Фелікс Австрія

[19.VIII] Розділ 10

Хто може спати перед уродинами нашого справедливого Цісаря, батька стількох народів.

Дитина сиділа за п’єцом, затишно посопуючи, а я місила гігантичну діжу тіста, варила крем, випотрошуючи до нього силу-силенну стручків ванілі, дечко за дечком впихала до розжареного черева кухні, після чого виймала рум’яні пахучі птисі[44], кращих за які ніколи ще не пекла.

Петро вийшов до нас серед ночі.

«Стефцю, ти совісті не маєш. Як можна спати під такі запахи».

Я, вся червона і розіпріла, тільки розвела руками.

«Петре, не кожного дня у нас уродини Цісаря».

«Та вже не перебільшуй. Відколи це ти стільки за Цісаря думаєш».

Він сидів під вікном, потилицею спираючись об кам’яну декоративну омелу, його гордість. Скручував собі цигарку.

«Ти сама вже як той птись».

Я несподівано зашарілась. Не втримала рівноваги, деко перехилилось, кілька тістечок з’їхало просто до полум’я.

«Ет, Петре. Бачиш, що сталось через тебе».

Птисі заповнили всі наші великодні кошики, тільки кошиків не вистачило. Я обережно поскладала тістечка до великих коробів, у яких нам часом привозять ярину і гриби з Дори і Яблуниці. З’їздила на ровері на ріг Собеського і Смолки, винайняла візника. Бо ровером би не завезла.

Отець Йосиф, якийсь розчіхраний, заспаний, але розгублено-радісний, чекав на мене навпроти в’язниці. Його ладанний запах став для мене вже рідним.

«Та вже пахло на ціле місто твоїм ванільним кремом, Стефо», — він допоміг мені зійти на землю і вивантажити кошики й короби.

«Що це ти — на ціле військо напекла?»

«Це для в’язнів. Нехай у них теж нині буде свято. Я чула тої неділі, як вони співали».

Він розчулено поглянув на мене. Очі його волого блищали. Уста розтулились, готові от-от вимовити щось важливе, але він тільки глибоко зітхнув і похитав головою.

Але мені вже й так все було ясно. Навіщо ці слова.

Так хотілось просто пригладити рукою його неслухняне волосся. Та не вільно. Ну нічого, подумала я. Є у мене щось набагато цінніше.

Ми сиділи з ним під стіною карного дому, звівши перед собою мур із кошиків з солодкими птисями, і розмовляли. Йосиф пожадливо жував тістечка, крихти сипались на чорну маринарку, я час до часу стріпувала їх хустинкою, але він брав ще одне тістечко, і знову все повторювалось від початку.

Йому стало ніяково через свою неохайність.

«Я все такий був», — пробурмотів він, марно намагаючись сам себе почистити. Ми заходились пригадувати всі історії про його незграбність — ще коли він був студентом доктора Анґера, коли перевертав стільці й горнятка в нашому салоні, виливав соси на смугасту тканину канапи.

Отець Йосиф почервонів разом із вухами. Я реготала до сліз.

Потім стало сумно. Ми розмовляли про доктора. Я розповідала про його останні години, про те, як сиділа біля його ліжка, прислухалась до страшного булькотіння в грудях, коли він вимовляв найважливіші слова: «Ви з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити».

Отець Йосиф здивовано звів брови.

«Ти певна, що він так сказав?»

«Ну звісно. Я чула це так само, як тепер чую ваші слова, отче. Чому ви дивуєтесь?»

«Стефо, коли дерева сплітаються стовбурами, вони не дають одне одному рости. Думаю, доктор Анґер це мав на увазі».

Я не розуміла.

«Я чула, що він сказав. У мене добрий зір і добрий слух, отче. Я себе не обманюю. Чи ви думаєте, служіння Аделі — мед?»

«Аж ніяк».

«Я давно би вже пішла собі, якби не обіцянка, яку дала докторові».

