Фелікс Австрія

[19.Х] Розділ 16

Петро — тільки для того, щоб мене рознервувати — взявся за Фелікса.

Це почалося з того, що хлопець зацікавився Петровим камінням: підлазить нишком, коли Петро щось креслить у своїй майстерні нагорі чи ходить із долотом навколо кам’яної брили в глибині саду, поцяткувавши її, понатягувавши на ній складну сітку з ниток.

Я зауважила це випадково — сама іноді, коли втомлюсь від хатньої праці, люблю вийти до саду і спостерігати зі сховку, як дурнувата каменюка починає скидати із себе зайве. Відколюються уламки й оголюють форму, яка, виявляється, спала під ними. Живу плоть, що пульсує.

Ось човен, навколо нього — скуйовджені хвилі відносять уламок весла, а на носі — сумна пташка скорботно схилила голову.

Так я сиділа за кущами аґресту, забувши дихати, аж раптом Аделя почала гукати мене з дому, мною підкинуло, я вся напружилась, готова навкарачки (щоб Петро не помітив) мчати до неї, коли це почула сухий тріск гілки десь угорі. Я підвела голову і побачила його, цього малого кота, який зграбно сидів у розгалуженні гілок сливи, майже повністю прикритий ще не опалим листям.

Петро його теж помітив. Він завмер якраз, нахилений над каменем, примружившись, щоб дим від цигарки, яка стирчала з рота, не викликав з очей сльози. Довгим цвяхом він зосереджено вимірював відстань на нерівній поверхні брили. Але ось вираз його обличчя змінився — а я добре його знаю, я можу судити — хоча при цьому не смикнувся жоден м’яз: я помітила, як у примружених Петрових очах засвітились веселі іскри, а обриси вусів відчутно пом’якшали.

Вже за кілька днів, коли я туди прокралась, Фелікс сидів на викорчуваному пні під сливою. Потім почав підносити інструменти. Збирати уламки каменю з-під Петрових ніг, щоб не заважали. Спеціальною щіточкою легенько очищати човен від пилу. Виймати з Петрового рота недопалок, коли господар захоплювався роботою і вуса от-от мали б зайнятися.

Я не могла в це повірити. Злилась на Петра і зловтішалася одночасно. Бо скільки зусиль ми з Аделею доклали, щоб розколоти шкаралущу цього горішка, щоб виколупати слимака з його мушлі. Спочатку (ще до приходу фокусника Торна, після якого ми тиждень хворіли головами) Аделя намагалась приручити його, як кота: приносила йому оберемками льодяники, які я нишком викидала, аби дитина не псувала собі шлунок, потягнула нас у крамницю Юзефа Гальперна в Будинку дирекції колій і купила йому чобітки з м’якої телячої шкіри, які він навідріз відмовився носити. Пробувала чесати йому волосся і вплітати стрічки, принесла цілу купу шовкових кольорових кокард — казала, щодня в’язатиме кокарду іншого кольору. Гладила по голові, але він відсмикував голову. Легко щипала за щічку, але він відкидав її руку. Цілувала його в уста, а він відпльовувався і довго витирався, кривлячись від огиди.

Ще Аделя справила Феліксові костюмчик матроса, купила білу батистову та бавовняну тканини — і ми з нею багато ночей провели, сліпаючи при свічках (бо якраз розбилась нова гасова лампа, а стара давала зовсім малий вогник), шиючи панталони й нічні сорочки з усією можливою старанністю: шви назовні, шовкові стрічки й мереживо, ґудзики, обтягнуті тканиною.

Якось ми прогулювались парком і натрапили на босого діда зі сплутаною бородою, торгівця байґелями[59]. Аделя перехопила погляд Фелікса і відкупила у чоловіка весь кошик завбільшки з дитячу колиску.

Думаєте він їв ті байґелі? Ая. Так і заскорузли, довелось винести їх псам.

Аделя невдовзі втратила терпіння, трохи поплакала, що ніяк не виходить їй із тими дітьми, трохи покричала на мене, що я їй на голову вилізла і не хочу нічого робити в хаті і що їжу мою неможливо останнім часом їсти, що я все пересолюю, ніби за кимось сохну, що зупи мої занадто густі, м’ясо — перчене, а тісто — зажирне і що вдома мене взагалі не буває, і помочі від мене не жди, а вона зі мною, як із рідною, отак завжди буває: казали їй люди, що надто вона м’яка, надто делікатна, надто мало зважає на себе, а завжди тільки на інших. І що татко її покійний, якби знав, яку гадюку він пригрів на грудях і як я тепер п’ю з неї кров, то в могилі б перевернувся.

