Фелікс Австрія

[…] Розділ 12

Зовні він видається цілком нормальною дитиною. Все в ньому гаразд: два вуха, два гарні ока, схожі на зернята мигдалю, миловидне личко, міцне худеньке тіло.

Коли він не вигинається у неприродних позах, а сидить нерухомо за столом, дивлячись у вікно (буває й таке!), на кілька митей можна уявити, що він — звичайнісінький.

Але з кожною наступною хвилиною чимраз очевиднішим стає: з хлопчиком щось не так. Він інакший. І від цього усвідомлення тривога та страх піднімаються до горла, щось муляє і заважає.

Так мулько завжди буває перед невідомістю. Коли мусиш зробити щось, чого не робив досі. Зустрітися з чимось незнаним, із чимось чужим.

Серед почуттів, які викликає у мене Фелікс, найнестерпнішим і найсильнішим є пекучий сором.

Фелікс не посміхається, не плаче, не кривляється. Його обличчя завжди має один і той самий вираз. Він не видає жодних звуків, не кричить і не лютує. Хоч я певна, що Фелікс чудово розуміє мову — всі мови, які звучать навколо — він ніяк не реаґує на те, що до нього промовляють. І це мене часто доводить до сказу.

Натомість він уміє писати і списує цілі аркуші, повторюючи ті самі речення: «Два прегарні олеандри, дешево, на продаж. Два прегарні олеандри, дешево, на продаж».

«Батяре, — кричу я, — облиш це і йди митися!»

Він ніколи не буде сідати до мідниці з нагрітою водою, ніколи не буде хлюпатись у налитій в миску воді. Я завжди зливаю йому воду над мідницею високим і тонким струменем, і хоч бурчу при цьому: «Звідки ти такий взявся на мою голову, чому не можеш помитись, як усі люди», але насправді отримую задоволення від цього ритуалу.

Як і від багатьох інших Феліксових ритуалів.

Скільки нервів він мені витріпав своєю пасією до сховків. Часом півдня минає, аж я віднайду його. Він ховається у баняках, мідницях і відрах, у слоїках із широким горлом, у шухлядах комодів, на полицях спіжарні, у кошику для брудної білизни і скрині для білизни чистої, у виїмці під сходами, за п’єцами, під ліжками, за люстром, у горщику для вазона, на антресолі, у великому гасовому ліхтарі, який Петро приладнав на ґанку над входом, у макітрі, у виварці, у накаслику[46] поруч із Аделиним ліжком, у діжці на квашену капусту.

Я гукаю його і не знаходжу собі місця, перевертаю все догори дриґом, щоб потім тільки те й робити, аби без кінця і краю складати на місця і прибирати. Я втрачаю апетит і гумор, стаю зла і дратівлива. «Ну і най уже пропаде, — кажу Петрові й Аделі, — най засохне десь у мишачій дірі, бачити його не хочу, одне з другим, а то тільки принеси-подай цілими днями, ні до церкви не маю часу сходити, ні висповідатись».

Раз було, що він зник на три доби, і гіршого часу свого життя я пригадати не можу — хіба що, може, тоді, коли помер доктор Анґер. Сама не вірила, що цей німий чужинець так миттєво розрісся для мене до розмірів сонця. І це тим дивніше, що вголос я завше через нього лише нервую: звідки ти впав на мою голову, тільки тебе мені бракувало, холеро ти ясна! А тут ніби пси завили на місяць, всі нутрощі повивертало від туги. Я дістала страшну міґрень і, обклавши чоло льодом, впала на фотель у салоні. Навіть очей не могла розплющити, бо від світла і кольорів череп кришився, як гіпсовий.

У тій частині салону, що мала скляний дах, підлогою пропливали тіні від хмар. Щось там нагорі коїлось дивне, якийсь рух. Хтось товкся по вітражах, шкрябав кігтями. Я із зусиллям розплющила очі і побачила тінь кота.

«Ану геть! Пішов звідси!»

Кіт був роздратований не менше за мене саму і нявкав так пронизливо, аж мені захотілось кинути в нього жардиньєркою[47] з богемського скла, яка стояла поруч на столику.

