Фелікс Австрія

[11.IV] Розділ 3

Ще тепла пошивка брижиться дрібними зморшками. Її дала мені Аделя, купивши китайський блідо-фіалковий шовк у кравецькій майстерні Юзефа Жалодка на казимирівській. Жалодку привозять тканини й інші товари з Англії та Франції, Аделю звідти за вуха не відтягнеш.

Вона вишила її сама ґранатóвими, майже чорними нитками. Аделя — майстриня тонких візерунків. Рухи її білих пальчиків заворожували мене з дитинства, приковували до себе мій погляд і розчиняли думки.

Шовкова пошивка потрібна для того, щоб берегти волосся. Обтираючись об її слизьку поверхню, волосся й саме стає, наче шовк, наче гладь озера.

Люстро в моєму покої на піддашші (поруч із просторою і світлою Петровою майстернею) оправлене грубим темним деревом. Візерунки на рамі нагадують сплетіння напівпрозорого коріння трави і комашиних вусиків. Невдовзі, коли нарешті потепліє, ми натиратимемо цю раму і всі інші меблі терпентиною від шашеля і плюскви[17]; повиносимо ліжка з кріслами надвір і поливатимемо їх окропом. Але весна цього року запізнюється. Уже майже середина квітня, а сніг і далі мете.

Дивлячись у люстро, я повільно розплітаю нічні скуйовджені коси. Теплі пасма в долонях звиваються, мов живі. Коли вночі мені стає дуже самотньо, я розплітаю волосся і загортаюся в нього. Це відчувається як обійми.

Нахиляюсь навпочіпки і виймаю з-під ліжка свій мідний pot de chambre[18] з накривкою. Його видовжена форма і носик, що виступає наперед, навіюють мені думки про начиння для сосів[19], тож я негайно починаю обмірковувати, що готуватиму нині. Делікатно берусь однією рукою за вигнуте вушко і тихо виходжу на сходи.

Чутно, як Петро вже шліфує в горішній майстерні. Ще й не розвиднілося як слід, а він працює. Вчора ходив чорний, мов ніч (у переносному сенсі, звісно, тому що насправді, коли Петро працює, то сам стає схожим на статую: вкривається шаром білого кам’яного пилу). Мав жаль на себе, бо кучері скорботного янгола справляли враження недостатньо м’яких на вигляд. Раз по раз він доторкався до Аделиного волосся і болісно зціплював зуби, морщив чоло.

«Знову не вдається оживити мармур, Петре?» — запитала я, знаючи, на що наражаюсь.

Петро так глянув на мене, що я аж спітніла. Але посмішка не зникла з мого обличчя. Не так легко мене налякати, Петрику, ні.

Виходжу зі свого покою і зупиняюсь перед дверима Петрової майстерні. На широкі кручені сходи з кованого заліза і тисових дощок починає сіятись бруднаве світанкове світло. Прислухаючись до монотонного шурхотіння, яке долинає з майстерні, я дивлюсь додолу, у колодязь із трьох округлих завитків, оторочених поруччями. З цієї позиції сходи скидаються на водяний вир, який невблаганно тягне на дно. Або на клепсидру, з якої витікає час.

Аделя сказала мені, що поруччя — мов побільшений стократ терновий вінець з уплетеними де-не-де реп’яховими квітами — будить у ній недобрі передчуття. Зводячи віллу й оздоблюючи її всередині, Петро насправді багато переніс туди зі свого цвинтарного світу. Так зрісся з ним за ці роки, що вже не розуміє, чому не повинен різьбити голівки маків, символи вічного сну та спокою, і листя барвінку, що завжди зеленіє, квіти лілеї з вигнутими пелюстками, дубового листя з жолудями.

Я тихо спускаюся вниз, підібравши біля Аделиної спальні її ноцника[20].

Ми звикли до цього з дитинства: я піднімалася з постелі перша і спорожнювала нашу спільну посудину. І хоч скільки б Петро тепер із цього кепкував, він не має влади, здатної порушити цей закон. Ми з Аделею були разом задовго до його появи, ще від створення світу. Ще тоді, коли жоден змій не насмілювався вистромити з-під землі своєї підступної голови.

Найбільша поступка, на яку я погодилась, — це осібні ноцники. Не враховуючи, звісно, того, що я перебралась спати до окремого ліжка, поступившись Петрові нагрітим місцем.

