Фелікс Австрія

[4.Х] Розділ 15

Будинок, який їм виділила єпархія, розташований у досить гарному місці, на Замковій, неподалік Гетьманських валів, і зовсім близько від Дому кари. Тут тепер по-осінньому пишно, мальовничо, але сама хата — проста і стара, навіть дещо перехняблена набік, втулена в земляний горб; стіни побілені вапном, почорнілий дах, малі вікна. Я так хвилювалась, збираючись сюди (хоч і знала, що Йосифа у той час не буде вдома), кілька разів перевдягнула сукню і зупинилась на блакитній блузці з високим коміром і спідниці з темно-сірої вовни, яку мені з себе віддала колись Аделя. Хотілось чогось святочного, у грудях приємно млоїло і перехоплювало подих.

А вже Аделя як напарадилась! Сукня ніжно-бузкового кольору у грецькому стилі, з вишитими власноруч вставками, стягнута тонким пасочком під самими грудьми, мереживні нові рукавички, капелюх з фіолетовою пір’їною. Я цілий ранок плела їй на голові корону з волосся.

«А ти, Стефцю, зроби собі такий звиклий вузол на потилиці, бо тобі так найбільше личить», — лагідно проказала вона, обертаючись перед люстром. А тоді вийняла щось зі свого пуделка з прикрасами і простягнула мені: то був її тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла — цикада на гілці з вишневим цвітом. І хоч як я не впиралась, та вона таки впхала мені його у волосся (так міцно, що мені аж сльози з очей від болю бризнули).

І от, зійшовши на хідник із фаетона (дрожкар всю дорогу розповідав нам про нічну бійку візників із поліціянтами на Сапіжинській) і трохи піднявшись вузькою вуличкою догори, ми опинились зовсім не там, де очікували.

«Думала я, це буде якась пристойніша кам’яниця», — розгублено проказала Аделя, роздивляючись просту дерев’яну загорожу, всю зарослу якимось страшним покрученим чорним бадиллям.

Перехняблена хвіртка не зачинялась — отвір зяяв, як рот дурного Юзя. Подвір’я, чорне від збитої під ногами куряви, було завалене дрантивими діжками і дошками, старими цебрами й невідомо яким страшним лахміттям. Під однією з цих куп сміття пищали кошенята — ще сліпі, кістляві, нещасні.

«Прошу, прошу заходити!» — на порозі хати з’явилась Іванка: вбрана у ту ж сукню, в якій була у нас на гостині. Вона здавалась трохи заспаною, важкі повіки з густими віями ніби хотіли прилипнути до ніжних тіней, що залягали під її очима. Світла шкіра, трохи поцяткована ластовинням, мерехтіла вологим сяйвом. Косу Іванка заплітала ще ніби передвчора, така вона була покуйовджена і розтріпана — аж незручно було се спостерігати.

Аделя увійшла до сіней перша. Іванка кинулась, було, її цілувати, але Аделя делікатно стримала її за плечі, привітно зазирнула в обличчя і потисла руку.

«Бачу, дорогенька їмость дуже добре маються, — промовила вона солодким голосом. — А ми принесли для пані гостинці. Де можна покласти?»

Я показала Іванці кошика з гостинцями: малиновий сік, грушки, лікувальний мед із гірських трав — усе від тих ґаздів, від яких я для нас завжди купую. І ґалярета з дрібного рожевого винограду (5 кг — один злотий ринський), яку я сама варила.

«То ходіть сюди, до кухні, — весело махнула рукою Іванка. — Добре, що принесли якусь провізію, бо я, правду кажучи, не хотіла йти на ринок, не мала охоти. Чекала, аж отець Йосиф, може, щось би приніс».

«Чи можна десь скинути плащі?» — запитала Аделя. А я вже знала, що всередині вона вся кипить.

Іванка, розгублена, звела брови.

«Е-е-е… Ну прошу, звісно — можна тут, на канапі…»

Вона штовхнула облущені двері і запросила нас увійти.

Лелечко, що там діялось: відразу впало в очі розстелене ліжко, і постіль на ньому справляла враження дуже несвіжої, аж жовтавої — і не знаю, чи то вже мої вигадки, але я відчула спертий недобрий запах, який буває, коли людина довго ходить в тому самому спідньому, без зміни, і страшно пітніє. І спіднє тут було: звисало зі спинок фотеля, лежало під круглим столиком на дерев’яній підлозі: якісь грубі панчохи з продертими п’ятами, зім’яті панталони й сорочки з потемнілими підпахвами й комірами.