Мені уявилось, як сиплеться долу вітражний дощ із кольорових скелець, як дзвенить при цьому наш будинок, а кіт просто втікає, не зазнавши найменшого ушкодження.

Тому мені довелось-таки піднятись і посунути сходами на горище. Круглу ляду, що вела на сам дах, було зачинено на колодку. З маленького отвору для вентиляції нестерпно дув протяг. Я вибрала потрібний ключ, із зусиллям підняла важезну ляду і вистромила голову. Відразу ж спостерегла кота: рудого, великого і нахабного. Він, не звернувши на мене навіть найменшої уваги, втупився напруженим поглядом у фігуру кам’яної жінки на комині.

Я перевела погляд туди і мало не впала з драбини. На руках кам’яної пані з неспокійним обличчям, випростаних у простір у загадковому пориві, скрутившись, лежав Фелікс. Він зручно вмостився там, ніби в гнізді або в материних обіймах, і, не кліпаючи так само, як кіт, дивився просто на мене.

«Феліксе, іди до мене», — мені здалось, що я навіть уголос цього не змогла вимовити. Я не мала жодної надії — він ніколи мене не слухався, ніколи не відгукувався на мої прохання.

Та цього разу сталось інакше. Він спритно вислизнув з холодних обіймів кам’яної пані і за мить уже сидів поруч із моєю головою, яка стриміла з ляди. Все ще побоюючись його злякати, я вирішила не торкатись хлопця, хоч мені так і хотілось вхопити його і міцно до себе притиснути. Я заздрила скульптурі, що їй це було дозволено. Натомість сама обережно злізла драбиною долу і дочекалась, коли Фелікс зробить так само.

Але так само він не зробив.

У вузькому вентиляційному отворі з’явилась рука, за нею — ще одна, незбагненним чином протиснулась голова, далі — плечі. На це боляче було дивитись. Просочуючись на моїх очах у шпарину, хлопчик зовсім несхожий був на людську істоту. Летка особа зі сну. Павук завбільшки з дитину.

Спостерігаючи за ним, я раптом запитала себе: а якби з’ясувалось, що Фелікс — церковний злодюжка, чи віддала б я його до поліції?

Він любить рисувати. І рисує збільшені насінини рослин у розрізі, осині гнізда, шишки, креслить будову млинка до кави, міхів до п’єца, гасової лампи, дзиґлика, що розкручується і закручується, план Петрової майстерні з усім характерним для неї хаосом, досконалий порядок моєї кухні, розташування конфітюрів та закруток у спіжарні, всі дірочки, проїджені шашелем, на каркасі Аделиного ліжка — і внутрішній план сплутаних комашиних тунелів.

За допомогою квасолин він позначає прихід, запізнення та відсутність розвізника льоду, молочниці, майстра до рояля Едмунда Каппі з Коломиї, який приходив усього лише раз (а до того не був у нас років п’ять, не менше).

Він надовго завмирає перед вітриною із швейними машинами «Singer» — великі темні очі широко розплющені, уста розтулені. Хлопчик заворожений.

Коли повз нас із блискавичною швидкістю мчить автомобіль — небесного кольору «Fiat» Лібермана, дріжджового магната, або чорний і витончений «Benz Velo» (фіакри, які раптом втекли від своїх коней), чи нестерпно деренчливий «Ford Quadricycle», наче ровер із чотирма величезними колесами — Фелікс покидає мене і подумки летить уперед.

Невимовно цікавлять його патефони, фонографи, телефонічні апарати. Ці магічні предмети не можуть не вабити, та все ж не настільки. Мені здається, Фелікс здатний поглядом пронизати їх наскрізь, побачити кожен ґвинтик, кожну мембрану, зрозуміти дію і механізм.

Коли Феліксові на очі потрапило газетне оголошення, що дроґерія[48] пана Бібрінґа не тільки має на складі великий асортимент фотографічних апаратів, але також надає аматорам-початківцям безкоштовні інструкції та доступ до темних пивниць для проявлення знімків, він відмовився їсти і виповзати зі сховку, аж доки Петро не погодився його туди відвести.

