Фелікс Австрія

[22.X] Розділ 17

Петро приніс коричневого плюшу і білого ситцю, сказав взяти малого і піти з ним до «Гельмана Кона та синів» — зняти мірки й замовити хлопцеві костюм і кілька сорочок.

Фелікс змінився до невпізнаваності. Він виріс і набрав ваги: тепер йому не так легко було зав’язуватись вузлом, та й не у всі шпарини міг пролазити.

Грішним ділом я подумала, що якби тепер Фелікс опинився на вулиці чи знову потрапив у трупу до Торна (ілюзіоністові начебто якось удалося виплутатись зі слідства і навіть знову вирушити на гастролі), то він більше не зміг би заробляти собі на життя. Хіба знову довелось би перестати їсти.

Але він так звик до моїх смачних пляцків і зуп, до м’ясив, накипляків[62] і ґалярет. Тепер він справді був циркачем — канатоходцем, який вчився ходити по линві звичного життя. І в мене паморочилось у голові, так я боялась, що він зірветься.

Мій хлопець більше став подібним на звичайну дитину. Рум’янець грав на круглих щоках. Змінився навіть погляд.

Петро вчив Фелікса говорити. Я вперше почула його голос — він сказав «мама» — несучи Аделі нагору нові шовкові нитки для вишивання. Вона зустріла мене у дверях свого покою: сама теж стояла і прислухалась. Посміхнулась до мене, по-змовницьки притулила до губ палець.

Я зауважила, що вона зібрана.

«Кудись ідеш?»

«О, так. Маю справи».

І такий щасливий вигляд. Обличчя аж сяє.

Моя Аделя має свої справи. Ну добре.

Зрештою, я не мала коли думати про її справи. До «Гельмана Кона та синів» я не піду, що мені той Петро. Завжди думає, що знає все краще за мене.

Баумелі живуть неподалік від єврейської лазні. Ми завернули у вузеньку немощену вулицю, з обох боків тісно обліплену біленими будинками з високими дахами, фронтонами, дерев’яними ґанками та ґалереями. Тут і людям не дуже вистачало місця, але дивним чином вся вуличка виявилась заповненою возами, навколо яких кипіло життя: там щось знімали й виносили, а туди, навпаки, завантажували; з одного боку лунала сварка, з другого — сміх, і всюди щось пропонували та продавали.

Фелікс міцніше стиснув мою руку. Ми опинилися в серці єврейського кварталу.

Я завжди приходила сюди у час між ранковою та передвечірньою молитвою.

Ми піднялись сходами догори, на ґанок, на якому сидів старий пожовклий дід — Фейґл Крохмаль, батько Цофії, справді схожий на птаха чи радше його опудало: кістлявий ніс, впалі щоки, завжди заплющені очі — ніколи не відомо було, спить дід чи ні, чи, може, вирушив уже назавжди до Небесного Єрусалима.

Я завмерла над ним, намагаючись розгледіти в пейсах та бороді, які лежали на старечих грудях, бодай натяк на подих. Фелікс втиснувся в мене, тривожно напружившись.

Двостулкові двері з вирізьбленими на них візерунками розчахнулись.

«Стефцю! — радісно вигукнула Цофія Баумель, вистромивши назовні голову в турецькій пов’язці. — Ти прийшла! Яка радість!»

Вона кинула погляд на діда і закричала:

«Тату! Тату! Ти спиш?»

«Не сплю».

«Що робиш?»

«Думаю, де наша мезуза[63]».

«Ми її зняли».

«Це я зрозумів. Але навіщо?»

«Ти ж п’ять хвилин тому розмовляв із Іциком, він поніс мезузу до сойфера[64]».

«Навіщо?»

«Там стерлась літера, тату».

«Ой, горе, горе!»

«А ти й так кашляєш!»

Цієї ж миті старий зайшовся кашлем, а Цофія, втомлено махнувши в його бік рукою, запросила нас досередини.

«Фрумо! Фрумо! — закричала жінка. — Іди-но сюди, дідові треба дати ліки від кашлю».

Кімната, до якої ми зайшли, служила Баумелям за крамничку. Тут вони продавали тканини і готовий одяг, який пошив батько родини, Мордехай-Лейба Баумель, а ще — мереживо, «шпаніше арбайт», яке плели всі сестри (а їх було семеро) та мати.

Фрума й Авіґаїль, найстарші сестри, змалку були моїми подругами. Ми часто приходили до Баумелів із доктором Анґером, бо свій одяг він доручав шити тільки Мордехаєві. Шив Мордехай і для нас із Аделею, але відколи вона подорослішала, то воліла або замовляти готове Жалодку, який возить товар з Англії та Франції, або шити у кравчині-німкені, пані Шатце з кривими зубами.

А потім, коли вже Аделя вийшла заміж за Петра, коли помер доктор Анґер і Петро почав будувати будинок, він приходив до Баумелів вивчати стелю на їхній веранді, зроблену з розсувних люків: на час свята Суккот ця веранда слугувала родині суккою[65].

Пам’ятаю, пан Баумель схвалив тоді Петрову ідею.

