постелі. Подушка — посеред покою, ковдра — на голові, у шлунку така важкість, ніби я цілу ніч їла вуджені ковбаси.

Я швидко привела покій і себе в порядок, облилась холодною водою, почесала коси для заспокоєння, заплела їх і намастила скроні м’ятною олією. Моя воля повернулась до мене. Я навіть відчула приплив бадьорості та веселощів, що трапляється зі мною не так часто. Стефцю, думала я, берися до роботи, зготуй таких линів, щоб панство від того смаку тарілки поз’їдало. Влаштуй їм таку гостину, щоб панотець пошкодував, що не ти стала його жоною, думала я і шкірилась сама до себе, хвацька та брава, відчуваючи, як вогонь нетерпіння розгорається в руках і в попереку, як мені вже хочеться братися за приготування, аби все було досконало.

А що, думала я, спускаючись додолу сходами з ноцником у руці, незле, напевно, бути їмостю: і яйця є на Великдень, і бішкопти владиці можна передати.

Коли я нахилилась, щоб підняти Аделин ноцник, двері її спальні рвучко відчинились, ніби їх вирвало наглим буревієм. На порозі стояла моя Аделя в розхристаному шлафроці, мов якась проява: її молочне волосся, яке я вчора до півночі накручувала на папільйотки, вимочуючи кожну прядку в лляному слизі, аби трималися кучері, стирчало, як пух кульбаби; очі гарячково блищали, кулаки були міцно стиснуті, сама — босоніж.

«Аделечко, що сталося, дитино? — запитала я. — Взуйся, бо перестудишся!»

«Стефо, ти запізно встала. Я думала, у тебе вже все мусить бути готове. Ми не маємо свіжої води. І не можна класти на стіл вчорашній хліб, мусить бути сьогоднішній».

Я тільки засміялась: «Я не встигну так скоро тісто замісити».

«Мусиш поїхати до пекарні».

«А хто ж линів запече? Салон підготує? Хто тебе одягне і зачеше, немудра дитино?» — лагідно промовила я, тримаючи в кожній руці по ноцнику.

Аделя тільки ще більше зблідла й люто блиснула на мене очима. Я вже добре знала цю її дитячу злість: очі вузькі, мов щілини, готові мене продірявити, уста, стиснуті в нитку, міжбрів’я зморщене, як у хижої кицьки. Аделя — метальниця ножів з цирку-вар’єте шевальє Ернеста Торна.

Вона тупнула ніжкою, вдарила з усієї сили обома руками об двері, а тоді засичала, охоплена знавіснілим безсиллям, розвернулась — аж мене обдало вітром та іскрами — і кинулась до свого покою.

«Аделю, я тебе прошу, не денервуйся! На прихід гостей матимеш мігрень!» — гукнула я їй услід і, обережно тримаючи обидва ноцники, почала знову спускатись сходами.

Я вже навчилась бути мудрішою. Раніше допитувалась, що не так, вислуховувала її нарікання, ображалась, плакала, просила пробачення. Ці взаємні потоки лилися на нас нескінченно, впродовж багатьох днів. Доктор не знав, що з нами робити: не допомагали ні благання, ні подарунки, ні погрози. Іноді ми робили вигляд, що дійшли згоди, а потім серед ночі, лежачи поруч в одному ліжку, починали все від початку: ще безжальніше, ще затятіше, ще безнадійніше. Закінчувались наші сварки взаємним виснаженням, образи закипали в нас, кільцювалися, роздувалися пухирями; і досі у мене всередині все ними поїджено, все порубцьовано і спотворено. І досі я знаю їх поіменно, і досі можу будь-яку вийняти з пам’яті, здмухнути наліт пилу й описати все з подробицями: як Аделя під час гри з подругами показала на мене пальцем і сказала, що я її рабиня; як Аделя звинуватила мене в крадіжці годинника доктора Анґера; як Аделя образилась на мене, що я замість того, аби заплести їй волосся перед концертом військового оркестру в парку Ельжбети, мусила терміново зайнятись блощицями в наших пухових ковдрах, бо доктор Анґер котру ніч не висипався, а це загрожувало каліцтвом чи навіть смертю пацієнтів під час операцій.

