Фелікс Австрія

[…] Розділ 13

Впродовж усього минулого тижня на вулиці Третього травня аж роїлось від фіакрів, які перевозили з двірця до міста роздобрілих від літнього відпочинку містян, потерті старі меблі, клунки з засмальцьованою постільною білизною та порожні пуляреси.

Панночки від гірського повітря, свіжого молока та городини відмолоділи років на десять, тоді як учні у своїх мундирах, навпаки, виглядають тепер усі років на п’ять старшими; одружені панюньці набрали ваги та стали ще статечнішими.

На Аделю ці повернення навіюють страшну меланхолію. Здається, все її життя проминуло марно й безповоротно: цього літа з моєї вини (тому що я зіграла на її милосерді та наполягла на тому, аби залишити у нас Фелікса) вона не змогла виїхати на курорт, щоб набратись нових сил, напитись сонячного світла.

Аделя любила бувати в Карлсбаді, куди вчащала — як і чимало достойних мешканців Станиславова — майже щороку, поки був іще живий її батько, але вряди-годи доводилось їй бувати і в Дорі або Яремчому. Туди брали з собою й мене — «Стефі не завадить додати трохи рум’янцю, бо зовсім воскова стала на лицях» (до того ж, хтось завше мусить виносити ноцники!).

Я пригадую ті подорожі, як інші пригадують свою першу закоханість. У Дорі ми завше зупинялись у дивакуватої старої панни Зузанни Ференц, в її дерев’яній двоповерховій віллі зі стрімкою башточкою в самому центрі і смішними, немов мереживними, перилами по всьому периметру.

Панна Зуза, дрібна і суха, спритна жіночка з хитрими очима, яка все пахкала малою люлькою і коли говорила, то тільки щоб виказати своє невдоволення всім і відразу, оповідала, пишаючись, що її покійний брат, заможний господар, витратив на будівництво вілли цілих сім тисяч корон. Брат не мав родини — вони з Зузою були єдиною родиною одне в одного, тому вілла дісталась їй, і тепер панна Зуза могла приймати там гостей, «аби якось давати си раду».

Раду давала вона непогано — не мусила тримати жодної худоби, не мусила тяжко працювати. Любила різні прикраси й пацьорки, любила коралі, венецькі скельця, мосяжні ланцюги і хрестики, наперсточки й монети. Жила, як пані. Вдягалася в одяг із гарних тканин, спала на тонкій постелі, часто мила коси і довго, ніби бавлячись, могла їх заплітати.

Панна Зуза любила гратись мною, як лялькою. Я була служницею Анґерів, панні Зузі по господарству допомагало молоде подружжя місцевих гуцулів, аж раптом сама панна Зуза ставала моєю служницею: чесала мені коси, намотувала на шию намисто, годувала малиною та жирним сиром.

Була вона невимовно скупа і кожен гріш перелічувала по кілька разів. Перед нашим від’їздом справджувала, чи я не заберу з собою котроїсь із її шовкових хусток чи гребенів із білого напівпрозорого каменю.

Ми перестали їздити до панни Зузи після скандалу між нею та доктором Анґером, про який згодом розповіла Аделя. Панна Зуза хотіла відкупити мене у доктора і пропонувала за мене стільки грошей, як за добру кінну упряж, «їй дуже подобалось твоє волосся, Стефо, і те, що ти можеш годинами сидіти нерухомо і що виконуєш усі накази; вона не знає, яка ти прикра, Стефо, не знає, який ти маєш норов», — пояснювала мені Аделя.

Яка потужна хвиля гарячого щастя затопила мене від Аделиної розповіді про гнів доктора Анґера через пропозицію панни Зузи. Та як вона сміла таке казати! Та аби живу людину продавати за гроші! Та він би і пса свого так-во не віддав, а не те що Стефанію! Він Стефу порятував із вогню, він її виплекав від малої, Стефа завше була з ними і завше буде, вона так само невід’ємна від їхньої родини, як… як осей золотий дзиґарок, що дістався йому від батька!

«Невже так і сказав?» — не могла я повірити. Порівняв мене з золотим годинником! З найціннішою річчю, яку мав! Захищав мене, гнівався, лютував! Не хотів зі мною розлучатись. Любив мене! Доктор Анґер так палко мене любив!

«Стефцю, але ти мусиш розуміти, що то було би надто нерозсудливо отако тебе зараз віддавати, — тоном старої розважливої пані пояснювала мені Аделя, — скільки ми тебе всього вчили, скільки в тебе вкладено зусиль і праці! Як ти це собі бачиш — вчити зараз від початку якусь іншу служницю, хто би був дурний таке робити? Ти мусиш взяти собі близько до серця цю мою розповідь і пам’ятати, як тато тебе цінує!»

