Фелікс Австрія

[12.VIII] Розділ 8

Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливі цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає просторіше — і вже дається далі жити.

Більше світла стає у тому приміщенні всередині мене, де все так захаращено, де стільки лахміття й непотребу, що кроку не ступиш; де я задихаюсь і спотикаюсь у темряві. Скільки ж у мені зайвого, важкого — ноги поламаєш, в’язи скрутиш.

Коли ж гощу своїм їдженням Аделю й Петра чи ще кого — то й сама стаю ароматною, як смажений часник, соковитою і солоною, як полядвиця, гострою, як перець, делікатною, як молочний пудинґ, жирною і ситною, як печена качка. Віддаю себе — і віддала б без лишку. Тільки б їли. Бо як не їдять, то стає тяжко й гірко: не хочуть мене, нехтують.

Не думала, навіщо це роблю, а півночі пекла капуснячки в крухім тісті (такі духмяні, що хотілося їх із пальцями з’їсти), смажила макаґіґі[36], місила тісто на медівник. А в неділю рано-вранці піднялась, умилася зимною водою, заплелась, вдягнула свою майже нову сукню з пишними рукавами і приколола до зачіски маленький велюровий капелюшок, склала гостинці до кошика і поїхала вгору Липовою на своїй «Діані».

Ще стояла темінь — густа, майже нічна. Прохолода бадьорила мене й веселила, як джерельна вода. Хотілось співати, у животі все стискалось від захвату і грайливості.

(Я так поспішала, що забула винести Аделин ноцник!)

Назустріч мені марширували вояки 95-го полку піхоти — музики з інструментами, які у цей застиглий огірковий сезон двічі на тиждень грали в саду Ґізели та в «липах». Поблискувала латунь на гребенях їхніх лакованих шоломів, лунко брязкотіли шпорами важкі чоботи. Один із них — кремезний, бородатий — на цілу вулицю заревів на тромбоні.

«На вашу честь, пані!» — басом гукнув мені вслід.

Я голосно засміялася, так себе цим здивувавши, що мало не впала з ровера. «Мала би сором: кокетувати посеред вулиці», — посварила себе подумки, але так і не могла стерти з лиця посмішку.

Щойно де-не-де починали відчинятись крамнички. Та й то ненадовго: лише до 10-ї. З початку місяця станиславівські купці-католики запровадили в неділю вихідний, беручи приклад із великих міст. Це було дивно, це вселяло неспокій, бо доводилось у суботу думати наперед, чи всього вдома вистачає. Скажімо, чи не виникне нагальної потреби у карлсбадській порцеляні.

Коли проїжджала повз будівлю міського казино, мене смішив уже інший спогад: кажуть, у коридорах тутешньої ресторації стоїть нестерпний сморід. Це тому, що там же, у сусідньому приміщенні, годують свиней, а ще поруч завжди відкритий канал та вбиральні. Я уявила, як за столиками із гнутими елеґантними ніжками сидять пишно вбрані пані й панове, напомаджені, напахчені, розімлілі від розкошів, як їм подають цілого фазана по-мазепинськи чи ґуляш із серни — ну райський же ж рай! І вся ця пікантерія — в обрамленні смороду від нечистот людських та свинячих.

На вулицях уже можна було помітити натяки на підготовку до святкування уродин Найяснішого Цісаря: на деревах і будівлях — кольорові ґірлянди й декор, фани, прапори, квіти і портрети іменинника.

У моєї Аделі вже з місяць голова болить: яку сукню одягати на святкування? Може, тільки прихід отця Йосифа та їмості трохи змінив хід її думок, бо після того вона ніби посумнішала й затихла. Навіть Петро те помітив і занепокоївся, чи дружина його, бува, не занедужала.

Перестрашив мене: нечутно підкрався ззаду, коли я перебирала гречку, і шепнув на саме вухо, дряпнувши своєю жорсткою щокою.

«Ні, - відповідаю, — якби щось було, я б знала найперша. Ще раніше від неї самої».

«Не був би я такий певний», — з упертості буркнув Петро, але заспокоївся.

Не могла ж я сказати йому, що Аделю мучать докори сумління, бо колись познущалась над молодим закоханим хлопцем і знищила його шанс на щастя — нехай навіть той шанс був мізерним і майже неіснуючим.

Не втрималась — поділилась зі мною тим, що її мордувало: «Як гадаєш, Стефо, — він висвятився через ту давню історію?»

Я мовчки знизала плечима, продовжуючи товкти волову зразівку. Чим я можу тепер їй допомогти? Чи мушу брехати, щоб зняти з неї тягар?