Вони бували разом у Бібрінґа вже багацько разів, довго сиділи в підвалах, тримаючи знімок над парами нагрітої ртуті, використовуючи для закріплення зображення сіль, і приносили звідти Феліксові знімки: кора на стовбурі дерева, пушок біля вуха якоїсь дівчини, павутина і багато електричних ламп — здебільшого з розжареною ниттю всередині.

Схоже, електричні лампи здаються Феліксові прекрасними. І на знімках вони справді такими в нього виходять — як квітка або як свічка, або як німб над головою святого.

Я вожу його з собою на ровері, на додатковому сидінні, яке приладнав Петро. Він сидить нерухомо, цілковито занурений у свій внутрішній світ. Якщо на нього паде жолудь, листок чи насінина липи, Фелікс зберігає свій скарб, щоб вкласти до альбому з грубими картонними аркушами.

Одного разу я мало його не забила. Наводячи лад у кабінеті доктора Анґера, де все залишалось незмінним та недоторканим із часів його смерті, — так, ніби він от-от повернеться зі шпиталю і попросить найгарячішого чаю з жирним молоком, аби жовтий кожушок плавав згори — я відсмикнула заслону перед величезним атласом патологічної анатомії, який склав Карл фон Рокитанський (той самий, якому належало вчення про крази, тобто про соки людського організму). Працюючи, доктор Анґер обов’язково мусив споглядати цей атлас — він надихав його й організовував.

Тепер же атлас виявився густо покресленим чорними лініями, якимись дрібними позначками та підписами. Він був спотворений, знищений, розгледіти органи виявилось неможливо.

Я була така обурена, така ображена цим Феліксовим вибриком, що цього разу таки не стрималась і огріла його кілька разів по плечах і голові. Він і з місця не зійшов, а лють мою це не остудило. Може, вже було б по дитині, бо я не знала виходу, металась у своїй аґресії, наче в охопленій полум’ям кімнаті — але Петро відтягнув мене, вивів на двір і дав напитись холодної води.

«Доктора Анґера вже не вернеш», — сказав Петро, коли я почала приходити до тями.

«Мені то до дупи», — відбуркнула я.

«Ти бачила, що він там накреслив? Ціле місто — з вулицями, будівлями, крамницями, складами, робітнями, парками і садами. Ти бачила?»

«Ні, я бачила зіпсований атлас фон Рокитанського».

«Ну то піди подивись».

Це справді було так. Він зобразив навіть маленьку фігурку жебрака в жіночому шлафроці, який завжди сидів на площі Франциска, між греко-католицькою катедрою та римсько-католицькою фарою.

З мапи можна було довідатись, що на Казимирівській, 1 розташована кравецька майстерня Юзефа Жалодка, де елегантний одяг шиють згідно з найновішими журналами, і тут же — склад англійських та французьких товарів, і все це за поміркованими цінами; що поруч із Касою ощадності, у будинку пана Данкевича — головний склад борошна, а навпроти — крамниця з роверами і колесами до них; що майже в кінці Сапіжинської, поруч із цвинтарем — майстерня Казимира Бембновича (у нього часто працює наш Петро), і що пам’ятники та гробівці тут на 40 відсотків дешевші, ніж деінде; поруч із гандлем пана Гаусвальда на початку Сапіжинської — заклад фризієрсько-перукарський, парфуми та різні косметики, а в будинку Вайсгауза, неподалік від ганд-лю Квятковського — женевські годинники, вироби з золота і срібла, навіть зі срібла китайського; що на вулиці Третього травня, 1–3, на другому поверсі кам’яниці Вайнґартена, дає уроки вчителька гри на піаніно; на Собеського, 14 приймає доктор Арнольд Ріхтер; на площі Міцкевича, 5 — склад кахляних печей, на Трибунальській — гандель Вольфа Гальперна, де я завше купую каву, на Бельведерській — друкарня Хованця, де, серед іншого, виходить газета «Kurjer Stanisławowski», і на тій же вулиці, тільки з протилежного боку, аж за рогаткою — фабрика паркетів Шулема Бретгольца; а на площі Ринок — аптека та парфумерія доктора Бейля.

