Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ другий ЖАК ЗАДИРАКА

Усі найкращі дитячі спогади Жака були пов'язані з отцем Полем. І не тому, що Жак любив його більше за рідних. Та життя родини було однаково важким для всіх її членів: і для дітей, і для дорослих. Усіх — кого більше, кого менше — сушила турбота про шматок хліба. Отож, коли Жак приходив до отця Поля, він ніби потрапляв у інший світ.

Отець Поль теж був не з багатих. Він не нагадував інших сільських священиків, які дерли з своїх парафіян скільки могли: і за весілля, і за хрестини, й за похорон. Здавалося, отцю Полю й на думку не спаде вимагати, щоб селяни попрацювали в його саду, доглянули його птицю. Адже й такі побори вважаються у французькому королівстві законними.

Аж занадто скромно жив отець Поль, і сам, разом зі своєю служницею Крістіною Грійо, підсукавши поли сутани, порався на городі і в саду. А коли паства кликала отця Поля справити ту чи ту требу, він ніколи сам не призначав ціну — кожен давав скільки міг. Отець Поль турбувався не тільки хлібом насущним: в нього була мета в житті — робити людям добро, полегшувати їхні страждання. І тільки одну слабкість знали парафіяни за отцем Полем: він так любив книги, що вони заміняли йому усі життєві радощі — і щедру, вишукану їжу, і сон, і спокій. У книжковій шафі пана Поля стояло стільки книжок, що, либонь, най-можновладніший сеньйор міг би позаздрити. Та ще яких книжок! Тільки дуже вчена людина могла прочитати бодай половину з них.

Кюре бачив, як важко доводиться родині Пежо, тож вирішив допомогти чим може. Грамотному завжди легше вибитися в люди, тому добре б зайнятися навчанням їхнього старшого онука, Жака. Сказано — зроблено. І отець Поль заходився навчати хлопчика. Жа-кові саме виповнилося тоді дев'ять років. Та як швидко почав він складати букви в склади, а склади в слова!

Отець Поль знав, що Жак, як і всі інші онуки Маргарита Пежо, ніколи не наїдається досхочу, і завжди після уроків чимось пригощав хлопчика.

Католицька церква зобов'язує своїх служителів не одружуватися, не заводити сім'ю. А отець Поль ніжно любив дітей, і сина йому замінив племінник Фірмен, якого сестра віддала кюре на виховання. Сільські старожили ще пам'ятали рослого, веселого хлопчика, який спочатку мешкав у дядька, а потім приїздив до нього лише влітку. Додержуючись суворої економії у своєму господарстві, отець Поль щороку посилав сестрі в Париж гроші й вимагав, щоб Фірмена навчали кращі вчителі. Влітку отець Поль мав ні з чим незрівнянне задоволення, коли, перевіряючи успіхи Фірмена, пересвідчувався, що хлопчик здібний і багато, не за віком, знає. Потім… потім Фірменова мати померла, а дядько допомагав йому далі, щоб той здійснив свою мрію — став студентом медичного факультету.

Жак багато чув від отця Поля про його племінника Фірмена Одрі. Кюре говорив про нього, мабуть, з не меншою повагою, ніж про грецьких і римських героїв, яких ставив за взірець своєму учневі.

З Парижа, де він жив, навчаючись на останньому курсі медичного факультету, Фірмен Одрі поїхав мандрувати і зник безвісти. Про незвичайні здібності, волелюбство й справедливість Фірмена кюре міг розповідати годинами і говорив так захоплююче, що його ніколи не набридало слухати.

На стіні скромно обставленого кабінету кюре висів облямований засохлими квітами портрет Фірмена, написаний рукою невідомого і малодосвідченого художника. І хоч фарби покладено ще невміло, а риси обличчя дещо розпливчасті, Жак читав у них те, що не приховалося від очей художника: людина, зображена на портреті, була горда й несхитна духом; незважаючи на це, її обличчя світилося добротою.

