Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ перший НАКАЗ БАБУСІ ПЕЖО

— Пиши! Пиши! Не позіхай. Бо так ми й до завтра не закінчимо! На чому ми зупинилися? — Бабуся Пежо рвучко підвела сиву голову і, не чекаючи відповіді Жака, вела далі: — Ну, пиши… «Все, чим ми володіємо, — це невеличка ділянка землі. Чверть її займає город, чверть — виноградник. Оце й усе, що ми маємо. Бачите самі, які ми багаті. Минулого року я зі своєї чверті зібрала винограду якраз на чотири бочки вина й продала його в Парижі за чотири луїдори[1]. Для нашого милостивого короля я з кожної бочки віддала по шістдесят шість ліврів[2], а всього виходить двісті шістдесят чотири ліври».

Бабуся помовчала, замислившися, а тоді знову заходилася диктувати:

— «А ще я сплачую нашому милостивому королю не багато не мало — п'ятдесят два ліври подушної податі та податку за те, що я народилася бідною і не належу до стану аристократів, і ще за те, що розводжу виноград. Усього тільки п'ятдесят два ліври! І це тому, що я стара. Мені, з вашого дозволу, дев'яносто вісім років! Кажуть, що коли я витрачаю на прожиток чотириста ліврів на рік, то повинна заплатити милостивому нашому королю ще двісті. Ось і виходить, як не рахуй, за свою ділянку я плачу на рік двісті шістдесят чотири, та ще п'ятдесят два, та двісті — разом п'ятсот шістнадцять ліврів. Рахувати ж я, слава богу, вмію!»

Бабуся Пежо зупинилася, щоб перевести подих. Жак скористався з цього й розправив затерплі пальці. Але бабуся Пежо була невтомна.

— Я вже не скаржуся на те, що сіль, тютюн, черевики, чепчики — все, що я купую, належить його величності. Але ж чому, хотілося б мені запитати його величність, у сіль, яку мені продають, кладуть усіляке сміття?

Маю я ще одне лихо, панове представники Генеральних штатів. Як на гріх, я живу поряд з великим сеньйором. Чого тільки в нього нема! Є в нього й гарна прудка тварина. Називається вона чи то козуля, чи то олень. І їй, бачте ви, в парку сеньйора мало місця. От козуля й унадилася ламати мою огорожу, жерти мою капусту і мій виноград, гризти кущі! А я не маю права й доторкнутися до неї. Щоправда, пан суддя пояснює, що так і має бути! Адже козулі треба гуляти? Треба! А хіба когось обходить, що в мене шестеро дітей, стільки ж невісток і зятів, та онуки й онучки, а разом двадцять вісім душ! їсти ж усім треба! Тільки не подумайте, що всі ми розміщуємося на моїй ділянці. Якби це було так, то курці не лишилося б місця, де знести яйце. Але ж годівниця в нас таки одна. Оце двох моїх онуків забрали в рекрути. Щоб їх викупити, треба багато грошей — три тисячі ліврів. А вся моя земелька коштує разом сто п'ятдесят. Звідки ж їх узяти!

Вислухайте ж, що вам скаже стара Пежо. Жити мені вже недовго, і я люблю рідну країну і свого короля.

Але якщо нічого не зміниться, ось яку пораду дам я своїм дітям і онукам перед тим, як переселитися в кращий світ. «Ідіть, — скажу я, — шукайте собі інше сонце, іншу батьківщину, де повітря чистіше, а люди добріші. Навіть у тій країні, де живуть людожери, нема такої жорстокості, як у нас».

Усе це я висловила збирачеві податків, коли два тижні тому він прийшов, щоб перевірити, скільки вина налила я у свої бочки. І знаєте, що він мені відповів? До речі, забула вам сказати: мене звуть, або, вірніше, звали, коли я була молодою, Марго. Отож, уявіть собі, він ляснув пальцями й каже: «Марго, що я бачу! — а потім раптом як заспіває:

Сподіваюся, ти від моїх слів апетиту не втратиш, га, Марго?»

Чи бачили ви такого нахабу? Це він мені каже про апетит! Коли це будь-хто із сім'ї Пежо не мав доброго, здорового апетиту? І хіба в ньому справа! Дайте ви, панове, доброго потиличника тому лобуряці, щоб він забув дорогу до нашого «раю»! Помстіться, будьте ласкаві, за бабусю Пежо усім отим охочим лазити по бочках, щоб більше не кортіло! Змусьте їх узятися до діла! Нехай вони гарненько попрацюють руками, а то нині в них руки не ворушаться, так побила їх панська хвороба — подагра. Тоді вони й на шлунки не скаржитимуться, а то, бачте, вони жеруть усе, а перетравити нічого не можуть: ні бульйону, ні бісквітів, ні цукру, анічогісінько з тих наїдків, що нам і не сняться! Зрубайте ж ці непотрібні дерева, вони придатні тільки на дрова!