«Ні, Аделю, то не з любові до мене, якій ти не дала здійснитись, Йосиф поставив хрест на своєму житті»?

Таки справді — поставив хрест.

Ратуша теж частково була вже прикрашена святковою ілюмінацією.

За нею знову тяглися ті вузенькі сліпі вулички, де завжди по коліна смердючого темного лою, де нестерпно разить чимось квасним і розкладеним, зацвілим і перебродженим, де в колодязях внутрішніх дворів усе біле від голубиного посліду, віялами розходяться змахи крил птахів і лиликів, сплутані ґалереї обліплюють будинки, мов ластів’ячі гнізда, й у несвіжих випарах цих гнилозубих дворів вічно сохнуть — чи гниють — разки дрантивого шмаття.

Але навіть тут погойдувались на несміливому вітрі портрети Цісаря, і двоголовий коронований орел з мечем та скіпетром у лапах, і старанно виведені урочисті написи «Indivisibiliter Ас Inseparabiliter» та «Felix Austria»[37].

Десь пронизливо верещало немовля. Гриміли баняки. Кричала, мов звар’ювавши, захрипла жінка — чи то лаялась, чи кляла, чи зізнавалась, що немає їй без когось життя на цім світі.

Мені відкрилась несподівано моторошна картина: серед розкиданої гори мотлоху двоє собацюр із настовбурченою на хребті шерстю та випнутими гострими ребрами шкірили лихі морди до велетенського щура — але не нападали. Видно, той щур уже показав їм, що може за себе постояти. Зернятка очей поблискували серед ранкової сірості. Тварина всім тілом налягала на щось, намагаючись заховати під собою.

Я хотіла вже розвертати ровер — ну їх до бісової матері. Але далі все сталося блискавично: пси, вищиривши ікла, рвонули вперед (мабуть, під’юджені моєю появою), заклацали зубами, щуряка стрибнув їм назустріч і заметався між обома, а потім я вже не могла нічого розрізнити у цій купі шерсті, що скавуліла й ревіла, і катулялась мало не під моїми ногами. Натомість погляд мій упав на те місце, яке щур так ревно оберігав, і мені все прояснилось: то було гніздо, яке розкопали пси, у старій шматі ворушились дрібні тільця, схожі на личинки великої комахи.

Жодна думка мене не пронизала. Я просто різко натиснула на педалі і з найбільшою силою, на яку була здатна, кинулась на тварин. При цьому я ще й верещала — аж мало голос не зірвався. Пси кинулись урозтіч. Щуриця, відлетівши вбік і впавши на спину, спритно зіп’ялась на лапки і стрімголов понеслася до свого кубла.

Я аж тепер зрозуміла, як перелякалась. У мене самої, здавалось, на карку настовбурчилась шерсть. Шкіра була мокра від холодного поту. У горлі пекло. Серце билося. З одного з вікон, з-за портрета Найяснішого Цісаря верхи на скакуні, на мене раптом полились страшні прокльони:

«Ґот зол аф дір онікшн а нар! А фаєр зухт діх! А ґезунте холере дір ні бойх!»[38] — мене мов вітром здуло: я вже виїздила на Тринітарську площу.

Там, серед розмитого й сонного повітря, як на зображеннях у фотопластикумі, рухались торговці в ятках, розкладаючи крам. Знову я подумала про Велвеле — десь він, може, тут, гладить великою долонею сірі риб’ячі боки.

Я під’їхала до двоповерхової будівлі в’язниці й зупинилась під муром. Та хто мене туди впустить, навіщо припхалась. Стало соромно. Здалося, що ці невиразні тіні, які проходять поруч у світанковій імлі, бачать мене наскрізь і подумки насміхаються.

Я втислася в стіну. Колись на місці в’язниці стояв костел отців-тринітаріїв. І як закономірно тепер було те, що Йосиф правив у місцевій каплиці! Саме з давнього костелу походив той чудотворний образ Найсвятішої Діви Марії, який так вабив раніше талановитого студента-медика і який тепер прикрашав головну наву вірменського костелу.

Поруч щось неприємно заскреготіло, аж продерши гострими зубцями звуків по моїх і без того напружених нервах — це відчинялись малі ковані дверцята, напівкруглі, мало не наполовину втоплені в землю. Звідти вийшов згорблений дідуган у чорному кафтані аж до колін, оперезаному мотузкою: з його лискучої чашки стирчало кілька пучків сивого волосся, беззубий рот зяяв вузькою щілиною. Поморщений, обдертий і сухий, він однак дуже спритно заходився піднімати навколо себе пилюку на хіднику, розмахуючи мітлою. Кавальці сухого болота так і летіли навсібіч.

