Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ тринадцятий СПІВУЧА СОРОКА

Коли Жак, підійшовши до маленького будиночка, що притулився поміж двома великими, несміливо запитав воротарку, чи живе тут пані Лефлер, та подивилася на нього пильно й відповіла запитанням:

— Співуча Сорока?

Він ствердно хитнув головою.

У просторій кімнаті, до якої його провели, майже не було меблів. Усю обстановку складали кушетка і маленький столик, на якому купою були накидані клапті якоїсь шовкової матерії, мотки ниток різних кольорів, обривки різноманітних стрічок. Проте в кімнаті було дуже чисто. Чепурною була й жінка, що сиділа край столу з шиттям в руках. Була вона маленька на зріст і мала вигляд майже дитини. Та, придивившись, Жак побачив зморшки на дитячому личку, рум'яному, але схожому на печене яблуко. Коли Жак наблизився, жінка підвела на нього прозорі, майже лялькові очі. І лише зараз Жак помітив, що по підлозі ходить сорока, поважно позираючи чорними намистинками-очима.

— Ви до мене? — запитала жінка молодим, ледь надломленим голосом. Либонь, щось у Жакові — чи його юність, чи стриманість манер — викликало її прихильність і довіру. — Ви друг Фірмена? Це він вас прислав?

Не чекаючи відповіді, жінка заговорила швидко-швидко, щохвилини втрачаючи зв'язок між думками й словами:

— Ви, мабуть, училися разом з Фірменом… Я так боялася, що він захворіє. Там холодно, дуже холодно… Я хотіла вишити йому хустку на шию. Ви знаєте, коли болить голова, дуже добре тримати її в теплі… я завжди це говорила Фірмену… — Жінка раптом засміялася зовсім свідомо й додала — Ще тоді, коли я не була Співучою Сорокою.

Мовби вторячи своїй господині, сорока на підлозі видала якісь дивні гортанні звуки, і Жакові стало ніяково від усього цього оточення. «Що за чортівня?» — подумав він.

— Ви говорили про Фірмена, — несміливо нагадав він Ежені. — Скажіть, давно ви його бачили?

Обличчя Ежені стало надзвичайно серйозним.

— Він зі мною весь час, завжди, — відповіла вона. — І нікого іншого я не чую. А він говорить. Тільки інші не догадуються. Але нехай цього не знає той… з порожніми очима. — Вона наморщила чоло й суворо насварилася пальцем невідомо кому, можливо, тому, хто їй увижався позаду Жака. — Вони вирішили, що коли заховали Фірмена туди, то його нема на світі… Габі, замовкни! — звернулася вона до сороки. — Ти знову заглушуєш його голос. Він прийшов, а ти співаєш…

«Тільки в голову божевільної може прийти така нісенітниця — «людина з порожніми очима». Що це означає — порожні очі? Куди вони поділися, якщо вони порожні?! — подумав Жак. — Хто ця людина з порожніми очима? І як дізнатися, де Робер? Лахмітник сказав, що друг Фірмена був товстий, а з обличчя непримітний… То ж чи легко шукати чоловіка за такими прикметами?»

— Скажіть, а пан Робер… — почав був Жак, але при згадці цього імені Ежені охопило невимовне хвилювання і її обличчя спотворилося від гніву.

— Робер! Я його прокляла! Він повинен зникнути з лиця землі!..

І вона почала повторювати якісь безтямні слова. Усі Жакові спроби повернути її до дійсності не мали успіху.

Ще з півгодини такої безладної мови Ежені, і Жак зрозумів, що він нічого від неї не доб'ється.

Попрощавшись з швачкою, яка люб’язно простягла йому маленьку, висохлу ручку й запросила приходити Жак вийшов з кімнати на вулицю. Сонце світило, і на сірій поверхні стін грали відблиски його променів. Сумна вуличка мовби ожила, і будинки тепер не видавалися такими похмурими й одноманітними. Жак постояв якусь хвилину в роздумі. Зі східців гучно зійшла воротарка.

— Ви вже були в пані Ежені? — з цікавістю запитала вона.

— Так, — відповів Жак.

— Ви не племінник її? Пан Моріс?

— На жаль, ні.

Вона весь час говорить про свого племінника Моріса, сподівається, що він прийде, провідає її. А він і очей не показує. Ми починаємо думати, що нещасна просто все вигадала, а його й на світі нема… Яка ж вона нещасна!

«Доля сама йде мені назустріч! — зраділо подумав Жак. — Зараз я про все довідаюсь». І ввічливо, як тільки міг, він зняв капелюха — так робили молоді люди вишуканого товариства в Пале-Роялі, вітаючись з дамами.

— Пробачте мені, добродійко, але я дуже хотів би дізнатися дещо про пані Лефлер. Скажіть, чи давно вона тут живе?

— Я, звичайно, чимало могла б розповісти про неї, тільки тут якось не дуже зручно, — охоче почала воротарка. — Відтоді, як загинув її наречений Фірмен, вона й оселилася тут. О, це довга й сумна історія!..

