Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ п'ятий НОВИЙ ТОВАРИШ

У Париж Жак їхав не сам. У дорозі він несподівано знайшов товариша.

Знайомство відбулося в диліжансі.

Жакові диліжанс здався нечуваною розкішшю. Легко сказати, проїзд коштує шістнадцять су[5] за кожне льє[6]. А від Труа до Парижа було не більше й не менше як тридцять п'ять льє.

Ось чому, коли він побачив величезну, громіздку карету із здоровенними колесами, всю обвішану ззаду і з боків всіляким багажем, і запряжений у неї шестерик різномастих коней, Жак відчув повагу до небаченого екіпажу, немовби той був часткою самого Парижа. Він пропхався зі своїм невеличким клунком у двері диліжанса, але грубі вигуки пасажирів, яким він, пробираючись вузьким проходом, ненароком наступав на ноги, ледве не змусили його відступити. Та розмірковувати було ніколи, і Жак сів на вільне місце.

Кучер в обшитій сріблястими галунами куртці і в червоній жилетці, який виконував одночасно і роль кондуктора, швиденько перелічив подорожан, перевірив їхні квитки. Скочивши на правого переднього коня, він дав знак другому візниці, що сидів на передку. Той стьобнув коней довжелезним батогом, і диліжанс, підстрибуючи, з гуркотом покотився вибоїстою, поритою ковдобинами дорогою. Спочатку в Жака запаморочилася голова від оглушливого гуркоту колес, та й ланцюги, якими був прив'язаний багаж, безперестанку скрипіли. Та поволеньки Жак оговтався і почав роздивлятися.

Праворуч сиділа худенька бабуся з кошиками, баульчиками саквояжами і великим ридикюлем, який затуляв від Жака її обличчя, ліворуч — молодий хлопець в міському одязі. Хлопець сидів зовсім зіщулившись, бо з другого боку біля нього всівся дебелий чоловік дворянин, як подумки визначив Жак. Ручного багажа у дворянина не було, та зате він тримав велику клітку з зеленим папугою. Дворянин був явно з небагатих: такі не мають власних карет, на своїй землі не сидять, але пихи у них через край. Особливо коли їм доводиться стикатися з простолюдинами. Вони ними гребують, зневажають їх. Та що ж вдієш, коли кишеня не дає змоги уникнути близького спілкування з ними!

До мандрів дворянин, либонь, звик. Диліжанс не здавався йому, як Жакові, за дивовижу. Він почувався як вдома і з сусідами не церемонився. Знявши шийну хустку, дворянин пересунув клітку і, щоб йому було зручніше, поставив її на коліна молодому сусіді, а той зіщулився ще більше і, здавалося, зробився ще менший.

Жак спідлоба спостерігав за цією сценкою. Його все цікавило: і папуга, якого досі Жак бачив тільки на картинках, і обидва пасажири. Особливо привернув його увагу хлопець, як видно, його одноліток. Одягнений по-міському, напевне, бувалий, а бачиш, який тишко. Платив він, либонь, за квиток, як і всі, та скинути клітку не наважується.

І Жак не втерпів.

— Далеко їдеш? — запитав він юнака.

— У Париж. — Голос у хлопця був несміливий і тихий.

— Вперше?

— Ні, я там уже три роки працюю, — статечно відповів юнак і трішечки відсунув од себе клітку. — У ювеліра Бажона, чув?

Звичайно, Жак не чув про Бажона. Він заперечливо похитав головою. Але його діймала цікавість.

— Як тебе звати? Звідки ти їдеш?

— Звуть мене Шарль. Я додому до своїх їздив. Тепер повертаюся до хазяїна. А ти хто?

— Я — Жак Меньє.

У розмову втрутився дворянин. Міцно вмостивши клітку на колінах Шарля, він іронічно оглянув Жака з голови до ніг і, відверто глузуючи з нього, сказав так, щоб усі чули:

— А-а! Ти будеш із Жаків-простаків. Одначе, ти так називаєш своє ім'я, ніби за ним вимовиш гучний титул і ніби ти така знаменитість, що всі зобов'язані тебе знати…

У Жака на язиці вертілася готова відповідь: «Так, я з тих, яких ви кличете Жаками-простаками. І ім'я моє поки, можливо, невідоме. Та якщо вам його мало, добродію, то взнайте моє прізвисько. Мене в селі називають Жак Задирака!»

Але уроки отця Поля не минулися дарма. І Жак мовив якнайчемніше, хоча в голосі його відчувалося приховане глузування:

— Ви маєте рацію, ваша милість, похвалитися мені нічим. Ім'я моє незнатне. Та й те правда, хвалитися можна лише тоді, коли нема нікого іншого, хто б тебе похвалив.