Ми з Аделею виросли разом. Завжди були разом, ніколи не розлучались. Навіть у їхню з Петром весільну подорож до Кракова, Будапешта і Відня їздили разом.

Петрові це не подобалось. Він погодився лише після того, як Аделя проплакала кілька ночей поспіль, благаючи, їй було страшно їхати без мене. Впродовж цілого місяця він вдавав, наче мене не існує. Наче не я домовляюсь у готелях, щоб нам з Аделею варили яйця на м’яко, а йому яєць не давали взагалі, не я рано-вранці знаходжу для Аделі на торговиську найсвіжішу та найніжнішу сметанку до кави (у готелях сметанка якщо й була свіжа, то наполовину розріджена водою), не я вкладаю їй волосся, не я готую й чищу її одяг і запинаю на всі ґудзики.

Аделя розповідала мені, опускаючи погляд і шаріючись, як він захоплюється запахом її шкіри. Що нюшить і нюшить, мов мисливський пес, і завмирає, уткнушивсь носом у шию, боляче коле бородою її чутливу шкіру (потім я замащувала червоні пекучі цятки лавандовим кремом, поки Аделя тихо сичала, закусивши нижню губу).

А шкіра Аделина пахла так солодко ніби не тому, що це я готувала їй купіль, що везла з собою ароматні солі й оливи, настояні на травах, які втирала їй у тіло.

Коли в термах у Будапешті, сидячи поміж старих пихатих мадярок, роздутих від води, мов рептилії, Аделя, вбрана у новомодний купальний костюм із коротенькою тунікою до колін, але з закритими шиєю та руками, і з ногами, затягнутими в панчохи для купання, прошепотіла мені на вухо, що Петро просив її зустрітися з ним в одній із зал, але не брати з собою мене, — я проковтнула це, як зіпсований харч. Мені стало зле, одначе я цього не показала. Хоча, коли їх силует зник між колонами, війнувши шовковим шлафроком[21], мов павичевим хвостом, мене так замлоїло, що я ледве втрималась, аби не вивернути до купальні те, на що перетворились шницлі, приправлені крихітною ложечкою вогняної ерош пішти[22], запиті келихом шампанського. Мені пригадалась історія, яку розповідав неприємний пан Горовіц, наречений Ґоськи (вона куховарить у судді): йому фіакром розтовкло ногу — «на паштет із зайця» — тож поки лікарі віднімали від тіла ці залишки, Горовіц раптом опритомнів від ліків і побачивши, що кавалок закривавленої ноги лежить у мідниці, водночас гостро відчув, як болить його ця нога, наче досі ще є частиною тіла. Не тіло боліло, хрипів ведмежим голосом Горовіц, пияк над пияками, а нога, яка вже не була мною.

Про цього Горовіца недавно навіть писали наші газети. Він був сторожем у будинку біля площі Міцкевича і полюбляв скликати до себе таких же, як і сам, гульвіс. Розважався з ними ночами «при горілці та з музикою». Брама замикалась — і поліція вже не мала входу у двір. Зате туди без жодних перепон приходили «фаланги дівок різного калібру». Пиятики у Горовіца, як правило, закінчувались бійками. Останнього разу потовкли писок якомусь Пйотрові Ґурському — «так, що його обличчя стало подібним до будь-якого іншого, лише не людського лиця».

Горовіц сидів тепер в ув’язненні, чекав суду, а Ґоська носила йому його улюблені кнедлі, іноді навіть із фляками. Огрядна, широка, з животом, що випинався вперед, немов клунок шматтяра, з викоченими світлими очима, з важким подихом, вона поволі брела Липовою у напрямку Сапіжинської, до ратуші, неподалік від якої тримали різних ошуканців та авантурників. Коли я її бачила, то думала про стежки, якими ходить людина. Про те, що хтось водить «дівок різного калібру» і розділяє навпіл ноцники, які одвіку були одним цілим, а інший, хрипко дихаючи і пітніючи, до останнього носить передачі з кнедлями і тютюном.

