Фелікс Австрія

[6.VIII] Розділ 7

Цілу ніч я страшно мучилась, відчинені вікна не допомагали. Не мала чим дихати, обливалась водою, намочила в мідниці простирадло і, загорнувшись у нього, босоніж вийшла до саду. Тут було не легше: жодного натяку на вітер, дерева і трава — нерухомі, мов виліплені з чорного воску. Ґвалтовно верещали цвіркуни й жаби, здавалось, що то армія кравців люто кроїть сотнями великих ножиць грубе сукно. Духота нестерпна. Паніка і розпач — як буває, коли, знімаючи тісну спідню сорочку, задерши руки догори, з головою застрягаєш у ній і не годен вивільнитись.

Під ногами лежать останні паперівки. Ніхто їх не збирає. Нема господаря в хаті.

Аделя перед сном прибігла до мене вся в сльозах. Довго не хотіла розповідати, що сталось. Я пригортала її до себе, тримала за плечі, поки її трусило, як одержиму — і відчувала, що крізь мої долоні, обережно прикладені до її спини, проходить страшна сила, якась пекуча блискавка.

Я не раз уже зауважувала, що людина своєю поведінкою несвідомо повторює явища природи чи погодні умови.

Впродовж усього липня періщили зливи, лютували страшні бурі з громами та блискавками. Минулого тижня, у п’ятницю, блискавка розвалила комин пекарні Фідлера на Бельведерській. Я якраз брела туди крізь немислимі болота (Бельведерська і її найближчі околиці славляться своїм сміттям і брудом, понадто в таку мокру пору): купити бішкоптові бабки з ягідним кремом (того дня я сподівалась на мармуляду з сирої малини і суниці), бо після того, що Петро вчинив із моїм готуванням, не мала жодного настрою поратися на кухні. Але Аделя любить добре солодке тісто.

Парасоля не рятувала. Я була мокра, як курка. Якраз проходячи Казимирівською під спокійними атлантами, які, по-діловому впершись долонями в шлунки, тримають на схилених карках і кучерявих потилицях руду кам’яницю, я почула той гук, від якого, здавалось, і сама зсередини розлетілась на тисячу уламків.

Бішкоптові бабки мені все одно продали, і Аделя цілий вечір казала, що не годна їх їсти, бо знає на смак мої.

У Фідлера, слава Богу, усе закінчилось тільки комином.

Наша пушка на каву знову геть спорожніла (Петро хлебче каву, як мою кров), і я пішла до Вольфа Гальперна, на Середмістя, до його крамниці з прянощами.

Люблю бувати там: пан Гальперн дрібний і спритний, завжди в бездоганному ґарнітурі, при краваті та в білій сорочці, у круглих окулярах і з зачесаною назад чуприною, на якій зубці гребеня вкарбували тонкі рівчачки; на стіні крамниці висить чималий клапоть кори якогось екзотичного дерева — на ньому намальований усміхнений слон, що танцює, високо і незграбно піднісши лапи; власник зазвичай сидить за прилавком, наполовину схований за великим скляним слоїком, де в спирті зависли великі страшні комахи з закрученими хвостами («Для розваги клієнтів», — пояснює Гальперн; але й справді — спробуй очі від них відліпи, поки крамар уже запаковує та лічить тобі те, що ти й не збиралася брати).

До прилавка не так просто підступитися: весь простір заставлено мішками з кавою, цукром, кардамоном, цикорієм, мушкателевою ґалкою, гвоздикою, стручками ванілі, тютюном і какао, повітря тут, як тліючий пух — набивається в рот і в ніс, не дає вдихнути, щипає очі. Уже від самого запаху стає так весело, ніби випила міцної чорної кави або келих шампана на голодний шлунок.

