Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Longue duree перспектива та неоднорідність української історії

Степан Бандера народився 1 січня 1909р. у с. Старий Угринів, що у Східній Галичині (карта № 8), крайній східній провінції імперії Габсбур-гів (карта № 3). Галичина, офіційно відома як Королівство Галіції та Лодомерії (карта № 7), була утворена 1722р. правлячим домом Габсбургів під час першого поділу Польсько-Литовської держави. Цей економічно відсталий регіон мав неоднорідне населення: згідно зі статистичними даними 1910 року 47 % її населення становили поляки, 42 % — українці та 11 % — євреї. Східна частина Галичини, у якій і виник політичний культ Степана Бандери і яку український національний рух проголосив частиною національної держави — України, мала такий самий неоднорідний склад: 62 % населення були українцями, 25 % — поляками, 12 % — євреями[123].

На момент народження Бандери близько 20 % «українців», чи людей, які почали сприймати себе українцями у результаті винаходу поняття національної ідентичності, жили у Габсбурзькій імперії (у Галичині, Буковині та Закарпатті). На той час 80 % українців мешкало у Російській імперії (на південному сході України, також відомому як «підросійська Україна»)[124]. Такий поділ (разом з політичними, релігійними й культурними особливостями) лежить в основі суттєвих відмінностей між галицькими та підросійськими українцями, проблематичність чого усвідомлювали як діячі помірного, соціально-орієнтованого національного руху XIX ст., - Михайло Драгоманов (1841–1895), Михайло Грушевський (1866–1934) та Іван Франко (1856–1916), — так і екстремістські націоналісти-революціонери XX ст.: Дмитро Донцов (1883–1973), Євген Коновалець (1891–1938) та Степан Бандера (1909–1959). Ці політичні діячі прагнули створити єдину українську націю, яка житиме в єдиній Україні[125].

Український національний рух заявляв про права на території, двоїсте та неоднозначне становище яких стало наслідком попереднього домодерного політичного та культурного поділу на Схід і Захід. Нові геополітичні обставини XX ст. ще дужче посилили окремий розвиток двох українських ідентичностей. Одними із найважливіших чинників, що сприяли зростанню культурних та релігійних відмінностей між західними та східними українцями, були військові конфлікти, що відбувалися між ОУН-УПА та радянською владою в сорокових та на початку п’ятдесятих років. їхнім відлунням став початок потужної пропагандистської війни між націоналістичними угрупованнями української діаспори та СРСР; як наслідок — кожна сторона демонізувала та ненавиділа іншу. В радянському та українсько-радянському дискурсі ставлення до особистості Степана Бандери мало зовсім інший характер, ніж у галицьких українців, унаслідок чого подальший культурний та політичний поділ України відбувся вздовж лінії розмежування двох протилежних за характером міфів про Бандеру[126].

Прадіди теперешніх українців, які мешкали у Габсбурьзькій Галичині на межі століть, називали себе «русинами», і так само їх називали представники інших етнічних груп (нім. ruthenen, пол. rusini). У Російській імперії українців називали «малоросами». У Галичині слово «Україна» (у зв’язку із назвою певного народу) почали використовувати приблизно з 1900-го. Хоча це слово вживали задовго до цього часу, однак воно не вказувало на назву народу. Прикметно, що український національний рух прагнув заднім числом нав'язати таку ідентичність середньовічним чи навіть давнішим мешканцям «українських територій». У домодерну епоху назва «Україна» стосувалася «прикордонних територій» Польсько-Литовської держави та Київської Русі. Для українських територій використовувалися такі назви, як Ранiа (гр.), Russia, Русь, Ruthenia та Roxolania[127].

1916 р. історик Станіслав Смолька, син австрійського консерватора та польського націоналістичного політика Францішека Смольки, з присвятою якому він видав свою книгу Die Reussische Welt, запевняв, що «географічна Україна» є «русинською територією»[128]. Бюрократія Російської імперії не вважала українців народом, а розглядала їх як етнічну групу з близькою до росіян культурною та мовною ідентичністю. Емський указ 1876-го, який був чинний практично до революції 1905р., забороняв не тільки друк та завезення літератури українською мовою, але й навіть використання на території Російської імперії назв «Україна» та «український». Після виходу цього Указу багато українських інтелектуалів емігрували до Галичини, де вони могли вільно публікуватися українською[129].

У багатьох культурних та політичних вимірах галицькі русини відрізнялися від «підросійських українців», але представники цих двох груп були схожі один на одного тим, що жили переважно в сільській місцевості та їх було обмаль у містах та промислових регіонах. Упродовж XIX — та в першій половині XX ст. населення Львова налічувало 15–20 % українців[130]. У Києві 1864 р. 60 % мешканців говорило українською мовою, але станом на 1917 р. таких уже налічувалося тільки 16 %[131].

Процес утворення української нації ще більше ускладнила група галицьких русинів, відома як «русофіли Галичини». Початок цього руху простежується ще в 1830-1840-х рр., хоча поштовх до розвитку він дістав аж після 1848-го. Русофіли запевняли, що вони є окремою гілкою росіян, хоча їхня концепція Росії була двозначною та мінливою, залежно від контексту, в якому вона розглядалась: Росії як імперії, східного християнства або східного слов’янства. Рух русофілів започаткували російські політичні діячі та місцева русинська інтелігенція, які зневірилися у пропольській політиці імперії Габсбургів, особливо тими рішеннями, що їх ухвалювали наприкінці 1860-х. Русофіли ототожнювали себе з Росією: частково тому, що росіяни вважали українську культуру селянською й такою, у якій бракує традицій державності. Солідаризуючись з Росією, вони отримували можливість позбавитися почуття неповноцінності, що виникало під час порівняння зі своїми польськими співгромадянами-галичанами, які, подібно до росіян, володіли «високою культурою» та традиціями державності[132].

Упродовж століть галицька українська культура відчувала на собі потужний вплив польської культури, а східноукраїнська — російської. В результаті багатолітнього співіснування культурні та мовні відмінності між українцями та поляками почали зникати, як, до речі, і між українцями та росіянами — на інших територіях. Відмінності між західними та східними українцями були очевидними. Галицький діалект значно відрізнявся від тієї версії української мови, якою говорили в «підросійській Україні». Саме такі соціально-політичні та культурні відмінності були складними вихідними умовами — іншими словами, підвалинами національного руху, який згодом не став широко розповсюдженим, але разом з тим прагнув створити єдину націю, яка б не тільки відрізнялася від своїх значно сильніших у культурному сенсі сусідів, але й не залежала б від них[133].

У 1340-х рр. землі Червоної Русі захопив король Казимир III Великий (карта № 1). Відтоді у західній частині українських територій почала домінувати польська культура (за винятком 1772–1867 рр., через домінування та контроль австрійців). Ще у домодерні часи українські бояри та знать, заохочені матеріальними й політичними обставинами, покатоличились і почали розмовляти польською мовою. Полонізація вищих верств позбавила українців аристократичної верхівки та перетворила їх на етнічну групу, де переважали селяни. Польська мова та культура асоціювалися з керівною стратою, а українська — із селянами. Проте існувало чимало винятків. Наприклад, греко-католицьких священиків вважали представниками української інтелігенції, тоді як саме серед них було багато вихідців з польських селян. Утім, різниця між «домінуючими поляками» та «українською більшістю» сприяла напруженості між цими двома групами, що, своєю чергою, сформувало комплекс неповноцінності у частини українців, які перебували під впливом націоналістичного тлумачення історії. До 1848-го українські та польські селяни Галичини були кріпаками своїх польських поміщиків. Від трьох до шести днів на тиждень вони мусили безкоштовно працювати на своїх землевласників. Окрім того, господарі їх часто принижували й жорстоко з ними поводилися[134]. Незважаючи на скасування кріпаччини 1848р., соціально-економічне становище галицьких селян не поліпшувалося ще упродовж багатьох десятирічь. У Східній Галичині більшість селян були українцями (русинами), а майже всі поміщики були поляками, тому в цій місцевості український національний рух зазнавав від кріпаччини певного психологічного впливу[135].

На галицький український націоналізм з моменту його зародження, як і загалом на самоідентифікацію галицьких українців, істотно впливала ГКЦ, яка була породженням Польсько-Литовської держави (карта № 2) — Речі Посполитої. За умовами Берестейської унії 1595–1596 рр. ГКЦ розірвала стосунки з Патріархом Константинопольським та перейшла під верховенство Ватикану. Проте традиція здійснення православної Візантійської літургії залишилася незмінною. У 1772–1795 рр. більшу частину територій Речі Посполитої поглинула Російська імперія, яка згодом скасувала на цих теренах ГКЦ, замінивши її парафії православними. Українська ГКЦ продовжувала діяти тільки у Габсбурзькій Галичині, де вона перетворилася на українську національну церкву — важливу складову галицько-української ідентичності[136].

Вплив ГКЦ проявлявся і в тому, що значна частина світської інтелігенції Східної Галичини, яка брала участь у національному русі, переважно вийшла з родин греко-католицьких священиків (як і багато фанатичних націоналістів, зокрема і Степан Бандера). Крім того, тільки завдяки греко-католицьким священикам, які на той час мали парафії у всіх східних галицьких селах, діячі українського національного руху отримували можливість впливати на свідомість малограмотних селян. Ця ситуація змінилася наприкінці XIX ст., коли культурно-освітнє товариство «Просвіта» почало відкривати в селах хати-читальні, унаслідок чого селяни вперше отримали можливість читати газети та інші видання, які поширювали ідею світського українського націоналізму[137]. Утім, навіть після послаблення впливу ГКЦ галицьке відгалуження українського націоналізму залишалося містичним та мало сильні релігійні обертони. Греко-католицька релігійна традиція була важливою, але не єдиною символічною основою ідеології українського націоналізму.

З часом у модерному українському націоналізмі (що став помітним у Галичині на межі століть) у ставленні до поляків, євреїв та росіян почали зростати ворожі настрої. Неприхильне сприйняття поляків було спричинене націоналістичною інтерпретацією їхнього соціально-еконо-мінного становища, а також усвідомленням того, що поляки окупували українські території та позбавили українців дворянства й інтелігенції. Недоброзичливість до євреїв формувалася на тлі того, що багато євреїв були купцями, або управлінцями у польських землевласників. Українці вважали, що євреї підтримують поляків і так само експлуатують українських селян. Почуття образи до росіян, зі свого боку, було пов’язано з пануванням Російської імперії на тій значній частині її території, яку український національний рух вважав своєю. Тоді як у Галичині євреїв вважали представниками інтересів польських землевласників, на Сході України їх сприймали за представників інтересів Російської імперії. Надзвичайно важливе місце в українському націоналістичному дискурсі посів стереотип сприйняття євреїв, яким закидали підтримку поляків (в іншому випадку — росіян) та утиски українців (у крамарстві чи державній царині).

Український націоналізм активніше розвивався у Східній Галичині, але не на Сході України, де діяльність українських націоналістів зазнавала утисків від Російської імперії. Націоналістичні, популістські та містичні настрої були більш притаманні галицьким українцям, ніж східним, чому сприяв політичний лібералізм імперії Габсбургів, особливо після 1867-го. Систематична політика русифікації, яка запроваджувался на Сході Україні у другій половині XIX ст., зробила національні відмінності між українцями та росіянами невідчутними. Більшість східних українців сприймали Україну регіоном Росії та вважали себе представниками народу, близького до російського[138].

Східна Галичина, через націоналістичний дискурс, який виник на її території, дістала назву українського «П’ємонту», а галицьких українців, завдяки їхній лояльності до імперії Габсбургів, почали називати «тірольцями Сходу». Проте через асиміляцію з російською культурою, більша частина українців «підросійської України» взагалі не брали до уваги концепти українського націоналізму. Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой, — заявляв Віктор Кочубей (1768–1834), російський державний діяч, українець родом[139]. Микола Гоголь (18091852), який народився поблизу Полтави в родині, що мала українське коріння, писав книги витонченою російською мовою. 1844-го в одному з листів Гоголь зізнавався: …сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином[140].

Витоки української героїки

Українська героїка вперше знайшла відображення у працях націоналістичного екстреміста Миколи Міхновського (1873–1924), хоча своїм корінням вона сягає ідей інших політичних мислителів: Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова та Івана Франка. Найвпливовішим серед них був Грушевський, історик і політик.