Якщо повернутись до нашої весільної подорожі, до термальних джерел у Будапешті, то кілька годин, які я провела там наодинці, були найпорожнішим і найтягучішим часом мого життя. Я не змогла всидіти в тісній і гарячій купелі, звідки щойно від мене пішла Аделя. Накинувши свій шлафрок, я брела з однієї зали до іншої, аж доки не вийшла назовні, у лютневий морозяний день, навіть не відчувши, як холод обпікає мою розпарену шкіру. Я занурилась у воду і попливла вперед, у густу пару, що стелилася над плесом, оминаючи групи людей, які вели бесіди незрозумілою мовою, проте розмови ці, здавалось, обертались лишень навколо розлуки і смерті. Така у них мова, що тут поробиш.

Кілька разів траплялося щось украй неприємне: хтось невидимий, але настирливий, доторкався до мене під водою. Мене пересмикувало, я здіймала фонтани бризок, утікаючи. Чиясь нікчемна рука вхопила мене за плече.

Але щось гірше за ці слизькі доторки чекало на мене попереду. У хмарах пари височіла скульптура: лебідь притискав маленьку голівку на довгій шиї до повних грудей Леди. Звідкілясь порскали дрібні краплі холодної води. У мене потемніло в очах, я пірнула під воду — і попливла назад, палко бажаючи зуміти більше не випірнути. Я не бачила їхніх обрисів, але точно знала, що там, за скульптурою, у примарній імлі ворушилися темні тіні моїх супутників.

Багато змінилося з того часу, усе заспокоїлось. Навіть дивно згадувати, що наприкінці подорожі я була переконана: це кінець, ми з Аделею більше не будемо разом.

У фіналі подорожі я просто втекла від них на Пратері. Вибрала собі одну з бічних алей і побрела нею вперед, спершу дослухаючись, як серце гупає десь позаду вух, тисне на горлянку, не дає дихати, почуваючись нечемним псом, який втік від господарів. Потім вийшла на берег Донауканалу. Порівняно з Дунаєм він видавався таким спокійним і маленьким, тихим, сором’язливим і невибагливим. Не знаю, як довго я дивилась на воду. Думки пропливали дедалі рідше, розвіювались, мов пара над термальними купальнями в Будапешті. Просто текла вода. Просто сонце починало опускатися до небосхилу. Просто заніміли від морозу руки й ноги, змерзло обличчя. Але всередині палахкотіло щось теплим вогнем, і певної миті я зрозуміла, що посміхаюсь. Чим я не така, як цей канал. Чим я не Маленький Дунай. Течу собі, люблю Аделю.

До готелю я повернулася стишена й заспокоєна. Петро розчахнув двері покоїв, почувши мої кроки, приглушені ворсистим килимом. Він мовчки пропустив мене досередини, пильно вдивляючись в обличчя. Я йому посміхнулась. Він не відповів посмішкою, але в темних, глибоко посаджених очах я розгледіла новий вираз: зацікавлення і м’якість.

Впустив мене до Аделі, з вдячністю подумала я. Тепер він вирішуватиме, хто може до неї підійти. Так є.

Аделя ображалася. Лежала під периною, з холодним компресом на голові. З гнізда її розбурханого русявого волосся стирчав тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикада на гілці з вишневим цвітом. Очі Аделині — зворушливо підпухлі від сліз, рожеві. У мене стислося серце. Я мало не засміялася вголос, мало не почала співати. Стрималась, бо це б її розлютило. А коли Аделя гнівається, її так просто не заспокоїш. Вона тоді як дитина: спробуєш розважити — кричить, лагідно заспокоюєш — плаче, гримнеш — гордо відвертається, а тоді жбурляє у вікно порцеляновою жирафою.

На моє запитання Аделя відповіла, що в неї міґрень. Вказала рукою на мої речі, розкидані по підлозі, на сукні, білизну, вивернуту на м’яких фотелях, нічні сорочки, і пояснила, що намагалась знайти свою настоянку з пурпурових ріжків, краплі валеріани та беладони. Що їй слід тримати такі життєво необхідні речі при собі і не залежати від інших, бо інші зникають і з’являються, коли їм заманеться, а ти тим часом віддаси Богові душу або збожеволієш від болю, і ніхто за тобою не заплаче, і слізки не зронить.

Вийнявши з дерев’яної скрині з широкими шкіряними пасками, обтягнутої всередині темно-зеленим сукном, пуделко з ліками, я мовчки накрапала до срібного келишка фіолетову настоянку з ріжків і піднесла Аделі до рота. Не дивлячись на мене, Аделя підвелась і вихилила рідину, гірко скривившись.

