Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Вбивство Перацького

Зранку 15 червня 1934 р. міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький попрощався з міністром пропаганди Німеччини Йозефом Геббельсом, який перебував у Польщі з офіційним візитом та із Варшави вилітав до Кракова. Відразу після прощання Перацький (іл. 95) повернувся до свого кабінету в Міністерстві внутрішніх справ (вул. Нові-Свят, 69), а ввечері вирушив у традиційне місце зустрічі політиків — клубний ресторан Towarzyski за адресою: вул. Фоксал, 3 (іл.92). Міністр прибув на вул. Фоксал близько 15:40 та відпустив водія до 17:30. Перацький пішов до ресторану сам, без охоронців. У цей момент до нього почав наближатися Григорій Мацейко, 21-річний член ОУН. Мацейко струснув пакунок, загорнутий у папір із кондитерської Гаєвського. У пакунку був саморобний вибуховий пристрій, який Мацейко марно намагався підірвати. Для активації мав відбутися енергійний поштовх детонатора — Т-подібного металевого поршня, який мав зруйнувати скляну трубку з азотною кислотою. Щоб розбити трубку, потрібно було докласти трохи більше зусиль, ніж це вийшло у Мацейко. За умови детонації вибухового пристрою загинули б і міністр, і його вбивця. Коли Мацейко зрозумів, що його план зазнав невдачі, він витяг з пальто пістолет і підбіг до Перацького, який уже пройшов повз нього й заходив до ресторану. Наздогнавши Перацького, Мацейко двічі вистрелив йому в потилицю. Після того як міністр упав на землю, Мацейко зробив третій постріл, але промахнувся; утікаючи з місця події, молодий убивця відстрілювався від поліцейських, у результаті поранивши одного з них у руку[401].

Відійшовши на безпечну відстань від місця злочину, Мацейко позбувся зброї. До гуртожитку, де він жив під іменем Влодзимеж Ольшанський, він не повернувся. Замість цього він поїхав до Любліна, де провів кілька днів у компанії з українським студентом Яковом Чорнієм. Згодом Мацейко переховувався у Львові, у чому йому допомагали оунівці: Іван Малюца (іл.76), Роман Мигаль та Євген Качмарський. 5 серпня Катерина Зарицька та інші оунівці допомогли Мацейко перебратися до Чехословаччини й забезпечили його зброєю та грошима; згодом Мацейко, скориставшись литовським паспортом, переїхав до Аргентини, де оселився під іменем Петро Книш. У цій країні він одружився з українкою, але так і не зміг призвичаїтися до місцевого клімату. Пізніше почав пиячити та страждати на психічні розлади. 1966 р. він помер.[402]

До лав ОУН Мацейко приєднався певного мірою випадково. 19 листопада 1931р. він ішов вулицями Львова (до якого переїхав за два роки до того з маленького містечка Щирець) і почув постріли та крики натовпу «Ловіть вбивцю!». Люди кричали та показували на людину, що рухалася в бік Мацейка, якому нічого іншого не залишалося, як зловити втікача. Пізніше з’ясувалося, що це був Іван Мицик, член ОУН, який за кілька хвилин до того вбив українського школяра Євгена Бережницького. Щоб спокутувати провину за випадкове перехоплення Мицика, Мацейко вирішив стати членом ОУН. До нападу на Перацького Крайова екзекутива вже доручала Мацейку виконувати вбивства інших людей, але тому це не вдавалося. Перацький став його першою жертвою[403].

Перацький був польським патріотом, який брав участь у боях за польську державу під час та після Першої світової війни. 22 червня 1931р. він очолив Міністерство внутрішніх справ. Як політик, Перацький був відданим прибічником Пілсудського та уряду санації (Sanacja)'®[404] і противником будь-якого екстремізму, що загрожував польській державі. Gazeta Polska та політики режиму санації називали Перацького польським патріотом, що, подібно до Тадеуша Голувка та Генріка Юзевського, підтримував польсько-українське примирення[405]. Інакше описувала Перацького письменниця Марія Домбровська, значно критичніший та неупереджений спостерігач: «Перацького вбито. Він був жахливою фігурою, клерикальним та занадто набожним… соціальним паразитом — я його трохи знаю, оскільки Ст. [Станіслав Стемповський, супутник життя Домбровської] мав з ним велику неприємність. Нині уряд перетворює його на великого національного героя: оголошено тиждень жалоби й пишуться панегірики. На його похороні єпископ Гавліна виголосив одіозну промову. Проте для мене — він є експонатом [мого] “музею бруду”»[406].

Уїдливо показна антипатія Домбровської до Перацького вірогідно мала достатні підстави, проте частково на неї вплинули проблемні стосунки між її супутником життя та Перацьким, а також пишні релігійно-націоналістичні комеморації, з якими вбитого міністра проводжали в останню путь.

Вбити саме Перацького оунівці вирішили тому, що той був відомим польським політиком і його вважали відповідальним за пацифікацію українських поселень восени 1930-го. У своєму бюлетені у жовтні 1934р. ОУН написала про це вбивство так: «15 червня у Варшаві бойовик УВО виконав замах на одного з катів українського народу. Бойовик УВО вбив міністра внутрішніх справ окупаційного уряду на західноукраїнських землях»[407]. Особливе значення мало місце вбивства. Перацького вбили у центрі Варшави, столиці Польщі, а не на південно-східних територіях II Речі Посполитої, які ОУН вважала «західноукраїнськими землями» та які він відвідав 3–9 червня 1934р., незадовго до свого вбивства[408].

Підозра поліції спочатку впала не на ОУН, а на польський Національно-радикальний табір (ONR), який також становив небезпеку для уряду та, зазвичай, був у Варшаві активнішим, ніж українські націоналісти. Серед підозрюваних, яких заарештувала поліція, було більше членів ONR, ніж членів ОУН. Однак на місці злочина Мацейко залишив важливі докази, а саме — пакунок із вибуховим пристроєм, який не здетонував, а також свого капелюха та пальто, у якому поліція знайшла синьо-жовту стрічку. Ці знахідки свідчили, що вбивця, можливо, українець, хоча він міг бути й неукраїнцем, який навмисно залишив стрічку, щоб пустити слідство хибним шляхом.

Близько 5:30 ранку 14 червня 1934р., за день до вбивства міністра, у студентському гуртожитку Академічного дому поліція заарештувала Бандеру разом із двадцятьма іншими членами ОУН. На момент арешту Бандери поліція не знала, що до їхніх рук потрапив голова Крайової екзекутиви ОУН[409]. Тієї ж ночі поліція заарештувала Карпинця та виявила у його квартирі (Краків, Дембницький ринок, 13, іл. 88) хімічну лабораторію. А 17 червня 1934-го поліція доставила в лабораторію Карпинця вибуховий пристрій, вилучений на місці злочину у Варшаві, та встановила, що його виготовлено у цьому місці[410]. Це викриття дозволило поліції вийти на слід організаторів убивства Перацького та спричинило подальші масові арешти українських націоналістів. У червні 1934-го в різних польських містах затримали близько 800 членів ОУН (більшість арештів припала на 14, 17 та 18 червня)[411].

Масові арешти спровокувало посилення пропагандистської діяльності та збільшення (у 1933–1934 рр.) кількості терактів. Арешти, яким передували тривале стеження та агентурне проникнення слідчого відділу краківської поліції, відбувалися у зв’язку із незаконним перевезенням пропагандистських матеріалів та вибухівки (ОУН здійснювала їх через чесько-польське місто Цешин). Принаймні до 17 червня — того дня, коли встановили, що бомба, залишена на місці злочину, виготовлена силами ОУН, — поліція здійснювала арешти, незалежно від резонансного вбивства. Саме через масові арешти ОУН вирішила вбити Перацького 15 червня. Замах перенесли на цей день, оскільки в ніч з 13 на 14 червня поліція знайшла лабораторію і вже 14 червня у Львові та Кракові розпочалися арешти[412]. Хоча 17 червня поліція вже знала, хто стояв за вбивством Перацького, публічно про це повідомили тільки 10 липня. Ця затримка, у поєднанні з пропагандистськими й ідеологічними (з потужним патріотичним підґрунтям) жалобними заходами, підштовхнула засоби масової інформації до величезної спекуляції та збурення хвилі народного гніву[413].

Ідеологічний вимір убивства Перацького

Перший етап політичного культу Степана Бандери можливо розглядати як результат політично та ідеологічно мотивованих емоцій, викликаних вбивством Перацького, та двох великих судових процесів, які відбулися у Варшаві (з 18 листопада 1935-го по 13 січня 1936-го) та у Львові (з 25 травня по 27 червня 1936-го). Відразу після вбивства польські ЗМІ, особливо близькі до руху санації, почали називати Перацького мучеником та героєм, створюючи навколо нього політичний міф. Попри те, що ці зусилля були марними, польський пропагандистський апарат усе-таки зумів пробудити колективний гнів, який впав на ОУН, коли влада оприлюднила ім’я вбивці польського міністра та борця за незалежність Польщі.

Шпальти вечірніх газет 15 червня 1934 р. подали смерть Перацького як національну трагедію. В авангарді цієї пропагандистської кампанії крокувала Gazeta Polska, напівофіційна газета провідної парламентської фракції Sanacja. 16 червня у центрі першої шпальти газети надрукували фотографію Перацького, який сумно та вдумливо дивився в очі читачам. Чорна рамка перетворювала фотографію на велетенський некролог. Великий заголовок над світлиною інформував про те, що «вчора близько 15:15 було вбито міністра внутрішніх справ». Підзаголовок розповідав читачам про місце вбивства та повідомляв про смерть Перацького в лікарні о 17:05. Читачів також повідомляли, що вбивцю ще не затримали[414]. Текст під фотографією Перацького пробуджував гнів проти невідомої групи, відповідальної за вбивство. Після того як «стало відомо, де корені цього злочину…ця хвора частина суспільного організму має бути випалена розпеченим залізом», — заявила газета. «Час безвідповідальності у польській історії позаду. Злочинець має відповісти як за фізичний, так і за політичний злочин». У статті переконували, що Перацький помер не дарма, а віддав своє життя на славу Польщі. Міністра вбив ворог, доволі боягузливий та хитрий, бо вбив його зі спини, а не віч-на-віч, як на полі бою[415].

На другій шпальті Gazeta Polska від 16 червня 1934 р. інформувала читачів про деталі вбивства, смерті Перацького у лікарні, марні переслідування вбивці та суспільний резонанс, який викликав цей злочин. Згідно з цією статтею, новина про вбивство Перацького розлетілася містом з блискавичною швидкістю й скрізь викликала щирий сум і горе. На знак скорботи зачинили кінотеатри, ресторани і кав’ярні. Просто на вулицях люди читали та жваво обговорювали екстрені випуски газет. На багатьох державних та приватних будівлях приспустили прапори. Молодіжна організація Legion Młodych, пов’язана із рухом санації, влаштувала урочисту ходу від лікарні, де помер Перацький, до Бельведеру, палацу-резиденції маршала Пілсудського. Під час цієї ходи сталися сутички з представниками польської фашистської організації ONR. Такі ж емоційні реакції та прояви скорботи були у Львові, Кракові, Любліні, Лодзі, Вільно, Білостоці та Торуні. Gazeta Polska повідомила, що жалобу за загиблим та відразу до невідомого вбивці висловили також в інших європейських столицях — Парижі, Лондоні та Бухаресті[416].

Подія набула форми національної трагедії. З метою пробудити колективне прагнення до помсти та справедливості, усі проурядові ЗМІ зосередили свою увагу на церемоніях жалоби та скорботних почуттях людей. Наступного дня, 17 червня 1934-го, Gazeta Polska присвятила Перацькому, мученику та герою, всю першу шпальту: як і за день до цього, вона вийшла друком у чорному обрамленні, що знову надавало їй вигляду некрологу, але цього разу на ній не було світлини Перацького (іл. 91). Натомість на ній надрукували великими літерами ім’я Броніслава Перацького, хрест та літери «S» і «Р» (абревіатура слів «Вічна пам’ять»). Нижче, трохи дрібнішими, але досить великими літерами — титули Перацького та посади (міністр внутрішніх справ, делегат Сейму та ін.), його нагороди, серед яких орден Virtuti Militari та військове звання «бригадний генерал», яке маршал Пілсудський посмертно надав Перацькому наступного дня після його загибелі. Відразу за цим переліком читачів інформували про те, що Перацький загинув, коли «стояв на варті». Газета повідомляла, що панахида відбудеться у понеділок 18 червня у костелі Св. Хреста. Після служби труну відвезуть на центральний залізничний вокзал, звідки її доправлять у Новий Сонч (місто, в якому раніше Перацький жив з родиною)[417].

На другій шпальті Gazeta Polska повідомляла, що на спеціальному жалобному зібранні Ради міністрів, що відбулося наступного дня після вбивства, прем’єр-міністр Леон Козловський заявив, що «рука правосудця» має покарати не тільки прямих, а й навіть опосередкованих учасників злочину. Уряд розпорядився приспустити на всіх державних установах прапори і прикріпити до них чорні стрічки. Президент [мер] Варшави Мар’ян Зиндрам-Косцялковський звернувся до мешканців Варшави із закликом вивісити прапори на всіх приватних будівлях. Урядові установи зобов’язали дотримуватися жалоби вісім днів, а Міністерство внутрішніх справ та його філіали — двадцять вісім. У зверненні містився припис про скасування на період жалоби всіх церемоній і свят (зокрема, скасування вистав у театрах і сеансів у кінозалах), а всіх посадовців зобов’язали носити жалобні стрічки. Жалобні служби відбувалися у всіх містах та селищах Польщі, а також у польських поселеннях за межами Польщі. Польське радіо зобов’язали транслювати тільки спеціальні програми[418].

Свої співчуття у зв’язку зі смертю міністра висловили видатні діячі, зокрема архієпископ Август Хлонд (іл. 15), посли різних країн та представники асоціацій трудящих. Gazeta Polska також поінформувала, що мати Перацького, коли почула по радіо звістку про смерть сина, знепритомніла, а людині, яка допоможе впіймати вбивцю, міністерство внутрішніх справ обіцяє виплатити винагороду в розмірі 100 тис. злотих[419]. Третя шпальта випуску Gazeta Polska містила статтю під назвою «Смерть солдата». У ній Перацького зобразили авторитетним та патріотичним поляком, відданим слугою польської держави, представником покоління, яке під час та після Першої світової воювало за польську незалежність і активно брало участь у післявоєнному відновленні країни. Убивство Перацького називали ударом по всіх польських патріотах, а інформацію про вбивство подавали в такий спосіб, щоби пробудити почуття помсти[420]. Відзначалося, що куля, яка уразила Перацького 1915 р. (під час боротьби за незалежність), не поклала край його служінню державі, проте це зробила куля вбивці. Політичну групу, яка випустила цю кулю, має бути розгромлено[421].

Вулицю, на якій Перацького вбили, наступного дня перейменували на його честь. На церемонію з цієї нагоди прибули провідні політики, представники військових, громадських та робітничих організацій, зокрема президент міста Варшави Зиндрам-Косцялковський, який виступив на ній з такими словами: «Міністра польської республіки, полковника польської армії, солдата маршала Пілсудського — вбито! Господь ображений убивством людини, батьківщина ображена вбивством міністра республіки»[422]. Далі промовець підкреслив, що вулиця, де вбито міністра, має бути перейменована на його честь, аби увічнити ті зусилля, які Перацький віддав Батьківщині, і отже «нагадувати, що всі ми маємо жити та старанно працювати… як заповідав Вождь Народу (Wódz Narodu) [Юзеф Пілсудський], щоб створювати ту Польщу, яку він [Вождь Народу] бачив та задля якої ми, його солдати, воювали»[423]. Згадавши Перацького як відданого слугу держави, у якій все відбувається на славу вождя та завжди так, як забажає вождь, керівник міста заявив, що «вбивство Перацького завдало шкоди всьому суспільству, бо завдало шкоди вождю». За прикладом Варшави інші польські міста почали перейменовувати вулиці на честь загиблого міністра. Муніципальна рада м. Хшанув ухвалила таке рішення 18 липня, а м. Ковель — 20 липня 1934-го[424].

