Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Вороги та жертви нацистської Німеччини

У травні 1945 р. керівництво ОУН опублікувало офіційну заяву, в якій заперечувало, що під час Другої світової їхня організація дотримувалася фашистської політики: «Український революційно-визвольний рух не був і не є поняттям, еквівалентним італійському фашизму чи німецькому націонал-соціалізму»[1561]. Незадовго до публікації цієї заяви Бандера залишив Відень (це місто на той час контролювали війська всіх чотирьох союзників, зокрема й СРСР, і тому воно було небезпечним для українських політемігрантів) та переїхав до Інсбрука, де стояли тільки французькі війська. 18 квітня 1945 р. Бандера зустрівся в Інсбруці з Євгеном Стахівим і наказав йому вирушити до Загреба, знайти там Лебедя і повернути його до Австрії. Завдання Лебедя у Хорватії, як представника ОУН(б) і УГВР, полягало у налагодженні контактів з військами союзників. Стахів прийняв наказ, але попросив Бандеру знайти когось, хто за його відсутності подбає про його дружину і дитину, та Провідник відмовився це зробити. Брак взаєморозуміння розлютив Стахіва, втім, з допомогою свого товариша він все ж виконав наказ[1562].

На час приїзду Бандери до Інсбрука у місті вже перебувало багато українських емігрантів, зокрема члени ОУН(б). Влітку 1945р. Бандера був присутній на весіллі Наталі Ковалівської та Осипа Тюшки, з якими він за часів студентства винаймав квартиру у Львові. У другій половині 1945 р. Бандера переїхав до тірольського альпійського курорту Зеєфельд, який знаходився неподалік німецького кордону (іл. 181). Там він орендував цілий поверх вілли, де упродвож кількох місяців жив зі своїм охоронцем Михайлом Андріюком, водієм Міклошем і секретарем Марічкою[1563]. В Інсбруці та Зеєфельді Бандера зареєструвався як Карп’як (це один із псевдо, які Бандера використовував на той час)[1564].

1945 р. 34 ОУН почали облаштовувати свою нову штаб-квартиру в Мюнхені, що перебував на той час у американській зоні окупації Німеччини[1565]. Після Другої світової Мюнхен став центром української емігрантської діяльності. Багато українських суспільно-політичних організацій відкрили тоді свої представництва у двоповерховій будівлі на Да-хауерштрасе, 9. На першому поверсі розмістилася православна церква, на другому: АБН, редакція тижневика «Український Самостійник», «Ліга українських політичних в’язнів», «Український Червоний Хрест», «Пласт» і 34ОУН[1566]. Якийсь час представництво 34ОУН перебувало на Ліндвурмштрасе, 205. 1954р. ЗЧОУН і АБН переїхали за адресою: Цепелінштрасе, 67. У підвалі цього будинку ЗЧОУН відкрили видавничий дім і почали випускати газету «Шлях перемоги». На момент написання цієї книги підвал та апартаменти в цьому будинку досі належать ОУН[1567].

Після війни Бандера і його сім’я переїжджали з місця на місце кілька разів. У серпні 1945 р. Бандера приїхав до Мюнхена без сім’ї та, зареєструвавшись під іменем Міхаель Каспер (за адресою Франц-Ніссль-Штрасе, 14), розпочав організацію центру ЗЧОУН. У лютому 1946р. його дружина і дочка переїхали з Інсбрука до їхньої квартири в Мюнхені, де зареєструвалися під іменем Каспер. У травні 1946 р. Бандера дізнався, що радянська розвідка захопила його кур’єра, тож йому довелося переїхати до Зьокінга — населеного пункту за тридцять кілометрів від Мюнхена (неподалік Штарнберга). Бандера оселився у фрау Швандтнер та зареєструвався (на Ганфендельштрасе, 1) під іменем Стефан Попель. Хоча в нього була реєстрація за вказаною адресою, він також жив зі своєю сім’єю і в іншому місці — в затишному будинку, розташованому в лісі неподалік Штарнберга[1568]. Оселившись в Зьокінгу, Бандера часто їздив до Мюнхена й іноді ночував у квартирі, яку він винаймав або мав у своєму розпорядженні (можливо, за рахунок коштів, наданих йому американськими спецслужбами)[1569]. У лісовому будинку Бандера жив до 1950р.[1570] З кінця 1949 по травень 1950р. його сім’я перебувала в таборі DPs (у Міттенвальді). Тікаючи від постійного переслідування МВС СРСР, Бандера змінив багато місць проживання[1571]. З середини 1950-го по 1954р. він жив у Брайтбрунні, селі на березі озера Аммерзеє, приблизно за 35 км від Мюнхена. У цей період у сусідньому м. Гершінг його дочка Наталія відвідувала школу[1572]. Оскільки Бандера жив за межами Мюнхена, у штаб-квартиру він їздив машиною. 1953 р. він потрапив в автомобільну аварію, внаслідок якої не постраждав[1573]. 1952 р. сім’я Бандери кілька місяців жила в Оберау, неподалік від Гарміш-Пантеркірхену, селища в альпійському регіоні[1574]. Влітку 1954р. він переїхав зі своєю родиною до Мюнхена, де до 1956 р. жив на Розенбуштрасе, 6, а потім на Крайтмарштрасе, 7[1575].

Щоби приховати сліди своїх неоднозначних відносин з нацистами, Бандера вдавався до підроблення документів. Так, 6 червня 1945 р. він отримав посвідчення особи з іменем «Стефан Попель», печаткою комітету табору Маутгаузен (Lagerkomitee) і підписом його коменданта (Lagerkommandant). Згідно з цим документом (іл. 186), Бандера був чоловіком, «який утримувався з 15.09.1941 по 06.05.1945 в нацистсько-німецьких концентраційних таборах і був звільнений з концентраційного табору в Маутгаузені», в’язнем якого він ніколи не був[1576].

У ті роки українські емігранти, які перебували в Німеччині, часто використовували псевдоніми, що допомагало їх уникнути депортації в УРСР. Popel німецькою означає «шмаркля», і, найімовірніше, таке прізвище викликало у чиновників посмішку. Не зовсім ясно, чи походив псевдонім Бандери від українського слова «попіл», чи він пов’язаний з ім’ям українського шахіста Степана Попеля, паспорт якого, за непідтверд-женими даними, нібито украли з його квартири в Парижі 1944 р.[1577] Для Бандери виготовили і журналістське посвідчення (іл. 187). Одне з них, від 15 жовтня 1950р., засвідчувало, що він є кореспондентом газети Ukrainian Independist, який проживає в Зьокінгу. Інше, від 12 лютого 1955р., надала редакція французької газети L’Ukrainien. 1947р. Бандера також мав посвідчення журналіста, видане газетою «Українська трибуна»[1578].

Не тільки фальшиві документи забезпечували Бандері певні зручності: від імовірних чи справжніх труднощів його захищала спочатку американська і британська, а потім і західнонімецька спецслужби, які (перші дві) виказували зацікавленість до колишніх нацистів і нацистських колаборантів ще до закінчення війни. Різні люди та організації привертали їхню увагу задля пошуку постачальників інформації про СРСР та інших цінних відомостей. До таких структур потрапили: Німецька військова розвідка на Східному фронті (Fremde Heere Ost, FHO) та усілякі східноєвропейські ультраправі рухи, зокрема й ОУН. Колишній голова FHO Райнгард Гелен створив (за підтримки ЦРУ) Федеральну службу розвідки (Bundesnachrichtendienst, BND) ФРН. Гелен та його люди перебували під опікою американської розвідки[1579].

Для західних спецслужб Бандера був особливо цікавим, оскільки такі люди, як він, могли не тільки здобувати інформацію про СРСР, але й забезпечити їх контактами з підпільними організаціями, які діяли за «залізною завісою». На західні спецслужби, крім українців, працювали хорвати, словаки, росіяни, поляки, литовці, латиші, естонці, румуни та угорці. Деякі представники цих народів співпрацювали з нацистами і були причетні до воєнних злочинів, але на це не зважали: ці люди були корисні для справи «холодної війни», й певний, хоча не завжди точний, обсяг відомостей про їхнє сумнівне минуле співпраці не перешкоджав[1580]. Про те, які пріоритети були на той час у поводженні з цією інформацією, розповів у 1985-му Гаррі Росітцьке, колишній голова ЦРУ: «Це був інтуїтивний бізнес — використати кожного негідника, оскільки насамперед він є антикомуністом… [і] завзяте бажання завербувати до своїх лав колаборанта, звісно, означало те, що ви були налаштовані не розглядати його минуле занадто прискіпливо»[1581].

Українські емігранти швидко зорієнтувалися в цій специфічній ситуації й доклали зусиль, щоб отримати з неї якомога більше користі.

Співпраця із західними спецслужбами допомогла представникам ОУН вирішити низку проблем, які виникли під час різних судових розглядів, а також відкрила додаткові можливості у боротьбі проти СРСР. Після повернення із Загреба Лебедь поїхав до Рима, де заявив, що є виразником інтересів України як «міністр закордонних справ» УГВР — своєрідного українського уряду у вигнанні. Його супроводжував отець Іван Гриньох, нагороджений свого часу німецьким Залізним хрестом за службу в батальйоні «Нахтігаль». Під час перемовин, які Лебедь, Гриньох та єпископ Бучко вели з американцями й англійцями, порушували питання про репатріацію солдатів дивізії СС «Галичина». Навесні 1945 року Лебедь зав’язав контакт з Управлінням стратегічної служби (OSS) в Берні, попередником ЦРУ. Цій організації пропонував свої послуги і Врецьона, колишній агент абвера і начальник німецько-української поліції у Львові. Схоже діяв у Мюнхені й Володимир Стахів, міністр закордонних справ уряду Стецька[1582]. Практично у той же час український радянський письменник і поет Микола Бажан виступив (6 лютого 1946р.) на засіданні ООН у Лондоні та зажадав передачі всіх українських колаборантів органам радянської влади[1583].

У британській зоні окупації наприкінці війни Бандера зустрічався з посадовими особами МІ6, які зрештою розцінили Бандеру як потенційно корисну особу і тому вирішили надати йому підтримку[1584]. У Мюнхені Бандеру, який переховувався від радянських органів безпеки, також захищала американська контррозвідка (С/Q, хоча в СІС були більше налаштовані на співпрацю з УГВР, яка на той час вже конкурувала зі 34 ОУН. Американська контррозвідка дійшла висновку, що якщо підтримати радянські вимоги у питаннях екстрадиції і допустити видачу Бандери, то «для українців це означатиме, що ми як організація не можемо їх захистити, що у нас немає влади. У такому разі у них не залишиться жодної причини з нами співпрацювати»[1585]. Френк Віснер, директор ОРС, прокоментував роль США в захисті бандерівців та інших українських націоналістів, які перебували в американській зоні окупації, такими словами: «Наприкінці минулої війни багато членів ОУН прибули в Західну Європу, щоб уникнути радянського полону. На час відкриття нової штаб-квартири у Мюнхені ОУН переформувала свої західноєвропейські структури. Вперше це привернуло увагу американської влади у зв’язку з вимогами росіян видати Бандеру та багатьох інших антирадянських українських націоналістів, яких вважали воєнними злочинцями. На щастя, [радянську] спробу розшукати цих антирадянських українців саботували декілька далекоглядних американців, яким вдавалося вчасно попереджати відповідних осіб про те, що їм варто сховатися в надійному місці» (із секретного меморандуму для Служби іміграції та натуралізації)[1586].

У червні 1946-го до американської окупаційної зони спрямували спеціальну групу МДБ, яка мала на меті викрадення Бандери. Група складалася з п’яти осіб, у її розпорядженні було два автомобілі. Перед початком операції відбулися переговори між радянськими та американськими офіційними особами. Голова СІС генерал Едвін Сіберт пообіцяв керівнику берлінського оперативного сектора МВС генерал-майору Олексієві Сіднєву посприяти у затриманні Бандери в американській зоні окупації. Але якраз під опікою Сіберта Бандера перебував з літа 1945-го; переговори з радянською розвідкою були звичайним «маскарадом» операції прикриття. Використовуючи польський псевдонім «Станіслав Сітковський», Бандера сховався в комплексі будинків організації Гелена. Оперативна група МДБ не знайшла його, відвідавши декілька місць у різних містах, де, відповідно інформації американської контррозвідки, Бандера міг переховуватися[1587].

Увесь цей час Бандера перебував під опікою організації Гелена, яка всебічно йому сприяла (так само, як інші організації та особи, зокрема колишні члени Hitlerjugend і SS). Американська контррозвідка зафіксувала, що підпільна організація колишніх нацистів кілька разів допомагала Бандері перетнути кордон між американською і французькою окупаційними зонами[1588]. 1947 р. американська розвідка охарактеризувала охоронців Бандери як готових «ліквідувати будь-кого, хто може бути небезпечним для [Бандери] або його партії»[1589], фактично «безжальних убивць, які перехоплять і знищать будь-яких людей, які намагатимуться затримати Бандеру»[1590]. 1950р. Бандеру бачили в оточенні дев’ятьох охоронців[1591].

Попри те, що ЦРУ охарактеризувало Лебедя як «відомого садиста і посібника німців», у довгостроковій перспективі саме йому — супернику Бандери у повоєнний час — вдалося налагодити з американською розвідкою більш вдалу співпрацю, ніж це вдавалося Провіднику[1592]. Побоюючись, що розголос про воєнні злочини ОУН і УПА спричинить проблеми, Лебедь вирішив написати книгу. Його мемуари «УПА: Українська повстанська армія» було видано 1946 р. видавництвом УГВР. У цьому виданні колишній лідер ОУН(б) і СБ ОУН(б) називав ОУН і УПА борцями за антирадянську й антинімецьку свободу, але заперечував або ігнорував усі вчинені ними воєнні злочини. Лебедь, здається, особливо остерігався, що Захід дізнається про його причетність до знищення євреїв та етнічних чисток на Волині[1593]. Книга Лебедя була, мабуть, першою післявоєнною публікацією, в якій не тільки заперечувалися злодіяння ОУН і УПА, а й стверджувалося, що УПА надавала допомогу етнічним меншинам України, зокрема євреям. Лебедь писав, що наприкінці війни багато євреїв, незважаючи на те що в них була можливість приєднатися до «совєтів», залишилося в лавах УПА і «пали смертю хоробрих в обороні тих ідеалів, за які боровся ввесь український народ»[1594]. Поляків Лебедь назвав агресорами, які своїми погрозами спровокували УПА на те, що було «…видано наказ полякам виселитися з околиць, важних для діяння УПА. Коли це не помагало — спротив був ліквідований силою»[1595].

