Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять п'ятий ГАРЯЧІ ЛИПНЕВІ ДНІ

Нестерпно, немилосердно пече липневе сонце. Та дужче за сонце пече серце парижан гнів проти короля, бажання покласти край самовладності ненависної королеви.

Ніколи, мабуть, політичні події не були такі стрімкі, як в липні 1789 року.

За королівським наказом звідусіль до Парижа й Версаля стягалися в ці дні війська. Подейкували, що кількість викликаних солдатів сягає двадцяти тисяч. Військові частини, які вже стояли в столиці, були не досить надійні. Їх замінили швейцарськими, німецькими й фламандськими. Командували ними також іноземці. І офіцери, і солдати цих частин не знають почуття любові до Франції. Вони стрілятимуть, у кого їм накажуть. А утримання найманих військ коштує дорого, і лягає воно новим тягарем на плечі народу.

Стурбовані й Національні збори. 8 липня за участю Мірабо вони складають петицію, в якій просять короля відкликати зі столиці війська, насамперед іноземні.

«Ми платимо солдатам за те, щоб вони нас захищали, а не за те, щоб вони руйнували наші домівки».

Ознайомившись з петицією, король відповідає, що прохання депутатів виконати не може. Війська, мовляв, скликані для того, щоб підтримувати лад на вулицях, охороняючи чесних громадян від грабіжників.

Національні збори не задовольнила відповідь короля. 9 липня вони оголошують себе Установчими зборами. Відтепер вони стануть вищим представницьким органом Франції. Вони вироблять конституцію. Це ознаменує початок нової епохи французької історії: влада короля буде обмежена.

У столиці, в провінції, у селах населення страждає від голоду. Торішній недорід, погані види на новий урожай зараз особливо даються взнаки. Хліба мало, він дедалі дорожчає, в ньому щоразу більше домішок. З ночі вистроюються біля булочних довгі черги. Міністр фінансів Неккер удається до надзвичайних заходів — домовляється закупити хліб за кордоном. Але зараз хліба нема, лавки порожні…

А тут, як грім серед ясного неба, 12 липня парижани дізнаються, що король увільнив Неккера, того самого Неккера, на якого, мов на рятівника, спрямовані зараз усі погляди.

Неккер був великий банкір. Знаючи його фінансові можливості, король двічі вдавався до його допомоги у хвилини важкого економічного становища країни, запрошуючи банкіра на посаду міністра фінансів. Неккер вважав за необхідне зменшити витрати двора і тому мав популярність серед народу. Третій стан був йому вдячний за те, що, ставши міністром фінансів 1788 року, Неккер доклав чимало зусиль, щоб король погодився врешті скликати Генеральні штати.

Відставка Неккера турбує всі кола паризького суспільства: фінансисти й ділки вирішують закрити біржу, і це спричиняє ще більшу паніку. Патріоти розуміють, що король шукає привід, щоб розпустити Національні збори.

Звістка про відставку Неккера швидко розповсюдилася по Парижу. Тим часом Неккер за наказом короля вже залишив Париж і мчить по дорозі в Бельгію. Замість нього призначено де Бретейля. Того самого барона де Бретейля, який нещодавно нахвалявся перед Марією-Антуанеттою, що спалить Париж, якщо це буде потрібно.

Усі ці новини ще дужче розпалюють справедливий народний гнів. Він обрушується на ненависні таможні застави. Знищити їх! Стерти з лиця землі!

І дві чи три застави зруйновані вщент.

Якщо сьогодні на майданах і вулицях Парижа багатолюдно, як ніколи, то в Пале-Роялі й зовсім не проштовхнутися.

Тут лунають тривожні голоси:

— Король хоче зігнати свій гнів на Неккері… Але незабаром не від бажання, не від свавілля придворних залежатиме доля французького народу…

— А хто ж, як не Неккер, може зараз врятувати Францію, коли вона загрузла в боргах? Ні від кого не секрет, куди йдуть народні гроші. Варто тільки підрахувати, скільки коштує утримання улюблениць і фаворитів королеви, її покоївок, цирульників, кухарів… Недарма її прозвали «пані Дефіцит»! Дорого коштують народові її примхи!