Вбивство Перацького польська влада використала як привід для легітимізації першого польського концтабору, зведеного в Березі-

Картузькій, та анулювання Малого Версальського договору. Рішення з цих двох питань ухвалили раніше, але оприлюднили тільки після трагедії. Інформацію про створення концтабору видання Gazeta Polska та Ilustrowany Kuryer Codzienny подали як вимушену відповідь на вбивство[425].

18 червня 1934р., поряд зі співчуттями від різних організацій та установ, Gazeta Polska надрукувала перші слова жалоби, які надіслали й українські асоціації (у цьому випадку — Волині)[426]. 17 червня 1934-го у Львові та інших містах з переважно українським населенням (Львівського, Тарнопільського та Станіславівського воєводств) відбулися велелюдні заходи, на яких ухвалили резолюції, що засуджували вбивцю міністра[427]. На першій шпальті номера від 17 червня газета «Щоденний ілюстрований кур’єр» (Ilustrowany Kuryer Codzienny) надрукувала велику статтю під назвою «Криваві руки». Допис був відповіддю на викриття у Кракові лабораторії ОУН та на масові арешти членів ОУН, які відбулися 14 червня. Автор статті викривав насильницьку та злочинну суть ОУН, засуджував ГКЦ за освячення діяльності ОУН та закликав церкву відсторонитися від цієї організації. Автор не стверджував, що саме ОУН вчинила злочин проти Перацького, але він назвав ОУН терористичною та злочинною організацією, яка, можливо, стоїть за цим вбивством[428].

Маршал Пілсудський видав наказ провести Перацького в останню путь з військовими почестями. До всенародної скорботної ходи, що у день поховання розпочалася о 12:00 на площі маршала Пілсудського, долучилося близько 100 тис. осіб.

18 червня 1934р. тіло Перацького перевезли з Варшави до містечка Новий Сонч (у Малопольщі), де мешкала родина Перацьких та де наступного дня його мали поховати. Для цієї поїздки підготували спеціальний «жалобний потяг», до складу якого входили: вагон, де розмістили труну, вагон з вінками та решта вісім вагонів — для родичів, представників органів влади та різноманітних організацій. Перед відбуттям потяга виступив із промовою прем’єр-міністр Козловський, який заявив, що вбивство Перацького «спаплюжило честь нашої країни, зганьбило наше почуття справедливості та суспільну мораль»[429].

«Жалобний потяг» вирушив з Варшави о 13:00. Дорогою до Нового Сонча він зупинявся на 10–30 хвилин у кожному з семи головних міст країни, що давало змогу місцевим делегаціям та громадянам вшановувати пам’ять загиблого міністра. По дорозі до потяга довелося приєднати ще один вагон, бо для нових вінків бракувало місця. Там, де поїзд не зупинявся, його зустрічали церковним передзвоном та обсипали квітами; якийсь час потяг супроводжували літаки. У Тарнові потяг оточили люди зі смолоскипами, а сільські дівчата, стоячи на колінах і простягаючи руки до неба, влаштували біля нього молебень[430].

Після трьох з половиною днів колективної жалоби похорон набув, як і обіцяв вождь та найповажніша людина у державі — маршал Пілсудський, дуже церемоніального змісту. Польське суспільство перебувало у вирі націоналістичних та патріотичних пристрастей і не помічало ідеологічного характеру процесу, який перетворював Перацького на героя та мученика. На панахиді в місті Новий Сонч єпископ Лісовський виголосив проповідь, під час якої члени уряду «старі, загартовані у боях солдати», що воювали за незалежність Польщі, плакали[431]. Труну з тілом Перацького встановили на гужовий візок та відвезли на цвинтар. Під час поховання Станіслав Кар, заступник маршала Сейму, як і багато інших промовців до нього, назвав Перацького відданим слугою Пілсудського («генія та вождя народу») й висловив сподівання на невідкладне покарання вбивці[432].

До політизованих жалобних карнавалів долучилися газети, радіостанції та міністерство освіти. Навіть якщо не всі вони робили це так екстенсивно, як Gazeta Polska, напівофіційне видання уряду санації, саме їхні зусилля вплинули на формування нового політичного міфу про відважного Перацького, який загинув за країну. Польське радіо, наприклад, скасувало багато запланованих програм, щоб транслювати жалобні церемонії з костелів у Варшаві, Новому Сончі та інших місць. В ефірі цієї радіостанції також докладно розповідали про маршрут «жалобного потяга» і транслювали програми, в яких обговорювали вбивство та резонанс, який вони спричинили[433]. Міністр освіти видав наказ про те, щоб у кожному шкільному класі обговоренню вбивства Перацького присвятили окремий урок[434]. Першу шпальту свого номера від 19 червня Gazeta Lwowska перетворила на величезний некролог (іл. 91)[435].

Колективна ідеологічна робота над новим політичним міфом увінчалася друком книги «Броніслав Перацький: бригадний генерал, міністр внутрішніх справ, депутат Сейму, солдат, державний діяч, людина», яку наприкінці 1934 р. підготував польський Інститут державно-творчої пропаганди[436]. Перацький, на думку авторів видання, був відданим слугою вітчизни та «вождя [Пілсудського], який звільнив Польщу від поневолення»[437]. Убивство та втеча вбивці, смерть Перацького у лікарні та втрата свідомості його матері під час звістки про смерть сина, співчуття, які надходили з усього світу та жалобні церемонії у всіх польських містах, похорони та жалобні промови різних політиків — усю цю хвилюючу та сумну інформацію подали у книзі у дусі агіографічного наративу[438].

У загальному контексті такої дуже стилізованої жалоби дві провідні українські газети II Речі Посполитої — «Діло» та «Новий час» — були помітно стриманішими та фактично дистанціювалися від колективного конструювання міфу. «Діло», разом із повідомленнями про реакцію на подію інших газет, обмежилося публікацією виключно інформаційних повідомлень (про вбивство та скорботні заходи)[439]. Видання також надрукувало співчуття Української парламентарної репрезентації та повідомило про масові арешти членів ОУН, що певною мірою відволікало читачів від жалоби[440].

Водночас газета «Діло» інформувала своїх читачів про судові процеси над членами ОУН, які відбувалися на місцевому рівні. Упродовж періоду скорботи та наступних місяців відбулися три такі судові розгляди. Оскільки ці процеси вважались політичними, їхнє висвітлення у пресі мало відповідний характер. На судовому засіданні у Тернополі чотирьох членів ОУН притягли до відповідальності за вбивство поліцейських та причетність до ОУН. Статтю у «Діло» на цю тему назвали «Великий політичний процес у Тернополі. За приналежність до ОУН і вбивство постерункового»[441]. На цьому процесі двох членів ОУН засудили до страти, один дістав довічне ув’язнення, одного виправдали та звільнили з-під варти[442].

Видання «Новий час» коментувало вбивство Перацького ще менш охоче, ніж «Діло». 16 червня 1934р., наступного дня після вбивства міністра, «Новий час» віддав першу шпальту висвітленню перебігу подій одного з місцевих судових процесів над членами ОУН і не повідомив про вбивство міністра[443]. Видання дотримувалося цієї політики і в двох наступних випусках. Насамперед, там друкували повідомлення про судові процеси над членами ОУН у Станіславові та Самборі, уникаючи будь-якої згадки про загибель Перацького[444]. «Новий час» оголосив про вбивство аж 20 червня 1934-го, тобто наступного дня після похорону Перацького, тоді ж газета надрукувала і рішення уряду створити концтабір для осіб, які становлять небезпеку для держави[445].

10 липня 1934-го, майже за місяць після вбивства, Gazeta Polska надрукувала інтерв’ю з міністром юстиції Чеславом Міхалковським, у якому він повідомив громадськість, що вбивство, за даними слідства, спланували та скоїли представники ОУН; трьох осіб, причетних до вбивства, заарештовано, але вбивцю не спіймали: він утік з Польщі, попри те що влада доклала усіх зусиль для його захоплення. Імен вбивці та заарештованих людей не розголошували[446]. Інтерв’ю позбавило сумнівів того, яка саме організація відповідальна за вбивство зразкового польського патріота, державного діяча, героя та мученика. На той час польське суспільство у такій мірі перевантажили інформацією щодо усіх деталей цього злочину, що воно відчувало певну втому від усіх таких показових заходів.

13 липня 1934-го, відразу після оголошення результатів розслідування, з короткою заявою, у якій засуджувалась терористична діяльність ОУН, виступило УНДО (звернувши свою увагу і на те, що ОУН згубно впливає на українську молодь)[447]. Таку позицію УНДО засудила українська газета «Новий шлях» (Канада), назвавши її лідерів людьми, які «підписали документ, що означає оголошення війни українському революційному націоналізму та ОУН»[448].

Тільки після вбивства директора української Львівської гімназії Івана Бабія, вчиненого 25 червня 1934 р., українські газети змінили свій спосіб висвітлення діяльності ОУН. Раніше бойовики ОУН двічі вдавалися до побиття Бабія: 11 та 23 листопада 1932р.[449] Вбивство вчителя було затьмарено ще однією смертю: молодий оунівець Михайло Цар, вбивця Бабія, усвідомивши неможливість втечі, вистрілив у себе та згодом помер у лікарні. Редактори «Нового часу», які ще кілька днів тому неохоче повідомляли своїм читачам про вбивство Перацького, на вбивство вчителя відреагували інакше: статтю «Жахливий атентат» надрукували на першій шпальті (згодом друком вийшла і низка інших статей на цю тему)[450].

Про вбивство Бабія та відчайдушне самогубство його вбивці також спішно повідомила газета «Діло»[451]. Цей злочин змусив «Діло» розкритикувати ОУН та засудити її політику. Невдовзі після вбивства анонімний журналіст «Діла» писав: «Його конфлікти з молоддю, як управителя філії акад. гімназії, громадянство трактувало, як трагічне непорозуміння… коли не можна відтягнути її [молодь] від підземелля, в якому зроджується братовбивчий злочин»[452]. 5 серпня, через десять днів після вбивства Бабія, на сторінках того ж видання цей злочин засудив голова ГКЦ митрополит Шептицький. Він назвав убивць Бабія «українськими терористами» та «ворогами [українського] народу»[453]. За іншим джерелом, у відповідь на вбивство Бабія Шептицький заявив: «Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що противляться вашій роботі, прийдеться вам убивати всіх учителів і професорів, що працюють для української молоді, всіх батьків і матерей українських дітей…»[454] Вбивство Перацького, втім, не викликало з боку Шептицького такої реакції.

Відповідно до розкладу заходів, 19 жовтня о 19:00 труну з тілом Перацького перенесли до каплиці на старому цвинтарі. Недільного ранку 20 жовтня Франциск Лісовський (єпископ з Тарнополя) відслужив поминальну службу. Окрім членів родини Перацького, на службі були присутніми: 1-й полк підгальських стрільців, представники влади та різних організацій, а також місцеві мешканці. Після поминальної відправи труну з тілом Перацького в супроводі озброєних людей, які виконували військовий марш «Ми, перша бригада» (My, Pierwsza Brygada), розмістили у військовому мавзолеї. Цього ж дня в Новому Сончі заклали наріжний камінь під майбутній Дім стрільців (Dom strzelecki), названий на честь Перацького. Закладання першого каменя освятив єпископ Лісовський, а прем’єр-міністр Зиндрам-Косцялковський виступив на заході з урочистою промовою[455]. Через місяць розпочався тривалий судовий процес над членами ОУН — організаторами вбивства Перацького.

Варшава. Перший судовий процес над членами ОУН

Під час судового процесу, який тривав з 18 листопада 1935-го по 13 січня 1936-го, дванадцятьом членам ОУН висунули обвинувачення в організації та скоєнні вбивства Перацького (або у наданні допомоги вбивці під час втечі). Повний список обвинувачених виглядав так: Степан Бандера, Дарина Гнатківська, Ярослав Карпинець, Євген Качмарський, Микола Климишин, Микола Лебедь, Іван Малюца, Богдан Підгайний, Роман Мигаль, Ярослав Рак, Яків Чорній та Катерина Зарицька. Крім того, усім їм поставили за вину «активну участь в ОУН, що прагне відокремити від польської держави її південно-східні воєводства». Саме остання стаття обвинувачення робила процес політичним, втім влада, намагаючись «продемонструвати справедливість», не мала наміру влаштовувати показовий процес. З одного боку, прокурори ретельно розслідували цей злочин та скрупульозно інформували спільноту про результати. З іншого, влада продемонструвала, що має намір рішуче діяти проти окремих осіб чи груп, які ставлять під сумнів сам факт існування польської держави та намагаються відокремити від неї частину території[456].

Варшавському судовому процесу передувало розслідування, яке тривало близько року. Під час першого дізнання (16 червня 1934-го) Бандера заперечував свою причетність до ОУН. Слідчому, який хотів проводити допит польською мовою, він сказав, що знає польську, але відповідатиме тільки українською. Через «неможливість спілкування» допит відклали до 26 червня[457]. 12 листопада 1934-го Бандера знову відкидав свою належність до ОУН. Він також запевняв, що не знає ані Лебедя, ані людину, зображену на світлині Лебедя. 16 листопада 1934 р. Бандера сказав, що не тільки не є членом ОУН, але і не має з нею нічого спільного[458]. 10 січня 1935-го Бандера заперечував, що підозрював Бачинського в інформаторстві і що віддав наказ вбити його та позбутися тіла. Проте він погодився, що знав Бачинського по Академічному домі[459]. Під час того ж допиту Бандера заперечував і те, що він знав Лемика та наказав йому вбити радянського консула, і відкидав те, що знав Мацейка та наказав йому вбити Перацького[460]. Так само Бандера заперечував десятки інших злочинних дій[461].

Протоколи допитів Бандери, які тривали з 16 червня по 26 вересня 1934-го, втрачені. Відповідно до протоколу від 27 вересня Бандера заявив, що в період з 9:00 (6 серпня) до 20:00 (11 серпня) його допит тривав безперервно. Незважаючи на те, що він підписав протокол 7 серпня (близько 20:00), слідчі й далі його допитували ще чотири дні, не дозволяючи йому спати й навіть відпочивати. Вони заявили, що не зупиняться, аж допоки він не надасть їм потрібної інформації. У суботу (11 серпня), щоб нарешті зупинити допит, Бандера повідомив слідчим, що у понеділок (13 серпня) він надасть нові свідчення і зробить заяву для преси про свої погляди щодо ОУН. Допит призупинили, і Бандеру відвели до камери, звідки він відразу вигукнув до оунівців крізь відчинене вікно: «[Це] Бандера! Я свідчив [szc/]; поліція безупинно мене допитувала увесь день та ніч, й вимагає все більше свідчень. Мене допитували з понеділка по суботу, і наступного понеділка допит триватиме знову». У понеділок (13 серпня) Бандера сказав слідчим, що він не виконає своїх суботніх обіцянок, бо він їх дав тільки заради припинення допиту та інформування інших оунівців про методи його здійснення[462]. У мемуарах іншого заарештованого, оунівця Климишина, про незаконні методи допиту не згадується, але він, на відміну від Бандери, від самого початку слідства вирішив відмовитися від будь-яких заяв та не відповідати на жодні запитання[463].

Декілька інших ув’язнених членів ОУН, зокрема Отецько та Янів, послідовно, як Бандера, заперечували все, що тільки можливо було заперечувати. Роман Шухевич навіть заявив, що він «не погоджується з ідеологією ОУН, тому що вона не веде до мети»[464]. Проте у результаті допитів членів ОУН Івана Малюци, Романа Мигаля, Богдана Підгайного та Євгена Качмарського слідчім все ж вдалося зібрати велику кількість невідомої раніше інформації щодо структури ОУН та ролі Бандери в організації[465].