Спираючись на популярну концепцію «історичних» та «неісторич-них» народів, яку у XIX ст. висунули Гегель та Енгельс, Грушевський повністю переписав історію східних слов’ян. Унаслідок цього до українського національного руху він продемонстрував співчутливе ставлення, а до російського й польського — неприязне. У своїй багатотомній «Історії України-Руси» Грушевський відокремив українську історію від російської, запевняючи, що український народ має давніше походження. Таким чином він «розв’язав» проблему «неісторичності» українського народу. В його праці українці — це історичний народ з давніми традиціями, такими ж як у польського чи російського народів. Ця монографія стала наприкінці XIX ст. одним із найвагоміших «наукових» внесків у створення української національної ідентичності[141].

У своїх історичних працях Грушевський не наполягав на тому, що слов’яни чи українці були чистою расою або їх взагалі потрібно розглядати як расу. Втім, він використовував термін «раса» в антропологічному сенсі. Викладаючи історію давніх народів, які жили на території сучасної України, він згадував «доліхоцефалічні» (довгоголові) та «брахіцефалічні» (широкоголові) типи людей. Грушевський запевняв, що «нинішні слов’яни переважно широкоголові», але расово неоднорідні. Брахіцефалічний тип «…сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореться середноголовий, а значнійшою домішкою довгоголових»[142]. Досліджуючи витоки українського народу серед давніх народів, Грушевський дійшов висновку, що «українські племена» походять з племен антів: «Все промовляє ототожненням Антів з предками нашого народу»[143]. Аналізуючи давні та середньовічні описи людей, які жили у ті часи на українських територіях, він розмірковував про ідеальний тип історичного українця й писав, що українці були «русявими (може рудавими) і рум’яною шкірою, кріпкою фігурою» та «дуже брудними» людьми[144].

Піонером українського екстремістського націоналізму був Міхновський (іл. 51), який мислив радикальніше, ніж Грушевський. Він жив у «підросійській» Україні, переважно в Харкові. Оскільки він помер 1924-го, то не встиг встановити контакти з радикалами з УВО та ОУН, але саме його праці надихнули молоде покоління цих рухів[145]. Міхновський політизував етнічну належність українців та порушив питання про «Україну для українців». Можливо, його надихнула історизація сучасних українців Грушевським, або на нього вплинули сучасні європейські дискурси, які об’єднували націоналізм з расизмом. Етнічна концепція Міхновського ґрунтувалася на мовній спільності, але її головною метою було біологічне та расове маркування українських територій — «життєвого простору» українців. За його версією, українська «держава без ворогів» може заявити свої права на території «від Карпатських гір до Кавказу». «Ворогами» для Міхновського були «…москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас»[146].

У своїй расово-біологічній концепції Міхновський зайшов ще далі. У «Десяти заповідях УНП», написаних для Української народної партії, серед засновників якої він був (1904р.), були такі слова: «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш»[147]. Бачення Міхновським майбутнього України було спрямоване не тільки проти людей, які могли вважатися іноземцями, а й проти більшості українців, які говорили російською чи діалектом, який не був ані російським, ані українським. А також проти тих, хто «забруднився» через одруження або дружбу з неукраїнцем. З огляду на багатовікове співіснування українців з поляками, росіянами, євреями та іншими етнічними групами, це визначення зачіпало інтереси значної кількості людей. Але Міхновський не заявляв, що він створив політичну чи культурну програму, за допомогою якої національно несвідомі українці мали б трансформуватися в національно свідомих. Швидше, це була соціал-дарвіністська концепція, заснована на припущенні, що існує українська раса, яка має боротися за своє існування з росіянами, поляками, євреями та іншими неукраїнськими мешканцями українських територій. Міхновський розумів цю концепцію як проект історичної долі українського народу, водночас підкреслюючи, що альтернативи не існує: «…або поборемо, або вмремо…»[148]. Цей ранній український екстреміст також проголошував: «Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя, пам’ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу»[149].

Програна війна за українську державність

Після Першої світової на карті Європи (на руїнах Російської та Габсбурзької імперій) відбулися зміни, які сприяли утворенню відразу кількох національних держав. Утім, цей сценарій державотворення не спрацював стосовно українців та деяких інших народів, зокрема хорватів та словаків. Війна показала, наскільки неоднорідними були українці та який неоднозначний вигляд мала концепція української держави у той час. Так само, як і представники багатьох інших центрально- та східноєвропейських національностей, українці воювали по обидва боки Східного фронту та, подібно до багатьох інших, створили власні армії для боротьби за національну державу Але українці швидше боролися за дві різні держави, ніж за одну

У Києві 20 листопада 1917р. Центральна Рада, яка складалася з представників різних політичних партій та організацій, проголосила Українську Народну Республіку (УНР). 25 січня 1918-го цей самий політичний орган проголосив УНР «вільною суверенною державою українського народу». Таким чином, УНР, яка досі залежала від німців, що окупували Київ, оголосила про свою незалежність від більшовиків, які у листопаді 1917 р. захопили владу в Російській імперії. 9 лютого 1918 р. представники Центральної Ради підписали Брест-Литовський договір: в результаті УНР офіційно визнали Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Королівство Болгарія) й більшовицький уряд РСФСР, але не Союзники (Велика Британія, Франція та ін.)[150].

У 1918–1921 рр. влада у Києві кілька разів переходила від одних до інших. Центральна Рада, перша нова влада, не була впевнена, чи зможе українська держава існувати окремо без РСФСР та без допомоги Центральних держав. Наступна влада, створена 29 квітня 1918-го під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського, була маріонетковим урядом, який поставили та контролювали німці. У грудні 1918-го Скоропадський покинув Київ з німецькою армією. У цей самий час група австрійських та українських політиків безуспішно намагалася поставити австрійського українофіла Вільгельма фон Габсбурга на місце Скоропадського. Наприкінці 1918р. режим Скоропадського змінила Директорія (тимчасовий державний орган УНР), але незабаром і її представники вимушено залишили Київ під тиском Червоної армії. Більшість територій, які київська влада оголосила частиною нової української держави, виявилися їй непід-контрольними[151].

1 листопада 1918р. у Львові — столиці Східної Галичини — було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Після низки подій адміністрація ЗУНР надалі продовжила свою роботу у Станіславові, відносно великому містечку Галичини. 22 січня 1919-го ЗУНР об’єдналася з УНР, керівників якої більшовики змусили втекти з Києва на захід. Утім, це об’єднання двох українських держав здебільшого було символічним[152].

Збройні сили УНР (Українська народна армія, УНА) і ЗУНР (Українська Галицька армія, УГА) складалися з багатьох різних військових формувань. Найкращий військовий вишкіл та дисципліну мали «Січові стрільці» — підрозділи, укомплектовані колишніми українськими солдатами Австро-Угорської армії. Армії ЗУНР та УНР були занадто слабкими, аби протидіяти польській та більшовицькій арміям. Через різноманітні складні альянси кожна з українських армій опинилася в таборі своїх ворогів та, відповідцо, відчувала себе зрадженою. 2 грудня 1919р., перебуваючи під загрозою Червоної армії, УНР підписала угоду з Польщею. Політики УНР погодилися приєднати території ЗУНР до складу Польщі, якщо остання допоможе захистити їхню державу від більшовиків. Президент ЗУНР Євген Петрушевич, з другого боку, ще 17 листопада 1919 р. вирішив, що УГА приєднається до Білої армії Антона Денікіна, а це суперечило позиції УНР. У лютому 1920-го більшість солдатів УГА покинула розташування білих та об’єдналася з більшовиками, тому що ті воювали і з поляками, і з УНР. За цих умов не дивно, що певні українські діячі (Осип Назарук), вважали, що галицькі українці — це інша нація, яка відрізняється від східних українців[153].

1919 р. група українських політиків відвідала Паризьку мирну конференцію, але для участі у заході такого рівня українці були занадто недосвідченими та непідготовленими (на конференції вирішувалося питання про нове геополітичне обличчя Європи). Українські політики також несли на собі тавро ганьби через підтримку Центральних держав, яких члени коаліції Союзників вважали винуватцями війни. Представник польської партії Endecja Роман Дмовський відгукнувся про українців як про «бандитів-анархістів». Українську державу він назвав німецькою інтригою, а русинів з імперії Габсбургів — народом, який не мав нічого спільного з українцями. Інші польські політики, Станіслав Граб-ський та Ігнацій Падеревський, дали українцям подібну оцінку, що також послаблювало їхні шанси на успіх[154].

Решта учасників конференції також неохоче підтримували ідею української держави: частково через альянс українців із Центральними державами, а частково тому, що вони занадто мало знали про українців та Україну. Фактично вони розгубилися: греко-католицькі русини з імперії Габсбургів (так їх представила польська делегація) і православні українці з Російської імперії — це ті самі люди? Девід Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Великої Британії, заявив тими ж днями: «Я тільки один раз бачив українця. Це був останній українець, якого я бачив, і я не певен, що хочу його побачити знову»[155]. Кордони українських територій було встановлено відповідно до Ризького договору, підписаного 18 березня 1921р. між Польщею, РСФСР та УРСР, але інтереси УНР та ЗУНР в цих документах повністю проігнорували. Союзники та багато інших держав визнали актуальний стан речей, підтверджуючи тим самим неможливість існування різних українських держав, за які значна кількість українців боролися у 1917–1921 рр.[156]

У низці місць Центральної та Східної Україні (зокрема, в Києві, на Поділлі та на Волині), які у роки революційних подій перебували під контролем Директорії, білих чи анархістських селянських банд, відбулися погроми. Війська Директорії та білих не тільки не зупиняли антиєврейське насилля, а й брали в ньому участь. Погроми припинилися тільки з приходом Червоної армії. Нахум Гергель, колишній голова бюро Міністерства з єврейських питань в уряді УНР, нарахував 1 182 погроми з кількістю жертв 50–60 тис. осіб. Ця хвиля насильства проти євреїв була значно більшою, ніж за часів погромів у 1881–1884 та 1903–1907 рр. У таких великих масштабах насильство над євреями коїлося на українських землях тільки 1648 р. (під час повстання Богдана Хмельницького), коли, на думку Антонія Полонського, щонайменше 13 тис. євреїв вбили козаки[157].

Відсутність української держави та польсько-український конфлікт

Між Першою та Другою світовими війнами українці проживали у чотирьох різних державах: в УРСР — близько 26 млн осіб, у II Речі Посполитій — 5 млн, у Великій Румунії — 0,8 млн та у Чеській Республіці — 0,5 млн[158].

У двадцяті роки в УРСР проводилася політика українізації, яка збільшила сферу поширення української мови та культури. На початку тридцятих років ця політика повністю змінилася у зв’язку з радянізацією. У той же час розпочалася колективізація сільського господарства, яка й стала однією з основних причин штучного голоду, внаслідок якого у радянській Україні у 1932–1933 рр. загинуло 2,5–3,9 млн людей. План радянізації передбачав формування нової національної самосвідомості. Українців воліли перетворити на відданих громадян радянської держави, в результаті чого несформована українська ідентичність колишніх «підросійських» українців ще більшою мірою розмивалася спробами прищепити їм російські та радянські компоненти[159].

Українці, які у міжвоєнний період проживали у різних державах, тільки у Чехословаччині не зазнавали відчутних утисків, де невелика українська меншість користувалася привілеями найбільш ліберального режиму того часу. Влада цієї держави надала можливість вільно діяти різним українським навчальним закладам, зокрема трьом з них у статусі вишів (Українській господарській академії в Подебрадах (іл. 19), Українському вільному університету у Празі (іл.20) та Українському педагогічному університету). За тогочасними мірками Східної Європи — це була незвично ліберальна політика у ставленні до етнічних меншин (українців, які мешкали в Румунії чи Польщі, піддавали політиці асиміляції, що було характерною ознакою нових, нестабільних та переважно авторитарних східноєвропейських держав)[160].

Оскільки міф Степана Бандери вперше з’явився у II Речі Посполитій, варто детальніше зупинитися на політичних особливостях цієї держави, зокрема на складних стосунках між поляками та українцями. Також важливо показати місце, яке посідала у польсько-українських відносинах ОУН, особливо коли її очільником став Степан Бандера, що згодом перетворився на символ боротьби за незалежність України.

II Річ Посполиту було утворено 1918р. Її засновники вважали цю державу правонаступницею Польсько-Литовської держави (1569–1795), якою керувало польське дворянство та яка називалася І Річ Посполита. Ця держава була домодерною та досить неоднорідною. Річ Посполита зникла з карти Європи внаслідок поділу її територій між імперією Габсбургів, Королівством Пруссії та Російською імперією, який відбувся упродовж останніх трьох десятиріч XVIII ст. Територія II Речі Посполитої була меншою за територію І Речі Посполитої (карта № 2), але її населення так само залишалося неоднорідним (карта № 10). До 65 % населення II Речі Посполитої становили етнічні поляки, а решта — національні меншини, серед яких були українці, євреї, німці, литовці, білоруси та росіяни. Відповідно як до Малого Версальського договору, підписаного (під патронатом Ліги Націй) 1919-го між Польщею та країнами-переможницями, так і до Конституцій, які прийняли у Польщі у 1921 та 1935 рр., всім громадянам цієї держави гарантували однакові права та рівність перед законом. Однак насправді національні меншини у II Речі Посполитій майже весь час зазнавали дискримінації (на політичному, соціальному, освітньому, адміністративному та культурному рівнях) або навіть вважалися громадянами нижчого ґатунку[161].

