Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

24 серпня 1991р. під час розпаду СРСР Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, а 1 грудня 1991 р. 90, 3 % громадян республіки підтримало таке рішення на референдумі. Розпад СРСР відбувся внаслідок перебудови, яку реалізовували під керівництвом Михайла Горбачова, і революційних процесів, які після 1989 р. охопили держави-сателіти СРСР: Польщу, Угорщину, НДР, Чехословаччину та Болгарію. У ширшій перспективі розпад радянської імперії був наслідком діяльності таких дисидентських рухів, як «Солідарність» — у Польщі, «Хартія-77» — у Чехословаччині, «Шістдесятники» — у низці республік СРСР та «Рух» — в Україні. Внесок у розпад СРСР крайніх правих емігрантських організацій (ОУН, LAF, усташів, «Залізної гвардії» та «Партії Глінки»), багато з яких у роки «холодної війни» входили до складу АБН, був маргінальним. Проте наприкінці вісімдесятих років розпочався процес повернення ОУН і УПА на соціальну арену України — цього разу як ікон антирадянського руху. З невтомним завзяттям дисиденти-націоналісти й політики правого крила взялися просувати діячів ОУН і партизанів УПА, які зазнали поразки, подаючи їх виключно як представників руху опору — останніх повоєнних борців із «червоним дияволом». Водночас усі негативні аспекти, пов’язані з діяльністю цього руху, залишалися за межами цього нового дискурсу.

За кілька років до офіційного проголошення незалежності у західних областях країни з’явилися ознаки відродження культу Бандери. Культ адаптувався до нових культурних і соціально-політичних обставин та існує в Україні й дотепер. Первісно поширення культу обмежувалося колом української діаспори та західних областей країни, але згодом вшановувати Провідника — як символа українського націоналізму та мученика, який загинув за Україну, — розпочали і крайні праві групи центральних і південно-східних регіонів країни. Крім політиків і праворадикальних діячів, важлива роль у модернізації та поширенні культу належить істори-кам-націоналістам. їхні праці не тільки легітимізували політичний порядок денний крайніх правих діячів, а й сприяли стиранню межі між історією та політикою.

Відродження культу Бандери в пострадянській Україні продемонструвало, що культ фашистського (або авторитарного) лідера не є якимось реліктом чи ізольованим явищем, характерним тільки для німецьких неонацистів, італійських неофашистів чи інших крайніх правих груп, що пропагують расизм і ненависть. Ідея культу захопила та ввела в оману більшу частину суспільства, навіть критично налаштованих, розсудливих і раціональних інтелектуалів. У пострадянській Україні культ Бандери набув набагато різноманітніших форм, ніж це було у діаспорі в роки «холодної війни». Його популяризації сприяла низка чинників, а саме: діяльність політиків, видання історичних праць, статей і романів, діяльність музеїв, випуск фільмів і поштових марок, установлення пам’ятників, перейменування вулиць, політичні заходи, музичні фестивалі, брендування пабів та харчових продуктів, ток-шоу тощо. Щоби зрозуміти особливості цього культу й розкрити мотиви та політичну повістку його творців і пропагандистів, ми проаналізуємо кілька його форм, застосовуючи метод «насиченого опису» (thick description, англ.).

Протиборчі пропагандистські дискурси

У 1989–1991 рр. на мешканців Західної України впливала усталена радянська пропаганда, але від цього часу поновилася й експансія пропаганди націоналістичної. Радянська влада цілеспрямовано дискредитувала ОУН та УПА аж до самого кінця існування СРСР. Наприкінці вісімдесятих років у радянській українській пресі дедалі частіше почали з’являтися матеріали про українських націоналістів, у яких, загалом, продовжували звеличувати героїзм радянських людей і нагадували читачам про злочини ОУН-УПА. Як і донедавна, у цих статтях радянська влада називала оунівців та партизанів УПА зрадниками, ворогами українського народу або «українськими буржуазними націоналістами», водночас радянським героям, загиблим від рук ОУН-УПА, і далі зводили пам’ятники. Так, 14 лютого 1988р. в с. Риків Турківського р-ну відкрили пам’ятник Федорові Уланову, який очолював підрозділ МДБ. 16 лютого 1945р., під час бойової операції та спроби захопити в полон ватажка бандерівців «Романа», Уланов потрапив у полон, а його напарник Сергій Зуєв зостраху застрелився на місці, щоб не йти до рук бандерівців. У статті, присвяченій цій події, автор відзначив, що Уланов після декількох годин тортур промовив востаннє: «Будьте прокляты, изверги! Да здравствует коммунизм!»[2150]. Журналіст газети «Львівська правда» Микола Романченко назвав Уланова справжнім радянським мучеником.

До останніх днів радянської влади члени ОУН поставали перед судом. Основна мета таких процесів полягала в тому, щоб нагадати населенню, що члени ОУН і УПА скоювали жахливі злочини та не заслуговують реабілітації або почесті. До того ж у багатьох судових процесах звинувачені зізнавалися у своїх злочинах і визнавали себе винними. Так, у серпні 1987 р. відбувся суд над Р.Дідухом. Під час судового розгляду обвинувачений зізнався, що він вступив до ОУН 1941р. (його завербував Іван Стеців, від якого згодом він і отримував накази вбивати радянських діячів). На суді Дідух зізнався в тому, що катував двох дівчат, убив одного хлопця та 21 польську родину (одну з яких спалив), а також співпрацював з німецькою поліцією. Суд засудив Дідуха до смерті й зажадав екстрадиції Стеціва з Канади[2151].

Радянська пропаганда називала Бандеру одним з головних символів українського націоналізму та зробила його центральною фігурою радянських антинаціоналістичних пропагандистських кампаній пізньо-радянського періоду. У серпні 1989р. та в жовтні-грудні 1990р. радянські українські газети опублікували як мінімум три серії статей про Провідника. Першу серію надрукували в газеті «Правда України» під назвою «Бандерівщина». Автори В.Заречний та О.Ластовець відзначали, що політика демократизації та гласності сприяє зростанню уваги до питань національної ідентичності, а це, у свою чергу, призводить до «реабілітації кривавої бандерівщини». Вони стверджували, що написали статтю, тому що деякі українці почали звинувачувати компартію та радянську владу в тому, що в роки війни ті не пішли на компроміс з ОУН-УПА, який, можливо, допоміг би уникнути «братовбивчого» протистояння. Історію ОУН та УПА автори викладали типовим радянським способом — викривали злочинну природу націоналістів, звеличували радянську владу й заперечували або применшували радянські злочини[2152]. У жовтні 1989 р. ця сама газета опублікувала статтю «Криваві сліди бандерівців», у якій

А. Горбань знову повернувся до теми вбивства Галана[2153].

Другу серію статей («Бандера: прапор чи банда») надрукували в жовтні 1990 р. у газеті «Радянська Україна» (автор — український радянський історик Віталій Масловський)[2154]. Дата публікації наштовхує на думку, що, як і в діаспорі, у радянській Україні на особистість Бандери більшою мірою звертали увагу ближче до річниці його загибелі — 15 жовтня. Масловський відзначав захоплення Бандерою в Західній Україні та ставив питання, від якого слова походить прізвище Бандера — від іспанського («прапор») чи від українського («банда»). Масловський був одним із провідних радянських експертів з ОУН-УПА. Він вивчав предмет протягом декількох років і був знайомий з багатьма важливими архівними документами, завдяки чому в його статті знайшлося місце для цінної інформації, зокрема про фашистський салют, який було запроваджено на II Великому зборі ОУН у березні-квітні 1941р., та про подробиці вбивства членів ОУН(м) членами ОУН(б)[2155]. Утім, Масловський, як це характерно для радянських істориків, применшував, не згадував або заперечував радянські злочини й тоталітарний характер радянської влади. Ба більше, намагаючись посилити ненависть до ОУН(б), він використовував образливу термінологію та уводив у вжиток недостовірну інформацію. Приміром, він назвав батальйон «Нахтігаль» дивізією СС, а не підрозділом абвера[2156]. Однак, на відміну від ранніх радянських істориків, він не заперечував, що Бандеру вбив агент КДБ Сташинський[2157].

В. Довгань, автор третьої серії антибандерівських статей, почав з констатації, що сьогодні в Україні «деструктивные националистические элементы всячески раздувают» культ Бандери: «Отдельные печатные издания, особенно в Галичине… популяризируют его жизненный путь, перепечатывают его статьи и высказывания. Модными становятся портреты и значки с его изображением. В июле этого года в Дрогобыче во время митинга с участием бывших бандитов из УПА, был заложен камень на месте будущего памятника Бандере. А 14 октября [1990 г.] в прикарпатском селе Угрынив такой памятник уже открыт. Его именем также названы улицы в некоторых городах и поселках Галичины. На многочисленных митингах, прежде всего, во Львове и Ивано-Франковске, звучит “Слава!” в честь Бандеры, звучат призывы к молодежи идти начертанным им путем…

Кем же в действительности был Степан Бандера и бандеровцы, принявшие имя своего провидника (руководителя)?

