Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять перший ПОМСТА ПРИЙДЕ РАНО ЧИ ПІЗНО

Пан Біанкур був дуже схвильований. Так, в усякому разі, здалося його лакеєві Люку. Зайшовши до свого кабінету, Біанкур нетерпляче почав стягати рукавички, які забув зняти в передпокої, бо дуже поспішав. Високий комір з пишним, накрохмаленим жабо здавлював йому шию: довелося розстебнути верхній ґудзик. По тому він важко опустився в глибоке крісло, що стояло між бюро й книжковою шафою.

Люк мав рацію. У господаря були причини для хвилювання, і неабиякі. «Коло замикається». Ці слова непомітно для самого себе Біанкур вимовив уголос. Справді-бо, сталося неймовірне: те, що Біанкур вважав похованим навіки й забутим назавжди, раптом спливло на поверхню. Скільки таємних справ учинив він за своє життя, і всі зберігалися в таємниці! І це тому, що в найкритичніші хвилини Робер залишався спокійний і незворушний. І не дивно! Багато років Біанкур почував себе у цілковитій безпеці за спиною всевладної людини — міністра Ламуаньйона і його наближеного Лєже. Все миналося Біанкуру: темні махінації, вписування особистих ворогів у королівські накази про арешти, незаконні операції по продажу зерна, хліба та м'яса, таємні угоди з постачальниками королівського двору… Та ось похитнувся вплив Ламуаньйона. Йому довелося піти у відставку, на якийсь час зникнути з Парижа. Хмари згущалися. Однак небезпека минула, все, здавалося, іде гаразд… Ламуаньйон повернувся до справ, хоч уже не як міністр. Знову біля нього почали крутитися різні люди. Але поміж них Біанкуру вже не знайшлося місця. Лєже забув послуги, які йому робив Біанкур. А хіба ж то не Лєже одержував левову пайку прибутків від махінацій Біан-кура?

Але тепер Лєже злякався: а раптом цей невгамовний третій стан почне перевіряти, як могло статися, що населення сидить без хліба, а зерно, якого не вистачає в країні, таємно пливе за кордон. Хай Біанкур сам виплутується, як знає, з неприємного становища, в якому вони опинилися. Лєже нічим не хоче йому допомагати: адже доказів, що Біанкур діяв за згодою Ламуаньйона, нема. Біанкур у цілковитій розгубленості. І справді, на тих паперах, за які можна зараз жорстоко поплатитися, підпису Ламуаньйона нема. Нема й підпису Лєже. Невже ж він, той, хто не раз дурив інших, потрапив зараз сам у пастку? Де тонко, там і рветься; йому доповідають, що в Пале-Роялі якийсь негідник виспівує куплети. В тих куплетах йдеться про те, що французький народ голодує, а зерно тим часом вивозять в Англію. Добре, що поки що не називають його імені. Але хто поручиться, що завтра новий куплетист не присвятить вірші особисто йому? А останньою краплею, що переповнила чашу, був лікар Мерен. Йому Біанкур не раз довіряв своє життя, і все обходилося гаразд. Та треба ж було, щоб сьогодні, як завжди, уважно оглянувши хворого, лікар сказав, що необхідно пустити кров.

— Ну що ж, коли треба, то пускайте, — байдуже погодився Біанкур.

Та коли лікар з ланцетом в руках схилився над хворим, той раптом голосно закричав:

— Ні, не треба, не треба! Я не хочу! — І затулився руками.

— Чому? — здивовано запитав Мерен.

— Не треба! Не треба! — повторював Біанкур. Уважаючи, що це примхи хворого, лікар не наполягав.

Тим часом Бінкур боявся зізнатися самому собі, що його налякало. Звідкись з глибини пам'яті виплив зненацька спогад. У ранній молодості Біанкур, який і тоді вже відзначався огрядністю, зненацька захворів. Його кращий друг, лікар, стурбувався. Друг — так! На той час він ще був його другом, хоч Робер уже заніс над ним ніж. І от Фірмен — так звали лікаря — пустив йому кров. Робер дуже ослаб і тремтячим голосом запитав: «Я втрачаю сили, це так і має бути?» Фірмен засміявся: «Зрозумій, ти — мій кращий друг. Якщо я ризикнув лікувати тебе, то не сумнівайся ані хвилини у твоєму зціленні. А щоб ти був зовсім спокійний, ади зараз побратаємося з тобою!» Фірмен схопив ланцет, яким щойно пускав йому кров, спокійно розрізав собі палець і помастив свіжу ранку кількома краплинами крові з руки Робера: «Тепер ми брати навіки!» При цьому Фірмен сміявся тим особливим сміхом, який властивий людям здоровим і безстрашним, що люблять життя і в той самий час нехтують чи не найголовнішим — страхом смерті.