Гальперн розповів мені про трагедію в родині його близького приятеля, місцевого купця пана Барона. Його дружина з двома дітьми вирушила на весь літній сезон до Татарова, де винайняла кімнату в будинку Ліпи Локера. Минулого тижня пані Баронова вибралась до Станиславова на закупи, біля дітей залишилась її сестра, панна Штекель. Тим часом під час однієї з нескінченних рясних злив у будинок влучила блискавка. Панну Штекель, яка тієї миті на кухні розтоплювала кунероль[34] на якесь печиво, вбило на місці: вона впала навзнак, уся чорна, як вугіль. Дітей — вони бавилися в кімнаті — тяжко ушкодило. Ліпа Локер негайно послав за лікарем із Микуличина. Той примчав і наказав закопати дітей по шию в землю. Копати було важко через мокрий ґрунт. Хлопці не плакали. Мовчали і навіть не кліпали. Їхні дві малі голови стирчали серед трави, як химерні кульбаби. Плакала пані Баронова, годуючи їх із ложечки медом і водою. Але лікар сказав, що надія втримати дітей при житті є, і то велика.

Я сказала: дай Боже.

Пан Гальперн хитав головою, відмірюючи для мене зерна міцної зеленої кави з Сальвадору і арабської мокки — аж по 13 з лишком, дорогої, як дідько, але такої ароматної, що здуріти можна. Нехай я не годна витримувати навіть виду Петрового, але не можу собі дозволити варити йому нездалу каву. Така вже я є.

Господи милосердний, думала я дорогою додому, дивуючись, що вже навколо так сухо, що болото на хідниках позасихало на кору і потріскалось, утворивши павутинні рисунки. Це життя таке крихке. Випаровується, як вода випарувалась із цієї грудки сухої землі. Ось повіяв вітер — і вона розсипалася на порох. Так і це тіло, відображене у вітрині зі швейними машинками «Singer», на самому початку Липової, розсиплеться і зникне безслідно. І де ж тоді подінусь я — пушка духу, яка всередині?

Бо це тіло мені, як чужий дім, де я тимчасово знайшла притулок. Пушка духу знайшла непевний прихисток у тілі, а тіло мусить тулитися в чужому домі з каменю, де воно всім немиле і звідки його тільки й чекають, щоб витурити. А воно, замість того, щоб зібрати свої малі пожитки та зникнути у світах, знову і знову повертає до своїх господарів і несе їм зерна пахучої арабської мокки, аж по 13 із лишком корон.

Повз мене проїжджають вози, наладовані дерев’яними балками. У парку цісаревої Єлизавети починають будувати музичний павільйон. Ресторан уже майже готовий. Ми з Аделею ходили на нього дивитись: він просторий, легкий і світлий, пахне свіжостятим гембльованим деревом.

Нашу цісареву вбили два роки тому. А щойно в Монці застрілили італійського короля Гумберта. Життя осіб із блакитною кров’ю обривається з такою ж легкістю.

Мені не шкода мого життя. Але поки воно є, я мушу бути при Аделі.

Вночі, коли Аделя трохи заспокоїлась, я розпитала, у чому ж річ. Петро знову казав, що їм не потрібна служниця, що Аделя чудова господиня і дасть раду сама.

Я не могла не сміятися. Аделя здивувалася спершу (її обличчя все ще було мокре від сліз, від спазматичних схлипувань тремтіли живіт і груди), а тоді, зазирнувши мені в очі, усе зрозуміла і сама порснула зі сміху.

Чудова господиня. Та вона кухні не вміє розпалити. Ще доктор Анґер казав: «Аделя замість зупи варить узвар, а замість узвару — юшку „нічо“ на гарячі дні».

Коли сусідська служба розповіла нам цю страшну історію про обпечену в лузі доньку пана Тюркеля, власника кав’ярні «Габсбурґ», Аделя, сполотнівши і мало не умліваючи, запитала, що таке луг. До чищення начиння і прання я б у житті її не пустила.

Коли ми вдосталь насміялися, уявляючи, який би Аделя навела тут порядок (пан доктор, напевно, перевернувся б у труні), вона знову спохмурніла і продовжила розповідати.