Что представляла собою бандеровщина, которая более 10 лет, как страшный призрак, довлела над западноукраинским краем?»[2158]

Довгань, як і Масловський, був обізнаний з багатьма важливими документами, зокрема «Боротьбою й діяльністю», та подробицями біографії Бандери. Він нагадав читачам про співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною та про етнічне насильство часів війни, але уникав усіх фактів, пов’язаних з радянським насильством і терором. Він також приписував українським націоналістам низку злочинів, яких вони не скоювали, приміром убивство польських професорів, нібито вчинене українським батальйоном «Нахтігаль». У своїй статті Довгань також порушив питання співпраці Бандери із західними спецслужбами та десантування членів 34 ОУН на територію радянської України. Довгань наводив аргументи на користь того, що залишається відкритим питання про Сташинського та його ролі в убивстві Бандери, хоча на той час низка видань уже надрукувала переконливі матеріали на цю тему (див. «Мегаполіс-Експрес» від 31 травня 1990 р. та «За вільну Україну» від 9 серпня 1990 р.). Він заявляв, що Бандеру міг убити як Сташинський, так і Оберлендер[2159].

У квітні 1990 р. «Правда України» надрукувала репортаж про мітинги у Волинській області, під час яких «львівські емісари» називали Бандеру «великим сином українського народу», що, як і наступний приклад, варто сприймати як свідчення активізації пропагандистської діяльності українських націоналістів[2160]. 30 червня 1990р. українські націоналісти й дисиденти відсвяткували у Львові річницю «Акта проголошення». Масловський процитував одного з лідерів СНУМ Олега Вітовича, який сказав у своєму виступі: «Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичного революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння»[2161].

Згодом у Західній Україні сформувалася стала тенденція до реабілітації українських націоналістів, що, як писала «Правда України», проявлялася в «шумных торжествах, молебнах, переименовании улиц и площадей, сооружении памятников и памятных знаков, посвящённых

С. Бандере, Р.Шухевичу и другим главарям ОУН-УПА». 1990р. питання про можливу реабілітацію ОУН і УПА внесли до порядку денного XXVIIIз’їзду КПУ. Жорстокий конфлікт, який тривав між ОУН-УПА й радянською владою в сорокові та п’ятдесяті роки, партія назвала «братовбивчою війною». Комуністи засудили сталінський терор, але вирішили не реабілітовувати ОУН і УПА[2162].

Перший пам’ятник Бандері в Україні

Під час розпаду СРСР особливо популярним місцем стало с. Старий Угринів, батьківщина Бандери. Ще 1984р. радянська влада зруйнувала тут каплицю, у якій Андрій Бандера проводив церковні служби. 15 жовтня 1989р., у день 30-х роковин загибелі Бандери, четверо чоловіків і три жінки зі Стрия та Львова встановили на місці колишньої каплиці бронзовий хрест, і того ж дня там відбувся мітинг. КДБ не вдалося заарештувати цих молодих людей — завдяки допомозі місцевих жителів вони змогли сховатися[2163]. У День Героїв, 27 травня 1990р., біля будинку батьків Бандери представники СНУМ з Івано-Франківська заклали перший камінь у фундамент майбутнього пам’ятника. Приблизно в той самий час відновили й каплицю. Кошти на пам’ятник зібрали на публічних антирадянських мітингах, які у той час нерідко відбувалися в Західній Україні. Пам’ятник виготовили на цементному заводі в с. Дубівці Галицького р-ну; до Старого Угринова його частинами доставляли на таксі. Уночі з 13 на 14 жовтня пам’ятник установили у присутності близько ста осіб. Монумент був по-аматорськи простим: дві колони, погруддя та дзвін. Відкриття відбулося 14 жовтня 1990 р., на день свята Покрови Пресвятої Богородиці та свята УПА. За словами Степана Лесіва, на церемонію зібралося 10 тис. осіб. Газета «Шлях перемоги» повідомила, що присутніх було близько 15 тис. осіб. На будинку поруч з’явилася табличка з написом «Вулиця Степана Бандери». З одного боку пам’ятника встановили жовто-блакитний прапор, а з другого — червоно-чорний; такі самі прапори та портрети Бандери тримали деякі учасники свята, одягнені у вишиванки. Урочистості розпочалися з хвилини мовчання, після чого ветеран УПА вистрілив із гвинтівки, а присутні виконали гімн України та націоналістичну пісню «Зродились ми великої години». Після того як керівник СНУМ Віталій Хапович попросив зняти з пам’ятника жовто-блакитну тканину, у натовпі пролунало: «Слава!» Мітинг відкрила сестра Бандери Володимира Давидюк, а після неї виступило кілька націоналістичних діячів, зокрема й оунівські емігранти. Церемонія закінчилася освяченням пам’ятника та панахидою[2164].

Того ж дня, 14 жовтня 1990р., у с. Воля-Задеревацька (у будинку, де сім’я Бандери жила в 1933—1936рр.) відкрили перший в Україні музей Бандери. Перед присутніми виступила сестра Бандери Оксана[2165]. Цього ж дня у Львові демонтували пам’ятник Леніну, хоча напередодні влада виставила біля нього охорону[2166]. 15 жовтня, згідно з журналом «Визвольний шлях», біля будівлі Львівського університету відбулася панахида з присвятою 31-м роковинам загибелі Бандери. На велелюдному заході (близько 10 тис. осіб) виступило 30 промовців, зокрема й український дисидент і засновник Української Гельсінської групи Іван Кандиба[2167].

Перший пам’ятник Бандері простояв недовго. На світанку 30 грудня 1990 р. його підірвали (можливо, влада намагалася не допустити святкування дня народження Бандери). Утім, уже 30 червня 1991р. (до 50-ї річниці «Акту проголошення») пам’ятник відновили й відкрили на тому ж місці. Новий пам’ятник був подібний до попереднього, але був трохи вищий та мав відмінність: на місці дзвона встановили два тризуби. На «відкриття» знову зібралося близько 10 тис. осіб, деякі з них були одягнені у вишиванки та тримали жовто-блакитні й червоно-чорні прапори.

Після відкриття пам’ятник охороняли активісти СНУМ, проте цього разу він простояв ще менше: його підірвали 10 липня (близько третьої години ранку). Під час операції підривники — досить імовірно, шість співробітників радянських силових структур, які діяли за наказом Міноборони СРСР, — поранили пострілом одного з активістів СНУМ Василя Максимчука. Тієї ж ночі в м. Жашків (Черкаська обл.) підірвали пам’ятник Євгенові Коновальцю, а за п’ять днів до того, неподалік від м. Броди, — пам’ятник воїнам дивізії СС «Галичина» (іл. 278–279)[2168].

Третя спроба встановити пам’ятник Бандері в Старому Угринові відбулася вже в незалежній Україні, її приурочили до 50-ї річниці УПА (17 серпня 1992 р.). Патріотичні святкування тривали три дні; деякий час після відкриття пам’ятник охороняла міліція. Архітектором третього пам’ятника Бандері став племінник Бандери Зиновій Давидюк (син Володимири). Пам’ятник (бронзова статуя, іл.284) переробили зі статуї Леніна, яку раніше виготовили для встановлення в м. Калуш[2169]. На урочистому відкритті виступив Іван Кашуба, головний редактор газети «Шлях перемоги» й колишній голова СБ 34 ОУН[2170]. Тими ж днями Західну Україну відвідали Микола Лебедь та інші оунівські емігранти[2171].

Другий поворот управо

Після розпаду СРСР багато представників ОУН повернулося в Україну з еміграції. Вони заснували кілька праворадикальних, антидемократичних партій та інших організацій, які згодом значно вплинули на українську політику, суспільство, культуру та наукові кола, особливо на заході країни — там, де УПА діяла аж до початку п’ятдесятих років. 1986 р. Слава Стецько змінила свого чоловіка на посаді лідера АБН, а 1991 р. вона ж змінила Василя Олеськіва на посаді лідера ОУН(б). 1992р. Слава Стецько заснувала Конгрес українських націоналістів (КУН), а 1997 р. її обрали до Верховної Ради, де вона пропрацювала до самої своєї смерті у 2003 р.[2172]

У Києві оунівські емігранти заснували Центр національного відродження ім. Степана Бандери (вул. Ярославів Вал, 9). За цією ж адресою розмістилися керівництво ОУН, мюнхенська газета ОУН(б) «Шлях перемоги» та лондонський журнал ОУН(б) «Визвольний шлях». 2000 р. на IX Великому зборі керівником ОУН обрали Андрія Гайдамаху, а 2009 р. (на XII Великому зборі ОУН) — Стефана Романіва. І Гайдамаха, і Романів виросли в діаспорі та вступили в ОУН, коли ще були членами СУМ[2173]. Як і багато інших націоналістів ОУН з діаспори, Романів також був активістом руху мультикультуралізму[2174]. Обійнявши посаду лідера ОУН, Романів заявив: «Пригадую собі слова Євгена Коновальця, який сказав: “Ми можемо або бути творцями історії, або її жертвою”. Організація Українських Націоналістів завжди демонструвала, що вона хоче створити історію і нинішній Провід шукає ту дорогу, щоб творити <…>.