Я вирішила не вказувати їй, що спеціальне горіхове пуделко з ліками, яке використовував для подорожей ще Аделин батько, доктор Анґер, фізик повітовий і міський, я поклала до Аделиної скрині, а не до своєї.

Натомість сказала таке: «Неправда. Мені було б за тобою страшенно тоскно, Аделю. Я ночувала б на твоїй могилці. Засадила б її мушкателькою — червоною, білою і рожевою. Петро вирізьбив би найкрасивішого і найпечальнішого янгола з безнадійно спущеними крилами, у тонкій сукні, схожій на морську піну, з вінком із лілій на голові».

Аделя стиснула від злості кулаки і відвернулась. У великому люстрі на півстіни у позолоченій бароковій рамі, я побачила, що Петро стоїть на порозі, за моєю спиною, і посміхається. Я всміхнулась люстрові і зустрілась поглядом з очима Петрового відображення.

Тобі є чого в мене повчитись, пане-добродію, подумала я задоволено. З нею не так уже й просто. Ти мене теж потребуєш.

Я вийшла розпорядитися, щоб Аделі приготували свіжого міцного чаю, добре солодженого. Щоб принесли покраяної цитрини, мигдалевого киселю на молоці і льоду.

А коли повернулась, зрозуміла, що тепер нас буде троє, і кожен мусить це прийняти. Так є.

Накидаю грубе вовняне пальто з овечим коміром, взуваю ґумові велінґтони, беру обидва ноцники і виходжу назовні. Просякле вологою повітря висить над землею сірими клаптями, у дворі — по коліна застиглого болота, змішаного зі скиртами ствердлого на камінь брунатного снігу.

Треба буде купити піску і засипати двір, думаю я. Інакше, коли нарешті стане тепло, ці багна засмокчуть нас під землю одним довгим палким цілунком.

Перед віллою, на хіднику вулиці, стримлять дві липи. Від сірого ґранітного ґанку з п’ятьма широкими сходинками до цих лип веде доріжка, викладена пласким камінням з дна Бистриці-Солотвинської. Коли потепліє, Аделя збирається розбити обабіч доріжки дві клумби, тому вона не зрадіє моїй ідеї з піском.

Дивлюсь на віллу, до якої досі не можу звикнути. Петро вибудував її на місці нашого старого дерев’яного дому, який доктор Анґер абияк відновив після пожежі.

Доктор знайшов Петра Сколика на двадцяту річницю смерті дружини. Хтось розповів: є молодий майстер, що недавно повернувся до міста після навчання в Академії мистецтв у Відні — «кажу вам, докторе, він творить чудеса!»

Петро винаймав стару дерев’яну хату на Семирадзького, там протікав дах, а під підлогою копошилась галаслива щуряча колонія. Хата була розташована відразу навпроти газовні і мала в собі також і привабливі риси: незвично великі вікна, які дозволяли Петрові використовувати її якьмалярську майстерню, а також сад, що з несамовитих та буйних непогамованих зарослів переходив у задбані склярні, оранжереї, клумби і грядки міського садового закладу.

До роботи Петро завжди був спраглий, як до жаданої жінки. Щойно отримавши замовлення, заходився робити надгробок на могилу пані докторової. З такого чистого мармуру, що брила його видавалася напівпрозорою, наче уламок льоду з верхівки Альп.

Коли докторові випадала вільна хвилина, він брав фіакр і вирушав на Семирадзького. Вузькою стежкою огинав хату, щоразу дивуючись, як же тут можна жити, і пологим схилом спускався вниз, чавлячи взуттям перестиглі сливки, з усіх сил намагаючись не послизнутись на драглистій м’якоті, яка під палючим сонцем сама по собі вже перетворилась на мармуляду. Мармуляда чигала на доктора всюди.

Таким надмірно обережним доктор став після випадку, коли, не втримавши рівноваги, гепнувся і поїхав додолу, неначе на лещетах, підминаючи під себе густу і високу траву, марно намагаючись хапатись за неї руками, натомість ранячись об її гострі пера і зриваючи жовті пухнасті голівки кульбаб. Весь обплутаний диким хмелем, внизаний реп’яхами, вбраний у ще донедавна бездоганний ґарнітур-трійку з візерунком в «ялиночку», у білій сорочці зі штивним коміром, доктор, загубивши своє солом’яне канотьє, вкотився на галявину біля великої склярні з помідорами. На цій галявині Петро обережно визволяв з мармурової брили докторову дружину.