Старий шамкотів собі під носа, голосно плямкаючи — врешті я зрозуміла: він співав давню пісню — «Народний гімн за гаразди Короля». Голос його тремтів, а в легенях щось підсвистувало.

«Дідусю», — промовила я несміливо, не наважуючись наблизитись, щоб не отримати по крижах мітлою. Він не чув.

«Діду!» — гукнула вже голосніше, відчувши в собі іскру роздратованості.

Старий замовк, обперся всім тілом на свій інструмент і повернув голову в мій бік.

«Га?»

«Дідусю, — почала я, намагаючись надати голосу якнайбільше м’якості та покори. — Отець Йосиф просив, аби я до нього прийшла».

«Куди це?» — дід роззявився і дивився на мене порожнім поглядом.

«До каплиці, прошу пана», — я скромно опустила голову і перехрестилась.

«До в’язниці? — перепитав дід так само незворушно. — Нема права».

З-за рогу, гримаючи шаблями, вимарширувало двійко вояків у кепі крапового кольору: перший — рудий, другий — опецькуватий. Вони зупинились поруч, обмацуючи мене своїми масними поглядами. Їхні обличчя послухали від нічної пиятики, білки очей були налиті кров’ю, до того ж разило від хлопів ще, може, страшніше, ніж у ресторані міського казино.

«Ця — куди?» — запитав опецькуватий у діда.

«Каже, священик її кликав», — прошамкотів той, лукаво та грайливо підморгуючи.

Телепні зареготали.

«Хотів їй, напевно, відпустити гріхи», — сплюнув рудий.

Тим часом опецькуватий уже порпався в моєму кошику.

«Ти тільки поглянь, Малпо, яке у неї тут смакотиння! — він напихав писок капуснячками, крихти засипали його неохайний мундир, і без того страшенно поплямлений. — Хіба священикам дозволено їсти капусту? То ж великий гріх!»

Вони реготали, ригали і трощили їжу, яку я з таким трепетом готувала минулої ночі, самозабутньо вдихаючи всю свою істоту в кожен шматочок, у кожну зернинку. Розпач і лють налили мене розплавленим оловом, я зайнялася зсередини — і вибухнула, як гасова лампа: «Гаспиди! Свині! Пси, підлі собаки!» — верещала я, вчепившись комусь із них в обличчя нігтями, вириваючи в іншого волосся, навіть ногами їх хвицаючи і не розуміючи, що роблю.

Сама теж була б добряче дістала, бо опецькуватий, заревівши, немов бугай, відкинув мене до стіни і вже нісся на мене, оголивши шаблюку — але висока постать перегородила йому шлях, нахилилась наді мною, простягаючи обидві руки, гладячи мене по щоках, намагаючись привести до тями, і шаблюка завмерла десь угорі, зачарована, виблискуючи, наче викресана з льоду.

Йосиф ніби з хмари спустився — у білосніжному фелоні з вишитими хрестами, половини якого розвівались, ніби крила. Галас застав його за підготовкою до богослужіння.

Ще не зовсім оговтавшись, я обвила руками його ноги і заплакала.

«Стефо, що сталося? Чому ти тут?» — так лагідно, так делікатно запитав він, що серце моє розрослося до розмірів тієї в’язниці, під стінами якої я вклякла, а для мене самої вже не вистачило місця, мене ніби не стало.

«Отче, я вам гостинців принесла… капуснячків… макаґіґів…»

«Стефо, дитино, навіщо, — він обережно допоміг мені звестися, трепетними пальцями прибрав мокрі пасма волосся з мого розпухлого обличчя. — Не треба було, дитино».

«Отче, я мушу висповідатись».

Йосиф розгубився.

Я дивилась на нього з відчайдушним благанням і розпачем. По щоках і далі котилися сльози.

Яке диво — тепер обличчя його, світле і відкрите, здавалось прекрасним, як лик святого. Очі сяяли теплом, якого мені досі не доводилось зазнавати. Земля погойдувалась під ногами.

Краєм ока я бачила, як мовчки віддаляються вояки, притримуючи руками шаблі, щоб ті не видавали звуків. Тільки старий залишився на своєму місці і спостерігав за нами.

«Дитино, Стефо, я не можу вершити таїнство святої сповіді поза церквою! А до церкви тобі не можна, тут в’язниця!»

«Чому не можете висповідати поза церквою, отче? Є грішниця, є священик і є Бог. Чого ще треба?» — і я знову звалилася долу і розридалась.