Українські націоналісти та їхні незаконні організації були не єдиними українськими політичними утвореннями, що діяли у II Речі Посполитій, але саме вони у міжвоєнний період заручилися наростаючою підтримкою населення. Найбільшою українською політичною партією на території Польщі було Українське національне демократичне об’єднання (УНДО), засноване 1925 р. УНДО брало участь у парламентських виборах та дотримувалося демократичних норм, водночас його представники не вважали законним польське панування над західноукраїнськими територіями. Лідер УНДО Василь Мудрий (іл. 18) був віце-спікером польського Сейму в 1935–1939 рр. УНДО прагнуло створити українську державу, проте її представники вважали неприйнятними методи терору, як і будь-яку іншу незаконну підривну діяльність. Об’єднання підтримувало український кооперативний рух та прагнуло покращити культурне, політичне та соціальне становище українців. УНДО поєднувала демократичні й націоналістичні погляди та співпрацювала з політичними партіями інших національних меншин. Його головним українським конкурентом була Українська соціалістична радикальна партія (УСРП)[162].

Політична ситуація в Польщі (на той час — переважно аграрній країні) залишалася нестабільною. Значним викликом для демократії була діяльність різних популістських та авторитарних партій, зокрема націоналістичної та антисемітської Endecja. Через загрози, які надходили від цих рухів, Юзеф Пілсудський, один із головних батьків-засновників держави та лідер «руху санації», у травні 1926-го захопив владу у країні та запровадив режим військової диктатури. Правління Пілсудського поєднувало у собі елементи соціалізму, романтизму та поміркованого націоналізму, який у Польщі вважали за патріотизм. Пілсудський залишався при владі до кінця свого життя (до 1935 р.), після чого запроваджений ним режим повернув управо[163].

До національних меншин своєї держави польські офіційні особи нерідко демонстрували відкриту зневагу, вважаючи їх громадянами третього сорту, а іноді й ворогами. Така політика тільки погіршувала політичну ситуацію й міжетнічні стосунки та природно зміцнювала націоналістичні прагнення як українців, так й інших нацменшин II Речі Посполитої[164]. Польська держава вважала українців за велику проблему. Відповідно до аналітичних документів, позиція Міністерства закордонних справ була такою: «Українське питання не так складно вирішити, як єврейське, воно не таке небезпечне, як німецьке, але воно є найстарішим і найважливішим, бо українці — найбільша національна меншина у нашій державі»[165].

Близько 5 млн українців (приблизно 16 % усього населення) насправді було найбільшою меншиною у II Речі Посполитій. У південно-східній частині країни українці становили більшість: майже 3,5 млн з них жило у колишній Габсбурзькій Східній Галичині та 1,5 млн — у колишній російській Волині. Майже 90 % українців мешкало у селах та невеликих містечках. Водночас населення як маленьких, так і великих міст південно-східної Польщі переважно складали євреї (карта № 9) та поляки[166].

Стосовно питань нацменшин (зокрема, і українців) у II Речі Посполитій було розроблено дві окремі моделі політичного врегулювання: Sanacja виступала за принцип «державної асиміляції» (asymilacja państwowa), a Endecja — за «національну асиміляцію» (asymilacja narodowa). Умови «національної асиміляції» передбачали, що меншини мають стати польськими та відмовитися від своєї мови і культури. «Державна асиміляція» не розраховувала на культурну капітуляцію, але вимагала лояльності до польської держави. Навіть у такому вигляді ця модель не відповідала інтересам галицьких та волинських українців, які не хотіли перетворюватися на поляків і не були прихильниками польської держави. У результаті навіть ліберали та політики лівого крила польської санації, які намагалися поліпшити польсько-українські відносини, ніколи не відмовлялися від думки привчити українців бути лояльними до польської держави, що демонструвало їхнє бажання зберегти status quo II Речі Посполитої[167].

Більшість польського суспільства вважала Малий Версальський договір, що зобов’язував польську владу гарантувати всім своїм громадянам рівноправність, несправедливим втручанням у справи польської держави та замахом на суверенітет країни. 13 вересня 1934р. Польща остаточно відмовилася виконувати його умови, про що під час зустрічі з представниками Ліги Націй заявив міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек[168]. Після повернення з цієї зустрічі Беку влаштували урочистий прийом. На честь його «тріумфального виступу в Женеві» музиканти виконали польський гімн «Іще Польща не загинула», а діти вручили Беку квіти[169].

Українці Галичини, які раніше проживали в умовах порівняно ліберальної атмосфери колишньої імперії Габсбургів, мали більш націоналістичні та бунтівні погляди, ніж волинські українці колишньої Російської імперії, тому польська влада намагалася ізолювати ці регіони один від одного. Намагаючись здобути лояльність українців, Генрик Юзевський, губернатор Волині у 1928–1938 рр., дотримувався в українському питанні ліберальних принципів. Наприклад, він дозволяв не тільки відзначати українські національні свята, а й українізувати православну церкву, яку Російська імперія, навпаки, використовувала у XIX ст. як засіб русифікації. Водночас Юзевський кинув виклик усім громадянам та рухам, які не були лояльними до польської влади. Така політика мала небажаний результат: серед волинських українців зріс рівень національної самосвідомості та прихована ненависть до польської держави. У міжвоєнний період поміж українських радикалів Волині, на відміну від націоналістів Галичини, було більше прихильників ідей комунізму; багато з них належали до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ)[170].

Процес формування лояльності до Польщі часто супроводжувався пригніченням українських національних прагнень. Українці сприймали польську державу як окупанта, а не як законну владу, і культивували у своїх колах ненависть до Польщі та поляків. Важливим інструментом зміцнення лояльності національних меншин до польської держави були польські школи та польське патріотичне виховання. Освітній закон 1924-го, який назвали Lex Grabski (на честь польського міністра освіти Станіслава Грабського), започаткував процес закриття багатьох українських шкіл. Відповідно до цього закону, деякі з них стали двомовними, тобто польсько-українськими (szkoły utrakwistyczne). Кількість українських середніх шкіл у Східній Галичині скоротилася з 2426 1912р. до 352 1927р. та 441939р. У Східній Галичині на кожні 16 тис. поляків та на кожні 230 тис. українців припадала тільки одна середня школа (гімназія). Кількість двомовних шкіл збільшилася з 1926 до 2710, що не задовольняло жодної зі сторін[171].

1923 р. Станіслав Собінський — начальник відділу освіти Львівського, Станіславівського та Тарнапольського воєводств — запровадив припис, який забороняв вживати назву «український». У цьому ж документі містився дозвіл на використання слова «русинський» або «руський» (rusiński lub ruski, пол.), однак тільки у стінах приватних українських гімназій. Це нововведення охоплювало й територію Східної Галичини. Українці сприйняли цю постанову як велику образу. 19 жовтня 1926 р. Собінського застрелили члени УВО Роман Шухевич (іл.21) та Богдан Підгайний[172].

Протягом 1918-1919рр. у Львівському університеті припинили викладання українською мовою; всі українські кафедри закрили. Після 14 серпня 1919-го до університету приймали тільки польських громадян. З цієї та інших причин багато українських студентів бойкотували Львівський університет. Польська влада виказувала готовність дозволити діяльність українського вищого навчального закладу, але не з місцем розташування у Львові — головному місті Західної України. За таких обставин у липні 1921р. було створено Український таємний університет, фінансований українськими організаціями та діаспорою. Цей заклад проіснував до 1925р., у 1922–1923 рр. він налічував 65 кафедр та навчав 1014 студентів. 1930 р. у Варшаві відкрився Український науковий інститут. Кафедра української філології Львівського університету поновила свою роботу тільки 1936-го[173].

Українські націоналісти намагалися використати ситуацію собі на користь та почали називати польські школи інструментом полонізації — місцем виховання «зрадників українського народу». У бюлетені ОУН пояснювалось: «Поляки хочуть через школу і при помочі вчителів зробити з Вас вірних рабів, слухняних і покірливих горожан Польщі; вони хочуть Вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське. Вони хочуть зробити Вас зрадниками Українського Народу… Тому не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України!»[174].

Польських учителів сприймали так само — як інструмент полонізації. Деяких з них залякували, в них навіть стріляли, як це сталося в с. Дибще, коли одна полька приїхала на заміну українському вчителю[175]. Ще одним популярним виявом протесту того часу було осквернення польських державних та національних символів — прапорів та портретів політичних діячів II Речі Посполитої (зокрема, Пілсудського). Така поведінка інколи провокувала подальше насильство, як це трапилося у приміщенні школи в м. Бережани, де члени ОУН розірвали польський прапор та кинули його до вбиральні. Тамтешнього українця, який розкритикував цей акт, пізніше знайшли мертвим. «Патріотичні» демонстрації та інші зібрання також не обходилися без жертв. 1939-го у Бережанах польські школярі організували «похорон України»: вони ходили містом з труною на якій було написано «Україна вмерла». За кілька днів тіла двох поляків, які брали участь у цьому «похороні», було знайдено у річці в передмісті[176].

На території Східної Галичини та Волині кількість поляків складала не більше 30 % загальної кількості населення, проте загалом вони володіли значно більшою частиною земель, ніж українці (чисельність яких на цих землях сягала 60 %). Крім того, з метою укріплення польськості східних регіонів, польська влада роздала великі наділи землі переселенцям — осадникам (osadnicy, пол.), багато з яких були ветеранами Першої світової. Це викликало очевидне невдоволення українських селян, більшість яких володіло маленькими ділянками, попри свої тривалі зусилля їх збільшити[177].

Загалом українці мали дуже вагомі причини обурюватися польськими правителями. Українці вкрай рідко обіймали державні посади, навіть у регіонах, де проживало переважно українське населення. Українську мову польські чиновники вважали нестандартним різновидом польської, а українську культуру — нижчого ґатунку, ніж польська. Українці уникали участі в громадському житті та створювали власні організації й кооперативи, що було реакцією на польський націоналізм та утиски. Здобувши освіту, українці, через свою етнічну належність, здебільшого не могли зробити кар’єру в державних установах чи знайти іншу роботу. Такі фахівці переважно влаштовувалися до українських сільськогосподарських компаній, які приймали на роботу тільки українців. Певною мірою ситуація у колишній Східній Галичині була схожою на державу всередині держави[178].

Щороку 1 листопада у Львові та багатьох інших місцях на заході України між поляками та українцями спалахували сутички. Цього дня українці відзначали проголошення ЗУНР, яка свого часу зазнала поразки від поляків[179]. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1928 р. (за кілька тижнів після того, як Бандера переїхав до Львова) УВО намагалося знищити два пам’ятники, зведені свого часу на честь польських «захисників» Львова. Під час цього інциденту одного поліцейського поранили пострілом з рушниці. Цього дня на будівлях університету, міської ради і на Замковій горі (іл. 30) підняли українські прапори, на яких майоріли літери «УВО»[180]. Ще один стяг націоналісти вивісили над собором Святого Юра, коли там правили панахиду. Після служби відбулася хода центральними вулицями міста, внаслідок чого виникла перестрілка з поліцією. Охоплена помстою, польська молодь розгромила будинки кількох українських установ, зокрема Українського Академічного дому (іл. 53) та друкарні газети «Діло»[181].

Особливо несприятливою для польсько-українських відносин була друга половина тридцятих років, що було пов’язано не тільки з відмовою від Малого Версальського договору та вбивством польського міністра Броніслава Перацького (вчиненого 1934-го членами ОУН), а й з політичними змінами, які відбулися після смерті Пілсудського. Польських та українських політиків, які працювали над нормалізацією двосторонніх відносин, на цей час маргіналізували. Політика Польщі стосовно українців ставала дедалі репресивнішою, а боротьба між українськими та польськими націоналістами — жорстокішою. У жовтні 1938 р. польська поліція запобігла низці демонстрацій, які планувалися на підтримку держави Карпатська Україна. У відповідь українські сільгоспкомпанії відмовилися постачати масло до Львова та інших міст, а українські націоналісти підпалили декілька польських ферм. Польський уряд відреагував на це колективним покаранням — каральними експедиціями проти українських мешканців та масовими арештами. Відповідно до даних українських політиків — наприкінці 1938р. у польських в’язницях перебували близько 30 тис. українців[182].