— Що?! Що ти патякаєш?

— Це не я кажу, ваша милість, а великий Еразм![7]

— Хто? Хто? Який там ще Еразм? — Обличчя дворянина почервоніло.

У диліжансі всі вмовкли, прислухаючись до розмови

— Еразм Роттердамський, якщо дозволить ваша милість. Еразм, рука якого написала «Похвалу глупості».

— А ти звідки це знаєш? — запитав дворянин, не приховуючи свого подиву.

— Я вчився і читав цю книжку, хай дозволить мені сказати це ваша милість.

Дворянин, як і гадав Жак, був не з вчених і не знав, що відповісти. Начитаність Жака, його вміння вчасно знайти потрібне слово збентежили й зачепили за живе дворянського неука.

А Жак, мовби нічого й не сталося, звернувся до Шарля:

— Скажи, Шарлю, тобі зручно їхати з папугою на колінах? Якщо ні, то щиро скажи про це панові. Адже, коли я не помиляюся, ти заплатив за свій квиток саме стільки, скільки й він.

Відбулася б така зухвала розмова лише за півроку до цього, не минути б Жакові лиха. Довелося б його спині скуштувати дворянської палиці. Але часи змінилися. І хоча ніхто й не наказував аристократам бути обережнішими, вони самі тепер побоювалися настроювати проти себе населення. Від селян можна сподіватися зараз будь-яких неприємностей. Нині лихий час — кого тільки не стрінеш в диліжансі. Одного шибеника підтримає другий, глядь — встряв і третій. Не встигнеш і озирнутись, як опинишся один проти двадцяти. І пригадають тобі не тільки власні гріхи, яких у кожного набралося чимало, а ще й гріхи усіх твоїх сусідів. Отож краще не зчеплюватися…

А в цей час із глибини диліжанса почулися голоси:

— Пташка, виходить, важливіша від людини!

— Зовсім хлопця затисли!..

Під хор цих дружних голосів Жак підвівся, схопив клітку і міцно встановив її на коліна власника. Потривожений папуга щось забуркотів.

Загальне співчуття пасажирів цілком було на боці Жака. Дворянинові несила було з ним сперечатися. Жакові якраз би й зупинитись, але він так розходився, що не стримався і далі сипав дотепами:

— Посунься, Шарль, сідай як слід на своєму місці. В тебе квиток не гірший, ніж в інших. Ми з тобою, щоправда, не так виховані, як його милість. Та що поробиш! Ми ж бо не вчилися в панських пансіонах. Але ж пан дворянин і, мабуть, добре пам'ятає, що казав Шамфор[8] про виховання і такт. Так от, Шамфор казав: такт — це добрий смак у поведінці, а виховання — добрий смак у розмові. Ти зрозумів, Шарль?.. Ваша милість, певна річ, поділяє думку пана Шамфора?

Зовсім приголомшений знаннями сільського хлопця, дворянин спалахнув:

— Будь-якого папугу можна змусити повторювати все, що хочеш!

— Безперечно! Але ж треба знайти потрібні слова, а цього папуга, далебі, сам не зможе. Як шкода, ваша милість, що ваш папуга виявився, мабуть, нездатним! Він хоч і бурмотить щось незрозуміле, але не думаю, щоб це були вислови великих умів.

Дворянин цього разу промовчав. Жакові цього тільки й треба було. Він весело мовив до Шарля:

— Ось тепер нам буде зручно розмовляти!

Шарль розпрямив плечі і радо посміхнувся. Бувають такі обличчя — глянеш, і не видається воно привабливим. Риси грубуваті, ніс трішки кирпатий, а губи занадто товсті. Очі… Їх теж не помічаєш, та раптом — яке диво перевтілення! Товсті губи розпливлися в усмішці, та якій сліпучій! Відкрилися два ряди рівних зубів, один в один. Виявляється, й очі гарні — в них світиться добра, щира душа.

За півгодини Шарль і Жак стали друзями. Новому знайомству не могли завадити люті погляди дворянина й Жакової сусідки. Квола стара співчувала панові і, не насмілюючись висловитися вголос, непрямо давала зрозуміти, як вона зневажає цю мужичню.

Виявилося, що Шарль майже на рік старший од Жака: йому вже виповнилося сімнадцять. Рідне село він хоча й навідував, але цілком освоївся з Парижем і почувався там як риба у воді.

Шарлю дуже сподобалось, як його новий приятель розмовляв з дворянином, і, оглядаючи Жака з ніг до голови, він охоче запропонував:

— Я покажу тобі Париж. Цілий тиждень я працюю, зате щонеділі вільний. Ми підемо з тобою в Булонський ліс. Там ти побачиш придворних дам. Вони виїздять кататись у розкішних каретах з ліврейними лакеями на зап'ятках. Усі красуні, одна в одну. А потім я покажу тобі справжнє чудо — Пале-Рояль…

— Ну, а Бастілія? — зненацька запитав Жак.