Ми стараємося дати розуміння, що ОУН це є, власне, та іскра, яка може розпалити громадський рух. Сьогодні Україна і діаспора — це є глобальна Організація; Організація, де один одного доповнює, Організація, в якій один одного потребує і тому зі сторони Проводу ОУН ми постійно пригадуємо: ми є Організація, яка розкидана по цілому світі, але суть нашого існування, наша мета, наша ціль є та сама всюди. Тому нашим завданням є виховання молоді чи в Україні, чи в діаспорі, бо молода людина повинна знати свій корінь, мати любов до Бога, до України <…>

Я вас закликаю не тільки до жертовності, я вас закликаю, щоб ви були готові співпрацювати, щоб ви, дорогі друзі і подруги, молодші і старші, стали в один ряд і разом із Проводом ОУН розпалювали цей вогонь в Америці, в Канаді, в Польщі, в Австралії, у Великобританії чи в Україні.

Ми — глобальна організація, наша сила — в нашому об’єднанні! Закликаю вас об’єднатися навколо нашої великої ідеї. Слава Україні!»[2175].

Слідом за розпадом СРСР в Україні з’явилася низка організацій, які заявили, що вони є правонаступниками ОУН(б) та УПА. 1991р. були створені Українська національна асамблея (УНА) та її парамілітарне крило — Українська народна самооборона (УНСО). Ідеологія УНА й УНСО спирається на праці Донцова, Жозефа Артюра де Гобіно та Ріхарда Вальтера Дарре. Ці організації створили на кшталт Націонал-демократичної партії Німеччини (NPD). У 1991–1994 рр. і з жовтня 2005 р. УНА-УНСО очолював Юрій Шухевич, син легендарного командира УПА Романа Шухевича. Як і покоління його батька, Юрій Шухевич дотримувався екстремістських націоналістичних поглядів. Приміром, в одному з інтерв’ю 2007р. він сказав, що «гетто винайдене не Гітлером, а самими євреями». Дотримуючись радянського антисіоністського упередження, він також стверджував, що Симон Візенталь «був агентом гестапо»[2176].

Ще однією великою праворадикальною партією, заснованою 1991р., була Соціал-національна партія України (СНПУ). Її офіційним партійним символом став Wolfsangel, або «вовчий гак» (іл.272), який раніше використовували як символ різні дивізії СС, крайні праві, фашистські та неофашистські рухи. Представники СНПУ стверджували, що ідеологія партії ґрунтується на праці Я. Стецька «Дві революції». З 2004р. СНПУ отримала нову назву — Всеукраїнське об’єднання «Свобода» (партія «Свобода») — та згодом увійшла до Альянсу європейських національних рухів (AENM)- 3 2009 р. ця партія також почала налагоджувати контакти з низкою європейських праворадикальних партій, як-от «Національний фронт» (Франція), Jobbik (Угорщина), «Триколірне полум’я» (Італія), «Національне відродження Польщі» та «Бельгійський національний фронт»[2177]. Про те, які погляди поділяє харизматичний популіст та революційно-ультранаціоналістичний лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок, свідчать слова, які він виголосив 2004 року: «Але прийшов ворог. Прийшов ворог і забрав їм ту [УПА] Україну. Але вони [бійці УПА] не боялись, як і ми зараз не повинні боятися, вони взяли автомат на шию і пішли в ті ліси, вони готувалися й боролися з москалями, боролися з німцями, боролися з жидвою й іншою нечистю, яка хотіла забрати в нас нашу Українську Державу! І тому наше зараз завдання — кожного з Вас: молодих, старих, сивочолих і юних — ми повинні захищати нашу рідну землю!.. Оті молоді люди і ви сивочолі, оце є та суміш, якої найбільше боїться москальсько-жидівська мафія, яка сьогодні керує в Україні»[2178].

У пострадянський період у суспільстві посилилися націоналістичні настрої. ОУН та УПА стали важливим компонентом західноукраїнської ідентичності. Схоже на те, як це відбувалося в роки «холодної війни» в діаспорі, багато жителів західноукраїнських областей почали вшановувати Бандеру як національного героя та борця за свободу, повністю ігноруючи злодіяння, які чинили представники цього руху. Оскільки з розпадом СРСР зник головний ворог України, ненависть націоналістів спрямували в бік лібералів або російськомовних українців східних областей (іноді — на ЄС). Крайні праві націоналісти почали стверджувати, що Україну окупували демократи, російські або русифіковані українці, яких слід українізувати або «бандеризувати». Багато західних українців висловлювали невдоволення тим, що Україна залежить від російської культури, економіки, політики, радіо, телебачення та мови. Вони також стверджували, що критики Бандери, ОУН і УПА страждають на «бандерофобію», коріння якої вони вбачали у ворожому ставленні до української культури як такої[2179].

Поширення націоналізму та праворадикально! активності призвело до переслідувань і насильства на етнічному й політичному ґрунті. Важко сказати, скільки людей стали жертвами націоналістичного насильства, але саме із цієї причини багато росіян та євреїв полишили (або намагались залишити) Україну. Кілька таких випадків задокументувала Служба імміграції та натуралізації США (INS). Зрозуміло, що до цих документів варто ставитися критично, оскільки біженці, заради отримання дозволу на в’їзд до США, могли перебільшувати, утім, повністю відкидати їхні свідчення як пустий різновид антиукраїнської фантазії також не варто.

На сусідів жительки Львова Ірини Щетиніної, які, як і вона, були російськомовними євреями, напали представники радикальних угруповань. За словами історика Дж. Бердса, який вивчав ці свідчення, сусідів Ірини жорстоко катували в їхній квартирі: «Чоловіка припікали гарячою електричною праскою, а його дружині вирвали око. Нападники вигукували антиросійські й антисемітські гасла. Українська міліція, яка прибула трохи згодом, відмовилася складати рапорт про напад і проводити розслідування цього злочину»[2180]. Після цього інциденту із сусідами Ірина Щетиніна, її чоловік та троє їхніх дітей вирішили поїхати з України.

Інша жінка російсько-єврейського походження, Віра Корабліна з Києва, розповідала, що 1990 р. її керівник, який дотримувався ультранаціона-лістичних поглядів, звільнив з її відділу всіх євреїв, а 1993 р. її нового роботодавця побили націоналісти, що вимагали від нього «сплати спеціального мита за росіян та євреїв, які працювали в Україні». Як і її товаришу-роботодавцю, їй надходили дзвінки та листи з погрозами фізичної розправи. На початку 1994 р. з неї знущалися чоловіки, які говорили, що «її російське прізвище в паспорті не може приховати “жидівське” походження». У вересні 1994 р. стіни та меблі в її кабінеті «розписали» антиросійськими та антисемітськими написами. Незабаром після цього інциденту її роботодавець, за національністю єврей, безслідно зник[2181].

Культ Бандери в історіографії

Розпад СРСР та утворення України призвели до змін у середовищі професійних істориків, але ці процеси практично не торкнулися апологетів. Після закінчення «холодної війни» розпочався процес денаціоналізації та деідеологізації галузі професійної історії. Історики отримали доступ до радянських архівів; окрім того, відбулося повторне звернення до свідчень жертв Голокосту. Деякі історики, як-от Джон-Пол Химка, поступово перестали вбачати в ідеології українського націоналізму провідний наратив української історії та почали досліджувати реальну історію ОУН, УПА та події часів війни[2182]. Інші вчені, наприклад Джон Армстронг, після розпаду СРСР, схоже, зовсім перестали застосовувати критичний підхід до української історії. На конференції у Львові (у серпні 1993 р.) він стверджував, що «мета історика… полягає в тому, щоб з’ясувати справжню позицію героя, який діяв у свою епоху». Армстронг почав захоплюватися Бандерою, Шухевичем, Лебедем, Стецьком, Донцовим, Кубійовичем і Шептицьким, цілком ігноруючи загальновідомі злодіяння[2183].

Дискурс Бандери та ОУН-УПА набув в Україні націоналістичних і радикальних рис і був реакцією на радянський спадок. Винаходили цей новий наратив історики, які, як не дивно, були вихідцями з радянської школи, проте загальний зміст їхньої концепції повністю перекреслював радянські інтерпретації та дуже нагадував тексти оунівських емігрантів. До радикалізації пострадянського історичного дискурсу доклав своїх зусиль і праворадикальний сектор української діаспори. Зокрема, представники ОУН влаштовували конференції, на яких Слава Стецько та Володимир Косик повчали українських істориків, як правильно писати історію (Київ, 28–29 березня 1992 р.)[2184]. Оунівські емігранти заснували Центр дослідження визвольного руху (ЦДВР)[2185], офіс якого з часу заснування розміщений у Львові в будівлі Академії наук України (вул. Козельниць-ка, 4)[2186].