У якій мірі граничними на той час були настрої з двох боків, можна здогадатися ознайомившись з двома свідченнями, наведеними далі. 1939-го місцеві польські політики у Любліні обговорювали питання «винищення» українців[183]. Німецький журналіст, який навесні того ж року опинився в цьому регіоні, писав, що українське населення сподівається, що незабаром «дядько фюрер» наведе тут лад та вирішить польську проблему[184]. У цьому контектсті привертає увагу той факт, що кількість українців, які брали участь у націоналістичних заходах, різко зросла в останні місяці перед початком Другої світової. 23 травня 1939 р. у соборі Святого Юра відбулася панахида за Коновальцем, у якій взяло участь близько 500 осіб. Через п’ять днів на панахиду до могили Січових стрільців, яку відправляв Іван Гриньох (іл. 24), зібралося 4 тис. осіб. Незабаром відбулася ще одна панахида — на могилах відомих націоналістів Василя Біласа (іл. 25) і Дмитра Данилишина (іл. 26), страчених за вбивство польського політика, та Ольги Басараб (іл. 23), вбитої, як вважалося, польськими слідчими[185].

У другій половині тридцятих років усе більше українців перестали ставитися до ОУН як до ворожої та небезпечної політичної організації. У той же час УНДО та деякі інші українські ненаціоналістичні партії також почали більше довіряти ОУН, хоча від початку двадцятих років вони засуджували терористичні методи як УВО, так згодом і ОУН. Наприкінці тридцятих років більшість українців, які мешкали у Польщі, почали сприймати нацистську Німеччину як можливого визволителя та союзника, що було притаманно оунівцям від початку двадцятих років. Після 1939-го навіть такі демократичні політики, як Василь Мудрий чи Кость Паньківський, які до того засуджували насильство, фашизм та націоналістичну ненависть, почали співпрацювати з нацистською Німеччиною та розглядати ОУН як важливу «визвольну силу»[186]. Оунівець Євген Стахів (іл. 32) у своїх мемуарах зауважив, що перед початком Другої світової всі українські рухи та організації як у вигнанні, так і в II Речі Посполитій, орієнтувалися на нацистську Німеччину. Вони сподівалися, що Німеччина розгромить Польщу та надасть українцям можливість створити державу[187]. Незабаром після Мюнхенської угоди (29 вересня 1938 р.) на тих територіях Чехословаччини, які переважно були заселені русинами — групою, етнічно спорідненою з українцями, — українці спробували утворити державу Карпатська Україна. З проханням визнати та підтримати цю державу українські націоналісти звернулися до німців, але Німеччина не тільки проігнорувала це звернення, а й схвалила подальшу окупацію цих територій угорськими військами. Проте ці обставини не вплинули на позитивне ставлення українських націоналістів до Німеччини[188].

ОУН: расизм, фашизм, революція, насильство й боротьба за українську державу

1920 р. українські ветерани Січових стрільців, серед яких Євген Коновалець (іл.35), Андрій Мельник (іл.34) та Роман Сушко (іл. ЗЗ), заснували у Празі Українську військову організацію (УВО). Метою діяльності цього об’єднання було продовження боротьби за самостійну українську державу, але в результаті УВО стала звичайною терористичною організацією, яка не відігравала ніякої важливої ролі в українському партійно-політичному житті. Питання свого фінансування УВО вирішувала самостійно, виконуючи завдання, пов’язані зі шпигунством на користь інших країн. Ситуація змінилася за кілька років, коли лідери УВО зрозуміли: щоб стати політичною силою, яка домінує, їм треба об’єднатися з іншими правими політичними організаціями та залучити до своїх лав молодь. З цією метою на І Великому зборі ОУН, який відбувся у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929р., вони заснували ОУН. У тридцятих роках ОУН підпорядковувалася своєму (головному) керівництву у вигнанні та Крайовій екзекутиві, очільники якої проживали в Польщі[189]. Головною політичною метою як УВО у двадцятих роках, так і ОУН у тридцятих була мобілізація «українських мас» для участі в революції, внаслідок якої мав спалахнути озброєний конфлікт між українцями та їхніми «окупантами».

ОУН вважала, що «тільки національна революція зможе визволити націю від рабства» та надасть українцям можливість «віднайти незалежність та державність»[190]. «Окупантами» українські націоналісти вважали насамперед Польщу та СРСР, а ворогами — всіх неукраїнців, які жили на «українських етнічних територіях», особливо євреїв, поляків та росіян. Українців, які не підтримували прагнення ОУН до проведення державної та ультранаціоналістичної революційної політики етнічної однорідності, також сприймали як ворогів, особливо якщо вони співпрацювали з польською владою. Серед таких ворожих структур було УНДО — найбільша українська партія II Речі Посполитої, яка мала на меті створення української держави законним чином. Утім, не варто забувати, що у цей час між ОУН та правим крилом УНДО існувала неофіційна співпраця[191].

Для досягнення своєї політичної мети ОУН взяла на озброєння дві концепції: «перманентна революція» та «національна революція». Ці два поняття були взаємопов’язані, але не ідентичні. Загалом «перманентну революцію» розуміли як процес підготовки українського народу до «національної революції», що мала стати повстанням чи революційним актом, внаслідок якого ОУН переможе своїх ворогів та створить українську державу[192]. Плануючи революцію, ОУН розраховувала об’єднати представників різних верств суспільства, які б допомогли їй захопити владу. ОУН взяла за приклад досвід різних революційних організацій: польських та російських (ХІХ-ХХст.) та сучасних фашистських й ультранаціоналістичних. ОУН планувала, що після захоплення влади на «українських етнічних територіях» буде створено однопартійну систему, якій підпорядкують всі нелояльні елементи. Передбачалося, що нова влада представлятиме всі соціальні верстви українців (лояльність яких до ОУН буде підсилено спеціальними заходами), а держава, яку ОУН заснує після революції, буде диктаторською. Демократія була для ОУН ворожою та небезпечною політичною системою, якій члени ОУН не довіряли через її ненаціоналістичний характер[193].

Безпосередньою мішенню діяльності УВО та ОУН стала II Річ Посполита, яку вони вважали «незаконним ворожим окупантом українських етнічних територій»[194]. Чехословаччину та Румунію ОУН не сприймала за великих ворогів. Ні УВО, ні ОУН не здійснювали свою діяльність у радянській Україні, але вважали СРСР найнебезпечнішим ворогом українців та головним окупантом української території. 22 жовтня 1933 р. ОУН вперше спрямувала свій терор на представника радянської влади: оунівець Микола Лемик здійснив у Львові (іл.77) напад на радянського консула, але помилково вбив секретаря консульства Олексія Майнова[195]. Діяльність підпільників не залишалася поза увагою відповідних органів. Представницькі середовища УВО та ОУН, розташовані в різних європейських державах, були щільно інфільтровані інформаторами польської розвідки[196].

УВО та ОУН пропагували західноукраїнську (галицьку) форму націоналізму. Вони вважали, що радянські українці схвалять їхні плани «звільнення України». Проте за часів Другої світової оунівці на власні очі переконалися, що східні українці з відразою ставляться до етнічного націоналізму, расизму та фашизму. Західноукраїнська форма націоналізму також не була повного мірою сумісною з менталітетом волинських українців, які також зазнавали труднощів у розумінні її містичних компонентів[197].

Розрив між поколіннями та перетворення на масовий рух

Від початку ОУН була розділена на два покоління: старше (представники, якого народилися близько 1890-го) та молодше (ті, хто народився близько 1910-го). Ці покоління відрізнялися за багатьма критеріями, найважливіший із них — досвід насильства та жорстокості, який старша група набула на фронтах Першої світової. Молоде покоління такого досвіду не мало, тому його представники романтизували війну та більше схилялися до застосування насильства. До старшого покоління поміж інших належали: Євген Коновалець (1891–1938), Андрій Мельник (1890–1964) та Ріко Ярий (1898–1969). Військову підготовку ці люди проходили ще в Австро-Угорській армії, а потім підіймали зброю за створення української держави. Деякі з них після Першої світової, через тиск польської влади чи за власним вибором, емігрували до Німеччини, Чехословаччини, Італії та Литви[198]. Найвагомішими представниками ОУН за межами української території були: Ріко Ярий (іл.36) — у Берліні, Євген Онацький (іл.78) — в Італії, Осип Рев’юк («Іван Бартович») — у Литві та Андрій Федина у Ґданську (Данцигу)[199].

Степан Бандера, Ярослав Стецько (1912–1986), Степан Ленкавський (1904–1977), Володимир Янів (1908–1991) та Роман Шухевич (1907–1950) належали до молодого покоління ОУН. У двадцятих та тридцятих роках представники старшого покоління перебували у вигнанні, але їхнє становище було значно комфортнішим, ніж у молодих членів ОУН[200]. Молоде покоління, пізніше назване «поколінням Бандери»[201], було занадто юним, щоб брати участь у Першій світовій чи допомагати у створенні УВО. Ці організації (УВО та ОУН) були для них структурами, що інтригували своєю секретністю і до лав яких могли долучитися тільки сміливі українці, здатні померти за незалежність. Представники молодого покоління ідеалізували війну значно більше, ніж ті, хто був старший і досвідченіший, і вважали: якщо одна війна сталася без них, тепер для них з’явився шанс узяти участь в іншій. Лідери цього покоління виросли у патріотичних та релігійних західноукраїнських родинах. У двадцятих роках, під час навчання у старших класах та університетах, вони брали активну участь у діяльності Організації вищих класів українських гімназій (ОВКУГ) та Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ). Ці організації співпрацювали з УВО, а пізніше — і з ОУН; разом з ними чи самостійно, вони організовували різноманітні націоналістичні та релігійні комеморативні заходи й демонстрації[202].

У другій половині двадцятих років почався процес знайомства галицької молоді з УВО та перетворення цієї організації в масовий український націоналістичний рух. З одного боку, старше покоління намагалося залучити до своїх лав молодих українців з ОВКУГ, СУНМ та інших молодіжних організацій II Речі Посполитої[203] (лідери УВО також створили парамілітарні організації: «Доріст» — для дітей віком від 8 до 15 років, та «Юнацтво» — для молоді віком від 15 років до 21 року)[204]. З другого, керівництво УВО прагнуло залучити до своїх лав представників інших партій та політичних організацій. На І конференції українських націоналістів, яка відбулася 3–7 листопада 1927 р. у Берліні, очільники УВО заснували «Провід українських націоналістів» (ПУН) та звернулись до інших організацій і партій, зокрема до Леґії українських націоналістів (ЛУН) та УНДО, із закликом об’єднатися й передати вирішальні повноваження лідерам ПУН. Цей план не спрацював, бо жодна група чи партія не була готова відмовитися від свого суверенітету та підпорядкуватися ПУН. Однак ситуація змінилася після заснування ОУН. На цьому етапі низка організацій, серед яких ЛУН, ОВКУГ та СУНМ, зголосилися об’єднатися і бути представленими в ПУН, який на той момент складався з провідних членів ОУН та перетворився на своєрідний синонім керівництва ОУН у вигнанні. Лідером ПУН був Коновалець, який одночасно був і лідером ОУН[205].

Після заснування ОУН діяльність УВО не припинилась відразу: упродовж кількох років ця організація існувала у статусі військового підрозділу ОУН. Найактивніші та найенергійніші новаки прийшли до ОУН з ОВКУГ та СУНМ. Зиновій Книш описав цих людей як амбітних, ревних, ідеалістичних та готових жертвувати собою, але без будь-якого політичного досвіду[206]. Серед організацій, члени яких перейшли до ОУН, був «Союз українських фашистів» (СУФ), який раніше, власне, і ввів у публічний вжиток фашистське привітання «Слава Україні!»[207].

Українська молодь також розділилася. Не всі молоді українці підтримували екстремістську версію українського націоналізму, яку взяла на озброєння ОУН. СУНМ розділилася на радикальну гілку, до якої увійшли діячі або прихильники ОУН, та помірковану, представники якої симпатизували УНДО. Стосунки між ними були настільки напруженими, що студенти, які належали до поміркованої гілки й мешкали в Академічному домі у Львові, ходили харчуватися в інше місце, аби не сидіти за одним столом разом з націоналістами, які підтримували фашизм[208].

У 1931—1932рр. молоде покоління встановило контроль над керівними органами Крайової екзекутиви ОУН. Хоча цей політичний орган підпорядковувався керівництву у вигнанні, саме на нього покладали відповідальність за політику ОУН у Східній Галичині та Волині. 1931-го головою Крайової екзекутиви став Степан Охримович (іл. 41), член СУНМ. Референтуру пропаганди він доручив своєму другові — Степанові Бандері, однокласнику та товаришу по «Пласту». За словами Мірчука, у роки навчання у Стрийській гімназії Охримович та Бандера разом штудіювали «Самостійну Україну» Міхновського[209].