Мигаль та Малюца вирішили дати свідчення, бо відчували «докори сумління» через заподіяне. Обоє були причетні до вбивства Івана Бабія (25 липня 1934 р.), а Мигаль — ще й до вбивства члена ОУН Бачинського (31 березня 1934р.). Бачинського та Бабія вбили за наказом Бандери, який звинуватив першого в перешкоджанні діяльності українського націоналістичного руху, а другого — у співпраці з польською розвідкою[466]. 9 травня 1934р. Мигаль та Сеньків запросили Бачинського разом провести час, а водночас і випити (вони були друзями і вбити товариша на тверезу голову не вважали за можливе)[467]. Після вбивства Бачинського у Мигаля почалася депресія, і в ОУН планували його «ліквідувати»[468]. Із чотирьох осіб, які свідчили проти своїх товаришів, тільки Підгайний пізніше намагався відкликати свої свідчення, посилаючись на те, що він їх дав під примусом[469].

Іншим важливим джерелом інформації стали «архіви Сеника», які налічували майже 2500 документів ОУН, конфіскованих у Празі 1933 р. з будинку оунівця Омеляна Сеника. Ці документи польським колегам надала розвідка Чехословаччини[470]. Матеріали з архіву Сеника допомогли слідчим переконати окремих ув’язнених не відмовлятись давати свідчення[471]. Архів Сеника та свідчення обвинувачених дали змогу прокурору Желенському підготувати детальний обвинувальний акт, який містив розгорнуту інформацію про структуру, дії та фінансування ОУН[472]. Загальний обсяг документів, які зібрали та підготували за час слідства, склав двадцять чотири томи[473].

Згідно зі свідченнями, отриманими під час розслідування, роль Бандери у підготовці вбивства Перацького була значною. Його звинувачували у тому, що він забезпечив Лебедя грошима для стеження за Перацьким, видав зброю Мацейку та переконав вбити Перацького, а також був причетний до інших частин злочину[474]. Проте, за словами прокурора Желенського, ініціатива вбити Перацького належала не Бандері, а керівництву у вигнанні, тобто ПУН. Зокрема, прокурор стверджував, що наказ розробити план та вчинити вбивство надійшов від Коновальця, Ярого та Сеника [475].

Двох адвокатів, які раніше відстоювали інтереси ОУН — Степана Шухевича та Володимира Старосольського, — викликали на цей процес як свідків обвинувачення, тому вони вже не мали права виступати як захисники; їх замінили менш досвідчені Володимир Горбовий, Станіслав Шлапак, Лев Ганкевич та Лев Павенцький (іл.93)[476]. За словами адвоката ОУН Степана Шухевича, який був пов’язаний з членами організації родинними зв’язками, Коновалець висловився за те, щоб ще на початку процесу ОУН взяла на себе відповідальність за вбивство Перацького, але Ганкевич, коли передавав це повідомлення іншим адвокатам, перекрутив його зміст[477].

В ОУН вважали вбивство засобом пропаганди, а судові процеси використовували як політичні майданчики. Судовий процес відкрив нову можливість пропагувати справу українського націоналістичного руху та привернути увагу міжнародної спільноти до становища українців у Польщі. Нерідко це відбувалося внаслідок неписаної угоди між різними представниками української преси, відповідно до якої судові процеси над членами ОУН вважали політичними (навіть якщо їхніх учасників звинувачували у вбивстві поліцейського чи грабунку). Усі судові процеси, які стосувалися діяльності ОУН, фактично ставали політичними, тому що їхніх учасників, звинувачували не тільки у скоєних ними злочинах, а й у належності до ОУН.

Варшавський процес, як і похорон Перацького за кілька місяців до того, перетворився на політичну виставу. Детальні репортажі про перебіг судового процесу друкували майже всі польські та українські газети. Львівський «Ранковий експрес» (Express Рогату) та краківський «Щоденний ілюстрований кур’єр» (Ilustrowany Kurier Codzienny, іл. 94), друкували ці дописи з виразними заголовками: «Сенсаційні одкровення про вбивць Перацького», «Лідери та бійці ОУН, проплачені Литвою: неймовірні викриття на судовому процесі у Варшаві», «Неймовірні зізнання свідків та підступна стратегія захисту» тощо[478]. Під час судового процесу Ilustrowany Kurier Codzienny регулярно друкував докладні розповіді про злочин та фотографії, які підбирали так, щоб викликати скорботу[479].

Репортажі, які робила із судової зали головна українська газета «Діло», мали менш сенсаційний та більше інформативний характер (наприклад, на її сторінках з’явилися частини обвинувального акту, перекладені українською мовою)[480]. Інша популярна українська газета «Новий час» обрала сенсаційніший спосіб висвітлення подій. Перші шпальти виходили з величезними заголовками: «Варшавський суд назвав 12 українців, причетних до вбивства міністра Перацького», «Боєць українського підпілля у варшавському суді» та «Політичний процес століття: вбивство міністра Перацького»[481]. Один з номерів починався зі статті про «Хорватських повстанців», фотографію яких розташували поруч зі статтями про революціонерів ОУН. Усташі були причетні до вбивств короля Югославії Олександра І (іл. 97) та міністра іноземних справ Франції Луї Барту (іл. 98), які сталися у Марселі 9 жовтня 1934р. (іл.99). Судовий процес у цій справі відбувався одночасно з оунівським[482].

Варшавський процес розпочався 18 листопада 1935 р. у восьмій судовій колегії окружного суду цього міста. З міркування безпеки судову залу відокремили від інших частин будинку, а всередину пропускали тільки юристів, співробітників служби безпеки, працівників суду, журналістів та родичів звинувачених (представникам громадськості дозволяли увійти тільки за спеціальними запрошеннями)[483]. На всебічний огляд розклали речові докази (зброю, численні пристосування та колби з лабораторії Карпинця) і всі двадцять чотири об’ємні томи матеріалів розслідування[484].

Репортер з Gazeta Polska, спостерігаючи за Бандерою, який сидів біля цих речових доказів, охарактеризував його «як лідера [звинувачених] та керівника терористичної організації… який координував терористичну діяльність на всій території Польщі та підтримував зв’язки з провідними її членами за кордоном. Бандера, козирний туз терористичної організації, був непоказний на вигляд. Маленький, худий, тендітний, виглядав щонайбільше на 20–22 роки, у нього скошене підборіддя, гострі риси обличчя, неприємний вираз лиця, невелика косоокість. Нервові рухи, маленький рот, вузькі губи, він досить часто сміється, показуючи нерівні зуби, а під час спілкування зі своїм адвокатом використовує красномовні жести»[485].

Суд розпочався о 10-й годині ранку та незабаром перетворився на відчайдушне протистояння. Після коротких формальностей голова суду Владислав Посемкевич звернувся до підсудних з проханням оголосити їхні особисті дані. Першим за алфавітом був Бандера, який голосно відповів, що його ім’я «Степан», а не «Стефан» (польське ім’я, що фігурувало у звіті обвинувачення та яке очікував почути голова). Потім Бандера назвав імена своїх батьків та дату свого народження, але вимовив це українською. Голова нагадав Бандері, що офіційною мовою суду є польська, на що Бандера відповів: «Буду відповідати тільки по-українськи». Голова запитав Бандеру, чи знає він польську, на що той відповів «так», а це звучить і означає те саме обома мовами — українською та польською. У цей час адвокат Бандери Горбовий піднявся з місця з наміром щось сказати, але голова суду не дозволив йому це зробити і відразу нагадав, що будь-яке обговорення мовного питання — неприпустиме, оскільки використання української мови, як передбачено законом, дозволено тільки у судочинствах південно-східних воєводств Польщі[486].

Таку саму тактику поведінки щодо мови застосували у залі суду підсудні Лебедь та Гнатківська. Карпинець (студент хімічного факультету та виробник вибухового пристрою), коли йому нагадали, що варто говорити польською, сказав: «Авторитет Організації українських націоналістів спонукає мене говорити українською!» Услід за цим прокурор Желенський звернувся до суду з проханням призначити перекладача — на випадок, якщо підсудні, зокрема Карпинець, раптом вирішать надати важливі свідчення. Голова відповів, що це питання суд розгляне згодом, але зауважив, що суд не братиме до уваги будь-які свідчення «не польською мовою» та сприйматиме такі дії як відмову в зізнанні. Бандера відразу викрикнув українською: «Я хочу свідчити!» Голова відповів (польською): «Суд братиме до уваги свідчення тільки польською мовою» та, оскільки підсудні не дотримувалися його вказівок, їхні особові дані він зачитає сам[487].

Адвокат Бандери Горбовий попросив відкласти судовий розгляд, посилаючись на брак часу для вивчення матеріалів досить великого розслідування, а також тому, що п’ятьом звинуваченим ще не вдалося найняти адвокатів. Після цих слів Бандера встав і вигукнув українською мовою: «Оскільки не у всіх звинувачених є захисники — я відмовляюся від свого оборонця!» Голова суду заявив, що не давав слова Бандері, та відхилив усі прохання Гербового. Потім адвокати захисту спробували відкласти судовий розгляд, посилаючись на те, що підсудний Чорній, який під час слідства перебував на психіатричному обстеженні, можливо є психічно хворим, тоді як у звинуваченні про це не йдеться. Прокурор Желенський заперечив і сказав, що психіатри підтвердили нормальний стан здоров’я Чорнія. Бандера зразу підхопився та голосно поінформував суд, що він не потребує адвоката. Голова знову закликав Бандеру до порядку й повідомив, що за зрив засідання підсудних виводитимуть із судової зали. Горбовий, здивований такою витівкою Бандери, попросив суд про перерву[488]. Після паузи Горбовий повідомив суду, що Бандера передумав відмовлятися від захисника, а голова зачитав частину обвинувального акту, де були викладені деталі підготовки та здійснення вбивства Перацького[489].

Наступний день судового розгляду розпочався зачитуванням решти частин обвинувального акту. Всі підсудні, за винятком Карпинця, були апатичні. Спеціально до суду прибув Василь Мудрий, політик УНДО та віце-маршалок [віце-спікер] Сейму. На засідання, як експерта, але не перекладача, запросили також Леона Ярославського, фахівця з української мови[490]. Цього дня в суді детально виклали обставини, пов’язані з іншими вбивствами та терактами, вчиненими ОУН. Цей перелік розпочинався з опису невдалого замаху на вбивство «вождя нації» Юзефа Пілсудського, який УВО (попередниця ОУН) організувала у Львові 25 жовтня 1921р. (іл. 54), та закінчувався подробицями вбивства українців Бачинського і Бабія. Останнього вбили вже тоді, коли у червні 1934-го взяли під варту майже всіх провідних членів ОУН[491]'.

Деякі члени ОУН — Спольський, Макарушка та Мигаль, чиї заяви під час допитів зачитали у суді, - зізналися у тому, що відносно деяких наказів ОУН вони відчували моральні сумніви, особливо у тих випадках, які стосувалися вбивств українців. Чи під час слідства, чи ще до арешту їхнє ставлення до ОУН змінилося. Спольський, член ОУН, якого не було поміж обвинувачених, під час розслідування заявив, що він розкриє інформацію, яка допоможе органам безпеки «ліквідувати ОУН, чию діяльність він вважає дуже шкідливою для українського народу». Макарушка, у свою чергу запевняв, що ОУН робить молодих українців «песимістичними, впертими, обмеженими, відлюдькуватими й підступними»[492], а Мигаль заявив, що готовий померти за свої свідчення, якщо це сприятиме ліквідації ОУН[493]. О 16:30 голова закінчив читати акт обвинувачення і члени суду вийшли із зали, після чого Лебедь зірвався з місця та спробував щось викрикнути, але йому стали на заваді — спочатку охоронець, а потім Карпинець, який наказав йому сісти[494].

Кореспондент Gazeta Polska написав у репортажі, що в тексті обвинувачення міститься приголомшлива інформація про «діяльність ОУН у Польщі та інших країнах, а також про допомогу, яку українські терористи отримували від уряду Литви»[495]. Свої репортажі на цю тему кілька газет надрукували із заголовками: «Литва підбурює вбивць із ОУН!», «Коли міністри підтримують зв’язок з убивцями…» та «Лідерів і бойовиків ОУН фінансувала Литва: неймовірні одкровення в суді Варшави»[496].

На третій день судового розгляду, 20 листопада 1935р., репортер Gazeta Polska помітив у залі югославського журналіста, який, судячи з усього, хотів дізнатися про подробиці співпраці між ОУН та усташами.

Польський репортер також згадав, що до судової зали прийшла мати Лебедя, яку він назвав «простою селянкою». Голова Посемкевич звернувся до підсудних. Він прочитав акт обвинувачення та запитав Бандеру, чи визнає він себе винним. Бандера почав відповідати українською: «Мені яко українському…» За словами прокурора Желенського, Бандера повідомив суд, що є громадянином України і, відповідно, не підпадає під чинність польського законодавства. Голова перервав його, нагадавши, що треба говорити польською. Бандера голосно продовжив українською, ще раз пояснивши, що польське законодавство його не стосується. Голова повідомив відповідачу: якщо той говоритиме «не польською», суд сприйме це як відмову давати свідчення і його виведуть з судової зали, а відповідну інформацію про нього візьмуть з протоколу допиту. Бандера розпочав відповідати українською: «Я хочу вияснити…». Голова сказав йому, щоб він припинив кричати, інакше його виведуть. Бандера не дослухався, і голова наказав його вивести[497]. У своїх мемуарах Желенський прокоментував цю сцену так: «Бандера чинив опір, тож поліція силоміць його вивела. Судомні помахи руками й ногами цієї маленької людини виглядали досить кумедно. Але від нього била невичерпна енергія та фантастична сила». У залі суду всі зрозуміли, що Бандера насправді є лідером звинувачених та має над ними владу[498]. Репортер популярної газети Ilustrowany Express Рогаппу, який також спостерігав за тим, що відбувалося, написав, що Бандера планував виступити з підготовленою промовою, але видавався нервовим та злим, тому його короткий виступ вийшов невиразним і не зовсім зрозумілим[499].

Бандеру вивели із судової зали, і голова зачитав його свідчення, отримані раніше під час тривалих допитів. Зі слів кореспондента Gazeta Polska, Бандера спочатку відкидав свою належність до ОУН, підготовки вбивства Перацького та інших терактів. На питання про поїздку до Ґданська Бандера відповів, що їздив туди не на зустріч з іншими членами ОУН, а щоб запросити двоюрідного брата на весілля своєї сестри. У результаті на весілля він не потрапив, оскільки цілий тиждень хворів, застудившись після купання у Балтійському морі. Усі свідчення Підгайного та Малюци, які розкривали причетність Бандери до терористичної діяльності ОУН, Бандера назвав безпідставними[500].

У мовному питанні Лебедь застосував таку саму тактику, як і Бандера, що викликало суперечку між захистом та звинуваченням. Прокурор Казимир Рудницький пояснив: якби звинувачені не знали польської мови, то суд запросив би перекладача, щоб зрозуміти їхні свідчення, як це робиться для всіх, хто не володіє польською мовою, незалежно від національності. Але оскільки звинувачені навчалися в польських університетах і добре знають цю мову, очевидно, що їхнє бажання говорити тільки українською свідчить про намір влаштувати політичну демонстрацію, якої суд не допустить. Захисник Ганкевич повідомив, що Лебедь не вчився в польському університеті, як інші звинувачені, й тому відмовляється говорити польською, аби не псувати мову. На це прокурор Желенський заперечив і сказав, що Лебедь знає польську з часів навчання у гімназії. Тому Лебедя попросили відповідати польською. Голова надав йому слово, але підсудний знову заговорив українською. Лебедя зупинили, і голова зачитав його свідчення з протоколу допиту[501].