Завдання ЦДВР полягало в тому, щоби перевидавати й популяризувати роботи істориків ОУН(б), зокрема Петра Мірчука й Володимира Косика, а також друкувати власні дослідження, написані відповідно до націоналістичного наративу оунівських емігрантів. По суті, це було спробою представити ОУН як демократичну організацію, а УПА — як визвольну армію, заперечуючи при цьому їхній ультранаціоналістичний характер та вчинені злочини. Глибша мета діяльності Центру полягає в тому, щоби піднести роль «визвольного руху» — найважливішого компонента української ідентичності. Свою мету ЦДВР виклав мовою, яка разюче нагадує мову істориків із середовища оунівських емігрантів: «Історія боротьби народу за визволення є основою національної ідеї кожної держави. Саме на ній базується система суспільних цінностей та орієнтирів. Минуле українського народу, особливо його визвольна боротьба, протягом довгих років замовчувалося та спотворювалося тоталітарними режимами. Тому надзвичайно гострою є потреба нового неупередженого погляду на історію визвольного руху українців. Апогей розвитку українського спротиву припадає на XX ст. — його найяскравішим проявом є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії впродовж 1920–1950 рр. На жаль, сьогодні діяльність цих структур залишається найменш дослідженою ділянкою в українській історіографії. Вивчення найрізноманітніших аспектів боротьби українців за національну та соціальну свободу є головною метою Центру досліджень визвольного руху»[2187].

Матеріали про Бандеру та ОУН-УПА продовжували друкувати в діаспорі й після 1991р. Керівник Фундації Українського Вільного Університету (Нью-Йорк) Петро Гой зібрав кілька сотень вирізок газетних публікацій про вбивство Бандери та опублікував їх у десяти томах, назвавши своє монументальне видання основою бандерознавства — науки про Бандеру (іл.260). Він заявив, що таким кроком прагне полегшити «майбутнім українським історикам процес вивчення трагічних подій, пов’язаних з вбивством Степана Бандери», та зробити Провідника об’єктом академічного культу[2188].

Новий ультранаціоналістичний наратив, що виник у пострадянській Україні, є негативним дзеркальним відображенням радянського, водночас історики, які працювали в радянській і пострадянській Україні, вважають його критичним і правдивим, оскільки він заперечує радянський. Доказами того, що ОУН-УПА не проводили в 1943–1944 рр. етнічних чисток і не вбивали євреїв, а ОУН(б) у тридцятих роках не робила вибору на користь фашизму, було обрано публікації емігрантів, дискурс яких цілком ґрунтувався на запереченні. 1993 р. було перевидано першу монографію про УПА, написану 1946р. М. Лебедем[2189]. 1995р. видавництво «Відродження» перевидало працю П. Полтави «Хто такі бандерівці та за що вони борються». 1999 р. також перевидали збірник вибраних статей Бандери «Перспективи української революції» та ще низку націоналістичних праць. Репринти цих видань «Відродження» супроводжувало передмовами, написаними в націоналістичному дусі, і сучасними фотографіями, відзнятими під час демонстрацій та ритуальних заходів, які влаштовувала, наприклад, парамілітарна організація «Тризуб» ім. Степана Бандери[2190]. У діяльності таких організацій беруть активну участь провідні українські вчені та політики. Сергій Квіт, який 2007 р. став ректором найпрестижнішого українського навчального закладу (Національний університет «Києво-Могилянська академія»), у дев’яностих роках був членом КУН і сотником «Тризуба» ім. Степана Бандери[2191].

Популярні біографії

На формування популярного та наукового дискурсів про Бандеру вплинули дві групи. Одна з них складалася з оунівських емігрантів (зокрема, Мірчук) і дисидентів-націоналістів (зокрема, Левко Лук’яненко, почесний доктор права університету Альберти, який стверджував, що владу в СРСР контролювали євреї, і тому на них значною мірою покладено відповідальність за злочини радянської влади). Інша група складалася з ветеранів ОУН та УПА, які проживали на території радянської України і вперше дістали змогу висловлювати свою думку без радянської цензури. Багато з них оголосило себе єдиними правдивими джерелами з історії діяльності ОУН-УПА. їхні інтерпретації не дуже відрізнялися від наративів таких ветеранів та істориків, як Мірчук і Потічний, які в повоєнний час жили в діаспорі та мали можливість публікуватися, не наражаючись на перепони радянської цензури[2192].

Першу велику пострадянську біографічну працю «Степан Бандера — символ нації» написав колишній оунівець та активний антикомуніст Петро Дужий (1916–1997). Дужий приєднався до ОУН 1932р., а в 1941р. брав участь в «Українській національній революції» у складі похідної групи. 1944 р. він очолив в ОУН референтуру пропаганди. У червні 1945 р. його заарештував НКВС, і після двох років позбавлення волі, яке він відбув у Києві, до 1960р. він перебував у ГУЛАГу[2193].

Як і Мірчук, головний історик ОУН та агіограф Бандери, Дужий не був професійним істориком: робота з архівними документами та критичне мислення були йому не притаманні однаковою мірою. Двотомну біографію Бандери він написав з єдиною метою — підтвердити націоналістичну версію її інтерпретації. Хоча книга Дужого про Провідника містить багато цінної інформації, вона написана в жанрі заперечення й апологетики, тобто з неї ми не дізнаємося ні про вплив антисемітизму та фашизму на мислення та діяльність Бандери, ні про співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною, ні про погроми, що сталися в липні 1941р. Значну частину своєї праці Дужий присвятив УПА, але й тут жодним словом не обмовився ані про етнічну чистку поляків, ані про вбивства мирних мешканців. Натомість із праці читач дізнається, що тільки більшовики й інші вороги називали оунівців фашистами (а ідейною засадою українського націоналізму насправді є поезія Шевченка) і що в убивствах, учинених ОУН у тридцятих роках, не було нічого поганого, адже вони були тільки «актами відплати»[2194].

На відміну від Мірчука, Дужий рясно цитує коротку автобіографію Бандери, його статті і стенограми інтерв’ю. Ці документи опублікували в діаспорі вже після того, як Мірчук завершив роботу над своєю агіографією. Дужий вважав їх надійними та достовірними джерелами. Тож можна вважати, що його праця на 500 сторінок є фактично розширеною версією автобіографії Бандери, написаної на 13 сторінках. Кожну із численних коротких частин Дужий починає цитатою з автобіографії Бандери (іноді — з його статей або творів інших оунівців). Подальша інтерпретація цих цитат, якщо говорити про стиль та рівень аргументації, суттєво не відрізняється від процитованих документів[2195].

Іншу популярну біографію Бандери, перевидану щонайменше тричі (зокрема, один раз — музеєм Бандери в Дублянах), написала львівська письменниця Галина Гордасевич[2196]. Авторка не належала до лав ОУН, але заявляла, що якби була на десять років старшою, то обов’язково приєдналася б до організації та пішла за Провідником[2197]. У вступі до своєї книги Гордасевич пише, що має намір розповісти про те, якою людиною був Бандера. Багато людей використовує термін «бандерівці» у значенні «ворог народу», але майже нічого не знає про Бандеру як людину. «Бандерівцем» називали кожного, хто говорив українською, особливо на Сході України, стверджує вона. Проводячи аналогію між бандерівцями, петлюрівцями та мазепинцями, авторка запевняє, що українців, звинувачених у державній зраді, перший час було заведено називати мазепинцями, потім — петлюрівцями і, зрештою, бандерівцями (такого штабу послідовність і порівняння часто траплялись і в радянській літературі). Однак те, що раніше мало негативне значення, у пострадянській Україні набуло протилежного змісту та трансформувалося в елемент сконструйованої героїчної традиції, що став спільним місцем у різних позитивних біографіях Бандери[2198].

Гордасевич вирішила кинути виклик ідеологізованому уявленню про бандерівців як про зрадників і дослідила низку радянських та діас-порних публікацій. У своїй книзі вона кілька разів дає зрозуміти, що не довіряє ні націоналістичному, ні радянському історіографічним методам. Щоправда, зрештою вона дійшла типового пострадянського націоналістичного висновку: «Він був людиною, довкола якої створюються міфи, але це прикмета тільки героїчних постатей, тому Степан Бандера — герой України»[2199]. Так само як інші пострадянські біографи, Гордасевич вважає, що інформація про співпрацю Бандери з Німеччиною, етнічне та політичне насильство ОУН-УПА — навмисне викривлення фактів, яке виникло внаслідок радянських пропагандистських зусиль. Аналіз, який здійснила авторка у своїй книзі, свідчить про те, як часто в радянських і пострадянських дискурсах Бандеру зображали як символ і як складно в сучасних умовах писати про нього як про людину, розповідаючи водночас про рух, Провідником якого він був[2200].

Ще одну монументальну й популярну біографію Бандери написав Євген Перепічка, крайній правий діяч і голова Львівського відділення КУН. Він назвав свою книгу «Феномен Степана Бандери»[2201]. Предметом діяльності Перепічки був не тільки збір документів про Бандеру, що він робив з початку дев’яностих років, а й організація різних ультра-націоналістичних і неофашистських маніфестацій і святкувань, які часто відбувалися за участю парамілітарних формувань[2202]. Як і Дужий та Гордасевич, Перепічка не дбав про академічні стандарти та щедро цитував підроблені документи, що згадувалися в публікаціях діаспори[2203]. З огляду на переконання й методи Перепічки, не дивно, що він називає Бандеру «людиною-легендою, гордістю, символом української нації. Його ім’ям названо цілу епоху національно-визвольної боротьби і борців за волю України. Московські окупанти називали бандерівцями весь український народ і патріотів інших народів котрі боролися за незалежність своєї Батьківщини: латиські бандерівці, литовські бандерівці, казахські бандерівці, естонські бандерівці, киргизькі бандерівці…»[2204].