Бандера й конфлікти всередині організації

Конфлікт між УГВР (або групою Лебедя з 34 ОУН) і Бандерою (лідером 34 ОУН) не тільки завадив співпраці між західними спецслужбами та українськими націоналістами, а й ускладнив відносини з підпіллям. Наприкінці грудня 1945 р. відбулася зустріч Бандери й Лебедя, під час якої обговорили питання нового розподілення повноважень між різними закордонними структурами ОУН. Результати їхніх перемовин не задовольнили жодну зі сторін. Суперечності виникли через питання про те, чи повинні 34 ОУН підкорятися УГВР, як наполягав Лебедь, або чи повинна УГВР підкорятися 34ОУН, на що розраховував Бандера[1596]. Конфлікт між двома новими фракціями ОУН почав визрівати вже після звільнення Бандери з Целленбау. Бандера і кілька інших членів 34 ОУН, серед яких Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Богдан Підгайний, Микола Климишин, Іван Кашуба, Мирон Матвієйко, Осип Тюшка, Євген Лозинський, Петро Мірчук, Іван Вовчук, не визнавали верховенство УГВР і заперечували проти прийнятої раніше (на III Надзвичайному зборі ОУН) відмови від принципу фюрерства й інших фашистських ідей. Фракція Бандери хотіла знову запровадити принцип фюрерства і зробити Бандеру Провідником усіх українських організацій. З другої половини 1941р. і до кінця 1944-го (в окремих випадках і до початку 1945-го) багато прибічників Бандери перебували у в’язницях або концтаборах і були ізольовані від подій, які відбувалися в ОУН-УПА; ці люди і склали «фашистську фракцію». Отже, ті, хто не бажав ділити з ними владні повноваження, сформували опозицію, до складу якої увійшли: Лев і Дарина Ребет, Микола Лебедь, Володимир і Євген Стахіви, Василь Охримович, Роман Ільницький, Іван Гриньох, Іван Бутковський, Зенон Мацюк, Мирослав Прокоп, Євген Врецьона і Василь Потішко[1597].

Як на зборах ОУН(б) в Кракові (у грудні 1944 р.), так і на конференції у Відні (у лютому 1945 р.) Бандера висловлював стурбованість щодо змін, затверджених 1943 р. Він вважав, що вони є надмірними і що він має залишатися Провідником всього руху, а відмову від фашизму розглядав як ознаку, як її називали згодом, «демократизації» — тобто «радянськими принципами», що завдавали шкоди справжній природі ОУН[1598].

У лютому 1946 р. прибічники Бандери заявили, що 34 ОУН є окремою організацією, незалежною від УГВР. Супротивники Бандери почали називати себе Закордонним представництвом УГВР, або ЗПУГВР. Обидві організації заявляли, що ОУН та УПА в Україні — це їхні структури. Протягом декількох років між цими двома групами не існувало чіткої межі й поділ був невиразним. Лебедь, наприклад, аж до 1948 р. залишався активним в обох організаціях, проте від 34 ОУН він надалі все-таки остаточно відмежувався. 16 квітня 1946 р. 34 ОУН заснували Антибільшовицький блок народів (АБН), лідером якого став Стецько[1599]. АБН, як і 34 ОУН, фінансувався коштами МІ6, яка, з метою приховати походження цих коштів, користувалася послугами ватиканських посередників[1600]. В Україні, у середовищі ОУН-УПА, утворення АБН зустріли з великою надією[1601].

АБН об’єднав у своїх лавах представників кількох східноєвропейських «поневолених народів». Деякі активісти цього руху в минулому були колаборантами, причетними до знищення євреїв та інших воєнних злочинів. Наприклад, Фердінанд Дурчанський (іл. 188), колишній міністр внутрішніх і закордонних справ у клерикальній фашистській Словаччині Йозефа Тісо, обстоював свого часу «вирішення єврейського питання [в Словаччині] “як у Німеччині”», що нагадує вислови Стецька та Ленкавського. Під час війни Дурчанський підтримував антиєврейську політику уряду Тісо, яка призвела до знищення декількох тисяч словацьких євреїв. Після війни його заочно засудили до смертної кари на тому ж судовому процесі, що й Тісо. На відміну від свого вождя (Vodca), Дурчанського так і не заарештували, він помер природною смертю 1974р. Деякі інші члени АБН співпрацювали з ОУН як до, так і під час Другої світової, і були або колишніми нацистами, або ветеранами рухів усташів чи румунських легіонерів. АБН називав СРСР «тюрмою народів» і, так само як ОУН(б) під час війни і 34 ОУН після війни, планував розділити цю багатонаціональну імперію на національні держави з крайніми правими урядами на чолі. Згідно з планами АБН, у пострадянській Східній Європі не було місця євреям, росіянам або іншим меншинам, які жили не на «своїх етнічних територіях»[1602].

У січні 1947р. конфлікт між ЗЧОУН і ЗПУГВР загострився. Євген Стахів писав у своїх мемуарах, що ЗПУГВР дотримувалися «демократичних» поглядів, а ЗЧОУН — «тоталітарних». Хоча ці дві фракції, безумовно, відрізнялися за своїм ставленням до демократії, ЗПУГВР і «демократичні» фракції емігрантської ОУН не мали нічого спільного з демократичними принципами. Вони однаково не тільки ігнорували або заперечували воєнні злочини ОУН і УПА, а й фальсифікували історію цих рухів. Цим двом групам були притаманні антисемітизм і націоналізм[1603]. 1947-го Бандера був незадоволений діями «демократичних» емігрантів, які відмовилися йому підкоритися й визнати верховенство ЗЧОУН. Для залякування та ліквідації супротивників («зрадників» і «ворогів») Бандера використовував СБ 34 ОУН, голові якого (Матвієйку) він регулярно наказував убивати небажаних осіб; до цього кола одного разу потрапили Лев і Дарина Ребет[1604]. Проте не всі ці «смертні вироки» були виконані. У випадку з Ребетами співробітники СБ відмовилися виконати наказ, оскільки це означало вбити людей, яких вони знали багато років. Ці обставини вкрай налякали членів «демократичної» фракції: деякі з них почали носити з собою зброю[1605]. Під час однієї запальної суперечки, яка сталася в березні 1947 р., Лебедь або вистрелив в Бандеру з пістолета, або погрожував йому ним. Після цього інциденту Бандера наказав Матвієйку вбити Лебедя[1606].

Стосовно ворогів і «зрадників» 34 ОУН діяли в Баварії подібними терористичними методами, що ОУН і УПА в Західній Україні (безумовно, не в такому масштабі). Достовірно невідомо, скільки людей 34 ОУН вбили у повоєнний час. У мюнхенському поліцейському управлінні зафіксували, що серед українців у таборах DPs, зокрема в Міттенвальді, ходили чутки про те, що на рахунку СБ 34 ОУН налічується до сотні людських життів, і, крім того, про те, що СБ, замітаючи сліди, вдалися до кремації трупів своїх жертв. У поліції Баварії припускали, що повна інформація про такі інциденти до них не надходить, оскільки українських емігрантів залякують (через що поліція так ніколи і не змогла висунути звинувачення за ці вбивства). Загалом поліція певною мірою була збита з пантелику, а іноді просто перевантажена хаотичними конфліктами в середовищі українських емігрантів (плутанини також додавали інтриги радянських органів безпеки). Цілком можливо, що деякі злочини було навмисно приховано американською та британською розвідками або навіть скоєно у співпраці з ними, оскільки ці служби доручали 34 ОУН шпигувати за «більшовиками» і «комуністами» в середовищі DPs[1607].

Історик Стівен Дорріл, який спеціалізується на вивченні діяльності розвідслужб, стверджує, що у повоєнний час СБ убила на території ФРН понад 100 осіб, водночас співпрацюючи з ЦРУ щодо ліквідації осіб, котрих підозрювали у прокомуністичних діях або у шпигунстві на користь СРСР. За словами Дорріла, тіла деяких жертв своїх розправ СБ та ЦРУ піддали кремації в таборі DPs (Мітгенвальд)[1608]. Український емігрант Борис Левицький (іл. 189), який приватно розслідував злочини СБ у Західній Німеччині, оцінив число жертв СБ від 30 до 40 людей (деякі з них були його друзями)[1609]. Крім того, в Баварії в повоєнний час сили ОУН(б) вбили близько 20 членів ОУН(м)[1610]. Дуже рідко за свої злочини представники 34ОУН поставали в суді. Один із таких випадків пов’язаний із притягненням до відповідальності трьох українських націоналістів, які 15 листопада 1951 р. в таборі DPs (Шлайсхайм) вчинили замах на життя свого політичного опонента Діомеда Гулая[1611]. Вочевидь, треба враховувати, що у тодішній атмосфері тільки в рідкісних випадках люди мали сміливість повідомити в поліцію про зникнення своїх родичів[1612].

Від українців, які жили в таборах DPs, стало відомо про оунівські підвали-катівні; деяких людей, які потрапляли туди, вважали зниклими безвісти[1613]. 1962 р. агент КДБ Сташинський заявив слідчим ФРН, що відповідно до інформації, отриманої від «кротів» в 34 ОУН, поблизу Мюнхена СБ має бункер, де оунівці допитують, катують і «дозволяють зникнути» українським емігрантам, звинуваченим у зраді або у співпраці з СРСР. Сташинський повідомив, що методи СБ дуже схожі на ті, які йому відомі по КДБ, і що обидві ці спецслужби рівною мірою залишаються вірними гаслу «ми не тримаємо людей у в’язницях, оскільки ми їх убиваємо»[1614]. За даними Королівської канадської кінної поліції (RCMP), 1974 р. ОУН планувала «насильницький акт — можливо, викрадення радянського дипломата», що є останнім документально підтвердженим свідченням запланованого оунівцями злочину[1615].

Крім убивств опонентів, 34 ОУН не цуралися залякувати журналістів, які писали про Бандеру та його організацію не так, як його прибічники вважали за доцільне. Приміром, коли репортер на ім’я Гарт надрукував в Suddeutsche Zeitung матеріал про бандерівців, які організовували в Німеччині парамілітарні тренувальні програми[1616], українці запросили Гарта на зустріч, яка відбулася у тій будівлі, де розміщувалася штаб-квартира 34 ОУН (Дахауерштрасе, 9). Журналіст прибув туди з двома поліцейськими. Комітет повідомив Гарту, що той опублікував недостовірну інформацію і що вони позиватимуться до суду за наклеп. Гарт пояснив обуреним націоналістам, що вони дійсно мають право подати на нього до суду. Один із поліцейських під час цієї зустрічі помітив, що «в словах і жестах українців були помітні приховані погрози»[1617].

Конфлікти роздирали націоналістичні кола і на рівні керівництва організацій. Лідер УПА й ОУН в Україні Шухевич більше підтримував ЗПУГВР, аніж 34ОУН. У вересні 1947р. він написав листа до оунівських емігрантів, у якому зазначив, що УГВР має право представляти інтереси УПА, проте водночас він визнавав, що УПА була заснована ОУН(б). Він також закликав емігрантів припинити суперечки і зосередитися на боротьбі проти спільного ворога[1618]. У листі, присвяченому 5-й річниці заснування УПА (в жовтні 1947 р.), Шухевич ще раз підкреслив, що УГВР представляє інтереси УПА за кордоном (34 ОУН та Бандеру він не згадав)[1619].

Наприкінці сорокових років відносини Бандери з американськими спецслужбами почали погіршуватися. ЦРУ врахувало обставини конфлікту Бандери з 34 УГВР (на той час — головним українським партнером ЦРУ) і змінило своє ставлення до 34 ОУН. 1948 р. Бандера також намагався примиритися з Мельником і ОУН(м); цього ж року і, ймовірно, пізніше, відбулися кілька їхніх зустрічей[1620]. Під час перемовин (1948р.) обговорювали такі вкрай делікатні питання, як вбивство членів ОУН(м). 10 лютого 1948 р. Бандера опублікував офіційну заяву, у якій він стверджував, що ОУН(б) ніколи не вбивала членів ОУН(м). Не дивно, що ОУН(м) та ОУН(б) так ніколи і не дійшли згоди[1621].

28-31 серпня 1948 р. в Міттенвальді відбулася II позачергова Конференція 34 ОУН. Обидві фракції знову обговорили, чи можуть вони дійти згоди. Бандера зажадав повного підпорядкування всіх членів 34 ОУН, від чого знову відмовилася «демократична» фракція, наполягаючи на верховенстві УГВР. Ребет відкрито критикував принцип фюрерства і одержимість Бандери фашизмом. За словами Євгена Стахіва, Бандера стукнув кулаками по столу і крикнув: «Компромісу не буде. Або вони підкоряються мені, або можуть іти». Після конференції представники «демократичної» фракції офіційно вийшли зі складу 34 ОУН. їхнє рішення було підкріплено відкритим листом, написаним старшим членом ОУН Врецьоною, який повідомив Бандері, що він може залякувати членів 34 ОУН і вимагати від них повного підпорядкування, однак від членів ЗП УГВР він не зможе цього домогтися. Зрештою усіх українських емігрантів, які відмовили йому у відданості, Бандера знову назвав «зрадниками» і «комуністами». У листах до керівництва ОУН в Україні він назвав ЗПУГВР «хворобливим явищем», яке коштувало йому половини його життєвих сил. Після офіційного розколу 34ОУН і далі конкурували з ЗПУГВР за лояльність з боку керівництва ОУН і УПА в Україні, і тут варто зважити на те, що «демократична» фракція 34ОУН була частиною ЗПУГВР. Обидві фракції фінансово залежали від спецслужб та цінували свої контакти з підпіллям, оскільки саме цьому аспекту спецслужби приділяли особливу увагу[1622].

Після розколу (в серпні 1948р.) Бандера хотів таємно відвідати Україну, але його соратники, Климишин і Тюшка, мабуть, відрадили його[1623]. У можливості висадитись з парашутом на територію України Бандері відмовили і в МІ6, оскільки вважали, що СРСР, на випадок провалу операції, може розцінити це не як звичайну шпигунську операцію, а як демонстративний політичний жест[1624]. Конкуруючи за лояльність керівництва ОУН і УПА в Україні, кожна фракція направляла до радянської Західної України своїх емісарів. Найважливішим таким посланцем від 34 ОУН був Мирон Матвієйко, якого в ніч з 14 на 15 травня 1951р. десантували з літака МІ6 разом з п’ятьма іншими оунівцями. Чотири дні потому з літака ЦРУ десантувався Василь Охримович та три представники ЗПУГВР (схоже, що тільки цим людям вдалося досягти мети та зв’язатися з керівниками підпілля)[1625].

Лідери ОУН і УПА в Україні неодноразово зверталися до емігрантів із закликом припинити сварки. Вони підтверджували, що ЗПУГВР є основним представником інтересів ОУН та УПА, і заявляли, що 34 ОУН повинні підкоритися УГВР, яка і була створена для консолідованого представництва інтересів всіх українських націоналістичних організацій[1626]. Ні Шухевич, ні Кук (останній командир УПА) не відчували позитивних емоцій ні щодо конфліктів всередині емігрантської громади, ні до терористичних методів управління 34 ОУН, у яких відчувалося стійке захоплення Бандери фашизмом та авторитаризмом[1627].

1950р., щоб покласти край конфлікту з ЗПУГВР, Бандера подав у відставку з поста голови 34 ОУН. Новим лідером 34 ОУН став Ленкавський (іл. 182), але слідом за ним, на III Конференції 34 ОУН, яка відбулася у Мюнхені в квітні 1951р., цю посаду обійняв Стецько[1628]. 22 серпня 1952р. Бандера також подав у відставку з поста керівника всієї ОУН, але після того, як він зрозумів, що його відставка не поліпшила відносини між двома конкуруючими сторонами, він вирішив відновити своє керівництво на всіх постах. Запекле суперництво за прихильність командування українського підпілля тривало між двома фракціями аж до того часу, поки радянська влада не вбила останніх українських повстанців[1629].