Бо я вдаю із себе великомученицю, яка днями й ночами тяжко гарує і світу Божого не бачить, і терпить страшні муки та знущання, а з неї я роблю якусь розніжену пані, еґоїстичну й недалеку, примхливу і капризну, як яєчна пінка.

«Що, хіба не так?»

Цього разу Аделя нічим у мене не шпурляла, не кидалась ридати на підлогу, не бігла до свого покою, гепаючи дверима так, що аж будила лиликів на горищі.

У самому шлафроці, скинувши показово пантофлі, вона босоніж метнулась до вхідних дверей і вирвалась назовні, у незатишну осінню мжичку. Петро кинувся слідом, а я спокійно повернулася до звичних справ, знаючи достеменно, що моя пані тепер виправлятиме, як розтраскуватиме калюжі, втікатиме від Петра, незважаючи на погляди цікавських сусідів. Петро намагатиметься її заспокоїти, наздоганятиме — але вона видиратиметься від нього. Буде визвірятись: мовляв, а ти чого, чоловіче добрий, за неї заступаєшся? Які твої мотиви? Вона смачно тебе годує? Чи м’яко ліжко стелить?

Петро це прийняв терпляче, як то він уміє. Не встигла я замісити тісто, як він приволік її на руках. З обох текла брудна вода. Їм іграшки, а мені знову вимивати підлоги.

Спершу Петро стримував Аделю в обіймах, хоч вона виривалась і навіть намагалась вдарити його в лице, тож бідолашка зовсім швидко втихомирилась, розм’якла і ще бурхливіше розридалась у нього на грудях. А він її гладив по волоссі і шиї своїми грубими руками і говорив, як із малою дитиною. Від мене навчився — і добре йому виходило.

А я тим часом накрапала настоянки на грудку цукру і принесла м’ятну олію, щоб натерти Аделі скроні. Вона покірно дала мені це зробити, безсило розпластавшись у фотелі.

Де був Фелікс тоді, не знаю — певне, обіймав кам’яну пані, яка ніколи не галасувала.

Після того Аделя до нього якось збайдужіла — перестала ніжно шепотіти на вушко (поки він сидів, напружений, втупившись поглядом поперед себе), приносити ласощі, дарунки. Вдавала, що його не існує. Тільки демонстративно ховала свої коштовності, зачиняла кімнату на ключ.

«Петре, цей замок можна легко розколупати шпилькою». — «Але хто б таке робив, ластівко». — «Ніби сам не знаєш. Не грай дурня».

Якось пізнього вечора Аделя підняла страшний крик на всю околицю. То був один із перших днів, коли Фелікс несподівано ліг спати на канапі, де йому від найпершого дня було постелено, тож я навіть дихнути боялась і довго не могла повірити власним очам.

І раптом вона злітає сходами зі свого покою, волосся від люті аж стовбурчиться навколо її голови. Підбігає до дитини, зриває з неї перину і починає верещати щось про поліцію, зраду і повний дім задрипанців, які роблять із нею, що самі собі хочуть.

«Адельцю, дитино, — сказала я, намагаючись відтягнути її від малого. — Що сталось?»

«Малий злодюжка знову поцупив мої коштовності».

«Що ти таке кажеш, навіщо це йому. Де б він їх тримав?»

«Стефо, не мели дурниць, — аж мало не пінилась моя пані, — тому що я скажу панові поліційному радникові, що ти спільниця злодія».

Фелікс — щойно ця розлючена фурія над ним нависла — шмигнув, як мишеня, під канапу, а потім звідтіля шаснув іще кудись. Знову доведеться кілька днів шукати дитину, знову він нічого не їстиме і залишаться самі кості — тільки я почала помічати, як щоки його трохи округлились і сорочка почала налізати на нього з труднощами.

На крик прибіг Петро.

«Які коштовності, серце?»

Вона закотила очі — мовляв, чого чіплятись до таких дурниць. Врешті процідила: «Зник мій гребінець для волосся з цикадою».