Куди б не пересідав Жак у кабінеті кюре, він не міг уникнути погляду цих карих, глибоких очей. Слухаючи розповіді кюре, Жак не раз обіцяв собі в усьому брати приклад з Фірмена. Він знав багато випадків з його життя: ось Фірмен кидається у воду і рятує молоду жінку, яка хотіла втопитися. Довідавшись, що вона самітня і бідує, він турбується про неї, влаштовує її швачкою до відомої кравчині. В університеті Фірмен — улюбленець студентів; одного з них, Малена, вирішують виключити з університету за те, що той погано навчається. Фірмен дізнається про причину: Клод Мален терпить нестатки, на його руках велика родина. Він пропускає лекції лише тому, що для оплати їх найнявся працювати у поштову контору і носить на плечах речі пасажирів. Після важкої фізичної праці наука не йде йому в голову. Фірмен добивається, аби Малену дозволили екзаменуватися серед року, сам готує його до екзамену, і — диво! — Мален блискуче відповідає на всі запитання. Господиня, пані Філіпп, в якої Фірмен квартирує, займаючи кімнатку-комірчину, попадає у вуличну катастрофу: на неї наїхав екіпаж багатія Ленотра, у жінки пошкодження хребта. Самотня, вона лежить без допомоги. Допомога приходить в особі Фірмена Одрі. Він сам накладає їй пов'язку, готує ліки. Адже він закінчує медичний факультет і не сьогодні-завтра буде лікарем. Виходити хвору — це його справа, та хіба можна залишити непокараним винуватця біди Ленотра?

Фірмен добивається до багатія крізь зграю слуг. Спочатку він намагається усовістити його, та коли бачить, що це марна справа, вдається До останнього заходу: нагадує йому, що бідний люд кварталу, де мешкає пані Філіпп, терплячий, але… тільки до певного часу. Уже був колись у їхньому кварталі подібний випадок. Карета винокура Міно збила з ніг торговку каштанами. Міно не захотів нічим допомогти потерпілій. А через якийсь час карета Міно перекинулася на повному ходу. Цього разу зламав ногу сам її власник. Виявилося, що хтось підпиляв вісь. Поліція так і не дізналася, хто винуватець пригоди. Переляканий Ленотр, почувши цю розповідь, похапцем вручає Фірменові луїдор у рахунок щомісячної пенсії, яку багатій зобов'язується виплачувати пані Філіпп.

І ще, й ще розповіді про великодушність, самовідданість, винахідливість, сміливість Фірмена.

А далі? Далі доля Фірмена загадково уривається.

Чому Фірмен поїхав мандрувати, не встигши закінчити університет, в якому так блискуче вчився? Чи правда, що він пропав безвісти? Невже ніхто не пробував його знайти? А може, він попав до людожерів, саме тому лагідному отцю Полю важко про це розповідати? Так чи інакше, але балакучий кюре замовкає, тільки-но заходить мова про загадкову загибель Фірмена. Жак розуміє, що отцю Полю надто важко про це згадувати, і не наполягає.

Сільські старожили, яких розпитував Жак, теж не могли пролити світло на таємничу долю Фірмена. Вони лише додавали, що, втративши племінника, отець Поль враз постарів, посивів, на якийсь час зробився мовчазний і похмурий. Згодом потроху оговтався і більше полюбив сільських хлопчаків, палко цікавлячись їхньою долею.

У отця Поля за його довге життя в Таверні було чимало учнів, але жодним він так не пишався, як Жаком Меньє. Він полюбив Жака, мов рідного сина. У Жака після роботи в полі чи в садку залишалося небагато часу. Та хлопчик прагнув про все дізнатись, усього навчитись і мав такі успіхи в навчанні, що отець Поль дивом дивувався.

З першого ж разу, тільки-но Жак побачив у шафі в священика книжки, зовсім тоненькі й грубі, маленькі й великі, він переконано сказав:

— Я хочу всі їх прочитати!

Отець Поль посміявся з дитячого бажання свого вихованця. Та минав час, і Жак з таким успіхом черпав нові й нові знання з книжок, що священик тільки хитав головою і казав:

— Ну, Жак, ти незабаром мене обженеш, і тобі не буде чого вчитися в мене.

Отець Поль умів пробуджувати думку у хлопчика. Якщо він навчав його священної історії — а вивченню Біблії він присвячував чимало часу, — завжди підкреслював моральний бік притчі. І, згортаючи книгу, Жак робив висновок, підказаний учителем: треба бути стійким, правдивим, чесним.

Якщо це була історія Стародавньої Греції і Риму, то в ній Жак знаходив такі самі зразки стійкості, вірності й чесності. Та ще зразки громадянської мужності. Затамувавши подих, слухав Жак, що розповідав отець Поль про Солона, Гракхів, Брута та інших героїв давнини.