А поруч із ліжком — іконостас, свічки, вервички, молитовники.

«Перепрошую вас за безлад, — трохи почервоніла Іванка, від чого стала ще милішою. — Страх, що у мене тут діється. Але я зовсім не надаюсь до ведення господарства — вже покинула навіть старатись. З тим нічого у мене не виходить».

«Ох, ну певно, що так. То було б навіть непристойно. Але їмості треба найняти собі службу», — розмірено це вимовляючи, Аделя примощувала свого плаща на дерев’яному різьбленому стільці, що стояв посеред покою, як розгублений кінь.

Я пильніше розглянулась навколо, намагаючись не зважати на хаос і бруд: помешкання було обставлене красивими меблями в гуцульському стилі — масивними, порядними, з теплої сосни. Дві скрині, шафа з люстром, ліжко, стільці, круглий столик на одній опорі з павукоподібними ніжками, все прикрашене різьбленими візерунками, чорними від втертого у них вугілля: кривульками, пасочками, рєсками, головкатими, деревцями, колосками, сливками, кучерями, ружами, інкрустованими деревом різних порід, білим та блакитним бісером, перламутровими пластинами слонової кістки. На підлозі — ткані килимки, на краю ліжка — кубло з сірого ворсистого ліжника.

Іванка взяла нас із Аделею за лікті і повела на кухню. Всюди, де ми проходили, я зауважувала водночас нестерпні нарости бруду і переповненість народними мотивами, що так незвично контрастувало зі звичними для мене Аделиними смаками.

Тож Аделю тепер, я бачила, нудило страшенно: від того, що шматки сухого болота хрумкотіли під ногами, вдавлені у ворс тканих килимків із френзлями; що в кутках під стелею висіли темні клубки павутини, що ікони й вишиті рушники, які їх прикрашали, вкривав шар сірої пилюки, схожий на шовковисте хутро якоїсь тваринки. Коли ми ввійшли на кухню, навколо нас запурхали сонмища молі, тож я почала розмахувати руками, щоб ці страшні шкідники не летіли в обличчя Аделі. Робила я це, нажахана й похолола: навіть уявити, що на моїй кухні щось такого діялось би, було не те що неможливо — це означало б цілковитий кінець моєї кухні, мого життя й мене самої.

«То я, мабуть, зробила б каву для моїх ласкавих пань», — розгублено посміхаючись і розводячи руками, проказала Іванка. З цього я зрозуміла, що каву наша господиня не зробить.

«Але як же ви живете? — здивувалась я. — Не варите кави?»

«Йосиф варить — відповіла Іванка, шаріючись. — Варить каву, готує їсти, коли має трохи часу. По господарству теж, буває, займається. Але то нечасто».

«Так, так, це можна відразу сказати», — прошепотіла Аделя, тримаючись рукою за груди.

Я ковзнула поглядом по миснику, прикрашеному так гарно випаленим візерунком «дерева життя» і так спотвореному пилюкою і ляпками жиру, і зауважила, що посуд майже увесь був керамічний, полив’яний і, либонь, ніколи не митий.

«То я можу зварити каву», — запропонувала я несміливо, шукаючи поглядом якоїсь ринки, в якій це можна було б зробити.

«Що то у вас тут за немислимі речі!» — вигукнула Аделя, вказуючи рукою на горщики, глечики, миски, горнятка, на п’єц із розписаними кахлями, кожна з яких розповідала окрему історію: про мисливця і оленя, поштаря і музику, про вояка і цісаря.

«Ет, то мій татко з Йосифом так усе зробили, — махнула рукою Іванка і зморщила носика. — Мій татко — парох у Криворівні, хоча мав би бути гончарем чи столяром, бо сидить днями й ночами, крутить круг, мняцкає сиру глину чи по дереву ножем вишиває. Страшна нудота. З Йосифом вони познайомились на якомусь соборчику, тато привезли його до нас, показували всі свої тарелі, вивертали свої скрині — а Йосиф тільки руками сплескував, такий був зачарований; я, почувши, що він закінчує семінарію і якраз шукає майбутню їмость, подумала собі — о, цей у собі має щось велике: може, з ним бодай до міста виберусь. Вибралась. Але що з того — чи ми ходимо до театру, чи ми буваємо десь у товаристві? Нудота й нудота. Як у селі сиділа посеред тих мисників, так і тут», — згірчена, Іванка болісно скривилась.