Я аж остовпіла.

«Аделю, хіба ти не пам’ятаєш, що віддала його мені?»

Аделя витріщилась на мене зі страшним здивуванням.

«Таж тоді, коли ми повертались від їмості! Коли отець Йосиф відпроваджував нас до фіакра…»

Аделя вдала, ніби щось починає пригадувати. Хоч я добре знала, що все це — її кривляння, що вона від самого початку прекрасно про все пам’ятала.

«Ох, та невже, — спроквола вицідила вона. — Я справді зовсім забула».

Петро зміряв її тяжким поглядом.

«Що знову за ігри, Адельцю? Дай отцеві спокій».

Аделя пхекнула:

«Та здався мені твій отець! І твій син! І твій…» — вона замовкла і пішла собі до покою.

Уже б не гнівила Бога.

Але то з нею завжди так, і я навіть не здивувалась. Фелікс таки знайшовся, і, хоч знову не йшов спати на канапі, все повернулось до звичного ритму. Аж доки вони обоє з Петром не здивували мене своїм раптовим зближенням.

Не встигла я й оком змигнути, як із малого циркового чудовиська з очима-мигдаликами (що породжували в мені сумніви, чи такою вже брехливою була розповідь Торна), чужого і дивного, почала робитись звичайна собі дитина. Він продовжував скручуватись вузлами і лякати мене, коли я знаходила його в баняках чи на горищі, де він звисав униз головою з бальоку[60], і продовжував малювати мапу міста (чого я більше не забороняла і навіть чекала з нетерпінням, коли йому заманеться дорисувати кілька нових пунктів) — але вранці чемно снідав разом із Петром булками і молоком чи налисниками з пшоняною або гречаною кашею. А тоді йшов за Петром у майстерню чи до саду, як на роботу — такий урочистий і серйозний, що мені хотілось вхопити його обома руками, притиснути до себе, зацілувати, трохи покусати і пощипати за щоки, і полоскотати під пахвами — але я знала, що якби бодай доторкнулась до нього, то малий би втік, як дике звірятко, і перестав би їсти. А цього мені не треба.

Якщо не брати до уваги того випадку, коли він так близько підійшов на даху, Фелікс дотримувався зі мною дистанції.

Петро зшив кілька старих шматків шкіри і зробив кулю, тісно набивши її старими шматами. Куля була велика — сягала Феліксові вище колін, але я бачила, як його очі блищали від збудження. Вони йшли надвір — на Липову чи аж до парку Ельжбети — і там кидали кулю одне одному, підгилювали її ногами, катулялись у втомленій осінній траві, вимащуючи одяг і отримуючи потім від мене гарячих прочуханів, бо як я маю прати те болото і сліди від соку трави і як я буду їх лікувати потім — земля ж уже холодна.

Одного разу під час такої забави хтось із них потрапив набитою кулею в голову старій графині з роду Потоцьких і збив їй капелюх разом із перукою. Нам коштувало нелюдських зусиль приховати скандал від Аделі, хоч стара вдова хотіла стерти Петра з Феліксом з лиця землі і навіть апелювала до бурмістра та пана президента окружного суду. Залагодити все Петрові вдалось лише тоді, коли він пообіцяв безкоштовно зробити для покійного графа новий гробівець, бо старий за минулі п’ятдесят років понищився від сонця і дощу.

Петро возив Фелікса бричкою до Тлумача на виставку коней (точніше, кобил), а потім один із них розповідав мені про круглі боки і міцні копита, про пару, яка валить із ніздрів, і про те, як по шкірі тварини пробігає тремтіння, а другий ще раз переживав це все, сидячи з широко розплющеними очима і забувши розжовувати цвібак[61].

Наступного разу вирушили до Микуличина на запрошення місцевого священика: у гірських лісах розпочалось полювання на оленів. Графові Гойосу пощастило вбити пречудового вісімнадцятирічного красеня.

Фелікс малював потім оленячу голову з великим вологим оком у різних ракурсах.

Петро не шкодував грошей хлопцеві на папір. Часто вони малювали разом, однаково поприкушувавши кінчики язика і забуваючи про все на світі, а я приносила їм по шматку холодного м’яса чи пиріжки з капустою і, поки хлопці жували, піддивлялась на їхні малюнки.