Тому тепер я знаю, як треба: спокійно заковтувати в себе цю гіркоту, цю пекучу отруту — і далі робити свої справи. Зрештою, я тут не для того, щоб панувала справедливість. А для того, щоб полегшувати Аделі життя.

«Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити…»

Сходинки рипіли під моїми кроками, ковані в’юнкі бильця мерехтіли перед очима. Образа всередині була гостра, як гачок, який ранить нутрощі впійманій рибі.

І я з усієї сили жбурнула обидва ноцники, переповнені густою нічною уриною, поперед себе: просто туди, у густу темінь, яка розверзлася в моїй голові.

Вони загриміли, немов литаври. Порцеляна дивом не розтовклася. Я розплющила очі і з жахом побачила, як золотиста рідина спадає додолу рясним водограєм.

Спиною я відчувала: на все це дивиться Аделя. Якимось чином я чітко могла її бачити: вона нерухомо стриміла на самому вершечку сходів, руки випростані вздовж тіла, обличчя світилось холодним жорстоким спокоєм.

«Très bien, — проказала вона, і тон її голосу був уламком криги. Аделя говорила французькою, коли хотіла мене від себе відділити. — Madame a été blâmé pour les inondations[29]».

«То прошу шукати собі іншу служницю», — понуро прогуділа я, опустивши голову на груди.

«Доведеться це зробити, — тут же підкреслено спокійно, навіть із ноткою грайливості мовила Аделя. — Ти геть не справуєшся, Стефо».

Я вилетіла сходами нагору і стала навпроти неї. Яку палючу ненависть відчувала я до цієї жінки, яку відразу: це примхливе зверхнє обличчя, це дурнувате біле волосся, ця пещена шкіра; що за глупа безголова коза, що за набита дрантям манірна вертихвістка! Та вона тільки й знає, що думати про вбрання й веселощі; ніколи не чула у своїх грудях найменшої щирості, чи вдячності, чи любові. Усе тільки мною витирати болото й урину, усе тільки принижувати та їздити верхи.

З якою легкістю, без жодного вагання тієї миті я могла штовхнути її додолу сходами. Я важча, дужча за неї. Вона б незчулася, як уже летіла б униз, хрускаючи і ламаючись, б’ючись делікатною своєю порцеляновою чашкою об сходинки, витираючи шовковим волоссям розлиту сечу власної служниці. Уже від самої думки мене наповнила солодка насолода, і я впивалася нею, не спускаючи знавіснілого погляду зі своєї господині.

Аделя, очевидно, прочитала щось страшне на моєму обличчі, бо раптом безтурботна посмішка затремтіла і з-за неї виступила тінь дитячого переляку. В очах заблищали сльози.

О, зараз почне свою улюблену гру: буде плакати й заламувати крила.

Важке безсилля накрило мене темною рядниною, нудотно лоскотало в ямці від дурної ніжності, яка підступно вилізла невідь-звідки. Як я навіть подумати могла про щось подібне; хоч якою бездушною й інфантильною, себелюбною та марнославною була б ця жінка, я не дозволю й волосині впасти з цієї коханої голівоньки.

І від усвідомлення того, як я люблю її безмірно і всеосяжно, а вона не цінує мене аніскільки і в ламаний гріш не ставить, я неочікувано для себе самої завила на весь дім, як закатована вовчиця.

Ох, я для тебе — тільки набридлива луна в порожньому будинку. Ринка, в якій вариться яйце на м’яко тобі на сніданок. Тінь, що опікується твоїм нічним уриналом.

Від цієї розпуки мені стало так нестерпно, аж всю істоту мою охопило єдине бажання: зникнути, розчинитись, розпастись на порох. Перед очима зблиснув щойно вчора загострений ніж, яким я забивала рибу. Ось воно, ось. Єдиним точним і твердим рухом черкнути собі по горлу. На очах в Аделі. І бодай на півмиті перед тим, як світло остаточно загасне, побачити нарешті на її обличчі спалах, якого мені так праглося.