Коли Жак повертався додому, то не полишав думати про те, що його схвилювало на уроці. «Чому, — думав він, — ще в Афінах мудрий законодавець Солон скасував земельні й грошові борги бідняків? А трибун Кай Гракх[3] у Римі вимагав, щоб хліб продавали за доступною для всіх ціною? Його брат Тіберій[4], теж трибун, запровадив закон, яким обмежувалася приватна земельна власність. А землі, які після цього залишалися вільні, Тіберій запропонував розділити поміж безземельними громадянами. Чому б у такому випадку королю Людовіку XVI не додуматися до подібних законів? Адже ж і він, напевно, вивчав історію Греції і Риму. Чому ж він не хоче полегшити життя, що стало важким для селян, чому не зніме непосильних податків?..»

Зі своїми нез'ясованими питаннями Жак звертався до того ж таки отця Поля:

Чому аристократи звільнені від податків? Чому селяни, крім прямих податків — десятої і двадцятої долі, що їх стягують на користь сеньйора, — платять ще й талью — податок з майна! Чому французи мають вносити спеціальний збір за перевезення товарів дорогами, річками та мостами, ніби вони живуть у ворожій країні? Чому королю треба платити за те, що п'єш вино з власного виноградника? Чому селянин зобов'язаний сплачувати щорічний податок, навіть якщо він зовсім обходиться без солі?

І отець Поль відповідав Жакові:

— Так, сину мій. На світі багато несправедливості. Всі люди рівні від природи, а тим часом рівності в правах у них нема. І французькі королі, на жаль, забувають іноді, що не народи створені для правителів, а правителі для народу…

Серед учнів, яких було чималенько в отця Поля, був і Леон Барі, син управителя володіннями сеньйора. Прочувши, який освічений священик і як добре навчає він дітей, пан Барі довірив отцю Полю піклуватися його сином. Одначе Леон, дарма, що старший від інших хлопчиків, які ходили на уроки до священика, до науки був нездатний і завдавав багато прикростей своєму наставникові, який щиро бажав, щоб усі його вихованці мали однакові успіхи в навчанні.

Із Леоном Жак часто зустрічався у дворі або в садку священика. Хлопчаки незлюбили одне одного. Жак знав, що Леон тупиця і ледар, а Леона лютило, що отець Поль завжди ставить йому за приклад Жака — селюка, який тримається так незалежно, ніби він, а не Леон, син управителя.

Прізвисько «Задирака» міцно причепилося до Жака відтоді, як у тринадцять років він затіяв сварку з п'ятнадцятирічним Леоном.

Було це надвечір. Жак, який удень не мав часу прийти до отця Поля, повертався з уроків.

Будинок священика стояв край села. Жак вирішив іти додому навпрошки — повз болото, і звернув з дороги. На свій подив, він побачив Леона на купині біля води, як завжди, вбраного у новісінький костюм. Жак мало не вигукнув здивовано: «Що ти тут робиш так пізно?» Та враз побачив, що Леон тримає в руках жабеня і намагається викрутити йому лапки. Жабеня тіпається, видирається з пальців, що міцно затисли його.

Жак обурився. Він не міг спокійно дивитись, як мордують тварин. До того ж не якась там нетямуща дитина, а дорослий бовдур!

Жак гукнув:

— Навіщо мучиш жабеня? Кинь зараз же!

— А хіба воно твоє власне? — намагаючися вкласти у своє запитання якнайбільше люті, запитав Леон. — Не бачу на ньому позначки.

— Кинь, кажу тобі! Ти що, іншого діла не маєш? — крикнув Жак, дедалі більше гарячкуючи.

Боягузливий Леон слухняно кинув геть жабеня. Але визнати свою поразку не хотів і пихато заперечив:

— Іншого діла! А що, запитаю тебе, мені серед вас, селюків, робити? Ось пошле мене батько в Париж. Там він найме мені дорогих учителів. Він обіцяв, що я вчитимуся там танцювати й фехтувати. Ти знаєш, що таке фехтувати? Це — битися на рапірах.

Я не гірше від тебе знаю, що таке рапіра. Послухати тебе, то тобі лише паризької науки й бракує.

А тут ти вже найрозумніший за всіх?

А чого й справді можна навчитися у сільського священика! Хіба це для мене вчитель? Що він знає, твій отець Поль?