— Куди йдуть народні гроші, кажете ви? А чи знаєте, що на самі лише свічки Марія-Антуанетта витрачає сто п'ятдесят сім тисяч франків на рік? І недогарки теж не пропадають! їх використовує для себе її улюблена камеристка, і тій вони дають п'ятдесят тисяч франків чистого прибутку на рік!

— А чули, королева наказала зміцнити гарнізон Бастілії. В льохи підвезли запаси пороху й зброї.

— Кажуть, що з бійниць Бастілії стирчать жерла гармат. І націлені вони на Сент-Антуанське передмістя.

— А куди ж ще їх спрямовувати? Адже стрілятимуть туди, де найбільше робочого люду!..

Поспішаючи висловитися, перебиваючи одне одного, виливають парижани своє обурення. І раптом тиша.

— Говорить Каміль Демулен!

Демулен скочив на лавочку, довкіл нього уже з'юрмилися люди: лавочники й стряпчі, купці, ремісники й робітники — кого тут тільки нема!

Довге волосся промовця торкає легкий вітерець, І воно розвівається навколо худорлявого обличчя з різко окресленим профілем і випнутими вилицями. Демулен одягнений у довгополий коричневий сюртук; на голові трикутний капелюх. Він говорить схвильовано, запально, захоплююче, хоча трохи заїкається. І його слова падають на сприятливий грунт — його слухають парижани, терпінню яких настав край, які більше не хочуть чекати.

— Громадяни, не можна витрачати жодної хвилини! — каже Демулен. — Звільнення Неккера — це сигнал, який попереджує патріотів, що проти них готується Варфоломіївська ніч. Знайте, сьогодні ввечері швейцарські й німецькі батальйони вийдуть з Марсового поля, щоб покінчити з народом, який уже не хоче приховувати свого незадоволення!

Щоб слухачі краще усвідомлювали почуте, Демулен якусь мить помовчав, потім заговорив з новою пристрастю:

— Нам залишається тільки одне — взятися за зброю, щоб захистити свої права. Та спочатку ми повинні встановити який-небудь розпізнавальний знак, ну хоч би кокарду. Вибирайте, який колір вам до вподоби?

— Вибирайте самі! — залунало звідусіль.

— Який би ви хотіли: блакитний чи зелений, колір надії?

— Зелений! Зелений! Колір надії! — гримнув хор голосів.

— Друзі, сигнал подано! — мовив далі Демулен. — Я бачу націлені на мене очі поліцейських та їхніх спостерігачів. Але живий в їхні руки я не дамся. Ось, дивіться! — Демулен витягнув з кишень два пістолети. — Беріть приклад з мене! До зброї!

Натовп завирував. Ніби у відповідь йому, зашелестіли, зашаруділи дерева, з яких сотні рук зривали зелене листя і робили з нього кокарди. На сюртук Демулена якась жінка причепила розетку із зеленої атласної стрічки. Ще мить, і не було в Пале-Роялі людини, не прикрашеної або зеленою розеткою, або гілкою, приколотою до капелюха чи до пояса.

— Озброюйтеся!

— Озброюйтеся!

І ось уже чується:

— На Бастілію!

— Зруйнувати Бастілію!

Заклик знищити ненависну фортецю — цей символ королівської сваволі й беззаконня — вже не вперше лунав у ці дні. Але мало хто з тих, хто готовий був взяти Бастілію хай і голіруч, чітко уявляв собі, що її знищення буде початком Великої французької революції.

У Пале-Роялі були нині адвокати й пекарі, торговці Центрального ринку й водоноси, вуличні рознощики й кравці, ремісники й студенти, лікарі й філософи. Усі вони знали одне: далі терпіти неможливо, сподіватися на милості короля пізно!