У травні 1932р. новим Провідником Крайової екзекутиви став Богдан Кордюк; Степан Бандера — його заступником; Володимир Янів (іл. 39) — головою політико-ідеологічної референтури; Ярослав Стецько (іл.27) — заступником Яніва; Роман Шухевич очолив військову референтуру[210]. Представники молодого покоління, що формально залежали від керівництва у вигнанні, намагалися формувати власну політику, показавши незабаром, що вони налаштовані ще радикальніше порівняно зі старшими товаришами. Виявилося, що саме молодь більшою мірою готова до самопожертви, застосування терору та насильства з політичних мотивів, зокрема вбивства членів ОУН та інших українців, яких звинувачували у різних видах зрадництва. Відмінність поколінь стала надзвичайно відчутною після того, як у червні 1933 року Крайову екзекутиву ОУН очолив Бандера[211].

Хоча молоде покоління загалом було радикальнішим та фанатичнішим, воно не завжди брало на озброєння ідеї, які були більше фашистськими за своєю суттю, ніж ідеї старшого покоління. Наприкінці двадцятих та в тридцятих роках головними пропагандистами фашизму в ОУН були Микола Сціборський (іл.42) та Євген Онацький. Так само, як і Дмитро Донцов (іл. 50), ці люди розробляли українську концепцією фашизму. Андрій Мельник, який змінив Коновальця на посту керівника ОУН, також, зважаючи на все, був прихильником фашизму. У листі Йоахіму фон Ріббентропу (від 2 травня 1939 р.) Мельник запевняв, що ОУН «є ідеологічно близькою до подібних рухів у Європі, особливо до націонал-соціалізму у Німеччині та фашизму в Італії»[212]. На II Великому зборі ОУН, який відбувся у Римі в серпні 1939р., вперше за історію організації офіційно використали титул «вождь» і надали його Мельникові[213]. Молоде покоління, зі свого боку, переймало інші фашистські патерни, зокрема принцип фюрерства (Führerprinzip), що відбувалося переважно завдяки впливу на його представників ідей їхнього визнаного авторитету — письменника Донцова. «Вождем української нації та національної революції» називали Коновальця (у листівках, які, скоріше за все, надрукували до Трійці 1934-го)[214].

Молоді оунівці, заохочені своїми старшими колегами, здійснювали приголомшливі теракта, публічний розголос яких допомагав керівництву у вигнанні збирати кошти (поміж українців Північної Америки) на підтримку революційної діяльності. Оунівці подавали терор як засіб патріотичної боротьби проти окупантів, а відповідні судові процеси розглядали як майданчик для популяризації «українського питання». Щоправда, на конференції, яка відбулася у червні 1933-го в Берліні, Коновалець офіційно не схвалив пропозиції Бандери щодо застосування терору, але він і не намагався зупинити теракта, які здійснювали представники молодого покоління[215].

Масові арешти, які відбулися після вбивства Перацького у червні 1934 р., викликали хаос у лавах ОУН. Бандеру як голову Крайової екзекутиви змінив Осип Мащак (іл. 43), після арешту останнього (20 грудня 1934-го) цю посаду обійняв поміркованіший Лев Ребет (іл.44). Після взяття Бандери під варту Крайова екзекутива припинила вбивства й видовищні пропагандистські акції та зосередилася на зміцненні своїх волинських структур. Кількість українців, які долучалися до руху, зростала швидкими темпами. Незадовго до Другої світової ОУН нараховувала у своїх лавах 8-20 тис. осіб, не враховуючи кількох тисяч симпатиків[216].

Етнічне та політичне насильство

Спроби вбивства поляків, українців, євреїв та росіян, які здійснювали у міжвоєнний період члени УВО та ОУН, були не завжди результативними. Деяких із потенційних жертв, наприклад Юзефа Пілсудського, вважали засновниками чи важливими державними діячами «окупаційної держави». Інші, як-от Тадеуш Голувко, голова Департаменту зі східних питань Міністерства закордонних справ, і Генрик Юзевський, волинський воєвода, — були прихильниками польсько-українського примирення. Українці, серед яких були директор середньої школи Іван Бабій та журналіст і політичний діяч Сидір Твердохліб, часто не схвалювали дій ОУН і не гребували співпрацею з польською владою. Відразу після того, як Бандера став на чолі Крайової екзекутиви, оунівці вбили кількох членів своєї організації, серед яких були Яків Бачинський та Марія Ковалюк. Крім політичних вбивств, ОУН скоїла певну кількість вбивств під час збройних пограбувань банків, поштових відділень, поліцейських дільниць та приватних домогосподарств[217].

ОУН вважала терор інструментом пропаганди, який спроможний привернути міжнародну увагу як до становища українців у Польщі й радянській Україні, так і до їхньої «боротьби за незалежність». Теракта, під час яких убивали людей, були найпотужнішим способом привернути увагу громадськості. До переліку інших видів цієї діяльності належали підпали польських посівів та сільгоспбудівель, а також руйнування залізничних шляхів та ліній зв’язку. Велику кількість подібних акцій оуніувці та їхні молоді помічники влаштували у період з 12 липня по 24 вересня 1930р. У відповідь на масові українські теракта польська влада відреагувала контрзаходами: 16 вересня 1930-го розпочалась кампанія, евфемістично названа пацифікацією (умиротворенням, Pacyfikacja, пол.), яка тривала до 30 листопада 1930р. (іл.29). Для придушення терору ОУН польська влада залучила армію та поліцію. Тими днями значна кількість українців, яких звинувачували у підтримці ОУН, зазнала переслідувань, арештів та побиття; декого вбили. У той же час заборонили діяльність скаутської організації «Пласт» та припинили навчання у трьох українських гімназіях. Залишається нез’ясованим, з якою метою ОУН здійснювала підпал та саботаж: щоб спровокувати повстання? Чи щоб збурити криваву реакцію? Або недопустити перемовин між польськими й українськими політиками? Проте саме Pacyfikacja надала ОУН та іншим українським політичним організаціям підстави для подання до Ліги Націй скарг на дискримінаційну політику польського уряду. Неприйнятне ставлення польської влади до українців також привернуло увагу і деяких міжнародних газет[218].

Складно встановити, скільки людей вбили УВО та ОУН в період з 1921 по 1939 рр. Посилаючись на інформацію, яку надав Петро Мірчук, Олександр Мотиль підрахував, що у цей час УВО та ОУН намагалися вбити 63 людини: 36 українців, 25 поляків, одного росіянина та одного єврея. Варто зазначити, що Мірчук був членом ОУН (1939-го він керував референтурою пропаганди Крайової екзекутиви). У своїх численних повоєнних публікаціях він звеличував УВО, ОУН та УПА, виправдовуючи більшу частину їхніх злочинів. Логічно виглядає зауваження Мотиля, що фактична кількість людей, убитих УВО та ОУН, цілком могла бути більшою[219]. Максим Гон, фахівець з єврейсько-українських питань, довів, що припущення Мірчука про вбивство членами ОУН тільки одного єврея, було неправдивим[220]. Оцінки Мірчука можна легко заперечити, керуючись простою логікою здорового глузду, історичною літературою та архівними документами. Недостовірність його свідчень стає очевидною, коли згадати, що якраз у селах та невеликих містечках Східної Галичини та Волині, де вбивства скоювали не тільки з політичних, а й з економічних та інших причин, УВО та ОУН мали розгалужену мережу своїх представників. 1922 р. бойовики УВО спалили понад 2 200 польських ферм[221]. Тільки 1937р. ОУН вчинила 830 насильницьких дій проти польських громадян та їхньої власності. Служба безпеки Міністерства внутрішніх справ Польщі класифікувала ці злочини як: антипольські — 540, антиєврейські -242, антиукраїнські — 67, антикомуністичні — 17[222]. На жаль, це питання не досліджене повного мірою, і тому ми можемо тільки припустити, що в міжвоєнний період жертвами терористичної діляльності УВО та ОУН стали щонайменше кілька сотень людей.

Закордонні зв’язки та фінансування

Друку газет і журналів ОУН сприяли деякі країни, серед яких Німеччина та Литва. Ці ж країни надавали оунівцям паспорти та можливість навчатися на військових курсах. Різні студентські націоналістичні організації, що облаштувалися у Ґданському політехнічному університеті та інших вишах, підтримував і Німецький Фонд Олександра фон Гумбольдта. УВО та ОУН надавали шпигунські послуги Німеччині та Литві, перебуваючи у фактичній фінансовій залежності від цих країн. Німеччина та Литва підтримували українських націоналістів, бо ці країни претендували на частину територій Польщі та вважали її ворожою. Деякі політики УВО та ОУН, зокрема Осип Думін, висловлювались за співпрацю з СРСР. Однак, чи насправді радянська влада фінансувала УВО або ОУН, повної ясності немає. За даними польської розвідки, ОУН співпрацювала з британською секретною розвідкою. Відносини між УВО-ОУН і цими дружніми державами часто будувалися на співпраці між ОУН та конкретною установою (в Німеччині, наприклад, з абвером). Втім, у офіційних заявах ОУН відкидала звинувачення у співпраці з іншими країнами і стверджувала про свою фінансову та політичну незалежність. Додаткове фінансування ОУН також надавали українські емігранти, особливо ті, які проживали у Північній Америці. Наприклад, у 1928–1939 рр. дві українські організації (Українська асоціація ветеранів війни та Українська національна федерація) зібрали для бойового фонду УВО та визвольного фонду ОУН 40 тис. доларів СІНА. Іншим джерелом надходження коштів до ОУН були пограбування польських банків, поштових відділень та приватних осіб[223].

Однією із суттєвих причин співпраці ОУН з Німеччиною був політичний лад, встановлений Версальським договором після Першої світової. Німці втратили багато територій і планували змінити геополітич-ний порядок, запроваджений Союзниками. За підсумками війни українці опинилися ще в гіршому становищі, ніж Німеччина. Версальський договір залишив їх без держави, створивши передумови, за яких Німеччина перетворилася на найважливішого партнера. Двома подіями, які вплинули на співпрацю між ОУН з Німеччиною та Литвою, стали: німецько-польський Пакт про ненапад, підписаний 26 січня 1934-го, та вбивство міністра Перацького представниками ОУН 15 червня 1934-го (у день, коли міністр пропаганди Німеччини перебував у Варшаві з офіційним візитом). Микола Лебедь (іл. 82), підозрюваний у скоєнні вбивства Перацького, незабаром після події втік до Німеччини, але, незважаючи на дружні німецько-українські відносини, Лебедя екстрадували до Польщі (на прохання Юзефа Ліпського, польського посла в Берліні). Після підписання німецького-польського Пакту про ненапад німецькі політики обіцяли полякам не мати справ з ОУН. Проте у другій половині тридцятих років співпраця ОУН з абвером і литовськими політиками і надалі продовжилася[224].

Ще одним важливим партнером ОУН були Італія Муссоліні та організація хорватських усташів, заснована 1929 р. Подібно до ОУН, усташі зарекомендували себе як ультранаціоналістична терористична організація. Подібно до ОУН, усташі теж боролися за незалежну хорватську державу і намагалися перемогти «окупантів» та своїх етнічних і політичних ворогів. Наприкінці 1933 — на початку 1934-го у Берліні відбулася зустріч Павелича з Ярим та Лебедем, після якої ці оунівці відвідали табір усташів в Італії[225]. У межах співпраці між двома організаціями деякі оунівці (спільно з діячами руху усташів) проходили навчання в італійських парамілітарних таборах, які заснував та фінансував Муссоліні. В одному з таких таборів військові курси викладав Михайло Колодзінський, один із провідних діячів ОУН (іл.49). Саме там він розпочав роботу над «Воєнною доктриною українських націоналістів» — важливим документом ОУН, в якому він виклав своє бачення українського повстання. У цьому творі Колодзінський пропагував культ війни та подав свою версію українського імперіалізму, яка мала слугувати захисту «нашої власної раси» та розширенню українських територій[226]. Колодзінський запевняв, що на час національного повстання треба повністю «вимести» «польський елемент» із західноукраїнських земель. Він також заявляв, що «чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави»[227]. Стосунки, які на той час утвердилися між українськими та хорватськими революційними націоналістами, член ОУН Зиновій Книш (іл.4О) охарактеризував вкрай тепло: «Організація українських націоналістів стояла в добрих взаєминах з керівними колами революційної хорватської організації усташів. Ці зв’язки йшли вгорі, між обидвома Проводами, і затіснювалися на еміграції, поза межами Хорватії… Все ж таки, хорвати, а головно хорватьскі студенти, поважали ОУН, з довір’ям відносилися до її членів, уважаючи українських націоналістів за більш досвідчених у справах революційної боротьби, запрошували їх на свої дискусійні сходини й збори»[228].