Свою розповідь Перепічка почав з опису генеалогічного дерева Бандери, а закінчив тим самим, але вже про свою родину[2205]. Між цими двома акордами Перепічка розмістив опис подій, які ідеологія українського націоналізму класифікує як «страждання української нації», включаючи голод 1932–1933 рр. Другу світову війну він трактує переважно як убивство українців радянськими та німецькими військами. Він, так само як Мірчук і Дужий, не тільки не аналізує відповідні події, а навіть не згадує про злочини, скоєні ОУН і УПА[2206]. У книзі Перепічки згадуються тільки ті євреї, яких урятували українці[2207]. До того ж із тексту його книги випливає, що, судячи з усього, головними жертвами злодіянь німецьких і радянських окупантів України були члени ОУН і повстанці УПА, а не цивільні особи серед українців, поляків чи євреїв. Сам Бандера постає перед читачами як уособлення страждань українців.

Дуже популярну та стислу біографію Бандери (з неоднозначною назвою «За що ми любимо Бандеру») написав Ігор Цар. Він заявив, що Бандеру українцям послав сам Бог: «Степан Бандера — це герой XX століття, людина-легенда, найвидатніша особа всієї історії України. Настав час піднести його ім’я по всій вільній Україні, щоб кожна жива душа подякувала Богові за те, що послав нам таку світлу постать в найтемніші часи історії людства. Саме Бандера врятував честь України в XX столітті і зумів організувати народ на відчайдушну боротьбу проти сатанинського комунізму, фашизму і шовінізму…Бандера підніс український націоналізм любови до найвищої жертовности. Його гасло — Бог і Україна! За це ми любимо Бандеру»[2208].

Бандера та наукове середовище

Упродовж двох десятиліть, які країна прожила після розпаду СРСР, жоден професійний історик не написав критичної біографії Бандери. Утім, деякі вчені — Омер Бартов, Карел Беркгофф, Джон-Пол Химка, Франк Ґольчевський, Ґжеґож Мотика й Дітер Поль — досліджували деякі суміжні теми: події часів війни та Голокост, радянську політику та діяльність ОУН-УПА. Публікації цих науковців майже не вплинули на праці пострадянських істориків, які радше друкували матеріали, що надалі стали для націоналістів та політиків своєрідним джерелом натхнення, завдяки якому Бандері зводили пам’ятники, а на честь ОУН та УПА влаштовували різні комеморації. Проте, як і колеги з діаспори, пострадянські історики все-таки змогли відшукати важливі емпіричні свідчення щодо предмета своїх досліджень, однак давали їм тільки націоналістичні тлумачення й часто ігнорували академічні стандарти[2209].

Найпродуктивнішим біографом Бандери є Микола Посівнич, під редакцією якого 2012 р. світ побачив три томи різних матеріалів, що містили уривки з мемуарів, документи, як-от обвинувальний акт Варшавського процесу 1935 р. (українською мовою), та коротку біографію Бандери[2210]. Матеріали, підготовлені Посівничем, частково перегукуються з мемуарами оунівців та збірниками різних документів ОУН, які вийшли під редакцією інших авторів. Вступ до тритомника написав член ОУН(б) та історик-діаспорянин В.Косик, який у п’ятдесятих роках був зв’язковим 34 ОУН з Тайванем (у роки адміністрації 4ан Кайші) та з Іспанією (у роки режиму Франко). До видання також увійшла біографічна повість Посівнича про молоді роки Бандери. Її наратив максимально наближений до наративів Косика та Мірчука, з тією різницею, що містить набагато цінніші емпіричні дані[2211].

У своєму тритомнику Посівнич не коментує перевиданих уривків з мемуарів, додаючи лише короткі біографічні дані про їхніх авторів. Оскільки всі ці тексти написані оунівцями, таке редагування є проблематичним або навіть неприпустимим. Наприклад, редактор передрукував статтю 1936р., де Сціборський розповідає про суд над Бандерою, називаючи його поведінку «героїчною». Однак у біографічній довідці про Сціборського Посівнич не згадав, що в листі до Мельника, надрукованому в тому самому томі, Бандера назвав Сціборського «підступним більшовицьким агентом», який жив з «підозрілою московською єврейкою», як не згадав і того, що 30 серпня 1941р. Сціборського вбили, імовірно, члени ОУН(б), які діяли за наказом Бандери. Також Посівнич не коментував й інший передрукований документ — лист Бандери до Мельника (за вересень 1940 р.), у якому міститься кілька націоналістичних та антисемітських висловлювань. Замість публікації оригінальних архівних документів, доступних в українських архівах, Посівнич передрукував деякі документи, опубліковані раніше діаспорою, попри те що оунівські емігранти, як відомо, здійснювали маніпуляції та продукували підробки[2212]. Загалом збірник Посівнича містить витяги з мемуарів і документів, які є важливими для розуміння Бандери, але їх непрофесійне редагування свідчить про те, що це видання має більше пам’ятний, ніж науковий характер. Збірка популяризує як культ Бандери, так і важливі дані про нього[2213].

У своїй короткій біографії Бандери «Степан Бандера — життя, присвячене свободі» Посівнич посилається на джерела й дотримується деяких інших академічних стандартів. Проте його наратив дуже схожий на наративи Мірчука, Дужого, Гордасевич і Перепічки. Замість аналізу всіх складових життя Бандери, його політичної діяльності та політики ОУН Посівнич наводить тільки ті свідчення, завдяки яким Бандера й оунівці мають вигляд героїчних та гідних захоплення людей. Він виправдовує злочини ОУН, здійснені на початку тридцятих років, називаючи їх діями, які санкціонував суд ОУН[2214]. Він відзначає, що під час Варшавського та Львівського судових процесів ОУН використовувала вітання «Слава Україні!», але не вказує, що у виконанні членів ОУН це було частиною фашистського салюту. Це упущення могло стати результатом впливу на автора сфальсифікованих документів або могло бути результатом свідомого наміру, за яким містилося бажання приховати справжній характер цього салюту[2215]. Аналогічним чином, оповідаючи про діяльність ОУН(б) та УПА під час війни, Посівнич не згадує про їхню причетність до численних злодіянь[2216].

Починаючи з 2000 р. багато книжок про Бандеру, ОУН і УПА видав заснований ОУН ЦДВР. За президента В. Ющенка (2005 р.) націоналістичний і вибірковий підхід ЦДВР почали просувати на державному рівні. 2006 р. в Києві, з метою формування цілісної версії національної української історії, було створено Український інститут національної пам’яті (УІНП). Його директором став І. Юхновський, фізик-теоретик, прибічник праворадикально! СНПУ. 2007р. директор ЦДВР В.В’ятрович став представником УІНП у Львівській обл. З 2008 р. і до закінчення терміну повноважень Ющенка (2010р.) В’ятрович працював у Києві: спочатку в УІНП, а потім директором архівів СБУ (у результаті саме ця організація відіграла значну роль у визначенні того, на які документи повинен спиратися УІНП, розробляючи свою націоналістичну версію української історії). Із самого початку УІНП зосередився на просуванні двох ідеологічно взаємопов’язаних аспектів української історії, покликаних об’єднати українців шляхом віктимізації та героїзації минулого. Першим аспектом стало трактування голоду 1932 1933 рр. як акту геноциду проти українців, до якого були причетні багато євреїв. Другим — возвеличення ОУН і УПА та заперечення їхніх злочинів, як це раніше практикували в українській діаспорі та ЦДВР[2217].

Не дивно, що саме УІНП, з його націоналістичним керівником Юхновським та «патріотичним» істориком В’ятровичем, значно вплинув на формування української політики пам’яті. 16 травня 2007 р. Ющенко, підтримуючи ініціативи УІНП, розпорядився організувати серію пам’ятних церемоній на честь Ярослава і Слави Стецьків. 12 вересня 2007 р. він видав Указ про надання Шухевичу звання «Герой України», а 20 січня 2010р., незадовго до закінчення терміну своїх повноважень, вийшов аналогічний указ стосовно Бандери, що викликало хвилю дискусій щодо всього комплексу суміжних питань[2218].

