Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ шостий ТАК ОЦЕ ПАРИЖ?!

— Так оце Париж?! — з подивом і розчаруванням вигукнув Жак, коли диліжанс струсонуло так, що всі пасажири мало не попадали зі своїх місць.

— Приїхали! Виходьте! — гукнув кучер, на ходу збираючи поклажу, що попадала.

У диліжансі почалася метушня. Кожен намагався відшукати свій багаж, відв'язати од верхньої поперечки сумку, саквояж, кошик. Увесь Жаків скарб був при ньому, тому він перший опинився біля виходу. А Шарль забарився: дворянин, виходячи, штовхнув своєю кліткою стару, речі її розсипалися, вона здійняла лемент, і Шарль кинувся їх збирати.

Зістрибнувши з високої приступки просто у велику калюжу, Жак зупинився як стій.

Було чого дивуватися: напередодні йшов дощ, і на вулиці була непролазна грязюка. «Зовсім як у нас у Шампані», — подумки визначив Жак. Темно, лише де-не-де блимне тьмяне світло ліхтаря, а за два кроки майже нічого не видно. Бозна, куди ступнути. А кучер же сказав, що диліжанс зупиниться у самому центрі міста. Гарний же Париж, якщо він такий, яким постав перед Жаком на перший погляд!

Удалині Жак невиразно роздивився високі будинки, деякі навіть на чотири-п'ять поверхів; про них він чув, мріяв побачити їх. Та це вдалині, а тут темні, вузькі вулиці. Жак огледівся і побачив маленькі, брудні, що ніби вросли в землю, будиночки, вкриті черепицею. Здається, ніхто в цих будиночках не живе, у них самі тільки майстерні — столярні, ковальські, слюсарні. Двері прочинені і, незважаючи на пізню годину, в майстернях не припиняли роботу.

Забувши про Шарля, Жак несвідомо пішов вулицею. Його тягло далі, вперед. Кортіло дізнатися, що там, за рогом, і вже не здавалося так темно.

Скільки вулиць і майданів минув Жак і скільки спливло часу відтоді, як він необережно розлучився з Шарлем, Жак не помітив. В одній руці він тримав клуночок, а другою стискав адресу тітоньки Франсуази. Не довіряючи сам собі, він завчив її напам'ять: Сент-Антуанська вулиця, сімнадцять. Та зараз він найменше за все думав про те, щоб знайти крамницю тітки.

Що далі він ішов, вистукуючи по камінню важкими дерев'яними черевиками — сабо, то більше дивувався рухові на вулицях. На тій, куди прибув диліжанс, було зовсім малолюдно. А тут люди ішли, їхали на звичайних візках і в розкішних каретах, запряжених парою, а то й четвериком коней. Поряд з простолюдинами Жакові зустрічалися вишукано вбрані парижани, і, сп'янілий від цієї незвичної для нього метушні, він задоволено думав: «Так, це Париж! Це справді Париж!»

Несподівано він опинився перед сірим кам'яним громаддям. Вісім похмурих, важких веж неначе насунулися на нього. Неприступні стіни. Варта. Серце Жакові стислося. Перед очима постав кабінет отця Поля. Стіна, на ній засохлі квіти, що вінчають портрет Фірмена Одрі.

— Що це? — запитав він уголос, хоча й знав, що почує у відповідь.

— Ех ти, тютя! Питаєш! Та це ж Бастілія!

Вимовив ці слова кремезний чоловік у робочій блузі. Він підійшов упритул до Жака, і на Жака сяйнув ясний погляд широко розставлених сірих очей. Жак відповів незнайомцеві довірливим поглядом.

— Я, далебі, знав, що Бастілія тут, і в Парижі від неї ніде не сховаєшся, — сказав він щиро, — але я не гадав, що побачу її отак зненацька.

— А я тобі ось що скажу, друже, побачити її зовні краще, ніж ізсередини, — засміявся незнайомий.

Жак теж засміявся у відповідь.