Коли він легенько взяв мене за плечі, я негайно підкорилась і слухняно пішла за ним до найближчих каштанів. Там я розповіла отцеві Йосифу історію про годинник доктора Анґера.

Цей круглий годинник — «тисот», як доктор його називав — завжди лежав у правій кишені камізельки (доктор Анґер був шульга). Тонкий золотий ланцюжок провадив до одного з ґудзиків, до якого прикріплювався брелок — клітка з тонкими прутиками, за якими сиділа крихітна пташка.

Годинник дістався докторові від батька — у день прощання, коли майже всі шваби Нойдорфа (того, що на середині шляху між Станиславовом та Коломиєю), втомившись ділити землю на дедалі менші й сміховинніші клапті між численними синами, довжелезною вервичкою васагів і берлинів[39] потяглися чи то на захід, на холодний солоний запах Атлантичного океану, чи на схід — обживати безкраї пустища та степи такої багатонадійної і малозрозумілої Російської імперії.

Кілька глибоких подряпин і сіточка майже непомітних рисочок-павутинок на золотому корпусі «тисота» нагадували мені рисунок на пучечках пальців. Іноді я просила доктора потримати годинник у руках — він випромінював тепло, живе тілесне тепло, чітко пульсував у моїх долонях, як маленьке хоробре серце. Я любила притискати його до щік, чола чи ямки під шиєю, і годинник грів мене, наповнював спокоєм.

Я знала кожну деталь: емалевий циферблат із чорними арабськими цифрами і живим крихітним диском, який відлічував секунди; тонкі стрілки ґранатового кольору; опуклість скла. Напис «Ch. F. Tissot & Fils Locle», наче макові зернинки. Позолочений механізм із 15-ма рубіновими камінцями, усі ці дрібні коліщатка, зубчики, мереживо точності й надійності, запорука вічного життя.

Уся моя безмежна любов до доктора Анґера, невисловлена і стримувана за надійним корпусом із жовтого металу, починала звучати симфонією, шуміти пінистою течією ріки і рватись на волю, коли я ніжно стискала в долонях «тисота».

Здавалось — ще трішечки, і я нарешті втолю свою спрагу, знайду рівновагу, якої мені так бракує, відшукаю впевнену точку спокою серед нескінченного навколишнього бруду й безладу.

Але доктор уже простягав руку, вже непокоївся, що не встигає, що на нього чекають, а він сьогодні геть нічого не зробив, він тоне, тоне у щоденній біганині, захлинається, а важливі справи так і залишаються непочатими, котра вже година, о лишенько, Господи Всемогутній, Mensch denkt Gott lenkt[40].

Для мене всі його справи були важливі та великі. Всі. Це я тонула й захлиналась, це я копошилася під ногами, це я виносила помиї, оббирала бульбу, церувала кальсони. Все, чого мені було треба, — на кілька хвилин довше погрітись теплом «тисота», насититись ним, наїстись. І тоді і бульба, і кальсони були б інакші — я відчувала в них цю здатність.

Але докторова рука нечуло забирала в мене шматочок любові. І я злилась на неї, часто хотілось її навіть ударити чи вгризтись зубами. Саме це бажання викликало в мені жах і відразу, а потім — тупе безсилля й апатію.

На цьому місці отець Йосиф м’яко зупинив мене і запитав, чи я не помиляюсь. Я запитально звела на нього очі.

«У чому, отче?» — покірно й тихо запитала самими губами, без голосу.

«У тому, що любов крилась у годинникові, — відповів він. — У тому, що докторову руку хотілось вдарити».

Ці його слова не дійшли до моєї голови, я їх не почула. Вони боляче врізались мені в груди, і я схопила ротом повітря, задихаючись. Якісь нестерпні згустки і шматки живої плоті виходили звідти під напором такої сили, що стримати його не могло вже ніщо. З моїх очей зі слізьми витікала гіркота, і нестерпний принизливий сором за себе, за своє маленьке низьке життя, за свою сліпоту, покірність, фізіологічність, а ще витікав живий жаль і співчуття, яке, буває, відчуваєш до безтямної живої істоти, до якогось звироднілого кошеняти чи до тих, наприклад, лисих щуренят, приречених бабратися серед нечистот і загинути як не від отрути, то в зубах кістлявих псисьок (хоч і псисьок цих несподівано було мені дуже шкода!). Тільки цього разу цей безмежний жаль, такий бездонний і непристойний, такий кричущий, що від нього хочеться відвернутися, втекти і забути назавжди, я відчувала до себе самої, ніби я була водночас і кошеням, і лисим бридким щуреням, і псиськом із гострими іклами, який від болю і голоду намагається роздерти того, хто слабший.