1953 р. в Лондоні відбулася IV Конференція 34ОУН, за підсумками якої ухвалили рішення, що вирішальне слово у врегулюванні конфлікту між двома закордонними організаціями залишається за керівництвом ОУН в Україні. Бандера був упевнений, що конфлікт буде вирішено на його користь, тому що Матвієйко, який на той час був агентом МДБ, надіслав йому телеграму, яка підтверджувала верховенство Бандери в ОУН. Проте ЗП УГВР у той час отримало радіограму від Василя Кука, в якій Бандеру звинуватили в тому, що він не виконує постанови III Надзвичайного Великого збору ОУН(б). Відразу після цих двох повідомлень ухвалили рішення поділити керівництво ОУН між трьома людьми: Левом Ребетом, Зиновієм Матлою і Степаном Бандерою. Спочатку Бандера з цим погодився, але вже через тиждень оголосив, що радіограма, яку надіслав Кук, була радянською фальсифікацією. Після цього інциденту Ребет і Матла заснували ще одну фракцію — «ОУН за кордоном», з Ребетом на чолі. Водночас варто зазначити, що Лебедь, який жив у США з 1949р., у той же період очолював підконтрольну ЦРУ пропагандистську організацію «Пролог» (Prolog Research Cooperation and Publishing Corporation), створену з метою реалізації політики «холодної війни». Основним напрямом діяльності «Прологу» була видавнича діяльність та підготовка радіопрограм для слухачів в Україні, емігрантів та жителів інших країн[1630].

Оскільки газетою «Український самостійник» заволоділа фракція Ребета-Матли, тому 1954 р. 34 ОУН заснували власну газету — «Шлях перемоги»[1631]. Чвари, які спалахнули через поділ цього майна, були настільки запеклими, що в лютому 1954 р. до них мусила втрутитися мюнхенська поліція. Фракція Ребета повідомила поліції, що після того як Бандера втратив контроль над газетою «Український самостійник», він наказав вивести з ладу друкарське обладнання. Готуючись запобігти цим діям, поліція припустила, що розлючені бандерівці можуть бути озброєні[1632].

Конфлікт між двома угрупованнями залишався запеклим до самого кінця їхнього існування; якоюсь мірою його підігрівали і зусилля КДБ. ОУН(з) [ОУН за кордоном] побоювалася 34 ОУН, які називали ОУН(з) «комуністами», «зрадниками» і «демократами». Моральний клімат, що панував в цих колах, можна відстежити за обставинами візиту до Мюнхена (7 січня 1956р.) Володимира Куровця, який до 1953-го забезпечував кур’єрський зв’язок між Мюнхеном і Західною Україною (що свідчить про те, що і він міг бути завербований до КДБ). У день прибуття з Англії Куровець відвідав Підгайного, у якого вони разом відсвяткували Різдво. (Тривалий час Підгайний перебував у тісних контактах з Бандерою. На Варшавському процесі він, як і Бандера, був засуджений до довічного ув’язнення і відбував термін покарання у тій же камері, що і Провідник. 1952р. Підгайний покинув 34ОУН.) 8 січня 1956р., перебуваючи в Мюнхені, Куровець сказав Підгайному, що він планує відвідати штаб-квартиру 34 ОУН та відсвяткувати там день народження Степана Бандери. 9 січня Куровець вийшов з квартири Підгайного і більше його ніхто не бачив. Підгайний відразу висловив припущення, що Куровця вбили 34 ОУН. Оскільки в 34 ОУН йому не змогли пояснити, що трапилося з його товаришем, Підгайний звернувся до мюнхенської поліції[1633]. Пізніше з’ясувалося, що Бандера мав алібі: з 8 по 10 січня він перебував зі своєю родиною у Тіролі[1634]. Справу Куровця, так само як і інші таємничі зникнення українських емігрантів, не було розкрито[1635].

Кілька разів на 34 ОУН нападали представники інших організацій та органів безпеки країн Східного блоку. В ніч із 6 на 7 березня 1957 р. до службових приміщень 34 ОУН увірвався зловмисник і влаштував там обшук[1636]. Поліція спинилась у підозрах на Стефані Ліпольці, агентові КДБ, який раніше проник у середовище українських націоналістів у Мюнхені, проте довести його провину не вдалося[1637]. 18 квітня 1958 р. 34 ОУН отримали посилку з вибухівкою. Відправники мали на меті швидше залякування, а не вбивство (хоча вибух був досить потужним та завдав значних опіків людині, котра відкрила пакунок). Напевно, 34 ОУН отримали посилку від КДБ, а не від Национально-трудового союза (НТС), праворадикально!' російської емігрантської організації, з якою на той момент у 34 ОУН був конфлікт (НТС також отримував посилки, що містили вибухові матеріали)[1638]. У липні 1958р. люди, які мешкали неподалік від штаб-квартири 34 ОУН, отримали листи від «Групи українських емігрантів», у яких Бандеру та інших членів його організації звинувачували у вбивстві кількох людей, імена яких було названо у листах, а також у скоєнні інших злочинів. Одному із членів 34 ОУН висунули звинувачення у зґвалтуванні жінки, яка мешкала в будинку, де розмішувалася штаб-квартира 34ОУН[1639]. У листі, надісланому до поліції 2 червня 1958р., людей Бандери звинувачували у зґвалтуванні німецьких жінок і отруєнні Ребета[1640]. Поліція провела розслідування і встановила, що звинувачення в зґвалтуванні було необгрунтованим. Слідчі дійшли висновку, що лист підготували в управлінні розвідки, розташованому в передмісті Східного Берліна в Карлсхорсті, після чого слідство у цій справі припинили[1641].

Бандера та західні спецслужби

Ще 1945 р. розвідувальне управління армії США сприяло Бандері в заснуванні розвідувальної школи. У цьому «закладі», який відкрили, мабуть, у таборі DPs у Міттенвальді, викладали цілу низку дисциплін, як-от: «проникнення на військові об’єкти, робота з вибуховими речовинами, кодами, шифрами, кур’єрськими системами, організація мереж кур’єрів та інформаторів і т. д.»[1642]. Також у 1945р. зафіксовані перші спроби МДБ з перевербування оперативників 34ОУН. Серед перших кур’єрів, яких ЗЧОУН направила в Україну 1946–1947 рр., були Василь Чижевський («Демид») і Ярослав Мороз. Ці люди повернулися до ФРН завербованими радянськими агентами. Завдання Чижевського полягало в роботі з розколу ОУН, а Мороза — в убивстві Бандери, Стецька, Лебедя і Гриньоха[1643].

1947-го або 1948-го Бандера наказав командувачу УПА Петрові Миколенку-Байді, який прибув до Баварії з України разом з підрозділом УПА і жив у таборі DPs у Регенсбурзі, організувати у лісах Баварії український партизанський рух. Ця ідея здивувала Миколенка-Байду, який вважав, що такий партизанський рух доцільний тільки на території України. Незважаючи на це, Байда і кілька інших членів ОУН-УПА все ж організували навчання українських DPs в баварських лісах. Під час одного з виступів перед новобранцями цих підрозділів, Бандера повідомив, що з часом їх відправлять у СРСР, де вони боротимуться за незалежну Україну. Пізніше ці люди відвідували курси шпигунства, організовані в мітгенвальдському таборі DPs, а згодом дійсно потрапили до СРСР[1644].

Наполегливе бажання Бандери закріпити за собою домінантну позицію одноосібного лідера ОУН і структурувати ЗЧОУН відповідно до фашистських зразків ОУН(б) призвели не тільки до запеклих конфліктів з українськими організаціями, а й до погіршення його відносин з американською розвідкою. 1951р. до лав ЗЧОУН проник агент ЦРУ. Приблизно в той самий час, коли Бандера намагався запропонувати ЦРУ своїх агентів, в ЦРУ дійшли висновку, що Бандера став «антиаме-риканським», і припинили з ним співпрацю[1645].

В Мюнхені та Лондоні агентів Бандери, починаючи з 1949р., готувала МІ6. Шпигунів, які пройшли вишкіл, десантували на територію Західної України. Схожі операції, але вже з членами ЗПУГВР, проводило й ЦРУ (щоправда, звернувши увагу МІ6 на те, що Бандера вже не має підтримки у керівництва ОУН в Україні). Однак це не переконало МІб, яка стверджувала, що ЦРУ недооцінило важливість лідера «найсильнішої української організації за кордоном»[1646]. МІ6 вважали Бандеру «професійним підпільником з терористичним минулим і безжальним підходом у веденні справ… Тип бандитизму, якщо хочете, замішаний на жагучому патріотизмі, який має етичне обґрунтування і виправдання бандитизму. Він не кращий і не гірший за інших, йому подібних»[1647].

Під час виступу у квітні 1951р. перед новобранцями шпигунських курсів МІ6, Бандера заявив, що Велика Британія і США скоро нападуть на СРСР і допоможуть Україні здобути незалежність. Також перед слухачами курсів виступали Стецько та Ленкавський, які розповіли їм про АБН та закордонну діяльність ОУН. Після закінчення тренувань агентів відправляли на Мальту, а вже звідти вони вилітали в Україну, де їхнім завданням було налагодження контакту з підпільниками (у словах напуття, адресованих до однієї з таких груп за годину до відльоту, Бандера, Стецько і Ленкавський не забарилися нагадати про цю основну мету). На Мальті Підгайний, основний зв’язковий між 34ОУН і МІ6, видав агентам капсули з ціанистим калієм (на випадок арешту радянською владою). Надати агентам отруту було ініціативою 34 ОУН. Агентів спорядили гвинтівками, пістолетами, підробленими радянськими паспортами і раціями, за допомогою яких вони мали підтримувати зв’язок з Лондоном та Мюнхеном[1648].

Радянські агенти настільки глибоко проникли до лав 34 ОУН, що навіть у групу, яка супроводжувала Матвієйка, входив агент МДБ на ім’я «Славко». Матвієйка схопили 6 червня 1951р., через три тижні після висадки на парашутах. Під кінець червня він погодився працювати на МДБ. 6 жовтня 1952р. було затримано члена ЗПУГВР Охримовича, якого десантували через чотири дні після Матвієйка. Обидва вони надали МДБ важливу інформацію про діяльність своїх організацій. Надалі Охримович відмовився від співпраці, і 19 травня 1954 р. його стратили. Однак голова СБ ОУН Матвієйко віддав перевагу новій кар’єрі — він став офіцером розвідки МДБ і був настільки вагомим у цій іпостасі, що саме за його допомогою МДБ ліквідувало залишки військових підрозділів ОУН-УПА. Протягом декількох років Матвієйко вводив в оману 34 ОУН, відправляючи неправдиві радіограми. 19 червня 1958 р. Президія Верховної Ради УРСР видала указ про помилування Матвієйка, звільнивши його від відповідальності за всі скоєні злочини[1649].

У період 1949–1954 рр. в Україну загалом десантували 75 агентів 34 ОУН і ЗПУГВР. Літаки з агентами зазвичай пролітали на висоті 61 м, що давало змогу не потрапляти в поле зору радянських радарів. За штурвалом сиділи колишні чеські військові пілоти. Перед стрибком парашутистів літаки злітали на мінімальну для безпечного стрибка висоту (152 м). У травні 1952р. одну групу відправили до місця призначення на підводному човні. 1953 р. дві десантні групи використали для висадки повітряні кулі, які піднялися в небо з британських і західнонімецьких кораблів поруч з узбережжям Польщі. Інші групи агентів намагалися дістатися в Україну пішки. Українські агенти МІ6 і ЦРУ не усвідомлювали, що мало яка з їхніх операцій матиме успіх, оскільки лави оунівських шпигунів були досить глибоко інфільтровані представниками радянської розвідки (значною мірою це стосувалося саме лав ЗЧОУН). 1948р. на польське Управління безпеки (UB) і радянське МДБ почав працювати Леон Лапінський (псевдонім «Зенон») — він же директор СБ ОУН в Люблінському р-ні. UB і МДБ підготували і провели спільну операцію «СІ», яка тривала до 1954р. За допомогою «Зенона» польське UB вибудувало в ОУН фіктивну шпигунську мережу. На межі 1948–1949 рр. «Зенон» проник до 34 ОУН, після чого UB зміг взяти під контроль процес над процесом відправлення агентів 34 ОУН до Західної України. UB також створило свою мережу агентів і у ФРН. Інформацію про заплановані «десанти» агентів ЗЧОУН радянській розвідці, поміж іншого, регулярно надавав подвійний агент (МІб та «совєтів») Кім Філбі. Богдан Підгайний, який відповідав у ЗЧОУН за зв’язок між Мюнхеном і Україною, 1952р. зрозумів, що агентурну мережу ЗЧОУН повністю контролюють польський UB і МДБ, після чого він припинив своє членство в ЗЧОУН і приєднався до ЗПУГВР, надійність яких, втім, теж була сумнівною. Лише 1955р. в керівництві ЗЧОУН усвідомили і визнали, що до їхніх агентурних мереж у ФРН та Відні просочилися вороги[1650].

Згодом (1953р.) в МІ6 зрозуміли, що ЗЧОУН глибоко інфільтровані радянськими агентами, а «весь український визвольний рух» контролює в Україні їхній суперник — ЗПУГВР. У цей час американські та британські чиновники намагалися помирити Бандеру з Лебедем, але Бандера опирався цим спробам. У лютому 1954р. в МІ6 вирішили припинити співпрацю з Бандерою (це стосувалося й підготовки агентів) і повідомили Лебедю, що «вони не відновлять [своїх] відносин з Бандерою ні за яких обставин»[1651]. Пізніше Бандера спробував організувати власну розвідмережу, яку він частково фінансував за рахунок фальшивих грошей. ЗЧОУН друкували американські долари ще з 1948 р., через що кількох кур’єрів Бандери заарештували, а Матвієйку та його дружині довелося майже рік переховуватися від американського правосудця у Франції[1652].

Для підготовки власної агентури 34 ОУН придбали ферму. Однак Стецько намагався відрадити Бандеру від підготовки та відправки шпигунських груп в Україну. Він стверджував, що всі вони приречені опинитися у руках МДБ, але Бандера не дослухався до його слів. Він запевняв, що такі дії зміцнюють репутацію 34 ОУН і, відмовившись від них, їхня структура перетвориться на звичайну емігрантську організацію, не пов’язану зі своєю країною, що, зі свого боку, призведе до втрати до них інтересу спецслужб, які їх фінансують[1653]. Можна сказати, що Бандера був далеко не такий успішний у своїй розвідувальній діяльності, аніж у тому, що дозволило йому стати символом українського націоналізму. 1957 р. ЦРУ і МІ6 дійшли висновку, що всі агенти, яких Бандера відправляв в Україну, перебували «під ковпаком» у совєтів. ЦРУ і МІ6 прагнули «угамувати» Бандеру, бо його непрофесійна розвідувальна діяльність лише руйнувала їхні плани щодо СРСР. Разом із тим вони й надалі намагалися запобігти спробам радянської розвідки викрасти або вбити легендарного українського Провідника, в результаті можливого успіху яких він перетворився б на мученика[1654].