Не чуючи себе, я помчала додолу сходами. Уже в польоті я знала, що не наважусь завдати собі смерті. Принаймні не тепер. Що ж — є інший спосіб, так само страшний, якщо не гірший. Я не вб’ю себе, зате спотворю. Гострим ножем, яким відтинала голови линам, я відріжу собі волосся під корінь.

Я видерла з зачіски шпильки — і коси розлетілись позаду мене хвостом комети. Наступної хвилі я лежала під сходами, у калюжі нашої з Аделею нічної водиці.

Аделя затулила вуха руками й заплющила очі. А я вила і вила, а тоді голос мій обірвався, і я гірко заплакала.

«І зовсім не я купувала, вбивала і патрала линів, не я замовляла свіжу воду, не я місила тісто і пекла хліб, не я натирала воском підлоги, не я прала ці важенні портьєри, крохмалила обрус і прасувала його залізком[30], попікши собі зап’ястя до живого м’яса; не я витріпувала килими, ліжники і подушечки з вашої пурпурової канапи, оббитої адамашком, не я шукала для вас у Франя павичеві пір’їни серед іншого лахміття, щоб ваш салон не вибивався з останньої віденської моди, не я чистила начиння, шурувала кухонне срібло, кам’яних зміїв і канделябри, не я готувала слиз льону для твоїх кучерів, не я перешнуровувала півночі корсет до твоєї нинішньої сукні, Аделю, що навіть не могла зацерувати собі панчіх! Не я робила і роблю все в цьому домі, не я гарую, як проклята. Дай мені вже спокійно тут здохнути, дай мені померти, щоб не псувати вам милих прийнять і гарних товариських забав, Аделю. Хай уже Петро зітхне з полегшенням, хай нарешті з тебе спаде тягар мене терпіти».

Я вперлась чолом у мокру підлогу, накрила потилицю долонями і глухо ридала, кусаючи губи. Солодко і нестерпно пекло всередині.

«Ну годі, годі, серденько», — Аделя несміливо гладила мене по спині, а я від її дотику тільки ще самозабутніше заскімлила.

Її гарячі сльози падали на мої попечені залізком зап’ястя.

Врешті вона обняла мене, пригорнулася всім тілом, і ми ще трохи схлипували, шморгали носами і здригались; м’який затишок і знесиленість накрили нас пухкою периною.

Уже зовсім скоро, коли я прибирала її перед приходом гостей — спершу спіднє з фальбанками й вишивкою гладдю, потім корсет, а тоді — кремова вузька сукня з мереживом, з летючими тюлевими рукавами, тісно перехоплена в стані широким поясом — Аделя, розрум’янившись, весело щебетала.

Яким буде той отець Йосиф, гадала вона — очевидно, він не старий, бо має молоду дружину. Чи виявиться він суворим і мовчазним, як наш парох із катедри, чи веселим, лагідним і жартівливим, як отець із Княгинина. Все, що відомо, — до Станиславова священик приїхав зовсім недавно, до того мав парохію в якомусь селі поблизу Коломиї. Петро казав, люди не хотіли його відпускати; казав, отець мудрий і світлий, що біля нього чуєш особливе якесь, високе повітря.

Я вилась навколо неї ластівкою. Накрутила разки перлів на її білосніжну шию, вклала коси вигадливим вихором, увіткнула у них тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикаду на гілці з вишневим цвітом. Що ще зробити з моєю кралечкою, щоб вона засліпила всім очі, щоб усі побачили, щоб зрозуміли, яка вона в мене є.

Після цього за кілька хвилин прибралась сама: вмилась до пояса, бо вже добряче від мене було чути запах після всіх тих нервів і сліз — я вже мовчу про сечу, якою наскрізь пропахлася. Волосся зав’язала в тугий вузол (Аделя щедро збризнула його своїми парфумами з марокканського ясмину, хоч я і пручалась, бо мені від них зле і душно), вдягнула сіру сукню з глухим коміром, трохи невигідну в плечах, але цілком пристойну.