І тепер знову ланцет в руках лікаря!

Біанкуру здалося, що крізь риси обличчя схиленого над ним Мерена проглядають давно забуті риси Фірмена Одрі.

Біанкур згадував, і його проймав дрібний дрож.

Як же все сталося? Що змусило його зрадити друга? Страх перед розплатою за спільні «прогрішіння»? Так, з-поміж інших причин був і страх, що відкриються імена авторів памфлета. Та не тільки це. У хвилину тверезих роздумів Біанкур зрозумів, що йому глибоко байдуже, прочитає народ правду про пані Помпадур чи ні. Азарт, що його охопив, коли він сам уперше запропонував Фірменові видрукувати брошуру в Англії, звітрився. Адже він гадав, що книжка принесе великі доходи, що потім буде привільно жити, не лічити копійки, не канючити їх щоразу в батьків.

Якщо пригадати зорю його дружби з Фірменом, то слід визнати, поклавши руку на серце, що в глибині душі він завжди трохи заздрив цьому щасливчику. Їх звела колись і зблизила любов до книг. Книголюбом Робер залишився на все життя. Обоє були молоді, життєрадісні, обоє почували себе щасливими. Фірмен не мав ні копійки за душею. Роберові батьки, хоч і не були багатими, мали середній достаток. Фірмен мав добрі успіхи в навчанні. Роберові наука давалася важко. Удача супроводжувала Фірмена в усьому, щастя завжди усміхалося йому. Робер полював за багатою нареченою і для цього вдавався до всіляких хитрощів. А фірмена красуня Ежені покохала на все життя. «Фірмену завжди в усьому таланить. Ось і Ежені готова піти за ним хоч на край світу. Але я краще знаю життя. Я доведу Фірмену, що жодна жінка не встоїть перед золотом!» І він почав залицятися до Ежені. Та красуня лише сміялася з нього. Тим часом Робер не на жарт закохався у Фірменову наречену. Тепер він зненавидів свого друга.

Як навмисне, Фірмен сповістив його: «Поліція натрапила на наш слід. Треба придумати, куди заховати паки видрукуваних брошур. Тільки не в Ежені. Жодна волосина не повинна впасти з її голови. Ти знаєш, що королівські посіпаки не милують ні жінок, ні дітей. Нам же з тобою загрожує Бастілія».

Бастілія! При цьому слові жах охопив Робера. Уночі він прокидався, вкритий холодним потом, не вірив, що лежить на власній постелі у власній кімнаті, а не на солом'яному ложі в тюремній камері. Вдень від кожного шереху він тремтів, йому здавалося, що за ним прийшли. «Пропади все пропадом! Що мені король, пані Помападур, Фірмен? Я хочу жити й вибуваю з гри поки ще не пізно!..» Багато років по тому Робер намагався заспокоїти свою совість: «Фірмен сам розумів, що йому загрожує Бастілія. Якби навіть не моя допомога, він все одно рано чи пізно потрапив би до тюрми…»

Послуги, які робив Робер, цінуються дорого. Правда, Ежені лишилася непохитною і після зникнення Фірмена. Тим часом люди, які завербували Робера, вимагають від нього нових послуг. Адже в Парижі раз по раз з'являються памфлети, брошури, вірші, спрямовані проти двору, а іноді й проти самого короля. Треба дізнатися, хто їх пише, хто друкує. Добре! Робер згоден! Він не гребує будь-якою роботою. Якщо треба пише доноси, якщо треба — переодягнений змішується з натовпом, слухає, спостерігає. Але за це він хоче одержати інше ім'я, дворянство, карету з гербом. Він їх одержує. Тільки Ежені, як і раніше, не пускає його й на поріг. Він приїздить ще й ще раз… «Вона збожеволіла», — кажуть йому люди, які добровільно взяли на себе турботи про неї.

Біанкур схопився за голову. «Так, Фірмен був такою людиною, що, покохавши, Ежені вже не могла його забути». Фірмен! Ежені! Як давно все це було! Не треба згадувати! Пуайє він чи Біанкур — все одно, чимало сліз пролито з вини того й іншого. Але ці сльози його не хвилювали. Скільки облич змінив він за цей час: сьогодні — поважний чиновник, завтра — торговець, наступного дня — актор. Сьогодні у нього при боці висить шпага, а ввечері, дивись, він уже носить брижі — туго накрохмалений комірець, натягнутий на дротику. Ось він під личиною писаря з довгим волоссям, ось — піхотинець зі шпагою. А завтра вже прогулюється по бульварах і Новому мосту, спираючись на палицю з золотою масивною головкою. І хто з парижан повірить, що це одна й та ж сама особа. Парижани знають, що місто кишить королівськими шпигунами, але й не підозрюють, що їх цілий полк, лише одягнені вони всі по-різному і міняють свій зовнішній вигляд мало не щодня. Так, Біанкур ні від чого не відмовлявся, виконував усі доручення. Зате йому було надано свободу й можливість вершити значні фінансові операції. Він хотів грошей, багато грошей, і він їх мав. А коли треба було прибрати з дороги ворога, йому давали накази в запечатаних конвертах — чистий аркуш паперу, який таїв у собі страшну долю для будь-якої людини.