Після припинення співпраці з МІб Бандера, як лідер 34 ОУН, почав шукати нових спонсорів і союзників. З цією метою, Бандера і Стецько вирушили 1955р. до Парижа, щоб налагодити відносини з французькою розвідкою, з якою ОУН співпрацювала ще 1946 р.; ніяких доказів того, що нові перемовини були успішними, виявити не вдалося[1655]. МІ6 стала останньою спецслужбою, яка десантувала людей Бандери в Україну, проте у зв’язку зі згортанням цього напряму західне фінансування ОУН та інших українських емігрантських угруповань не припинилося. Наприклад, бельгійські та, швидше за все, канадські спецслужби спонсорували націоналістичну антирадянську пропаганду шляхом підтримки певних газет і радіостанцій[1656].

1956 р. Бандеру епізодично спонсорувала італійська військова розвідка (SIFAR), мабуть, не усвідомлюючи, що у всі лінії зв’язку Бандери з Україною просочилися радянські агенти. Єдиною спецслужбою, яка ніколи не припиняла підтримки Бандери, була німецька BND'[1657]‘. Особистий контакт Бандери з BND забезпечував Гайнц-Данко Гере (раніше — начальник штабу в РОА Власова і заступник Гелена в FHO, німецькій військовій розвідці на Східному фронті).

Незважаючи на те, що BND отримувала від ЦРУ і МІ6 інформацію щодо глибокої інфільтрації лав 34 ОУН радянською розвідкою та про відсутність у цієї фракції справжніх контактів з українськими підпільниками, Гере залишався вірним відносинам з Бандерою. У квітні 1959 р., коли Бандера знову звернувся до BND за підтримкою, Гере аргументував свою згоду популярністю Бандери і спадкоємністю між BND і довоєнним абвером: «Бандеру ми знаємо близько двадцяти років… У Німеччині та за її межами у нього більше півмільйона прихильників»[1658]. Гере вважав, що Бандера надавав йому «достовірні відомості про Радянський Союз». Про свою співпрацю з Бандерою він не повідомляв ані уряду ФРН, ані будь-кому всередині BND, мотивуючи це «політичним підтекстом»[1659].

Бандера також підтримував контакти з профашистським режимом Франко в Іспанії. Василь Шушко, охоронець і близький друг Бандери, зазначив, що саме з франкістською Іспанією, де Стецька й надалі називали прем’єр-міністром України, у 34ОУН були кращі відносини, ніж із будь-якою іншою країною[1660]. 1950 р. до Іспанії вирушив єпископ Бучко, де від імені Бандери він провів перемовини з Франко та переконав його прийняти до своєї військової академії партизанів УПА і ветеранів дивізії СС «Галичина». Пізніше, того ж року, Провідник і Стецько разом вирушили до Мадрида, щоб особисто обговорити з каудильйо це та інші питання. Одним із результатів цієї співпраці був початок українського націоналістичного радіомовлення, програми якого почали транслювати з Мадрида тричі на тиждень[1661]. 1956 р. Франко запросив Бандеру оселитися в Іспанії, де у повоєнний час знайшли собі притулок деякі інші крайні праві лідери (Анте Павелич і Хуан Перон). Під час наступного візиту до Іспанії Бандера насправді обдумував цю щедру пропозицію. Зрештою, уважніше придивившись до цієї країни, він відмовився (ймовірно, тому, що його організація на той час вже щільно оселилася в Мюнхені)[1662].

Контакти з іспанським лідером привели до розбіжностей між Провідником і Стецьком. Гарні стосунки Стецька з каудильйо викликали у Бандери заздрість. Оскільки у Бандери був необмежений апетит до влади, це призвело до конфлікту з найближчим його союзником. Стецько завжди вважав Бандеру своїм Провідником і підкорявся йому згідно зі своїми політичними переконаннями. Демократія була для Стецька таким самим великим злом, як і для Бандери. Вони обидва вірили, що тільки національна революційна сила може здолати тоталітарний режим СРСР. З демократичними державами, такими як Велика Британія та США, вони співпрацювали з прагматичних і стратегічних причин, а не тому, що вірили у демократію та визнавали її цінності. АБН, очолювана Стецьком, була фінансово залежною від 34ОУН Бандери. 1955р. Бандера вирішив, що буде фінансувати тільки половину витрат АБН (100 тис. німецьких марок на рік). Цей крок змусив Стецька звільнити персонал і шукати кошти. Бандера заявив, що він скоротив фінансування, бо вважав, що другу половину витрат мають компенсувати інші країни, представлені в АБН, але такий крок також мав і психологічні мотиви, бо був пов’язаний із зростанням політичного авторитету Стецька у міжнародних крайніх правих колах: паломництво Стецька до Франко та візит до Чан Кайші в Тайвань (в 1955–1956 рр.) не залишились без спалаху ревнощів з боку Бандери[1663].

Бандеру підтримували не тільки спецслужби, але й угруповання колишніх нацистів. 1956р. влада Баварії розглядала питання щодо порушення кримінальної справи проти Бандери (серед можливих звинувачень фігурували такі незаконні дії, як викрадення, убивство та підробка грошей). На початку того ж року мюнхенська поліція допитала Бандеру щодо плутанини навколо його імені та щодо обставин у зв’язку зі зникненням Куровця. На той час Бандера перебував під опікою західнонімецького чиновника Ґергарда фон Менде, який працював в Управлінні у справах переміщених осіб (Büro für heimatvertriebene Ausländer). (У роки війни фон Менде працював у Міністерстві окупованих східних територій (Ostministerium) Альфреда Розенберга, де очолював відомство у справах Кавказу і Туркестану, яке мобілізовувало радянських мусульман Центральної Азії на боротьбу з СРСР.) Фон Менде іноді виступав сполучною ланкою між німцями та українськими націоналістами. Після війни фон Менде співпрацював з американською розвідкою і підтримував стосунки з колишніми нацистськими чиновниками, деякі з яких обіймали впливові посади. Один із них, Теодор Оберлендер, у 1953–1960 рр. працював в уряді Аденауера федеральним міністром у справах переміщених осіб, біженців та осіб, які постраждали від війни. 1956 р. і раніше фон Менде подавав клопотання баварському урядові щодо посвідки на постійне проживання Бандери та вирішення низки інших питань. У результаті саме його втручання поліцейські справи, що стосувалися Бандери, були закриті[1664].

Після Другої світової Бандера відвідав українські громади в Австрії, Бельгії, Канаді, Великій Британії, Нідерландах та Італії[1665]. У Канаді Бандера, ймовірно, зустрічався з головним довоєнним ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, який викладав українську літературу в Монреальському університеті[1666]. 1953р. Бандера запросив Донцова стати редактором газети 34 ОУН. Донцов відхилив цю пропозицію, як у аналогічній ситуації до війни[1667]. Єдина країна, яку Бандера намагався відвідати, але до якої він так і не потрапив, були США. У своїй заяві на отримання візи (1955р.) Бандера стверджував, що хотів відвідати свою сім’ю, але американські чиновники поставилися до нього з недовірою: «Бандеру і його організацію негативно сприймають емігранти різних переконань і національностей. Бандера хоче приїхати в цю країну, щоб провести політичну агітацію проти таких законних політичних організацій [як ЗПУГВР], які мають щільні стосунки з українськими групами за кордоном та діяльність яких підтримує (або прихильно до них ставиться) ЦРУ»[1668]. Заяви Бандери відхиляли аж до жовтня 1959р. Тільки незадовго до його вбивства працівники мюнхенського консульства схвально відреагували на запит стосовно надання йому візи[1669]. Бандера так ніколи й не здійснив поїздки до США, утім, до цієї країни доставили аудіоплівки з його промовами і його прибічники заслуховували їх на зборах[1670].

Особисте життя Бандери

Надати достовірну картину особистого життя Бандери — завдання не з легких. Спогади і свідчення людей, які контактували з ним, працювали на нього або були його друзями, суттєво відрізняються один від одного й залишають неоднозначне враження. Безумовно, це пов’язано з ідеологізацією сприйняття, особливо коли йдеться про таких очевидців, як Слава Стецько або Василь Шуліко, для яких Бандера був Провідником і героєм. Але не варто забувати, що неврівноважений характер Бандери все-таки не завжди справляв однакове враження. Бандера був гарним батьком, який міг ніжно гратися зі своїми дітьми, але водночас міг застосувати до них силу, якщо вони робили щось проти його волі (наприклад, відвідували фестиваль, де виступали фольклорні колективи з СРСР). На публіці Бандера здавався зразковим чоловіком, особливо коли був серед друзів (іл. 183–185), але він міг дозволити собі вдарити свою дружину Ярославу, коли був на неї сердитий. Мабуть, він не зловживав алкоголем і залишався дуже релігійним, хоча і мав позашлюбні стосунки. Він був парафіянином ГКЦ, проте інколи відвідував і німецькі церкви римо-католицької парафії[1671].

Більше за інших про особисте життя Бандери знали його охоронці — члени СБ Матвієйко, Кашуба й Шуліко. Зі свідчень Матвієйка й Кашуби ми знаємо, що Провідник зловживав своїм становищем і «харизмою» для власної вигоди. Можливо, що під час допиту в МДБ Матвієйко щось і прикрашав, але Кашуба не мав жодних причин до маніпуляцій. Покази цих людей засвідчують одержимість Бандери жінками та позашлюбними зв’язками. Зі слів Матвієйка, Бандера мав стосунки з дружиною Євгена Гарабача Марією Мицько, яка була на п’ятнадцять років молодшою, ніж дружина Бандери Ярослава. Гарабач заплющував на це очі, тому що, як фінансовий референт ЗЧОУН, він був причетний до шахрайства, пов’язаного з фондами організації. Це дало змогу Бандері залякати Гарабача й вимагати, щоб той не звертав уваги на зраду дружини. Бандера також намагався зав’язати сексуальні стосунки зі служницею, яку згодом звільнила його дружина[1672]. За словами Кашуби, у мюнхенському будинку, де родина Бандери мешкала після 1954р., у Бандери був роман з «німецькою гувернанткою» з «єврейської сім’ї», про що знала Ярослава, яка часто сердилася за це на свого чоловіка[1673].

Після війни в Бандери народилося ще двоє дітей. 16 травня 1946 р. в Мюнхені побачив на світ син — Андрій Попель, а 27 серпня 1947 р. в Регенсбурзі народилася дочка — Олександра Попель[1674]. У той час, коли Ярослава Бандера перебувала в пологовому будинку, про їхніх дітей піклувалася дружина одного з охоронців Бандери (Михайла Баняса). За словами Матвієйка, однієї ночі Бандера намагався її зґвалтувати. Наступного ранку чоловік помітив на тілі своєї дружини сліди насилля й дізнався, що сталося. Він так розлютився, що спочатку збирався застрелити Бандеру. Зрештою, Баняс все-таки повідомив про це своєму керівникові — керівникові СБ Матвієйку. Після цього випадку Баняс вже не працював на СБ[1675].

Зі слів того ж Матвієйка, хоча Ярослава і любила Степана, він часто бив її й копав ногами. Одного разу, коли вона була при надії, навіть штовхнув у живіт. У повоєнний час з вуст Ярослави часто лунали слова невдоволення їхнім шлюбом. Можливо, вона не розлучилася зі своїм чоловіком, бо він залякав її і вона не мала іншого вибору. Дехто з друзів Бандери не любив у них гостювати[1676]. У ставленні до своїх трьох дітей Бандера був інколи грубий та суворий. Він бив їх і забороняв відвідувати заходи, у яких брали участь російські, польські чи єврейські діти[1677]. Декілька людей відмовилися працювати з Бандерою через його непростий характер. Багатьох також відштовхувало його ставлення до своєї дружини[1678].

Незважаючи на те що західні спецслужби протегували Бандеру, спосіб його життя істотно залежав від небезпеки, яку створювала радянська влада, що постійно виношувала плани його викрадення чи вбивства. Бандері та його сім’ї багато разів довелося переховуватися від стеження МДБ (КДБ). Його діти росли під прізвищем Попель і аж до смерті свого батька не знали свого справжнього прізвища[1679]. Деталі фінансового становища Бандери невідомі, але, імовірно, він мав у своєму розпорядженні чималі суми грошей, що надходили від спецслужб і розкиданих по світу членів ОУН, які фінансували його боротьбу з «червоним дияволом». Окрім того, Бандера підробляв американські долари й отримував від розвідувальних служб негрошові подарунки. Наприклад, на день Святого Миколая 1950р. МІ6 подарувала йому нову машину. Все це давало йому змогу жити досить комфортно[1680].

З фотографій особистого життя Бандери випливає, що він з’являвся між люди як добрий батько та чоловік[1681]. Цей імідж узгоджується зі спогадами Слави Стецько й Василя Шуліка. Стецько зауважує, що Бандера був Провідником і «такою великою людиною, що про нього нелегко говорити». Спогади Стецька структуровані явно пропагандистським чином і написані з метою «вихваляти мудрість і силу» Провідника, проте в нашому короткому аналізі особистості Бандери потрібно враховувати і їх. Завдяки таким свідченням ми зможемо зрозуміти, як Бандеру сприймали члени його руху і як він насправді поводився у близькому колі своїх однодумців і друзів. За словами Стецька, Бандера був дуже гарним батьком; він дбав і про свою родину, і про друзів. Він любив сміятися і часто жартував. Він також захоплювався фотографією, любив походи і катання на лижах[1682].

Вдова Бандери, Ярослава, розповідала після його смерті, що він дуже любив своїх дітей, а діти любили його. «Хоча я вдома часто плакала і сумувала, мій чоловік любив веселощі», — стверджувала вона. «Він міг гратися з нашими дітьми, як дитина». До членів своєї організації Бандера ставився зі співчутливою увагою; хвороба соратника могла його засмутити[1683]. Дмитро Миськів, який дружив з сім’єю Бандери приблизно з 1954 р. постійно перевідував їх на вихідні та свята (іл. 192–193), також згадував, що Бандера мав гарні стосунки зі своїми дітьми і дружиною і що він був дуже релігійним. Щонеділі вони завжди ходили до церкви, й тільки після цього вирушали на тривалу пішу прогулянку[1684].

Цікавими свідченнями, хоча і суперечливими, є спогади Василя Шушка, одного з охоронців Бандери. Як і Стецько, Шушко вважав Бандеру своїм Провідником, героєм і батьком. Тому в його мемуарах немає інформації, яка б суперечила образу Провідника. Шушко зайшов так далеко, що приписав Бандері непритаманні його натурі якості: наприклад, повагу до політичних опонентів, зовсім не враховуючи того факту, що Бандера кількох з них наказав убити. Утім, попри заангажований характер мемуарів Шушка, вони також варті уваги. За словами Шушка, Бандера любив займатися спортом і заохочував до цього своїх друзів і прибічників, оскільки хотів мати сильний і здоровий колектив. Він любив плавати, кататися на лижах і бігати підтюпцем. Одного разу під час таких тренувань Бандера звернувся до Шушка зі словами: «Василю, ми повинні бути здоровими, тому що Україні потрібні люди зі здоровим тілом і духом». Як і Стецько, Шушко також стверджував, що Бандера був гарним батьком і мав гармонійне сімейне життя. На доказ своїх слів він пригадав, як Бандера одного разу подарував квіти на день народження своєї доньки Наталі, хоча Ярослава того разу чомусь відмовилася відзначати це свято. Шушко зізнався, що під час відрядження він і Бандера лише одного разу зупинялися в готелі. Зазвичай вони, щоб заощадити кошти організації, спали в наметі або в квартирі члена ОУН[1685].

