Фелікс Австрія

[…] Розділ 23

Що мені брати з собою, я і так нічого не маю. Одяг, який дістався мені від Аделі. Постіль, яка належить Аделі. Хромований гребінець із цикадою, який мені подарувала Аделя. (Де він, до речі? Постійно лежав тут, у шухляді біля мого ліжка, а тепер зник. Я точно знаю, що він тут лежав.)

У кожному разі я не впевнена, що маю право кудись звідси піти. Тому що, можливо, я й сама належу Аделі.

Тепер, коли я вбила їмость, Аделя має право не тільки висікти мене батогом, як радила княгиня Пшитульська, але й вигнати з дому. Цього разу вона точно вижене мене з дому.

Скільки разів я погрожувала їй піти геть і знайти собі інших господарів, але ніколи насправді сама в це не вірила. Я не уявляла собі інших господарів. Господарі можуть бути тільки одні.

О Боже! Я вбила їмость! Я вбила дружину Йосифа!

Я падаю на своє ліжко і сиджу там, закривши обличчя руками. Це не насправді. Ще зовсім недавно все було гаразд. Ну як гаразд — Йосиф все одно мене не любив, Аделя була його коханкою, а доктор Анґер ніколи не вважав мене своєю донькою, але все інше було цілком нормально: ми святкували Аделині уродини в рестораційному павільйоні у парку Ельжбети, гості облизували пальці і посуд і один поперед одного вихваляли мої кулінарні таланти. Всі були радісні. Лунав скрипковий квартет. Фелікс малював профілі та фаси вуглинкою, пив оршаду і видихав «аааааа».

А тепер — я вбивця. Аделя прожене мене від себе. Мене посадять до в’язниці. Можливо, я сидітиму в карному домі і отець Йосиф приходитиме мене сповідати. Можливо, він сповідатиме мене перед стратою. Але навряд чи. Навряд чи він погодиться. Він ненавидить мене.

Але ж і він не повинен був так грішити! Вони з Аделею самі винні. Хто більший грішник — ці люди, які порушили стільки земних та небесних законів, зрадили Бога, зламали обіцянку шлюбу, обманювали, лукавили, вдавали з себе когось іншого, чи я — людина, яка розповіла про них правду?

Образ Йосифа, який стільки місяців світив для мене ясніше від сонця, раптом вибляк і сплас. Ніби полуда злетіла з моїх очей. Що це я вигадала собі? Чим він був для мене таким рідним? Звичайний собі чоловік, страшний на вигляд, а так — нецікавий.

З досконалою різкістю я побачила свою вигадку. Жодної миті він не любив мене, як земний чоловік любить земну жінку. Не сказав він жодного слова, не скоїв жодного вчинку, який свідчив би про закоханість. Я прокручувала в голові всі наші зустрічі — і більше не бачила того, від чого ще зовсім недавно починала тремтіти всім тілом і діставала гарячку.

Чому це я вирішила, що до мене він виявляв добріше добро, ніж до інших? Дозволила собі бачити тільки те, що хотілось — і зовсім осліпла до виявів та вчинків отця Йосифа, які мені не пасували.

Тепер же перебираю кожну згадку відверто і чесно, хоча більшого болю, здається, я вже не витримаю: та ж «божественна любов» у його очах, коли він благословляє стару жебрачку на вулиці; те саме гостре розуміння в голосі, коли розповідає про в’язнів у Карному домі та їхні тяжкі гріхи. Ось отець пестливо поплескує зігнутий карк старого підмітальника під в’язницею, ніби хоче долонею увібрати в себе бодай малу крихту його безрадісного життя. А відганяючи від мене двох кровожерливих вояків, робить це з таким стражданням, мовби відправляє їх у вічне вигнання.

Така світла душа — аж дивно, що в нього є тіло. Недарма ж і Петро прикипів до отця всім серцем.

Коли він огортав їмость найм’якшою з усіх можливих дбайливостей, я казала собі: це він тільки виконує свій подружній обов’язок.

Коли розпачав через від’їзд владики Андрея, аж почорнівши на обличчі, — я побачила в цьому приховану й недозволену тугу за мною.

Закоханістю я вважала просте і справжнє людське співчуття, відкрите тепло і милосердне бажання розділити мою гіркоту.

Я відчула б до Йосифа вдячність: бо хіба співчуття і тепло — не єдине, що потрібно людині?

Якби не те, що він відібрав у мене мою Аделю. Такій світлій душі тіла не можна мати.

Я озиралась навколо, оглядала цей химерний дім, Петрове дитя, наш прихисток — і образа знову і знову заливала мене по вінця. Вони мають одне одного: Аделя має Петра і має спогади про свого рідного батька, про доктора Анґера, який належав тільки їй. Має розповіді про Терезу. Має статую на її могилі.