Жак сполотнів:

— Як ти посмів так говорити про отця Поля! Все село його поважає. Такого вчителя, як він, і в Парижі не знайдеш! Він багато знає і такий учений…

— Багато ти сам знаєш! Та ти далі свого двору й носа не витикав. А ось я чув, що наш отець Поль тільки вдає з себе такого покірливого, а насправді…

— Що? Що насправді?.. — грізно перепитав Жак, відчуваючи, як калатає серце у нього в грудях. У Жака з дитинства була одна особливість: коли він хвилювався або його щось бентежило, він полотнів, а вуха у нього починали палати так, що всім це впадало в очі. І зараз хвилювання Жака видавали вуха.

— Дуже просто, його племінник, яким він нахвалитися не може, виявився чи злодієм, чи вбивцею. Одне слово, каторжник!

В очах Жакові потьмарилося: «Фірмен — злодій! Фірмен — убивця!»

— Ти брешеш! Брешеш!

— От і не брешу! Це твій Поль брехун, а не я. Адже тому, що його племінник — злодій, про нього ніхто й не говорить, та і сам отець Поль мовчить…

Як на гріх, на дорозі з'явилися хлопчаки з села. Вони йшли зграйкою; серед гурту Жак упізнав сина коваля і мірошникового сина.

Леон кивнув у їхній бік і люто мовив:

Ось зараз при них повторю! Хай і вони знають!

— Не повториш!

І не встиг Леон і слова мовити, як Жак зіштовхнув його у болото.

Серед сільських хлопчаків Жак користувався великою повагою. Всі знали, що він хоч і дужий, але справедливий. Задарма кулакам не дасть волю. Слабкого захистить, з дужим не злякається встряти в бійку. А Леон? Хто ж його любив! Ось тому вони дивилися зараз на Леона, що баблявся у грязюці, і дружно реготали.

— Так тобі й треба! — кричав син мірошника.

— Довго тепер сохнутимеш! — радів син коваля.

— Оце тобі наука, не задавайся! — торжествував третій, кремезний хлопець.

— Почому фунт жаб? — єхидно запитав четвертий хлопчак.

Жак швидко заспокоївся. Він уважав, що добре провчив Леона. Великодушно простягнувши руку своєму ворогові, він допоміг йому вибратися з болота. Хоч як лютував Леон, хоч як прагнув швидше звідси піти, він все-таки виловив з болота свого чудового крислатого капелюха. У ньому він вирізнявся серед всіх сільських хлоп'ят і не скидав його за будь-якої погоди. Тепер його капелюх був мокрий, криси обвисли, і Леон судорожно розгладжував їх брудною рукою. Він мав до смішного жалюгідний вигляд і скидався на мокру курку. Потім він заходився пирхати й обтрушуватися: грудки грязюки летіли від нього навсібіч.

— Ну, надивились, а тепер геть звідси! — рішуче наказав Жак.

І хлопці слухняно пішли.

— Ти не збираєшся мене бити? — злякано запитав Леон.

Та Жак тільки рукою махнув:

— Поки що не збираюся, але…

— Я батькові поскаржуся, — посмілішав Леон, зрозумівши, що Жак не мав наміру з ним розправитись. — Я розкажу йому, як ти до мене чіплявся ні сіло ні впало. І ще жабу хотів відняти…

— Можеш скаржитися і брехати скільки завгодно. Але пам'ятай! Якщо ти коли-небудь насмілишся повторити те, що сказав про отця Поля, добра не жди.

Леон насуплено мовчав.

— Дай слово, що нічого не говоритимеш, і я тебе відпущу. — І, не втримавшись, насмішкувато додав: — Запам'ятай лише, що твоє слово — дворянське, не те, що моє, мужицьке! Твоє дорого коштує. Даси його — то вже тримайся!

Леон оглянув свого супротивника з ніг до голови. Звичайно, силою помірятися з ним він не міг. Хлопці геть усі на боці Жака. Якщо дійде до бійки, Леону, дарма що він син управителя, доведеться скрутно. З іншого боку, Леонів батько не дозволить, щоб сина ображав якийсь там селянський хлопчак. Та не погладить він і Леона по голові, дізнавшись, що той ганьбить отця Поля.

І Леон неохоче кинув:

— Гаразд. Даю слово.