Наступна підсудна Гнатківська також заперечувала свою належність до ОУН і заявила голові, що свідчитиме тільки українською. Голова дозволив їй сісти, а потім зачитав її покази з матеріалів розслідування[502]. Аналогічним чином трималися Карпинець, Підгайний, Малюца, Качмар-ський, Зарицька та Рак. Голова зупиняв звинувачених одного за одним та читав їхні свідчення з протоколу слідства[503]. Климишин, як і під час допиту, на кожне запитання відповідав мовчанкою[504]. Дехто зі звинувачених застосовував тактику з мовою й під час слідства. Наприклад, Бандера заявляв, що він «вміє говорити та писати польською мовою, але відмовляється її використовувати»[505]. Інші звинувачені також запевняли, що вони знають польську мову, але не будуть її вживати, бо це мова їхніх «ворогів та окупантів»[506]. Про ці лінгвістичні суперечки в Ilustrowany Express Codzienny вийшла «сенсаційна» стаття під назвою «Провокація: підсудні не хочуть свідчити польською мовою!»[507]

Першим звинуваченим, який свідчив польською, був Мигаль. Він виправдав своє рішення нагадуванням того, що Варшава не розміщена на території України, а тому він, коли свідчить польською мовою, не шкодить українському народу[508]. Він визнав свою провину та заявив, що хоче розповісти про всі свої злочини, серед яких і вбивство Бачинського, і про злочини, які вчинили інші звинувачені (про про що він свідчив ще на допитах)[509]. Однак у своїх свідченнях він не відкрив всієї інформації, якою володів, та інколи надавав неповні або неправдиві свідчення, тим самим вигороджуючи від можливих звинувачень деяких членів ОУН[510]. Адвокат захисту Ганкевич запитав Мигаля: «Чому ви з таким задоволенням підкреслюєте свою провину і цим самим штовхаєте себе до гільйотини?» Мигаль відповів, що хоче виправити помилки — загибель Бачинського та Бабія[511]. Свідчення Мигаля, які зачитали в залі суду 26 листопада 1935р., викликали в інших звинувачених подив, хвилювання та стурбованість. Два дні потому газета Express Ilustrowany надрукувала статтю під назвою «Приголомшливі одкровення Мигаля: звинувачені українці слухають затамувавши подих»[512].

Більшість членів ОУН, яких викликали як свідків, теж відмовилися свідчити польською мовою. Суд сприйняв таку поведінку як політичну демонстрацію. Тим, хто знав польську, але відмовлявся говорити нею, присудили штраф чи утримання під вартою (в разі несплати штрафу). Зокрема, за виступ у суді українською мовою свідка Ірену Хом’як покарали штрафом у 100 злотих (або десятиденним ув’язненням)[513]. Роману Чорну, Романа Шухевича, Олександра Пашкевича, Осипа Мащака, Дмитра Мирона та Осипа Нидзу оштрафували на 200 злотих (або 10 днів утримання під вартою)[514]. 5 грудня 1935 р. Олені Чайковській присудили 300 злотих штрафу (або 10 днів утримання під вартою); за наказом голови суду її силою вивели з зали суду, оскільки вона не припиняла говорити з ним українською. Втім, наступного дня вона вирішила свідчити польською мовою[515]. Свідок Андріян Горницький заявив, що під час допиту він вимушено свідчив проти своїх товаришів, оскільки з нього знущалися, утримуючи тривалий час на морозі. Незважаючи на спроби прокурора заспокоїти його, Горницький сказав, що схиляється перед ОУН, та підкреслив, що він «належав до ОУН і буде їй вірний до смерти». За таку політичну заяву його засудили до двох днів карцеру. Прокурор Желенський встановив, що Горницького допитували 7 та 8 вересня. Прокурор Рудниць-кий прокоментував, що у ці дні «могло й не бути гарної погоди, але точно не було морозів», та ініціював окреме розслідування стосовно Горницького (за неправдиві свідчення)[516].

Найефектнішим свідком того дня стала Віра Свєнціцька (іл. 100), зовсім молода представниця ОУН. Вона повідомила суду, говорячи українською мовою, що знає польську, але свідчитиме винятково українською. За таку заяву голова оштрафував її на 200 злотих (або 10 днів утримання під вартою) та наказав охороні вивести її з судової зали. Коли Свєнціцька проходила повз лаву підсудних, вона повернулася до них, підняла праву руку і вигукнула: «Слава Україні!» На що підсудний Карпинець встав, теж підняв руку та відповів: «Слава Україні!» Це був перший задокументований випадок демонстрації фашистського салюту, який члени ОУН виконали публічно. За подібні дії Свєнціцьку покарали одним днем утримання в карцері[517].

29 листопада 1935р. начальник тюрми Войцех Зігала, якого голова також допитав як свідка обвинувачення, надав цікаву інформацію про поведінку Бандери у львівській в’язниці «Бригідки». Зігала виявив у їдальні, де обідав Бандера, напис українською мовою «Помри, але не зраджуй», підписаний іменем Бандери. Ввечері він побачив такий самий напис на іншому столі, де Бандера вечеряв. Кілька днів потому Зігала почув, як Бандера намагався спілкуватися з іншими ув’язненими, щось відстукуючи по стіні за допомогою азбуки Морзе. Зігала постукав у відповідь, а Бандера запитав, стукаючи: «Хто перебуває у сусідніх камерах? Дайте їхні імена». Зігала не відповів, але підійшов до камери Бандери і сказав: «Я знаю азбуку Морзе та розумію Ваші повідомлення. Я сповіщу про це прокурора». Бандера відповів: «Я просто простукував навколо»[518].

Показання свідка надав Ентоні Фік, один із тих посадовців, які допитували Бандеру. Адвокат Ганкевич запитав його, чи правда, що з 6 по 11 вересня та з 13 по 16 вересня 1934-го Бандеру допитували без перерви. Фік відповів, що він допитував його тільки вдень і йому невідомо, чи допитували Бандеру вночі[519]. Член ОУН Ярослав Спольський також натякнув, що під час допитів співробітники слідчих органів застосовували силу. Коли голова запитав, чому його доводи у суді різняться з тими, які він давав під час допитів, Спольський пояснив це тим, що під час допиту він зазнав побиття (від особи, яка проводила дізнання). Така заява викликала невдоволення прокурора Желенського, який зажадав дізнатися, чи є у Спольського якісь додаткові докази цього факту: хто, яким предметом його побив та по яких частинах тіла, і чому раніше він про це нікому не повідомив? Спольський не зміг дати правдоподібної відповіді на жодне з перелічених питань. Прокурор запевняв, що Спольський вирішив змінити свої свідчення, тому що боявся репресій з боку ОУН (за викриття інших обвинувачених). Пізніше, щоб з’ясувати усі обставини цього інциденту, Желенський звернувся до суду з проханням викликати Лючинського, начальника львівської в’язниці (відповідальність за побиття Спольський покладав саме на Лючинського)[520]. Наступного дня, 3 грудня 1935р., Лючинський постав перед судом та заявив, що не бив Спольського, а покарав його двома днями карцеру — за те, що той під час голодування видряпав своє ім’я на ложці. Спольський це підтвердив[521].

Ще більш дивний інцидент стався на тринадцятий день судового засідання. О 10:30 звинувачений Малюца, керівник організаційної референ-тури Крайової екзекутиви ОУН, піднявся та заявив, що через учорашні свідчення Спольського, а також через його, Малюци, власні сумніви (щодо його власної поведінки і щодо характеру діяльності ОУН), які оволоділи ним від самого початку судового процесу, він готовий свідчити польською мовою. Суд негайно випровадив інших звинувачених із зали засідань та заслухав Малюцу, який надав нові подробиці, ще ґрунтовніші, ніж ті, які до того виклав Мигаль (він розкрив нові імена низки членів ОУН). Ці факти збіглися зі свідченнями Мигаля та інформацією, яку під час розслідування надав Підгайний. Коли Малюца закінчив, адвокат Шлапак запитав його, чому він все-таки наважився давати свідчення. Малюца відповів: «Я сумнівався щодо метод діяльносте організації [ОУН]…Ми стріляли не тільки в поляків… я був проти стосування терору проти українців… вбивства директора Бабія і діячки ОУН Марії Ковалюківної [Ковалюк], про це я щойно дізнався…»[522] Тільки-но ОУН застосувала терор до близьких людей, Малюца, так само як і Мигаль, змінив до цього своє ставлення. Потім Малюца заявив, що в особистій розмові у Празі Коновалець поділився з ним своїми сумнівами щодо деяких методів, які використовував

Провідник Крайової екзекутиви ОУН. Це наштовхує на думку про те, що головними призвідниками терору проти побратимів-українців були Бандера та інші молоді представники Крайової екзекутиви[523].

У тринадцятий день суду сталася ще одна значуща подія. Інспектор Дугієлло розказав про невідомого інформатора, що надав важливу інформацію. Адвокат захисту Ганкевич попросив оприлюднити ім’я інформатора, щоб «примирити польський та український народи»[524]. Дугієлло відмовився розкрити це ім’я, бо подібна інформація була службовою таємницею. Коментар Ганкевича настільки обурив прокурора Желенського, що той виступив з короткою промовою політичного характеру, чого ретельно уникав до цієї миті: «Високий суд був свідком зазиву, з яким звертаюсь до оборони. Нехай до цієї справи пп. оборонці не мішають політичних елементів. Нехай не роздмухують цієї атмосфери. Це не процес проти українського громадянства. Ніхто ні на мить не може його так розуміти… Ми обвинувачуємо тут тільки названих людей і тільки названу організацію, що як це ми чули, від самого початку є нещастям українського громадянства»[525].

Чотирнадцятий день судового розгляду, 5 грудня 1935р., розпочався із зауваження голови, який розповів, що напередодні Карпинець, коли його виводили із суду, дозволив собі негідну поведінку стосовно конвоїра. Голова закликав усіх звинувачених поводитися належним чином та не змушувати його застосовувати особливі заходи безпеки. Потім він зачитав свідчення Малюци та запропонував іншим підсудним дати роз’яснення щодо них. Несподівано Бандера схопився на ноги та суворим тоном щось викрикнув українською, що, імовірно, було «страшним обвинуваченням до підсудного Малюци»[526]. Голова попросив його помовчати, але Бандера втратив контроль над собою та ставав усе більше роздратованим і схвильованим. Врешті-решт голова наказав охоронцям вивести обуреного Бандеру із судової зали, що зробили із застосуванням сили, оскільки Бандера цьому не підкорився. Голова оголосив перерву. Карпинець умить піднявся і голосно заговорив українською, внаслідок чого його також вивели із судової зали. Після цих інцидентів голова віддав наказ розсадити звинувачених на відстані один від одного та від адвокатів захисту, посадивши між ними поліцейських, як це було на початку судового процесу[527].

11 грудня 1935 р. знову пролунали звинувачення у застосуванні тортур. Свідок Ярослав Штойко, член ОУН, раніше засуджений до п’яти років ув’язнення, намагався відкликати свої попередні свідчення, запевняючи, що тривалі допити знесили його і що його фактично змусили зізнатися у тому, чого він ніколи не робив. Відповідаючи безпосередньо на цей закид та опосередковано на деякі попередні, прокурор Желенський сказав, що чим більше хтось обмовляє своїх однодумців і розкриває факти діяльності ОУН перед судом, тим більше ця людина вважає, що має право паплюжити весь процес та звинувачувати поліцію й навіть прокурора у тому, що вони його мордують і змушують давати свідчення під примусом[528].

Важко встановити, чи справді під час допитів до членів ОУН застосовували тортури. Представники ОУН використовували судові процеси з політичною метою й часто робили заяви, які мали привернути увагу суспільства. Заяви про катування, безумовно, належали до акцій цього штабу. Дехто зі звинувачених, які до того вже надали важливу інформацію про діяльність організації, пізніше, побоюючись можливих переслідувань з боку ОУН, заявив, що свідчив під тортурами. Мабуть, слідчі, які дістали наказ не порушувати закону та не чинити насильства стосовно підсудних, усе-таки допитували упродовж кількох днів без перерви як Бандеру, так і тих, хто згодом наполягав на спростуванні своїх свідчень. Це, безумовно, суперечило етиці допиту та було майже рівнозначне тор-турам[529].

Протягом усього судового процесу голова й особливо прокурор Желенський докладали зусиль, щоб запобігти пропагандистським вчинкам, які дозволяли собі обвинувачені та їхні адвокати, чим перетворювали судовий процес на політичний. Дещо іншу позицію мав другий прокурор Рудницький. 27 грудня 1935-го Рудницький виголосив тривалу промову та нагадав про недавню парламентську резолюцію щодо скасування смертної кари. Рудницький також торкнувся проблемних аспектів відносин поляків та українців, які проживають у II Речі Посполитій. Він дозволив собі порівняти сучасне становище українців зі становищем поляків у Російській імперії: «Однак існує величезна різниця між польським суспільством 1863 р. [часом Січневого повстання проти Російської імперії] та українським суспільством у 1918-му і 1933-му. 1915р. лише жменька відставних російських піклувальників маєтків, кілька сотень полонізованих чиновників і різні символи російського панування залишалися тут [на території, на яку претендували поляки]. За кілька годин їх швидко прибрали з польських земель. Вони зникли — подібно до того, як вода стікає з гранітного каменю, не залишивши й сліду на польській землі. Однак ми [поляки] не можемо піти з територій, на які претендує ОУН, тому що ми не колонізатори, ми живемо на них 600 років. Навіть якщо польська армія та адміністрація підуть, польські селяни та освічені люди залишаться, як залишаться польський інтелектуальний та літературний внески. Я не маю на увазі, що українська культура не повинна розвиватися, але ця країна — країна польської культури, польського та українського населення… Якщо ми підемо і залишимо польське населення, воно перетвориться на національну меншину, хоча і значну, оскільки поляки складають на цих землях до 50 % населення. Ми знаємо заяви ОУН: процвітання і життя одного народу залежить від руйнування і смерті іншого. Але ми не можемо покинути у біді таку велику кількість польських родин, ми не відмовимося від турботи про них»[530].

Рудницький навів дуже показові аргументи про те, чому польська держава не повинна відмовлятися від Волині і Східної Галичини. Крім питань національної гідності й культурного внеску Польщі, він також згадав про страх людей перед ОУН. Під кінець промови Рудницький охарактеризував діячів ОУН як психічно хворих: «І ми розуміємо, що мислення цих людей хворе, і саме тому, що воно хворе, ми і перебуваємо сьогодні в залі суду. Хворий розум має бути вилікуваний у божевільні. Для хворого мислення у нас немає іншої допомоги, крім законного покарання. Я відчуваю полегшення у своїй душі тому, що, завдяки люб’язності й шляхетності мого народу, над цим процесом більше не витає привид шибениці. Це правильно, що польський народ помилував цих людей ще до того, як було винесено остаточне рішення. Вирок повинен бути і буде дуже суворим»[531].

За промовою Рудницького почалася триденна та досить полемічна промова Желенського, більш аналітична, ніж політична. Желенський перерахував усі злочинні діяння ОУН. Він стверджував, що Бандера був найбільше за всіх відповідальним за злочини, як голова Крайової екзекутиви: «Все це справа рук Бандери»[532]. Назвавши Бандеру «двад-цятитрирічною напів дитиною… що є близько якоїсь патольогії»[533], він також стверджував, що Бандера «керував усіма обвинуваченими аж до моменту, коли вони опинилися у в’язниці, де він давав розпорядження, видряпуючи для них накази на ложках і банках»[534]. Він також додав, що «це не тільки лідер [Провідник], а й один із головних винуватців убивства Перацького; саме він зібрав воєдино всю організацію і сприяв тому, щоб вона злагоджено працювала і досягала своєї мети»[535].