Відтоді доктор ішов стежиною обачно, наче щойно навчився ходити. Навіть купив собі ціпка зі зручним округлим руків’ям. Щоразу він хвилювався так, аж пітніли долоні, так, ніби йшов на перше побачення. Щоразу в грудях і шлунку клубочилось солодкаво-нудотне передчуття, викликане інтригою: яку частину його Терези відкрив сьогодні Петро? Ще одне пасмо волосся, летке, мов тополиний пух, розслабленість в кутиках вуст схиленої набік голови, випуклу жилку на скроні, яка, здавалося, навіть билась, якщо пильно придивитись, затамувавши подих?

Камінь, розцяцькований темними крапками, Петровими позначеннями, лежав на дерев’яному помості, біля задньої стіни склярні. Петро недаремно вибрав це місце: сюди було прокладено дорогу, якою приїжджали запряжені кіньми вози, щоб вивозити томати. Тож він цілком розсудливо вирішив, що цією можливістю можна скористатися й у випадку його скульптур.

Він тупцював навколо брили, енергійними точними рухами постукуючи молотом по долоту, на обліпленому пилом обличчі утворювалась маска зосередженості й напруги, покреслена глибокими зморшками на чолі, між бровами, у кутиках очей. Шматочки мармуру кришилися й відпадали, тонкий струмінчик пилу, неначе дим, здіймався в повітря.

Підсмикнувши вузькі штани так високо, що аж ставало видно підтяжки шовкових шкарпеток, і намагаючись не дивитись, на що перетворюються ще годину тому лискучі, напуцовані шкіряні черевики з вузькими носаками і вставками з сукна, доктор Анґер сидів на краєчку високого пня і, зачаровано стежачи за Петровими рухами, розповідав про дружину.

Про те, що вона плакала з будь-якого приводу: і радісного, і сумного, і просто так, несподівано — чи то небо захмарилось, чи то сусідська служниця знову завагітніла невідомо від кого, чи запрошені гості похвалили печеню, яку приготувала господиня дому. Про те, як персики їла ложечкою. Як гаптувала якісь паскудні візерунки. Як довго він воював із нею, пояснюючи, що корсети шкідливі, що вони здавлюють нутрощі, змінюють їхню форму і розташування, і саме вони можуть бути причиною її неплідності, а вона впиралася, бо як можна навіть думати про такі непристойності. А потім таки погодилась — надто вже хотіла мати дітей, тільки на костюмовані бали та прийоми одягала легкий корсет, просячи стягувати його впівсили. Про те, як, повертаючись зі шпиталю пізно ввечері, він тихенько стукав до дверей її покою і прислухався до шурхотіння постелі і до її тихого «Дуже прошу», як входив до темного приміщення зі свічкою в руці, підходив до ліжка, в якому серед пухких перин і подушок лежала вона, ніжно усміхаючись, — «Зовсім така ж, як і тут», — і доктор схвильовано вдивлявся в мармурове обличчя, вилиці якого Петро ювелірними рухами поправляв різцем.

Доктора вже кілька років немає на світі, а мармурова Тереза солодко спить серед подушок і перин на своєму камінному ложі під пірамідальними липами цвинтаря. Її голова розслаблено лежить на правому плечі, тонкі руки спочивають на зім’ятих складках постелі. У головах розпачає скорботний янгол: притискає руку до чола, закочує очі до неба. Янгол дивний: його гострий жаль незрозумілий, адже красуня нічим не виказує болю й нещастя. Навпаки, в її обличчі стільки умиротворення та спокою, що хочеться вдивлятися в нього нескінченно, поки відлуння цієї тиші не проникне й до тебе всередину.