Петро сказав: якщо вона не хоче поратися по господарству, йому це не заважає, вони можуть знайти іншу служницю, яка виконуватиме мовчки свою роботу і не лягатиме з ними до постелі.

Не лягатиме з ними до постелі. Він так і сказав. Низька людина, без найкволішої навіть моральності! Він сміє нарікати на мене, сміє прагнути розділити нас із Аделею. Що станеться з нею, якщо йому це вдасться?

Я відчула, як у горлі починає пучнявіти істерична куля, globus histericus, хвороба слабосилих шляхтянок. Я знайшла серед ліків японський препарат «По-хо», яким лікувала Аделині міґрені. Ще навіть не встигнувши розтерти ним скроні, тільки вдихнувши глибоко холодні пахощі м’ятної олії, я прийшла до тями і спокійним голосом попросила Аделю продовжувати.

Вона знову задрижала, сльози бризнули, як вичавлений із цитрини сік. Він хоче знайти для мене кімнату, каже, що буде платити за неї, що вже навіть розмовляв із кількома власниками кам’яниць на Бельведерській чи Седельмаєрівській.

Охочіше він утопив би мене у багнах на Бельведерській чи в тому озері, яке розлилось на Седельмаєрівській після злив, подумала я.

Я дала Аделі снодійне і відвела до її покою. Сама цілу ніч не спала, усе через ту духоту.

Супроти мого бажання до голови лізли спогади про час, коли я знала отця Йосифа. Себто — коли він ще не був священиком. Образи, які піднімалися каламутними згустками із закапелків пам’яті, мали неприємний присмак провини. Я ніби розчухувала застарілу кропивницю, повертаючи тривожні відчуття.

Якщо бути до кінця щирою, спочатку, коли він почав дедалі частіше з’являтися в нашому домі, я його взагалі не помічала. Доктор Анґер часто приводив додому студентів, щось їм пояснював, зачитував уголос уривки з праць Оуена та Фур’є про гігієну, Лістера про гнійні рани, з «Лекцій фізіології та патології нервової системи» Клода Бернара і найцікавіші статті з журналу «Archiv für Physiologie»; молоді люди жваво дискутували, та завжди шанобливо замовкали, коли промовляв їхній досконало витриманий наставник, і слухали його, мало не побожно вдивляючись у те, як від подиху, змішаного зі словами, ворушаться чорно-сизі кільця акуратної докторової бороди.

Я гостила їх теплими напоями, іноді — хоч і не любила такої марнотратності — приносила бринзу з сардинками, кавальчики оселедця чи смажену кров, щоб мастити на хліб. Мені неприємно було дивитись, як ці вічно голодні й неохайні перерослі хлопчаки накидались на гощення. Всі вони були мені на одне лице: брудні їхні коміри й вуха викликали огиду (про яку там гігієну вони сперечались? їх усіх слід було випрати в карболці!), голоси — надламані від хвилювання, надто гучні — зливались у безформну какофонію; і тхнуло від цих недоладних студентів, як від кролів у прілій соломі.

Аж коли Аделя насмішкувато спитала мене, чи я справді така дурна, що не зауважую, як той довготелесий носань їсть мене поглядом, я — лишень за звичкою дослухавшись до неї — вирізнила його серед решти. Він був такий самий, як інші: ну, може, трохи вищий і ще кістлявіший, а лице — аж пурпурове від напучнявілих висипань. На голові — густа шапка циганських кучерів, і цей ніс — ніби йому помилково приліпили посеред лиця вухо чи навіть інший якийсь орган, прости Господи.

І справді, коли я заносила до салону горнятка чи печиво, він червонів іще більше, починав совгатись на стільці й голосно чмихати носом. А якщо перед тим говорив щось, то заходився немилосердно затинатись і, зрештою, повністю втративши нитку, мало не душився кашлем чи починав голосно видувати свого неправдоподібного носа.