— Добродійко, — схвильовано мовив Жак, — присягаюся вам, що я порядна людина і вам не доведеться шкодувати, що ви мені довірились!.. Благаю вас, не відмовтеся зайти зі мною он у те кафе, навпроти, і випити чашечку кави!..

Жак з хвилюванням подумав, що досі йому ще ніколи не доводилося запрошувати когось в кафе, і ось зараз він зайде туди вперше, та ще у супроводі незнайомої літньої жінки.

Воротарка не примусила себе довго просити.

— Зараз збігаю додому, трохи причепурюся… — кокетливо сказала вона.

І справді, за хвилину вона з'явилася з гарною мереживною хусткою на плечах.

— Як вас звати, молодий чоловіче?

— Жак Меньє.

— Гарне ім'я! А мене в кварталі називають тітонькою Мадлен, хоч, їй-богу, я ще не така стара, щоб бути загальною тітонькою. Та я не заперечую, адже мене тут люблять… А це дуже важливо!

Поки тітонька Мадлен бігала причепурюватися, Жак встиг перелічити гроші і зважити, чи вистачить їх на частування його супутниці. На своє задоволення, він упевнився, що вистачить не лише на чашку кави, а ще й на мигдальне печиво.

Сидячи навпроти Жака за столиком і п'ючи маленькими ковтками каву, яка ще парувала, тітонька Мадлен почала неквапливу розповідь:

— Вона оселилася в цьому будинку ще до того, як я стала тут воротаркою, а працюю я уже тридцять літ. Але коли я сюди прийшла, то тільки й розмов було, що про її горе та нещастя… Кажуть, багато хто домагався руки Ежені Лефлер. Особливо наполегливими були Фірмен Одрі та один дворянин. Та хіба міг той дворянин зрівнятися з Фірменом! І вже був призначений день, коли Фірмен мав повести Ежені до церкви й стати її чоловіком. Але суперник закликав на допомогу підступність та зраду. Що він зробив, нікому невідомо, тільки напередодні весілля Фірмена повезли в Бастілію. Ежені була невтішна. Незадовго перед тим, як потрапити в тюрму, Фірмен подарував своїй нареченій сороку — не цю, звичайно, іншу — і запевняв її, що вона співає. А втім, кажуть, та й справді співала. Ну, а потім, уже не знаю, як і коли, Ежені зовсім втратила розум… Кажуть, нещастя сталося з нею після розмови з цим самим дворянином. Вона завжди була скромницею, і їсть та п'є не більше, ніж сорока. Коли ото перша сорока померла, сусідка пані Валентен — добра душа — купила їй іншу, а нещасна й не помітила підміни. Відтоді так уже повелося: всі ми, хто живе в цьому будинку, даємо хто скільки може й стежимо, щоб Ежені не залишилася без сороки. Адже ж друзів у неї — лише сама ця птаха! Ніхто до неї не заходить, а того дворянина, кажуть, вона вигнала, коли зник Фірмен. Навіть імені його ніколи не згадує. Дарма що божевільна, тільки й говорить, що про свого Фірмена.

Бува, вона згадає, скаже щось, а що — зрозуміти важко. Говорить про якісь книжки, про те, що в усьому винуватий підступний друг…

— А ви знаєте його ім'я? — запитав Жак.

— Ні я, ні будь-хто інший. Вона хоч і несповна розуму, остерігається називати свого загубника. А в квар. талі у нас кажуть, нібито він невдовзі після нещастя виїхав чи то до Англії, чи в інші далекі заморські краї… І нікого в неї нема! Так і живе вона… І ми її не кривдимо.

— Скажіть, вона ніколи при вас не вимовляла імені Робер?

— Ні, щиро вам говорю, ні цього, ні іншого імені я не чула. Ага, забула вам сказати, що в неї золоті руки. Вона робить дуже гарні наколки із стрічок і квіти з шовкових клаптиків; багаті дами беруть їх нарозхват. Так що вона навіть заробляє трохи, але гроші їй не потрібні… А ви, молодий чоловіче, чим займаєтесь?

Поговоривши ще трохи про те про се з тітонькою Мадлен, Жак послався на те, що йому час у крамницю, і розпрощався з нею.

Розповідаючи про свою пригоду мешканцям будинку, тітонька Мадлен не могла нахвалитися вихованим юнаком, з яким їй випало познайомитися. Вона навіть висловила надію, що бідолашній Співучій Сороці стане легше жити, якщо нею зацікавився такий чоловік, як Жак.

А Жак з сумом розмірковував про те, що побачення з Ежені не дало нічого. Робер? Товстий, з лиця непоказний… Скільки таких Роберів ходить по Парижу? А ще… що це за порожні очі?..

Тітка Франсуаза не любила, коли Бабета сідала за книжку.

— Тільки очі псуєш! Краще візьми вишивання!

У Бабети душа не лежала до рукоділля. Вона ніколи не суперечила матері, але й не поступалася їй. Жанета й Віолета сварилися з матір'ю, грубили, плакали, але завжди врешті решт робили так, як хотіла вона. А Бабета здавалася поступливою і м'якою, та Франсуаза з подивом говорила: «Отже, ти таки знову зробила по-своєму!»