Петро має Аделю і Фелікса. Має своє каміння і свій цвинтар. Має кілька десятків будинків у Пасічній, які звів його батько.

Фелікс має тепер їх обох.

І тільки я не маю нікого. Халупа, в якій я народилась, згоріла. Нічого не залишилось. Доктор Анґер жодного слова не розповів мені про моїх батьків. Ніхто не пам’ятав їх. Я сама на весь світ. Самісінька.

Знову думками я повернулась до Аделиних уродин. Це ж можливо, це мусить бути якось дуже просто: повернути все назад, трохи прокрутити час задом наперед. Потрапити туди. Ось замовкають скрипки. Вдоволено перемовляються гості. Я перетинаю павільйон, несучи в руках тацю з солодким пляцком. І нічого не кажу. Мовчу. Мої губи надійно зімкнуті. Я підходжу до столу. Кладу найбільший шматок на тарілку Іванці. Вона широко мені посміхається, дякує. І їсть з апетитом.

Їй так смакувала вся моя їжа. Вона тішилась, як дитина, і завжди просила ще.

Тепер її немає. Вона більше не їстиме.

Не можу зібратись із думками. Не знаю, які речі брати з собою. І куди йти. Я мушу втікати? Я мушу ховатись? Мене, напевно, шукатиме поліція.

Я спускаюсь униз і йду на кухню. У своєму покої я щойно вчинила безлад. На кухні чомусь починаю прибирати. Ставлю воду, щоб вимити начиння. Починаю шурувати стільницю.

Чую, як гепають вхідні двері. Чую, як хтось ізсередини зачиняє їх на засув. Швидкі кроки. На порозі з’являється Аделя.

Вона бліда й розпатлана. Ми мовчки дивимось одна на одну. Такої ненависті в її очах я ще ніколи не бачила.

«Аделю, чому ти така розхристана. Надворі зимно. Перестудишся», — кажу я. Ніби божевільна. Мій голос плаксивий і жалібний. Жалюгідний.

«Що ти накоїла! Ідіотко!» — кричить Аделя.

Вона підходить до мене і з усією сили лупить по обличчі. Раз, другий, третій. Щоки спалахують вогнем.

«Вона мертва? — питаю я чужим голосом, самим хрипінням. — Іванка померла?»

«Померла? Ти хотіла, щоб вона померла, ідіотко? — реве Аделя. — Ні, вона жива, дякувати Богу! На щастя, я — донька доктора, і знала, що слід зробити. Але зараз я вб’ю тебе, що зіпсувала мені свято!»

Від невимовного полегшення я сідаю на підлогу і втуплююсь поперед себе. Навіть уже не помічаю, як пече щока, якій Аделя дала ляпаса.

«Як же ти мене ненавидиш! До чого дійшла ти у цій божевільній ненависті! Учворити таку дикість, таку несосвітенно потворну виставу! — Аделя завжди вміла красномовно висловлюватись. — Вигадати таку підлу, ницу, безглузду брехню! Невже тебе досі мучить злість через мій невинний жарт багато років тому? Коли Йосиф залицявся до мене, а я сказала тобі, наче він у тебе закоханий».

Я підводжу на неї погляд. То он воно як.

Нехай так. Це тільки підтверджує їхній зв’язок.

«Брехню, Аделю? Ти ж знаєш, що то правда. Я бачила вас, бачила обійми у нашому салоні. Як ти горнулась до Йосифа, як він пристрасно обіймав тебе… Мені можеш зізнатись».

Аделя на мить морщить брови — і ніби починає щось розуміти:

«Ах ось що! Яка ж ти дурепа! — вона набирає повітря і голосно видихає. — Я дякувала отцеві за його молитви. Я просила допомогти мені, він молився, я молилась, ми молились разом — і Бог почув нас. Доктор Воднецький сказав, що я вагітна».

Це не могло бути правдою.

Чудо.

«А панчохи? Чому в нього були твої панчохи?»

Вона дивується не менше від мене.

«Панчохи я запакувала в пуделко, перев’язала стрічкою і просила отця Йосифа передати їх їмості. Ти ж пам’ятаєш, як вони їй подобались. А він не дозволяє їй нічого дарувати. Ось і тепер: він розкрив пуделко і приніс панчохи мені, щоб повернути».

Я не можу все це осягнути отак відразу. Забагато всього осягати доводиться останнім часом. Не для мого курячого мозку. Я — просто служниця, а не мислитель.

Западає темрява. Я запалюю гасову лампу.

«Але як я втомилась від тебе, Стефо, — продовжує Аделя. — Я страшенно втомилась. Все надто заплутано. Я не знаю, хто ти: сестра, служниця, мама, моя наглядачка?»

«Я твоя служниця, Аделю», — покірно кажу я, тримаючи лампу за вушко і стоячи навпроти своєї господині.