Що ж, тепер усе минулося, все давно забуто! Робера вже не турбувала доля Ежені, а Фірмена проковтнула Бастілія, де він скінчив чи скінчить свої дні. То чого ж тіні цих забутих людей — тіні минулого — знову блукають тут, не дають йому спокою?

Виїхати скоріше! Ось що йому лишилося. «А після мене хоч потоп!» — повторив він знамениті слова ЛюловікаХV.

Біанкур натиснув кнопку. У дверях з явився Люк.

— Попросіть до мене пана Гійома. І негайно!

До кабінету зайшов секретар. Він і не здогадувався про душевний стан свого хазяїна.

Ледве відповівши на привітання Гійома, Біанкур мовчки вказав йому на стілець і багатозначно запитав:

— Ви маєте новини?

Секретар заперечливо похитав головою.

— Ну, а в мене новини є, і погані.

Секретар насторожився.

— Сподіваюся, це не завадить вашому від'їзду?

— Я теж сподіваюся. Але все може змінитись останньої хвилини. Справа в тому… — Біанкур роззирнувся. — Я гадаю, ні Люка, ні Моріса нема поблизу, і я можу говорити з вами цілком відверто.

Секретар мовчки підійшов до дверей, визирнув і, переконавшись, що їх ніхто не підслуховує, повернувся і шанобливо мовив:

— Я уважно слухаю.

— Якимось чином у Парижі стало відомо про нашу операцію… продаж партії зерна в Англію. Коли я кажу: в Парижі, я маю на увазі крамарів, ремісників, цих горланів стряпчих і всіх тих, хто тиняється без діла, а отже, завжди скаржиться на голод… Тому я вважаю доцільним прискорити від'їзд. На жаль, сам я не встигну закінчити всі справи, дещо доведеться доручити вам…

Обличчя Гійома витяглося.

— Пробачте, я хочу вас запитати. Чи вважаєте ви, що, залишаючись у Парижі, я буду в безпеці?

— Ви не можете виїхати, кинувши всі справи. Та й куди ви могли б виїхати?

— Та хоч би до мого батька, в Бретань.

— Боюся, що це неможливо. Залишилося зробити ще дуже багато. Цей клятий адвокат Карно і його помічник Адора затягують продаж мого особняка й маєтку в Провансі. Я не настільки їм довіряю, щоб дозволити закінчити справу без мене. Тут треба пильнувати та пильнувати… Я вважаю, що ви якраз і заміните мене. До речі, даремно ви гадаєте, що в Бретані спокійно. І там бунтують селяни…

Гійом мовчав.

— Певна річ, ваші послуги будуть оплачені в подвійному, в потрійному розмірі…

— Я не маю сумніву у вашій щедрості, пане Біанкур. Але я боюся, що моє життя опиниться в небезпеці. Моє ім'я надто міцно зв'язане з вашим. Ви людина самітна, вам важко зрозуміти мої побоювання. Я ж маю сім'ю: дружину, сина…

— Звідки це ви взяли, що ваше життя справді в небезпеці?

— Сьогодні ніхто не почуває себе в безпеці. Ні для кого не таємниця, що війська стали не дуже надійні. Розраховувати можна тільки на іноземних солдатів. Ви чули, що сталося цими днями в казармі Сен-Марсель?

— Ні, не чув.

— То послухайте. Кілька рот національних гвардійців, невдоволені тим, що їх примушують іти проти «французького народу», як вони кажуть, самовільно пішли з постів. Незважаючи на те, що офіцери намагались їх затримати погрозами й добрими словами, вони пішли в кафе на вулиці Вожірар і продовжували там мітингувати. Дізнавшись, хто вони такі, публіка привітала їх і заплатила за все, що вони в цьому кафе випили… Вас це не лякає?

— Усі ці казки аж ніяк не стосуються наших з вами справ.

— Так, але солдати говорили, що вони покликані охороняти короля, а не воювати з народом.

— Ну, це вже занадто! Я вважаю, що їх все ж таки закличуть до порядку. У незаперечній покірності солдат зацікавлене все населення. Певна річ, я не маю на увазі бунтівників.

— Справді, відбувається щось незвичайне. Я ніяк цього не второпаю… Із сіл в Париж приїжджають власники маєтків, бо теж бояться бунтів. А звідси багато хто втікає за кордон, вивозячи з собою коштовності… І ви теж поспішаєте залишити Париж. Та й пан Ревельйон, кажуть, ще не повернувся з Бельгії і чекає там, поки Париж вгамується.