Увага з боку такого опудала була нічим іншим, як тільки нестерпним приниженням. Аделя, звісно, негайно відчула це і заходилась немилосердно наді мною знущатися, обсипаючи жартами та кпинами, які промовляла з виглядом невинного янгола. «А в того носатого ніс ще довший стає, коли наша Стефуня до покою входить».

Доктор Анґер — втілення делікатності — спершу робив вигляд, що нічого не діється, далі — що діється, але він нічого не помічає, а потім дуже стримано висловився про те, що Йосиф Рідний — надзвичайно тонкої організації юнак, обдарований великими талантами, що на нього, без жодних сумнівів, чекає велике майбутнє і він, доктор, пишається честю мати такого учня, який уже тепер багато в чому його перевершує.

«Щонайменше — носом», — нявкнула у відповідь на це Аделя.

Коли Йосиф не знав про мою присутність (ось як одного разу, коли я розкладала назовні під вікном часник і цибулю, бо там якраз у ту пору було найкраще сонце), він говорив дуже гарно й цікаво, і я, не бачачи його потворного обличчя та незграбного тіла, не раз заслухалась.

Його найбільше цікавили нервова система людини й робота людського мозку. Він говорив на ці теми з трепетом і часто порівнював із магією. Різними чудесами Йосиф цікавився також, тому його виступи ніколи не бували нудними. Щойно я переставала розуміти терміни та спеціальні медичні слівця, як він несподівано вклинював розповідь про читання думок на відстані чи про сни, які збуваються — і я ніби й сама прокидалася від сну і знову слухала з подвоєною зацікавленістю. Йосиф збуджувався і палко шукав відповідей на свої запитання, йому хотілось знайти ключ до кожної таємниці, розгадати логіку найпотаємнішого.

Він заковтував праці Месмера німецькою та французькою мовами, незважаючи на вкрай скептичне ставлення доктора Анґера до всіх цих «банякових» справ, стежив за пошуками Жана-Мартена Шарко й Амбруаза-Оґюста Льєбо та схилявся до висновків, яких доходив останній: природа гіпнозу — психологічна, ця властивість навіюваності притаманна всім людям тією чи іншою мірою.

Говорячи про гіпноз, Йосиф невимовно хвилювався. Як захоплювали його досліди хірурга Джеймса Брейда, що надихали найсміливіших із лікарів проводити операції під так званою «гіпноанестезією»! Сам Йосиф серед знеболювальних речовин найбільше переваг знаходив у розчині кокаїну, особливо коли йшлося про офтальмологію та лікування хребта. Кокаїн, на його переконання, переважав інші можливості анестезії, оскільки допомагав при депресії та неврозах, сифілісі, алкоголізмі, сексуальних розладах — і при цьому не мав жодних побічних ефектів!

І все ж у гіпнозі Йосиф відчував набагато більше потенціалу. Його інтриґували ті паралелі, які Шарко намацував між гіпнозом та вірою — релігійною чи мирською. Усі знамениті містичні зцілення, які здійснювали святі, мали відбуватися за тим же механізмом, що й гіпнотизерські лікування.

Саме тому Йосифа так цікавила чудотворна ікона Матері Божої Ласкавої Станиславівської, тож він мало чи не щодня відмірював кроками лунку холодну підлогу вірменського костелу, збудованого за наказом Йосифа Потоцького на гроші єврейської громади, а також вивчав докладний реєстр із датами й іменами тих, хто зазнав ласки Пречистої Богоматері чи став свідком чуда, яке вона здійснила: «8 вересня 1742 року панна Маріанна Якубовичівна, яка віддавна важко хворіла, впала перед образом і подумки мовила: „Якщо ти чудотворна — вилікуй мене!“ — і негайно відчула полегшення і стала здоровою; 5 листопада єзуїт о. Микола Захерле зізнався, що, молячись перед цією іконою, звільнився від важкого болю голови; 13 листопада парох о. Мануґевич під час заупокійного богослужіння бачив цей образ у блакитних хмарах, і так тривало від посвячення до кінця служби Божої. Це саме бачив і Домінік Донікевич, клірик».