На стіл ми з Аделею накривали разом, такі щасливі. Білий обрус, як і мало бути, звисав на 50 сантиметрів з кожного краю, у центрі столу — кошичок з овочами, напуцовані до блиску канделябри, солодкі тіста, салатирки з компотами й салатами. Я розкладала тарелі, срібні підставки, ножі, ложки й видельці, ложечки до компоту, чарки й пугарі, кришталеву сільничку, сервіз до муштарди, оцту й оливи. Аделя завивала серветки красивими конвертиками.

«Агов, чи є хто вдома?» — почувся з передпокою Петрів голос.

Ми з Аделею сполошилися.

«Вони вже тут!»

Петро пообіцяв винайняти фіакр і привезти гостей. З дому він пішов так рано, що я навіть не чула, коли: мусив бути присутній на службі в костелі за упокій Францішека Майєра, столяра та власника поховального бюро.

«Не може бути! Та хто приходить на гостину так рано?»

Аделя швидко зиркнула на себе в люстро, розгладила руками поділ сукні, поправила зачіску, її обличчя тільки частку секунди шукало потрібного виразу, і ось уже вона — осяйна, привітна, нескінченно рада приходу гостей — кинулась, щоб їх привітати.

Мене завжди охоплює роздратування, коли в нашому домі з’являються чужі люди. Крім того, терпіти не можу виявів такої кричущої неввічливості. Етикет недаремно придумали. Шкода, що Петро не визнає запрошень та візитних карток — але з цим я ще якось навчилась миритися. Натомість із передчасним приходом на обід не зможу змиритись ніколи.

Я не мала жодного наміру прикидатись перед гостями, що мене не зачепила їхня грубість. Я людина чесна, у папірці не загортаю.

Тож продовжувала приготування, поправила квіти у вазі, обсмикнула обрус (з Аделиного краю він звисав аж ніяк не на 50 сантиметрів!) і заходилась витирати серветкою келишки на лікер.

Аделя поводилась надто екзальтовано. Цілком невідповідно до ситуації. Часом із нею таке трапляється, і тоді мені стає ще гірше. Так незручно, ніби я ходжу в тісному взутті.

«Стефуню! Стефуню! Ти не повіриш! Подивись-но, поглянь, хто до нас прийшов!» — вона наскочила на мене вихором, вхопила за плечі й різко розвернула до входу, від чого я мало не випустила з рук келишка.

Першою, кого я побачила, була низенька й дрібна панночка з довгою русявою косою, що визирала з-під світлої ситцевої хустини і, перекинута через плече, покірно лежала на грудях. Їмость мала на собі скромну темно-сіру фланелеву сукню, її кругле обличчя було рясно залите сором’язливим рум’янцем. Широко розчахнуті й наповнені зачудуванням очі метались кімнатою і вихоплювали то павичеві пір’їни в тонкій вигнутій вазочці, то пурпуровий адамашок канапи, то столове срібло (яке, варто визнати, сяяло просто-таки нестерпно завдяки моїй старанності), то шафки з незвичним лакуванням, то Петрову різьбу з Аделиним портретом, яку він подарував їй на шлюб.

Але найбільший і неприхований захват у їмості викликала, звісно, моя Аделя. Ох, як же ця маленька наївна бідолашка неделікатно її роззирала, розтуливши пухкі уста й часто-часто кліпаючи: не приховуючи благоговійного захвату, зазирала в Аделине обличчя, обдивлялась сукню, зачіску, прикрасу з цикадою у волоссі.

«Як же у вас тут ясмином пахне!» — вигукнула вона дзвінким дитячим голосом і схопила за руку свого супутника.

Той відповів їй на потиск і, лагідно притягнувши до себе, погладив по голові, ніби намагаючись заспокоїти збуджене цуценя, що розігралось і не годне зупинитись.