Відповідати довелося одному Жаку. Він не схотів нікому говорити про причину сварки, не міг дозволити, щоб хтось повторив Леонові слова, образливі для отця Поля. Леон теж не пояснив, з чого почалася сварка, тільки сказав, що заводієм був Жак.

Пан Барі викликав до себе Андре Меньє і мав з ним недовгу, але багатозначну розмову. Його син Жак занадто багато собі дозволяє, грубіянить, затіває бійки. Не на користь йому, очевидно, йде навчання у кюре. Управитель міг би розправитися з непокірливою родиною Пежо, щоб вони надовго запам'ятали, як потурати хлопчиську, але Андре — роботяга, дружина його Марі — теж. Жаліючи їх, Барі дозволяє Андре самому провчити сина.

Певна річ, управитель змилостивився не так від обіцянок і запевнень Андре, як від подарунка, якого той йому вручив. Дарунок був скромний — дві курки-несучки. Та й з ними нелегко було розлучитися біднякам Пежо. Але… іншого рятунку не було.

У родині Пежо-Меньє різки були не в пошані, одначе розпорядження управителя Андре виконав, та ще так старанно взявся до діла, що бабусі Пежо довелося втрутитися. Вона схопила зятя за руку і перешкодила йому продовжувати екзекуцію. А Андре, як це трапляється іноді з добрими, але обмеженими людьми, так перестарався, що спина у Жака була геть списана. Бабуся пообіцяла, що сама випитає в онука, «через що побилися хлоп'ята». Але і їй не пощастило щось вивідати. Марними були й спроби отця Поля з'ясувати причину. «Сину мій, невже ти й від мене хочеш приховати, що змусило тебе забути мої настанови і накинутися на слабкішого за тебе Леона?»

Жак стояв перед отцем Полем і мовчав. Йому хотілося зізнатися своєму наставникові, спитати його, звідки пішов поговір про Фірмена, що ж сталося з ним насправді. Але думка, що він може своєю розповіддю завдати болю кюре, стримувала його. Прикусивши губу, він не зронив ані слова.

Так ніхто в Таверні і не дізнався, що сталося між Леоном Барі і Жаком Меньє. Тепер, коли Леон бачив Жака, він ще здалеку переходив на другий бік, щоб уникнути зустрічі, хоч Жак і не думав зачіпати його. А незабаром Леон і справді поїхав у Париж.

Тим часом слова Леона глибоко запали Жакові в душу. Яка таємниця загибелі Фірмена? Ні, не могла бути ні вбивцею, ні грабіжником ця людина, яку так любив Жак, дарма що ніколи її не бачив.

Для хлопчаків завжди трапиться нагода затіяти сварку чи бійку. А тому в селі не дуже цікавилися причиною ворожнечі між Леоном і Жаком. А тому, що Жак і не думав виправдовуватися, сприйняв покарання як належне, то всі й вирішили, що заводієм був він Жак, і що він — задирака. І Жак уже не міг позбутися цього прізвиська, яке він, може, й заслужив, але не цього разу, коли став на захист доброго імені Фірмена і отця Поля. Найсумніше було те, що отець Поль повірив, ніби Жак шукав приводу для сварки. Жакові пригадали всі попередні його «подвиги». Їх набралося чимало. Встряв у бійку з гуртом хлопчаків, що були дужчі й старші від нього, кинувся приборкувати бика, не чекаючи, коли підоспіють дорослі, нагрубіянив управителеві, пану Барі, чим ледве не нашкодив усій родині Маргарита Пежо…

Андре Меньє втовкмачував синові, а тепер узявся повторювати ще частіше: «Поступайся, поступайся усім, синку! Сильного тобі однак не подужати, а жити буде легше, коли знатимуть, що ти покірливий та поступливий…»

Отець Поль теж засуджував норовистість. Та це була зовсім інша наука. «Не ображай слабкого, а дужому доведи свою правоту, не міряючись з ним силою. Переконай його словом, силою міркування. Якщо хочеш, вражай стрілою, але хай метає її не рука твоя, а язик!»

А бабуся Пежо розмірковувань не любила. Жак розумів, що вона не вбачає нічого поганого в тому, що він провчив багатія. Якщо Жак провчив — значить, було за що! Розмовляти про це ні їй, ні йому було ніколи. Та Жак і без розмов розумів, що бабуся, хоч як важко їй живеться, хоч яких принижень доводиться терпіти, обстоюватиме свої права, доки може. І за це він любив її ще дужче.