Фелікс Австрія

[6.XІ] Розділ 19

Тепер я працюю на дві хати: в обох підтримую лад і чистоту, в обох варю їсти. Думала, не зможу, але й сили раптом стало ніби вдвічі більше.

«Стефцю, де ти пропадаєш цілими днями? Знайшла собі кавалера? Дивись-но, не смій мене покидати, я ж без тебе не виживу», — жартівливо сварить на мене Аделя, коли я заплітаю їй коси.

В Аделі точені ніжки. Ми удвох милуємось ними у високому люстрі і сміємося.

«Але ж і ти, Аделю, останнім часом вдома не сидиш», — кажу я.

Вона вдає, що не чує. Мугикає собі щось під ніс, намотуючи перли на шию.

Нехай виходить. Їй це на користь. Я роздивляюсь Аделю якось по-новому і помічаю, що вона ніби трохи погладшала і її завжди восково-бліда шкіра на обличчі набрала здорового відтінку.

Вона обіймає мене на прощання і вибігає назовні, притискаючи до грудей якийсь пакуночок, урочисто зав'язаний коронковою стрічкою.

Петро із Феліксом ще затемна пішли в майстерню Бембновича. Я кілька хвилин вагаюсь, чи не занести їм чогось на обід, але розумію, що в такому разі не встигну зварити борщ для їмості та отця Йосифа.

Мчу на ровері, оминаючи респектабельних дам із собачками, гімназистів, які так швидко ростуть, що постійно мають занадто короткі штани, вояків-зупаків, які служать за миску зупи, робітників із фабрики шкіри Марґошеса і робітників із фабрики дріжджів та спирту Лібермана.

Мені не зимно. Холодний вітер не проймає. Будинки — єврейські, вулиці — польські, а все місто, небо з хмарами, зорями, дощем — моє.

На площі Франциска здіймається в повітря наді мною сотня голубів. Дзвінко сміються сестри-василіанки, про щось шепочучись. Вони кудись поспішають: шелест чорних ряс змішується з лопотінням пташиних крил.

У сестер дитячі обличчя. Цікаво, про що жартують черниці?

Ми з їмостю якраз доїдаємо борщ на вепровині з перловою квасолькою, коли приходить отець Йосиф. Раніше, ніж завжди. Дотепер мені вдавалось його уникнути.

У нього незадоволений вираз обличчя. Він стриманий і холодний. Сухо киває мені головою, цілує їмость у скроню.

Я не можу звести на нього погляду. Швидко мию начиння, поки він з їмостю тихо про щось перемовляється. Готуюсь іти собі геть.

«Стефо! — гукає він мене зі свого покою. — Будь добра, підійди!»

Він запалив свічку перед образами. Стоїть спиною до входу, хреститься. Навколо все гарно поскладано. Всі книжки, молитовники — рівними стосами. На столі — Біблія в шкіряній палітурці. Його записи, папери. Листи від владики Андрея.

Він обертається і перехоплює мій погляд.

«Владику від нас забирають, — отець Йосиф намагається посміхнутись, але йому це погано вдається. — Викликали до папського нунція, до Відня. Після Нового року висвятять єпископа на митрополита, піде до Львова».

«Львів недалеко», — намагаюсь потішити його я.

«А вже не зможу я побачити його, щойно почуватиму потребу. Часом просто його погляд більше мені допомагав, як слова, — уста його гірко заломлені. — Він мене вів, як сліпця. Не знаю, чи зможу без нього ходити».

«О, я по собі це знаю, — несміливо кажу я. — Що присутність іноді каже більше».

Він пильно придивляється до мене і врешті посміхається вже по-справжньому.

«Стефо, мені так прикро, що ти витрачаєш на нас свій час і здоров’я», — і справді: він видається таким винуватим.

«Що ви кажете, отче. Мені це за щастя!»

Він заперечно хитає головою.

«Але я зле почуваюсь, Стефо!» — каже отець Йосиф, і мені стає лячно від поганого передчуття.

«Чому, отче?»

«Бо я знаю, як ти тяжко гаруєш у своїх господарів, і не можу дозволити, щоб працювала ще в мене! За працю людина мусить отримувати винагороду. Я заплачу тобі за все, що ти зробила».

Я знеможено осідаю на стілець.