Я тим часом обстежила все навколо. Знайшла чисту воду у великому глеку («Йосиф нині від криниці приніс», — повідомила Іванка), сполокала над мідницею кілька горняток і тарелів, які видавались мені найчистішими (бо більшість довелось би довго пуцувати й шурувати, гріти до них воду, терти дряпачкою, а як уже говорити по правді — то найкраще все звідси просто було б викинути чи спалити, щоб не розносити чуму, холеру і невідомо яку заразу, що розплодилась у цих зігнилих рештках, які поприлипали до денець, спінились, поросли блакитною та рожевою пліснявою, перетворились на щось таке, чого я ні бачити, ні нюхати не хотіла).

Кави — ні правдивої, ні збіжжевої — не знайшлось: денце слоїка, на який мені вказала Іванка, було ледь присипане темним порохом. Та воно й на краще.

Я швидко закалатала воду з принесеним малиновим соком, покраяла на скибки великі тверді грушки, прохолодні, хрумкі й соковиті. Думала — хліб мусить в хаті знайтися. Де ж там! Хліб був, але геть заскорузлий, як каменюка — придатний хіба для того, щоб цвяхи забивати. То що ж, налила меду до малої мисчини — можна капати його на скибку грушки, запивати водою з малиновим соком, та й уже щось, є чим гоститись.

Іванка намагалася нас якось розмістити, але перший же стілець, на який вона всадила Аделю, виявився зламаним — ніжка вивернулась, тож Аделя так і полетіла на долівку, піднявши хмару куряви, а рукою утрапивши в якесь масне неподобство.

Іванка забігала, заметушилась, заламуючи руки, поки я допомагала Аделі підвестись, обтріпувала її сукню і допомагала відмити, наскільки можливо, долоню.

«Може, вигідніше буде посидіти на терасі?» — мало не плачучи, запитала Іванка.

«Ми вже собі, мабуть, підемо, — Аделя навіть спромоглась видушити з себе стриману посмішку, — не хочемо їмості завертати голови».

Іванка кинулась до Аделі на шию і притиснулась щокою їй до грудей: «Прошу, прошу, пані Адельцю, не йдіть! Мені так соромно, так прикро, що я не змогла пані гідно прийняти! Але хіба ж я винна, що мій чоловік не хоче погодитись і найняти для мене якусь помічницю, а сам він цілими днями висиджує у тій каплиці при карному домі, і так неохоче повертає додому, пізно вночі, коли вже й сам не має сили наводити тут лад, приносить щось із в’язничної кухні чи з того, що жертвують люди — тим то я й харчуюсь. А вранці він вирушає знову, ще поки я міцно сплю… Кажу йому, що не можу жити в такому безладі й бруді, а він дорікає, що я забагато уваги приділяю неважливим, показним речам. Каже, щоб я просто молилась, щоб більше бувала на повітрі, щоб ходила до Будинку старців і калік, чи до сиротинця для дівчат, чи ще куди…» — і вона зайшлась риданнями, анітрохи себе не стримуючи, незважаючи на те, що Аделя намагалась досить грубо від неї вивільнитись, дивилася на мене нажахано широко розплющеними очима, всім своїм виглядом просячи забрати геть від неї емоційну їмость.

«Ох, як пані Адельця пахнуть! Як князівна, квітка, справжня аристократка! — їмость відірвала розпухле обличчя від зіпсованої Аделиної сукні і зазирнула їй в очі. — Як би я хотіла бути схожою на пані! Що це за аромат, прошу пані?»

«Treffle incarnate», — милостиво відповіла Аделя, збита з пантелику такою нестримною поведінкою.

«О! Конюшина! Ну звісно! Куплена вочевидь у магістра фармації пана Бібрінґа, не інакше. Аромат відразу видався мені знайомим, бо я часто приходжу до пана Максимільяна — у нього завше є щось цікаве для таких легковажних пань, як я чи пані Аделя», — і вона, по-змовницьки підморгнувши, потягнула Аделю геть із кухні. Зметикувавши, що йдуть вони на терасу, я рушила слідом, несучи таріль з грушами, мед і глек із малиновою водою.