У цьому й полягає Петрове вміння: він не просто видобуває з каменя дивовижну форму, витончену й реалістичну, химерну та досконалу. Щось у цій формі примушує зупинитись і завмерти. Припинити дихати, думати, розриватися від емоцій. Ти бачиш перед собою холодний камінь, який залишиться таким довго, так довго, що ти й уявити собі не можеш. Так довго, що ти вже встигнеш стати яблуком, конем, рікою, рибою, а камінь залишатиметься каменем. А потім може статися так, що часточки каменя й риби також стануть частинами чогось іншого: цибулиною квітки, електрикою, іншою людиною, врешті-решт. Це ніби кола на озері. Хмари, які розчиняються в небі, як акварельні фарби у воді. Кам’яний пил, що здіймається в повітря від ударів Петрового долота.

Не встигла я й оком змигнути, а Петро вже вчащав до нас, ніби до рідного дому. Аделя під час його приходів усе мусила бути десь поруч: то пива підливала їм із доктором Анґером до кухлів, то приносила смажений згливілий сир, начинювані яйця і канапки з язиком чи сомом — що в домі було найкращого. Якщо знала наперед, що того дня прийде Петро, застеляла стіл чистим, хрумким від крохмалю обрусом, плела якісь зорі й кулі з папороті, дубового листя, моху, дикого винограду, прикрашаючи ними таці та глеки. Просила, аби я її гарно зачесала: «Стефцю, щось я нині зовсім розчіхрана, мене навіть тато злякався». Робила вигляд, що все це просто так, що їй заманулося одягнути сукню з атласу, пошиту для костюмованого балу в театрі, зі звичайної собі примхи, і, раз по раз зазираючи в дзеркало, морщила носика: «Страхоття».

Ох, як я злостилася, як ущипливо кепкувала з неї, що вона не раз навіть плакати починала, по чім я картала себе і шукала способів замаскувати червоний ніс та підпухлі від сліз очі (правду кажучи, завдяки цим сльозам вона ставала ще гарнішою, два сумні місяці світилися печально і безборонно). Всім своїм видом показувала роздратування, а коли пан доктор запитували, у чому ж річ, чому я не в гуморі, це викликало у мене таке бурхливе обурення і могутні емоції (адже ж не могла я прямо відповісти на це запитання), що я не витримувала, виходила зі світлиці: засліплена, зла, самотня, розірвана на частини своїми жалями, любов’ю, образою. Бігла в зарослі бузку, кидалась на землю і мовчки лежала, нічого не бачачи, не розуміючи, чекаючи, що западусь у прірву разом із цим немудрим світом. Тоді особливо нестерпні жалі брали мене від думок про мій спалений дім, який стояв колись на цьому місці, про маму, якої я не пам’ятала, якої ніхто вже не пам’ятав, і не було навіть найменшого шансу на те, що образ її буде вирізьблено в камені. Цей невидимий образ болісним згустком, немов крововилив, проступав тільки в моєму серці, пришпилений до нього гіркотою та самотністю.

Усе, що залишалось мені робити — тремтячими руками швидко розплести коси, пустити їх вільно додолу. І коли вітер починав бавитись ними і вони пухнасто пестили мої щоки, спину, шию і плечі, тільки тоді я починала заспокоюватись.

Проте часом, геть невидюча, я кидалась кудись вулицею, і так одного разу мало не загинула під возом, яким розвозили нафту з рафінерії братів Габерів — досі пам’ятаю тих кілька гострих ударів, які мовби прошили тіло навиліт, пром’яли наскрізь, роздробили і перемололи все всередині, пам’ятаю, як покотилась до хідника, вся в липкому болоті, лежала в ньому обличчям вниз, розірваною щокою на гострому камені, і не могла ворухнутись.

Тепер згадати про це смішно й соромно. Чому було так заздрити? Ми з Аделею — не подруги, не сестри. Немає такого слова, що могло б описати зв’язок, яким ми зшиті.

Я леліяла у своїх думках малого підступного паразита, плекаючи його з недопустимою ніжністю: сподівалась, що коли Петро довідається про Аделину неплідність, успадковану по матері, знеохочений, відступиться набік, звільнивши для мене трохи більше мого власного місця.

Доктор Анґер розповідав, що Терезі вдалось завагітніти лише дивом, що він сам не знає, як це сталось, тому що шансів не було. Так само не було жодного шансу в Аделі — крім дива, віру в яке звели нанівець доктори Воднецький та Ріхтер, спеціалісти з жіночих недуг. А вони свою справу знають: один вчився у Кракові та Берліні, другий — у Відні. Найновіші методи хімічних і мікроскопічних досліджень підтвердили, що Аделя не може мати дітей.

