Фелікс Австрія

[18.VI] Розділ 4

Аякже — вибудувати то вибудував, але доглядати за будинком він не годен. Ні, йому важливіше тепер різьбити круглощоких серафимів із закопиленими губами для каплиці Воскресіння Христового у карному домі, аніж дбати, щоб його власний будинок не перетворювався на дірявий друшляк. Навіщо завертати собі голову — є для того служниця, вірний пес. А він і так фест хазяїн. Я вже мовчу, що без нього не буде ні цвинтаря, ні катедри, ні церкви в Княгинині, ні шести каплиць у Станиславові, ні самого Бога.

І я ходжу з рання до вечора, змінюю цебра, до яких крізь дах натікає дощова вода — ніби іншої роботи не маю. Ніби не я маю готувати їжу, прибирати в будинку, носити обід Петрові (то до катедри, де він досі щось доробляє, то до в’язничної каплиці), купувати продукти, робити Аделі лікувальні масажі, начинювати для неї яблука цвяхами, щоб хоч якось полегшити її страшну анемію.

Петро лається на робітників: «Шляк би їх трафив, тих андрусів[25]». А що тепер вже їм скажеш? Лови вітру в полі. Тим більше, що зливи цього місяця перестали бути зливами. Вода просто стоїть у повітрі, вдень і вночі, і підводні течії луплять по даху і стінах, розгойдують дім, ладні от-от вирвати його з корінням.

Прокидаєшся вранці — а надворі вже вечір. Небо затягнуте сизою шкаралупою. Ми наче всередині величезного зігнилого яйця. Одяг і білизна, постіль, скатертини і важкі оксамитові штори вологі, хоч викручуй. Монотонне шкварчання дощу не припиняється ні на мить, проникає і в сни, і в думки — на небесній пательні безперервно хтось смажить небесну цибулю.

Мабуть, відчувши, що наш світ от-от загине у хвилях нового Всесвітнього потопу, Петро запросив до нас на обід пароха церкви при цісарсько-королівському карному домі, отця Йосифа, про якого в нашому домі тільки й мови останнім часом. Рідко коли хтось так припадає Петрові до серця. Як по правді — то мені ніколи не доводилось чути, щоб Петро про іншого чоловіка говорив із таким теплом у голосі, і щоб очі його світились так м’яко, лагідно та схвально.

Зазвичай із чоловіками — і з хлопами-будівельниками, і з банківськими урядовцями — Петро стає холодним і гострим, як сталеве лезо. Здається, наткнешся на його погляд — і з рани засочиться кров. Бувало, я спостерігала, як він жартує з євреями-крамарями чи з руськими візниками: ніби ласкаво дозволяє зняти зі своїх плечей кожуха. Часом прийде до нього польський шляхтич, щоб замовити гробівець на могилу тестьової, земля їй пухом. Петро вийде назустріч із долотом в руці, припорошений мармуровим борошном, сорочка на спині роздерта — а вигляд такий, ніби ніяк не може надивуватись, чому це відвідувач не припадає перед ним на коліна і не цілує в руку.

До жінок він поблажливіший, навіть до розтелепаних перекупок на Рибній площі, навіть до сусідських роззявлених служниць, навіть до товстенної Ґоськи, чиї очиці водночас перелякані і злі.

Хотіла б я розгледіти, що він бачить, коли дивиться на Аделю. Чому так напружуються його щелепи, чому ще дужче виступає наперед його чітко окреслене підборіддя, чому рогівки його очей якось млосно темніють, чому їхній колір стає чорно-синім, як колір закарпатських сушених сливок, чому вони починають волого лисніти, ніби пускають в’язкий солодкий сік.

Кого він бачить на її місці — якесь язичницьке чудовисько, сирену, русалку? Богиню з левиним задом і торсом та головою жінки? Ангела, цнотливого й напівпрозорого? Чи свою мармурову скульптуру, яку звільняв із безформної брили ночами і днями, збиваючи до кісток руки, наповнюючи легені брудом і пилюкою — і ось її кам’яна мертва блідість раптом запульсувала кров’ю, подих наповнився людською солодкавістю, у кутиках вуст засріблились тонкі павутини слини… невже її?