— Що — Бастілія? Фортеця як фортеця і стоїть, як стояла.

— А тобі що, в Бастілію закортіло? — запитав дворянин. Він був не на жарт ображений тим, що в їхній сутичці останнє слово було за Жаком. — То ти не турбуйся: вона не для таких пройдисвітів, як ти. З тебе вистачить і Ля-Форса!

Жак засміявся:

— Ай справді шкода, що я не дворянин і ви зі мною не поб'єтесь об заклад. А то я б заклався, що до тюрми скоріше потраплю не я, а… хтось інший!

Обличчя дворянина почервоніло, рука судорожно стискалась і… розтискалась. А Шарль весело посміхався: він хоч і був несміливої вдачі, та позубоскалити любив, недарма жив у Парижі три роки.

Настав час обідати. І Шарль щедро виклав з чистої картатої хустки домашні гостинці: круті яйця, свіже масло, домашній сир і навіть шматок сала. Жакова провізія була значно злиденніша. Бабуся з матір'ю дали йому на дорогу все, що змогли: паляницю білого хліба, кілька головок часнику і повен кошик винограду та слив. Щоправда, фрукти, перемощені виноградним листям, мали дуже привабливий вигляд, але добрий Жаків апетит важко було вгамувати скромними дарунками саду з Таверні.

Десять діб трусилися наші мандрівники в диліжансі. Багато разів за цей час змінили коней: буланих, гнідих з підпалинами, із зав'язаними вузлом хвостами. Дворянин зустрів у диліжансі знайомого і, щоб бути до нього ближче, помінявся місцями з якимсь дідусем, отож ніщо більше не заважало розмові нових друзів.

— А чи скоро Париж? — з цікавістю питав Жак, безперестанку виглядаючи у вікно.

Адже Шарль проїжджає цю довгу дорогу не вперше і має добре її знати.

— Скоро, скоро! — заспокоював його Шарль.

— А це що? — Жак показав на невелику дерев'яну будівлю, повз яку вони проїздили. Запитав тому, що неподалік цього непоказного будинку біля будки стояв вартовий.

— Та це застава! Ми вже в Парижі! — І, помітивши, що Жак не зовсім уторопав, що це означає, охоче пояснив: — Застава! Митниця. Її ще бар'єром називають, їх багато, у всіх кінцях Парижа. А існують вони для того, щоб брати мито з товарів, які везуть в Париж… І хоч збудовані застави з дерева, та їх можна було б із щирого золота робити, коли б на їхнє спорудження витрачали ті гроші, що тут беруть з селян за провіз зерна, м'яса, вовни…

— Ось воно що! — тільки й мовив Жак.

У міру наближення до Парижа його хвилювання зростало. Він не думав уже про рідне Таверні. Але Париж?.. Що то він там знайде? Як його зустрінуть у тітки? Чи пощастить йому передати бабусин наказ? І як він знайде сліди Фірмена?

— Ми й у Парижі дружитимемо? — з деякою непевністю запитував удвадцяте Шарль.

— А хто ж нам завадить! Друзів у Парижі в мене нема. У дядька самі лише дочки. А яка користь з дівчат!

— Я тобі все покажу, — переконливо запевнив Шарль. — І якщо тобі не сподобається книжкова справа, поговорю з хазяїном Бажоном. Може, й ти підеш у ювеліри.

— Н-ні, — щиро відповів Жак. — З книжками мені легше.

— Та воно-то так, але знаєш, скільки ювеліри заробляють!

— Кажуть, зберуться Генеральні штати і вкоротять усім прибутки, а бідним надбавлять. От ювеліри й залишаться зі своїми коштовностями. Хто їх тоді купуватиме?..

— Це вже ні, — з глибоким переконанням промовив Шарль. — Поки є придворні дами, купуватимуть і коштовності.

Жак не знав, що відповісти.

— Ти, головне, не поспішай виходити без мене. Зачекай, поки всі пасажири вийдуть. Бо заґавишся, забудеш адресу і до дядькової крамниці не втрапиш.

— Я без тебе й кроку не ступну! — запевнив Жак. Здаля Париж видавався йому страшним, чужим. Чи то ж важко в ньому заблудитися! Удвох певніше.

Шарль розповів новому другові, що наймає комірчину на вулиці, розташованій зовсім недалечко від кварталу, де міститься крамниця дядька Жульена.

— Дивися не поспішай виходити з диліжанса! — раз у раз повторював Шарль. — А якщо тебе відтиснуть од мене, нікуди не йди і чекай там, де зупиниться диліжанс!