Іванка, йдучи, не припиняла торохтіти, не даючи Аделі жодної можливості для відступу:

«Мене у Бібрінґа знають як облуплену. Щойно я туди заходжу, як переді мною відразу виставляють ті солодкі пудрові „Фіалки“, дзвінкі „Каллісто“, іскристий „Яблучний цвіт“… А цікаво, чи відгадаю я, якою пудрою пані Аделя користується? Шкіра просто бездоганна! Як шовк! Як порцеляна! Як алебастр! То що це — „Eximia“ чи „Bourjois“?»

«Це жирна пудра, куплена у доктора Бейля на площі Ринок, дорога їмосте», — уже радше поблажливим тоном відповіла Аделя.

Ми ввійшли на терасу з великими вікнами, крізь які лилось осіннє призахідне сонце, напуваючи собою все ті ж різьблені меблі. Перед нами розкинувся старий фруктовий садок, який ще тільки частково обтрусив із себе листя і тому грав гарячими барвами. У цьому багрянці й золоті пилюка вже не здавалась такою нестерпною, навпаки — порошинки кружляли в розігрітому повітрі та іскрились, наче коштовності. Тут ми втрьох сіли навколо столу і, втопивши погляди в нерухоме жовтневе повітря саду, поволі їли скибки груш із медом. Навіть їмость замовкла і дала можливість зібратися з думками.

Страшна туга накотила на мене. Отець Йосиф у моїй уяві завжди малювався тільки серед білосніжних хмар, серед найчистіших запахів ладану й мира. Його присутність, погляд і голос самі по собі наводили лад як серед речей, так і в людських душах. Дотик його рук лікував від будь-якої печалі й недуги. Милосердя його діяло, як знеболювальні ліки на смертельно хворого.

Я пригадала ті його цілющі обійми, коли він порятував мене від двох вояків, а потім — від власних спогадів. Як я заливалась слізьми, огорнута білим фелоном, зітканим з небесного повітря, пронизаним співом ангелів. Ніколи раніше я не молилась, ніколи не думала стільки про Бога, не ходила до храму (ні до Аделиного костелу, ні до своєї катедри), поки не з’явився у моєму житті отець Йосиф. З цієї миті я виразно відчула, як гойдаюсь серед зірок на небесній гойдалці й кінчиками мештів торкаюсь рогатого місяця.

Навіть Аделя відчувала, ким є насправді отець Йосиф. Уніатський священик раптом став для неї таким важливим, вона запалала до нього такою глибокою симпатією, що аж готова була провадити спільні релігійні бесіди і — ось, будь ласка, річ нечувана! — приходити з візитом до його дружини.

Повернувшись думками до Іванки, я відчула нескінченне безсилля. Вона пожадливо жувала грушки, вимастивши підборіддя медом, при цьому невидючим поглядом втупившись у садок, як на порожній аркуш паперу. Іронія, але на руках її пучнявіли вени, немов у спрацьованої прачки. Вона широко роздувала ніздрі й сопіла, як втомлена старша пані.

Аделя теж поглядала на неї суворим, сповненим відрази поглядом — і запитально дивилась на мене, час від часу криво посміхаючись.

Іванка ніби відчула нашу скептичну увагу, звернену до неї, стріпала з себе розімлілість і просто тут, за цим самим столом, сидячи навпроти нас, випростала руки догори і смачно за ними потягнулась, примружившись і захрумкотівши кістками.

Моя бідолашна Аделя на якусь частку секунди аж перестала жувати. Витріщивши очі, вона повністю завмерла, мов пришпилений до альбомного аркуша метелик — я бачила, я чула і знала, що коліщатка, завдяки яким обертався її світ, натужно закресали іскри і заскреготали. Але наступної миті рівновагу було відновлено — тільки очі Аделині так і залишались ще певний час неприродно широко розплющеними.

Несподівано Іванка підстрибнула, наскільки дозволила їй тяжкість власного тіла і тільця, яке носила всередині, зірвалась на рівні ноги і ляснула себе долонею по чолу.

«Як же я могла забути! Стефо, ходіть-но зі мною, допоможете принести…» — і вибігла з тераси.

Я поспішила слідом.

Іванка повела мене до того покою, що правив їм з отцем Йосифом і за салон, і за спальню, і з різьбленого креденса почала виймати купи якихось газет та журналів, листівок, карток і коробки, напхані таким самим мотлохом.