Та Біанкур не слухав свого секретаря і вів далі, немов би відповідаючи на власні думки:

— Коло звужується, Гійоме. В Парижі закони диктують якісь нові люди… Що б там не було, я маю негайно залишити місто. Розумієте? Я вже казав вам, що збираюся виїхати порожняком, без нічого. Моя бібліотека, — тут Біанкур важко зітхнув, — єдина моя втіха, тепер стала мені завадою. До речі, той хлопець більше не приходив?

— Який хлопець? — Гійом насилу повернувся від своїх нерадісних думок до не менш сумної дійсності. — Та отой букініст… Він справляє гарне враження. Можете трохи йому поступитись… І поведінка, й розмова пана Біанкура робилися дедалі незрозуміліші Гійому. А він же уявляв, що знає свого хазяїна, як ніхто інший. Вперше за п'ять років служби він бачив його неуважним і навіть розгубленим.

— Перейдемо до діла, — своїм звичним сухим тоном сказав Біанкур. — Почнемо зі справи з зерном. Вона найбільше мене непокоїть.

До кабінету нечутно зайшов Люк. Він ніс на маленькій срібній таці запечатаний конверт.

Недбалим жестом Біанкур узяв листа, не поспішаючи його розкрити. Як ділова людина, він вважав за краще закінчити спочатку одну справу, а вже тоді братися за наступну.

Умостившись за своїм бюро поряд з секретарем, Біанкур витяг із шухляди відомості на поставки й узявся їх переглядати разом з Гійомом.

— Цифри ви повинні про всяк випадок запам'ятати. Але у розмові з англійцями робіть вигляд, що відомості у вас… — мовив Біанкур.

— А де ж вони будуть?

— Який ви наївний! Їх треба знищити…

— Знищити відомості?!

— Звичайно, знищити! Як ви не розумієте простих речей! Уже були напади на застави, вже зупиняли підводи і захоплювали зерно, яким вони були навантажені. То невже вам не зрозуміло, що цей горезвісний «народ» не може схвалювати те, що зерно тече за кордон! А вам раптом забажалося зберігати докази наших справ з Англією… І взагалі, що вас лякає? Ви були набагато сміливіші, коли треба було прибрати з дороги ювеліра Кристофа чи вписати в наказ про арешт ім'я Ледрю…

Обличчя Гійома пересмикнулося.

— Тоді я був не сам… Ви наказували, я виконував. А зараз ви хочете залишити мене самого, та до того ж ще, коли, як ви самі кажете, в місті неспокійно.

— Я вважаю, що вам навіть легше буде впоратись самому… — Кажучи це, Біанкур недбало розрізав конверт срібним ножичком. Так само недбало він витяг з конверта складений вчетверо аркушик паперу. — Я вас слухаю, можете говорити далі.

Та, глянувши на свого патрона, Гійом онімів, і слова завмерли в нього на вустах. Біанкур побагровів, щоки його надулися, злилися з підборіддям і нависли зморшками над коміром. Він розтулив рот, ніби йому не вистачило повітря. Рука, що тримала лист, так тремтіла що аркушик хилитався, як од вітру.

— Пане Біанкур, що з вами?!

— Води! — прохрипів той.

На поклик Гійома прибігли Люк і Моріс. Взявши пана Біанкура попід руки, лакеї відвели його в спальню.

Гійом ледь дочекався, щоб слуги вийшли. Залишившись у кабінеті сам, він швидко схопив лист, що випав з рук Біанкура, і, боячись, аби той не похопився і не прислав за ним, почав квапливо читати.

У листі було лише кілька слів. Почерк крупний, не схожий на почерк ділової людини, якій доводиться часто й багато писати.

Ось що прочитав Гійом:

— Дивно, — пробурмотів Гійом.

Він ледь устиг вкласти лист у конверт, як на порозі з'явився лакей.

— Пан Біанкур опритомнів і питає, де лист, — доповів Люк.

— Слава богу, що пану Біанкуру краще. А лист ось. — І, мов нічого й не сталося, Гійом подав Люку лист. — Коли хазяїн мене питатиме, скажіть, що я працюю в канцелярії. — І Гійом вийшов з кабінету.

«Що б це могло означати? Які ще справи в нього на совісті, окрім тих, що я знаю? Чому Пуайє? Звідки в нього це подвійне прізвище? Я знаю про багато злочинів, якими обтяжена його совість. Але хто такий Одрі, якого він, очевидно, прибрав з дороги в такий же спосіб, як при мені прибрав Кристофа і Ледрю та й інших. Ні, мабуть, його таки загнали на слизько. Але якщо так, перший, кого він кине у вир небезпеки, буду я. Що ж мені робити?..»