Не знаю, скільки часу все це тривало — коли я прийшла до тями, то знайшла себе, всю мокру від сліз, засліплену і зіпрілу, в якомусь теплому живому гнізді, наскрізь пропахлому ладаном. У голові — жодної думки. Не було нічого «глибокого», нічого «світлого», нічого «доброго» чи «святого». Все було глибоке, світле, добре, святе, пласке, негайне, очевидне. Ніяке.

Я була в животі своєї мами, я відчувала кожну клітину її тіла, кожну волосину, кожен її звук. Хоча ніколи її не знала.

І мене теж уже не існувало. І від цього нічого не змінилось.

І я була в обіймах отця Йосифа. Він надійно сховав мене від світу, загорнув білим фелоном, і те, що я так довго сприймала за цокання «тисота», було биттям його живого, великого серця, і бурчанням його шлунка, і звуком його дихання, і сковтуванням слини.

Сліз більше не було, тепер із мене лилися слова, я продовжувала розповідь, розмірено погойдуючись у колисці священикових обіймів. З мене витікала образа.

Я знову стояла посеред світлого приміщення нової жіночої школи імені Королеви Ядвіґи на вулиці Третього травня — доктор Анґер ласкаво поклопотався, щоб я ходила туди разом з Аделею. Він міг цього не робити, адже я була ніким. Я і так завдячувала йому всім, що мала. Він порятував мені життя, надав притулок, годував і одягав. Кого обходило, чи вмітиме сирота руських бідняків читати, чи навчиться писати своє ім’я. Він не мусив цього робити, але зробив.

Інша річ, що я воліла б залишатися вдома, бути поруч, коли він працював у своєму кабінеті, приносити йому каву зі сметанкою, обережно переливати чорнило в незручний кришталевий каламар із вузьким горлечком. Мені зовсім нецікаво було серед цих панянок з тонкими русявими кісками, заплетеними навколо делікатних голівок, вбраних, як лялечки на бал.

Замість молитов у моїй голові крутилися пісеньки, які ми з Аделею наспівували під час спільних ігор. Сестра Аполінарія суворо дивилась на мене з-під густих наїжачених брів. Я намагалась її не боятись, хоч вона вміла боляче штурхнути.

Wierzę w jednego Boga, Ojca Wszechmogącego, Stworzyciela nieba i ziemi, wszystkich rzeczy widzialnych i niewidzialnych. I w jednego Pana Jezusa Chrystusa, Syna Bożego Jednorodzonego, który z Ojca jest zrodzony przed wszystkimi wiekami. Bóg z Boga, Światłość ze Światłości, Bóg prawdziwy z Boga prawdziwego. Zrodzony a nie stworzony, współistotny Ojcu, a przez Niego wszystko się stało…

У кишеньці на моїх грудях заховано щось гаряче і ясне. Ребрами складених до молитви долонь я торкаюсь до твердої поверхні. Моя таємниця важка і солідна, справжнісінька.

Bóg z Boga, Światłość ze Światłości, Bóg prawdziwy z Boga prawdziwego…

Мені тепло-тепло і добре-добре.

Światłość ze Światłości, Bóg prawdziwy z Boga prawdziwego…

Сестра Аполінарія вже поруч, її важкі руки хапають мене за плечі і струшують так, що все йде обертом — десяток світлих голівок із кісками-коронами, образ Діви Марії з Ісусиком, зображення вусатого улана в чорній шапці з жовтою обшивкою, пельцуланці[41] і з оголеною кавалерійською шаблею.

Серце моє вистрибує з грудей і, виблискуючи в сонячному промінні, підлітає мало не до самої стелі. «Ааххх!» — видихають маленькі римо-католицькі панянки, їхні прозорі льочки[42] електризуються від зачудування. Диво Господнє! Аве Марія!

Я почуваюсь так, ніби от-от вознесусь. Я стала янголом. Моє серце випурхнуло з грудей. Всередині у мене мертва тиша.

Годинник лунко падає на підлогу, об нього милозвучно дзенькає маленька клітка з пташкою. Ланцюжок живописно обвивається навколо.

«Вона вкрала це у мого батька», — каже маленька дівчинка — одна з русявих голівок. Тон її, холодний і владний, контрастує з м’яким дитячим голосом.