Подальші контакти між Італією та українськими й хорватськими революційними націоналістами були ускладнені вбивством Перацького та вбивством (іл. 97–99) короля Югославії Олександра І та міністра закордонних справ Франції Луї Барту, які вчинили в Марселі 9 жовтня 1934 р. за ініціативи ВМРО. Під час суду у справі про вбивство Перацького з’ясувалося, що усташів, які мали відношення до марсельського вбивства, підтримував Муссоліні. Розкриття фактів співпраці Італії з ОУН та усташами поставило Муссоліні у скрутне становище. Ще більше ускладнило ситуацію те, що судові процеси у справах вбивств Олександра І і Перацького відбувалися одночасно[229]. Після оприлюднення фактів, пов’язаних з цими вбивствами, Муссоліні вирішив взяти під варту членів ОУН та усташів, які у цей час перебували у двох окремих місцях на Сицилії (через що оунівців утримували в комуні Торторичі аж до червня 1937-го).

Серед членів ОУН, яких підтримував Муссоліні, був і брат Степана Бандери Олександр: на початку 1933 р. він приїхав до Італії на навчання разом із трьома іншими українцями. Перший час Олександр жив у Римі на грантові кошти, які виділив уряд Італії. У Римі Олександр і два інші українські студенти почали вивчати політологію, а згодом приєдналися до лав італійської Gruppi universitari fascisti (GUF), встановивши таким чином контакт з італійською фашистською молоддю. У тому ж місті вони заснували українську студентську організацію «Зарево», завданням якої було ознайомлення українських студентів з націоналістичною політикою[230].

З часом ОУН набувала все більшої популярності серед українських емігрантів, особливо в другій половині тридцятих років. Двома іншими впливовими об’єднаннями українських емігрантів були: консервативна група (на чолі з гетьманом Скоропадським) та Українське національне об’єднання (УНО). Гетьманська група, що контролювала в Берліні Український науковий інститут (UWT), була однією з організацій, яка конкурувала з ОУН за право отримувати фінансування від німців (і в цьому контексті було важливим те, що ОУН, своєю чергою, контролювала українські студентські організації Німеччини, як-от «Зарево», «Основу» і «Січ»), У другій половині тридцятих років ОУН також встановила контроль над УНО і деякими іншими організаціями, що так само, як і ОУН, виявляли зацікавленість у співпраці з Німеччиною і розглядали український націоналізм як рух, що належить до родини європейських фашистських рухів[231]. Ці групи, як і ОУН, почали наголошувати, що український націоналізм є подібним до націонал-соціалістичних та інших фашистських чи націоналістичних рухів і держав, і зійшлися на тому, що для зміни геополітичного порядку в Європі їм доведеться стати до бою з комунізмом: «Майбутня українська держава буде державою, яка ґрунтуватиметься на фундаментальних засадах націонал-соціалізму. Українці використовують слово “націоналізм” у значенні “націонал-соціалізм” чи “фашизм”. Українці мають щирі стосунки з іншими сучасними націоналістичними державами та націями, тому що вони вбачають в них здорові сили, які стануть на боротьбу з більшовизмом»[232].

Українські студенти в Канаді, як і їхні європейські колеги, були переконані, що Гітлер, Муссоліні та Франко йдуть правильним політичним шляхом. Значна кількість українських ветеранів Першої світової, які проживали у Канаді та об’єдналися в Українську національну федерацію (УНФ), підтримала ОУН та її расові плани щодо України. Як і ОУН, вони вважали парламентську демократію обманом. 1933 р. українська канадська газета «Новий шлях», підконтрольна Українській асоціації ветеранів війни (УАВВ), порівнювала Коновальця з Гітлером та Муссоліні[233]. За словами Кароля Грюнберга та Болеслава Шпренгеля, Коновалець зустрічався з Гітлером ще 1933 р. Після цієї зустрічі лідер ОУН звернувся до українців із закликом підтримати фюрера, бо саме він «відчинить двері на схід»[234].

Ідеологія

Ідеологія, яку сповідували українські націоналісти, не тільки сприяла об’єднанню членів ОУН, а й дозволяла їм — у тих випадках, коли вони діяли злочинним та етнічно неприйнятним способом, — уникнути докорів сумління. Головним ідеологом радикальної гілки українського націоналізму був Дмитро Донцов, духовний батько ОУН, який, втім, ніколи формально не був її членом. Донцов, як і інші провідні ідеологи ОУН, серед яких Микола Сціборський, Євген Онацький, Володимир Марганець та Ярослав Оршан, вважали український націоналізм одним із європейських фашистських рухів. Ідеологія була для Донцова «світською релігією», яку задля збереження ефективності, не можна забруднювати чи піддавати сумнівам. За його словами, прихильники ідеології українського націоналізму мали «зберегти чистою власну ідеольоґію, ясну змістом і активну волею, та ще — незнаючу сумнівів віру. Коли сю ідеольоґію стратимо, найбільш героїчні зусилля нації пятнуватимуться тавром бандитизму. Коли її збережемо — здобудемо все»[235].

Лідери ОУН, що перебували у вигнанні, поважали Донцова та мали його за свого провідного ідеолога й інтелектуального наставника. Кілька разів вони пропонували йому очолити ідеологічну референтуру, але він так і не погодився. За умови приєднання до ОУН, він би наражався на додаткові ризики (польська влада могла заарештувати Донцова за належність до ОУН). Саме тому він не критикував поляків та II Річ Посполиту. Була ще одна причина, яка зупиняла Донцова від цього кроку: на його думку, представників старшого покоління ОУН варто триматися осторонь (вони не були «людьми нового типу», до створення якого він прагнув). Крім того, він симпатизував новому поколінню, спонукаючи його представників відкинути зв’язки з українськими традиціями й тодішніми політичними партіями та створити власний революційно-фашистський рух. Багато молодих українців покоління Бандери послухалося поради Донцова[236].

З власних ідеологічних міркувань, Донцов спростив та вульгаризував твори таких філософів, як Ніцше, Фіхте та Руссо. Його твори були незрозумілими широкому загалу, оскільки він писав їх з використанням філософських алюзій, але незважаючи на це вони все ж здобули популярність серед гімназистів та університетської молоді (іл.90). Члени ОВКУГ та СУНМ читали їх з ентузіазмом та рекомендували своїм одноліткам. У своїй ідеології Донцов прагнув повністю переглянути загальноприйняту систему моральних цінностей. Основні поняття його ідеології ґрунтувалися на романтизмі, догматизмі, фанатизмі та аморалізмі. Донцов запевняв, що будь-які вчинки, які допоможуть українцям створити українську державу, можна вважати моральними та справедливими. У такий спосіб він закликав молоде покоління відмовитися від «загальноприйнятої етики» та стати на шлях фанатизму, бо тільки за допомогою цієї властивості можливо змінити історію та створити державу. Нова система моралі Донцова була виразно проблематичною, тому що вона виправдовувала всі види злочинів та насильства, якщо їх скоювали на благо нації чи задля здобуття державності. Багато своїх ідей ідеолог бандерівського покоління запозичив з інших європейських крайніх правих та фашистських дискурсів, зокрема німецьких та італійських[237].

Донцов намагався відкинути поміркований націоналізм, концепція якого сформувалася під впливом Драгоманова, Грушевського та Франка. Цих мислителів він звинувачував у симпатіях до соціалізму, а також у тому, що вони надавали перевагу загальноприйнятій, а не національній моралі, залишаючись на поміркованих, раціональних позиціях, з чітким бажанням іти на компроміси. Він називав більш ранніх представників громадської думки «драгомановцями» і відзначав, що на їхнє мислення впливали соціалістичні дискурси XIX ст.[238] Донцов стверджував, що саме «драгомановці» відповідальні за відсутність держави та слабкість українського націоналізму[239]. Як і ідеологи ОУН, він також рішуче не підтримував демократію та лібералізм[240].

Донцов почав захоплюватися фашизмом ще наприкінці 1922 р. 1926-го він переклав українською мовою та опублікував розділи гітлерівської праці Mein Kampf. Для Донцова Гітлер був ідеалом фашистського лідера. Український ідеолог порівнював фюрера з Ісусом та зі святою Жанною д’Арк. Окрім екстремістського націоналізму та фашизму, Донцов також популяризував антисемітизм. Наприкінці тридцятих років він надав перевагу расистському виду антисемітизму, який був у ідейному арсеналі націонал-соціалістів Німецького рейху[241]. Нацистська Німеччина була для нього ідеальною фашистською державою, хоча про фашизм він дізнався від італійців. 1932-го Донцов переклав та надрукував книгу Муссоліні «Доктрина фашизму» (La Dottrina Del Fascismo)[242]^. 1934 p. біографія Муссоліні, написана Михайлом Островерхом, з’явилася у першому томі видання «Книгозбірня Вістника». Редактором цієї книги був Донцов. Того ж року часопис надрукував біографію Гітлера авторства Ростислава Ендика (іл.48). Обидві біографії написано у жанрі агіографії й за своєю суттю були крайньою правою пропагандою, та обидві розпочиналися з апологетичного вступу Донцова. У цих працях Муссоліні та Гітлера подано сучасними політиками, які ведуть та уособлюють рухи, що здатні забезпечити порядок та мир у Європі. Ці біографії познайомили українців з концепцією фашистського вождя, який керує з доброї волі нації та символізує саму націю. Крім того, «Вістник» надрукував праці інших нацистських ідеологів, зокрема Ґебельса та Розенберга[243]. Згідно з мемуарами Льва Ребета, голови Крайової екзекутиви ОУН у 1934–1938 рр., українська націоналістична молодь з ентузіазмом читала це видання (іл. 87), а її ідейні настрої багато в чому перетиналися з позицією цього часопису[244].

Український націоналізм міжвоєнного періоду Донцов вважав різновидом фашизму, і щоб інтегрувати цей рух до родини європейських фашистських рухів, він прагнув його радикалізувати та модифікувати. Спроби Донцова познайомити західноукраїнську молодь з цим новим політичним явищем мали певний успіх. 1934-го (у рік друку біографій Гітлера та Муссоліні у «Книгозбірні Вістника») Володимир Левинський (іл.46) відзначав: «Ах, як нині серед української студентської молоді поширений культ Муссоліні, Гітлера та інших фашистівських силачів! Скільки ж усяких Муссолінят і Гетлєрінят наплодилось у нас під впливом лектури Донцова!» (іл. 47)[245].

Багато українських студентів та школярів мріяли стати фюрером чи дуче. Серед українських націоналістів точилися дискусії стосовно двох фашистських лідерів, їхніх систем та держав. У багатьох з них Гітлер був популярнішою особою, ніж Муссоліні, оскільки їм імпонував його фундаментальний антисемітизм, антикомунізм, а також його стратегія захоплення влади. 1935 р. Ігор Вірлий писав, що Гітлер зачарував західних українців: «на своїх прапорах він виписав: Згинь, жиде! — бо жидівство являлося тим розносієм комуністичного зразка. Він бив у підстави, у підпори комунізму»[246]. Вчителька Софія Русова пригадувала, що відразу після вступу до скаутської організації «Пласт» (яка була «вся з націоналістів»), її онук почав захоплюватися націоналізмом, Муссоліні та Гітлером[247].

На ставлення Донцова до євреїв значною мірою вплинув виправ-дальний вирок у справі Самуїла Шварцбарда (людини, яка 25 травня 1926-го вбила в Парижі Симона Петлюру). Французький суд присяжних виправдав Шварцбарда, оскільки взяв до уваги, що вбивство було скоєне заради помсти за погроми, вчинені армією Петлюри[248]. Вирок дуже вплинув на українських націоналістів: саме після цього суду вони припинили приховувати свій антисемітизм. Донцов перетворився на одного з головних пропагандистів антисемітизму. Він атакував євреїв як із «расистських» мотивів, так і з політичних, ототожнюючи євреїв з СРСР, який він вважав головним «окупантом» української території та основним ворогом українців. Для Донцова євреї були винними з багатьох причин, але не так, як росіяни, — фактичні «окупанти» України. У відповідь на процес над Шварцбардом Донцов заявив, що російська та єврейська проблеми щільно переплетені, тому українці мають вирішити російську проблему, щоби потім мати змогу вирішити єврейську: «Се убійство є акт помсти агента російського імперіялізму над людиною, яка стала символом змагань нації проти її поневолення Росією. Справа не зміняється від того, що в данім випадку агентом російського імперіялізму виступив Жид. З стремліннєм жидівства грати неналежну йому ролю панів на Україні мусимо і — не вважаючи ні на що — будемо боротися… Ні одно правительство не взяло до себе на службу стільки Жидів, як то зробив московський Совнарком. Можна було завчасу передбачити, коли Росіяне, мов Пілати, умиють руки і скажуть пригнобленим націям: ”В усьому винен Жид“…Жиди винні, страшенно винні, як ті, що помагали закріпити на Україні російське панованнє, але — не “в усьому винен Жид“. В усьому винен російський імперіалізм. Лиш коли впаде Росія на Україні, зможемо ми й впорядкувати в себе жидівське питання так, як се лежатиме в інтересі українського народу»[249].