Не можу я брехати, що він зовсім не цікавив мене. Коли приходив, я відчувала піднесення і ловила себе на тому, як гупає моє серце. Я завжди таємно пишалася, коли чула, як доктор Анґер схвально реаґує на Йосифові слова. Але ніколи, ніколи не показувала цього. Навіть собі самій. Щось таке заплелось у мене всередині: незрозуміла туга, нестерпна і крихка — ніби стискаєш у кулаці тріснутий келих, який от-от повністю розкришиться, і гострі скельця безжально увіп’ються в плоть.

До того ж, при зустрічах сам Йосиф поводився дедалі нестерпніше. Я заносила гощення — а він раптом зривався зі свого місця, кидався до мене і перевертав тацю на килим. Одного разу вивернув на мою спідницю салатирку з грибами в оливі. Іншого — кидаючись, щоб притримати для мене вхідні двері, повалився на свого сусіда, підсліпуватого Хаїма Шарфа, і розтовк тому окуляри.

Як я злилась (під’юджувана нескінченними Аделиними кпинами), як лютувала. Що за каторгу він мені влаштовує, чому я повинна страждати від враження, ніби постійно ходжу поміж людей у чім мати народила?! Бо саме так відчувалась мені ця Йосифова любов: він не казав ні слова, не звірявся мені, навіть жодного разу не заговорив зі мною. Але його шалена пристрасть відчувалась у повітрі, висіла там, як сітка клейкого осіннього павутиння.

А потім сталася історія з гасовою лампою. Уже сутеніло, коли доктор Анґер гукнув мене, щоб я принесла йому потрібні книги. Я робила це майже наосліп: на горищі навіть удень не зовсім світло, віконця геть маленькі, і доктор ніколи там не працював. Як правило, він сидів у своєму кабінеті, за столом (цей покій теж був ущерть забитий фоліантами), і, коли виникала потреба, гукав мене і простягав список. А тепер, у ході жвавої бесіди зі студентами, він попросив знайти книжки і принести їх до салону. Я швидко метнулася з покою, втікаючи від слинявого погляду Йосифа, в якого аж сльози на очах блищали — і не подумала, що варто взяти з собою вогонь. Отож тепер сліпала в темряві, намагаючись розібрати написи на корінцях і дрібний мак докторового письма на аркуші.

Спершу я подумала, що десь у стіні шкребеться миша. Доведеться купити отруту, невдоволено вирішила я, вже передчуваючи пошуки смердючих і напіврозкладених трупиків.

Але наступної миті зрозуміла, що звук більше схожий на сопіння великої сонної тварини — пса чи коня. Звук ставав дедалі тяжчим, дедалі густішим. Я завмерла у незручній позі, навіть цього не зауважуючи. Жахом стиснуло нутрощі, нудота різко піднялась догори, у голові застугоніло темним передчуттям. Я не сумнівалася, що це він. Що стоїть за дверима, безшелесно видряпавшись щойно драбиною, зсутулившись і схиливши голову, впирається потилицею в низьку стелю. Він увесь спітнів, долоні геть мокрі, від хвилювання зі шлунка виривається неприємна відрижка. Йому б так само нечутно спуститись додолу і зробити вигляд перед рештою, що відлучався справити малу нужду. Або рішуче штовхнути двері, зробити три широкі кроки у мій бік і міцно схопити мене за зап’ястя, незважаючи на мої спроби вирватись.

Але він не може, не здатен зробити ні першого, ні другого. Не може зробити нічого: він занадто слабкий і млявий, занадто боягузливий, до того ж, нестямно затерпає та німіє від самої лише думки про мене.