Потім сестра Аполінарія веде нас додому. Її права рука постійно смикає мене, мов козу на шворці, хоч я іду в тому ж темпі, що й Аделя. Аделя на мене не дивиться. Її погляд спрямований тільки вперед. Її профіль тонкий і гордий, вона сповнена почуття власної гідності. Я захоплююсь нею навіть тепер, хоч у мене більше немає серця. Я відчуваю втому і нудьгу, мені хочеться заплющити очі й запасти в темряву. Добре було б проспати кілька місяців поспіль і ніколи більше не прокинутись.

Назустріч біжить Сапіжинська з усіма її крамничками і кімнатками, де подають дорогі сніданки, мені під ноги кидається маленький сивий пудель з кокардою на шиї, я зустрічаюсь із ним очима — і починаю ридати ридма, але сестра Аполінарія розлючено підносить мене в повітря за ліву руку і кільканадцять метрів проносить отак під смугастими маркізами закладів, оминаючи стрункі лапки ажурних ліхтарів, кілька разів боляче вдаривши мною об стовбур дерева й кований паркан. Я бачу своє відображення у напівкруглих височенних вікнах кам’яниці Германа Басса: я безвольна й безглузда, ніби напхана ганчір’ям лялька з очима-ґудзиками.

Коли доктор Анґер, у ковпаку, шлафроці й шовкових піжамних штанях, відчиняє нам двері, ми з Аделею одночасно починаємо плакати. Крізь пелену я все ж виловлюю переляканий погляд доктора: він всерйоз за нас хвилюється, він стурбований по-справжньому, опускається перед нами на коліна, бере кожну за руку. Так, ніби ми обидві його рідні доньки. Ніби ми з Аделею кровні сестри.

«Вона вкрала твого годинника!» — тоненьким голоском вигукує Аделя. Її загострене підборіддячко відвертається від мене.

Я рукавом витираю шмарклі.

Сестра Аполінарія простягає «тисота». Доктор Анґер здивований. Він приймає годинника, той звично лягає у надійне ложе докторової руки. Клац — і опукла кришечка легко відстрибує. Скло пошкоджене: навскіс розрізане тонкою, ледь помітною тріщинкою. Але механізм продовжує точно відмірювати час.

Доктор розгублено зіжмакує свій нічний ковпак і тре ним потилицю. Переводить погляд із мене на сестру Аполінарію, тоді — на Аделю, і знову зупиняється на мені. Я тільки на секунду витримую його погляд. Рівно на секунду — я чую цокання «тисота».

Доктор Анґер лунко ляскає себе по лобі.

«Ну я старий розтелепа!» — ми всі троє здивовано витріщаємо на нього очі.

«Тепер я пригадую! Я ж сам уранці поклав годинник у кишеньку Стефиного фартушка. Він такого ж кольору, як моя камізелька, і висів ось тут, на гачечку поряд — ну погляньте, який я бовдур!»

І знову кожна з нас не вірить власним вухам. Здається, чутно, як у голові кожної сутужно крутяться коліщатка, намагаючись збігтися зубцями й западинками.

Чи підкочує до горла сестри Аполінарії почуття провини? Чи мучить сумління Аделю? І наскільки чиста у мене совість?

Отець Йосиф опускає голову і знаходить мій погляд у схованці під власним фелоном. Він запитує. Я повинна говорити далі. Але я вже не можу. Я виснажилась. У мене пересохло в горлі. Паморочиться в голові. Я майже нічого не бачу.

«Отче, я страшна грішниця. Я не можу розповісти вам усе за один раз».

Він мовчить. Крила опускаються. Мене знову обступає незручний світ.

«Прочитай сьогодні двадцять разів „Wyznanie wiary“», — каже священик.

«Чому ж не „Символ віри“, отче?» — дивуюсь я.

«Може, так тобі вдасться знайти спосіб, щоб пробачити свою сестру Аделю. І силу, щоб попросити у неї пробачення».

Його очі такі добрі й такі уважні до мене, що я не можу обурюватись через ці несправедливі слова.

«Може, ще в Аполінарії попросити?»

Він мовчки киває і посміхається.

«Я знаю, як тобі тяжко», — за мить каже він, ставши сумним і серйозним. Його обличчя дуже близько до мого. Він бачить мене наскрізь.

Маленькі чорні волосинки, що залишились непоміченими під час гоління — такі ж я часто зауважувала на щоках доктора Анґера.

«Мені теж нерідко буває так само. Знаю, як воно».

І я бачу по його обличчі, що це правда. Що він відчуває те ж саме, що і я. У нас однакові почуття. Одні почуття. Я не можу в це повірити. І не знаю, що сказати — бо щось треба сказати зараз, щось найважливіше, а я забула всі слова на світі, забула геть усе.