«Це правда, Стефо?»

«Але ж за кого ви мене маєте, отче!»

Що за гіркота після солодкого звареного крему!

Він довго дивився на мене поважним поглядом. А я боялась його розчарування. Я була готова на все: визнати, що давно слід піти з дому Анґерів, чию прихильність та прив’язаність так безсовісно використовую. Ладна негайно зібрати речі — і рушити туди, куди вкаже отець.

Священик знову почав говорити, так пронизливо і незрозуміло, ніби плакав, співав і молився водночас. Говорив про заповідь та Закон Мойсея, шляхи Господні, служіння всім серцем і всією душею, святість терпіння, розкіш упокорення. Я слухала його, як ті концерти, на які ходила з Петром і Аделею: у грудях терпло, стискало скроні.

Говорив про любов до Бога, за якою немає вже когось, хто служить, і немає того, як служить. А є тільки зворушення і полум’я.

Розповідав про те, як Господь сотворив людину за Своєю подобою та Своїм образом. І це означало, що людині було подаровано можливість з’явитись на світ, віддзеркалюючи Божественний образ — але тільки від нас залежить, чи маємо ми достатньо волі, щоб набути Божої подоби.

Йосиф сказав, що буде вчитись тієї волі від мене. Що я набуваю подоби Господа, служачи іншій людській істоті, створеній за Божим образом.

Ні, я нічого не розуміла. Але це неважливо.

Делікатні шершаві пальці торкнулись моїх уст. Я ледь спромоглась приховати тремтіння в тілі.

«Ти так само неохайна. Заїлася, як паця», — коли він сміявся, то міцно заплющував очі, й навколо них розходилось проміння чітко проораних зморщок. У нього був геть дитячий вираз обличчя.

Хоча — чому дитячий? У нашого малого знайди я такого й близько не помічала.

«Ех, так добре біля тебе, Стефо, — зітхнув він тужно, аж майже застогнав. — Так би все життя і сидів із тобою за цими кошиками. У тебе є великий талант — дбати про інших. Це справжній дар, бережи його. Але часом мусиш і сама про себе подбати, й іншим дозволити».

Голова моя була геть гаряча, ніби я пекла її тепер у п’єці, у найбільшому полум’ї.

Ще такою дурною я себе ніколи не почувала. Заховала обличчя в долонях, схилилась так низько, як тільки могла.

Шкірою я знала: отець Йосиф від мене так близько, аж його уста торкаються моїх пальців. Я відчувала запах його подиху, тепло, яке випаровувало його тіло.

«Чому в мене таке відчуття, ніби я тебе знав завжди — і навіть ще раніше. Господь недаремно зводить людей. Ти вчиш мене, Стефо. Дякую за птисів».

Я відняла руки від лиця. Він благословив мене пошепки, перехрестивши.

Я поверталась додому і дивувалася з кожного свого кроку. Як ступня моя у дешевому мешті з тканини м’яко торкається землі, як підошва відчуває нерівності бруківки. Як повітря роздуває груди, як невидимий теплий струмінь витікає під напором із ніздрів: ще мить тому цей струмінь був частиною мене — і ось він змішується з міським повітрям. Я витікаю поза власні межі.

Я ніби прокинулась. Все стало таким чітким і прозорим. З дивовижною точністю я вихоплювала поглядом кожен листок на кожному дереві. Мені йшлося так легко, я майже летіла, і кожен рух приносив задоволення, наче то була якась приємна необов’язкова гра.

Як гарно ряботіли плямки сонячного світла і маленькі невловні тіні від хмар на вежі польського «Сокола», як танцював на вітрі флюґер. А навпроти міщанського банку раптом запахло солодкими фруктами, вугільною сажею, кінським гноєм. Я вдихала на повні груди. І дивилась просто в очі перехожим, чого завжди уникала. Тепер же їхні обличчя видавались мені такими живими, такими цікавими, що хотілося з них пити. Маленька дівчинка у великому капелюшку посміхнулась мені у відповідь беззубим ротом. Натомість її огрядна годувальниця, від чиїх грудей пашіло затишним теплом, зміряла мене недовірливим поглядом так хижо, що я аж пирхнула.