Я тримала її за руку, змінювала мокру від сліз пошивку, робила компрес із холодного огіркового соку, щоб зняти припухлість обличчя, незважаючи на її протести й відразу, витискала сік із сирого м’яса, приправляла його яєчним жовтком і ложкою окропу та пекла голубів, куплених у Пінкаса Ріттера в будинку міського базару (печені голуби добре відновлюють сили недокровним). Я вже мовчу про обов’язковий у випадках людської слабкості Maria-Theresienbouillon, приготований за переписом, який склала сама цісарева і який, правдоподібно, написаний її власною зацною рукою й оправлений у коштовну рамку, під скло, висів у кухні Гофбурґа. (Бульйон був улюбленою стравою Франца-Йосифа І. Однак, відвідуючи в осяйній своїй милості Галичину, найясніший монарх неодноразово відмовлявся від нього на користь червоного борщу на підчеревині з грибами, квасолею і часником).

Отож, обслуговуючи Аделю з усією старанністю, так смиренно і покірно, ніби вся істота моя складається з одного лише служіння, сама я почувала — ні, не радість, як я можу радіти з нашого спільного горя — але заспокоєння: так є. Аделя не може мати дітей — і це несправедливо: її делікатні руки створені для того, щоб пестити маленькі голівки, ніжний голос — співати колискові на ніч.

Я дітей мати не хочу, і то ніколи в житті: я вже маю кого любити, і любов моя така полум’яна, як той вогонь, якого теж вистачило колись на півміста, коли пожежа забрала наших з Аделею матерів. Моя любов неподільна, непорушна. Її не вистачить вже більше ні для кого.

Так є. Так просто є.

А Петро — його воля вибирати: Аделя не може стати матір’ю його дітей, не може сповнити обіцяного, ніхто не судитиме його, коли б він відступився від неї. Інші люди судитимуть, але тільки не ми з Аделею.

Так думала я про Петра і відчувала до нього мало не ніжність. Він був гідною парою Аделі. Нічого злого ми від нього не зазнали.

Петро нікуди не відступився, як стояв твердо обома своїми кам’яними ногами на землі, втримуючи її у рівновазі, так на ній і залишився. До Аделі він не змінився. Зате вона змінилась до нього: тепер у її погляді світилась така собача вдячність, що мені ставало прикро і нудно. Під час вечері вона клала свою долоню на його велику згрубілу руку, ніби аж тепер вони по-справжньому поділяли щось спільне, аж тепер стали по-справжньому близькі.

Ніби замість того, щоб дати життя третій людині, вони повірили, що самі стали однією-єдиною істотою.

Тоді Петро і почав будувати той будинок, на який я тепер дивлюсь, коли раннього ранку стою на вулиці Липовій.

Будинок виростає з землі, мов величезна слимакова мушля, яку відкопуєш на городі. Будівля ніби й прямокутної форми, але завдяки нечітким хвилястим формам та опуклостям справляє враження відображеної в кривому дзеркалі. Під комірцями черепичних піддаш — видовжені вузькі віконця і схожі на вишивку візерунки з дрібних лискучих керамічних кахель: рудувато-коричневих, сіро-зелених, синіх. Вони звиваються і на основних стінах будинку, обплітають вікна і двері, оздоблюють колони, виступи, арки.

На наш будинок дотепер приходять дивитись роззяви. Так триває вже довго, відколи з фундаменту почали виростати химерні витвори. Я вже й не дивуюсь, коли, замішуючи тісто чи переціджуючи якусь трав’яну настоянку, зауважую навпроти вікон капелюшки і капелюхи, парасольки з мереживом і елеґантні ціпки, націлені в мій бік. Останніми роками в нашому місті почали будувати інакше: дерев’яні халупи горять і валяться, їм на заміну приходять міцні кам’яниці з цегли, виробленої на модерній цегельні Урмана; часто вони також мають башти, арки, колони, ковані й гіпсові прикраси, мозаїку й кольорові шиби з каштановим листям та павичевими перами. Але всі ці будинки стоять на своїх місцях, як їм і належиться. А наш будинок — схожий на марево, яке от-от розвіється. На хитрий магічний трюк, який несила розгадати.