А ще Петро постійно робив Феліксові подарунки — не цукерки чи байґелі, а кондукторський ріжок, збільшувальні скельця чи залізного медичного «пелікана» для виривання зубів.

Знайомий залізничний інженер запросив Петра з Феліксом на демонстрацію чуда техніки: автомата, який видає, якщо вкинути в нього монету, сірники, різноманітні цукерки в картонних коробочках, бруски мила та поштові листівки.

Одного дня до нас прийшов сам поліційний комісар. Він сидів у фотелі і мовчки сьорбав каву, тяжко сопучи. Було видно, що дуже нервує. Витирав спітнілу лисину хустинкою.

«Не маю права того казати, — нарешті промовив він після п’ятдесятого вареника з печінкою (на які таки вдалось його вмовити), — можу навіть мати біду на службі. Але невдовзі до панства прибудуть поважні поліційні та судові урядники, може, навіть жандармерія. Буде хтось із Відня. У Львові триває слідство над тим шахраєм і злочинцем, Торном».

«Над шевальє? Але за що?» — вдавано здивувалась Аделя.

«По три-чотири рази перепродував у різні руки векселі. Геть збанкрутував зі своїм „Колізеєм“. Та які тільки гріхи за ним водяться! Ви ж чули про ті справи з пограбуванням храмів?»

Петро — незворушний, як камінь — все ж закурив у домі: «Але ж давненько нічого такого не ставалось…»

Комісар похитав головою, аж задрижало подвійне підборіддя: «Пане Сколик, вам відомо — чому… Прийдуть по хлопця. Відберуть його у вас».

Коли за комісаром зачинились двері, Петро вхопив мене за плечі: «Ану не реви, Стефо. Роби, як я скажу. Годуй хлопця смальцем і тістом. Хай їсть цілими днями. І ночами. Все буде добре».

Певна, що Петро або здурів, або насміхається з мене, як завжди, я все ж почала пекти і варити, ніби цим могла порятувати життя Феліксові. Петро садив його за стіл, сам сідав поруч і з поважним виглядом запаковував малого книшами, паляничками з бульбою і горіхами, кнедлями зі сливками, галушками зі шкварками, різанцями з шинкою, лазанками з капустою, варениками, гречаними галушками, налисниками з м’ясом, киселями і пудингами, борщами, журом, гороховою і квасолевою юшками, вепровими товчениками, шинкою, запеченою в тісті, салом, кишками і ковбасами, а запивав він це все жирним молоком, м'ясною юшкою та юшкою з печінки.

Всі протести ми придушували. Сльози витирали. Крики тамували. Коли дитина, переївши, блювала — давали відпочити, а тоді знову повертали її за стіл. Зрештою, робили це не тільки біля столу. Я приносила перекуску до ліжка серед ночі. До саду, де вони займалися з Петром. Чи до майстерні. Стежила, щоб не було жодної хвилини, щоб мій Фелікс чогось не жував.

Тож коли за півмісяця до нас справді приїхали суворі урядники в чорних ґарнітурах та жандарми у зелених мундирах на чолі з самим генералом жандармерії зі Львова і просто наказали видати їм хлопця, я вивела малого опецька за руку, а Петро, посміхаючись, сказав: «Я б не радив так ризикувати честю королівсько-імператорської армії, доблесні вояки та чесні панове урядники. Ви тільки погляньте на цього цумбуша — таж він навіть до виварки на квашену капусту не влізе. Що вже казати про циліндр ілюзіоніста?»

Тут же нашим гостям було презентовано і названу виварку, і циліндр — я демонстративно допомогла Феліксові вмістити литку в капелюсі, потім ледве напхала циліндр йому на голову, але той застрягнув на розповнілих щоках.

Маленький сухий генерал страшенно розлютився. Він поблискував очима і сичав підлеглим прокляття німецькою мовою. Тут на допомогу прийшла Аделя в білій сукні з відкритими плечами. Вона овіяла генерала фіалковими пахощами і запропонувала йому литовського квасу (холодного, щойно з пивниці).

Генерал дзенькнув шпорами, віддав честь і забрав геть за собою і урядників, і вояків.

Фелікса було врятовано.

І тільки Аделя сказала нам із Петром, що тепер хлопця треба тримати на дієті, бо вона не збирається жити в одному домі з таким грубасом.