Донцовську характеристику євреїв схвалило молоде покоління оунівців; вони майже дослівно повторили її в постановах II Великого збору ОУН(б)[250]. 7 червня 1936р., у день пам’яті Симона Петлюри, оунівці розповсюджували листівки з закликом: «Увага! За нашого головного вождя Семена Петлюру ріж, бий усіх євреїв, геть з євреями з України, хай живе Українська держава»[251].

У тридцяті роки серед українських націоналістів набув особливої популярності модерний вид антисемітизму, у межах якого євреїв сприймали як расу, а не як релігійну групу. Антисемітизм такого штабу популяризувався, наприклад, у брошурі «Жидівська проблема в Україні», авторства члена ОУН та ідеолога Володимира Марганця, який тоді перебував під враженням від Нюрнберзьких законів 1935р. На відміну від Донцова, який звертав увагу на те, що євреї були поплічниками російських імперіалістів та силами, на які спирався СРСР, Марганець покладався на антисемітський дискурс націонал-соціалістів Німеччини. Як і нацисти, він вважав «єврейську проблему» расовою і, подібно до нацистів, запевняв, що українська нація стала жертвою євреїв. Для Марганця «єврейська проблема» в Україні була складнішою, ніж в інших європейських країнах, бо в Україні було більше євреїв, ніж будь-де у Європі. Особливо проблематичними були міста, де євреї посідали панівне становище (карта № 9). Марганець запевняв, що треба «очистити» ці міста від євреїв і, таким чином, вирішити «життєву проблему [української] нації». Першим кроком до вирішення «єврейської проблеми» мала бути їх ізоляція від українців. Марганець переконував, що інакше євреї зіпсують психологію та кров української раси та забруднять українську націю. Тому будь-яке тісне співіснування з євреями було небажаним. Щоб припинити взаємозв’язок між двома «расами», євреї, за його словами, повинні ходити у власні школи, мати власні газета, ресторани, кафе, театри, борделі та кабаре, їм має бути заборонено використання українських еквівалентів. Змішані шлюби між євреями та українцями треба заборонити, як у Німеччині[252].

Антисемітських аспектів ідеології українського націоналізму ОУН неухильно дотримувалася і у своїй практиці. 1935-го оунівці провели акцію, під час якої розбили вікна єврейських будинків Станіславівського воєводства (зокрема у Жидачівському, Калуському та Стрийському повітах та ін.)[253]. У червні 1936р. оунівці Костопільського повіту, що на Волині, дійшли висновку, що «євреї шкодять українській нації». Невдовзі після цього тамтешні оунівці підпалили кілька єврейських будинків. У результаті цього підпалу близько ста єврейських родин залишилися без даху над головою[254].

Серед українців, які мешкали у II Речі Посполитій, не тільки українські націоналісти були одержимі «єврейським більшовизмом». Цей антисемітський стереотип був поширений і серед так званих українських демократичних партій. Восени 1936-го УНДО проголосило, що «Жиди є найревнішими і майже виключними пропагаторами комунізму…»[255] Хоча у тридцятих роках антисемітизм був поширеним явищем, західні українці заперечували це та висміювали той факт, що хтось вважає їх антисемітами (іл.45).

Антисемітизм якраз і був однією із тих складових, завдяки якій оунівці симпатизували фашизму. Член ОУН Євген Ляхович, який перебував у США з метою просування інтересів УВО та ОУН, прибув до Лондона, де намагався зустрітися з сером Освальдом Мослі, провідним британським фашистським політиком. Натомість йому вдалося зустрітися лише із заступником Мослі — начальником відділу пропаганди, якому

Ляхович пояснив характер українського антисемітизму такими словами: «Антисемітизм — це ірраціональна та невиправдана ненависть… Ми [ОУН] боремося з євреями, тому що вони завжди заподіювали нам шкоду». Його співрозмовник погодився з ним, візначивши, що у Великій Британії ситуація подібна[256].

Микола Сціборський, провідний член та ідеолог ОУН, 1935р. написав трактат «Націократія», у якому возвеличував фашизм та диктатуру і засуджував демократію, соціалізм й комунізм. Сціборський надав опис політичної системи, яку назвав націократією — «диктатурою нації», і запропонував, щоб вона стала політичною системою держави, яку ОУН створить під час національної революції. Сам Сціборський не міг визначитися: чи була націократія фашистською, чи ні. З одного боку, він запевняв, що «українська держава не буде ні фашистською, ні націонал-соціалістичною», що український націоналізм — унікальний та незалежний рух, і що тільки вороги звинувачують українських націоналістів у тому, що вони фашисти. Однак, з другого боку, він говорив, що «власне фашизм — це, насамперед, націоналізм: любов до своєї батьківщини, патріотичні почуття (можливо, аж до самопожертви) і культ самовідданого фанатизму». Важливішим за нерішучість та двозначність Сціборського є той факт, що його націократію було змодельовано за фашистськими патернами. Відповідно до націократії, українською державою має правити «Вождь Нації» — найкращий із величних синів, що силою беззаперечного довір’я нації та правом своїх виняткових властивостей триматиме в своїх руках державну владу[257].

Відомо, що після вторгнення Німеччини до Польщі (1 вересня 1939р.) Мельник попросив Сціборського написати Конституцію української держави. Згідно з проектом Конституції Сціборського, офіційною політичною системою української держави мала стати націократія. Українська держава, на його погляд, має спиратися на тоталітарну диктатуру нації, націоналістичний та расовий характер якої гарантуватиме права тільки етнічним українцям. Крім ОУН, усі політичні групи, партії та інші організації буде заборонено. Як і в націократії, лідером ОУН стане «Голова Держави — Вождь Нації», чий термін повноважень буде необмеженим, а всі аспекти політичного, соціального та культурного життя контролюватиме ОУН — єдина законна партія та організація[258].

Згідно з оунівською концепцією фашизму, націю представлятиме лідер (Вождь чи Провідник) і йому ж, голові ОУН, її буде підпорядковано. Це був абсолютно такий самий авторитет вождя, який нацисти називали принципом фюрерства. У колах ОУН принцип фюрерства офіційно затвердили на II Великому зборі ОУН, що відбувся в Римі 27 серпня 1939 р. Ця ідея вже з’являлася раніше, зокрема в «Націократії» (1935р.) та у виступах оунівців під час Варшавського та Львівського судових процесів[259].

У тридцятих роках, коли фашизм набував дедалі більшої популярності серед українських націоналістів, ОУН була його головним, але не єдиним пропагандистом. Серед симпатиків фашизму на той час були дві інші важливі постаті — це Дмитро Палієв, засновник Фронту національної єдності (ФНЄ) та газети «Новий час», й українофіл Вільгельм фон Габсбург[260]. У той же час у Перемишлі група молодих людей створила Товариство фашизмознавства. У листі до Донцова засновники цієї організації заявляли, що «фашизм — це універсальне явище, тому що це не політична доктрина, а цілий світогляд непорушних принципів, заснованих на релігії та моралі». Вони просили Донцова долучитися до створення їхнього журналу (зокрема, керувати його виданням). Молоді люди завершили свій лист таким твердженням: «Фашизм як світогляд повністю відповідає історичним традиціям та сучасним українським ідеологічним течіям, ініціатором та пропагандистом яких є доктор Дмитро Донцов»[261].

В українському контексті з ідеєю самостійності був тісно пов’язаний і расизм. Расистські мислителі запевняли, що Україна має стати незалежною державою, тому що вона заселена певною расою і, щоб розвивати всі властивості цієї раси, вона потребує національної держави. Расизм ОУН сягає корінням до заклику Міхновського «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами», який члени ОУН сприймали буквально[262]. Ще одним відомим українським інтелектуалом, який пропагував расизм та євгеніку в українському націоналістичному дискурсі, був український географ Степан Рудницький (1887–1937), який разом із Грушевським працював над питаннями походження української нації. Історичну теорію Грушевського він доповнив істотним географічним компонентом — зокрема, він визначив «природну територію», або «життєвий простір» (Lebensraum, нім.) українського народу[263]. У своїй книзі «Україна: земля і її народ», надрукованій 1916р., Рудницький запевняв, що «упродовж тисячі двохсот років українська раса проживала в цьому регіоні та змогла не тільки зберегти свої кордони, а й після великих втрат поновити та навіть вийти за їхні межі»[264]. Він охарактеризував українську «расу» як людей, що мають «високий зріст, довгі ноги та широкі плечі, зглядно короткі руки, округлу голову з довгим рум’яним лицем та високим чолом, широкими вилицями, простим носом, дрібними чашинами вух, темною краскою волосся й очей»[265]. Однією з вагомих причин такої расистської характеристики було бажання провести чітку межу між українцями, з одного боку, та поляками й росіянами — з другого.

Рудницький заявляв, що «…українці мають дуже мало расової подібності з росіянами та поляками, натомість сі два сусідні народи дуже подібні між собою»[266]. Для нього незалежна нація означала незалежну расу, яку він визначав так: «се велика громада людей, що мають подібну між собою й відмінну від інших народів будову тіла…»[267]. Крім того, він високо оцінив євгеніку та запевнив, що «з одної сторони, треба уможливити якнайбільший скількости здорових і расово повновартих осібняків народу, щоби дружилися і множилися, з другої сторони, треба не допускати, щоби це робили також хворі й расово меншевартні осібняки»[268]. Расистське мислення Рудницького дуже вплинуло на ідеологію ОУН та політику геноциду УПА.

Член ОУН Микола Суховерський, який жив у ту пору в Чернівцях (на Буковині) — місті, населення якого складали євреї, німці, поляки, румуни, українці та інші, - згадував у своїх мемуарах: «У ”3апороже” (студентському братстві) було рішення, що член не смів одружуватися з чужинкою — неукраїнкою. Цю постанову зробили під впливом декалогу Миколи Міхновського… Треба визнати, що українці, які одружувалися з румунками, звичайно переставали бути добрими українцями, а їхні діти вже цілком належали до румунського кола… Я обстоював дві справи: 1 — якщо ми хочемо затримати наш розпорядок, то не потрібно запрошувати чужинок на вечорниці і на курси танців; 2-ми повинні запрошувати українських дівчат навіть із селянських домів…»[269].

В українському національному дискурсі XIX ст. мав підтримку і соціалізм, але після Першої світової низка українських мислителів піддала його осуду. Одним із найактивніших критиків соціалізму був Донцов, який до війни дотримувався марксистських поглядів. Він затаврував соціалізм як різновид комунізму, що асоціювався з СРСР. Таким чином український націоналізм віддалився від соціалізму та змістився у бік крайнього націоналізму й фашизму[270]. У той самий час євреїв усе частіше почали називати агентами комунізму. У липні 1936 року у м. Сколе оунівці та інші націоналісти влаштували на честь Січових стрільців комемораційний захід. Один із учасників події, Петро Мірчук, згадував, що цьому дійству намагалися заважати комуністи, тому націоналісти вбили двох з них, одного з яких Мірчук назвав «безсоромним єврейсько-комуністичним фотографом». Також у багатьох будинках, де жили комуністи, націоналісти розбили вікна. Мірчук вважав ці дії законними методами поводження з комуністами та євреями[271].

Вороже ставлення до комунізму не заважало українським націоналістам використовувати комуністичні символи із власною метою та надавати націоналістичного змісту таким комуністичним святам, як 1 травня. Ефект був неочікуваним. Націоналістичні елементи не тільки не вивели з ужитку комуністичних елементів, а навпаки, міксувалися з ними. По суті, ці нові образи нагадували німецьку націонал-соціалістичну естетику[272].