І тоді цих кілька рішучих кроків зробила я — і різко розчахнувши двері, побачила все саме так, як уявляла: тонка постать, зігнута мало не навпіл, чорні кучері, вперті у стелю, вогник гасової лампи навіжено танцює у нервових руках, відкидаючи навколо макабричні тіні, підступний звук — і запах шлункових процесів просто мені в обличчя.

«Стефо, Стефо, — мимрить він, намагаючись якось виправдатись. — Я приніс лампу, тут же не видно нічого… Я допоможу знайти і принести книжки…»

Але лампа вже вислизає з його спітнілих рук і довго-довго летить уздовж нескінченних ніг цього безталанного бузька, і голосно гепає об підлогу, і розбивається на шматки. Рідкий вогонь зажерливо накидається на наші кінцівки: облизує холоші Йосифових штанів, заволодіває рудою оторочкою на моїй спідниці, зграбно спинаючись нагору. Він намагається загасити вогонь на мені голими руками, зриває спідницю, хапає мене за стегна, але я з силою відштовхую його — Йосиф заледве втримує рівновагу, щоб не скотитись драбиною вниз, на голову комусь, хто вже мчить на допомогу — і хапаю стару дрантиву верету, якою безжально луплю його і кричу щосили, чи то намагаючись врятувати, чи то прибити.

Після цього Йосиф упродовж якогось часу в нас не з’являвся. Від нього принесли тільки короткого листа, в якому він просив пробачити за завдані збитки. Не пам’ятаю тепер, чи мені в той час його бракувало. Можливо, трохи. Але водночас я відчувала полегшення: Аделі досить швидко самій приїлися її одноманітні жарти про «пожежу почуттів до Стефці, яка мало не спалила нам будинок», і ми знову зі спокійною душею повернулись до нашого розміреного життя, помережаного сварками й суперечками.

Але вже зовсім скоро Йосиф мало не втопив мене у ставку Ромашкана.

Того млявого пополудня наприкінці травня ми з Аделею плавали на човні, намагаючись якнайдовше затримуватись у шатрах, утворених вербовими гілками. «Тут так гарно, — зітхала Аделя, витираючи крапельки поту з-над верхньої губи і чола мереживною стрічкою від капелюшка, — але було б іще краще, якби на твоєму місці, Стефо, сидів хтось білявий, із вусиками щіточкою». Аделя зітхала тоді за якимось угорським капралом з імператорських та королівських гусарів, якого тієї пори раз чи двічі бачила під час прогулянки Седельмаєрівською. Дуже вже їй подобались його холодний погляд та військова виправка. А ще пурпурове чако на голові й кавалерійська шабля, ефес якої було прикрашено срібною ниткою. До того ж, Аделю приваблювала недобра слава цього героя: кажуть, він ущент програвся в карти.

Ми випливли з тіні і рухались уздовж берега. Я вже починала відчувати не тільки м’язи рук, але й спину та поперек. І раптом Аделя несамовито замахала комусь парасолькою: «Йосифе! Йосифе! Пане Рідний! Ми тут! Чуєте, ми тут, у човні!»

Далі вона наказала мені: «Стефо, греби до берега!» — а він стояв уже там, схвильований і, здавалося, ще вищий та худіший, ніж доти, і посміхався радісною посмішкою, виставляючи дрібні зубки. Мене вкотре збентежив його ніс. До цієї деталі було не так легко звикнути.

Ми ще не підпливли, а вони з Аделею вже перегукувались, мов близькі друзі, які зустрілися після розлуки.

«Йосифе, де ж ви зникли? Нам вас так не вистачало!»

«Та я не зникав. Просто мама хворіла, ми їздили на Сицилію та до Рима. Але я збирався навідатись до вас і доктора Анґера!»

«І як ваша мама, Йосифе?»

«О, вже набагато краще, панночко Анґер. Дякую, що запитуєте! Ми зустрічалися з папою».

Коли човен вперся носом у берег, Йосиф похилився над ним, наче міст, і ґалантно допоміг Аделі зійти.