Уся ця сцена тривала лише кілька коротких миттєвостей. Велика, ніби вирізана зі світлого дерева, рука торкнулась тендітного плеча їмості, і я перевела погляд на довге й худе передпліччя, приховане рукавом чорної маринарки[31], а тоді нарешті — і на всю довготелесу, ледь зсутулену постать священика. Коли мій погляд завмер на його обличчі, запах ясмину, який линув від мого волосся, викликав у моїх нутрощах різку хвилю нудоти. Тоді-то я й зрозуміла, що означав багатозначний Аделин вираз.

Я його знала. Колись я його знала. Це був Йосиф Рідний, студент-медик, учень доктора Анґера.

«Слава Ісусу Христу!» — проказав він, стримано посміхаючись.

Я впізнала його темне волосся, завите дрібними кільцями, яких було так багато, що здавалося, наче їм не вистачає місця на голові. Вузьке обличчя з блідою шкірою, густо поцяткованою слідами віспи. Великі мляві вуха. Тонке, мовби незакінчене підборіддя. Вузькі уста й малий рот, в якому ховались дрібні зуби, що більше личили б жінці. Якщо взагалі такі зуби могли комусь личити.

Драматичною кульмінацією, навіть розв’язкою цього обличчя, був великий недоладний ніс, який весь час хотілося то посунути, то підрівняти, таке враження неправильності він створював, наче розпихаючи широким переніссям близько посаджені очі й загрозливо нависаючи над ротом.

Тільки очі ці стали іншими. Тобто ні — вони були ті самі, але дивилися якось інакше. У полі його погляду я почувалась пилинкою у промені липневого сонця. Вся моя скуленість і напруженість, уся моя наїжачена зброя раптом зламалась і заіржавіла, і спала з мене, мов лати, з гучним брязкотінням. Я стояла повністю беззахисна й розчахнута, як видобута зі стулок мушлі устриця (такі висилав хтось докторові Анґерові з Остенди, у бляшаних пушках[32]) — і кожен, хто хотів, міг бризнути на мене соком цитрини.

Усе, чим я була начинена, виявилось на виду в мого старого-нового знайомця, все він бачив у мені, ніщо не ховалося від цих очей. Але найдивніше — мені й не хотілось від нього нічого ховати. Бо погляд — м’який, заспокійливий, теплий — доторкаючись до мене (без найменшого натяку на огидну тілесність), приймав повністю. Як сонячний промінь приймає пилинку. Ані не виштовхує її з себе, ані заковтує, а тільки світить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і дозволяє залишатись пилинкою — незугарною, нікчемною, майже неіснуючою, такою, як є.

І мені стало так сумно від цієї великої ласки, так сумирно і тихо, на очі навернулись сльози, і я, перш ніж встигла про це подумати, голосно зітхнула — і аж тоді зрозуміла, що весь цей час, поки ми з нашим гостем дивились одне на одного, у салоні панувала німа тиша.

«Яка приємна несподіванка, — промовив отець Йосиф лагідним голосом. — Я знав, що побачусь тут із пані Аделею, ми розмовляли про це з Петром, але аж ніяк не сподівався зустріти вас. Я був певний, що ви давно вже вийшли заміж і покинули цей дім, пані Стефо. Як чудово, що ви досі нерозлучні. Доктор Анґер тішився б із такої вірності».

«Так, — безцеремонно втрутився Петро (цілком у своїй манері), — наша Стефця ніяк не погодиться нарешті ощасливити якогось достойника. Ми вже й не знаємо, чим заслужили на таку благодать. І чуємось мало не злочинцями, що тримаємо такий скарб у себе, наче в ув’язненні».

Схвильована Аделя змахнула тюлевими рукавами, чим знову привернула до себе увагу молодої їмості, і вигукнула: «Я не можу повірити, що бачу вас знову — і в такій ролі! Вам так пасує бути священиком! Так і уявляю отця Йосифа в облаченні!»

Петро підійшов до столу і послужливо відсунув стільця, запрошуючи їмость сідати. Отець Йосиф сів по ліву руку від дружини, Петро з Аделею — навпроти.