Вона обертається до мене спиною і повільно рушає до салону. Я йду слідом за нею, крок у крок.

«Якщо ти служниця, Стефо, — веде вона, — то чому я щоразу думаю, перш ніж сказати щось, щоб тебе не образити? Чому я боюсь того, що ти можеш подумати? Чомусь боюсь тебе принизити?»

Вона розтягується на канапі, а я так і залишаюсь стояти над нею з лампою в руці.

«Якщо ти сестра, то чому ми не робимо все разом? Чому ти завжди висміюєш мене, варто мені бодай натякнути на якусь хатню роботу? Чому, якщо ти сестра, ти завжди підкреслюєш, що я — пані, а ти — моя покірна служниця?»

Вона втомлено зітхає. Її обличчям котяться сльози.

«Петро казав, ми з тобою в цьому не винні. Казав, більшою мірою винен батько. Він покинув нас із тобою одна на одну, і ми знати не знали, що з собою робити».

«Ось і вийшло — моя служниця на мене злиться, бо я закохалась і хочу вийти заміж. І тому цілий місяць годує мене салатою з ріпи, яку я ненавиджу. І я слухняно їм цю ріпу, і навіть боюсь слово проти цього сказати, бо ми з моєю сестрицею виросли разом і бачили сни одна одної».

Вона підводить на мене погляд і каже:

«Я завжди так ревнувала, що батько любить тебе так само, як і мене».

«Але ж він хотів мене спекатись, Аделю! Він ні краплі мене не любив!» — кажу я — і тоді на мене накочує те, чого я так завжди боюся: голова стає тяжкою і гарячою, в очах темніє, а вуха наповнюються густим гудінням. Я хочу будь-що позбутись цього нестерпного перенапруження — інакше мене розірве на клапті, і я роблю різкий рух, стріпую руками, а тоді розумію, що лампа, розбита на друзки, лежить на підлозі, біля столу, а вогонь заволодіває обрусом, лиже підлогу, розростається, наче гігантський метелик, і тріпоче своїми страшними крилами. Він захоплює і ковтає оббиті тканиною меблі, ширму, перекриваючи нам доступ до дверей. Аделя дико кричить, вхопившись за мене руками. Я намагаюсь її заспокоїти, відштовхнути від себе, щоб якось загасити пожежу. Я зриваю з вікна штору і починаю бити нею полум’я, але штора негайно займається — і вогонь уже обпікає мені руки.

Здається, я чую навколо будинку крики, хтось гупає у двері.

«Аделечко, зараз нас порятують. Зараз витягнуть звідси», — кидаюсь до неї я, захлинаючись кашлем, ледве розрізняючи її серед диму.

Але вона не відповідає. Я не розумію: чи вона така шокована, перелякана, чи непритомна — і просто притискаю її до себе, намагаючись кашляти не надто сильно, щоб так нею не теліпати. В Аделі ж буде дитина.

Дитину хреститиме отець Йосиф. Їмость прийде на хрестини в нових панчохах. Петро і Фелікс будуть одягнуті в гарні костюми, які пошиє для них пан Баумель.

Співатимуть полум’яні шестикрилі серафими, вивергаючи любов до Господа зі своїх розпечених гортаней. І чотириликі херувими, з чиїх лев’ячих пащ та орлиних дзьобів литиметься досконала небесна мудрість. І ангели престоли, богоносні, а тому спокійні та вдоволені, теж співатимуть. Стримані й помірковані ангели господьства виводитимуть основну тему мелодії. Ангели сили ковзатимуть на найвищих нотах, упиваючись благодаттю. Ангели влади врівноважуватимуть їх своїм монотонним гудінням, ніби креслячи освячене коло. Архонти розгортатимуть зоряне небо, котитимуть хвилі та хмари, гратимуть вітрами і загортатимуть усе сніговим пухом. Архангели, учителі небесні, розкладатимуть поміж зорями кожен свою планету, ніби ноту на нотному стані, розписуючи людські маршрути. І звичайні ангели з трубами, з золотими чашами, наповненими Божим гнівом, ангели, зовсім схожі на смертних людей, будуть долучатись до хору шарудінням важких крил із великими цупкими пір’їнами.

Ми, херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую піснь співаючи, всяку нині житейську відложім печаль.

А я, як і провіщав шевальє Ернест Торн, даруючи мені паперового кораблика, пливтиму серед океанських хвиль разом із Велвеле. Ми вирушимо з Гамбурга на океанському лайнері «Таорміна», який побудувала корабельна компанія «A. Stephen & Sons», розрахованому на 600 пасажирів третього класу. Все буде дуже пристойно: я займатиму місце у відсіку для дам.

Мій викривлений стовбур попервах болітиме від незвички. Але з часом він навіть дещо вирівняється. Рани загояться.

Крізь ревіння вогню навколо до мене долинає лопотіння маленьких хлоп’ячих ніг.