Поки наелектризований натовп слухав Демулена, в ратуші уже засідала нова міська влада — щойно організований Постійний комітет. Його утворили паризькі виборщики — представники третього стану всіх шістдесяти округів Парижа, на які недавно розділили столицю для зручності виборів до Генеральних штатів. На засіданні було вирішено створити народну міліцію для підтримання порядку в місті. Кожен округ мав вибрати по двісті громадян, відомих в своєму окрузі і здатних носити зброю. Так з дванадцяти тисяч парижан складеться міліція. Громадський спокій ніщо не повинно порушувати. Хай кожен, у кого є шабля, рушниця, пістолет, віднесе його у свій районний підрозділ комітету.

Нова влада розпорядилася:

«Хай ніхто не лягає спати цієї ночі! Хай в будинках і на вулицях до самого ранку горять вогні! Зрада найбільше боїться світла! Хай згине темрява!»

І місто, як у дні великих свят, засяяло тисячами вогнів. Але не було чути радісних вигуків, як у святкові дні. Вночі лунали тільки розмірені кроки патрулів та дзенькіт молотів. То кували зброю.

А на ранок, ніби за помахом чарівної палички, в місті виросли барикади; вулиці роз'єднали викопані за ніч рови; на верхні поверхи будинків добровольці понаносили каміння, щоб використати його проти солдатів.

Крамниці позачинялися; працювали тільки міські кузні. В них уночі і вдень невгамовно стукали молоти, викрешуючи вогонь на ковадлах і куючи піки. Минуло лише півтори доби, а народ одержав уже п'ятдесят тисяч пік. Жінкам теж знайшлася робота: в ратуші відхилили зелений колір для кокард, бо це був колір герба одного із аристократів — графа д'Артуа. І замість зелених треба було негайно виготовити кокарди кольорів Парижа — синього й червоного. От жінки й узялися терміново їх шити.

Та вогнепальної зброї у повстанців все ж таки не було. Натовп кинувся до королівських складів, але того, що потрібно, там не знайшли. Витягли на вулицю дві оздоблені сріблом гармати, що їх сіамський король колись прислав як подарунок Людовіку XIV, позолочену шпагу Генріха IV, старовинні списи, шпаги, арбалети. Всі ці музейні обладунки були непридатні для того, щоб озброїти людей, які готувалися битися з королівськими солдатами.

Юрба повстанців: ремісники, торговці, службовці — вирушила до ратуші, вимагаючи зброї. Спочатку до них виходять представники міської влади і намагаються їх утихомирити. Для чого озброюватись? Адже Постійний комітет створює міліцію, охорона міста буде забезпечена.

Але повстанці не заспокоювались:

— Зброї!

Купецький старшина де Флессель, який очолював муніципалітет, — заповзятий прибічник королівської влади. Всіма правдами й неправдами він силкувався приховати зброю, аби тільки вона не дісталася повстанцям. Він виходить на балкон.

— Заспокойтеся, панове! Приходьте сюди на п'яту годину, і ви отримаєте зброю.

Чим керувався де Флессель, коли давав обіцянку? Може, у душі сподівався, що робітники сюди не повернуться? Але його сподіванки не справдилися. Натовп вирішив не розходитись і чекати п'ятої.

Не маючи ще певного плану, як завадити парижанам озброїтися, де Флессель хотів би виграти час. І для цього вдався до хитрощів.

Між п'ятою і шостою годинами й справді з'явилися підводи. На них лежали ящики, а на ящиках наліплені ярлики: «Артилерія».

Люди біля ратуші зустріли підводи, що повільно наближалися, криками «ура!». Та їхня радість одразу ж змінилась обуренням і гнівом. У ящиках виявилися… ганчірки й тріски.

— Це непорозуміння, — запевняв де Флессель. — Ідіть у монастир Сен-Лазор, там заготовлена зброя. — І він навіть підписує ордер на реквізицію рушниць і патронів, які нібито там є.