Потім Желенський охарактеризував інших обвинувачених і пояснив їхню провину. Він також розповів про осіб, яких не було в залі суду, але вони, як і обвинувачені, були причетні до вбивства Перацького та інших терактів: «Тут, на лаві підсудних, ще є місце для інших людей. Я не бачу тут ані Анни Чемеринської, ані Федини, ані Ярослава Барановського, ані Сеника, ані Ярого, ані Коновальця. Де ви, генерали організації, в той час, коли судять ваших солдатів, у той момент, коли винні у замаху на міністра Перацького сидять на лаві підсудних? Вони були, є і залишаються в безпечному місці. У нас в Польщі немає заочного вироку, але ми можемо встановити провину заочно… Попри те, що ми не будемо виносити їм вироку, ми судитимемо їх, бо ми не можемо залишити їх безкарними, оскільки будемо несправедливі не тільки до них, а й до тих, хто перебуває на лаві підсудних»[536].

Щодо співпраці Литви з ОУН Желенський зазначив: хоча Литва є маленькою і бідною країною, яка навіть не може дозволити собі мати представника в Лізі Націй у Женеві, вона перераховує ОУН близько 1 тис. доларів на місяць[537]. Така заява давала зрозуміти, що хоча Литва і не підтримувала терористичні організації своєї країни, проте вона фінінсувала іноземні, ті, які борються з їхнім спільним ворогом — II Річчю Посполитою. Вільнюс, який Литва оголосила своєю столицею, включили до складу Польщі 1922р., як і Львів. Желенський попередив, що всі країни світу повинні бути обережні з литовськими паспортами, тому що Литва випускає документи-підробки, які використовують для організації злочинів. Нарешті він підкреслив: Литва підтримувала ОУН не тільки до, а й після вбивства Перацького[538].

Зрештою, Желенський охарактеризував ОУН як «компанію», яка вбивала, щоб заробляти гроші. Він підкреслив, що вбивства і шпигунство на користь інших країн є основними джерелами доходу ОУН. Крім того, за литовськими паспортами оунівці відвідували Півн. Америку та намагалися, під виглядом патріотичних вчинків, «продавати» свої вбивства українській діаспорі. Желенський стверджував, що, відповідно до листа Коновальця Сенику, який було знайдено в архіві Сеника, Коновалець вирішив убити Перацького, тому що ОУН була близька до «банкрутства», тобто це вбивство було необхідним «не тільки для демонстрації сили організації, а й для збільшення її фінансового капіталу». Желенський зазначив, що такий мотив є «найнижчою точкою неподобства»[539]. Насамкінець прокурор попросив суддів винести вердикт, за яким Чорній, Зарицька і Рак будуть засуджені мінімум на десять років, а Климишин і Підгайний — до довічного ув’язнення. Хоча 2 січня 1936-го парламент заборонив смертну кару, прокурор попросив засудити Бандеру, Лебедя і Карпинця до смертної кари, тому що, за його словами, це «вирок, якого польська держава наполегливо вимагає від вас»[540].

Кореспондент газети «Новий час» сприйняв промову Желенського як «прояв агресивності стосовно до адвокатів захисту, обвинувачених та деяких свідків під арештом»[541]. Це зауваження може стосуватися, зокрема, і того факту, що Желенський продемонстрував суду такі унікальні документи, як-от лист із конфіскованого архіву Сеника, в якому Бандера (в липні 1933 р.) дорікнув члену ОУН Горбовому, його адвокатові на Варшавському процесі, за нехтування «організаційною роботою»[542]. Кореспондент також відзначив, що під час виступу, з метою додаткової виразності, Желенський застосовував різні інтонації та жести. Підсудні слухали його уважно, особливо коли він показував на них пальцем[543].

Адвокат Бандери Горбовий, якому дали слово після чотириденних виступів обвинувачення, почав свій виступ із зауваження, що такі злочини, як убивство Перацького, «завжди розглядалися як політичні злочини, а не як звичайні злочини. Теоретично, політичний злочин — це спроба внести незаконні зміни в соціальні відносини і правову систему, які зараз існують… у разі успішної зміни влади цей вчинок перестає бути злочином»[544]. Коли Горбовий почав міркувати про польсько-український конфлікт 1918р., голова перервав його аргументом, що такі питання не мають жодного стосунку до процесу. Згодом Горбового так само перервали, коли він спробував викласти погляди Бандери щодо мови судового процесу[545]. Розуміючи, що суд не терпітиме історичних або політико-лінгвістичних дебатів, Горбовий поставив риторичне запитання: «Що пов’язує моїх клієнтів з цим вчинком?» І відповів: «Коротше, нічого». Він стверджував, що обвинувачені не винні, а були заарештовані й опинилися на лаві підсудних заради потурання громадській думці. Звинувачення, за його словами, побудоване на ненадійних матеріалах, як-от інформація, здобута від інформаторів, імен яких не розкрили. Коли він почав говорити про свободу як про «найбільший скарб людини», його знову перервали[546]. Наприкінці свого виступу Горбовий намагався переконати суддів у тому, що вони не повинні вірити Малюці і не повинні брати до уваги його свідчення, бо у цього звинуваченого стався нервовий зрив, — тому не варто покладатися на правдивість його слів[547]. Зрештою, він спробував спростувати твердження про те, що Мацейко вбив Перацького, пославшись на шматочки тютюну, знайдені в пальті, залишеному вбивцею. За словами Горбового, Мацейко не курив, тому що ОУН забороняла це, а також тому, що він хворів на туберкульоз. Отже, підсумував Горбовий, Мацейко не міг убити Перацького[548].

Однак найабсурднішою у промові Горбового була заява про те, що ОУН не вбивала Перацького, тобто не здійснювала злочин, у якому її представники зізналися ще у жовтні 1934 р. Проте, за словами Горбового, якщо ОУН убила міністра, то Бандера, який знав, що його засудять до смертної кари, «проявив би своє національне почуття» і не приховував би мотиви злочину[549]. Він також стверджував, що ОУН не могла скоїти цього злочину, бо ОУН ніколи не чинить убивств за межами «українських етнічних земель»[550]. Горбовий закінчив свою промову закликом виправдати всіх своїх клієнтів, за винятком двох: без сумніву, членом ОУН був Качмар-ський і були «обставини, які переконують суд у тому, що Бандера також належав до ОУН». Втім, він попросив пом’якшити вирок Бандері, тому що його клієнт не визнає себе винним[551].

Захисник Шлапак, який виступав після Горбового, спробував висунути ще своєріднішу аргументацію. По-перше^ він сказав, що «дивна доля, яка переслідувала українців цілу вічність, привела цих дванадцятьох чоловік до зали суду»[552]. Потім він заявив: «якщо в результаті стихійного лиха все буде втрачено і залишаться тільки акти цього процесу, тоді з їхнього змісту можна буде відновити історію кількох років незалежної Польщі»[553]. За це висловлювання його оштрафували на 300 злотих. Після цього він сказав, що дванадцять обвинувачених опинилися в залі суду тому, що вони хотіли створити українську державу. За словами Шлапака, цій справі вони присвятили свою «молодість, свободу і навіть життя». Шлапак почав цитувати польського поета Юліуіпа Словацького, але його знову перервали і попросили говорити по суті[554]. Тоді він натякнув, що у Карпинця не було навичок і засобів для створення вибухового пристрою і що прокурор Желенський знає, де його насправді виготовили, але приховує цю інформацію від суду. За цей випад його знову оштрафували на 300 злотих[555].

Виступаючи від імені Климишина і Зарицької, адвокат Павенцький ухопився за зауваження Рудницького про те, що мислення членів ОУН було хворим. Він не погодився з цим коментарем, але припустив: якщо це так, то звинувачені мають бути госпіталізовані, а не покарані[556]. На відміну від Горбового і Шлапака, в іншій частині свого виступу Павенцький дотримувався фактів. Він визнав деякі правопорушеня своїх клієнтів, зокрема контрабанду нелегальних газет з Чехословаччини, і просив про м’який вирок, бо, як він заявив, не було ніяких доказів того, що його клієнти діяли навмисно. За словами Павенцького, Зарицька допомагала Мацейку втекти до Чехословаччини, не знаючи, що вона має справу з убивцею Перацького[557]. Павенцький був єдиним адвокатом захисту, який заслужив похвалу за свій виступ від прокурора Желенського, але він був не єдиним із захисників, кого відзначили таким чином[558].

Ганкевич, наступний адвокат ОУН, вважав, що Мацейко не вбивав Перацького. Він стверджував, що така «могутня і квітуча організація, яку підтримують інші країни», не використовуватиме «недосвідченого і не зовсім інтелігентного хлопчика», яким був Мацейко[559]. За словами Ганкевича, Мацейко сказав Мигалю, що вбив Перацького, тільки тому, що був голодний та йому нікуди було йти. Мацейко розумів: ОУН допоможе йому, якщо він візьме на себе вбивство польського міністра[560].

Ганкевич також заявив, що причиною перебування Лебедя у Варшаві з 15 травня по 15 червня 1934р. були почуття його клієнта до Гнатківської. У день вбивства «ці молоді люди гуляли містом, оглядали визначні пам’ятки, читали»[561]. Той факт, що Гнатківська та Лебедь дали зовсім інші свідчення про цей день, адвокат пояснив тим, що Лебедь збрехав, бо хотів захистити свою кохану[562]. Адвокат назвав Гнатківську невинною жертвою, яка ніколи не належала до ОУН і опинилася на лаві підсудних, бо любила Лебедя, за що вони обоє і заплатили. Адже любов, за його словами, виявилася «циганською дитиною». Як і Горбовий, Ганкевич стверджував, що ОУН не вбивала Перацького і що немає доказів, які би підтверджували вину цієї організації. Він також наполягав, що неправильно не надати значення тому факту, що «сильні емоції викликані політичними мотивами… навіть можна сказати, психозом» і підштовхнули обвинувачених учинити злочин. Ганкевич закінчив свою промову закликом: «Ваші серця, Ваша честь, повинні застерегти вас від судової помилки»[563].

Захисники закінчили свої промови, і голова запропонував підсудним скористатися можливістю сказати свої останні слова. З двох обвинувачених, які вирішили говорити на суді польською, тільки Мигаль скористався пропозицією і виступив з промовою, в якій пояснив, чому він «зламався» після вбивства Бачинського. Він почав свій виступ зі спогадів про 1 листопада 1919р., коли його шкільний учитель попросив своїх учнів ніколи не забувати цієї дати, річниці створення ЗУНР, і заприсягтися завжди любити свою батьківщину. Мигаль сказав, що він завжди залишався вірним цій клятві. Але щось змінилося в ньому, коли він зрозумів, що Бачинський не був поліцейським інформатором, як його запевняли в ОУН. Йому наснився сон, у якому він побачив себе учнем, що пише текст присяги 1 листопада 1919-го, а поряд з ним — тіло Бачинського і діти Бабія, які гірко плакали[564].

13 січня 1936р. голова оголосив вердикт. Усіх обвинувачених (іл. 96) визнали винними в належності до ОУН та в спільній організації вбивства (або в наданні допомоги вбивці під час втечі). Бандера, Лебедь і Карпинець були засуджені до смертної кари. Однак через резолюцію про скасування смертної кари, яку польський Сейм ухвалив 2 січня 1936 р., їхні вироки було замінено на довічне ув’язнення. їм також заборонили брати участь у виборах і позбавили деяких інших громадянських прав. Климишина і Підгайного засудили до довічного ув’язнення і позбавили громадянських прав на все життя. До тюремного ув’язнення і позбавлення громадянських прав (до термінів, зазначених у дужках) засудили: Гнатківську (15 та 10 років), Малюцу, Мигаля і Качмарського (10 та 12 років кожному), Зарицьку (8 та 10 років), Рака і Чорнія (7 та 10 років кожному)[565].

Після того як голова закінчив читати вирок, Бандера і Лебедь встали, злегка підняли праві руки в право-вскіс, трохи вище голови, — як вони навчилися цього в італійських та інших фашистів, — і крикнули «Слава Україні!» (іл.80). За таке дійство, яке зіпсувало останні хвилини засідання, обох молодих чоловіків вивели з зали суду[566].

Судовий процес набув політичного характеру, хоча від початку він не був показовим. Обвинувачені намагалися використовувати суд як політичну сцену. Ці спроби суворо зупиняли судці та прокурори, які, зокрема, вбачали призначення процесу у тому, щоб показати суспільству руйнівний, шкідливий і терористичний характер ОУН. Тим членам ОУН, які мали намір дати свідчення про злочини ОУН, дозволили говорити докладно, але перешкоджали тим, хто намагався захистити організацію або узаконити її мету. Вбивцю Перацького Григорія Мацейка не засудили, оскільки його не вдалося затримати. Проте низці провідних членів ОУН, причетних до вбивства, ухвалили суворі вироки, зокрема, три смертні, умовність яких мала політичне підґрунтя. Отже, польська влада й судова система завдали нищівного удару по керівництву ОУН і продемонструвала, що влада не буде поблажливою та суворо каратиме за будь-які дії, спрямовані проти держави.

Членство в ОУН у II Речі Посполитій вважалося злочином — це порушувало статті 93 і 97 Кримінального кодексу. Gazeta Polska писала, що належність до ОУН є злочином, бо ОУН прагнула відокремити «Східну Малопольщу, Волинь, Хелмську область, Полісся — тобто ті території, які протягом століть були нероздільно пов’язані з Польщею і де жило змішане населення: поляки та русини. Обидві гілки цього населення були виховані на польській культурі й цивілізації, й обидві завжди пишалися своєю “польськістю”»[567].

Крім рішення, оголошеного в суді в усній формі, також підготували «Обґрунтування для винесення вироку», згодом подане в письмовому вигляді. Судді написали, «що обвинувачені не перебували під впливом емоцій, бо вони планували це вбивство протягом досить тривалого часу, а потім підготували та скоїли його навмисне»[568]. На підставі вироку, Бандеру вважали «ініціатором змови»[569]. Він був «провідним членом ОУН», який дістав наказ від керівництва у вигнанні вбити Перацького і за чиїм наказом це зробив Мацейко[570]. Подібним чином про Бандеру написали у статті «Дух та ідея кримінального злочину: Степан Бандера», що з’явилася в Ilustrowany Kuryer Codzienny[571]. Dziennik Polski в статті «Список злочинів Бандери» назвав Бандеру втіленням ОУН та її злочинів[572].

Виняткову відповідальність за те, що така організація, як ОУН, існує та здійснює терористичну діяльність, газета Ilustrowany Kuryer Codzienny поклала на українське суспільство (у статті «Після суду… Русинське суспільство повинно відмовитися від політики ненависті і злочинів»). Аналізуючи «українське питання», видання відкрито ігнорувало той факт, що радикалізація українського націоналізму була наслідком внутрішньої політики Польщі та загальноєвропейського стану справ: «Давня тактика так званих “поміркованих” частин русинського суспільства виявилася катастрофічною. Водночас із засудженням ОУН вони хвалили “героїчний патріотизм” її членів, яким усе було прощено як “доблесним, хоча і збитим з пантелику молодим людям”. На честь терористів, страчених у результаті судових рішень, греко-католицьке духовенство служило панахиди. їхні портрети публікували в русинських газетах і легальній пресі українських партій — тих легальних політичних груп, які стосовно ОУН дотримувалися політики обережного мовчання, але щодня нападали на польську владу, яка взялася за ліквідацію ОУН. На совісті українських просвітників — величезний тягар відповідальності»[573].