Ющенко підтримував ЦДВР, оскільки цьому інституту була притаманна націоналістична інтерпретація історії, що давала змогу «вирішити питання» Другої світової без розголосу причетності українців до Голокосту та інших злодіянь (за умови такого розголосу процес створення української колективної ідентичності опинився би під загрозою). 2006 р. В’ятрович, тодішній директор ЦДВР, опублікував брошуру «Ставлення ОУН до євреїв», яка розкриває суть того, яким чином націоналістичні пострадянські історики трактують геноцид євреїв. У своїй роботі В’ятрович розповідає, що ОУН не була ворогом євреїв, не вбивала, а навпаки, урятувала значну їх кількість[2219]. Джон-Пол Химка й Тарас Курило прокоментували це так: «В’ятровичу вдається захистити ОУН від звинувачень в антисемітизмі і співучасті в Голокості тільки за допомогою вельми двозначних прийомів: він відкидає джерела, які компромен-тують ОУН, некритично сприймає джерела самої ОУН, які заперечують антисемітизм в текстах ОУН; обмежує документальну базу офіційними деклараціями і рішеннями ОУН; він не бере до уваги мемуари євреїв; відмовляється враховувати контекстуальні і порівняльні фактори; ігнорує документи німецьких архівних фондів та велику кількість історичних монографій, написаних за темою цього дослідження англійською та німецькою мовами»[2220].

Унаслідок застосування такого методу можна дійти висновку, що ОУН не була ворожою до євреїв. У своїй книжці В’ятрович згадав тільки одну критичну публікацію про антисемітизм в ОУН, яку написали Беркгофф і Царинник. Проте і її він теж відкидає, запевняючи, що вона нагадує йому радянські публікації[2221]. Користуючись логікою подібного штибу, В’ятрович стверджує, що член ОУН та історик з діаспори Тарас Гунчак є автором найкращого дослідження про євреїв та український націоналізм, і повторює услід за ним, що стереотип «жидо-більшовизму» насправді виявився не стереотипом, а реальністю[2222]. Посилаючись на статтю Грицака «Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни», В’ятрович запевняє, що документ, затверджений у серпні 1943 р. на III Надзвичайному Великому Зборі ОУН, відповідно до якого ОУН(б) дистанціювалась від антиєврейського насильства, є фальсифікацією, бо такий документ, якби він був справжнім, опосередковано підтверджував би «міф про участь українських націоналістів в антиєврейських акціях у 1941–1943 рр.»[2223] Документ від липня 1941 р., згідно з яким член ОУН(б) Ленкавський заявляв, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення», В’ятрович назвав радянською «фальсифікацією з метою провокації»[2224]. В’ятрович однозначно заперечує причетність ОУН(б) до погромів у липні 1941р. та участь УПА у знищенні євреїв[2225]. Очевидно, керуючись бажанням прирівняти вбивство кількох десятків членів ОУН до вбивства мільйонів євреїв, директор ЦДВР опублікував у своїй книжці фотографію молодих людей — членів ОУН, яких, згідно з підписом, розстріляли німці, - безпосередньо перед тим розворотом, де опубліковано фотографію масових поховань євреїв[2226]. Крім того, В’ятрович називає ОУН і УПА рятівниками євреїв. Він розповідає про євреїв, які працювали в різних господарствах, але не згадує того факту, що згодом ОУН і УПА цих євреїв ліквідували. Також він не згадує про те, що СБ ОУН(б) вбивала єврейських лікарів і медсестер, які працювали в УПА. У своїх розповідях про небагатьох євреїв, які врятувалися завдяки УПА, він згадав фіктивну біографію Стелли Кренцбах, опубліковану Мірчуком 1957 р. Посилаючись на спогади дружини Романа Шухевича Наталії Шухевич, які записали Василь Кук і Юрій Шухевич, В’ятрович пише, що в 1942–1943 рр. ця жінка врятувала єврейську дівчинку. Однак він не згадав про причетність самого Шухевича до масового насильства та не з’ясовує обставин, за яких Наталя нібито врятувала цю дівчинку[2227].

Не менш винахідливим виявився й поет Мойсей Фішбейн, який, так само як і В’ятрович, ігнорував дослідження про ОУН, УПА та Голокост в Україні. З підтримкою уряду Ющенка він був прихильником підходу, аналогічного до того, який демонстрував В’ятрович. Виступаючи у 2009р. в Іллінойському університеті на конференції, присвяченій Україні, Фішбейн згадав імена кількох євреїв, які нібито вижили завдяки УПА, і намагався переконати аудиторію, що в роки війни українські націоналісти не ворогували з євреями: «Твердження про те, що “УПА брала участь в антиєврейських акціях”, - то є провокації Москви. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть, як УПА могла вбивати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я знав єврея, який служив в УПА. Я був знайомий з лікарем Авраамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Ще був Самуель Нойман, його псевдонім в УПА — “Максимович”. Був Шаї Варма (псевдонім “Скрипаль”), був Роман Винницький (псевдонім “Сем”). В УПА була ще одна видатна постать, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, потім вона написала спогади. Стелла народилася в Болехові на Львівщині. Вона була донькою рабина та сіоністкою, і в Болехові товаришувала з Олею, донькою греко-католицького священика. 1939р. Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 р. вона служила в УПА медсестрою та розвідницею. Навесні 1945 р. на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові її схопили працівники НКВС. Потім її кинули до в’язниці, катували та присудили смертний вирок. Пізніше цю єврейку визволили з в’язниці солдати УПА. Влітку 1945 р. вона разом з українськими повстанцями ховалася в Карпатах, а 1 жовтня 1946 р. пробилася до британської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: “Тим, що я сьогодні живу і всю снагу моїх 38 літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА. Я стала членом героїчної УПА 7 листопада 1943 року. У нашій групі нарахувала я 12 жидів, із цього 8 лікарів”»[2228].

Українських істориків, які заперечували або применшували воєнні злочини ОУН і УПА та їхню причетність до Голокосту, підтримали два російські історики — Олександр Гогун і Кирило Александров. Ці історики проводили паралелі між Бандерою та ОУН і УПА з долею Власова і РОА. Як і Бандера, Власов співпрацював з нацистською Німеччиною. 1946 р. його стратила радянська влада. Як і Бандеру, радянська пропаганда називала Власова «зрадником» і «ворогом радянського народу». Як і Бандеру, його реабілітувала пострадянська інтелігенція, яка називала його демократом. Гогун, наприклад, заявив у статті про РОА, що «власовський рух був демократичним рухом». Гогун доводив це, спираючись на публікацію Александрова, і написав, що в РОА було кілька неросійських солдатів, зокрема три євреї[2229].В іншій статті, «Євреї в боротьбі за незалежну Україну», яку він написав у співавторстві з О. Вовком, Гогун застосував аналогічний метод і до УПА. Автори статті не згадують антиєврейського насильства ОУН і УПА та примушують читача повірити, що євреї охоче служили в УПА й боролися «за незалежну Україну — проти Гітлера і Сталіна»[2230]. У своїй статті про Бандеру Александров стверджував, що як «московський історик» він не міг суворо критикувати діяльність Бандери й ОУН-УПА, тому що усталена думка про ці явища була зіпсована радянськими стереотипами, тому критичне дослідження діяльності Бандери та його руху було не таким важливим, ніж спростування радянських міфів. Потім, торуючи шлях заперечення радянських міфів, він знову назвав Бандеру героєм, який заслуговуває на пошану. Таким героєм, яким був і Власов[2231].

Дещо інший, але не менш оригінальний підхід до історії ОУН-УПА та українського націоналізму показує Юрій Михальчишин, політолог за освітою та офіційний ідеолог партії «Свобода». Він не заперечує фашистської орієнтації ОУН або участі ОУН-УПА у злочинах, а також не стверджує, що УПА рятувала євреїв, а євреї патріотично боролися за українську державу. Ідеолог «Свободи» визнає всі відомі негативні аспекти та з гордістю дає зрозуміти, що вважає фашизм «світлим періодом у європейській історії»[2232]. На факультеті політичних наук університету ім. Івана Франка Михальчишин захистив кандидатську дисертацію на тему «Трансформація політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP та PNF (порівняльний аналіз)», а раніше опублікував збірку нарисів про фашистську ідеологію під назвою «Ватра. Версія 1.0»[2233]. До збірника увійшли програми Національної фашистської партії Італії та Соціал-національної партії України, а також праці італійських, німецьких та українських ідеологів: Миколи Сціборського, Ярослава Стецька, Йозефа Геббельса, Ернста Рема та Альфреда Розенберга. На сайті журналу «Ватра. Націонал-революційний часопис» Михальчишин заявив: «Наші прапороносці й герої — це Євген Коновалець… Степан Бандера, Роман Шухевич, Горст Вессель і Вальтер Штеннес, Хосе Антоніо Прімо де Рівера і Леон Деґрель, Корнеліу Кодряну, Освальд Мослі й тисячі інших побратимів»[2234]. Підхід до української історії, який продемонстрував Михальчишин, спантеличив багатьох патріотичних і «ліберальних» істориків та інтелектуалів, які звикли не тільки заперечувати фашистську спрямованість ОУН та злодіяння ОУН і УПА, а й називати діяльність українських націоналістів «національно-визвольним рухом»[2235].