Яким же було обурення парижан, коли ігумен заявив, що в нього нема ніяких запасів зброї! Йому не вірять. Парижани самочинно роблять обшук і переконуються, що ігумен не збрехав. Зате хліба й м'яса тут заховано вдосталь. Монахи — люди завбачливі, їхні запаси можуть задовольнити багатьох голодних.

Народ кидається у збройні крамниці. Ніхто не чіпає грошей, що лежать у касі, ніхто не займає жодної з дорогих речей, беруть тільки те, що придатне для озброєння.

— Нам не треба ні золота, ні срібла! Нам потрібне залізо! — кажуть парижани.

Тим часом підтверджуються поширені в Парижі чутки: ненависна Марія-Антуанетта, не вдовольняючись тим, що король стягує війська до Парижа, наказала укріпити Бастілію так, щоб витримати облогу.

Бастілія перетинає народові дорогу із східних передмість до центру міста. Якщо взяти Бастілію, королю не впоратися з парижанами.

Підрахувавши всю добуту зброю, повстанці зрозуміли: з таким озброєнням, та ще й без пороху Бастілією не оволодіти!

Але де взяти порох! У Парижі його нема, у цьомуг принаймні, запевняють парижан.

— Ні, порох у Парижі є, але його зараз, цієї миті вивозять з міста! — це каже де Флесселю підмайстер перукаря. Він говорить переривистим голосом, він щодуху поспішав сюди. До лоба йому прилипло волосся, так він упрів. Разом з ним молочник, цей старший. Обоє хвилюються, наполягають. Адже якраз цієї миті в Арсеналу по Сені вивозять тридцять п'ять бочок пороху… Чи не у Версаль його везуть?

Їхнє повідомлення не викликає ні в кого сумнівів. Одразу ж знаходяться добровольці. Вони утворюють загін. Не минає й години, як порох відбито, і ратуша приймає у свої стіни цю цінну здобич.

Національні збори засідають у Версалі, туди час від часу парижани посилають своїх гінців. Незважаючи на це, нова влада — Постійний комітет, як його називають, — повинна приймати важливі рішення саме тут на місці, і не гаючись.

Так виникає постанова призначити абата Лефевра відповідальним за збереження і розподіл пороху.

Завдання важке й небезпечне. Кілька разів цієї пам'ятної ночі абат був за два кроки від смерті. Якийсь зрадник, що так і залишився невідомий для історії, вистрілив із пістолета просто в абата й заховався в натовпі. На щастя, він схибив, але куля легко могла запалити порох. Можливо, саме на це й розраховував злочинець. Ще більша небезпека загрожувала складові і всім членам муніципалітету, що сиділи в залі, розташованому над складом, коли у льох зайшов якийсь п'яний із запаленою люлькою в зубах. Лефевр зрозумів, що сперечатися з п'яним дарма, а будь-яка спроба відняти в нього люльку силоміць може скінчитися пожежою і вибухом. Та абат не розгубився.

— За скільки продаси люльку? — звернувся він до несподіваного відвідувача.

— За п’ять су, — неслухняним язиком відповів той.

— Бери десять, давай люльку й забирайся геть! — Абат тицьнув йому монету в руку і спритно витяг у нього з рота люльку.

Так і цього разу було врятовано склад.

— На Бастілію!..

Хто перший кинув цей заклик, залишилося невідомим. Але в серці кожного, хто вийшов зараз на вулицю, він знайшов палкий відгук. А люди це були найрізноманітніші: городяни всіх професій, селяни, що прибули із сіл, солдати, офіцери, які приєдналися до народу, священики, навіть жінки.

У заклику «На Бастілію!» втілилося все обурення народу, всі його сподівання і надії на краще майбутнє, на те, що можна ще якось змінити це безпросвітне життя.

Самі не усвідомлюючи, що вони зараз учинять, майже беззбройні люди йшли на штурм Бастілії, щоб повалити ненависний гніт монархії, що віками тяжів над Францією.