О, я знаю, хто це. Фелікс, малий цирковий кіт, він видряпався на дах і протиснувся у шпарину, яка веде на горище. Хоч як я його відгодовувала, хоч як напихала його шоколадними ґаляретами — a cutis hyperelastica, синдром Елерса-Данлоса таки дає про себе знати.

Він зліз додолу драбиною, пожежа давно вже вирвалася з салону, значну частину дому зруйновано, але Феліксові вдається добігти до вхідних дверей. Він міцний хлопець — я чую, як скрегоче залізний засув.

Зараз нас буде врятовано. Пожежна охорона — і залізнична, і з Княгинина-Колонії — вже в дорозі. Я ніжно тулю до себе Аделю.

Велвеле має невеликий капітал, який допоможе відштовхнутись і стати на ноги. Він уміє продавати і догоджати. Він відчуває, що саме подобається людям. А я готую так, як не снилось навіть Францові Захеру в його ресторації у Відні на розі Вайхбурґґасе та Рауенштайнґасе. Ми з Велвеле станемо чудовими партнерами, ідеальними спільниками. І ресторан назвемо моїм іменем.

Я пектиму пляцки з малиною, афинами, суницями, готуватиму м’ясо і рибу, буду начинювати яйця, бульбу, гриби, помідори. Люди їстимуть мою їжу. Їм смакуватиме, вони будуть приводити до мене своїх рідних і друзів. Людей, яких я годуватиму, ставатиме дедалі більше. Вони подорожуватимуть, будуть перепливати океан, перетинати Європу. Люди, наповнені моєю любов’ю, зустрічатимуться з Аделею, цілуватимуть їй руку, посміхатимуться до дитини.

Навіть з протилежного боку Землі, схожої на ґлобус із кабінету доктора Анґера, моя любов доходитиме до неї.

Моя любов — надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія.

Будинок аж ніби тріщить від болю. Всі його химерні елементи, які з такою любов’ю продумав Петро, плавляться і осипаються. Дім наповнений димом. І від цього охоплені вогнем речі набувають текучості, витанцьовують і розчиняються у повітрі. Назавжди зникають.

Я вже майже нічого не бачу і майже не можу дихати. Але моя голова працює на диво чітко. Ніколи ще не було в мені такої ясності. Я бачу себе і своє життя, як на долоні. Немає нічого простішого від цих п’яти пальців. Тільки тепер, коли навколо все наповнено ядучим димом, я нарешті зрозуміла, в якій омані жила.

Саме так фокусник Ернест Торн робить свої вистави. Напускає туману, заломлює світло від свічки у тьмяних люстрах. Він не обманює — він просто створює ілюзію.

І люди бачать те, що самі хочуть побачити.

Я була сомнамбулою, яка бреде по даху. Ось я дійшла до краю. Нічого не змінилось. Просто з повітря хтось здер верхній найтонший шар. І тепер я бачу: я балансувала над прірвою. Прірва не має дна.

Я сама собі стала ілюзіоністом, який вводить в оману, і публікою, що з охотою піддається гіпнозові.

Тепер можна молитись — і для цього не потрібні чудодійні ікони. Молитва — це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі.

А в мить, коли я вже майже гасну, і останнє, що знаю, — це майже нечутне Аделине серцебиття, вони вриваються до кімнати.

І водночас з нестерпним гуркотом на нас валиться стеля. Злива з кольорових скелець засипає розжарене пекло, а біля моєї голови, розколовши обвуглену підлогу, падає кам’яна жінка з простягнутими вперед руками.

З глека її голови висипаються коштовності. Вони лежать навколо нас із Аделею, їх пожадливо лиже вогонь. Тут і монстрація, схожа на сонце з промінням, і золоті патени (одна з зображенням Вифлеємських ясел, інша — гробу Господнього), і делікатна скринька, інкрустована темно-червоним камінням, і срібна цукерничка на гнутих ніжках для зберігання плоду етрог, прикрашена рослинним орнаментом, і потемнілий від часу кіддушний келих, ханукія з золотим левом, що іде, та яад зі смарагдом.

А ось і прикраса для волосся, хромований гребінець із цикадою на гілці з вишневим цвітом.

І годинник «тисот» із тонким ланцюжком, що обвився навколо корпусу, та брелоком у вигляді пташиної клітки. Я чітко бачу кожну подряпинку — як тонкий рисунок на пучках пальців.

Цей годинник мали поховати разом із доктором Анґером. Але хіба я могла таке допустити. Я завжди носила його з собою, в потаємній кишеньці біля самого серця. І, захоплена вигадливими візерунками власної ілюзії, навіть не помітила, як спритний малий злодюжка його поцупив.

То ось чому мені тепер так легко. Пташка вилетіла зі своєї клітки. Камінь упав з душі.