І кого він бачить у мені — сколопендру, плюскву, блощицю? Якусь нав’язливу присутність, яка замість того, щоб безшелесно полегшувати життя, не допускаючи у нього дрібних неприємностей — кіптяви, несвіжої білизни, несмачної їжі — непрохано вторгається у його існування, стає на перепоні плинному руху течії, мов сплутаний підводний корінь, підступна каменюка з гострими краями, роздуте глевке тіло утопленика.

Чому він проходить повз мене, ніби повз порожнє місце, де заносить неприємним душком? Чому уникає до мене звертатись напряму, передаючи свої розпорядження Аделею? Не дай йому Боже мимохідь торкнутись мене — він відсахується, як кінь, якому з очей несподівано здерли шори. Якщо вже мусить-таки на мене глянути, то звужує очі у вузькі щілинки, міцно стискає губи. Слова цідить крізь зуби, ніби крізь сито.

Поводиться так, наче це не він прийшов у наше з Аделею життя, поки я мовчки й покірно відійшла набік, згорнувши себе, мов килим, — а навпаки.

Що я зробила йому? За що він так мене не терпить?

І яка ж у мене нікчемна натура! Замість того, щоб податись світ за очі — у монастир, у компаньйонки якійсь старій панні чи на іншу службу — я нескінченно терплю ці приниження, пережовую свій біль і тиснуся по кутках, як всоте побитий собака, який облизує руки господареві. Але як я піду? Як покину Аделю? Адже ж вона пропаде без мене! Безпорадна і квола, з вічною анемією та міґренями, нездатна навіть яйця на м’яко собі зварити, вона загине, зачахне або, що найімовірніше, через неспроможність давати собі раду навіть у найпростішому зазнає якогось страшного каліцтва чи спричиниться до жахливої катастрофи: спалить будинок, обвариться окропом, відітне собі руку сокирою і стече кров’ю. Чи просто засохне від туги за мною.

Та що би сказав доктор Анґер, якби зачув про нашу розлуку? Доктор Анґер, який, помираючи, прохрипів до мене здерев’янілими, ніби вимащеними вапном, порепаними устами: «Ви з Аделею — як два дерева, що сплелися стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити».

Кінець фрази я вже радше відгадала, ніж почула — у кутиках докторового рота виступила піна, обличчя посиніло. У його запалих грудях щось заклекотіло — я, налякана, заплющила очі, а він так боляче стиснув мою руку, що аж затріщали кістки. Коли за мить я на нього поглянула, доктора поруч уже не було. Замість нього лежала якась висушена лялечка в докторовому одязі, з борідкою на паляниці потрісканого старого тіста — і тільки останні його слова відлунювали в моїй голові, просякаючи в кров. І дотепер вони пульсують у моїх венах, дотепер серце жене їх уперед і вперед, змушуючи щодня проробляти десятки справ, по колу, по колу, і кожна з них — як молитва за мою Аделю.

Ось тому, коли Петро сказав, що запросив до нас на обід отця Йосифа з їмостю (бідолашка страждає від падучої), і Аделя по-дитячому радісно засміялась (бо їй від життя тільки те й потрібно, що гостини й балюнки) і запитала в мене, що я приготую пишного й спеціального, я на якусь мить замислилась, а тоді пообіцяла їм запекти линів, начинених по-французьки: по-перше, сказала я, мені добре відомо, як шанують рибні страви слуги Господа, а по-друге — завдяки повені тепер повсюди стільки свіжої риби, що гріх цим не скористатись; хоча якби ми були достатньо ощадливі, то все ж зачекали б іще трохи, аж поки лини не почнуть запливати нам у вікна. Петро вищирив свої хижі зуби і зайшовся реготом. А я продовжила далі (щоб йому не було аж так весело): за якихось кілька днів уже не треба буде ходити ні на ринок, ні на торговицю, до Рибної площі, бо щоранку знаходитимемо щук, линів, коропів і навіть вугрів у цебрі, яке я підставляю під тріщину в скляній стелі.