Він ледь відірвав погляд від веж Бастілії, немовби його притягало до них магнітом. Тільки тепер він згадав про Шарля. Як же це він зовсім забув про нього, загубив! А ще набивався йому в друзі! Що подумає про нього Шарль? Адже Жак навіть до ладу не дізнався, де той живе, як його прізвище. Щоправда, Шарль таки додумався, взяв його адресу. Та чи розшукає він Жака? Чи потрібний йому сільський хлопець, випадковий знайомий по диліжансу, тут, в Парижі? До речі, а де папірець з адресою тітки Франсуази? Задумавшись, Жак запхнув його невідомо куди. Він довго порпався в кишенях. Зник! Коли ж нарешті він знайшов його у себе за вилогою, то побачив, що той незнайомець, який так припав йому до душі, ще тут і весело на нього позирає.

— Скажіть, добродію, — звернувся до нього Жак, — що це за вулиця і чи далеко звідси до Сент-Антуанської вулиці?

— Ми з тобою стоїмо зараз на вулиці Сент-Антуанського передмістя, а я живу якраз там, куди тобі треба. Ходімо разом! Сент-Антуанська вулиця, яку ти шукаєш, починається он там, за рогом.

Дорогою Жак дізнався, що незнайомця звуть Мішель Гамбрі, що він фарбар шпалер на фабриці Ревельйона і добре знає родину дядька Жюльєна, бо живе по сусідству.

Будинок, де мешкала тітка Франсуаза, нічим не вирізнявся з-поміж інших, серед яких стояв.

Жаку відчинили не відразу. Оглянувши його забризканий багнюкою одяг, сабо, що лишали на чисто вимитій підлозі мокрі сліди, жінка, яка впустила його, суворо запитала:

— Що тобі тут треба?

— Мені треба бачити пані Франсуазу Пежо, — несміливо відповів Жак.

Лише зараз він відчув, як вабить його тепло, що пливе з кімнат цього дому.

— А навіщо вона тобі знадобилася? Франсуаза — це я!

— Тьотю Франсуазо!

— Ти — Жак! Так відразу б і казав! Та ти зовсім брудний!

Не виявляючи жодних родинних почуттів, тітка Франсуаза дала Жакові вмитися, звеліла почистити одяг, забруднені панчохи. Заклопотано оглянувши юнака з ніг до голови, немовби сантиметром зміряла, вона діловито сказала:

— Сюртук дяді Жюльєна буде тобі завеликий, доведеться його вкоротити.

Коли Жак умився і одягові його, в силу можливого, було дано лад, тітка Франсуаза повела його до кімнати, що правила за їдальню і вітальню одночасно. Жак зніяковів ще більше, коли помітив, що в кімнаті сидять три дівчини. «Яка з них Бабета?» — гадав Жак. Найбільше за всі йому подобалося це ім'я.

— Донечки, це ваш двоюрідний брат Жак. Не дивіться, що він погано одягнений і не знає паризьких манер. Ми його одягнемо, а манерам він навчиться. Навчиться і торгувати. Вам доведеться менше сидіти в крамниці, і в мене справ поменшає. А ти, Жак, не соромся. Ти ж не в гості прийшов.

Франсуаза говорила однотонно й сухо. Жак потупцював на місці, не наважуючись підійти до жодної із сестер.

Та й гарні ж були ці міські панночки! Одна від одної краща. А як одягнені! Такі сукні, як на них, Жак бачив досі тільки на картинках. Йому здавалося, що так одягаються лише придворні дами, а насправді накрохмалені спідниці й цупкі комірці, які так його вразили, носили всі городянки. Жак підшукував слова привітання, та раптом помітив сліди своїх сабо на чистій підлозі і зовсім знітився.

Три пари дівочих очей уп'ялися в Жака, і, хоч він вважав себе аж ніяк не боязким, він нахилив голову під їхніми пильними поглядами.

Сам того не відаючи, він витримав випробування. Паризькі дівчата визнали, що він непоганий із себе: вищий за середній зріст, з кремезною статурою. Гарним назвати його не можна, та все ж він привабливий: колір обличчя смаглявий, до того ж Жак загорів; ніс, може, й трохи завеликий, та зате рот правильної форми і над верхньою губою ледь помітна темна смужка вусів, що вже пробивались. Очі й зовсім гарні: темно-карі, майже чорні, але їх насмішниці майже не могли роздивитися, бо Жак так і не підводив голову.

— Ти вмієш розмовляти по-французьки чи тільки по-провансальськи? — з неприхованою насмішкою запитала, либонь, молодша із сестер.

Чомусь Жак уже не мав сумніву, що це Віолета. Вона була дуже гарненька: зі сліпучо-білою шкірою, золотавим волоссям і світло-блакитними очима.