Але він повільно відступає крок назад, знову лагідно всміхається і каже: «Я мушу йти, дитино. Я запізнився на службу Божу. Йду просити пробачення. Слава Ісусу Христу».

«Слава навіки Богу Святому», — покірно кажу я і відпроваджую його розмитим від сліз поглядом у смарагдове світло каштанів.

Старий у чорному кафтані тягне мене за руку.

«Ади, ади, панюньці, ту є таке місце, же дуже добре чути…»

Він заводить мене в заглибину біля муру і вказує на стіну, широко посміхаючись беззубим ротом. Я доторкаюсь долонями до надщербленого чорного каміння. Воно стугонить. Тож я наближаю голову і тулюсь до муру щокою і вухом.

Каміння співає чоловічими голосами — суворими, урочистими. Співають полум’яні шестикрилі серафими, вивергаючи любов до Господа зі своїх розпечених гортаней. І чотириликі херувими, з чиїх лев’ячих пащ та орлиних дзьобів ллється досконала небесна мудрість. І ангели престоли, богоносні, а тому, спокійні і вдоволені, теж співають. Стримані й помірковані ангели господьства виводять основну тему мелодії. Ангели сили ковзають на найвищих нотах, упиваючись благодаттю. Ангели влади врівноважують їх своїм монотонним гудінням, ніби креслять освячене коло. Архонти розгортають зоряне небо, котять хвилі та хмари, грають вітрами й загортають усе сніговим пухом. Архангели, учителі небесні, розкладають поміж зорями кожен свою планету, ніби ноту на нотному стані, розписуючи людські маршрути. І звичайні ангели з трубами, з золотими чашами, наповненими Божим гнівом, ангели, зовсім схожі на смертних людей, долучаються до хору шарудінням важких крил із великими цупкими пір’їнами.

Ми, херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую піснь співаючи, всяку нині житейську відложім печаль.

«Невже це в’язні так співають, Господи!» — лунає за моєю спиною голос Аделі.

«Ая, панюньці, лотри, лотри, паскудники!» — вдоволено крекче старигань, мружачись і спльовуючи набік.

«Я подумала, ти понесла гостинці до Будинку старців і калік, — каже мені Аделя. — Чи ти нині збилась зі шляху?»

«Але й ти прийшла не зовсім туди, куди збиралась, — відповідаю я. — Цим боком не дістанешся до Петрової майстерні. Хоча правда… Ти так рідко цікавишся життям свого чоловіка, що навіть не знаєш, де саме він працює останнім часом».

«Це тому, що ти надто добре дбаєш про мого чоловіка, — холодно каже Аделя, міцно стиснувши уста. — А я прийшла не до нього. Я умовлена з отцем Йосифом».

Навіть ангели замовкають, почувши про це. Я чую, як скрапує волога на м’який торф під ногами.

І в цю мить, брязкаючи шпорами, наче жеребці збруєю, прибігають сполотнілі Малпа з Опецькуватим: очі на лобі, волосся сторч, роззявлені від жаху пащеки, тремкі долоні, що волого стискають оторочені срібними нитками ефеси шабель.

«Шо ся стало?» — кидається до них дідуган.

«Клич священика!» — хрипить Опецьок.

«Шо ся стало?» — верещить старий.

«Різбляр… різбляр…» — белькоче Малпа і заходиться страшним нервовим кашлем.

«Петро!» — вигукуємо ми з Аделею в один голос, хапаємось за руки і кидаємось бігти до майстерні, в якій він працював останнім часом над скульптурами для каплиці отця Йосифа.

Майстерня ліпиться до протилежного боку дому кари, ближче до торговельних яток, і відгороджена від нього цим самим масивним муром, з якого ще кількадесят хвилин тому лунала янгольська пісня. Я майже щодня приношу туди Петрові їжу, як приносила у всі місця, в яких він працював: до катедри чи в майстерню Бембновича.

Майстерня схожа на просторий хлів: дерев’яна споруда з високою стелею, неотесаними балками і кількома підпорами. Всередині панує безлад: тут тримають дрова, сувої старих попсованих тканин, якісь кам’яні уламки, знищені до невпізнання дерев’яні ікони, з витертих і вицвілих поверхонь часто світять самі лише проникливі очі з білими цятками у внутрішніх кутиках. Ці очі стежать за тобою з мороку, хоч куди б ти намагався від них сховатися.

Петро дуже часто залишається тут на ніч. Коли він уже працює — то працює до нестями, забуваючи про сон і про їжу, падаючи від виснаження серед гострих шматків мармуру.