Видання «Новий час» оприлюднило вирок на першій шпальті з величезним заголовком: «Два смертні вироки, три довічні ув’язнення та 198 років позбавлення волі на процесі в справі ОУН». Загальний вигляд публікації вироку недвозначно вказував на колективне покарання і вражав читачів навіть більше, ніж викривлення числа смертних вироків[574]. У статті «Наслідки присуду» (газета «Діло») заявили, що попри спроби суду і прокурорів не надавати процесові політичного забарвлення, він, по суті, таким і виявився. Газета поставила знак рівності між ОУН та всією українською спільнотою і підкреслила, що судовий процес був спрямований не тільки проти ОУН, а й проти всього українського народу: «Але у розумінні та відчуванні долі тих 12-ти молодих українських хлопців і дівчат нема поділу на “маса” і “ми”. Маса і ми у одному випадку це одно, це один нарід, це одна і та сама журба за долю української молоді, це одна і та сама свідомість її трагедії… Тільки ми, що не тільки відчуваємо, але й думаємо політичним категоріями, відчули і миттю зрозуміли — понеділковий присуд є перекресленням тенденції, про яку ми стільки разів чували»[575]. Окрім того, «Діло» прокоментувала на своїх сторінках згадану статтю «Після суду…», надруковану раніше в газеті Ilustrowany Kuryer Codzienny. У ній було написано, що пани з цього видання свідомо називали українців «русинами», щоб образити їх, як це відбувалося в «старі добрі часи, коли можна було “русінув” змішувати з болотом, як твір нижчої породи»[576].

Biuletyn Polsko-Ukraiński втішився, що через вісім тижнів суд, нарешті, закінчився, і висловив сподівання, що «з останніми словами в залі суду закінчився період, позначений кров’ю, і що, ми сподіваємося, суд дав змогу розпочати новий період без кровопролиття». Видання також зазначило, що обидва суспільства потребують реформ, які стали б альтернативою розстрілам і вирокам[577].

У польській пресі також друкували статті, у яких автори, розмірковуючи про судовий процес і польсько-українські відносини, не втрималися від спокуси романтизувати ОУН. Приміром, Wiadomości Literackie опублікували дві статті братів Мечислава і Ксаверія Прушинські (іл. 101), відомих польських інтелектуалів. Мечислав почав свою статтю з відзначення того, що в польській державі мешкає близько п’яти мільйонів українців і що «польські расисти заперечують навіть… назву їхнього народу»[578]. Він писав, що існує аналогія між польським народом до 1914-го та українським після 1914-го. Автор також розкритикував спроби поляків полонізувати українців, стверджуючи, що це зробило українське населення неосвіченим і бідним. Мечислав порівняв польсько-українські відносини з британсько-ірландськими й іспансько-каталонськими і висловився за українську автономію в польській державі. На його думку, автономія піде на користь не тільки українцям, а й полякам: українці створять власні інститути та отримають рівні права, що надасть нових сил поміркованим, неворожим до поляків, українським партіям та організаціям та ослабить вплив радикальних, фанатичних і терористичних груп, відомих своєю різнобічною недоброзичливістю[579].

Стаття Ксаверія Прушинського «Люди і злочин» ґрунтувалася переважно на фактах, але відображала аналогічну точку зору. Він підкреслив, що через суд: «…усі в Польщі знають, хто з дівчат був не тільки учасницею змови, а й нареченою члена ОУН, з яким вона зустрічалася і якого відвідувала у тюрмі. Ми чуємо свідчення батьків і тітоньок обвинувачених. Ми знаємо, як вони провели своє дитинство і шкільні роки. Ми знаємо з ким вони боролися і кого любили, де жили і скільки у них грошей. Ми знаємо про них більше, ніж про десятки наших друзів. Ми говоримо про них як про подорожніх у трамваї, глядачів у театрі або друзів-сусідів, які приходять до нас додому. Важко повірити, що ці люди — вбивці. Ці люди вбили, бажаючи служити своєму народу. Ми не думаємо, що це для нього [народу] згодилося. Але вони на вірному шляху: три чверті польської преси, яка протягом сімнадцяти років не хотіла знати слова “український”, вивчили його за два тижні судового процесу»[580].

Мечислав і Ксаверій Прушинські справедливо критикували польську націоналістичну політику і дали кілька слушних пропозицій щодо її поліпшення. Але вони помилялися в оцінці насильницької і руйнівної природи ОУН, романтизуючи цей, по суті, фашистський рух. Ксаверій указав на ненависть націоналістів ОУН до польської мови і держави, але він не прокоментував скоєних ними злочинів і насильницької ультранаціоналістичної ідеології, яку вони сповідували: «Тепер ці люди [обвинувачені і свідки] не хочуть говорити польською мовою, хоча вони її знають. їхня ненависть до польської держави, міністра й поліцейського поширилася на польську мову»[581].

Оскільки всі звинувачені оскаржили вирок, 28–30 квітня 1936р. відбувся розгляд справи в апеляційній інстанції. В апеляції Бандери вказувалося, що мотивом його дій було бажання створити українську державу і що, «згідно з етикою угруповання, яке представляє Бандера», належність до ОУН є актом, вільним від будь-яких ознак злочину[582].

Голова запитав Бандеру, чи визнає він себе винним і чи хоче дати пояснення, той знову почав відповідати українською. Голова перервав його і сказав, що Бандера, як ми бачимо, не бажає скористатися правом давати пояснення[583].

В результаті розгляду справи в апеляційній інстанції вирок Чорнію та Раку було скорочено з семи до чотирьох років, Зарицькій — з восьми до двох. Чорнія виправдали за звинуваченням у належності до ОУН. Інші вироки залишилися без змін[584]. Горбовий направив до суду запит на дозвіл одружитися Лебедю і Гнатківській у тюремній капличці[585]. Кпимишин писав у своїх мемуарах, що в самому кінці судового розгляду, коли підсудним надали останнє слово, Бандера крикнув: «Нас розсудить залізо і кров!» У відповідь йому інші обвинувачені вигукнули: «Слава Україні!»[586]

Львів. Другий судовий процес над членами ОУН

25 травня 1936р. у Львові почався другий великий судовий процес — цього разу за участю двадцяти трьох членів ОУН, шість з яких уже було засуджено у Варшаві. Разом з Бандерою на лаві підсудних цього разу опинилися: Роман Шухевич, Ярослав Макарушка, Олександр Пашкевич, Ярослав Спольський, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Осип Мащак, Євген Качмарський, Іван Ярош, Роман Мигаль, Роман Сеньків, Катерина Зарицька, Віра Свєнціцька, Анна-Дарія Федак, Осип Феник, Володимир Івасик, Семен Рачун та Іван Равлик. Всіх їх звинуватили в належності до ОУН, дванадцять чоловік — у причетності до вбивств Бачинського та Івана Бабія, плануванні вбивств Антона Крушельницького, Владислава Коссобуцзького, Генрика Юзевського, Олексія Майлова (співробітника радянського консульства у Львові), вбивства учня сьомого класу української середньої школи Королишина, а також у закладанні вибухового пристрою до редакції газети «Праця». Захищали членів ОУН адвокати Варшавського процесу, а також Степан Шухевич, Семен Шевчук, Пилип Евін і Володимир Загайкевич (іл. ЮЗ)[587]. У зв’язку з тим, що процес тривав у Львові, обвинуваченим та їхнім адвокатам дозволили використовувати українську мову. Скориставшись такою перевагою, деякі з обвинувачених давали значно докладніші свідчення і ставили запитання свідкам. Найбільш промовисто та нетерпляче за всіх говорив Бандера.

Будівля на львівській вулиці Баторія, де тривав процес, перебувала під посиленою охороною поліції. До зали суду за спеціальними перепустками допустили близько 70 людей. Останнім обвинуваченим, який увійшов до зали суду незадовго до початку засідання, був Бандера. Щойно він увійшов, відразу продемонстрував фашистський салют: підняв випростану праву руку і крикнув «Слава!» (чи «Слава Україні!»). Всі підсудні відповіли йому відповідним чином[588]. Незабаром після цього вчинку жестом розпочався суд[589].

Усі звинувачені заявили голові Дисевичу, що є українцями за національністю і, за винятком православної Свєнціцької, греко-католиками за віросповіданням. Мало того, Бандера, Мащак, Спольський, Янів і Стецько заявили, що вони мають українське громадянство. Макарушка заявив, що він «по суті український громадянин, але тимчасово польський». Коли голова повідомив звинуваченим, що української держави не існує, і запитав їх, чи хочуть вони зареєструвати своє громадянство як «радянський українець», вони відповіли, що вони аж ніяк не радянські.

На початку засідання обвинувачені знову заявили, що до них під час допитів застосовували тортури. Зокрема, Спольський сказав: перш ніж відповідати на будь-які запитання, він хотів повідомити, що поліція «приковувала його ланцюгами, душила його за шию, скручувала йому руки і била ногами». Стецько також заявив, що і його заковували в кайдани. На запитання, чи призивали його до війська, Бандера відповів: «Так, в українську військову організацію». Стецько, Мащак і Бандера вимагали, щоб голова зачитав акт обвинувачення українською мовою. їхню вимогу відхилили на тій підставі, що раніше вони не зверталися з таким проханням, а тепер організовувати переклад занадто пізно[590].

До суду Бандера, Янів, Стецько, Макарушка і Пашкевич вирішили, що всі обвинувачені повинні визнати свої правопорушення та пояснити, що вони вчинили їх через складну ситуацію, у якій опинився український народ у польській державі[591].

Янів, який виступав на третій день (27 травня 1936 р.), спробував застосувати цей план і розпочав з полеміки: у відповідь на заяву голови про те, що його звинувачують у належності до ОУН, Янів відповів, що його звинувачують тільки «на основі суб’єктивних фактів і “неофіційного” волевиявлення української народу»[592].

Стецько, якого допитували того ж дня, відповідав так само. На початку своєї промови він пояснював, чому є членом ОУН та має українське громадянство. Він заявив, що під час допитів зізнався в належності до ОУН, оскільки його катували протягом трьох днів. Обвинувачений також сказав, що вступив до ОУН, бо «в даний момент обов’язок кожного українця — сприяти утворенню незалежної української держави». Цю заяву перервав прокурор. Адвокат Старосольський заявив, що, оскільки Стецька звинувачують у спробі відокремити частину території від польської держави, він повинен мати змогу пояснити, чому він хотів це зробити. Прокурор відповів, що Стецько прагнув цього, бо він належав до ОУН, і більше пояснень не треба[593].

У своему виступі Стецько використав слова «Західна Україна», після чого голова відразу попередив, що викине його геть з суду, якщо він зробить це знову. Потім Стецько спробував пояснити, чому ОУН вдалася до антишкільної акції й чому вона обрала революційний шлях, але голова знову перервав його. Потім він запитав Стецька, чи воює ОУН проти СРСР. Коли Стецько заявив, що боротьба «на Сході України точиться так само, як тут», голова наказав вивести його з зали суду. Біля виходу Стецько повернувся до публіки, підняв праву руку і крикнув: «Слава Україні!». Оскільки це був уже третій випадок демонстраційного акту в суді, прокурор попросив вивести із судової зали журналістів та інших спостерігачів. Адвокати захисту висловили протест, але суд його відхилив і попередив обвинувачених: якщо це станеться знову, то суд перегляне це питання та посилить обмежувальні заходи. За демонстрацію фашистського жесту Стецька покарали добою в карцері[594]. Наступним відповідачем був Івасик. Його свідчення в залі суду відрізнялися від зізнань під час допитів, що він пояснив застосуванням насильства: йому довелося сидіти на стільці дев’ять днів і вісім ночей. Голова заявив, що, навіть за умови отримання доказів із застосуванням сили, ці докази можуть взяти до уваги, бо вони не обов’язково є неправдивими (ця заява була очевидним схваленням порушення етики допиту). Далі він дозволив собі порівняти допитувачів з батьком, який б’є свою дитину за те, що та нашкодила й не хоче в цьому зізнаватися[595]. Після голови виступив прокурор Юліуш Прахтель-Морав’янський, який поставив Івасику кілька докладних запитань про катування. З відповідей Івасика стало зрозуміло, що його обвинувачення у застосуванні сили, швидше за все, перебільшені. Утім, прокурор не дійшов суті цього питання, як це робив Желенський з кожним таким твердженням на Варшавському процесі[596].

Останнім звинуваченим, який дав свідчення 27 травня 1936 року, був Спольський. Його показання були короткими. Коли голова заявив, що Спольського звинувачують у належності до ОУН, той відповів: «Я гадаю, що викладені в акті обвинувачення припущення стосовно моєї участі в злочині, за деякими винятками, правильні. Я визнаю, що перебував в ОУН з повною свідомістю доцільносте і правильности її метод, бо я вважаю, що її правовий статус, виправданий самим фактом існування української держави з тисячолітньою історією…» У цей момент Спольського перервали і вивели з зали суду. Імовірно, він мав намір послатися на проголошення української держави 1918р.[597]

Наступного дня підсудний Мащак спробував захистити свої дії власне тим простим фактом, що він належав до ОУН. Він розумів членство в ОУН як патріотичний обов’язок і припускав, що це перетворювало його діяльність у чисті і навіть гідні захоплення вчинки. Мащак з самого початку заявив, що він — український націоналіст. Потім він пояснив, що Бабій був зрадником і засудити його до смерті — це правильне рішення. На запитання адвоката Загайкевича про «справу його життя» він відповів: «Завданням мого життя було служити моєму народові й всі сили віддати йому. Це міг я зробити тільки в ОУН, до якої я вступив». Адвокат завершив цю заяву аргументом, що Мащак надав перевагу не особистому добробуту, а добробуту народу, і запитав його, чому він обрав ОУН. Мащак відповів: «Я вважаю, що ідеологія ОУН є єдиною, яка може допомогти мені звільнити мій народ». У відповідь на цю заяву прокурор висловив протест і сказав, що «належність до ОУН є окремим кримінальним злочином»[598]. Макарушка вів далі: «Я визнаю, що належав до ОУН і обіймав посаду голови контрольно-розвідочної референтури, але я не визнаю, що це була моя провина. Моя діяльність була законною у світлі українських актів і законів», — сказав він. У цей момент голова перервав його коментарем: «Однак ми судимо з позиції закону, який має силу тут і зараз»[599].

Лінія поведінки, яку обрав Роман Шухевич, відрізнялася тим, що він вважав за краще давати неправдиві свідчення і разом з тим робити патріотичні заяви, які за порадою його адвоката і водночас родича Степана Шухевича, судді сприйняли б з розумінням та зменшили міру покарання[600]. Голова висунув Шухевичу звинувачення у належності до ОУН та, згідно із зізнаннями Підгайного, у намовлянні Лемика до вбивства радянського консула. На це підсудний патетично відповів: «Я визнаю належність до ОУН. А приєднався я до ОУН, бо це був наказ мого серця! Але я не визнаю, що наказав Лемикові вбити радянського консула»[601]. Далі відповідач збрехав, сказавши, що він не має нічого спільного з бойовою референтурою Крайової екзекутиви ОУН, а зв’язок з ОУН втратив близько 1928 р. Він заявив, що приєднався до ОУН 1933-го і його первинним завданням було посередництво у вирішенні конфлікту між радикальними і менш радикальними фракціями в ОУН[602].

Підсудний Підгайний, ще один клієнт і родич адвоката Степана Шухевича, також надав суду неправдиві свідчення, що мало додати переконливості свідченням Романа Шухевича. Зокрема, Підгайний стверджував, що він був головою бойової референтури Крайової екзекутиви, тим самим маючи намір звільнити від відповідальності справжнього керівника цього сектору — Романа Шухевича[603]. Підгайний також свідчив, що це він, а не Шухевич чи Бандера, дав Лемикові пістолет, яким той убив Майлова[604]. На додачу до цього «акту милосердя» стосовно Шухевича, Підгайний, як і деякі інші обвинувачені, заявив, що він належав до ОУН, але ні в чому не міг бути винним, бо, власне, перебування в ОУН — для нього патріотичний обов’язок[605].

Бандера давав свідчення 5 червня 1936р. Він говорив докладніше, ніж інші обвинувачені. Цього разу голова не перебивав Бандеру щоразу, коли той дозволяв собі пропагандиські заяви, бо йому, можливо, було цікаво почути, що вважатиме за потрібне сказати Провідник Крайової екзекутиви. Голова ознайомив Бандеру з висунутими йому звинуваченнями, на що підсудний відповів: «Я не признаюся ні в чому і не визнаю своєї провини, тому що всі мої революційні дії були виконанням мого обов’язку». Після цього він попросив голову дозволити йому пояснити всі «факти, обставини і мотиви» справи[606]. Голова запитав Бандеру, чи є серед його мотивів прагнення відокремити Східну Малопольщу від польської держави. У відповідь Бандера сказав: «Загальним мотивом ОУН є відродження й утворення незалежної української держави… зокрема, й на українських землях, які сьогодні належать польській державі»[607].