Тому, коли Франсуаза, яка була сьогодні в поганому настрої, зажадала, аби дочка взялася за рукоділля, Бабета відклала книжку вбік. Не кваплячись, вона дістала вишивання. Вже багато тижнів вона всюди носила за собою наполовину вишиту шовками наволочку на подушку і кольорові мотки шовку.

Жанета про щось замріялася, сидячи за вишиванням такої самої подушки, яка різнилася лише тим, що наволочка в Бабети була оранжева, а в Жанети — бузкова.

— Не розумію, куди завіявся Жак! — промовила спересердя Франсуаза. — Уже давно б йому час бути дома! Ні, безумовно він останнім часом взяв собі волю і не так старанно ставиться до справ, як спочатку… Він звик, що ми до нього занадто поблажливі. Особливо ти, Жането… Так, так, ти! Не дивися на мене так, ніби тебе це не торкається. Завжди ти зі своєю похвальбою: «Добре, що Жак продав те, зробив те, тепер можемо дозволити собі дещо зайве…» Та ти теж, Бабето: «Братик — те та братик — се!» Можна подумати, що без нього ми й справді не можемо обійтися… Ось що: від завтрашнього дня я заведу нові порядки — ніякої біганини, ніяких відлучок! Тільки з мого дозволу! Хай сидить з ранку до вечора в крамниці, як інші. А коли буде на те потреба, я сама його пошлю…

Бабета насторожилася. Вона відірвалася на мить від рукоділля, щось поміркувала і, притуливши палець до губів, таємниче поглянула на матір, потім на Жанету. Франсуаза відразу ж зрозуміла, що Бабета хоче залишитися з нею наодинці.

— Жането, пошукай у прихожій і на кухні, чи не залишила я ключі. Не можу пригадати, куди я їх поклала.

— Ой, мамусю, яка ви, далебі, неуважна стали! — відповіла Жанета невдоволено. Їй не хотілося підводитися зайвий раз, але не послухатися матері вона не сміла.

Тільки-но Жанета вийшла, Бабета зашепотіла:

— Ви лаєте Жака за те, що його довго нема… А знаєте, куди він бігає? Він хоче зробити вам сюрприз: домовитися про те, щоб найняти додаткове приміщення для нашого кабінету для читання. І ви знаєте де? У самому Пале-Роялі!

— Що ти кажеш! Але ж це дорого коштуватиме.

— Не турбуйтеся, матусю. Жак не гірше від нас з вами знає, що дешево, що дорого…

— Ти маєш рацію, — знехотя погодилася Франсуаза. — Але навіщо ці вічні секрети?

— Я вже вам сказала, що Жак хоче зробити сюрприз. До того ж не все ще підготовлено і рано говорити. А Жанета така балакуча — вона не втерпить, бовкне тому ж Горану, а якщо справа зірветься, пан Горан може подумати, що ми його навмисне обдурили.

Щоки Бабети палали. Вона сама не змогла б пояснити, звідки в неї беруться слова, чому так легко плететься щойно створена нею вигадка.

— Ну і голова у нашого Жака! — сказала задоволена Франсуаза. Вона рідко хвалила кого-небудь, але зараз не приховувала, що нове Жакове бажання припало їй до душі. — Він для нас справжня знахідка! — І, помітивши Жанету, яка здивовано зупинилася на порозі, зачувши материні слова, Франсуаза додала: — Так, так, я говорю про Жака. Нічого перед ним дерти носа. Ну й голова у нього! Він далеко піде. Як він схожий на покійного Жюльєна!

Бабеті випала важка задача: попередити Жака про свою вигадку, перехопити його, коли він з'явиться, і зробити це до того, як його побачить мати. Вона очікувала Жака на кухні, через яку він проходив до своєї комірчини.

— Іди сюди! — таємниче покликала його Бабета. — Мама дуже сердилася, що ти знову зник так надовго. А перед цим ти затримався у цієї Ежені… І головне, мама пригрозила, що зовсім не відпускатиме тебе з дому. Як же ти зможеш тоді продовжувати свої пошуки? Хтозна, куди тільки тобі ще доведеться ходити, щоб знайти племінника отця Поля… Ось я й сказала мамі, я вигадала…

— Що ти вигадала? — хвилюючись, запитав Жак.

— А ти не сердитимешся, братику?.. Я сказала, що ти ведеш переговори, щоб найняти в Пале-Роялі додаткове приміщення для абонементу…

— Звідки ти це взяла?

— Пам'ятаєш, ти казав, що наша вулиця глуха, торгівля не може добре вестися, і згадав про Пале-Рояль… Я й вирішила, що це буде найвірогідніше, і сказала… Ти не турбуйся, хай з цього потім нічого й не вийде, та зараз матуся повірила. І не просто повірила, зовсім перестала сердитись і тільки повторює: «Ну і голова у нашого Жака! Увесь вдався в покійного Жюльєна!»

— Бабето! — Жак схопив дівчину за руку. — Яка ж ти… винахідлива! — На обличчі його світилися вдячність, ніяковість і розгубленість.