«Стефо, тобі погано?»

Я починаю плакати. Сльози заливають мені обличчя. Намагаюсь стримати їх руками, але вони порскають крізь пальці — рясні і гарячі, і такі густі, як кров.

Це триває страшенно довго. Я нічого не можу з собою вдіяти. Але врешті, коли вдається розплющити запухлі очі, бачу, що отець укляк переді мною, схиливши голову. Не можу розгледіти обличчя, але вся постать його якось болісно напружена, я бачу в ній правдиву муку. Це так зворушує мене, викликає таке гостре бажання захистити від болю і допомогти, що я негайно забуваю про себе, кидаюсь уперед і починаю вкривати поцілунками його складені руки.

Я повторюю йому те, що він казав мені якось: про служіння Богові і про служіння людині. Кажу, що не вмію робити нічого іншого, крім як видраювати підлоги і вікна, чистити кухонне срібло та готувати їжу. Кажу, що це, звісно, смішно — приходити з таким до Бога. Що він мене, мабуть, і не помічає. Але що ж робити, отче? Чим же іншим я могла би служити Йому?

Він дивиться на мене широко розплющеними очима, вивчає мовчки.

«Дітоньки, не любіть словом, ані язиком, а ділом і правдою![78]» — каже нарешті.

А тоді ще таке (мене трусить від його голосу, через хвилювання я навіть не можу всіх слів розібрати): «Коли б я говорив язиками людськими і ангельськими, а любови не мав, став би я, мов мідь дзвеняча або кимвал бренячий. І хоч би я мав дар пророцтва і знав усі тайни і всі знання, — і хоч би я мав усю віру, так, щоби й гори переносити, а любови не мав, — то я ніщо. І хоч би я роздав увесь свій маєток, і хоч би віддав моє тіло на спалення, а любови не мав, ніщо мені не поможе![79]»

Я бачу в його очах, звернених на мене, стільки ніжності, стільки захоплення, що більше не маю жодних сумнівів.

«Дякую тобі, Стефо, — каже він, трохи повернувшись до тями. — Дякую тобі, дитино, що вчиш мене божественної любові. Це знак. Я согрішив: гірко жалував за від’їздом владики Андрея. Ти навчила мене, що Господь говорить із нами устами кожної людини».

Божественна любов. Це достеменно те, що я відчуваю. Безмежна божественна любов.

Йосиф любить мене ще відтоді. І я люблю його.

О Господи, що ж тепер робити?

І то був час найвищого щастя і час найбільшого горя. Повертаючись додому, я не могла їхати ровером: тіло не слухалось, розімліле від розкоші серця. Натомість зір загострився, наче у яструба, й посилився слух, як у дикого звіра. Кам’яниці виростали переді мною з темряви, як прадавні скелі, кожну тріщину, кожен проріз дверей та вікон, кожну цеглину я бачила різко як ніколи. Бачила тремтіння поморщеної старечої руки, чула хрипкий віддих хворого, помічала подряпини на дверцях дрожки, що вже зникла за поворотом, чула, як кіт роздирає кігтями килим на другому поверсі кам’яниці на вулиці Барона Гірша.

Плач якоїсь дитини вп’явся мені в живіт, мов різницький ніж.

А в очах дами, яка йшла мені назустріч неспішним кроком, я прочитала біль від чиєїсь зради.

Чи довго я так зможу проіснувати, без шкіри? Чи не спалахну вогнем цієї ж ночі і не згорю на попіл?

Мій рот був повен гіркоти: щастя, яким я повнилась, від початку містило в собі отруту. Бо, хоч любов моя божественна, вона заборонена Господом. Бо її не може бути ніяк. Хоч як не переставляй фігури, хоч які комбінації випробовуй, жертвуй, чим хочеш, обіцяй, що завгодно — не допоможе. Ця любов заборонена, смертельна, неможлива. Її немає.

Господи, як мені Тебе зрозуміти? Для чого ж Ти мені її дав?

І зовсім недоречна з’ява: єврей Велвеле чекає на мене під моїм будинком. Я зауважую його ще здалека. Тінь його спочиває у світлі ліхтаря.

«Добрий вечір, панно Чорненько», — він знімає капелюха і схиляє голову. Не посміхається. Серйозний, як і досі.