Далі у своїх свідченнях Бандера назвав себе «головою ОУН на західноукраїнських землях і комендантом УВО», що викликало невдоволення голови[608]. Бандера визнав, що він наказав убити Бачинського, бо розслідування, проведене ОУН, встановило, що Бачинський був інформатором[609]. Він також заявив, що суд ОУН присудив Бабія до смертної кари за «зраду народу». Він наголосив, що Бабій як «директор відділення української гімназії намагався навчати шкільну молодь у дусі покори польській державі… переслідував українських націоналістів й зайшов у цьому так далеко, що взяв на себе роль агента поліції. Одного разу він притримав й передав поліції українського студента, коли той розкидав летючки ОУН. Це сталося не в гімназії, а під час церковної служби»[610]. Бандера пояснив, що він був розлючений на Бабія, бо той навчав своїх учнів, що український патріотизм сумісний з вірністю польській державі. Бандера таїв зло на Бабія. Одного разу Бандера допомагав однокласникові обдурити Бабія на іспиті, за що Бабій відібрав у Бандери посвідчення особи та передав його до поліції[611].

Бандера також детально розповів про спроби вбивств радянського консула і редактора газети Антона Крушельницького (іл.75), а також про закладання вибухівки до редакції газети «Праця». Він підкреслив свою вирішальну роль як у цих справах, так і в наказі вбити радянського консула[612]. Лемик також підтвердив, що наказ про вбивство він отримав від Бандери[613]. Бандера також переконував, що «дії проти більшовиків» були вкрай потрібними, тому що «більшовизм — це форма і система, якою Москва поневолила Україну, і як руху, протилежного націоналізмові в площині суспільній і світоглядовій». Далі обвинувачений стверджував, що «… на східних українських землях триває жорстока боротьба фактично за все, бо більшовики знищують українські землі». За словами Бандери, ніхто не знає про цю боротьбу, бо «Радянська Україна відокремлена від цивілізованого світу не тільки Великою китайською стіною, а й також поясом з комуністів, чекістів і червоноармійців»[614]. Говорячи далі про комуністів, Бандера підкреслив: «оскільки більшовики використовують фізичні засоби боротьби, ми повинні також застосовувати ці методи до них»[615].

Бандера також гордо заявив, що саме він наказав убити Коссобудзького, бо той, «будучи комісаром тюремної сторожі у львівській в’язниці [Бригідки], переслідував і пригноблював українських політв’язнів». Голова Крайової екзекутиви також наказав убити Юзевського, бо «він був представником польської держави… і фактичним лідером польської політики на Волині»[616]. Бандера, за допомогою адвоката Горбового, надав свідчення про вчинки, в яких його не звинувачували, зокрема про антишкільну кампанію влітку 1933 р. Ймовірно, це було зроблено на прохання Бандери або ОУН, щоб таким чином ця інформація потрапила в заголовки газет та проінформувала якомога більшу кількість людей про «визвольну боротьбу» ОУН[617]. Так само Горбовий попросив Бандеру «подати свою біографію і ключові аспекти, які вплинули на його світогляд»[618]. У своїх заявах Горбовий не відкидав того, що помста могла спонукати його клієнта до наказів про вбивство[619].

На шістнадцятий день судового процесу (16 червня 1936 р.) деяких членів ОУН викликали як свідків, і на процесі знову виникла проблема фашистських привітань. Першим був Лебедь, який, як і раніше, не визнавав належності до ОУН. Вийшовши із зали суду, він підняв випростану праву руку в бік підсудних і крикнув: «Слава Украні!» Стецько і Янів відповіли йому таким самим фашистським жестом[620]. Наступним був Лемик, убивця Майнова. Лемик закінчив давати свідчення і, простуючи до виходу, привітав інших підсудних піднятою рукою і словами «Слава Україні!». Останнім свідком цього дня був Олександр Куц. Подібно до Лебедя і Лемика, він також продемонстрував український фашистський салют. Прокурор знову запропонував закрити процес для громадськості, але суд відхилив його клопотання[621]. З міркувань цензури будь-які згадування про фашистські привітання знову вилучили з газетних повідомлень[622].

24 червня 1936 р., на 21-й день судового розгляду, з промовою виступив прокурор Прахтель-Морав’янський. Посилаючись на Konspiracja, брошуру ОУН, яку видали польською мовою 1929-го, він заявив, що ОУН не завжди приховує свої злочинні діяння, а іноді, навпаки розкриває їх, щоб привернути увагу громадськості, як це і відбувається на теперішньому судовому процесі[623]. Він поставив риторичне запитання: чиїми представниками є такі члени ОУН, як Шухевич і Бандера? І сам відповів: «Вони лише члени терористичної організації і не представляють український народ. ОУН не може представляти народ, бо цю організацію засуджує більшість українського суспільства, і це, в даному разі, є правильне рішення»[624]. Прахтель-Морав’янський заявив, що родичі звинувачених також не відчувають симпатії до організації; її діяльність викликає у них тільки одне почуття — жалість. Нарешті він сказав, що обвинувачені, можливо, були мотивовані на вчинення злочинів з політичних причин, але «це Польща, і чинний тут польський закон не допускає звеличування злочинів»[625].

26 червня 1936-го промову Прахтель-Морав’янського перервали й обвинуваченим надали можливість висловитись. Підсудний Малюца сказав, що «кожна ідея мусить витримати пробу смерти… ОУН це зробила, я ні. Я виступив у Варшавському процесі з відомою заявою, що її тут відкликаю. Нині я свідомий того, що я був заломався, але я зробив це, бо перебував у смуткові, а не тому, що ідея була зіпсованою»[626]. Стецько сказав, що «мета його життя — вільна Україна, і що він не буде звертати з цього шляху, навіть якби його катували»[627]. Янів заявив, що чинив усвідомлено і був упевнений, що перед ним — тільки один шлях. Він сказав, що його точку зору визначає віра. Посилаючись на Освальда Шпенглера, він підкреслив, що настає момент, коли Україні знадобиться нова релігія — український націоналізм. Тільки ця релігія, на думку Яніва, могла допомогти українцям пережити загрозу комунізму та іншого лиха[628].

Наступним за Янівим виступив Бандера, який вдавав із себе Робін Туда, що захищав бідних українців від підлих поляків і «радянських росіян», а далі заявив, що він фашистський лідер поневоленого народу та Провідник усіх українців, об’єднаних націоналізмом і боротьбою за незалежність (згідно з принципом, за яким ОУН є представником української нації, а Бандера — ОУН). Ця промова стала одним із найважливіших публічних виступів Бандери. Вона надихає українських націоналістів аж до сьогодні (вони вважають її головним інтелектуальним досягненням Бандери): «Пан прокурор сказав, що на лаві оскаржених засідає гурт українських терористів та їхні очільники. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі напрямки політичної дільності та існування держави»[629]. Потім він виказав невдоволення тим, що йому ніколи не давали можливості викласти «всю програму організації чи розповісти про аспекти її діяльності». Подібне обмеження може призвести до того, що його сприйматимуть як терориста, однак він не вважає себе таким. Він також наголосив, що обмежиться «лише окремими фактами і моментами революційної діяльності ОУН, які є предметом цього процесу»[630].

Фактологічну частину своєї промови Бандера почав з розповіді про справу Коссобудзького. Однодумці, які перебували у в’язниці «Бригідки», восени 1933 р. повідомили йому, що до українських політв’язнів застосовують «особливі методи залякування і притисків». Він наказав провести розслідування і дійшов висновку, що саме Коссобудзький відповідальний за знущання і утиски українських ув’язнених[631]. Бандера додав, що він заборонив політв’язням організовувати голодування, тому що: «…тягар боротьби з цим упав би на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в’язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що організація має обов’язок взяти тих товаришів в оборону, і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на Коссобудзького. Суду не було. Я сказав уже, що організовані судові процеси від ОУН стосувалися тільки українців, а не поляків. Ми вважаємо, що точиться битва між Україною та Польщею, й оскільки досі існує воєнне право, то революційна боротьба за допомогою фізичних методів — це частина нашої вічної боротьби»[632].

Бандера також стверджував, що він особисто наказав убити Гадомського, Перацького і Юзевського. Він, мабуть, сказав це, щоб підкреслити свою роль в ОУН і показати себе сміливим лідером безжального «визвольного руху», а не просто поінформувати суд про те, як було ухвалене рішення про ці вбивства. Він заявив, що наказав убити Гадомського і Перацького як «представників польської держави», а Юзевського — бо той хотів примирити дві нації, що суперечило концепції «перманентної революції» ОУН[633]. Рішення вбити українців Бабія та Бачинського за скоєння «злочину національної зради» було ухвалено, за словами Бандери, «революційним трибуналом», а не ним особисто[634]. Трибунал засудив їх до смерті, тому що: «Всі українці зобов’язані підпорядкувати своє особисте життя на благо нації, і якщо хтось добровільно і свідомо співпрацює з ворогом… тоді ми дотримуємося думки, що цей ступінь національної зради повинен бути покараний тільки смертю»[635].

Наприкінці своєї промови Бандера змішав поняття фанатизму, мучеництва, націоналізму, фашизму та сентименталізму, а також висловив думки, які українські націоналісти згодом завчали напам’ять протягом десятиліть, так само як вони це робили з «Декалогом українського націоналіста»: «Оскільки, під час судового процесу розглядалося питання про численні вбивства, організовані ОУН, може здатися, що організація не дорожить людськими життями, зокрема життями своїх членів. На це я дам коротку відповідь: люди, які розуміють, що можуть втратити життя у будь-яку мить, вміють цінувати його достоїнства. Ми цінуємо власне життя та життя інших людей, але наша ідея, наскільки ми її розуміємо, настільки велична, що для її реалізації доводиться жертвувати не сотнями, а тисячами людських життів…

Так я прожив рік з упевненістю, що загину, я знаю, що відчуває людина, перед якою відкривається перспектива втратити найбільший скарб — життя. Незважаючи на це, увесь цей час я не відчував того, що відчував, коли відправляв інших на вірну смерть, коли я направляв Лемика в консульство чи направляв того, хто вбив міністра Перацького. Наша ідея не вимірюється тим, що ми були готові пожертвувати своїм життям, її мірило — це наша готовність пожертвувати життям інших»[636].

У цій промові цікавим є бездоказовий та ідеологічно структурований наратив, націлений на мобілізацію емоцій і демобілізацію розуму. Ця манера залишиться в промовах і творах Бандери до самої його смерті і змусить його послідовників вважати Бандеру лідером українського «визвольного руху» і навіть напівбогом. Промова Бандери, як зразок класичної пропаганди, була сповнена невірних, але гучних заяв. Наприклад, він заявив, що рішення послати Мацейка на смерть було болісним, тоді як насправді він неприязно ставився до Мацейка, оскільки на негативному рахунку того була історія з арештом члена ОУН Мицика та «непрофесійне ставлення» до вбивства Перацького[637].

Найвизначнішим моментом у промові Бандери були його слова про те, що «…наша ідея в нашому розумінні є така велична, що коли йде про її реалізацію, то доведеться жертвувати не сотнями, а тисячами людських життів». Це твердження є продовженням мізантропічної і параноїдальної ідеології Міхновського, посиленої крайнім націоналізмом Донцова і тяжінням ОУН до етнічного і політичного масового насильства, яке було невід’ємною частиною «перманентної» або «національної революції» та евфемізовано як «визвольна боротьба».

Бандера закінчив свій виступ, і слово знову взяв Прахтель-Морав’янський. Прокурор завершив промову патріотичним закликом до присяжних «продемонструвати батькам Бачинського і сім’ї Бабія — жертв української організації, - що поляки не схвалюють зло, яке ця організація зробила з ними і українським суспільством»[638].

Після виступу Прахтель-Морав’янського розпочалися виступи адвокатів захисту. Член ОУН Горбовий, який захищав Бандеру не тільки як клієнта, а й як свого Провідника, сказав, що «любов до Батьківщини була мотивом, яким керувався підсудний у своїх діях». Потім він заявив, що, оскільки Бандера визнав вчинки, в яких його звинувачували, але не визнав себе винним, його не можна вважати винним[639]. Далі Горбовий стверджував, що Бандера не винен, бо мав на меті не власні інтереси, а виконував національну місію, зумовлену українською традицією[640].

Захисники закінчили свої промови 27 червня 1936р., і суд оголосив вирок. Бандера і Мигаль засуджені до довічного ув’язнення, Підгайний, Малюца, Качмарський, Сеньків і Мащак — до п’ятнадцяти років тюрми; Спольський — до чотирьох років і восьми місяців; Макарушка — до чотирьох років; Зарицька, Пашкевич, Днів, Стецько, Ярош, Феник, Івасик і Равлик — до двох з половиною років; Шухевич, Гнатевич і Коцюмбас — до двох років ув’язнення. Федак, Свєнціцька і Рачун — виправдані[641].

Своїми діями польська влада прагнула не тільки ув’язнити провідних членів ОУН, але й зруйнувати структури цієї організації. На цьому процесі, на відміну від першого, суд не намагався продемонструвати громадськості, що він каратиме окремих осіб або організацію, які нападають на державу, чинять змови проти неї або вбивають людей з політичних мотивів. Проте Львівський процес, як і Варшавський, був пронизаний політичними мотивами і проілюстрував всю складність польсько-українських відносин. Звинувачені намагалися кинути виклик суду, судовій системі і польській владі, наполягаючи на тому, що вони не є громадянами Польщі, що до них не може бути застосоване польське законодавство і що вони мають право вбивати людей, які уособлюють політичну систему, що «окупувала» Україну. Право говорити українською давало їм змогу почуватися комфортніше і чіткіше формулювати свої переконання та цілі, хоча суддям і прокурорам вдалося запобігти чималій кількості таких спроб.

Бандера й наслідки судових процесів

Варшавський та Львівський судові процеси зробили Бандеру відомим серед українців у Польщі та діаспорі. Обидва процеси перетворили голову Крайової екзекутиви ультранаціоналістичної терористичної організації на важливий символ українського «визвольного руху». Молоді українці II Речі Посполитої стежили за кожним днем судового процесу і захоплювалися Бандерою. Вони читали газетні репортажі та обговорювали їх у колі друзів. Бандера став знаним як національний революціонер, що боровся за незалежність України.

Важливим елементом «визвольної боротьби» ОУН став фашизм, який організація взяла на озброєння ще на початку тридцятих років. Демонструючи фашистський салют та визнаючи Бандеру вождем руху, що прагнув «звільнити» народ й утворити державу, підсудні мали на увазі, що услід за своїм «визволенням» українська держава повинна стати фашистською диктатурою. У своєму виступі Бандера зазначив, що для реалізації мети свого руху ОУН готова пожертвувати «тисячами людських життів». Така готовність, як і здатність вчиняти масове насильство, стала невід’ємною частиною порядку денного руху[642].