«Людина мусить пам’ятати про зорі», — суворо сказав він.

Батько родини, Мордехай, несучи поперед себе круглий живіт, виходить нас привітати. Він дуже радий мене бачити, запитує, як здоров’я і коли я вже нарешті вийду заміж. Такі у нього жарти. Я шаріюсь, але не ображаюсь: я знаю, що пан Баумель — один із найдобріших чоловіків на всьому світі. Можливо, навіть майже такий, яким був доктор Анґер.

На Фелікса Мордехай дивиться з певною осторогою. Всі ці чутки про крадені у храмах реліквії досі пов’язують у місті із Торном та його трупою.

«Що, справді цей хлопець пролазить у будь-які щілини?» — примружує очі пан Баумель і розгладжує долонею свою опасисту бороду.

«Ну що ви, пане Баумель, — сміюсь я, — подивіться, який він здоровецький! Куди він там пролізе…» — і показово щипаю Фелікса за щоку.

«Страшне лихо, — в очах пана Баумеля розпач і біль. — Такі коштовні, такі дорогі речі! І рімоніми, й торашилди[66], і яади… А в Житомирі з бет-кнесету[67] вкрали корону Тори! Яке лихо! Який поганий знак! Це для вас, християни, Біблія — просто священна книга. Для нас Тора — жива книга. Ти не можеш просто брати і красти одяг Бога!»

«Та до чого тут дитина! Дай хлопцеві спокій», — кричить на нього пані Баумель і вручає Феліксові велике жовте яблуко.

Пан Баумель похнюплюється і замовкає, а тоді починає вивчати тканину, яку я принесла, і заходиться нестерпним буркотінням. Я знала, що так буде.

«Вей-вей-вей, — хитає головою він, — горе-горе, навіщо купувати таку погану тканину, навіщо платити такі великі гроші за таку погану тканину!»

Врешті, засопівши, він виймає метр і починає обміряти хлопчика. Дім наповнений теплими солодкими пахощами.

«Печете леках[68], пані Баумель? — запитую я.

Пані Баумель посміхається.

«Коли ж ви мені відкриєте його таємницю? Хоч як я вже намагалась: терла цедру не так дрібно, борошно пересипала крізь сито рівно сім разів — а все так не виходить, як у вас…» Пані Баумель розчулена:

«Мої дівчата не такі охочі до готування, як ти, Стефцю. А таки відкрию тобі колись таємницю, вір мені, дитино!»

Вона проводить мене анфіладою кімнат до кухні. Я все тут у них знаю: і світлі лляні завіси на вікнах, і ханукії, і красивий мізрах[69] з оленями, зорями й квітами на стіні. Дівчата на кухні перебирають крупи.

«Ви чого так пишно вдягнуті?» — запитую в рум’яних Фруми й Авіґаїль.

«Ну бо, — каже Фрума, — зараз має прийти наречений Авіґаїль. Тому мама пече пляцок».

«Та він мені не наречений, — ще більше червоніє Ава. — Він усім дівчатам подобається. До того ж, кажуть, його мати вибрала вусату Сіді».

«Але він не схоче жити з її батьками!» — заперечує Фрумка.

«Замовкніть ви обидві, — суворо каже пані Баумель. — Я би й не хотіла мати такого зятя. Надто він приглядається до того нового темплю[70]. Кажуть, бував там кілька разів! А всі думали, з нього мав би вийти такий хороший меламед[71]. Ніхто не знає, що у нього на думці».

«Ви про Велвеле?» — зацікавилась я.

«Так, продавця риби, — відповіла Фрумка. — Про красеня Велвеле, за якого хоче вийти кожна єврейська дівчина нашого міста».

«Неправда, Фрумко, не кожна! — каже Ава. — Я вийду тільки за того чоловіка, який буде дотримуватись всіх законів, як наш батько, носитиме пейси і бороду і не зрадить талес і тфілін[72]».

«Ой-ой, сестрице, — зареготала Фрума. — Твої слова йдуть від голови, та аж ніяк не від серця».

Я й сама пригадала того Велвеле і свою дивну пригоду, з ним пов’язану. Що зі мною тоді сталось, так і не зрозуміло — якесь запаморочення, викликане, мабуть, розташуванням зірок, втомою, погодою, сваркою з Аделею.

Якою збентеженою я була увесь день після того випадку. Тільки про те й думала. Здавалось, все моє існування збіглося в одній точці. Тепер же я посміхнулась в душі: що за чудовий урок! Адже вже наступного дня у моєму житті з’явився отець Йосиф і розкрив навколо мене цей світ — так, як фокусник Торн розкриває перед глядачами картини з диму, світла і тіні. Тільки світ, який розкрив отець Йосиф, — справжній, він не розвіється, не зникне і не втече, хоч його не так просто назвати. Але як солодко знати, що можеш служити йому.

Тим часом сестри все не заспокоювались і продовжували обговорювати гостя, якого вже не могли дочекатись. Сім’я Велвеле завжди посідала в синагозі місце рівно посередині між західною та східною стінами. Батько теж був продавцем риби. Велвеле з матір’ю ще досі читали по ньому каддіш[73].