Музеї Бандери. Відродження в Дублянах

Протягом 1930/31 навчального року і з початку наступного, до лютого 1932р., Бандера жив у м. Дубляни[2236]. Шістдесят років потому цей факт став для жителів невеликого львівського передмістя, зокрема для адміністрації ЛНАУ, визначною подією. 1993 р. на будівлі студентського гуртожитку, де Бандера жив протягом короткого періоду, відкрили меморіальну дошку[2237]. Через п’ять років львівський поет-бібліотекар і націоналіст Петро Гоць, шукаючи грант для публікації свого нового збірника віршів «Високий замок», передав копію власного рукопису Володимирові Снітинському, новому керівникові ЛНАУ, «українському патріотові і дуже активній, прогресивній людині». (Снітинський виріс у «національно-свідомому селі» Козівка, де 1992-го відкрили погруддя Бандери[2238].) У збірці «Високий замок» Снітинський побачив вірш «Степан Бандера в Дублянах», який починався з таких рядків: «Студент, здається, як і всі: селянський гарт, селянська вдача…» Вірш надихнув Снітинського, і він вирішив створити в ЛНАУ музей Бандери. На посаду директора музею він запросив Гоця. Він також вирішив установити в Дублянах пам’ятник Бандері (на території кампусу ЛНАУ)[2239]. Гоцю знадобився час, щоби пристати на таку несподівану пропозицію, оскільки він був не істориком, а бібліотекарем та філологом, який спеціалізувався на українській романтичній літературі й поезії, а не на питаннях націоналізму, фашизму, антисемітизму або етнічного насильства. Однак це не завадило йому погодитися та стати директором музею, серед іншого через те, що, як він сам у тому зізнався, «вже в третьому класі мене називали бандерівцем і націоналістом»[2240]. Незабаром він заглибився в матеріали про Бандеру, хоча й не зовсім так, як це зробив би критично налаштований історик або музеолог. 2003 р. опубліковано невелику збірку віршів Гоця, присвячених Провіднику, під назвою «У Степана — уродини: поезії про Степана Бандеру»[2241].

«Музей Степана Бандери: центр національно-патріотичного виховання» відкрили 4 січня 1999 р. Під час церемонії музей освятили священики ГКЦ та УПЦ; вони також освятили довгастий чорний гранітний камінь з написом: «На цьому місці буде встановлено пам’ятник Степану Бандері». Камінь установили перед старим будинком ЛНАУ, посередині площі, де раніше стояв пам’ятник Леніну. У церемонії відкриття музею та освячення каменя взяли участь Слава Стецько, Юрій Шухевич, Василь Кук та Іван Гель, а також група ветеранів УПА, які тримали в руках плакати із зображенням Бандери та жовто-блакитні й червоно-чорні прапори[2242].

Пам’ятник установили тільки 2002 р. Це була статуя заввишки близько 3,5 м; скульптори — Ярослав Лоза та його син Володимир, архітектори — Микола Шпак і Володимир Блюсюк. На статуї Бандеру представили таким, яким він був на початку тридцятих років, — студентом, одягненим у костюм та довге розстібнуте пальто. Він стоїть у позі мислителя або поета-романтика: його голова та права нога повернуті вправо, але тулуб і ліва нога залишаються прямими. Здається, що Бандера рухається в один бік, а дивиться в інший. Праву руку він поклав на серце, а в лівій тримає книжку. Його жести символізують любов до України та українського народу, відданість знанням та науці[2243].

На церемонію відкриття пам’ятника, яка відбулася 5 жовтня 2002 р., приїхала ціла когорта націоналістичних діячів. Пам’ятник освятили греко-католицький та православний священики. «Справою честі ми вважали відкриття цього пам’ятника на території нашого навчального закладу, де колись здобував освіту Степан Бандера», — заявив Снітинський у своєму виступі та продовжив: «Його ім’ям названо не тільки героїчних вояків УПА, які мали мужність виступити проти двох найпотужніших тоталітарних режимів XX ст. — нацистського й комуністичного, а й усіх незламних борців за волю й незалежність України наступних поколінь.

Тому пам’ять про нього зобов’язує нас до самовідданої праці в ім’я розбудови нашої держави»[2244].

Юрій Шухевич у своєму виступі підкреслив, що, хоча Бандера провів багато часу в польських і німецьких в’язницях, він завжди залишався духовним лідером УПА. Шухевич закликав присутніх залишатися відданими принципам Бандери. Серед інших відомих промовців були: голова Крайового братства ветеранів ОУН-УПА Олесь Гуменюк; голова Львівської обласної організації КУН Михайло Вовк; мер Львова Любомир Буняк; родичі Бандери — Мирослава Штумф і Зиновій Давидюк, а також низка депутатів, зокрема праворадикальний політик і популіст Олег Тягнибок[2245]. Художню частину свята відкрив вокальний ансамбль «Сокіл», учасники якого продекламували вірш Петра Гоця «Степан Бандера», у якому були слова про те, що Бандера «був даний нам небесами як символ»[2246]. Студенти вишикувалися в шеренгу, спрямовану до пам’ятника, а група молоді, убрана в народні костюми, поклала квіти. Церемонію відвідали й ветерани УПА (в «уніформі»), які тримали в руках жовто-блакитні й червоно-чорні прапори та плакати із зображеннями Бандери[2247].

Музей Бандери, відкритий у Дублянах 1999 р., розмістився у двох невеликих приміщеннях нової будівлі ЛНАУ. Площа однієї кімнати близько 12 кв. м, іншої — близько 30 кв.м. За словами Снітинського, основною ідеєю музею була «персоналізація [української] історії» за допомогою образу українського Провідника Степана Бандери[2248]. Гоць, директор і єдиний працівник музею, намагався втілити цю ідею шляхом вбудовування біографії Бандери в наратив української історії, зведений до «революційної національно-визвольної боротьби за незалежну Україну», історію якої представлено в музеї на 24 стендах з фотографіями та короткими підписами до них. Більшість світлин — це фотокопії знімків, опублікованих у діаспорі оунівцями (зокрема, Мірчуком). Експозицію поділено на чотири частини: молодість і родина Бандери, студентські часи, ОУН і УПА, загибель та відродження. Кожна частина становить окремий наратив, у якому український народ та українські націоналісти представлені жертвами, зокрема, це подано на прикладі біографій членів родини Бандери. В окремих частинах експозиції особливу увагу приділяють націоналістам, які навчалися в Дублянах. «Насичений опис» експозиції дозволить нам побачити, як засновники музею ставились до Бандери та в якому світлі прагнули показати його відвідувачам музею.

Перший стенд присвячений батькові Бандери Андрію. Він зображений як людина, яка жила благочестивим і духовним життям, боролася за Україну, сприяла формуванню особистості Провідника й загинула за Україну [був страчений органами радянської влади в липні 1941р.]. У цій частині експозиції розміщено фотографії предметів та об’єктів, що стосуються Андрія Бандери, зокрема церкви, у якій він служив, та ксерокопії архівних документів, опублікованих діаспорою. На іншому стенді подана інформація про трьох сестер і трьох братів Бандери. їхні фотографії розміщено навколо однієї зі світлин Провідника. Третій стенд назвали «Трагічна доля родини», на ньому розмістили фотографії сестер Бандери та інших його родичів. Тема «Трагічної долі родини» — невід’ємна частина експозиції. Екскурсії музеєм проводив його директор — Гоць (2007 р. він пішов на пенсію; його наступницею стала професор українознавства ЛНАУ Оксана Горда). Під час екскурсій Гоць і Горда, так само, як у відповідних контекстах оунівські емігранти та пострадянські націоналістичні історики, із праць яких вони здобували знання, певним чином зупинялися на стражданнях сім’ї Бандери, намагаючись зобразити українців і, зокрема, українських націоналістів жертвами радянського й нацистського режимів. На стенді під назвою «У рідному селі» розмістили такі фотографії: могил сестри й матері Бандери, членів ОУН та УПА зі Старого Угринова; сільської церкви; Бандери в молоді роки. Інший стенд (під назвою «Родинне гніздо») демонструє, що, незважаючи на «трагічну долю», родину Бандери пам’ятають: це наочно демонструють фотографії першого та третього пам’ятників Бандері в Старому Угринові; одного із фрагментів зруйнованого пам’ятника; старої та відреставрованої будівлі музею Бандери в Старому Угринові; меморіальної дошки на родинному будинку Бандери; колодязя поруч із будинком сім’ї Бандери в Старому Угринові; відновленої каплиці[2249].

У частині експозиції, присвяченій освіті Бандери, вказується, що після здобуття Україною незалежності дух Провідника повернувся до тих навчальних закладів, де Бандера навчався. На фотографії гімназії, яку Бандера відвідував у двадцятих роках у Стрию, ми бачимо пам’ятник Провідникові прямо під її вікнами. На інших світлинах зображені однокласники Бандери, які стали членами ОУН: Степан Ленкавський, Зенон Коссак і Степан Охримович. На іншому стенді розміщені зображення: студентського гуртожитку у Львові; будівлі Львівської політехніки; підручників Бандери. Ще на двох стендах, присвячених його навчанню у Львові та Дублянах, розміщені фотографії: студентських гуртожитків і будівель, у яких Бандера мешкав або відвідував їдальню; пам’ятника Бандері в кампусі ЛНАУ; місцевого жителя Йосипа Туш-ницького, який стверджував, що пам’ятає легендарного студента-націона-ліста. Серед експонатів також аркуш із віршем Гоця «Степан Бандера в Дублянах». Загалом ця частина виставки засвідчує, що місця, у яких коли-небудь побував Бандера, є особливими.