Спроба інтегрувати Першотравень в український націоналістичний ужиток також продемонструвала, що українські націоналісти, так само як націонал-соціалісти й італійські фашисти, намагались залучити до свого руху робітників. Оскільки Галичина була переважно аграрним регіоном, а українці здебільшого мешкали та працювали в сільській місцевості та були селянами (рідше — фермерами), не дивно, що ОУН не приділяла так багато уваги «робітничим масам», як це робили німецькі націонал-соціалісти чи італійські фашисти. Для українських націоналістів логічнішим було зосередитися на сільському населенні, наголошуючи на фольклорних і народних мотивах. Цей підхід не дуже відрізнявся від програм інших центрально- і східноєвропейських фашистських течій, як-от: «Залізна гвардія» в Румунії, партія Глінки у Словаччині, партія «Стрілохрест» в Угорщині та усташі в Хорватії[273].

Ще одним важливим елементом ідеології українського націоналізму була релігія, хоча відносини між ГКЦ та ОУН завжди були складними. Українські націоналісти, як і ГКЦ, завжди були спрямовані проти матеріалізму та комунізму. Більшість оунівців Галичини були греко-католиками. Багато хто з лідерів ОУН, зокрема Бандера, Ленкавський (іл.28), Стецько та Матвієйко, були синами греко-католицьких священиків. 1931р. Андрій Шептицький, предстоятель ГКЦ, який для українців був моральним авторитетом, заснував Український католицький союз (УКС), що співпрацював з українськими націоналістами. Того ж року УКС заснував Католицьку акцію української молоді (КАУМ), яку очолив Андрій Мельник, управитель маєтку Шептицького. Офіційною ідеологією КАУМ став «Християнський націоналізм»[274]. Український націоналізм та ГКЦ мали спільних ворогів — комунізм та СРСР. Греко-католицькі священики, як і націоналісти, часто демонізували комунізм. М. Чернега, наприклад, називав комунізм «червоним демоном»[275].

Шептицький, загалом і в цілому, підтримував український націоналізм, але він скептично ставився до радикалізації молодого покоління, яке звинувачувало своїх батьків у тому, що вони не змогли створити української держави. 1932 р. у пастирському посланні до української молоді, він засудив «насилля та сліпий терор», відхід від традицій, поспішність, радикалізацію українського патріотизму та захоплення фашизмом[276].

Важливим питанням, яке у міжвоєнний період розділяло ГКЦ й українських націоналістів, було питання лояльності до польської держави. Зокрема, ГКЦ брала участь у фестивалі «Молодь заради Христа», продемонструвавши свою прихильність до II Речі Посполитої, у той час, як ОУН від цього заходу дистанціювалася[277]. Іншою проблемою був конфлікт між релігійними та націоналістичними пріоритетами. Греко-католицькі священнослужителі вважали Бога найважливішою цінністю, а українські націоналісти, відповідно, націю[278]. Але на практиці українські націоналісти охоче використовували релігійні символи та естетику, сакралізуючи таким чином свої політичні цінності, героїку та мету. До того ж ідеологія українського націоналізму та греко-католицька релігійність були найважливішими складовими галицької української ідентичності. Це можна побачити на прикладі брошури «Націоналізм і католицизм» Миколи Конрада, професора Богословської академії Львівського університету, що вийшла друком в УКУ (1934р.): «Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми: релігійний і націоналістичний: католицьке “вірую” і націоналістичне “хочу”, гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоби розбудили наші зів’ялі серця — а повстане нова ера віри, любови й сили, національної могутньої єдності й одного непоборного фронту»[279].

Для формування основ своєї ідеологічної орієнтації молоде покоління ОУН використовувало релігійні моделі. 1929 р. Степан Ленкавський (лідер СУНМ, член ОУН та близький товариш Бандери) склав «Десять заповідей українського націоналіста», також знаних як «Декалог українського націоналіста» чи «Декалог ОУН». У Декалозі Ленкавського межі між ідеологією та релігією розмивалися, але по суті можна сказати, що у цьому тексті релігійна мораль підривалися ідеологічною аморальністю (через появу «нової релігії, релігії українського націоналізму»)[280].

Хоч і не кожен молодий член ОУН був, як Бандера, з родини священика, молодь Галичини зростала у суспільстві, для представників якого релігія була беззаперечною системою цінностей. У таких умовах релігія була ефективним засобом, за допомогою якого формувались основи та структури ідеології. Надалі стирання межі між релігією та націоналізмом (фактично — послаблення релігійних основ ідеологією) було дієвим способом змінити мораль цілої релігійної групи. У першому варіанті сьомої заповіді Декалога Ленкавського йшлося: «Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи». Пізніше слова «найбільший злочин» замінили словами «найнебезпечнішого чину»[281]. Першу заповідь Декалога «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї» запозичено із «Самостійної України» Міхновського, в якій він писав: «або ми переможемо у битві, або помремо». У системі цінностей Декалога Ленкавського життя українських націоналістів та їхніх «ворогів» не мало жодної ваги. Убивство в ім’я нації чи з «вірної причини» було бажаним та моральним вчинком[282].

Іншими списками правил та принципів, які сприймалися доповненням до Декалогу, стали також «12 прикмет характеру українського націоналіста» та «44 правила життя українського націоналіста». В «12 прикметах…» перелічені такі якості українського націоналіста, як «чесний», «відважний» та «обережний, це значить, що він завжди суворо придержується усіх засад конспірації». «44 правила…» Зенон Коссак написав у в’язниці. У правилі № 14 автор звертається до совісті читача: «Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю цілої Нації». У правилі № 40 Коссак підсилив свою націоналістичну аргументацію расизмом: «Ціни високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини створи кивот [ковчег] чистоти раси і Нації»[283].

Ще однією важливою рисою української націоналістичної ідеології був культ війни та смерті, а також переконання у тому, що політичні проблеми можуть і повинні вирішуватися війною. Українські націоналісти вважали, що не створивши держави після Першої світової, їм, по-перше, нічого втрачати, по-друге, є за що боротися. Кожного члена ОУН, убитого «ворогами» чи «окупантами», вважатимуть мучеником та згодом він стане національним героєм. Убивство ворогів має стати вчинком доблесним, правильним та героїчним, бо його вчинено заради визволення України. Основні функції культу війни та смерті полягали у тому, щоб інтегрувати насильство у повсякденне життя та позбавити людину страху смерті, який переслідує її під час здійснення вбивства чи грабунку. Пісня «Марш бойовиків» ілюструє ставлення ОУН до війни, смерті та героїзму й до болю «по втраті України»:

Пропагандисти та ідеологи УВО й ОУН, серед яких і Степан Бандера, часто інструменталізували та сакралізували імена загиблих націоналістів, щоб викликати у своїх соратників почуття помсти та позбавити їх страху самопожертви. Така інструменталізація імен загиблих бійців є типовою для багатьох фундаменталістських та фанатичних рухів[285]. Першою націоналісткою, яка згодом стала відомою мученицею та героїнею, була Ольга Басараб з УВО. Вночі 12 лютого 1924-го вона повісилась у камері в’язниці (за іншими даними — померла через знущання на допитах). Згідно з українським героїчним наративом, вона вбила себе, побоюючись, що під тортурами її змусять розкрити оргсекрети. Звичайно, героїчний наратив не згадує, що раніше Басараб виконувала шпигунські завдання за дорученням абвера[286]. Річницям загибелі Бесараб регулярно приділяли увагу «Сурма» та «Розбудова нації» (офіційні періодичні видання УВО, а пізніше — ОУН), прославляючи у віршах та прозі її героїзм і пожертву життям (іл. 52)[287]. Культ Басараб, як і культи інших загиблих націоналістів, не обмежувався пропагандою ОУН. На честь Басараб влаштовували церковні служби, які відвідували чимало людей. Гасла з її іменем («Слава українській революції! Геть польську окупацію! Слава Басараб!») можна було побачити і в публічних місцях[288].

Найвідомішими мучениками у міжвоєнний період стали Василь Білас та Дмитро Данилишин, які 30 листопада 1932р. (разом із десятьма іншими членами ОУН) здійснили спробу пограбування поштового відділення в м. Грудек-Ягеллонський (зараз — м. Городок Львівської обл.). Під час цієї операції оунівці (іл.274) поранили вісьмох осіб, одна з яких померла від ран. Також поранили п’ятьох грабіжників, а ще двох — Юрія Березинського та Володимира Старика (іл. 31) — помилково застрелили інші оунівці. Данилишин та Білас втекли з місця події. Тікаючи, Данилишин застрелив поліцейського, який вимагав показати документи. Поліція поширила чутки, що нападники, які нібито пограбували український кооператив та вбили його управителя, були поляками. Українські селяни, які затримали Біласа та Данилишина, тривалий час відмовлялися вірити, що ті є українцями[289]. Зрештою, обох грабіжників заарештували. З 17 по 21 грудня 1932 р. відбувся швидкий судовий розгляд (іл.37), під час якого Білас та Данилишин також зізналися, що 29 серпня 1931р. вони вбили політика Тадеуша Голувко. Молодих українців (Біласу — 21 рік, а Данилишину — 25 років) засудили до страти, що розлютило багатьох українців II Речі Посполитої. У день страти Біласа та Данилишина, 22 грудня 1932р., у Львові та багатьох інших місцях лунали церковні дзвони. Цей передзвін організувала пропагандистська референтура ОУН, на чолі якої вже стояв Бандера. Наступними днями на честь двох молодих українців відбулися панахиди, а ОУН оголосила за загиблими тримісячну жалобу. Священиків, які не погоджувалися правити на честь Біласа та Данилишина, примушували до цього силою та погрозами. На багаточисленних листівках та плакатах ОУН Біласа й Данилишина називали мучениками та героями, які загинули за Україну (іл. 22)[290].

Остання примітна особливість ідеології ОУН, яку тут варто згадати, це спіритизм. 16 лютого 1933 р. група членів ОУН організувала в м. Трускавець спіритичний сеанс, під час якого, з їхніх слів, вдалося поспілкуватися з духом українського поета Тараса Шевченка. Імовірно, вони запитали у духа, коли Україна стане вільною. Зміст відповіді був такий: це станеться за п’ять років, але тільки за умови, якщо всі українці й далі боротимуться за незалежність. Ця новина швидко поширилась серед оунівців та інших представників націонал-патріотичних організацій. 5 травня 1933 р. українські націоналісти організували великі збори, присвячені українському національному поетові, на яких закликали якомога більшу кількість людей і далі вести свою боротьбу[291].

Висновок

Упродовж століть Україна перебувала під впливом різних культур, релігій та політичних рухів, що і обумовило різнорідний характер тих територій, які на початку XX ст. пов’язували із цією назвою. У Габсбурзькій імперії українці жили разом з такими етнічними групами, як поляки, євреї та румуни, а в Російській імперії — з росіянами, євреями та поляками. Український національний рух, який виник у Східній Галичині, охоплював менші верстви населення, ніж, наприклад, польський або російський у відповідних країнах. У своїх зусиллях створити власну державу українці зазнали поразки, і в міжвоєнний період вони знову опинилися на різних територіях — у радянській Україні, Польщі, Румунії та Чехословаччині. 1920 р. група українських ветеранів заснувала УВО, яке перетворилося на терористичну організацію без особливого політичного значення. Ситуація змінилася тільки за десять років по тому, коли на сцену вийшла ОУН. Цій організації вдалося залучити до своїх лав молодь та стати масовим націоналістичним рухом, подібним до усташів, глінківців та «Залізної гвардії». Члени ОУН жили у Польщі та у вигнанні й ніяк не впливали на політичну ситуацію в радянській Україні. Хоча ОУН підкреслювала свою національну, патріотичну та ідеалістичну природу, це був типовий центрально- та східноєвропейський фашистський рух. ОУН мала на меті захоплення влади на українських територіях та утворення держави з фашистською диктатурою.

ОУН складалася з двох поколінь: представники старшого народилися близько 1890-го, молодшого — близько 1910-го. Представники старшого покоління, що жили на той час у вигнанні, створили УВО. Молоде покоління, яке контролювало Крайову екзекутиву ОУН і було підпорядкованим керівництву у вигнанні, показало себе радикальнішим, ніж старше — особливо після того, як Бандера став Крайовим Провідником ОУН. Обидва покоління захоплювалися фашизмом та відчули на собі його вплив. Ідеологія ОУН об’єднала в собі ультранаціоналізм, расизм, містику, антисемітизм, культ війни та насильство, антикомунізм, а також ворожість до демократії, комунізму та соціалізму. Молоде покоління сформувалося під впливом ідей Дмитра Донцова, який до Першої світової був марксистом, а після війни запевняв, що український націоналізм є одним із різновидів європейського фашизму. Однак він рекомендував українцям уникати використання терміну «фашизм», щоб їх не сприймали як частину відомого міжнародного руху. Демократичні українські партії II Речі Посполитої, зокрема УНДО, на той час були досить слабкими, а політична ситуація складалася не на їхню користь.