Я залишилась стояти над їхніми головами. Поправила пугарі на компот. Легенько підтягнула на себе обрус.

«Іванко, вам води чи компоту? — Петро сміхотворний, коли намагається бути таким ввічливим. Такого в людях я теж не приймаю. Будь уже таким, як ти є: грубим, різким, безцеремонним. — Стефо, компот із порічок? Іванко, з порічок компот! Дуже корисний, вітаміновий. Стефо, чому ти стоїш? Сідай уже, заради Бога».

«Сідай, Стефцю!» — поплескала по сидінні поруч із собою Аделя. Я бачила з її лисячого личка, яка вона задоволена з ситуації. Моя Аделя страх любить різні інтриґи й пікантерії. А тут таке. Ще б пак. Аж розцвіла. Наповнилась життям, запульсувала соками.

Отець Йосиф не зводив з мене очей.

Іванка одним духом випила компот і, по-дитячому широко усміхаючись, продзвеніла: «Смачнючий! Чи можна ще? Я так упріла, поки ми їхали!»

Йосиф дбайливо витер серветкою червону смужку над її верхньою губою.

«Подаватиму юшку», — повідомила я і рушила на кухню.

Там зупинилась і кілька хвилин стояла, зовсім забувши, навіщо прийшла. Ніби й силкувалась згадати, але в голові не було жодної думки — пустка, порожнеча.

Врешті серед цього космосу почула сердите булькотіння зупи. Я схопила стирку і кинулась до баняка. Геть попечена, розливала яринову[33] в глибокі тарелі.

Носила їм по черзі: першій, звісно, їмості, далі — отцеві (він, хоч і був зайнятий розмовою з Петром, звів на мене сповнений вдячності погляд), тоді — господарям.

«Ви ж сядете з нами?» — поцікавився Йосиф.

«Не знаю. Не годиться».

«Ой, Стефо, не видурнюйся», — нарешті Петро знову став тим, ким був. Я зиркнула на гостей: чи не надто вони вражені, але Іванка, старанно склавши уста трубочкою, зосереджено дмухала на зупу в ложці (чого, безсумнівно, у товаристві ніхто не робить), а Йосиф продовжував посміхатись, ніби знав якусь таємницю, перед якою тьмяніли й маліли такі людські дріб’язкові вибрики.

Я взяла собі трохи зупи й сіла за стіл. Тільки не дуже зручно мені сиділося, усі частинки цієї сцени ніяк не хотіли ставати одним цілим. Йосиф Рідний, улюблений, найталановитіший студент доктора Анґера — не думала, що коли-небудь ми знову зустрінемось. Тим більше ніколи б не допустила, що він, з головою захоплений наукою, раптом виявиться слугою Господа. Ні, на відміну від Аделі, я не могла уявити його в облаченні. І ця маленька пташка поруч із ним — як він нею опікувався, як огортав її собою. А я — що зі мною могло статись, що не могла відвести від нього погляду? Хоча й Аделя — вона вся аж світилася, аж ніби молилась, дивлячись, як легко і впевнено несе він до рота повну ложку, ніби здійснює божественний величний ритуал.

Але чого я геть не могла чекати — це тієї радості й сяйливості, теплоти й інтимності, з якими він приймав мене. Мене! Після того, що сталось. Після того, що раніше було.

Отець Йосиф розповідав повагом, як вони з владикою Шептицьким їздили з апостольською місією до косівських гуцулів, і голос його плив широким спокійним руслом, то забарвлюючись іронією, то мало не тріскаючись від болю та смутку. Оповідав, скільки межи тими щирими людьми поселилось гріха: блудство на блудстві, пристрасть до горілки, недбальство й лінощі, сміття і бруд по хатах, павуки, пруси й стоноги по закутках, а самі вони від любаски бігають до ворожки, а від ворожки — до корчми. А скільки в них диких звичаїв: скажімо, коли лежить мрець у хаті, починають грати в «грушку», і замість того, щоб помолитись за душу покійного та за свою, грішну, давляться пустим сміхом.