Обидва судові процеси стали дуже значущими у створенні культу Бандери. Жоден із них не став показовим, але це були політичні процеси, в ході яких залучені особи обговорювали низку актуальних питань — наприклад, до якої держави мають належати змішані території (Волинь і Східна Галичина), або яку роль відіграє ОУН у польсько-українських відносинах. Завдяки докладним і строкатим газетним репортажам,

Варшавський процес привернув значну увагу до становища українців у Польщі й до молодих націоналістичних терористів, які намагаються «звільнити» свою націю. Відлуння цього суду почули у багатьох інших країнах, зокрема у Німеччині, Італії, Литві і Чехословаччині, уряди яких або підтримували ОУН фінансово, або співпрацювали з нею[643]. Висвітлення Львівського процесу в польських газетах, як-от у Gazeta Polska, були менш значними та сенсаційними, ніж у Варшаві, але в українських та польських львівських газетах, як-от Lwowski Ilustrowany Express, усе-таки вийшла низка резонансних статей: (напр. «Тактика ОУН: керівництво» або «Пиятика, фінансована ОУН як заохочення і нагорода за вбивство Бачинського»)[644]. Окремі епізоди Львівського процесу мали сильний вплив на актуальний націоналістичний дискурс. До них належить промова Бандери від 26 червня 1936-го, фашистські салюти та епізод, коли Бандера увійшов до зали суду і всі присутні, за прикладом обвинувачених, також піднялися, як стверджують, зі своїх місць, щоб привітати свого Провідника[645]. У статті, що з’явилася 21 червня 1936р. в газеті «Українське слово», ідеолог ОУН Сціборський назвав молодих оунівців, які опинилися на лаві підсудних — товаришами Бандери [ «Бандера і товариші»][646]. Епізоди судових процесів також увійшли в український фольклор, твори якого швидко набули популярності серед галицьких українців. В одній з пісень були такі слова:

Бандера в польських в’язницях

З 14 червня 1934р. до 13 вересня 1939р. Бандера перебував у польських в’язницях. Згідно з автобіографією Бандери, під час ув’язнення він тричі голодував. Одне голодування тривало 9 днів, друге — 13, третє -16 днів[648]. За словами Климишина, відразу після арешту (вранці 14 червня 1934 р.) Бандеру, як і Стецька, Климишина та інших оунівців, доправили у в’язницю в Кракові, де Климишин перебував з моменту затримання. За десять днів Климишина і Карпинця доправили в Варшавську в’язницю (вул. Даниловичовська, 7). У своїх мемуарах Климишин не повідомляє, чи Бандеру також доправили в цей пенітенціарний заклад[649]. Войцех Зігала, начальник в’язниці Бригідки, свідчив на Варшавському процесі, що Бандеру утримували в цій в’язниці, але він не уточнив, коли саме[650].

У квітні 1935-го Климишина доправили в іншу Варшавську в’язницю — Мокотув (вул. Раковецька, 37), де він та інші ув’язнені оунівці, зокрема Бандера, Лебедь і Підгайний, перебували в камерах-одиночках (з водопроводом і туалетом зі змивом). Ув’язнені також могли відвідувати тюремну бібліотеку, яка налічувала понад 12 тисяч книг; деякі з них цим регулярно користувалися. Климишин не міг встановити контакту з Бандерою, оскільки до Варшавського процесу той перебував у камері з протилежного боку в’язниці. Одного разу Климишин зустрів Бандеру в коридорі: той був у звичайному одязі та в кайданках[651].

У в’язниці Мокотув Бандеру утримували протягом декількох тижнів. Залишається невідомим, у якій з в’язниць він перебував під час Варшавського процесу: у Мокотуві чи в тюрмі на вул. Дзельна, 24[652]. Після закінчення суду Бандері дозволили поспілкуватися з іншими в’язнями-оунівцями, які перебували в тюрмі Мокотув. «Прекрасного зимового дня», за кілька тижнів після закінчення Варшавського процесу, Бандеру разом з Підгайним, Карпинцем, Качмарським, Лебедем і Климишиним доправили у в’язницю Свенти Кшиж (під Кельце), одну з найсуворіших та необлаштованих в’язниць II Речі Посполитої[653]. Тюрма Свенти Кшиж (Святий Хрест) була розміщена в колишньому монастирі і мала 35 камер на загальну кількість 600-1000 ув’язнених. Віддалене розташування робило цей заклад важкодоступним для відвідувачів; більшість його ув’язнених вважалася особливо небезпечними злочинцями[654].

Всіх оунівців, включно з Провідником, відразу після прибуття до в’язниці Свенти Кшиж підстригли. їм видали громіздкі дерев’яні черевики та драний тюремний одяг. За словами Климишина: «…найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб “оформили”, й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, і все таке страшно подерте, і підіравлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!.. Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно бльонд волосся. А тепер — це ж був один глум над людиною. Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по своєму, з гумором»[655].

П’ятеро оунівців обмінялися своїм «новим» одягом, щоб краще підібрати те, що більше пасувало один одному за розміром. Спочатку їх розмістили в ізоляторі, де не було ліжок. їм обіцяли, що тільки-но вони вивчать правила тюремного розпорядку, їх переведуть до кращих камер з ліжками та видадуть ліпший одяг. Утім, вони отримали якісніший одяг і ковдри набагато раніше, ніж це передбачав тюремний регламент. їм допоміг український охоронець, якого про це попросив український в’язень (він сидів у тюрмі ще з кінця Першої світової). Санітарні умови у в’язниці були украй поганими: не було водопроводу і туалетного паперу. Крім надзвичайно смердючого туалету, розташованого в коридорі, в кожній камері було барило для фекалій і сечі, яке вранці випорожнювали двоє ув’язнених. За межами камери ув’язненим завжди доводилося ходити з руками за спиною та дивитися вниз під свої ноги, що завдавало незручності та мало вигляд очевидного приниження. Ув’язнених будили релігійною піснею польського поета Франтішека Карпинського «Коли ранні встають зорі» (Kiedy ranne wstajq zorze), яку виконували інші засуджені. Співкамерник Бандери оунівець Книш згадував, що було «прикро щорання слухати того невільницького співу»[656].

На десятий день до ізолятора навідався начальник в’язниці; його супроводжувала охорона та мисливський пес. Книш згадував, як начальник звернувся до них з такими словами: «Часи студентські й ті, коли ми вдавали “богатеруф” [героїв] скінчилися раз назавжди. Тепер ми маємо до смерти сидіти в нього під ключем. Все залежить від того, як ми будемо поводитися. Як будемо порядними в’язнями, він нас буде трактувати як інтелігентних людей, а не як звичайних злодіїв, а як ні, то по морді, по морді, до карцеру й кінець»[657].

Після цього візиту Бандеру перевели в камеру, де, окрім Лебедя, не було жодного члена ОУН. У звичайних камерах перебувало по 1520 в’язнів різного соціального походження, характеру та інтересів. Ці відмінності та обмежений життєвий простір призводили до конфліктів, а іноді й до бійок[658]. 25 або 26 квітня 1936р. Бандеру доправили до Варшави у зв’язку з розглядом справи у апеляційній інстанції. Він, Лебедь і Климишин увесь цей час перебували у в’язниці Павяк (вул. Дзельна, 24/26). 30 квітня розгляд апеляції закінчився, але невідомо, чи повернули після цього Бандеру до в’язниці Свенти Кшиж, чи утримували у в’язниці Павяк. Можливо, його відразу доставили до львівської в’язниці на вулиці Казимира Великого, де він перебував під час Львівського процесу[659].

2 липня начальник Львівської в’язниці знову наказав відправити Бандеру до варшавської тюрми Мокотув, оскільки він боявся, що Бандеру та інших ув’язнених звільнять їхні товариші. Наступного дня їх знову перевели до в’язниці Свенти Кшиж, де ще в квітні начальник дістав вказівку посилити заходи безпеки і перевести деяких українських засуджених, які мали стосунок до ОУН, в інші тюрми[660].

У тюрмі Свенти Кшиж Бандера наполіг на тому, щоб його, разом із товаришами — Підгайним, Карпинцем, Качмарським, Лебедем і Клими-шиним — помістили до камери № 21, де вже сиділо троє оунівців (Григорій Перегіняк, Юрій Батіг і Петро Луциняк). У цій камері їм дозволили читати книги (Бандера мав при собі три томи Української загальної енциклопедії, іл.104) та українські газети, на які підписалися Бандера і Лебедь. У цій камері також відбували покарання двоє неписьменних українців і ще двоє, у яких була тільки початкова освіта. Ув’язнені оунівці навчали своїх співкамерників читати й писати, а також узялися за їхню всебічну освіту. Климишин викладав курси з граматики і літератури, Підгайний — з математики, фізики та хімії, а Бандера — з історії та ідеології. Найздібнішим українцем, якого навчали Климишин, Підгайний і Бандера, був Григорій Перегіняк — коваль зі Ст. Угринова. У березні 1935 р. він убив Василя Ільківа, за що через 6 місяців його засудили до довічного ув’язнення. У тюрмі Перегиняк заприятелював з лідером Крайової екзекутиви. Уроки з історії та ідеології, які йому давав Бандера, мабуть, дуже вплинули на Перегіняка, який під час Другої світової відіграватиме важливу роль у процесі створення УПА на Волині та в організації етнічних чисток проти польського населення[661].

У тій самій камері перебували також ув’язнені, що не належали до ОУН, серед них були і поляки. Один із них, Войцицький, був інформатором. Хоча всі в камері знали про це, ніхто цього не обговорював. Раз на тиждень в’язні їли капусняк, суп з квашеної або сирої капусти, популярний у Польщі, Україні та деяких інших країнах. Якось, чекаючи в черзі на суп, Бандера стояв позаду Войцицького. У камері була тиша, як раптово Бандера вимовив слово «капусь», до якого потім додав «нячек» (capus польською означає «стукач»)[662].

Напередодні Різдва 1937р. Бандеру та інших оунівців відвідав священик Осип Кладочний. Вперше за три роки позбавлення волі вони отримали можливість сповідатися. У своїх мемуарах Книш згадує, що кожна сповідь тривала досить довго. Тому можна припустити, що ув’язнені жили не без гріха, або вони використовували час, відведений на сповідь, для обговорення інших питань. Кладочний провів у камері церковну службу. На Різдво оунівцям також дозволили хоровий спів. Хором керував Бандера, найталановитіший вокаліст. Климишин згадував Різдво 1937-го як «надзвичайно духовну» подію[663].

Однак після Різдва в’язнів знову розподілили у різні камери. Швидше за все, Бандеру і Лебедя перевели в ту саму камеру, з ув’язненими якої Бандера раніше намагався налагодити контакт. Йому вдалося це зробити, залишивши клаптик паперу під туалетним барилом, про що він повідомив в’язневі з камери Климишина. Використовуючи цей метод обміну інформацією, ув’язнені оунівці організували голодування, яке тривало п’ятнадцять днів. Однак з восьмого дня їх насильно годували подрібненою їжею, проштовхуючи її через трубку в носі. Під кінець голодування Бандера став настільки худим і слабким, що тулився до стін, коли йшов коридором. Після голодування оунівців знову перевели до колишньої камери та тримали там близько трьох місяців, проте згодом розосередили до інших камер і тюрем[664].

Попри те, що в тюрмі Свенти Кшиж були високі стандарти безпеки, адміністрація все рівно побоювалася, що Бандеру спробують звільнити. Керівництво в’язниці витратило значну суму грошей, щоб покращити засоби безпеки та запобігти можливій втечі. Особливо цього боявся начальник закладу. Він навіть припускав, що в’язницю можуть взяти в облогу, а викликати допомогу не вдасться, бо телефонні лінії будуть перерізані. З цієї причини начальник вирішив побудувати чотири сторожові вежі.

Група приблизно з двадцяти членів ОУН і справді готувала звільнення Бандери з в’язниці. Оунівці спілкувалися зі своїм керманичем через адвоката Горбового, зокрема за допомогою листів, які перлюструвала адміністрація в’язниці. До спроби звільнення Провідника також міг бути причетний капелан Кладочний, якому Бандера сповідався «годину і довше». Оунівці планували, що замаскувавшись під ченців, вони через монастир виведуть Бандеру в ліс. Тюремна охорона та поліція, отримавши сигнал від своїх інформаторів, розкрили цей план ще на ранній стадії. Інцидент вирішили не розголошувати, намагаючись уникнути зайвої уваги. Допоки Провідник ОУН перебував у цій в’язниці, начальник тюрми не відчував себе комфортно. Наприкінці 1937-го (або на початку 1938-го) Бандеру перевели до в’язниці у Вронках, на заході Польщі[665].

23 травня 1938 р., незабаром після переведення Бандери до іншої тюрми, в Роттердамі вбили лідера ОУН Коновальця (іл.38). Ми не знаємо, як Бандера відреагував на цю новину. Його близький друг Климишин (іл. 69) був глибоко зворушений цією подією і написав вірш[666].

Заходи безпеки у Вронках були суворішими. До того ж, цей заклад, на відміну від в’язниці Свенти Кшиж, був розташований на значній відстані від районів традиційної активності ОУН. Однак це не завадило оунівцям у серпні-вересні 1938-го знову вибудувати плани із звільнення Бандери. Друга спроба врятувати Бандеру, можливо, була пов’язана з раптовим убивством Коновальця, бо багато молодих членів ОУН прагнули, щоб новим лідером керівництва ОУН у вигнанні (або ПУН) став Бандера. На випадок успішної втечі Бандеру планували переправити до Німеччини, кордон якої пролягав усього за 10 км від в’язниці. У ПУН не заперечували проти ідеї втечі Бандери, але й не виказували у ній зацікавленості. При цьому Крайова екзекутива ОУН не підтримала цей план, і він залишався більш-менш приватною ініціативою групи бойовиків ОУН: Івана Равлика, Романа Шухевича та Михайла Куспіся, колишнього в’язня тюрми у Вронках. В організації втечі брав участь Зенон Коссак, ще один колишній в’язень цієї тюрми. За непідтвердженими даними, значну суму грошей на підкуп охоронців надала українська діаспора[667].

Куспісь підкупив колишнього наглядача на ім’я Петро Заборовський, який допоміг йому налагодити зв’язок з вартовим тюремної охорони. Останній, у свою чергу, за відповідну суму погодився звільнити Бандеру. Допомогу в перетині німецько-польського кордону погодився надати ще один доброзичливець[668]. Втечу призначили на 7 вересня 1938р., але операція чомусь не відбулася. За словами Куспіся, в останній момент в ОУН вирішили, що цього не варто робити[669]. Однією з причин може бути те, що ОУН не довіряла підкупленим охоронцям й остерігалася засідки, в якій Бандеру, скоріш за все, уб’ють. Можливо також, що втеча не відбулася, бо ОУН не зібрала достатньо коштів, щоб заплатити своїм помічникам, або план скасували через побоювання, що втеча Бандери погіршить становище інших українських в’язнів[670]. Деталі запланованої втечі Заборовський довірив своєму другу, який повідомив про них поліції. У вересні поліція заарештувала одинадцять осіб[671]. Одна із затриманих, Марія Білецька, в тюремній камері наклала на себе руки. Поліція, як і під час попереднього викриття спроби втечі, діяла дуже обережно, намагаючись не допустити як зайвого розголосу, так і викриття імен поліцейських інформаторів, які перебували у лавах ОУН. Куспіся засудили до восьми років, Заборовського — до трьох.

На початку 1939р. Бандеру перевели до пенітенціарної установи в Бресті, місті на Сході Польщі. Згідно з короткою автобіографією, він втік з цієї тюрми 13 вересня 1939р., скориставшись безладом перших днів війни та допомогою українських в’язнів[672].

Висновок

Убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького було найгучнішим терактом, вчинененим ОУН у міжвоєнний період. Це вбивство і два наступні судові процеси, у Варшаві та Львові, зробили чималий внесок у формування культу Бандери. Варшавський процес привернув міжнародну увагу до становища українців у Польщі. Під час двох судових процесів ОУН заявила про себе як про фашистський рух, що має на меті звільнити Україну. Звинувачені демонстрували фашистські салюти і вже вбачали в Бандері свого Провідника. Водночас для них Бандера був лідером української нації і вони вважали, що саме він повинен стати лідером української держави. Навіть польські інтелектуали піддалися спокусі й почали романтизувати поведінку молодих революційних ідеалістів, готових померти за ідею незалежності своєї країни.

З дня свого арешту (14 червня 1936 р.) і до початку Другої світової Бандера залишався під вартою. Спроба врятувати його продемонструвала, що після вбивства Коновальця певні кола в ОУН прагнули зробити його лідером свого руху.