Після загибелі чоловіка Ярослава з трьома дітьми переїхала до Торонто. Це стало можливим завдяки фінансовій допомозі фонду 34 ОУН, на кошти якого для родини Бандери купили будинок. Наталка Бандера вийшла заміж за члена ОУН(б) Андрія Куцана і з 1970 р. жила з ним у Мюнхені до самої своєї смерті 1985 р.[1686] Сестер Бандери, Марту й Оксану, 1942 р. депортували до Красноярського краю, де вони згодом працювали у різних колгоспах. Третю сестру, Володимиру, заарештували й засудили до 10 років позбавлення волі та вигнання; 1946-го її депортували у Казахстан. За даними МДБ, підпілля ОУН-УПА надавало сестрам Бандери фінансову допомогу. 1953 р., після смерті Сталіна, Марта та Оксана перебували два місяці у Москві. За словами Арсенича, МДБ запропонувало їм залишитися в Москві — в обмін на їхнє радіозвернення до партизанів ОУН-УПА із закликом залишити підпілля. Сестри, очевидно, від цієї пропозиції відмовилися, і їх повернули на колишнє місце проживання. Після свого звільнення (1956р.) Володимира повернулася в Україну. Марту й Оксану офіційно звільнили 1960 р., але до України їм повернутися не дозволили. Весь наступний період вони працювали на будівництві, вирубці лісу та у колгоспах, переїжджаючи що два-три місяці на нове місце. Марта так і померла в Красноярському краї (1982 р.), а Оксана повернулася в Україну (в серпні 1989р.) і надалі поселилася у своєї сестри Володимири. Однак дозвіл на постійне проживання в Україні вона отримала аж 1991р., після розпаду СРСР[1687].

Світогляд Бандери в повоєнний час

Після закінчення Другої світової Бандера опублікував низку статей і дав також кілька інтерв’ю, які транслювали по радіо чи публікували в газетах, а після його смерті були перевидані 34 ОУН окремим виданням[1688]. І надалі працюючи над втіленням «Української національної революції» та покладаючи надії на Третю світову, Бандера відвідував українські громади Австрії, Бельгії, Канади, Великої Британії, Нідерландів, Італії та Іспанії. Під час своїх візитів Бандера виступав з промовами, у яких закликав українських емігрантів не припиняти свою антирадянську діяльність і, продовжуючи «боротьбу за свободу», підтримувати «український визвольний рух». У всіх своїх статтях, інтерв’ю і промовах Бандера або ігнорував, або заперечував злочини, які ОУН(б) і УПА скоювали у воєнний або післявоєнний час. Свої статті Бандера писав в урочистій, одноманітній та патетичній манері, яка нагадує тексти радянських офіційних осіб, хоч він використовував лексику, притаманну представникам крайнього правого спектру. Його основними темами були «звільнення» і «боротьба за незалежність». Усі інші питання, зокрема й процвітання цілих народів та людська гідність, були підпорядковані цим «благородним» концепціям.

Ранні повоєнні твори Бандери не дуже різнилися з ідеологією ОУН(б) 1940–1941 рр., коли він, по суті, визначав лінію поглядів ОУН(б).

Після війни Бандера уникав деяких слів і виразів, популярних 1941р., але пропагував ті самі цінності: культ війни і героїчну смерть. Як і до вторгнення Німеччини до СРСР, він наголошував на контролі над масами, без підтримки яких досягнення націоналістичних цілей було неможливим. У листі до Шухевича у листопаді 1945 р. Бандера писав: «Наша боротьба — це насамперед боротьба за душу людини, за маси, за доступ до них і вплив на них»[1689].

Перша післявоєнна стаття Бандери (під псевдонімом С. Сірий) з’явилася у січні 1946 р. в газеті «Визвольна політика». В цій статті Бандера висловив бажання продовжити революцію, яка зазнала невдачі влітку 1941р., але у своїх міркуваннях він використав нову риторику. Зокрема, він уникав антисемітських і фашистських висловів, але зберіг прихильність до інших утльтранаціоналістичних та крайніх правих поглядів. Як і в згаданому листі до Шухевича, у цій статті Бандера зосередився на питанні мобілізації мас, які для нього були інструментом у досягненні своєї священної мети: «У нашій боротьбі маса — це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо»[1690].

У статті «До засад нашої визвольної політики» (листопад 1946р.) Бандера повернувся до ідеї «Української національної революції» 1941р. Він почав із заяви: «Українська національна революція — це боротьба за саме життя і волю народу та людини». На відміну від публікацій 1941р., у цій статті Бандера вже не називав євреїв і поляків ворогами. Багатьох з них убили під час війни або згодом депортували, і, зрештою, представники цих національностей уже не були для нього, як і для інших націоналістів, проблемою. Він також трансформував характер своєї лексики відповідно до умов початку «холодної війни» і замінив поняття «єврейський більшовизм» на «московсько-більшовицький імперіялізм». Проте він залишив незмінним ультранаціоналістичне і популістське ядро своєї аргументації: «Це боротьба проти московсько-більшовицького імперіалізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину»[1691].

Більшовизм і комунізм були для Бандери тим самим, що й російський імперіалізм і націоналізм: «Зате російський народ зв’язав свою долю з большевизмом. Вирішальним у тому був російський національний імперіялізм, що ввійшов у кров цілого російського народу, а не симпатії до самого большевизму»[1692]. В іншій статті він писав: «Комунізм — це тепер найважливіша форма закаптуреного [прихованого] московського імперіалізму»[1693]. Бандера знову планував здійснити революцію проти СРСР, тому прагнув залучити до цього процесу інші націоналістичні рухи, що нагадувало концепцію всенародної революції 1940–1941 рр., за можливої участі в ній багатьох крайніх рухів. 1946 р. Бандера писав: «Ставимо знак рівняння між українською революцією і визволенням усіх поневолених більшовизмом народів»[1694]. Задля цієї мети 34ОУН прагнули мобілізувати маси не тільки в Україні, айв інших республіках СРСР. Всенародна революція почнеться, «якщо у свідомості мас усіх [революційних] народів буде розуміння, що боротьба кожного іншого народу — це боротьба спільна, а тим самим і його власна…»[1695].

У праці «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном», яка мала розповсюджуватися 1948 р. в Західній Україні, Бандера недвозначно заперечував, що ОУН(б) симпатизувала нацистській Німеччині в 1941р.: «Дехто закидає [ОУН(б)], що під час Акту 30 червня 1941 року були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми обстоюємо завсіди незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами»[1696].

У тій самій статті Бандера не згадав кількох фактів, розголошення яких могло скомпрометувати його рух. Бандера визнавав, що інтереси ОУН(б) збігалися з німецькими, але не згадав, що 1941р. Стецько надсилав листи лідерам фашистських держав, а ОУН(б) у цей час розраховувала, що її держава стане частиною «Нової Європи». У його апологетичному наративі не згадувався той факт, що 1941р. програма українських націоналістів з багатьох важливих питань дуже нагадувала програму нацистів: зокрема, обидві сторони були зацікавлені у знищенні українських євреїв (вони вважали їх комуністами, паразитами і чужинецькою расою)[1697]. У тій же брошурі Бандера закликав українських повстанців і далі вести боротьбу, а пересічних українців — жертвувати своїм життям: «На всіх відтинках національної боротьби, в усіх її формах українська нація поклала гекатомби жертв, найкращих своїх дітей. Але не даремно. Вони [принесені в жертву українці] досі змогли оборонити дух української нації…»[1698] Він закликав людей боротися і вмирати — попри те що ОУН-УПА були набагато слабкішими від свого супротивника та, вочевидь, і не могли перемогти СРСР (бо мали, як мінімум, проблеми зі зброєю, спорядженням, санітарним забезпеченням та ін.). Це вказує на те, що Провідник не цінував людського життя і вважав жителів Україні засобом для досягнення своєї священної мети.

У повоєнний час до поняття «демократія» Бандера ставився двояко. З одного боку, він стверджував, що демократія була зрадою українського націоналізму. Коли представники групи Лебедя, ОУН(з) і ЗПУГВР заявляли про те, що вони дотримуються демократичних принципів, це настільки обурювало Бандеру, що він називав їх комуністами або більшовиками. Демократичні погляди для нього були «виявом суспільно-політичного примітивізму й егоїзму кліки»[1699], зрадою священних революційних і націоналістичних ідеалів. Демократія, у розумінні Бандери, стирає межі між комунізмом і націоналізмом, і тому він вважав її провокацією більшовиків. З другого боку, він почувався скривдженим, якщо хтось іззовні організації називав 34 ОУН недемократичними. Згодом він підкреслював, що тільки «супротивники українського національного руху» роблять закиди 34 ОУН у недемократичності, тоталітаризмі або фашизмі[1700].

Зрозуміло, що Бандера не вбачав нічого поганого у тому, що діяльність ОУН та УПА мала ультранаціоналістичний і кримінальний характер. Він вважав, що тільки такий рух може ефективно боротися проти СРСР (людей, які вимагали «демократизації» ОУН і УПА, він оголошував зрадниками і комуністами)[1701]. У тому ж дусі Бандера протестував проти «міжнародного бойкоту» Іспанії та Франко. Він стверджував, що докоряти Франко — жест більшовизму, а не демократії. Словом, у Бандери ніколи не було проблем з визнанням тоталітарного характеру СРСР, але йому було вкрай важко критикувати такі держави, як-от фашистська Італія, нацистська Німеччина або франкістська Іспанія. Для Бандери фашизм і крайній правий авторитаризм були законними державними системами, які переважали демократію у тому, що вони були більше дистанційовані від комунізму, ніж демократія. Нацистська Німеччина була злом не тому, що вона знищила європейське єврейство і мільйони інших мирних мешканців, а тому, що була імперіалістичною і не дозволила ОУН(б) створити українську державу[1702].

Не меншим злом, ніж комунізм чи демократія, Бандера вважав матеріалізм, «витвір цілком іншого, чужого духу». За словами Бандери, «матеріалістичний світогляд є принесений в українське життя почасти ворожим пануванням в Україні, почасти соціалізмом…». Його накинули Україні комуністи, «щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації, перетворити український народ, українську людину в податливий для цілей Москви об’єкт»[1703].

У своїх працях, наслідуючи Донцова, Бандера особливо вирізняв силу ідеології та значення «українського визвольного руху»[1704]. Ідеологія українського націоналізму для нього була тісно пов’язана з Богом і релігією: «Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю України й за Божу Правду на українській землі — це невичерпне джерело сили нашого руху… Бог благословить і спомагає нашу боротьбу за правду, проти червоного царства сатани»[1705].

Бандерівська концепція нації ґрунтувалася на онтології та расовій теорії. Він не тільки неодноразово наголошував на «особливості української нації», а й розглядав її як організм або як людську істоту. Він вважав, що крах комунізму й утворення української держави дадуть змогу її громадянам розвивати «свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, що запевнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України — всебічну свободу, справедливість і добробут»[1706].

Критика Бандерою СРСР мала не тільки ідеолого-пропагандистський, а й ритуальний характер. Він знову і знову повторював одні й ті самі або злегка модифіковані антирадянські фрази. Бандера, безумовно, мав рацію, коли здійснював свої пропагандистські хрестові походи проти СРСР та засуджував тоталітарний характер цього режиму. Утім, глибоко антидемократичний характер його критики не дозволяв йому чітко артикулювати, що СРСР був тоталітарною державою, яка заарештовувала, депортувала і вбивала мільйони невинних людей, постійно порушуючи права людини. Натомість, подібно до греко-католицького священика, він поділив всесвіт на добрих і злих, чорних і білих. Комунізм, СРСР, комуністична партія, радянська ідеологія, матеріалізм і радянські люди були на «темному» боці. Революційний український націоналізм, його прихильники та інші форми праворадикально!' діяльності, які мали зруйнувати СРСР і «звільнити» його населення, були на «світлому» боці. Демократія була скоріше чорного кольору, а не сірого. На цій підставі можна сказати, що світогляд Бандери виявився не менш суперечливим і антидемократичним, ніж у радянських лідерів. Його ортодоксальний націоналізм не дозволяв йому говорити про СРСР у режимі конструктивної критики.

Націоналістичний та крайній правий світогляд Бандери, його неприязнь до демократії не дозволяють нам вважати його дисидентом, навіть якщо він і був лютим супротивником радянського режиму. Критикуючи придушення Угорської революції 1956 р., Провідник писав, що СРСР застосовував «московсько-більшовицьку стратегію погромів», але він ніколи не визнавав участі українців у єврейських погромах 1941р.[1707] Так само він ніколи не висловлювався на підтримку демократичних перетворень в республіках та державах-сателітах СРСР. Повоєнні твори Бандери дають підстави припускати, що він запровадив би в Україні, якби мав таку можливість, якесь крайнє праве або неофашистське самодержавство. Така українська держава, якщо оцінювати її з демократичних позицій, була б не краща, ніж СРСР, і чималих та багатолітніх зусиль необхідно було б докласти, щоби дієва антитоталітарна опозиція перетворила її на демократію.

У політичних нарисах Бандери релігія завжди відігравала ключову роль. Він вважав, що ГКЦ є основою українського націоналізму. І часто наголошував, що християнство — важливий компонент української ідентичності, а релігія дає українцям змогу протистояти СРСР: «Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти»[1708]. Він також побоювався, що комунізм позбавить українців християнства і тим самим знищить «український народ»[1709]. Провідник вірив і стверджував, на прикладі СРСР, що атеїзм неминуче призводить до фізичного знищення людей. Люди без релігії та національності були для Бандери мертвими, навіть якщо вони були у чудовому фізичному та інтелектуальному стані[1710].

Бандера із наснагою ставився до війни та виказував невпинну готовність іти до бою. До самої своєї смерті він сподівався, що скоро розпочнеться Третя світова, яка допоможе українцям та іншим народам подолати СРСР і створити національні держави. В одному з інтерв’ю 1950 р. Бандера заявив, що люди в Україні знають, що «війна така прийде невідхильно, СРСР підготовляється до неї і її викличе»[1711]. У листі 1951 р. до керівництва ОУН в Україні він, навпаки, стверджував, що до війни проти СРСР готуються західні країни, але вони потребують ще два роки, щоб виготовити необхідну кількість зброї для її початку[1712]. Тими днями, коли 1951р. Дуайт Ейзенхауер перебував з візитом у Німеччині, Бандера готувався до зустрічі з командувачем НАТО. Він планував обговорити з ним роль ОУН у Третій світовій і попросити його про фінансову допомогу, яку спрямують на підготовку солдатів до цієї величезної визвольної події[1713]. 1958р. Бандера все ще стверджував, що «Третя світова війна струсоне всю структуру світових держав навіть більше, ніж дві останні війни»[1714]. Кількість жертв, які принесе така війна, не мала значення для Провідника, тому що національна незалежність була важливішою від людського життя: «Війна між СРСР та іншими державами напевно принесла б українському народові нові великі жертви в людях і, правдоподібно теж великі спустошення країни. Не зважаючи на це, таку війну радо зустріли б не тільки активні борці-революціонери, а й цілий народ, якщо б вона давала якість вигляди на знищення большевицького поневолення і здобуття національно-державної незалежносте!»[1715]

Бандера виступав проти скорочення ядерної зброї та стверджував, що відчутний на Заході «страх перед ядерною війною» безпідставний. Він підкреслював, що Захід не розуміє справжньої природи СРСР і зайве боїться ядерної війни. За його словами, політика умиротворення щодо СРСР була помилкою. Захід має розуміти, що йому загрожує ядерна держава — СРСР, і продемонструвати всю свою міць[1716].