У його матері вдача не найсолодша, щиро визнали мої подруги. Але Велвеле до неї все одно не справедливий. Вона стільки зробила для нього, єдиного сина: коли Велвеле мали брати до війська, не давала проводити богослужінь: переривала читання Тори своїми плачами і криками, аж поки рабе та члени кагалу не витримали і таки допомогли відкупити хлопця. А він сказав їй недавно, що хоче пливти за океан, до Нового світу. Що тут йому тісно і темно. Він хоче побачити опуклості Землі. Хоче долати великі відстані.

Звісно, заспокоювали одна одну Ава з Фрумкою, нікуди він не попливе. Це ж треба таке вигадати. Все тільки, щоб довести до сказу мамусю. Хоч мав би слухати її й берегти, і потішити онуками. Однак нема де правди подіти — вона крикуха і скупердяйка, і звикла, щоб усе було тільки так, як їй хочеться.

З Велвеле ми перетнулись на ґанку Баумелів. Чоловік ніс на плечі кошик із рибою. Його блискучі очі дивились на мене з надзвичайною серйозністю.

«Я чув про вас, — сказав він, поклавши кошика на сходи. — Казали, що ви готували обід для архикнязя Отто, коли він повертався з надвірнянських лісів із полювання».

Я засміялась.

«Справді? Таж архикнязь, як розповідають, навіть із потяга не вийшов».

«Все так, — погодився Велвеле. — Кажуть, йому занесли обід, який ви приготували на прохання ресторатора пана Севі, просто до його особистого вагона-салону. Трапезу архикнязь буцімто розділив із директором колії паном Фестенбурґом».

«Що ж я приготувала для Його Світлості?»

«Кажуть, ви приготували салату з сирого шпинату з порізаною редькою, помідорами без зернят, огірками, печерицями, калярепою[74] і зеленими листочками, заправлену порізаною цибулею, петрушкою, сіллю, оливою і цитриновим соком, помідорову зупу, каляфіоровий[75] накипляк, паштетики з грибів у налисниках, печених пстругів, обложених бульбою. Так кажуть».

Я і далі посміхалася, сприймаючи все це за жарт. Але чоловік говорив дедалі серйозніше.

«І кажуть, що Його Світлість спершу планував оглянути Станиславів, але так захопився трапезою, яку пані приготувала, що не міг відійти від столу, аж настав час продовжувати подорож, бо у Львові на архикнязя Отто чекали».

«Але ж то все вигадки! — мовила я, прагнучи розвіяти цю помилку. — Хто може таке про мене говорити!»

«Вигадки? — перепитав Велвеле. — То, напевно, вигадками є й інші речі, які про пані говорять».

«А що про мене говорять?» — неприємний холодок заворушився у грудях, і я відчула, як долоня, якою тримаю Фелікса, стає вологою.

«Кажуть, що пані добровільно віддала своє життя якійсь іншій пані і робить для неї все, хоч та жінка не є хворою чи немічною. Що пані живе, як пес при господарі».

Кров відступила від мого лиця.

«Що ви кажете, — я хотіла говорити спокійно, але в горлі щось заважало. — Я просто служниця. Що в цьому дивного чи недоброго. Кожен живе, як може, робить, що вміє».

«Служниця мусить отримувати гроші за свою роботу. А пані, кажуть, не отримує. Не ставить себе ні в гріш!»

Він видавався аж сердитим.

«Ну бо я — не звична собі служниця!»

Та він же нічого не знає, подумала я. Не знає про мене, про нас із Аделею, про доктора Анґера, який порятував мені життя і замінив батька. Не знає, яку обіцянку я дала йому перед смертю. Не знає, що ми з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами, що ми одна без одної не зможемо. Що я не є псом при господарі. А якби навіть і була!..

Він не знає, що казав мені отець Йосиф: життя — для того, щоб служити Богу. У цьому — найбільша радість і єдиний сенс. Людина — створена за образом і подобою Господа. Служачи людині, ти служиш Богові.

А він раптом, ніби почув всі мої думки, каже:

«Хіба не у вас, християн, є така заповідь: „Люби ближнього свого, як самого себе“? Хіба не мусить людина спершу навчитись себе любити?»

«Прощавайте, пане», — я відвернулась і потягнула за собою Фелікса. Не слід навіть розмовляти з цим божевільним.

Він божевільний — ось чим пояснюється моє дивне враження ще з тієї нашої зустрічі. Треба сказати Аві і Фрумці, щоб не кликали його до себе, щоб не пекли для нього леках.

«Я тільки хотів сказати, — продовжував він спокійно говорити мені навздогін, і його низький голос не тонув навіть серед пронизливих криків вуличних торговців, — що недарма про ваші таланти ходить така слава! Ви могли б готувати їжу, до якої були б охочі і архикнязі, і прості люди, і всі б вам дякували і вас цінували».

Жахливий, жахливий.

Я почала молитись пошепки, щоб більше його не чути.