Двері розчахнуто — їх полишили так два нажахані рядові вояки імператорської та королівської армії. Що вони шукали в майстерні, яких скарбів — одному Богові відомо.

Ми з Аделею завмерли перед входом, спаралізовані страхом. Мені не хочеться заходити. Не хочеться довідуватись, що трапилося з Петром.

Крізь шпарини між дошками та неоковирні широкі вікна ллється яскраве сонячне світло. Воно робить ще білішими брили мармуру, які стримлять посеред реманенту, дощок і драбин. Із цих брил прориваються, сяючи разючою білизною, досконалі діти-ангели з відкритими чистими лицями: їхні зграбні кінцівки свідчать про танець, легкість і радість, пальчики перебирають струни арф і отвори сурем, пригортають до грудей пташенят і кролів, леткі кучері розвіваються над головою, крила здіймають слідом за собою в повітря пелюстки квітів, краплини роси і напівпрозорі уривки хмар.

Отець Йосиф, чию присутність ми негайно відчуваємо, твердо відсторонює нас з Аделею і заходить досередини. Він нахиляється, піднімає з підлоги чорний високий циліндр, обтрушує його від мармурового пилу й обережно кладе на високий стос дров. Ми з Аделею, сплівшись руками, йдемо за ним назирці. У потилицю мені дихає старий сторож. Здається, чутно також сопіння вояків у дверях та гамір роззяв, які з’явилися невідь-звідки, занюхавши в повітрі запах чогось небуденного.

Петро міцно спить, як завжди, геть чисто білий, обліплений товстим шаром пилюки, що перетворилась на ньому на зашкарублу скоринку: вона потріскалась і промережилась густою сіткою візерунків. Його, нерухомого, неможливо відрізнити від кам’яної постаті. Міцна рука з чітко окресленими м’язами, з напнутими від постійних фізичних зусиль жилами спочиває на темно-зелених складках сукна, накинутого згори. Кулак міцно стискає долото і не відпускає його навіть уві сні.

Поруч із Петром спить ангел. Живий ангел. Не білий, не кам’яний, ангел із плоті і крові: зі світлою шкірою, з рум’янцем на щоках, з волоссям, яке м’якою хвилею обрамлює чисте обличчя, з дрібними крапельками поту на чолі та над верхньою губою, вбраний у довгу сукню, розшиту блискучими намистинками.

Очі вони розплющують одночасно. Петро якусь мить дивиться на дитину, в очах його віддзеркалюються страх і нерозуміння, і щось таке велетенське, що ніяк не вміщається у висмикнутій зі сну голові. Щось немислиме та безформне, чого навіть твереза ясна голова не могла б умістити. Він обводить поглядом усіх свідків сцени, зривається на рівні ноги, кілька разів гучно вдихає і видихає повітря — долото, гучно грюкнувши, падає йому до ніг — і обвалюється на коліна перед істотою, яка, здається, от-от розчиниться у повітрі, повернувшись у простори його, Петрових, снів.

«Дивіться, кам’яний ангел ожив!» — скрикує хтось із присутніх. Чутно молитви, бурмотіння, напружений шепіт. — «Чудо! Чудо!» — майстерня наповнюється тривожним шумом.

Поки Петро хреститься й безгучно ридає, дитина сідає мовчки, пильно обдивляючись присутніх. На її обличчі немає ні страху, ні здивування, ні радості — жодних емоцій, які легко можна було б назвати і яких би від неї чекали. Темно-зелене сукно здіймається і, зависнувши у повітрі, опускається на маленьке худе тільце. Поки складки тканини повільно падають долу, під ними щось копошиться, перекочується, наче зовсім маленький м’ячик. Отець Йосиф нахиляється і тягне до себе край сукна. Стариган у кафтані смикає з іншого боку. Кілька роззяв поквапливо вистрибує уперед, штовхаючись. Вони метушаться, вовтузяться, їхні жадібні руки зникають під покривалом.

Повітря один за одним розтинають вражені зойки. Петро зводиться на рівні ноги, рішуче підступає до сукна і зриває його з підлоги. Ангела немає. Долівка, брудна й затоптана, виявляється порожньою.

Що це за неймовірне марення. Земля гойдається під ногами. Я відчуваю потребу вийти назовні. Звільняюсь від цупких рук блідої Аделі, проштовхуюсь крізь зачаровану юрбу, наближаюсь до дверей — і на порозі спотикаюсь об чорний високий циліндр, що лежить на самому порозі.

Я нахиляюсь, обережно беру його за криси і відкидаю набік. Ангел опиняється у моїх обіймах.