Ми ходили до фотопластикуму, і я не могла відірвати його від круглої тумби, всередині котрої зі скрипом обертається ще одна. Фелікс спрагло припав до вічок, заковтуючи поглядом образки Неаполя, Генуї, Помпеїв, Палермо, Пеллеґріно, Сиракуз, Катанії, Тоарміни, Мессіни, Каттаро, Венеції.

Я благала його пошепки, тягла за руки, марно намагалась відтягнути силою, штурхала, щипала, обіцяла привести сюди наступного дня — все марно. Він не рухався, зачарований. Я шипіла на нього, говорила суворим голосом, говорила ображеним голосом, казала, що більше ніколи, казала, що я йому до люфту, кричала, погрожувала, навіть гарчала. До одного місця.

Відвідувачі приходили ненадовго і покидали приміщення, зацікавлено нас розглядаючи.

Як мені було соромно!

Через це почуття мені з голови не йшла курйозна і моторошна історія, яка зовсім недавно трапилася із нашим відомим терапевтом, поважним професором, давнім колеґою та приятелем доктора Анґера. Я добре пам’ятала його з дитинства, цього суворого і холодного пана з рвучкими нервовими рухами та сяючими очима. Він приходив до доктора завжди докладно о тій же порі, випивав до кави келишок солодкого вишневого лікеру, невдоволено при цьому кривлячись («Але квасне!»), і поважно з’їдав два тарелі кнедлів зі сливами. При цьому він незмінно виголошував докторові Анґеру свої претензії, ставлячи під сумнів його вміння та методи. Теорія про соки фон Рокитанського цікавила його незмірно. Розквецюючи у сметані кнедлі, професор гнівно проголошував щось про слину, піт, слиз і сльози і мав при цьому такий вигляд, наче був терапевтом якщо не самого імператора, то вже ерцгерцоґа напевно. Доктор Анґер завжди казав, що професор володіє «унікальним блискучим розумом».

Упродовж останніх років, зустрічаючи його в місті, я бачила, що з професором відбуваються зміни. Його очі вже не сяяли — вони палали вогнем, готові спалити вщент. Люте обличчя, розтріпане волосся, розхристана маринарка, ціпок, судомно стиснутий у тремтячій руці, — всередині себе професор переживав ґрандіозні потрясіння, розширюючи горизонти науки до таких далеких обріїв, сама думка про які вже була чистим божевіллям.

На своїх лекціях, під час яких аудиторії заповнювались під зав’язку чи то справді зацікавленими студентами, чи охочими до видовищ неробами, професор розповідав, наприклад, що кожна клітина кожного організму містить у собі всю інформацію про цей організм. І отже, маючи, наприклад, чийсь палець, ми можемо відтворити цілу людину — саме такою, якою вона й була.

Або, взявши одну нирку і поділивши її на клітини, з кожної з цих клітин ми можемо зробити таку ж нирку. А далі з кожної з цих нирок — людину, ідентичну тій, у якої в першому експерименті ми відібрали найпершу нирку.

Найдивовижніше, що навіть тепер професор не втратив своєї аристократичності. Навіть навпаки: він скидався на самого дідька з наелектризованим від збудження сивим волоссям, налитими кров’ю очима, з ціпком у витягнутих над головою руках і грізним голосом, що розривав аудиторію, малюючи армії однаковісіньких людей, породжених однією ниркою.

Іншою пристрастю професора була його праця над еліксиром від чхання. Він стверджував, що створення цього еліксиру коштувало йому всього життя, десятиліттями неспаних ночей, страшних мільйонних статків та кількох сотень загиблих піддослідних добровольців. Якщо його починали делікатно перепитувати про цих останніх, професор міг і ціпком по крижах потягнути.