Нічого не сталось. Я просто розплющила очі і нарешті побачила свіжість цього світу. Отець Йосиф мене розбудив. Він торкнувся до мене, торкнувся до мого серця — і відтепер кожна мить мого життя назавжди залишатиметься сповненою сенсу. Нічого мені вже не треба. Тому що все вже у мене є.

У моїй голові тисячу разів зринала мить, як отець Йосиф з їмостю заходять до нашого салону. І ми зустрічаємось поглядами. Мені стискає живіт. І ми зустрічаємось поглядами. Ще раз. Ми зустрічаємось поглядами. Блискавка. Зустрічаємось поглядами. Куляста блискавка в животі. Зустрічаємось поглядами. Його очі дивляться на мене. Запирає подих. Просто на мене. Тисячу разів переживаю це знову і знову, знову і знову. Паморочиться в голові. Я не можу зупинитись.

Постать у білому виростає наді мною і вириває з ницих кігтів мерзотників. Святий із хмари. Його обличчя, стурбоване й сумне. Він вимовляє моє ім’я: «Стефо! Стефо, що сталося? Що ти тут робиш, Стефо? Стефо! Стефцю!» Мені стискає живіт. Він бере мене за руку. Його долоня стискає мою долоню. Ми тримаємось за руки. Ми доторкаємось одне до одного. Він веде мене за собою. Я йду за ним. «Стефо, ходімо зі мною». Куди завгодно. Стискає живіт. Перехоплює подих. Гаряче в грудях. Гупає серце.

Я ридаю в нього на плечі. Він огортає мене білими крилами. Ховає від світу. На собі. У собі. Запах ладану, запах теплого тіла чоловіка. Стискає живіт. Блискавка. Не можу дихати. Тисячу разів прокручую, як він притискає мене до себе. Такий близький. Стискає живіт.

«Ех, так добре біля тебе, Стефо. Так би все життя і сидів із тобою за цими кошиками».

Його голос, такий тужливий, такий замріяний.

Добре біля тебе, Стефо. Все життя би сидів тут із тобою. Все життя із тобою. Так добре біля тебе. Стефо. Стефцю. Все життя. Разом. У схованці.

Закриває мене білими крилами від решти світу, притискає до грудей. Так добре біля тебе. Все життя б провести з тобою. Сплестись би з тобою стовбурами. Ходімо за мною. Іди сюди, Стефо.

Велике напруження всередині. Задушливо, гаряче. Немає чим дихати. Тисячі, тисячі разів я опиняюсь поруч із ним, тисячі разів чую його голос — він промовляє ті самі слова. І щоразу я ледве витримую.

Дотик шерехатих пучок до моїх уст. Блискавка. Торкається пальцями моїх уст. Його очі дивляться на мої уста. Стискає живіт.

«Ти так само неохайна. Заїлася, як паця». Так ніжно торкається. «Ти така ж неохайна, як я. Така ж, як я. Ми такі схожі. Ми однакові. Так добре біля тебе. Все життя».

Запах пальців. Ладан. Ванільний зварений крем. Солодкий смак на язиці. Шерехаті пальці. Розтулені уста. Не маю вже сили, не можу витримати, несила терпіти. Я безвольна, я піддаюсь, падаю, падаю, млію. Вологий язик. Шерехата шкіра.

Чому в мене таке відчуття, ніби я тебе знав завжди. І навіть ще раніше, Стефцю. Ходи-но зі мною. Господь недаремно зводить людей. Так добре біля тебе. Ти чогось вчиш мене, Стефо. Все життя би сидів тут із тобою. Прошу тебе, Стефо.

Змилуйся.

О Господи.