Фелікс Австрія

[…] Розділ 9

Тепер на моїх плечах ще ця дивна дитина.

Аделя навіть чути не хотіла, щоб ми залишили його отцеві Йосифу — той, думаючи спершу, що перед нами — дівча, пропонував відвести малого до сестер василіанок на Казимирівську, до інституту для дівчат, який донедавна утримувало Товариство руських пань. Потім казав, що проситиме протестантського пастора Цеклера прийняти біднятко до «Вифлеєму» — сиротинця на Сапіжинській. Роззяви кричали, що його треба вести до кагалу, бо, мовляв, «видно ж із обличчя, якої він крові». Інші роззяви заперечували їм, що коли так дуже в те обличчя вдивлятись, то можна його і до вірмен повести.

Уявлення не маю, що вони побачили «не такого» в дитині.

Аделя міцно тримала хлопчика на руках, в її очах палахкотіло хворобливе завзяття. М’які пальці отця Йосифа, благословляючи, торкнулись русявих пасом. Велике некрасиве обличчя наблизилось до гарного і маленького, священикові очі випромінювали спокій і тепло.

«Його мусять шукати батьки. Не можна позбавляти хлопчика родини», — тихо проказав Йосиф, посміхаючись до Аделі.

«Ніхто його не шукає», — затято пробурмотіла вона, опускаючи погляд і тільки міцніше притискаючи хлопця.

Їй тяжко було його тримати, але вона й не думала послабляти обіймів.

«Перенесімо нашу зустріч на інший день», — холодно кивнула у бік священика і рушила до візника.

«Я до вас навідаюсь!» — гукнув Йосиф, стурбовано ковзнув по мені поглядом, торкнувся Петрового плеча і зник серед натовпу розтелеп, яких збиралося дедалі більше.

Намагаючись наздогнати Аделю, я торувала собі шлях серед людей, вихоплюючи уривки фантастичних оповідей: казали, сьогодні вночі помер один із в’язнів, Гриць Максимко з Пасічної — той, що наклав каміння на залізничну колію, якраз перед потягом, що віз залізничних інженерів і ще якихось грубих риб. Гриць ображався, бо держава викупила в нього ґрунт за смішні гроші і проклала через подвір’я залізницю, і в такий спосіб хотів їй помститись. А натомість потрапив до в’язниці, і ось помер, і по його душу вислали недосвідчене ангеля, яке тільки недавно вилупилось, а воно, не навчене, і душу не забрало, і саме до людських рук потрапило.

Е, та це ще було найбуденніше з того, що я почула. Бо говорили щось про відьом і про мага з Далекого Сходу, і пророцтва рабина-чудотворця з Бродів, і про те, що між світами стався розлам, і пішла тріщина, що істоти з іншого світу почали западатись до нашого світу, а наші земні люди — у потойбіччя, і що прірва дедалі ширшає, і вже зовсім скоро наша могутня імперія потрапить у вир, де її розмеле й потрощить, ніби ніколи й не було.

Аж волосся дибки ставало. Що тільки люди патякають. Але ж знаєш твердо, що бути такого не може, що паш Найясніший Цісар (дай йому, Боже, ще сто літ прожити) — і здоров’ям міцний, і розумом світлий. До того ж, незважаючи на трагічну випадковість, яка сталась із його сином, єдиним нащадком, кронпринцом Рудольфом, імперія має тверду опору в постаті спадкоємця престолу, осяйного небожа імператора Франца-Фердинанда (бережи його, Пречиста Діво Маріє).

Ту маячню, яку межи людом темним почуєш, краще відразу забувати — і я це відразу зробила. Тим більше, що у мене в грудях ясніло світло, засвічене молитвами отця Йосифа. До того ж, я мала перед собою додатковий клопіт: затяту Аделю, яка сказала Петрові, що забирає дитя додому, і мало не гарчала, як вовчиця, яка оберігає єдине вовченя.

Петро ніяк не годен був прийти до тями, так гостро пережив появу хлопця. Здавалося, він і сам дотепер не мав певності, що малий насправді не був його кам’яним ангелом, який ожив.

Ще того ж вечора, вже вдома, поки Аделя, безуспішно спробувавши викупати малого в череді та рум’янку і загорнути його у плетений коц із м’якої вовни, щось нашіптувала до крихітного вушка, Петро сказав мені глухим голосом людини, яка пережила удар небаченої сили: «Я завжди думав, що обертаю людей, які відходять, в камінь і так допомагаю їм залишитись серед нас. Вони ніколи не були для мене холодні й неживі. Я чув, як б’ється їхнє серце. Я розмовляв із ними. І в цьому немає жодної фанаберії: я знаю силу своїх рук так само, як знаю тебе чи Аделю. Тому не було в мене жодного сумніву, що може статись і навпаки. Лишень тієї миті я не був до цього готовий, Стефцю».

Годі було сподіватись, що хлопчик виявиться звичайним.

По-перше, він не розмовляє. По-друге — худий, як тріска: ребра і ключиці стирчать, на грудях ямка, шкіра й кості. По-третє, поводиться не так, як мають поводитись діти.

Він не плаче і не видається переляканим. Не намагається втекти. Великі темні очі світяться на худому личку спокоєм та зосередженістю. Важко відчитати щось у тому погляді.

Коли дивиться в очі, то не відводить їх, аж тобі самій лячно стає. Або раптом прискіпливо починає до чогось приглядатись, ніби спостерігає за надзвичайним, украй цікавим дійством, хоча насправді розглядає плямку на скатертині чи павутину.