Будинок має таємницю, про яку перехожі навіть не здогадуються. Позаду комина, з протилежного боку від вулиці, надійно захована за кронами лип, сидить кам’яна жінка, вирізьблена зі світлого пісковику, в якому при певній погоді (коли сонце не надто яскраве) починає рум’янитись рожевий відтінок — ніби під шкірою пульсує кров. Погляд жінки звернений до неба. Руки — простягнуті вперед в очікуванні чи проханні. Волосся — розвіяне і непокірне. А потилиця і верхня частина спини — порожнисті: такий був той камінь, з якого Петро зробив її. Сам він називає її «жінкою-глеком», і спостерігає за нею знизу, з нашого салону, крізь скляну стелю, ще одну його примху.

Частина стелі в салоні — із кольорового скла. Петро каже, це карта зоряного неба: усі відтінки синього, розмежовані мідними перетинками, золотисті та прозорі скельця між ними, які вкладаються в сузір’я. Є полум’яна комета з хвостом. Є планети — теж блакитні та фіолетові, майже чорні, і червона, і плямисто-брунатна, і золота. Крізь це скло світить сонце, розсіваючи по нашому модерному салону, по меблях з кольоровим лакуванням чудернацькі плями. Бліде сяйво місяця робить картину геть примарною.

Петро каже, що почав думати про це під час свого навчання у Відні — ним завдячував батькові, який перед смертю продав клапоть землі в селі Пасічній, де тепер проходить залізнична колія.

Те, у чому ми живемо, — будівлі, одяг, меблі, посуд, може не тільки служити нашим потребам. Водночас вони не конче мусять бути такі дорогі і прекрасні, що перед ними малієш і скручуєшся, як опалий лист. Усі ці предмети здатні бути продовженням думок і почуттів, розмовою, запитанням, твоєю власною відповіддю.

Але найкраще — їхня необов’язковість. Адже зовнішнє буяння все одно зводиться до однієї-єдиної точки, якою ти є. Точки, що тяжіє до порожнечі.

З того пункту вулиці, де я стою, наша вілла схожа на скрученого кільцями змія з десятком лукавих голів. Кахлі виблискують в денному світлі, як луска з коштовного каміння.

Сам Петро називає віллу «підводним палацом». Каже, що візерунки — то морські течії і стеблини водоростей, а пащі вікон — голови риб та глибоководних створінь, які нас охороняють. Каже, що мріяв стати мандрівником-мореплавцем, але так насправді й не певен, чи те море існує, чи то не байки.

У такому разі, кажу я, це не підводний палац, а затонулий корабель.

Але й справді — мінячись та виблискуючи на сонці, розчиняючись у сутінках, в осінньому тумані, ранковій імлі чи мжичці, — наш будинок погойдується і ніби тече. Це основне і найглибше враження: він кудись рухається, не стоїть на місці, не вростає в землю, як стається з усіма нормальними будівлями, що підкоряються земним законам. Погойдується в такт із вітром, гілками бузку і лип, звивається, танцює.

Здається, зараз розчиниться у повітрі. Тепер ще тут, а за мить — зникне безслідно.

Я розпалюю кухню, викладену світло-зеленими новими кахлями, привезеними з Косова. Поки кухня нагрівається, неспішно підмітаю підлогу при світлі гасової лампи — денного світла ще недостатньо, тож я не певна, чи бруд вимітаю з закутків, чи зіжмакані клапті нічного мороку.

Колба лампи вже знову вкрилась кіптявою, зітхаю про себе я. І нафта таки смердить дужче, і запалений ґнотик згоряє швидше, як звичайно. Не інакше — тепер і ми впіймались на той швіндель[23] із нафтою, про який останнім часом стільки пишуть в газетах. Хоч я й ніколи не купую нафти в ґрайслернях[24], ніколи не ходжу до дрібних складів — та невже ж навіть брати Габери взялись за шахрайство? Якщо так, я не знаю, куди котиться цей світ.

У бляшаній кулі, вкладеній до отвору кухонної бляхи, я спалюю кавові зерна. Тим часом ставлю готуватися більшу ринку з посоленою водою на вівсяну кашу і меншу — на трійко вчорашніх яєць, білі боки яких трохи виступають на поверхню.

Яйця варяться в окропі хвилини дві, я ложкою виймаю одне для себе і кладу до чарочки. Інші два залишаю в окропі, відсунувши ринку на край гарячої кухні.