Жак опанував себе і відповів з гідністю:

— Я розмовляю по-французьки, мадемуазель, бо це моя рідна мова.

Йому на допомогу прийшла старша. Вона була ще гарніша: висока, струнка, риси обличчя правильні. Вираз обличчя і холодних зеленкуватих очей з довгими віями залишалися гордовиті, коли вона сказала:

— Що ти базікаєш! Кузен приїхав із Шампані. А ти думала — з Прованса?

Але молодшу це зовсім не збентежило. Весело сміючись, вона вигукнула:

— Жането, він кличе мене не по імені, не «сестричка», а мадемуазель! Чула? Ха-ха-ха! — І знову залунав її веселий сміх. — Угадай же, як мене звуть?!

Хоч усе усміхалося в цій маленькій кузині: і очі, і ямочки, і складений бантиком рот, Жак, незважаючи на свою простодушність, зрозумів, що ця його кузина, як і старша, добротою не відзначається.

— Ти… ви — Віолета! — вуха Жакові зрадливо спалахнули.

Аби приховати свою ніяковість, він жваво підійшов до третьої дівчини. У цієї були глибокі темно-сині очі, а вираз обличчя задумливий. У дівчини не було погорди Жанети і насмішкуватості Віолети, і це вабило до неї Жака.

— Здрастуй, сестричко Бабето! — мовив він. Йому дуже подобалося вимовляти ім'я Бабета. В селі у них не було жодної дівчини з таким ім'ям.

Усі три дівчини дзвінко засміялися. Ворожості до Жака мов і не було.

Але тітка Франсуаза сказала тим самим неласкавим, тріскучим голосом:

— Ну що ж, Жак, тепер ти познайомився з усіма. Сьогодні відпочинеш, а завтра зранку дівчата поведуть тебе в книгарню. Я розкажу тобі, що ти маєш робити. Мені писали, що ти грамотний. — Тітонька Франсуаза з недовірою скосила очі на нього.

— Звичайно! — упевнено відповів Жак. — Не турбуйтеся, тьотю Франсуазо, я впораюся зі справою, яку ви мені доручите… Я книги люблю…

— Оцього зовсім непотрібно! — відповіла тітка Франсуаза. — Не любити книги треба, а вміти їх запропонувати покупцеві. А зараз поїж гарячої юшки, адже ти, певно, в дорозі зголоднів, — і спати… Жането, покажеш Жакові його кімнату.

Жак ладен був іти за Жанетою хоч на край світу. Та Віолета раптом ні сіло ні впало притиснула до губів носовичок, щоб приховати сміх, що душив її, одначе й це не допомогло. Хоч як стримувалася, все ж вона пирхнула.

Франсуаза суворо на неї глянула.

— Скажи, матусю, у них там у всіх такі червоні вуха?

Чи варто говорити, що від цих слів Жакові вуха почервоніли ще яскравіше.

— Облиш, Віолето! — спинила її мати.

Але Віолета не вгавала, сміялася так, що сльози в неї виступили на очі.

— Ну, що іще? — запитала невдоволено мати.

— Сабо… — ледве вимовила Віолета, захлинаючись від сміху.

Усі чотири пари очей були спрямовані на нещасні Жакові сабо, в яких він досі почував себе цілком зручно, не підозрюючи, що в Парижі ніхто вже не носить це селянське взуття.

Франсуаза ледве не засміялась, як і її дочки. Та все ж таки втрималася.

— То й що? В селі усі ходять в сабо. Завтра ж він скине їх. А поки що роби, як я сказала.

Кімната, призначена Жакові, була досить велика, щоб у ній вмістилося вузьке дерев'яне ліжко, але занадто мала, щоб можна було поставити ще якісь меблі. Та Жак був щасливий, коли, скинувши важкі сабо і одяг, простягся на своєму незручному ложі. Перші кілька хвилин йому здавалося, що його й досі трясе й колише диліжанс, одначе втома швидко знемогла його, і десь за чверть години він поринув у глибокий сон. Та все ж він встиг пообіцяти самому собі, що ще покаже цим міським красуням. Не вони сміятимуться з нього, а він з них… Дайте тільки час. Останньою сяйнула думка: шкода, що загубив Шарля, друга, який був йому такий потрібний у цьому величезному чужому Парижі.