Був у мене оце нещодавно наш кюре — отець Поль, а він добра душа і завжди за нас заступається. Ось він мене й питає: «Як живеш, чи все гаразд ведеться?» — «Не дуже, пане кюре, — відповідаю я. — Ви й самі знаєте: у мене й у моїх дітей та онуків нема хліба, хоч і працюємо ми всі не покладаючи рук. Ніяк не заробимо й половини того, що нам потрібно». — «Утіштеся, — відповів мені наш добрий пастор. — Незабаром зберуться Генеральні штати, і всі дармоїди, всі захисники соляного закону дістануть по руках. Не буде більше ні чиновників, ні інтендантів, ні подушної та іншої податі, ні податку на виноробство, ні обов'язкових повинностей, ні зажерливих відкупщиків. А якщо олень схоче поласувати вашою капустою, вас не звинуватять, коли й ви поласуєте оленячим м'ясом! Сам король, сам міністр фінансів пан Неккер, парламент, аристократи, городяни, священики — всі погоджуються з цим…»

Бабуся обвела поглядом свою скромну оселю. У вузенькі вікна зазирали зелені гілки крислатих каштанів, що густо порозросталися і затулили собою й без того убоге світло, що ледь пробивалося до кімнати.

— «Але чи може бути, пане кюре, — запитала я, — що мені не доведеться платити податки на вино, капусту і боби? Що сіль і тютюн не коштуватимуть нам так дорого?» — «Запевняю вас, бабусю Пежо, сіль і тютюн будуть вільні від податку». — «А як же наш милостивий король, пане кюре? Адже я люблю короля, і королеву, й пана Неккера, як саму себе, і наших добрих священиків теж. Я волію голодувати сама, аби тільки не бачити, що вони недоїдають. Краще вже я продам свій будинок і садок…» — Бабуся й зараз усміхнулася, пригадуючи, як вона хитро відповіла. — «Та я ж уже казав вам, бабусю, — каже мені наш добрий кюре, — що за нових порядків король матиме не менше, а більше, ніж мав досі. Адже треба скоротити не королеву частку, а отих трутнів і дармоїдів, які його оточують. Отоді народ не буде скривджений і король матиме те, що йому треба — наші відкриті гаманці й щирі серця!»

Тільки-но пішов від мене пан кюре, я впала на коліна, здійняла руки до неба й вигукнула: «Милосердний боже! Зроби так, щоб пан кюре не виявився обманщиком!» Одразу ж покликала свого онука — він у мене великий грамотій — і почала диктувати йому наказ. Хай прочитають його не лише пани члени Генеральних штатів, а й сам милостивий король! Хай знає він правду з вуст бабусі Пежо!

І ще прошу вас, панове, скажіть королю, що ладна без жалю віддати йому двадцять ліврів, якщо я й справді зможу вільно розпоряджатися своєю ділянкою і вбити отого гидкого тонконогого оленя з гіллястими рогами, чи, може, козулю. Досі я платила двісті двадцять, отже, вигадаю собі дещицю. Одне слово, подумайте, панове, про те, що пообіцяв мені пан кюре. Це зовсім не така вже дурниця!..» Постав крапку, Жак. А вгорі напиши: «Наказ». І не тільки панам членам Генеральних штатів, а і його величності, милостивому нашому королю Людовіку Шістнадцятому. «А писав року від Різдва Христового тисяча сімсот вісімдесят восьмого, в місяці квітні під диктовку Маргарити-Сімони Пежо онук її від дочки Анни-Марії Жак Меньє…» Тепер, Жак, збирайся в дорогу!

У дорогу то й у дорогу! Подумки Жак уже давно готовий до далекої і важкої мандрівки в Париж.

Тільки-но в село Таверні, де жили Пежо-Меньє, дійшла звістка про те, що нарешті вперше за сто сімдесят п'ять років знову скликаються Генеральні штати, а отже, є надії на краще життя, бабуся Пежо стала ніби одержима. Населенню запропонували вибрати депутатів. Бажаючі могли передати депутатам накази зі своїми скаргами й проханнями. В селі тільки й розмов було про накази, і хоч оголошено, щоб їх складали по парафіях і по провінціях, бабуся задумала написати депутатам свій особистий наказ. До того ж вона вирішила, що її наказ має прочитати сам король. Це був безглуздий намір, але хто зважиться переконувати затяту стареньку!

Якби в сім'ї Пежо не сталася велика подія, бабуся, мабуть, тільки б погрожувала, але так і не написала б свого наказу. Але те, що сталося, змінило все життя цієї селянської родини.