Бандера і ЗЧОУН співпрацювали з МІб, BND, ЦРУ (меншою мірою) та іншими спецслужбами, але він невтомно називав українських націоналістів сміливими, незалежними і самодостатніми бійцями. Так само він стверджував, що українці можуть здобути незалежність тільки власними силами: «Поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє й тривке визволення тільки власним змаганням»[1717]. Крім того, він вважав, що український націоналізм є романтичним повстанським рухом, який не має нічого спільного з фашизмом, насильством, антисемітизмом та етнічною політикою: «Терміни “український націоналіст” і “націоналістичний рух” мають зовсім інше значення, ніж аналогічні терміни на Заході. Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Український націоналізм бореться з імперіалізмом, тоталітаризмом, расизмом і будь-якою диктатурою або застосуванням насильства. Ім’я “український націоналіст” рівнозначне “українському патріотові”, тому, хто готовий боротися за свободу свого народу і жертвувати для свого народу всім, чим володіє, навіть життям»[1718].

Клімат «холодної війни» надав становищу та поглядам Бандери таку ступінь легітимності, яка зводила нанівець усі спроби засумніватися в його саморепрезентації. Про злочини, скоєні ОУН-УПА, і роль у них Бандери навряд чи було відомо; будь-яку інформацію з цих питань відкидали як безпідставну антиукраїнську радянську пропаганду. У радіоінтерв’ю Бандера стверджував, що ОУН не могла бути причетна до будь-яких воєнних злочинів, тому що це був «визвольний рух», який «боровся за свободу». У п’ятдесятих роках він заявив, що його організація досі підтримує контакти з підпіллям ОУН-УПА і кращі «борці за незалежність» України продовжують здійснювати рейди на її територію, діючи з-за кордону[1719]. Такі заяви, мабуть, справляли неабияке враження на його аудиторію, яка сприймала його як справжнього, видатного, відданого і гідного захоплення антикомуніста та борця за свободу. Бандера напевно знав, що ОУН(б) не популярна у східних областях України, але він продовжував наполягати, що всі українці підтримують як його, так і його організацію: «Широкі маси українського народу дають цьому рухові [ОУН і УПА] всю можливу підтримку і йдуть за його політичним проводом», — заявив він у радіоінтерв’ю 1954р.[1720]

Всі промови і праці Бандери були присвячені «звільненню», «свободі» й «незалежності», однак він не обходив стороною і інші політичні теми, пов’язані з СРСР, Третьою світовою та ядерною зброєю. У його стилістиці поєднувалися кондовий радянський офіціоз та фанатизм крайнього правого штабу; з Бандери проглядав футурист і фашист, натхненний революційним ентузіазмом. Життєвою метою Бандери було «звільнення» України. Для її досягнення він був готовий пожертвувати добробутом і щастям цілих народів. Усі злодіяння, скоєні у воєнний і післявоєнний час, він замовчував або приховував, оскільки вважав, що для досягнення своєї мети українські націоналісти мали право убивати тисячі мирних мешканців. З його публікацій та виловлювань ясно, що до людей, убитих в ім’я «звільнення» чи «незалежності», він не мав жодного співчуття. Себе, ОУН і УПА Бандера подавав за жертви нацистської Німеччини й СРСР, створюючи таким чином єдину для себе можливість й надалі продовжувати боротьбу за незалежність. Визнання злочинів, скоєних його рухом, і нагадування про широкомасштабну фашизацію ОУН могли скомпрометувати не тільки його самого і представників емігрантських кіл, а й власне саму ідею «визволення» і «незалежності».

Сташинський. Оберлендер. Ліпольц Убивство Бандери

МДБ (з 1954 року — КДБ) декілька разів намагалося викрасти чи убити Бандеру[1721]. У повоєнній Німеччині та Австрії арешти (інколи — вбивства) українців, пов’язаних з націоналістичним підпіллям, були звичним явищем. 1946 р. у Празі затримали члена ОУН(б) Володимира Горбового, адвоката Бандери на судових процесах у Варшаві та Львові. Спочатку його допитували в Польщі, а потім — у СРСР. На допитах його били й знущалися з нього, а згодом відправили на 25 років до ГУЛАГу[1722]. 26 серпня 1947 р. у Відні заарештували українського патріота Вільгельма фон Габсбурга, який після війни допомагав оунівцям налагоджувати контакти з союзниками. Його засудили до 25 років в’язниці, але за рік після арешту він помер від туберкульозу (точніше, через ненадання медичної допомоги у жахливих умовах радянської тюрми)[1723].

Згідно з історіографією ОУН(б), першу спробу вбити Бандеру планував 1947 р. Ярослав Мороз. Він хотів подати справу таким чином, щоб вбивцями Бандери вважали його ворогів із емігрантського середовища[1724]. Хоча історіографи ОУН(б) не згадують про це, Мороз був кур’єром ОУН(б); 1946 р. його завербувало МДБ[1725]. Пізніше, приїхавши до Мюнхена у червні 1947 р. з наміром вбити Бандеру, він сам став жертвою СБ ОУН. За історіографією ОУН(б), наступний замах підготував Володимир Стель-мащук, якого в оунівських джерелах називають польським агентом МДБ і капітаном Армії Крайової. СБ розкрила ці плани, і Стельмащук не зміг убити Бандеру[1726]. Можливо, він прибув у Баварію без наміру вбити Бандеру, а щоб викрасти його чи проникнути в 34 ОУН. Як і Мороза, Стельмащука вбила СБ (у травні 1949 р.)[1727]. 1950 р. ОУН(б) вдалося встановити, що у Празі два агенти готують замах на Бандеру. Провідник вчасно зник, а його родина переїхала до табору DPs у Міттенвальді. Ще двох агентів, які 1952 р. прибули до Мюнхена зі Східного Берліна з наміром вбити Бандеру, заарештували західні спецслужби; за два роки цих осіб звільнили[1728]. 1953 р. в Мюнхен прибув агент Степан Ліпольц, який згодом проник у 34 ОУН[1729]. А 1955р. Бандера отримав листа з Відня, в якому його попередили, що КДБ (у Східному Берліні) планує на нього замах[1730].

Вдала спроба замаху сталася 15 жовтня 1959р. Близько 13:00 у двір будівлі на Крайтмайрштрасе, 7, в’їхала машина. У цей час Ярослава Бандера засмагала на балконі своєї квартири. Вона почула наближення автомобіля, подивилася із балкона вниз і вирішила, що це під’їхав її чоловік. Мелах Гамзе, який мешкав у квартирі на першому поверсі, почув, як хтось крикнув і впав на підлогу. Відчинивши двері, він виявив, що на підлозі лежить Стефан Попель, його сусід з третього поверху. Бандера лежав, притулившись головою до стіни, між квартирою Гамзе і квартирою навпроти, з його рота і носа стікала кров. Він задихався, марно намагаючись щось промовити. У цей час на сходовий майданчик вийшла Магдалена Вінкельманн, служниця родини Вайнерів; вона відчинила двері, почувши, як хтось важко дихає. Вона почула, як Бандера ледь промовив: «Ui» — це були його останні слова у цьому житті. Мелах і Хая Гамзе покликали Ярославу, яка відразу спустилася до них. Мелах Гамзе викликав карету швидкої, яка о 13:20 відвезла Бандеру до лікарні; дорогою Провідник помер[1731]. Вже у лікарні в наплічній кобурі Бандери знайшли пістолет[1732].

До приїзду швидкої Ярослава зателефонувала у відділення 34 ОУН на Цепелінштрасе, 67. Відразу приїхали Бенцаль, Кашуба і Ленкавський. Наталя розповіла їм, що батька відвезли до лікарні. Про подробиці події Кашуба й Ленкавський поговорили з Мелахом і Хаєю Гамзе. Пізніше у своїх розповідях ці оунівці завжди називали Гамзе «єврейською родиною»[1733]. 4отири місяці потому, під час розслідування загибелі Бандери, Кашуба та Ярослава не уникали можливості наголосити, що обидві родини, які знайшли Бандеру на сходовому майданчику, були «єврейськими»[1734]. За словами Ярослави, до війни Гамзе жили у Вільно, а 1955 р. перебралися до Мюнхена з Ізраїлю. З родиною Бандери вони мали гарні стосунки. Синові подружжя Гамзе Наталя давала приватні уроки. Родина Вайнерів (інші сусіди) приїхали до Мюнхена з Бельгії або Ізраїлю[1735].

Українським націоналістам не давав спокою той факт, що обидві родини, які знайшли смертельно пораненого Бандеру, були єврейські. Із протоколів Української комісії з розслідування обставин смерті Бандери стає зрозуміло, що допитані українці (члени ОУН і АБН) пов’язували загибель Бандери з євреями — мабуть, тому, що в українському середовищі все ще панував стереотип «єврейського більшовизму». Навіть про українських емігрантів, які підтримували стосунки з євреями, члени 34 ОУН висловлювалися погано та виявляли своє невдоволення, зокрема в тому, що були проти роботи таких людей у газеті ОУН(б)[1736].

Після смерті Бандери його родичі і представники ЗЧОУН запідозрили (або наполягали на тому, зі слів Стецька), що Провідник не помер своєю смертю, і вимагали розтину, за висновками якого 19 жовтня оголосили, що Бандера помер унаслідок отруєння ціанистим калієм. Лікар Лавес, який здійснював розтин за участю інших лікарів, визначив причину смерті за гірким запахом мигдалевої олії, що точився з мозку, та слідами ціаніду в шлунку[1737].

До розслідування загибелі Бандери долучились: Баварська поліція, спеціально створена Українська комісія, яка складалася із п’яти членів ЗЧОУН, і приватні слідчі з Йоркширської детективної агенції, винайняті ЗЧОУН. Усі вони дійшли висновку, що Бандера отруївся чимось, що містило ціанід, або безпосередньо перед смертю ціанід потрапив до його рота за допомогою зовнішньої сили. Інша версія полягала в тому, що він проковтнув отруту, щоб накласти на себе руки. За цих обставин ніхто не міг з’ясувати, як саме ціанід потрапив в організм Бандери і чи зробила це «ворожа рука» (а так припускали в ЗЧОУН та інших українських організаціях). Не відкидав такої версії і офіцер баварської поліції Адріан Фухс, який розслідував цю справу, хоча імовірнішою він вважав версію самогубства (українські емігранти такий перебіг подій не вважали ймовірним). Слідчі Йоркширської детективної агенції дійшли висновку, що Бандеру убили, але вони не змогли з’ясувати, як саме[1738].

У день вбивства Бандера та Євгенія Мак близько полудня виїхали машиною з будівлі ЗЧОУН на Цепелінштрасе. Приїхавши на ринок, Бандера купив по одному ящику винограду та слив і невеликий кошик помідорів. Після цього він відвіз Мак назад до штаб-квартири, а сам поїхав додому на обід, відмовившись від послуг охоронця, якого Мак запропонувала йому викликати[1739]. Напередодні, о 7:40 ранку, охоронець, який зазвичай перебував з Бандерою упродовж дня, прибув до будинку на мопеді й далі супроводжував Бандеру за кермом автомобіля. Спочатку вони відвезли до школи сина Бандери та його друга, а потім поїхали до штаб-квартири. Бандера планував, що весь цей тиждень він обідатиме у їдальні організації. У розкладі роботи співробітників служби безпеки він зазначив, що в обідній час охорона йому не потрібна[1740].

Між 12:00 і 12:30 Бандера з’їв у приміщенні ринку шматочок яблука і половину сливи (згодом поліція відкинула вірогідність того, що отрута потрапила в його шлунок із цими фруктами, оскільки з іншими людьми, які зробили те саме, нічого поганого не сталося)[1741]. За день до загибелі Бандера зустрічався з двома чиновниками BND за обідом у ресторані Ewige Lampe[1742]-. Секретний характер цієї зустрічі не дозволив поліції з’ясувати, хто були ці люди. Проте поліція відкинула ймовірність того, що Бандеру отруїли під час обіду, оскільки ціанід вбиває миттєво. Водночас припускали, що Бандера міг проковтнути ціанід у капсулі, яка повільно розчиняється. Втім, на підтримку цієї версії не було ніяких доказів. Слідчий Фухс вважав, що версія самогубства була найвірогіднішою (через конфлікт з дружиною з приводу ймовірного роману зі служницею сусідів)[1743].

У СРСР убивство Бандери одразу ж пов’язали з Теодором Оберлен-дером, федеральним міністром у справах біженців, переселенців та осіб, які постраждали від війни. 21 жовтня 1959 р. в газетах «Радянська Україна» (а через день — у «Комсомольській правді») натякнули, що Оберлендер убив Бандеру, бо той надто багато знав про роль міністра у Львівських погромах 1941р.[1744] У травні 1960р. агент КДБ Стефан Ліпольц намагався переконати журналіста Гьоста фон Ікскюля та мюнхенську поліцію в тому, що Бандеру вбив член 34ОУН Дмитро Миськів. Ліпольц жив у Мюнхені у 1953–1956 рр. Він володів рестораном Stephansklause, який регулярно відвідували діячі 34 ОУН, а також був агентом КДБ, що шпигував за українськими емігрантами. Фон Ікскюль жив у Гамбурзі і працював на Die Welt. У своїй авторській колонці він інколи друкував матеріали про українських націоналістів[1745]. Фон Ікскюль повідомив поліції про припущення Ліпольца, але, оскільки Миськіва не було в Мюнхені в день вбивства Бандери, на його версію поліція не звернула уваги[1746].

1956 р. ЦРУ заарештувало в Мюнхені Костянтина Капустинського, агента КДБ. Після дев’яти місяців слідства його передали німецькій владі, яка покарала того 15 місяцями позбавлення волі. Вийшовши на свободу, Капустинський прагнув розірвати свої стосунки з КДБ, але врешті-решт, шляхом психологічного тиску та шантажу, його знову завербували. Згідно з джерелами ОУН(б), Капустинський перейшов на Захід у травні 1960 р. і повідомив німецькій поліції інформацію про те, хто вбив Бандеру, але версія Капустинського не вплинула на перебіг справи, хоча вона анітрохи, як потім з’ясувалося, не розходилася з реальними фактами[1747]. 8 жовтня 1960 р. поліція Баварії повідомила 34 ОУН про припинення розслідування; даних, які вказували на справжнього отруйника Бандери, знайти не вдалося[1748].

Ситуація змінилася 12 серпня 1961р. Цього дня до будівлі поліцейської дільниці на Темпельхофер-Дамм у Західному Берліні увійшов Богдан Сташинський (іл. 195). Привабливий 30-річний чоловік, вимову якого відрізняв східноєвропейський акцент, повідомив поліції, що він радянський розвідник і йому потрібно поговорити з американцями. За 45 хвилин Сташинського з дружиною забрав із собою співробітник американських спецслужб. Наступного дня Богдана доправили до Франкфурта-на-Майні. Його поселили у житловому районі, облаштованому для співробітників ЦРУ та американської армії. Допитавши Сташинського кілька разів, американці передали його німецькій владі. Спочатку ЦРУ, а потім BND і західнонімецькій поліції Сташинський розповів подробиці вбивств, які він здійснив (12 жовтня 1957 р. він убив у Мюнхені лідера ОУН(з) Лева Ребета, а через два роки в тому самому місті убив Бандеру). Він також пояснив, чому вирішив здатися поліції Західного Берліна. Його історія здавалася такою неймовірною, що йому довелося докласти чимало зусиль, щоби слідчі, а потім і суд у неї повірили[1749].