Я пішла до помешкання доктора Воднецького (він спеціаліст із жіночих захворювань, але живе найближче), служниця на моє наполегливе прохання підняла його з ліжка, і він, поквапливо натягнувши сурдут та прихопивши скриньку з інструментами й ліками, рушив слідом за мною до фаетона, який чекав на вулиці.

Воднецький мовчки оглянув хлопчика. Сказав, що той не німий, не глухий і взагалі цілком здоровий, тільки дуже виснажений голодом. Ніби я й сама цього не знала. Щоб винести такий вирок, не треба на лікаря вчитися.

«Щоправда, — завагався доктор, обмацуючи хлопчикові коліна й лікті, — щось дивне у нього з кістками. Ніколи такого не бачив. Не знаю, що це може означати».

«Але що саме, докторе Воднецький?» — благально вигукнула Аделя, клякнувши поруч на килим і вдивляючись у суглоби дитини. — Він хворий?»

«Не знаю, — стримано відказав лікар. — Це не в моїй компетенції. Я бачу щось незвичне, але не маю права робити жодних висновків чи висувати припущення. Потрібен спеціаліст».

«До кого звертатись, докторе?»

«Я мушу подумати. У Станиславові ви нікого не знайдете. Вам доведеться їхати з ним до Кракова. Чи навіть до Відня».

«Що з ним?»

«Я б сказав, що з ним усе гаразд. Він просто трохи інакший», — доктор ще раз вислухав хлопчикове серцебиття, зміряв пульс, зазирнув у горло, дослідив білки очей. Тоді знову почав обмацувати коліна й лікті, згинати-розгинати хлопчикові зап’ястя та фаланги пальців, млином крутити навколо плечових суглобів його тонкі руки.

«Cutis hyperelastica? Синдром Елерса-Данлоса?» — бубонів він, аж трохи спітнівши.

«Вперше таке бачу! — врешті скрикнув доктор, схвильовано посмикуючи себе за світло-руді, підстрижені щіточкою вусики. — Цей хлопчик — дуже, дуже особливий!»

Тим часом дитя, не вміючи інакше показати своєї втоми, несподівано склалося в чотири погибелі, задріботіло по підлозі, спираючись на всі чотири кінцівки, і забилось до вузенької щілинки між п’єцом[43] і стіною. Колись я з цієї щілини ледве сусідського кота видобула, сама ж при цьому мало не скрутила собі в’язи.

Аделя припала до отвору, благаючи хлопчика вилізти назовні. Він завмер там, навіть дихати, здається, припинив.

«Дайте вже йому спокій», — розважливо порадив доктор Воднецький, перекинув через руку сурдут і рушив до дверей.

Я його відпровадила.

А він, зачудований, навіть гроші за візит відмовився брати.

Коли Аделя наповнила ночви настоєм із чебрецю й рум’янку і попросила Петра посадити туди хлопчика — і Петро, і хлопчик опинились горілиць на підлозі, залиті паруючою духмяною рідиною. Незважаючи на те, що він такий худенький і крихітний, навіть як на свій вік, малий виявляє дивовижну спритність і силу. Ніби в ньому жевріє маленький вогник, що за потреби вибухає потужним полум’ям.

Він миється тільки під проточною водою: я зливаю йому воду кухликом чи цебром, і тільки так він задоволено і з насолодою плюскається, і навіть форкає, як маленьке лошатко, розбризкуючи навколо разки водяного намиста.

А ще він відмовлявся носити хлопчачий одяг: жодних штанців, жодних коротких сорочок. Спочатку взагалі не дозволяв знімати з себе ту дивну розшиту сукню — скручувався в клубок, зав’язувався вузлом, забивався в шпарини, щілини і закамарки, яких повно в нашому будинку. А потім я вигребла серед старого шмаття на горищі клунок зі старими льолями, які ми з Аделею носили, коли були маленькими дівчатками. Я порозкладала їх на фотелях і на канапі — і ніби хтось почав рвати фляки з мого шлунка, так боляче стало. Тонкі, все ще білосніжні сорочечки з фальбанками, вишивкою і мереживом, рожеві, фіалкові, ніжно-жовті, мов пелюстки квітів — Аделині льолі. Мої — простіші, бавовняні й ситцеві, пожовклі від часу, зі складками й заломами, що втрамбувались у тканину, з плямами і розривами. Я не тільки спала в них — дуже часто проводила весь час у нічних сорочках, їх не знімаючи, якось ніхто на це особливо не звертав уваги. Вже потім, коли почала з Аделею ходити до школи, все змінилось, нічні льолі стали льолями для сну.

Хлопчик вибрав саме мої сорочки. Аделині скинув убік на купу, ледь провівши перед тим долонькою по слизькій тканині. А мої припали йому до смаку.

Нехай ходить в них, якщо йому хочеться. Що з ним зробиш. Поки літо, поки тепло, нехай собі ходить, чудо в пір’ї. А там побачимо.

Хлопчик не захотів виконати жодної Аделиної примхи: він не обіймався і не йшов, тримаючись за руку, не підставляв складені пуп’янком уста для солодкого поцілунку, не лащився, не плакав, не просив вкладати себе до м’якої постелі і приносити гарячого шоколаду до ліжка.

«Ми його взяли до себе, бо кому ж він іще потрібен, — оповідала Аделя на вулиці. — Я наказала запекти для нього голубів, поначинювати цвяхами яблука, намолоти свіжого печінкового паштету — он він який блідий і безсилий. Але йому того всього не треба. Він дикий, наче звірятко. Спить у кублі, кусається і дряпається. Не говорить, а тільки пищить і гарчить. Не вірю, що вдасться зробити з нього людину. Взяла його на свою голову».

Вона так тяжко зітхала, що всі сусіди з Липової розуміли: перед ними — свята жінка, втілення найвищих людських чеснот.