«Я прийшов до вас», — каже він своїм спокійним низьким голосом.

Я зупиняюсь, але не повертаюсь до нього повністю. Трьома чвертями себе я розвернута до нашого будинку. Моя права нога вже зробила крок уперед. На мене чекає Аделя, їй треба допомогти роздягнутись. На мене чекають Петро і Фелікс. Вони всі голодні. Я сьогодні так пізно, занедбала свої обов'язки. Фелікс може знову схуднути. Я не хочу шукати його у шпаринах і норах. Петро буде кепкувати. Аделя кричатиме.

Однак Велвеле не відпускає. Він починає щось говорити.

І я слухаю його лівим вухом, правим же прислухаюсь до звуків у своєму домі. Петро відкашлюється. Менше б йому курити. Фелікс штрихує щось на атласі фон Рокитанського. Аделя нервово зітхає. Цокає нігтями по туалетному столику. Відбиває такт ногою. Сердиться.

Тим часом до лівого вуха долинають слова про мої кулінарні здібності, про птисі з ванільним кремом, запах від яких кілька днів стояв над ринком, перебивши навіть запах риби. Про маленьку дівчинку, яку виховали служницею. Про маленьку дрібну дівчинку, яка ходила з кошиком на ринок, щоб готувати їжу для своїх господарів. Про її розумні поважні очі. Про зашкарублі руки. І про те, що у неї все ще може змінитись, якщо вона спроможеться зняти полуду зі своїх очей, забути те, чого її навчили, забути, як її видресирували, і просто почати жити своїм життям.

У нього є пропозиція, каже він. У нього є чудова, багатонадійна ідея, ми можемо одне одному допомогти. Тут тісно й темно, у цьому місті, у цій неповороткій імперії, що розжиріла від старості. З усіх боків нависають ці старі стіни, волого смердять замшілі погреби. Він відчуває, невдовзі щось станеться: землетрус, виверження вулкана, земля розколеться посередині, розійдеться великою тріщиною. Ми можемо порятуватись. Можемо попливти туди, де все дихає свіжістю і новизною, у Новий світ, де можна починати нове життя.

Він назбирав невеликий капітал, який допоможе відштовхнутись і стати на ноги (частину доведеться залишити мамі — але це не біда). Він, Велвеле, вміє продавати і догоджати. Він відчуває, що саме подобається людям. А я готую так, як не снилось навіть Францові Захеру в його ресторації у Відні, на розі Вайхбурґґасе та Рауенштайнґасе. Ми вдвох можемо стати чудовими партнерами, ідеальними спільниками. І ресторан назвемо моїм іменем.

«Я замовив два квитки на океанський лайнер „Таорміна“, який побудувала корабельна компанія „A. Stephen & Sons“. 13 березня ми відпливаємо з Гамбурґа. Попервах доведеться економити, це судно не належить до найкращих: розраховане на 600 пасажирів третього класу. Прошу не перейматись, панно Чорненько, я не матиму на вас образи, якщо ви відмовите — я ж замовив квитки, не спитавши. І будьте певні: ваше місце — у відсіку для дам. Це ділова пропозиція. Запевняю вас у своїй порядності», — каже Велвеле.

«Довіртесь мені, панно Чорненько. Я знаю, що це звучить несподівано. Але в мене легка рука і добра інтуїція. Не поспішайте, подумайте. У нас іще є час до відплиття».

Я відчуваю, що Велвеле завагався, і повертаю до нього голову. Його темні очі блищать, як нафта.

«Або скажіть „так“, панно Чорненько. Просто скажіть „так“ — і все буде добре. Я обіцяю».

Я підходжу до нього впритул, дивлячись просто в очі, і з невластивою собі жорстокістю чітко і впевнено промовляю: «Шановний пане, ви помиляєтесь. Я не знаю, яку дівчинку ви маєте на увазі. Ми всиновили маленького хлопчика, але він ніколи не ходить сам на ринок. Пане, ви божевільний. Я більше ніколи не бажаю слухати ваших хворих слів. Прошу не турбувати мене і мою сім’ю, прошу дати нам спокій. Інакше мені доведеться звернутись до комісара поліції».

Раптом мені спадає на думку, що він також дивиться на мене, як на несповна розуму.

«І останнє, шановний добродію. Навесні я виходжу заміж».