Сташинський повідомив слідчим, що він народився 1931р. в с. Бор-щовичі, приблизно за 20 км від Львова. Восени 1948 р. він почав вивчати педагогіку у Львівському університеті. 1950р., ще у часи навчання, його заарештували за проїзд без квитка. Під час з’ясування обставин порушення йому дали зрозуміти, що МДБ відомо про зв’язки його родини з націоналістичним підпіллям та запропонували стати агентом радянських органів безпеки. Богдан, побоюючись за долю своїх близьких, погодився на співпрацю[1750].

Першим завданням Сташинського було знайти вбивцю українського радянського письменника Ярослава Галана, якого 24 жовтня 1949 р. зарубали сокирою в його львівській квартирі. Проникнення Сташинського у підпілля ОУН-УПА відбувалося так. Наприкінці березня — на початку квітня 1951р. МДБ симулювало розшук Сташинського в Борщовичах і Львові. Ці дії переконали місцевих оунівців у тому, що Сташинський переховується від МДБ, і дали йому змогу увійти до середовища підпільників. Після приблизно двох місяців перебування в ОУН-УПА Сташинський повідомив МДБ, що виявив убивцю Галана, — і вийшов з підпілля. За три місяці Михайла Стахура, ймовірного вбивцю письменника, впіймали й стратили[1751].

Після цієї операції Богдан Сташинський вимушено припинив навчання у Львові. До літа 1952р. він працював у МДБ Львівської обл., допомагаючи вишукувати підпільників. У наступні два роки Сташинський навчався в Києві, де він здобував навики роботи іноземного агента МДБ, відвідуючи, між іншим, тренування, уроки німецької мови та курси радянської ідеології. У липні 1954 р. він переїхав до Польщі, а чотири місяці потому — до НДР, де КДБ надав йому документи на ім’я «Йозеф Леман». Богдан видавав себе за етнічного німецького репатріанта[1752]. 1956р. керівник Сташинського («Сергій») провів з ним роз’яснювальну роботу, під час якої розповів, що лідери українських націоналістичних організацій, які «засіли» у ФРН, завдають шкоди СРСР. їхня антирадянська пропаганда підриває позитивний імідж СРСР і відлякує багатьох українських емігрантів від ідеї повернення додому. «Сергій» повідомив Богдану, що першим лідером, якого він має убити, буде Лев Ребет[1753].

Для вбивства Ребета розробили спеціальний метод, який полягав у тому, щоб із пістолета-розпилювача вистрілити в обличчя людині струменем отруйних парів, які утворювалися внаслідок розплющування капсули ціаніду у стволі. Зброя була маленька і компактна, її можна було легко сховати (наприклад, у газету). Смертельна дія ціаніда полягала у тому, що він різко звужував кровоносні судини. За десять хвилин ціанід, який вдихала жертва, випаровувався, тому встановити, що людина померла насильницькою смертю в результаті отруєння, було неможливо. Напередодні замаху (з метою убезпечення від самоотруєння) вбивці потрібно було проковтнути спеціальну таблетку, а відразу після вбивства, якщо пари отрути потраплять йому до легень, вжити антидот. За півгодини до замаху вбивця також мав випити заспокійливі ліки, щоб підвищити стресостійкість[1754].

Сташинський готувався до вбивства кілька тижнів, упродовж яких він стежив за Ребетом та іншими українськими емігрантами. Обравши зручний день (12 жовтня 1957 р.), він вбив Ребета, вистріливши йому отрутою в лице з пістолета, який загорнув у газету (у мить вбивства Сташинський перебував на відстані близько 40 см від своєї жертви). Вбивство сталося в під’їзді будинку на Карслплатц, 8, де розміщувалася редакція газети «Український самостійник». Ребета знайшли мертвим на сходовому прольоті другого поверху о 10:40 ранку. Наступного дня Сташинський вилетів до Східного Берліна і повідомив, що виконав своє завдання. Лікар, який проводив посмертний огляд Ребета, не знайшов жодних доказів насильницької смерті і дійшов висновку, що той помер, напевно, від серцевого нападу[1755].

У травні 1958 р. Сташинського відрядили до Роттердама, де були заплановані ювілейні заходи з нагоди тридцятих роковин смерті Євгена Коновальця (іл. 190–191). 25 травня Сташинський відвідав могилу Коновальця і зробив кілька фотографій. КДБ планував перешкодити проведенню заходу підривом вибухового пристрою зі смердючим газом, однак з невідомих причин цей механізм не спрацював. Спочатку в КДБ навіть розмірковували над закладенням справжньої вибухівки, але пізніше цей план відхилили, зрозумівши, що від наслідків вибуху постраждають не тільки українські націоналісти, а й випадкові перехожі[1756].

У січні 1959 р. Сташинському було наказано прибути до Мюнхена і стежити за Степаном Бандерою, який там жив під псевдонімом «Стефан Попель». У квітні Сташинський вилетів до Москви, де йому повідомили про наступне завдання — вбивство Бандери. Оскільки Сташинський доповів, що Бандеру завжди супроводжує охоронець, фахівці КДБ підготували значно специфічніший пістолет-розпилювач, цього разу з двома стволами, в кожному з яких була капсула з ціанідом і кожна з яких вистрілювала окремо. Одна капсула мала поцілити в охоронця, інша — в Бандеру. У травні 1959р. Сташинський вилетів з Берліна до Мюнхена. На другий чи третій день після приїзду йому випала слушна для вбивства нагода: він застав

Бандеру в гаражі та без сторонніх людей. Втім, як він пізніше зізнався, того разу він був не в злагоді з самим собою, і тому не наважився стріляти. Він викинув зброю і спробував відчинити двері житлового будинку Бандери спеціальними ключами, виготовленими фахівцями КДБ, проте безуспішно. Сташинський повернувся до Берліна, а потім знову вилетів до Мюнхена — вже з новими ключами. Він переконався, що ключі підходять, але вбивство відклав. Сташинський приїхав до Мюнхена 14 жовтня 1959р., напередодні відвідавши у Борщовичах своїх батьків. Наступного дня, озброївшись пістолетом-розпилювачем, він вирушив до багатоквартирного будинку на Крайтмайрштрасе, 7. Сташинський очікував Бандеру на сходовому майданчику, безпосередньо поруч із вхідними дверима. Коли Бандера увійшов, він вистрілив йому отрутою в обличчя відразу з обох стволів. Сташинський заявив, що він занадто нервувався, щоб цілковито контролювати свої дії, і тому здійснив два постріли. Кількість ціаніду, яка потрапила у рот Бандері, була настільки великою, що Провідник мимоволі ковтнув кілька крапель. Це й дало змогу експертам ідентифікувати отруту під час розтину[1757].

За вбивство Бандери голова КДБ Олександр Шелепін 5 або 6 грудня 1959 р. нагородив Сташинського орденом Червоного Прапора. Шелепін також дозволив йому одружитися з Інґе Поль (іл. 196), з якою Богдан познайомився в берлінському казино в квітні 1957р. Співробітники КДБ зазвичай не одружувалися з іноземцями: для цього був потрібен спеціальний дозвіл. Після вбивства Бандери Сташинський облаштувався у Москві, де удосконалював свої навички та готувався до інших операцій[1758].

Під час слідства, яке тривало в ФРН, Сташинський повідомив, що його свідомість змінилася завдяки стосункам з Інґе Поль. Він також розповів, що вже восени 1959 р. він побачив кінохроніку з кадрами похорону Бандери, його тіла у труні, скорботних родичів та друзів, і зрозумів, що вбив двох людей, а не двох ворогів СРСР. Сташинський, напевне, розумів, що постріли отрутою в обличчя здатні вбити людину, але усвідомлював свої «дії тільки теоретично», настільки непоказний вигляд мала зброя, яку він використав (іл. 197)[1759].

На початку своїх стосунків зі Сташинським Інґе звернула увагу на те, що її супутник був «ідейним комуністом» та «нахвалював усе, що пов’язано з Росією і комуністичною ідеологією»[1760]. Вона зізналася йому, що не поділяє його симпатій до СРСР, тому в них щодо цього часто виникали суперечки. Жінка знала його як Йозефа Лемана, німецького репатріанта, якому довелося спеціально вивчати німецьку мову, оскільки він виріс у Польщі. Від нещадної критики Інґе на адресу СРСР Богдан відчував дискомфорт, але в усьому іншому вони дуже добре розуміли одне одного. Молоді люди побралися в квітні 1959 р. Восени того ж року

Стаїиинський повідомив Інґе, що його на рік відряджають до Польщі і він не зможе взяти її із собою. Пізніше, на Різдво, він несподівано відвідав її в Східному Берліні й розкрив свою справжню особу і «професію». Інґе була не просто здивована, а й шокована; втім, вона змирилася із цим і поїхала за Богданом до Москви, де пробула з ним вісім тижнів. Він попередив її, що з кагебістами потрібно бути ввічливою і не критикувати СРСР, бо у КДБ цього не схвалюють. Після вбивства Бандери Богдан розповів Інґе, що вона була першою іноземкою, з якою агенту КДБ дозволили одружитися. Наприкінці березня Інґе і Богдан приїхали до Східного Берліна, де 23 квітня 1960 р. уклали цивільний і взяли церковний шлюб. Незабаром вони повернулися до Москви. В цей час Інґе помітила, що її чоловік змінився. З її слів, під час поїздок до ФРН і спілкування з нею Богдан усвідомив: усе, що йому розповідали про Захід і СРСР в університеті й КДБ, було неправдивим[1761].

Сташинський також усвідомив, що, побравшись з Інґе, він втратив довіру керівників КДБ. Одного разу Богдан та Інґе виявили в їхній квартирі дроти підслуховуючого пристрою. Це, як і регулярна доставка зі Східного Берліна листів, які містили ознаки перлюстрації, посилили розчарування Сташинського в СРСР та у своєму роді діяльності. Влітку 1960 р. Інґе завагітніла. З’ясувалося, що керівник «Сергій» знав про цю новину ще до того, як Богдан повідомив йому про це. У КДБ запропонували зробити аборт, від якого Інге і Богдан відмовилися (у КДБ розраховували, що протягом наступних кількох років вони залишаться в Москві). У цей час Богдан розповів Інґе про свою причетність до вбивств, хоча будь-які розмови на цю тему йому заборонялися. Він також попросив Інґе, якщо з ним що-небудь трапиться, повідомити американській розвідці про те, як убили Ребета й Бандеру. В січні 1961р. Інґе поїхала до близьких родичів у Східний Берлін. Протягом наступних тижнів КДБ тиснув на Інґе, щоб вона повернулася до Москви, але вона відмовлялася це робити, намагаючись, у свою чергу, виклопотати для свого чоловіка дозвіл на поїздку до Берліну. Зрештою, коли настав час пологів, Інґе дозволили залишитися в Східному Берліні, але Богдана до неї не відпустили[1762].

31 березня 1961р. народився Петер, син Богдана та Інґе. Пологи сталися раніше визначеного терміну; дитина народилася недоношеною. Коли Інґе повернулася додому, вона звернулася до свого приятеля з проханням встановити зв’язок з американською розвідкою, але ця спроба не вдалася. Згодом вона вирішила повернутися до Богдана в Москву, що втішило КДБ. Агенти КДБ допомогли Інґе зібрати речі і запланували її виліт до Москви на початок серпня, але 6 серпня Петер несподівано захворів на пневмонію, а за два дні помер[1763].

Після смерті Петера Богданові дозволили відвідати свою дружину. Перед вильотом до Берліна хтось із осіб супроводу припустив, що або Інґе, або агенти західної розвідки навмисно вбили Петера, щоб виманити Богдана до Берліна. Це припущення довело Сташинського до сказу. Першу ніч у Берліні, з 10-го на 11-те серпня 1961р., Богдан провів з Інґе в комплексі будівель КДБ у Карлсхорсті. На 15–16 серпня було заплановано їхній виліт до Москви, тому Інґе та Богдан вирішили, що відразу після похорону сина, призначеного на 13 серпня, вони втечуть до Західного Берліна. Богдан та Інґе розуміли, що втеча буде досить ризикованим вчинком, бо за ними постійно стежили. Зручна нагода трапилася за день до похорону. Вислизнувши від «ескорту», вони дісталися Дальгова, де перевідали батька Інґе, а звідти — до Фалькензе. Там вони взяли таксі і доїхали до станції «Фрідріхштрасе» (у Східному Берліні), звідки на іншому таксі доїхали до станції «Шьонгаузенська алея». Приміським потягом вони дісталися Західного Берліна, а вже там звернулися до поліцейської дільниці на проспекті Темпельхор-Дамм[1764].

Втеча Сташинського зі Східного Берліна поставила КДБ і КПРС в дуже незручне становище. 13 жовтня 1961р. прес-служба уряду НДР влаштувала у Східному Берліні міжнародну прес-конференцію за участі Стефана Ліпольца (іл.203). Присутнім 130 журналістам надали повний звіт про те, хто, як і навіщо вбив Степана Бандеру, а Ліпольц навіть дав інтерв’ю московському радіо[1765]. Прес-конференцію відкрив Курт Блеха, керівник прес-служби голови Ради міністрів НДР, який повідомив присутнім, що «безпосереднім наступником нацистської розвідки є Боннська розвідка [BND]». Потім він відрекомендував Ліпольца — людину, якій попри «переслідування та погрози вбивством Боннської розвідки», вдалося врятуватися втечею в Східну Німеччину[1766]. Коли Блеха закінчив, Герхард Кель, підполковник Міністерства державної безпеки Східної Німеччини (M/S), відомої як «Штазі» (Stasi), заявив, що його колега (Блеха) мав рацію, коли назвав розвідку ФРН безпосередньою правонаступницею нацистської розвідки. Далі Кель розповів про ОУН і її лідера, «відомого бандита і масового вбивцю Бандеру», та пояснив, що Бандеру вбили не «через його злочини, а для запобігання розголосу свідчень про злочини кривавого генерала Гелена і його сучасної розвідки»[1767].