Але коли владика казав їм казання, то він, отець Йосиф, бачив, скільки пар очей наповнювались слізьми і якої потуги розкаяння світилось на їхніх лицях; і під час сповіді ставало зрозуміло, що владика Андрей вміє так сказати, аж сягає в найвіддаленіші людські глибини душі, звільняючи там те, що було до того часу занедбане й запечатане. Він навіть говорив із ними по-їхньому, пишаючись, захоплювався Йосиф: «Ни довго, тай то твоє кіло, шо за него ти так стараєшси тай так єму догожєєш, стане аді таким синим, студеним, єк аді того мерця, шо єго бачьиш. Маєш у „грушку“ ігратиси, то ліпше погадай собі, ци ти сам маєш таку чьисту душю, абис ни боєвси ставати на Суд Божий».

«Недовго, та й на нашій вулиці постане греко-католицька духовна семінарія стараннями владики», — проказала Аделя, набравши святенницького вигляду. Комедіантка.

«Що дивніше, — додав Петро, — Шептицький погодився взяти участь у справі відкриття української гімназії! Не вірю, що з цього щось може вийти».

На це отець Йосиф розсудливо відповів, що українцям завжди бракувало згуртованості — і як тут не захоплюватись прикладом наших німців чи євреїв. Ось, скажімо, цього місяця в їхньому театрі стараннями сіонських гендлярів відбулась вистава, прибуток від якої призначено на підтримку румунських євреїв, які — голодні, холодні й переслідувані — втікають із рідного краю, щоб шукати долі за океаном!

Але все ж і в нас діло не стоїть на місці, наполягав Петро. І доказом цього є відродження уніатської церкви.

«Погляньте-но лишень на велич і святість Його Ексцелєнції доктора Юліана Пелеша, першого єпископа східної католицької церкви в Станиславові, який, поза іншими своїми здобутками й чеснотами, був виховником самого принца Рудольфа! З нагоди урочистої інсталяції архикнязь навіть подарував єпископові Пелешу дві парі сивих коней з каретою».

«Так то воно так, — втрутилась я, — тільки якось недосконало проводив свою апостольську роботу Його Ексцелєнція, інакше кронпринц не виніс би собі мозок в Майєрлінґу, взявши на себе страшний гріх самогубства, перед тим закатувавши на смерть бідолашну й немудру коханку».

Петро від люті, що жінка, та ще й служниця, дозволяє собі таке говорити, аж загарчав, замаскувавши свою злість кашлем.

«Пані Стефо, — несміливо озвалась раптом їмость, — чи буде ще якась гаряча страва нині? У вас так пахне рибою! Страх риби хочеться!»

Йосиф розсміявся і, делікатно обійнявши її за плечі, поцілував у чоло. Я зірвалась, як ошпарена. Петро невдоволено крекнув.

Лини я подала з вареною бульбою, кропом і печерицями, ще й полила згори сосом із розтопленого масла.

«Отче, — кокетливо проказала Аделя і манірно закліпала, — як же так вийшло? У ті часи, коли ми були з вами досить близько знайомі, — і вона виразно поглянула у мій бік, — ви були безнадійно закохані… у науку. І ваш батько, пам’ятаю, пишався успіхами сина. А мій батько покладав на вас величезні надії! Як же так різко все змінилося?»

Запала мовчанка. Іванка натхненно поїдала рибину, прицмокуючи. Отець Йосиф задивився кудись у бік вікна, де знову шуміла злива.

«Оце періщить! Як тут не згадувати про сорок днів Великого потопу і про Ноїв ковчег», — тихо мовив священик. А тоді, ніби згадав запитання Аделі, здивовано зиркнув на неї, знизав плечима і сказав: «Та нічого не змінилося, Аделю. Нічого не змінилося».

Чогось мене заморозило, мурашки побігли по тілу — і я відчула, як злість заважає дихати. Ну навіщо, навіщо Аделя втручається завжди неделікатно, безглуздо.

Я перевела погляд на Петра — його тарілка була порожня.

«У чому річ, Петре?» — якомога спокійніше запитала я, пильно дивлячись на незайману порцеляну.