Старший син Маргарити Пежо, Жюльєн, уже давно жив у столиці і потроху зовсім забув рідне село. Вряди-годи доходили звістки, що він живе розкошуючи, купив книгарню, одружився з парижанкою, вдовою з трьома дочками — Жанетою, Бабетою і Віолетою, яких він удочерив. Раптом надійшов лист. Жюльєн помер, і його вдова, Франсуаза, просить прислати до неї в Париж Жака. Без мужчини їй у крамниці важко, стороннім довіряти не можна, а дочки коли ще стануть на ноги… А втім, хтозна; старшій, Жанеті, скоро виповниться вісімнадцять, не зоглянешся, як вийде заміж. Але ж однаково, зять у сім'ї не те, що чоловіків племінник, — як не кажи, не своя, а чужа кров… А Жакові, якщо він тільки виявиться тямущим, нічого й думати про кращу долю. Він багато чого зможе навчитися. Ні він, ні його батьки не шкодуватимуть, що довірили його майбутнє тітці Франсуазі.

І почалися хвилювання та суперечки в Жаковій родині. Бабуся відразу ж вирішила, що це — слушна пропозиція, а якщо бабуся вирішила, то її зятеві Андре — Жаковому батькові — залишалося тільки підтвердити її слова. Так уже велося. Слабохарактерний Андре Меньє мовчки підкорився волі тещі й дружини, яка успадкувала норовисту вдачу бабусі Маргарити. Але тут сталося непередбачене: від'їздові Жака чинила опір його мати, Марі, і саме з нею довелося повоювати бабусі та онукові, бо Жакові не терпілося вирватися з рідного Таверні в далекий Париж, що так вабив і уявлявся йому казковим. Марі затялася. Докази у неї були переконливі: брат залишив сім'ю у важкий час; Маргариту, свою матір, не підтримував, хоч улаштувався в Парижі добре. Рідного сина не мав, а про племінника ні він, ні його дружина Франсуаза не згадували. А як припекло — давай їм Жака!

Але бабуся була така людина: коли вже щось надумала — не відступиться. Хоч їй хтозна-як не хотілося розлучатися з улюбленим онуком. Частенько вона його сварила, а проте потай усвідомлювала, що він успадкував її вдачу і схожий на неї впертістю та запальним, іноді нестримним норовом.

Так проминула зима, а коли весною знову заговорили, що із скликанням Генеральних штатів далі відкладати не будуть, бабуся вирішила: більше баритися не можна, заразом Жак відвезе і її наказ у Париж. Улітку й дорога буде не така важка, і до чужих людей та до міста легше звикнути.

І Марі, якій цілу зиму не давали спокою ні мати, ні син, змушена була погодитися.

З вісьмох дітей Марі вижили тільки четверо. І Жак був найстарший. Та хоч як він любив батьків, бабусю, братів і сестру, землю Шампані й свій виноградник, думки про майбутню розлуку не викликали в нього смутку. Жак хотів учитися, хотів бачити, як живуть люди за межами Таверні.

До того ж він відчував деяку гордість. Адже він їхав у Париж не тільки для того, щоб заробляти гроші й допомагати своїм. Бабуся визнала, що лише він гідний відвезти її наказ Генеральним штатам. Це доручення не здавалося Жакові важким. Але як бути з королем? Бабуся, як завжди, сказала тоном, що не викликав заперечень:

— Треба, щоб мій наказ прочитав і наш милостивий король. Нехай і він знає, що ми думаємо тут, у Таверні!

Згадка про короля збентежила Жака. Як до нього потрапити? Як передати бабусине послання?

Король у Жаковій уяві був істотою особливою, посадженою на трон самим богом. Міністри й придворні — інша справа, ті можуть бути гіршими чи кращими. Все лихо через них. І нові податки, і те, що не вистачає хліба, і те, що сеньйор дає волю своєму крутому норову. Щоправда, судячи з книг, королі теж бувають добрі й жорстокі. Та про це дізнаються лише після їхньої смерті. «Ох, як добре велося за старого короля!..» — кажуть люди. Або: «Ох, як лютував попередній володар!..» Про того ж короля, який управляє, ніхто не сміє й слова мовити. Ніхто не каже, отож і Жакові не треба. Думати ж він може… Та й як не думати, коли в нього є такий гарний учитель, порадник і друг — сільський кюре, пан Поль! Він навчив Жака спочатку грамоти, а потім і любові та поваги до книжки. Багато сторінок здолав Жак за роки навчання у кюре. І мати, і бабуся не заважали хлопчикові заглиблюватися у читання, коли він мав для цього вільну хвилину. «Та це ж наш добрий кюре велів йому прочитати усі ці книжки!»

А про що вони, чи духовного, чи іншого якогось змісту, їм було невтямки.

І хоч матері та бабусі завжди було ніколи й вони не розуміли латини, обидві залюбки слухали, як Жак напам'ять читає цілі сторінки Біблії, і не втомлювалися ним захоплюватись. Ніколи не забували похвалити й доброго кюре за його милості, що той так добре навчив їхнього Жака.