Я добре знала, що Аделя ревнувала, що вона хотіла зробити всю цю ситуацію дрібною, примітивною, заземлити її. Бо не через неї, не через рідну доню обличчя доктора Анґера полум’яніло пурпуровою барвою, не з її приводу він ледве стримував лайку, яка товклася об зуби, готова випорснути назовні, поки їхній віз підкидало на нерівному кам’янистому шляху до двірця.

Любив він мене, любив!

Я, звісно, з того часу за кожної нагоди, коли ми з Аделею сварились, починала збирати речі, щоб «їхати до панни Зузи». Це неабияк мою Аделю денервувало.

Сама ж, розуміючи, що нікуди від Анґерів не подінусь, що я до них навіки пришита, знаходила прихисток у спогадах про наші перші вакації в Дорі, ще коли ми з Аделею були малими дівчатами, спраглими до пригод і вражень.

Я подумки піднімалась звивистою стежкою догори, окидаючи зором широку панораму з копицями сіна і загорожами, з сизими вершинами, які дихали сонним спокоєм, аж туди, де синіла смуга лісу, пригадуючи собі холодне вологе гірське повітря, просякнуте запахом чебрецю та кізяків.

Біля будинку нас завжди вітав паннин Зузин пес, Джок, наполовину вовк. Він не вмів ластитись — від радості хапав кисть руки зубами і легенько стискав, дошкульно, але не так, щоб поранити.

Вілла мала два поверхи, великий зал і вісім кімнат. Навколо заліг кошлатий вишневий сад, розбавлений кількома яблунями, сливами, айвовими деревами. За садом монотонно бубоніли буки з грабами, клени і тиси, до них домішувалось віддалене шипіння водоспаду. Зузанна розповідала про піруети брунатно-зелених плямистих пстругів, які пізньої-пізньої осені вихоплювалися зі швидкої течії, переверталися в повітрі, вигинаючись всім тілом, виблискуючи на світлі, мовби виконуючи якийсь урочистий, тривожний ритуал. У спеку Осип, той гуцул, який допомагав Зузі по господарству, виймав пстругів з-під корчів і каміння, де ті заціпеніло чекали настання бодай якоїсь полегші. Джок теж умів ловити рибу. Він прокушував її іклами наскрізь і не відпускав, аж доки не припинялись конвульсії і дрижання. Ніхто не міг видерти рибину з Джокової пащі, вже мертву, він гидливо випльовував її на пласкі каменюки і з байдужим виразом відвертав свою красиву голову

Джок супроводжував нас із Аделею під час прогулянок: ми перестрибували з кореня на корінь, що випиналися з землі, вилися, наче тіла допотопних гадів, а поруч, то забігаючи на кілька кроків уперед, то трохи відстаючи, пружно біг великий сріблястий пес — майже плив над землею, ледь-ледь торкаючи її подушками лап.

Ми мандрували лісом, почуваючись там, як у коридорах свого м’якого безмежного палацу, то сонячного і світлого, прошитого наскрізь золотими колонами проміння, то холодного, темного й вологого, набубнявілого грибами, товстими та пишними мохами, або зачаєного й притишеного, засипаного сотнею шарів глиці, шурхотінням нявок у кущах ліщини, чи хитрого і грайливого, зі скрипінням, пугуканням і тріщанням, чи спокійного і сонного, зворушливого, розцяткованого несміливими рожевими суницями, помережаного сивою павутинкою з тремтливими крапельками роси.

Ми з Аделею рухалися своїми маршрутами, часто уникаючи лісових стежок, які протоптали люди. Особливе задоволення відчували, майже бігом видряпуючись нагору крутим схилом: вологі буроземи, вкриті зіпрілим листям, втікали з-під ніг, доводилось хапатися за стовбури дерев, за кущі і трави, іноді лізти на чотирьох, що особливо подобалось Джокові. Захекані, ми звалювались у рясній гущавині на бамбетлі[49] з моху, серед афинів та ожин, серед пір’їстої рясної папороті, і висьорбували росу й залишки дощових опадів з опалих кленових листків. Тоді ми разом уголос мріяли, що живемо у вусі доброго велетня, надійно захищені смереками та модринами, якими поросла його кам’яна голова. Ми розмовляли з ним, звертаючись до нього «вуйцю», й уважно прислухались до його сопіння, буркотіння й реготу, до клекотіння травних соків у підземному шлунку від торішнього баноша[50], який все не міг перетравитись.

Якось ми задрімали в гнізді з моху й папороті — і раптом прямо над собою, на всіяній круглими шишками-капустинами гілці модрини, я побачила уважну і спокійну рись, яка і собі пильно й зосереджено дивилася на нас. Вона зручно розклала на дереві своє видовжене тіло, ґраційно випроставши перед собою лапи, і нашорошила вуха з китичками. Лише ці вуха, і ще ледь помітне посмикування хвоста, видавали настороженість тварини, все інше в ній говорило про розслабленість і панування над ситуацією.