«Річ у тім, Стефо, що я не їм риби».

«Не їси риби? — не повірила я своїм вухам. — Це правда?»

«Ти ж сама знаєш. Я ніколи її не їв. Не люблю з дитинства».

«Навіщо ж я по неї їздила на ровері в дощ, купувала з такими труднощами, убивала, чистила і готувала?»

Петрове обличчя набрало стомленого вигляду.

«Але нашим гостям смакує. Аделі смакує».

«Дуже, дуже смачно! Мені так хотілося риби!» — підтвердила їмость, простягаючи тарілку по другу рибину.

Я підвелася, вийшла з-за столу, взяла таріль із линами і, розміреними кроками підійшовши до вікна, розчахнула його й викинула страву просто в рясні потоки.

«Пішла риба спати», — проказав після хвилинної тиші Петро. Я стояла до них спиною й отупіло дивилась на стіну дощу.

«Риба повернулась додому», — додав отець Йосиф.

«Стефо, ну май же Бога в серці!» — Аделя роздратовано зірвалась зі свого місця і вилетіла геть.

А їмость несміливо поцікавилась: «А чи могла би я попросити чогось на десерт? Бо я ще трохи голодна».

На десерт був завиванець з яблуками, себто струдель.

Я трохи затрималась на кухні, готуючи каву: не поспішаючи, смажила кавові зернятка, перемелювала їх, засипала до пушки в машинці, заповнювала машинку водою, чекаючи, аж поки звариться, а потім знову чекала, поки осядуть фуси.

Коли повернулась, у салоні вже знову було спокійно. Отець Йосиф із Петром розмовляли про таємничі зникнення із храмів коштовностей та реліквій, які знову почастішали останнім часом. Петро казав, розв’язання загадки мусить бути дуже просте: нехай отець не ображається, але це можуть робити служителі. Священик не ображався. Він мав іншу думку.

«Чи не звернули ви уваги на те, що водночас зі зникненнями цінних предметів із храмів того чи того міста завжди відбувається виступ Ернеста Торна, фокусника й шахрая?»

Петро зиркнув на мене — і я думала, обов’язково скаже отцеві, що я палка шанувальниця шевальє і не пропускаю жодної його вистави. Але ні, він таки змовчав, дякувати Богу.

Аделя про щось мило щебетала з їмостю. Іванка, знову густо почервонівши, шепотіла їй на вухо: «Я помітила ваші панчохи, пані Аделю! Страх люблю панчохи і різну пишну одіж, маю таку слабкість», — і вона прикрила обличчя долонями.

Аделя милостиво посміхнулась. Панчохи вона справді вдягнула нині прегарні: сріблясто-сірі, з блискучою тонкою смужкою, що зміїлась по центру литки.

«Іванко, панчіх я зняти не зможу, — сказала Аделя, виймаючи із золотих кучерів гребінця з цикадою. — Але чи не образитесь ви, якщо я подарую вам цю дрібничку? Я зауважила, що вона теж припала вам до душі».

З грудей їмості почулось раптом неприродне хрипіння, але вона вдячно взяла в руки прикрасу.

«Мені дуже, дуже подобається».

Бідна дитина.

Отець Йосиф мовчки простягнув долоню, Іванка кілька хвиль благально дивилася йому в очі, а тоді віддала гребінця. Вона нервово відкашлялась, жадібно випила склянку компоту, намагаючись потамувати хрипіння.

«Дякуємо, — священик поклав річ на стіл перед Аделею. — Моя дружина гарна й без того. Бог щедро наділив її такою силою дарів, що вона не потребує додаткових декорацій».

Дивлячись на отця Йосифа, я думала про Торна та його ілюзії. У священикові було щось таке ж сильне й неземне: якась магічна міць, що примушувала тверді предмети розчинятись у повітрі, а невисловлені почуття й погляди робила фізичними, відчутними на дотик. Ні, отець мав у собі щось іще набагато потужніше, щось надлюдське.

Невже я знала цю людину раніше?