Далі він подав руку мені, і я здивувалася з того, яким упевненим поглядом цього разу дивився він на мене. Але все стало на свої місця, щойно я його торкнулась: Йосиф раптом втратив рівновагу, послизнувся на мокрій глині берега, судомно вхопився за мої передпліччя руками — і ми обоє шубовснули у воду. Човен накрив нас згори, і настала темрява.

Погано пам’ятаю, що діялось тих кільканадцять хвиль: найімовірніше, я гребла всіма кінцівками, у паніці заковтуючи воду, осока й водорості сплутували мені руки й заважали рухатись, але найбільшою перепоною був Йосиф, який тягнув мене на дно й мало не задушив.

До тями я почала приходити вже тоді, коли нас везли головною алеєю у фіакрі. Йосиф був так само блідий і нажаханий, як я. І тільки Аделя ледве стримувала сміх.

Після цього він знову зник на деякий час, а коли наступного разу з’явився у нас, то була наша остання зустріч.

Я розкладала до комода чисті комірці й манжети доктора Анґера, коли до покою раптом влетіла Аделя, схопила мене за плечі і почала трясти. Від несподіванки я не могла зрозуміти, плакати вона збирається чи сміятись.

«Стефо, Стефо, пан Рідний прийшов у святковому ґарнітурі і з білими хризантемами! Стефо, він буде робити тобі пропозицію!»

Я сполотніла. У роті вмить пересохло так, ніби я щойно прожувала пригорщу паперу. Забігала очима по кімнаті, тоді благально поглянула на Аделю, а вона вже відчиняла дверцята горіхової шафи і вказувала мені рукою: «Якщо хочеш, я скажу, що тебе немає. Хочеш, скажу, що ти на рандці[35] із Хаїмом Шарфом?»

«Нічого не кажи йому, Аделю, — попросила я. — Скажи тільки, що я не вдома».

«Довірся мені», — вона ніжно поцілувала мене в скроню і зачинила двері.

У затхлості шафи мені було недобре. Навалився панічний спогад про човен, яким накрило мене під водою, відрізавши від світу. Не вистачало повітря. Здавалось, легені знову наповнені густою водою з намулом, а рибки лоскочуть шию.

Тоді я почула безтурботний сміх Аделі та глухе бубоніння Йосифа. Аделя, здається, таки сказала йому про Шарфа. Йосиф, як мені видалось, у відповідь понуро замовк.

Вони навіщось увійшли до докторової спальні. Крізь щілину я бачила Йосифа, урочистого, мов на похороні. Він високо тримав голову, на тонкій довгій шиї випирало адамове яблуко. Ну чисто тобі бузько, з раптовою ніжністю подумала я, і здивувалась, навіщо сиджу в шафі.

Але цієї миті Аделя раптом простягнула руки вперед і вгору, притягнула Йосифове обличчя до себе й поцілувала. Він схилився до неї, вигнувся кумедно й безглуздо і несміливо поклав долоні їй на передпліччя. Я не вірила своїм очам. Цього не могло бути. Для цього не було ні підстав, ні передумов. Це не відбувалося.

Щоб переконатись, що мені тільки здається, що я стала жертвою якоїсь химерної витівки чи візуального обману, я прочинила двері шафи і ступила до покою.

«Аделю… але… що ти робиш?» — запитала я крізь шум у голові. Мені хотілось повернути час назад. Я нізащо не лізла б у шафу.

Аделя легенько відсторонила від себе Йосифа і поглянула на мене, грайливо посміхаючись.

«Це був жарт», — сказала вона.

Тоді перевела погляд на юнака, який стояв посеред кімнати, хитаючись, ніби п’яний, і повторила: «Це був такий жарт».