Джок лежав, притискаючись до мене боком, і хижо наїжачившись, утробно гарчав. Я поплескала його по голові й підвелася. Перше, про що я подумала: як же докторові Анґеру буде прикро, якщо Аделя зараз загине. Я міцно вхопила Аделю за зап’ястя, поглядом переконавши йти за мною, другою рукою потягнула Джока за шкіру на загривку і зробила кілька кроків у бік зарослів ліщини. Звідти востаннє поглянула на рись, на характерний котячий усміх її самовдоволеної морди — і посміхнулась у відповідь.

Ми полюбляли навідуватись до вільшаника, спостерігати за тетеруками. Одного разу злякали там лисицю, яка вже досить близько підкралась до синьо-чорного самця з червоними бровами, що картинно розсівся на струхлявілій колоді.

А ще якось Джок обережно приніс у пащі маленьке зайченятко. Ми забрали його додому і годували теплим молоком, просочуючи ним ганчірку, але це тривало недовго — зайченя задушила кішка.

Я вистежувала розімлілих на сонці вужів і годинами гралася з ними, кладучи собі на шию або за пазуху. Особливо мені подобалось, якщо змій оперізував моє зап’ястя, шию чи передпліччя кільцями — шкіра плазунів була прохолодна, суха і приємна на дотик. Якось Осип застав мене за цією грою і похолов: моя блискуча прикраса, що скрутилась на грудях, вмостивши крихітну голівку в яремній ямці, не мала жовтих плямок. Осип вхопив гадюку голими руками за хвоста і шпурнув у кущі.

Часом Осип брав нас із собою високо-високо на полонину, до колиби, де його брат глядів овець і коней. Там трава була вискубана і колюча і можна було знайти клапті справжнього снігу. Ми показували на овець, а Осипів брат називав нам їхні імена, краючи великим ножем шматки смердючого крихкого сиру. Коники в траві стрекотали так голосно, аж закладало вуха. Розімлівши від спеки, я марила про крижаний потік у долині, який несамовито нуртував, сходячи високою піною, прочісуючи гострі каменюки. На тих каменюках ми з Аделею любили сидіти, бездумно вдивляючись у стрімку течію. А в найбільшу спеку я занурювалась у воду, міцно тримаючись за камінь, аби не знесло: мені нестерпно ломило кості, але я почувалась такою сильною, ніби от-от розламаю каменюку навпіл. Аделя, дивлячись на мене, закривала обличчя долонями і верещала. Вже від самої думки про той холод їй було лячно.

На полонині ми любили залишатися аж до смерку, хоча Осипові це й не подобалось — спускатись додолу в темряві з двома малими панночками було непросто. Але я все просила його побути ще трохи, і він зрештою погоджувався, дуже був добрий. Він мав широке лице і волосся, підстрижене на чолі рівною лінією.

Хмари темнішали, обволікаючи фіолетово-чорні вершини; небо набирало дедалі густішої барви. Хтось на протилежній горі починав грати на трембіті, її звук, ніби сумний стогін, курився над горами, і Осип відразу квапив нас додому. Наші босі ноги були геть чорні й поколені, волосся пахло ватрою.

Коли ми повертались, я мила Аделю, а потім панна Зуза вмивала мене. Я розповідала їй про ящірку, якій відірвала хвоста, про цупкі колючі відкасники, висушені на сонці, про коня Юру, на якому Осип дозволив мені поїздити без сідла. Панна Зуза тримала в зубах свою люльку і мовчки шурувала мене мокрою шматою. Я навіть уявити собі не могла, що це може приносити їй задоволення.

Аделя розповідала, що панна Зуза сказала докторові Анґеру: «Але ж у доктора є дитина. Навіщо докторові аж дві. У мене — жодної!»

Коли Аделя виходила заміж за Петра, Зузанна Ференц, стара діва, передала в подарунок з нагоди шлюбу чудесну мереживну постіль. Аделя не могла нею натішитись, а я дивувалась: адже панна Зуза була скупа, як дідько.

Добре, що Аделя не встигла тією постіллю скористатись. За якийсь час приїхав від неї з дорученням молодий гуцул, якого ми вперше бачили. Передав від Зузи листа. В тім листі йшлося про помилку: Зузанна думала, що одружується Стефа, а не Аделя, і презент був призначений саме їй. Тепер вочевидь усім усе зрозуміло, прошу передати постіль юнаком, який привіз вам листа. До слова, ми з цим леґенем за місяць пошлюбимося, тож постіль знадобиться ще й нам самим, писала панна Зуза.

Аделя мовчки повернула пакунок із подарунком парубкові, поглядом виказавши йому все презирство, на яке тільки була здатна.

Аж коли трохи відійшла від обурення і змогла говорити, то сказала Петрові: «Зузанна Ференц дістала врешті цілковитого швіра[51]. Але на це заповідалось: колись вона хотіла купити у нас Стефу за добрі гроші».

«Шкода, що не продалисьте», — відповів на це, сміючись, Петро.