«Беріть це все й несіть на терасу! — підстрибуючи, як мала дитина, вигукнула їмость. — «Вашій пані Аделі це мусить страшенно припасти до смаку!»

Аделя мовчки спостерігала, як Іванка з переможним виглядом розкладала перед нею свої здобутки: альбоми з наклеєними панночками і перемальованими квітами, з сукнями, капелюхами, віялами та іншими жіночими дурницями. Їмость дивовижно орієнтувалась в особливостях крою найновіших модних суконь, тож зовсім швидко я зауважила, що Аделин погляд наповнюється дедалі більшим зацікавленням, поки Іванка, рум’яна і схвильована, така вдоволена, ніби смакує улюбленими ласощами, демонструвала красунь в атласних, шовкових та шифонових сукнях і тонких туніках, прикрашених бісером та стразами, шлейфами, мереживом, вишивкою, описувала конструкцію капелюха, віяла чи корсета, звертала увагу на найдрібніші елементи різьблених камей, на скриньки для коштовностей, пудрениці, торбинки для походів до театру, де жіночі постаті сплітались із рослинами, текли і розвіювались вітром, підкреслювала елеґантність крихітних пляшечок для парфумів, фантазійність прикрас для волосся, кожна з яких могла стати окремим романом: про смарагдову ящірку, яка полює за смарагдовою мухою; про скляний ірис на золотому тризубому гребінці; про ластівок, анемони, калину, вишневий цвіт на вигнутій дугою сукуватій гілці, про кленові насінини, схожі на оленячі роги.

Певної миті Аделя, яка теж неабияк розчервонілась, підійшла до мене і рвучко висмикнула з моєї зачіски свою прикрасу — гребінець із цикадою.

«Їмость мусить це залишити собі! Я відразу побачила, що ця цикада повинна належати вам!» — мало не з ніжністю проказала Аделя.

Іванчині очі зволожились. Вона тримала гребінець на долоні і не могла відвести від нього очей. Нижня губа легенько тремтіла.

«Де тут у вас криниця? — запитала я. — Піду води принесу».

Їмость звела на мене мокрий погляд.

«Треба вийти у хвіртку, пройти вздовж паркана донизу. Криниця на сусідському подвір’ї».

Я залишила їх удвох, а сама перетнула тихе помешкання і завмерла посеред коридору. Тут не було вікон, жовтневе сонце вже згасло, розтануло у мряці; западав присмерк. Я майже нічого не могла розгледіти навколо, переді мною проступали тільки окремі плями на образі Божої Матері з Дитям на руках: спадали складками світло-блакитні тканини, мерехтіли золотом німби, світились пронизливо білки очей.

І тут, не рухаючись і майже припинивши дихати, я відчула себе цим простором, цим домом, неохайним і недоглянутим прихистком, який береже в собі отця Йосифа. Я чула його кроки, точно знала і бачила, як він ходить тут, як протоптує серед руїни власні стежки, намагаючись не замаститись, не забруднитись.

Як рано-вранці, заспаний і скуйовджений, ще не повністю одягнутий, він виходить із нагрітої п’єцом спальні в холодний коридор — і починає голосно пчихати, втрачає рівновагу і мусить притримуватись за стіну.

Як стоїть, залитий сонячним промінням, перед вікнами тераси і, заплющивши очі, посміхається.

Як вмивається холодною водою над порепаною мідницею: форкає і пирхає, ніби кінь, енергійно трусить головою з мокрим волоссям, жорсткість кучерів якого я так добре звідкілясь знаю на дотик. Як розлітаються навколо великі краплини, кожна з яких має тепер від нього якусь часточку — і поволі випаровуються, впавши на раму вікна чи у щілину між дошками підлоги.

Як він залишає сніданок для їмості, загорнувши ринку в кілька рушників, щоб їжа не вистигла. Як, виходячи з дому, прочиняє двері до спальні і милується дружиною, а вона щось муркоче крізь сон і проганяє з обличчя сонячних зайчиків.

Аж коли в кутку нервово зашаруділа й пискнула миша, я повернулась до свого тіла, зрозумівши, що була розсіяна навколо, була повітрям, і стінами, і рамою образа, стала шкаралущею, з якої щодня вилуплюється отець Йосиф — а тепер знову ввібралася у межі своєї шкіри: я — всього лише Стефанія Чорненько.