Я вийшла геть і не знаю, що там сталося далі. Я не розмовляла з нею з місяць і навіть пакувала речі, щоб вирушити на службу в родину певного пастора-шваба, до Солотвина. Доктор Анґер, здавалося, все зрозумів і був на моєму боці. З Аделею він поводився суворо та стримано і був дуже, дуже печальний.

А ця єхидна — як вже вона вилася навколо мене, як плазувала! Щось лопотіла про свої легковажні настрої, про жартівливий норов, про те, що нікого не хотіла образити, що навіть і подумати не могла, як така наївна річ може так глибоко когось вразити. Я не хотіла її слухати і не слухала. Відверталась, виходила, накривала голову периною. Свистіла, мугикала, лаялась собі під ніс. Або просто вимикала її голос. Це робиться дуже просто. Не хочеш чути — не чуєш. Не хочеш бачити — не бачиш. І не треба жодного гіпнозу, не треба жодних святих образів.

Не хотіла нічого знати — і не знала.

Тобто знала, все я прекрасно знала. Знала, що я була для неї тільки прислугою, яка виносить за нею ноцник. Дебелою, мужоподібною, з руками, червоними від окропу, понівеченими опіками та порізами; вбраною у старе дрантя прислугою з грубою шкірою обличчя, з низьким голосом і низьким походженням, придатною тільки на те, аби пекти їй струдлі й завужувати в стані сукенки, і чесати волосся, і мастити квітковими оливами. Лиш за нею мали сохнути капрали, студенти й урядники, навіть Хаїм Шарф зі своїми біфокальними лінзами не мав права думати про когось іншого.

Про мене ж думати не міг ніхто. Не мав права студент-медик Йосиф Рідний, улюблений учень її батька, рятівник людності у найближчому майбутті, довготелесий бузько з вухом замість носа, незграбний і пурпуроволиций — та хоч який би був, а не мав жодного права закохатись не в Аделю, а в її прислугу. Не було йому цього дозволено.

Відтоді я більше його не бачила, і з Аделею ми про нього ніколи не говорили. Було зрозуміло, що він поїхав зі Станиславова: у нашому місті неможливо когось не зустріти.

Я залишилась, бо що мала робити.

«Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити…»

Навіть якщо це означає забути про власне життя.

Ну бо як я її залишу, як вона навіть ноцник свій не може винести. До кого вона приходитиме з плачем серед ночі, коли цей хлопуньо з кам’яним серцем, її чоловік, викрешуватиме з неї іскри, як зі своїх цвинтарних ангелів?

Нині вранці, коли Петро вмивався, я випадково злила йому окропу на руки. Він гиркнув, як звір, люто зблиснув очима. Був би мене вбив на місці. Але, зціпивши зуби, розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

Коли я невдовзі пішла до саду знімати прання, застала його там. Сидів надутий, як сич, червоними попареними руками скручував цигарку. Я купую йому тютюн і французький папір «Le Griffon» у Гальперна.

«Дивуюсь, чому ти не вилила на мене гарячого лугу», — процідив крізь зуби Петро. Я перехрестилась.

Він, примружившись, курив і стежив, як я знімаю білизну.

«Треба тобі хлопа, Стефо», — сказав нарешті.

Я розвернулась до нього миттєво — думала, розірву. Аж в очах потемніло.

«Хлопа? А може, продаси мене Ернестові Торну до цирку-вар’єте, Петре?»

«Е… — він цвіркнув слиною набік і знову припав до цигарки, що та аж зашкварчала. — До цирку-вар’єте вас треба було б продавати обох з Аделею. Як сестер з одним серцем, шлунком і печінкою на двох».

Я взяла білизну, яка пахла гарячим вітром, і рушила у бік дому.

«А що, Стефо, підемо разом на виставу до Торна? Там, кажуть, співатимуть і танцюватимуть двоє справжніх муринів з Америки, будуть китайські гімнасти і міс Сімона, королева вогню. Підемо?»

Я не відповіла. Мовчки зайшла на кухню. Наладоване вугіллям залізко якраз добре нагрілося.