Ми сидимо на ґанку, мов під плавником морського чудовиська, і дивимось на сад. Точніше, це вже не сад — перед нами розлився став. У будинку стоїть задуха, хоч ріж ножем це густе нерухоме повітря. Ми повечеряли овочевим суфлєтом і тепер їмо черешні з-під Сеґеда, які купив нині Петро. Він розказує про ті немислимо глибокі плетені з лози кошики, повні аґресту, порічок, малини, суниць, про солодкий і свіжий запах ягід, привезених із південної Мадярщини, а тоді, знову вищирившись до мене і зблиснувши очима, каже: «Стефцю, мадярка розповідала, що в них скоро почнеться сезон винограду, не вистачає робітників. Ти б не хотіла собі заробити на посаг?»

Я мовчу.

«Чи ти думаєш, що зможеш виграти посаг від принцеси Ґізели?»

Посаг принцеси Ґізели — улюблена тема для жарту непогамовних дотепників, до яких зараховує себе й Петро. На честь шлюбу принцеси з князем баварським Леопольдом ґміна Станиславова створила фундацію, яка призначає одній бідній, працьовитій та порядній дівчині, народженій у Станиславові, хоч якого б вона була віровизнання, посаг у 360 корон на рік. Як же тепер про це не говорити без угаву. Як тепер не кричати навздогін товстеленній Ґосьці, щоб вибирала вже вельон і сукню, бо щойно її наречений Горовіц вийде з ув’язнення, як її оголосять переможницею конкурсу.

«А ти тільки й думаєш, як би мене вижити», — шепочу я, шпурнувши жменю черешневих кісток у воду, що підходить у рівень із ґанком.

«Ая, Стефцю, — сміється він. — Хто ж мені тоді готуватиме суфлєти і начинюватиме риби, які падають крізь діри в стелі? Ти ж мене не покинеш на Аделю! Я ж тоді з голоду помру!»

Аделя штурхає його в плече і ласкаво блискає на мене очима. Мовляв: Стефцю, не зважай. Ти ж його знаєш.

Ще б я на нього зважала.

Петро казав, що Княгинин повністю затопило, що вода стоїть у покоях, і — нема жартів — замість мишей там тепер копошаться жаби і тритони. Обидві Бистриці так широко вийшли з берегів, як ніколи ще не бувало. Люди, чиї будинки затоплено, вже понад тиждень живуть на дахах, обладнавши там собі нові тимчасові помешкання. Їхній одяг ніколи не висихає, вони не їдять теплої їжі, а повз них пропливають вирвані з корінням стовбури дерев, уламки будинків, хрести з кладовищ, загиблі тварини і люди.

Петро казав, що поруйновано стільки мостів, стільки гребель! Казав, що майже всюди не ходять тепер паротяги, бо колії розмито й затоплено.

А ще розказував, що працівники пошти, знудившись від бездіяльності, розважаються тим, що перечитують один одному вголос чужі листи і ставлять штемпелі на листівках із краєвидами. Казав, розгорілась ціла афера і навіть у газеті про це написали.

Стовбури груш і яблунь мало не до половини занурені у воду, трава на дні перетворилась на водорості. Потужні косі струмені дощу б’ють об неспокійне чорне плесо, і воно кипить, гойдається хвилями, вибухає великими грубими бульбашками.

Стає трохи зимно, і Петро загортає нас із Аделею ковдрою, а сам сідає поруч, на долівку, зануривши ступні у воду. Я скручую для нього цигарку, він мугикає пісню, Аделя замислено перебирає його чорні кучері.

Завтра вранці мушу їхати по рибу. Одягну макінтош і велінґтони[26]. Не знати, чи мій ровер[27] проїде по тому дощі.