Взагалі, ціпком своїм він користувався не за призначенням. Називаючи себе не інакше як «збавителем людства від принизливого прокляття чхання», професор обклеїв місто рекламними афішами свого еліксиру. Цим він домігся того, що під час його лекцій аудиторії розривались від студентського глузливого чхання. Негідники довели палкого збавителя людства до того, що той, тільки-но зачувши ненависний звук, починав сходити піною і підозрювати змову. Так не раз і не два постраждали нічим не винні люди: у театрі під час вистави професор побив ціпком поважного купця Гофріхтера, у неділю потовк у костелі застудженого інтроліґатора, просто посеред вулиці мало не до смерті забив літнього пана, вельмишановного підприємця Яна Коллера, відомого як «alte Gardel», тобто «стара ґвардія» — саме того, який за своє життя побудував у Галичині стільки мостів та колій, зокрема — мости через Прут у Яремчому та Ямній і 518-метровий тунель у Бахрівці.

Та це ще не все. Навіть не припускаючи за собою жодної провини, а тільки лютуючи через вселенську несправедливість, націлену проти нього, професор, не гаючи, подав до суду на тих, кого побив своїм смертоносним ціпком, вимагаючи бодай на міському рівні заборонити негідний акт чхання та покарати винних у цьому злочині.

До невимовного подиву генія, винних не покарали, а чхання не заборонили. Навпаки — професора зобов’язали просити пробачення у побитих та компенсувати завдані їм фізичні й моральні збитки.

З генія і моторошного дідька він обернувся у містечкового дурника. Зграї дітлахів — ніби створені з чиєїсь однієї нирки — невідступно переслідують його, чхаючи на всі лади. Варто бідоласі вистромити носа надвір, як навколо розлягається принизлива лайка та регіт.

І я думаю, якщо цей аристократичний чоловік з «унікальним і гострим розумом», той, кого побоювався і шанував доктор Анґер, став таким посміховиськом, то що може чекати на мене, незахищену і дрібну служницю, яка з доброго дива, замість того, аби якнайстаранніше виконувати свої обов’язки перед панами, опікується химерною чужою дитиною? Та ще й до того має особливі стосунки з уніатським священиком, парохом у каплиці при домі кари.

Дві осі мого світу, навколо яких раптом розцвіло життя: Фелікс, маленький горішок, що ховається від усього, забиваючись у закапелки, — чи не так само і я вічно забиваюсь у закапелки, уникаючи мати будь-що своє, втікаючи від себе? І отець Йосиф, який вміє одним лише поглядом, однією своєю присутністю видлубувати мене з тих сховків і розкривати, як стиглий овоч, — так, що я вмить підкоряюсь і приймаю.

І що може бути страшніше від того, що однієї миті, коли я, розчахнута під поглядом отця Йосифа, розм’якла від турботи за Фелікса, постану перед очима решти люду, і вони побачать мене, як на долоні: ось вона, ця брудна служниця, якій раптом захотілось виборсатись і знайти собі хлопа; але не просто хлопа, їй мало якогось посполитого конюха чи м’ясника — вона, ця служниця, націлилась на високі сфери, її ваблять найтяжчі гріхи, не маючи власних дітей, вона взяла собі за сина страшне якесь чортеня і морочить голову доброму парохові, який просто уважний до кожної душі, чистий, наївний, який і незчується, як покотиться слідом за нею в геєну вогненну.

Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгірше, завше міряють по собі. Ніхто не повірить, що мені не треба жодного хлопа. Ніхто не повірить, бо неможливо сказати словами про цвітіння мого світу, про сяйво і чистоту, і про те, як відкриті серця торкаються одне одного, мов беззахисні слимаки, сирими слинявими боками.

За високою, сліпучою розкішшю знову накочує хвиля задушливого сорому. Я впріваю. Я бачу навколо себе чорні пащеки базарного люду, він тицяє мені в обличчя пласкими фігурками Йосифа і Фелікса, звинувачує в тому, що це моє грішне тіло, яке ніколи не знало чоловіка, сказилось і мете під себе вже навіть ангелів небесних. Родинки їй, бач, захотілося.

Як же витримати цей страшний сором. Ніяк не витримати.