Надвір я вийшла без плаща і відразу пошкодувала: дзвінкий осінній холод незатишно проник мені під блузку, наповз, немов колюча шкура. Як кольчуга на голе тіло.

Ліхтарник ще не позасвічував ліхтарі. Та, зрештою, у цьому закамарку ліхтарів могло взагалі не бути.

Поки я переливала воду з відра до глиняних глеків, мені здавалось, наче хтось спостерігає з-за вікон: крізь рвучкий вітер причувалось шарудіння, привиділось погойдування фіранки і непевна тінь, що ковзнула за нею.

Нести масивні глеки, по вінця наповнені водою, було незручно й важко. Я йшла малими кроками, боячись розхлюпати бодай краплину. Кожен глек обіймала рукою і притискала собі до боків. Але коли мені на плечі несподівано лягли дві теплі долоні — я не злякалась, не випустила глеків. Просто зупинилась. Стала, як укопана.

«Слава Ісусу Христу, Стефо».

«Слава навіки Богу Святому, отче».

Він відібрав від мене глеки. Я б ніколи не поступилась, але раптом накотила страшенна слабкість, і замлоїло щось, і підкосились ноги. Не могла сковтнути.

«Що, невже і панове твої тут?»

«Тільки пані».

«Пані Аделя не вибігла з мого дому тієї миті, як увійшла?» — він усміхався, але я бачила, що соромиться.

Я поглянула на нього зі співчуттям. І знала, що не мушу нічого пояснювати.

«Іванка не дає ради», — сказав він.

«Мусить берегти сили», — мовила я.

«Я повинен би допомогти їй із господарством».

«Ні, отець не повинні. Хтось інший мусить».

«Ніхто не мусить».

Ми підійшли до порога, я штовхнула двері — і пропустила отця Йосифа в сіни. Зайшла слідом, допомогла поставити глеки на підлогу.

«Я багато думав про тебе», — сказав він у повній темряві. Тільки білки очей Діви Марії світили з образа.

«Я думав про тебе і молився», — сказав він приглушено.

Відчинились двері спальні і звідтіля з’явились Аделя та їмость. Їмость тримала в руці запалену свічку. Затанцювали на стінах тіні. Вздовж лави шмигнула миша.

Аделя була вже повністю зібрана і навіть тримала в руках мій плащ. Вони з Іванкою весело щебетали, як близькі подруги, все не могли припинити своїх збуджених розмов про стержні помади, загорнуті в шовковий папір, і про мило у вигляді квітів та з квітковим запахом.

Поки тривали церемонні й жартівливі запрошення ще залишитись і відмови, виправдання та обіцянки, я стояла, втупившись поглядом у підлогу, аж поки Аделя не штовхнула мене в плече.

«Стефко, ти бачила, що твоя пані за тобою одяг носить? А ти ще досі не готова. Схоже, додому ми потрапимо не раніше півночі».

Вже допомагаючи нам всістись до фіакра, отець Йосиф простягнув Аделі той злощасний гребінь із цикадою. Удруге.

«Вдруге!» — гнівно вигукнула Аделя.

«Прошу більше не робити цього, моя пані», — схилив голову Йосиф.

Аделя, не дивлячись, схопила прикрасу кінчиками пальців і тицьнула мені.

«Ви пам’ятаєте, отче, про що ми домовились?» — запитала вона його з притиском.

«Аякже».

«Умова?»

«Умова».

У вечоровій темряві кінські копита лунко зацокали по бруківці.

«А про що ви домовилися з отцем Йосифом, Аделько?» — старанно вдаючи байдужість, запитала я.

«А, так», — вона навіть не відвела обличчя від вікна, ніби мусила конче побачити цієї миті Вірменську церкву. Наша дрожка якраз проминала ратушу: ринок яскраво освітлювали ліхтарі, під круглою голівкою одного з невисоких кленів, посаджених по периметру, хрипко і непристойно реготала якась жінка.

Аделя ще кілька хвилин нічого не казала, прислухаючись до того, що відбувалось: сюрчали свистки поліцаїв, з вікон кам’яниць на адресу нещасної лились прокльони.

Врешті, коли ринок залишився вже позаду і ми наближались до площі Міцкевича, Аделя неохоче промовила:

«Домовились, що він за мене буде молитись».