Під кінець вступних промов слово надали Ліпольцу, який відкрив публіці деталі своєї біографії. Він розповів, що народився на Волині в с. Олександрівка. Під час Другої світової він працював на абвер, а у 1945–1952 рр. перебував у радянському полоні. 1953 р. переїхав до Мюнхена, де придбав ресторан Stephansklause, який з часом уподобали українські емігранти. Ліпольц заявив, що член ЗЧОУН Ярослав Сулима, який працював на BND, 1955 р. відрекомендував його агенту BND Петеру

Вандеру, знаному як «доктор Вебер» (ця людина й переконала його працювати на BND). Першим його завданням стало проникнення до лав 34 ОУН. 1957р. «доктор Вебер» дав йому білий порошок, яким він мав отруїти Бандеру. Ліпольц відповів, що він не може цього зробити, і запропонував передоручити це завдання члену 34 ОУН Миськіву, якому Бандера повністю довіряв. Побоюючись переслідувань BND, Ліпольц переїхав з Мюнхена до Австрії, де й дізнався, що Бандеру вбили. Після повернення Ліпольца до Мюнхена Миськів повідомив йому, що отруїти Бандеру його змусила BND. Після цього Ліпольц знову залишив Німеччину, але листувався з Миськівим, який, побоюючись, що BND його вб’є, також планував втекти з цієї країни. Упродовж якогось часу Ліпольц переховувався від BND у Норвегії та декількох інших європейських країнах, поки нарешті не знайшов безпеку в НДР. Потім він дізнався, що Миськів мертвий[1768]. Для журналістів ця історія могла б звучати переконливо, але вона нікого б не вразила, якби Ліпольц згадав, що з 12 по 16 жовтня 1959 р. Миськіва не було у Мюнхені. Насправді Миськіва не вбили, а він помер з природних причин у ніч з 26 на 27 березня 1960 р. Це сталося у його мюнхенській квартирі, де він, випивши підробленої горілки, кохався з Марією Кончак, яка була на 28 років молодша за нього та працювала у неофашистській газеті Бандери «Шлях перемоги»[1769].

17 листопада 1961р. канцлер ФРН Аденауер, виконуючи прохання президента Кеннеді, поінформував громадськість про те, що Сташинський, який утік у серпні того року зі Східного Берліна в Західний, є, відповідно до його зізнання у поліції, вбивцею Ребета та Бандери[1770]. Наступного дня Ліпольц повідомив пресі, що ніколи не чув про Сташинського і думає, що він має бути «платною ланкою», робота якої полягає в тому, щоб переконати громадськість у непричетності BND до вбивства Бандери[1771].

Полеміка, яка спалахнула між ФРН та НДР щодо обставин убивства Бандери, від самого початку була частиною радянської пропагандистської кампанії, спрямованої проти міністра західнонімецького уряду Теодора Оберлендера (іл.202). У двадцятих роках Оберлендер вивчав сільськогосподарські науки і працював за цією спеціальністю в декількох німецьких університетах та інститутах. 1933р. він вступив до NSDAP і надалі поєднував свою наукову діяльність з участю у партійно-політичному житті країни. 1941р. Оберлендер став одним із німецьких офіцерів, які служили в батальйоні «Нахтігаль». Цей факт у НДР та у кількох інших державах-сателітах і республіках СРСР, зокрема у Росії та Україні, використовували як елемент пропагандистської кампанії, кінцева мета якої полягала у дискредитації уряду Аденауера[1772].

Кампанія, націлена проти Оберлендера, почалася навесні 1959 р. І, ймовірно, вона була інспірована Еріхом Кохом, який під час судового процесу у Варшаві (в березні 1959р.) заявив: «Я абсолютно не розумію, чому стою тут, через 14 років після війни, перед цим судом, коли мій колишній начальник, обер-президент NSDAP Східної Пруссії, гауптштурмфюрер СА Теодор Оберлендер є сьогодні міністром у Бонні!»[1773].

У наступні місяці Оберлендер став об’єктом ненависті й осуду, а також мішенню комуністичних «антифашистських» акцій, які здійснювали кілька політиків у радянських республіках та їхніх сателітах. У липні 1959р. одним із перших у кампанії проти цього міністра і офіцера батальйону «Нахтігаль» виступив Владислав Гомулка, лідер Польської об’єднаної робітничої партії (PZPR), заявивши, що Оберлендер причетний до вбивства польських професорів у Львові вночі з 3 на 4 липня 1941р.[1774] Згодом це звинувачення неодноразово згадувалося в радянських пропагандистських матеріалах. У наступні місяці польська газета ТгіЬипа ludu, угорська Nepszabadsag та інші газети надрукували матеріали, у яких на батальйон і Оберлендера поклали відповідальність за розстріл 12 тис. євреїв у Кам’янці-Подільському та 34 тис. євреїв у Бабиному Яру (насправді батальйон не був причетний до цих подій). Фактичні воєнні злочини батальйону, як-от розстріл євреїв, який вчинили у двох селах під час передислокації до Вінниці, у матеріалах цієї кампанії не згадувалися[1775].

31 липня 1959 р. «Асоціація переслідуваних нацистським режимом» (WN) подала позов до Федерального державного управління юстиції в Людвігсбурзі (ФРН), звинувачуючи Оберлендера і батальйон у вбивстві «310 тисяч поляків, євреїв і комуністів, що сталися в період між 30 червня 1941 і 20 листопада 1943 р.». WN (політична організація, заснована у ФРН 1947 р.) нерідко публікувала списки політиків, які співпрацювали з націонал-соціалістами або були причетними до дій, що їх компрометували. Батальйон «Нахтігаль» фігурував у звинуваченні як підрозділ, що скоїв низку воєнних злочинів, відповідальність за які покладалась на Оберлендера та інших німецьких офіцерів[1776]. 1960р. влада ФРН почала розслідування, але незабаром його припинила. Слідчі не знайшли ніяких доказів того, що Оберлендер або будь-які інші офіцери давали накази вбивати євреїв, але водночас вони не відкидали того, що українські солдати з батальйону брали участь у погромах і скоювали воєнні злочини[1777]. Відповідь на ці звинувачення Оберлендер надав на прес-конференції в Бонні 30 вересня 1959р. Зокрема, він заявив, що з 1 по 7 липня 1941р. він перебував у Львові і багато пересувався містом та його околицями, але він не бачив ніякого насильства або інших ексцесів, що, очевидно, було брехнею[1778].

Розслідування, яке вели у ФРН, призвело й до подальшого розвитку подій у НДР. Головним опонентом Оберлендера став Альберт Норден, професор Університету Гумбольдта і провідний член ЦК СЄПН (SED). На прес-конференції, яка відбулася 22 жовтня 1959 р. в Східному Берліні, Норден ознайомив журналістів з документами і заявив, що Оберлендера потрібно судити як «нацистського путчиста, що виступав проти Веймарської республіки, — одного з тих катів слов’янської інтелігенції та євреїв, хто найбільш відповідальний за підготовку Другої світової»[1779]. Показовий заочний процес над Оберлендером розпочався в НДР 20 квітня 1960р., на 71-шу річницю народження Адольфа Гітлера, і закінчився через дев’ять днів. Під час процесу часто лунало прізвище Бандери, якого називали лідером українських націоналістів, а Оберлендера — як людину, яка підтримувала терористичну і смертоносну діяльність бандерівців. Оберлендера звинувачували у тому, що він завербував молодих українців до батальйону «Нахтігаль», та віддавав накази про знищення сотень тисяч невинних людей[1780].

Оскільки Бандера був убитий під час кампанії проти Оберлендера, політики Східного блоку використали цей інцидент для підтримки теорії, що нібито саме Оберлендер, у співпраці з Геленом, убив лідера українських націоналістів, побоюючись, що Бандера може розкрити низку нових фактів, які скомпрометують міністра. Відразу після вбивства Бандери в газетах з’явилися карикатури з зображенням Бандери, Гелена й Оберлендера. Найвідоміша з них зображувала Оберлендера, який ридає біля труни Бандери. Напис під нею свідчив: «Він був добрим нацистом, але знав надто багато про мене»[1781].

На розслідування та судовий процес над Сташинським широкомасштабні дії пропагандистських апаратів не вплинули. Процес у справах про вбивство Ребета і Бандери відбувся з 8 по 15 жовтня 1962 р. у Федеральному суді м. Карлсруе. Вирок оголосили 19 жовтня. Під час судового розгляду Сташинський докладно пояснив, як він розпочав роботу в КДБ, як убив Ребета і Бандеру, як зустрів Інґе Поль, як з часом змінилося його ставлення до КДБ та до його власних злочинних дій. Психіатр Иоахим Раух підтвердив, що Сташинський правосильний відповідати за свої вчинки, а експерти засвідчили переконливість версії підсудного. Судді повірили Сташинському і його розповіді, у деяких частинах якої підсудний, можливо, згладив незручні моменти, щоб не звинувачувати себе ще більше[1782].

Адвокат Мір, діючи від імені Дарини Ребет, звернувся з проханням про пом’якшення вироку. Він підкреслив: пані Ребет не тримає зла на підсудного, а вважає, що відповідальність за вбивство Лева Ребета покладено на КПРС[1783]. Дарина Ребет виступила з аналогічною заявою[1784]. Наталя Бандера, яка взяла слово від імені своєї матері, наголосила: «Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів». Вона розповіла про свої особисті страждання і страждання своєї родини, відзначивши, що що її батько «був глибоко віруючою людиною» і «загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу»[1785]. На прохання родини Бандери на суді виступив американський політик Чарльз Дж. Керстен. Він рекомендував судді притягнути до відповідальності радянський уряд, підкресливши, що так бажає Ярослава Бандера[1786]. Адвокат дружини Бандери Ярослав Падох, згадавши ім’я Бога, заявив, що «смерть Бандери і Ребета і цей грандіозний процес Верховного суду Німеччини… допоможуть українському народові і всім іншим волелюбним народам здобути перемогу в їхній затяжній боротьбі проти насильства»[1787].

Адвокат Сташинського, доктор Гельмут Зайдель, стверджував, що «підсудний не є виконавцем злочину, а є лише помічником злочинця», і що «він був лише інструментом КДБ»[1788]. Судця Генріх Яґуш погодився з цим поясненням. Він заявив, що «підсудний, хоча й здійснив акти вбивств власноруч, але в обох випадках [Ребета і Бандери] був не вбивцею, а лише інструментом, помічником». Суд узяв до уваги, що підсудний визнав свою провину і шкодує про скоєне, тому Сташинського засудили лише до 8 років позбавлення волі (в термін було враховано час, проведений у тюрмі)[1789].

У рішенні трибуналу йшлося про те, що справжнім убивцею був не Сташинський, а його керівництво. Суд згадав прізвища Шелепіна і Хрущова, але не висунув їм персонального обвинувачення. Трибунал виніс Сташинському м’який вирок, тому що вважав його лише гвинтиком тоталітарної радянської системи. Судовий процес, таким чином, набув політичного забарвлення; його основними відповідачами, незважаючи на те, що цих людей не викликали до суду, стали радянські лідери, а не Сташинський. Суддя Яґуш — в дусі риторики «холодної війни» — порівняв СРСР з нацистською Німеччиною, а Сташинського — з Адольфом Айхманом, суд над яким відбувався в Єрусалимі майже водночас[1790]. Риторика Яґуша і вирок суду свідчать про те, що на судовий процес великою мірою вплинула атмосфера «холодної війни». 1963 р. Інґе Поль і захисник Сташинського Зайдель подали клопотання про пом’якшення вироку та про дострокове звільнення[1791]. 31 грудня 1966р., після відбуття двох третин терміну покарання, Сташинського звільнили[1792]. Стосунки Богдана та Інґе не витримали цих потрясінь: вона з ним розлучилася[1793].

У вбивствах Ребета і Бандери брали участь співробітники КДБ, які знаходилися в Москві, Києві і Східному Берліні; керував ними голова КДБ Шелепін (іл.201). На цей час неможливо з’ясувати, чи особисто Хрущов давав наказ про вбивство Бандери, оскільки поки що документи у цій справі залишаються засекреченими. Те саме стосується і документів щодо дезертирства Сташинського і його долі після суду. Втім, цілком ясно, що накази про виконання вбивств КДБ отримав від ЦК КПРС. Хрущов, перший секретар КПРС на час загибелі Ребета і Бандери, не приховував свого ставлення до антирадянських емігрантів: Бывают ситуации, когда органы безопасности вынуждены уничтожать лидеров контрреволюции в изгнании, — сказав він Фіделю Кастро в травні 1963 р.[1794]

Судовий вирок, який винесли Сташинському за вбивство Провідника, в ЗЧОУН вважали м’яким та сприйняли з розчаруванням. Стецько та інші діячі української діаспори не обминули скористатися судовим процесом як додатковим засобом у своїй антирадянській діяльності[1795]. Водночас пропагандистські прийоми, які ЗЧОУН застосовували під час та після процесу в Карлсруе, не занадто відрізнялися від дій ЦК КПРС. Так, 10 жовтня 1962р. ЗЧОУН організували прес-конференцію, на якій їх представники виступили зі спростуванням певних аспектів свідчень Сташинського. Зокрема, їх бентежила заява Сташинського про те, що в юності, яка припала Богдану на роки війни, він був свідком убивств поляків членами ОУН-УПА. Лідери ЗЧОУН заявили, що такі заяви не мають жодних підстав, що це тільки «фальшиве змальовування Сташинським боротьби українського підпілля проти поляків»[1796].

Висновок

Підсумки Другої світової поставили українських націоналістів перед необхідністю фальсифікувати історію, задля того щоб мати можливість залишитися в західних країнах і надалі боротися за незалежність України. Вибілювати своє минуле керівники ОУН і УПА розпочали ще наприкінці 1943 року, коли віддали наказ відібрати і знищити документи, які вказували на причетність цих організацій до погромів та інших форм етнічного насильства. У повоєнний час багато з того, що кидало тінь на їхній рух, оунівські емігранти почали заперечувати: це і участь ОУН і УПА в Голокості, і співпраця з нацистами, і етнічна чистка поляків, і фашизація руху, і плани зі створення фашистської колабораційної держави. Вони репрезентували ОУН і УПА як ідеалістичні й героїчні рухи антинімецького й антирадянського опору. Західні спецслужби були добре обізнані про ці злочини, але вони воліли закрити на це очі, оскільки були зацікавлені у співпраці з оунівськими структурами. Конкуренція за фінансові ресурси спецслужб і непримиренні ідеологічні розбіжності призвели до ще одного розколу ОУН.

Друга світова війна не змінила крайніх правих поглядів Бандери, але Провідник адаптував їх до реалій «холодної війни», враховуючи насамперед перспективу співпраці з британськими та американськими спецслужбами. Бандера спробував повернути принцип фюрерства, щоб знову стати одноосібним вождем усього руху. Як і інші члени ОУН, Бандера ніколи не визнавав злочинів, скоєних ОУН і УПА під час війни. У своїх виступах та текстах він припинив називати євреїв і поляків «ворогами української нації», тому що представники цих національностей більше не жили в Україні в такій значній кількості, як це було раніше. Бандера скептично ставився до демократії, виступав на підтримку політики Франко і вважав, що тільки крайня права мілітаристська організація зможе звільнити Україну й керувати нею належним чином. Попри запрошення Франко, Бандера вирішив залишитися в Мюнхені, де він розгорнув діяльність, яку підтримували як колишні нацисти, зокрема Ґергард фон Менде, так і американські спецслужби. Бандера побував в українських громадах кількох західних країн, окрім США. Консульство цієї країни в Мюнхені відмовляло Бандері у наданні візи. Сімейне життя Бандери, здається, було гармонійним, хоча є підстави вважати, що він погано ставився до своєї дружини. Він був одержимий жінками і, мабуть, намагався зґвалтувати одну з них.

У повоєнний час радянська розвідка з дійснила кілька спроб викрасти або вбити Бандеру, що суттєво вплинуло на спосіб життя всієї його сім’ї. Вбивство Бандери сталося під час кампанії проти Теодора Оберлендера і спричинило багато міжнародних спекуляцій.