Частина експозиції, присвячена революційній боротьбі ОУН, починається з вітрини «Віддали життя за Україну». Тут представлені: Ольга Басараб — діячка УВО, якій першою судилося стати відомою мученицею; Микола Лемик, який убив секретаря радянського консульства; Григорій Мацейко, убивця Перацького; інші мученики й герої ОУН. Окремий стенд присвячено арешту Бандери 1934 р. і про Варшавський та Львівський судові процеси; на стенді, поруч із копіями документів, також є фотографія Львівського університету, яку помилково підписали як «Будинок окружного суду, в якому засудили багатьох українських націоналістів». Відвідувач, який хоче зрозуміти, чому Бандера був заарештований і засуджений або що відбувалося під час відповідних судових процесів, такої інформації на виставці не знайде.

У центрі вітрини під назвою «Відродження української державності» представлена виправлена версія «Акту проголошення», з якої прибрали фразу про тісну співпрацю з «Націонал-Соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі»[2250]. Навколо цього сфабрикованого тексту розміщено фотографії членів ОУН: Стецька, Лебедя, Шухевича, Климіва й Ребета. На стенді, присвяченому похідним групам ОУН, які просувалися вглиб України після вторгнення німецького війська, зібрані фотографії членів цих підрозділів: Климишина та Стахіва. Як і на попередніх стендах, цей також не містить інформації ані про фашизацію ОУН, ані про її співпрацю з нацистською Німеччиною, ані про участь у погромах у липні 1941р., ані про спроби створити фашистську державу, яку ОУН(б) хотіла «очистити» від неукраїнців.

Важливе місце в цьому музеї, як і в лондонському, відведено темі УПА. Бандера ніколи не очолював і навіть не вступав до лав цієї армії. Він був її духовним лідером, проте зовсім незначно впливав на її дії. У центрі одного зі стендів, присвяченого націоналістичним повстанцям, засновник музею розмістив фотопортрет партизана УПА Данила Кузьмінського, випускника Львівської політехніки (її філії в Дублянах). Навколо портрета розташували фотографії партизанів УПА з короткими біографічними довідками про них (іменами, псевдонімами, датами й місцями народження). Ще один стенд знайомить з медичною службою УПА: низка портретів, переважно жінок — партизанів УПА, які доглядають за пораненими; священик біля ліжка хворого (цю світлину підписали як «шпиталик УПА»), Біографічні довідки містять інформацію про те, скільки років той чи інший упівець відбув у радянських в’язницях або ГУЛАГу як покарання за службу в лавах УПА. Наступний стенд присвячений пропаганді УПА. На ньому розміщені портрети офіцерів-пропагандистів (серед них Петро Федун), ксерокопії агітаційних матеріалів, текст присяги партизана УПА та фото партизана, який дає присягу 1944р. Остання демонстраційна секція про УПА містить фотографії командирів УПА (із Клячківським і Шухевичем у центрі). Інформації про етнічне й політичне насильство, скоєне УПА під керівництвом вищезгаданих командирів, в експозиції немає, однак тут знайшлося місце детальним описам того, як радянська влада вбивала українське мирне населення та знищувала націоналістичне підпілля. У такому ж контексті в експозиції представлено і вбивство Бандери, яке символізувало страждання України й було найтрагічнішим моментом у її історії.

Остання частина виставки розповідає про життя Бандери у вигнанні, його похорон і відродження його імені в незалежній Україні. На одному стенді демонструються фото Бандери в оточенні журналістів і його журналістське посвідчення. На іншому — Бандера як голова сім’ї, люблячий чоловік і батько, вірний товариш, який любив жартувати в колі друзів, переконаний політик, що мріяв про здійснення української революції. На стелажі, де розташовано інформацію про вбивство та похорон Бандери, ми бачимо фото великого хреста, який установлено на його могилі в Мюнхені, і посмертної маски Провідника. Останні два стенди знайомлять відвідувачів з недавньою історією, зокрема з пострадянським відродженням імені Бандери. На одному зі стендів міститься вірш Гоця «Ця людина — ціла ера». Текст вірша обрамляють світлини пам’ятників Бандері у Стрию, Старому Угринові, Бориславі та інших місцях Західної України.

Наратив експозиції музею вказує на те, що відродження імені Бандери в Україні зумовлене його керівництвом «національно-визвольною боротьбою» й тим, що він загинув у боротьбі за незалежність України, ставши символом цілої епохи героїв і мучеників. Вибірковість наративу, зокрема брак інформації про злодіяння ОУН і УПА, очевидно, є необхідним кроком, щоби показати Бандеру й «покоління бандерівців» сміливими та трагічними героями. Чільне місце у виставковій експозиції посідає родина Бандери: багато її членів постраждали від рук радянського та нацистського режимів, і демонстрація пов’язаних із цим аспектів підсилює віктимізацію наративу, даючи змогу відвідувачам музею солідаризуватися із членами ОУН і УПА та відчути себе жертвою злочинних режимів.

Окрім настінних стендів, музейна експозиція розміщується на 12 окремих вітринах, а також на столі та стільці в невеликій кімнаті, що слугує кабінетом директора музею. Значна кількість експонатів — це націоналістичні публікації про Бандеру, ОУН і УПА, фотографії Шелепіна та Сташинського, наказ Шелепіна про ліквідацію Бандери та різні предмети пропагандистського й культового характеру: плакати, марки, таблички, листівки та календарі із зображеннями пам’ятників Бандері, музеїв і меморіальних дощок; невелике погруддя та відеокасета із записом фільму Олеся Янчука «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені»; «уніформа» УПА;

випуски часопису «Вісті Музею Степана Бандери»; портрет ректора ЛНАУ Снітинського; фотографії відомих відвідувачів; газетні статті про Бандеру та його сім’ю; фотографії комеморацій діаспори біля могили Бандери, часописи діаспори («Визвольний шлях»); брошури неофашистських організацій («Патріот України»); ікони та образи святих.

Експонати музею дібрано та розміщено так, щоби спростувати той образ Бандери, який створила радянська пропаганда. Водночас альтернативна інтерпретація, незважаючи на її позитивний характер, дуже нагадує радянський варіант. Якщо прискіпливіше проаналізувати експозицію, можна припустити, що деякі з предметів вважаються особливо важливими (наприклад, ґрунт — символ етнічного націоналізму). Ґрунт, який привезли з рідного села Провідника, виставили в невеликій чаші, навколо якої розмістили фотографії закривавленого костюма Бандери та магнітофонні стрічки із записом його голосу. Іншими помітними предметами експозиції є фотографії онука Бандери Стівена, який після 1991р. став своєрідним перевтіленням Провідника — новою зіркою українського націоналізму (його часто запрошують як почесного гостя на відповідні заходи).

Бандера, як повідомляють гіди, був проти алкоголізму та куріння — гарний приклад для студентів ЛНАУ[2251]. О. Горда показує відвідувачам друкарську машинку УПА. На ній представники «Українського революційного національно-визвольного руху» друкували листівки для кампанії проти алкоголізму й куріння (а ці пороки привнесли в Україну поляки та росіяни). За радянських часів люди вважали, що ОУН-УПА використовувала друкарські машинки для складання списків людей, яких вони планували вбити, але це, за словами гіда, не відповідає істині. Про масове насильство ОУН та УПА гіди воліють мовчати. Щоправда, у музейному буклеті написано, що Бандера був причетний до «вбивств ворогів українського народу», однак інформації про цих ворогів, або чому їх потрібно було вбивати, немає[2252].

Вівтароподібна композиція біля центральної стіни музею ще раз підкреслює релігійний характер експозиції, який також помітний завдяки іконам та образам святих. На передньому плані композиції — мініатюрна статуя пам’ятника Бандері в Дублянах. Позаду — червоно-чорні й жовто-блакитні прапори, прикріплені до стіни у вигляді букви «V», а між ними — портрет людини, яка дещо нагадує самого Бандеру, але з таким самим успіхом може й когось іще (іл.276). Такий подарунок музею зробив Снітинський. Він і директор музею стверджують, що на портреті зображений Бандера. Проте фізіогноміка персонажа картини не зовсім підтверджує це припущення. Не переконує нас у цьому ані напис «П. Зайченко, 1945», ані твердження Снітинського, що Бандера позував для портрета під час перебування в Західній Україні. Усі ці невідповідності, можливо, натякають на те, що місце Провідника в найсимволічнішій частині музею посів хтось інший.

На іншій картині зображено сцену освячення «першого каменя» пам’ятника Бандері (іл.277). Її автор, Микола Горда, до 1991р. працював художником на радянській фабриці. 1991р. він почав малювати картини на націоналістичні теми. Гоць вирішив увічнити церемонію освячення гранітного каменя та запропонував художнику намалювати історичну картину на цю тему. Первинним матеріалом стала тьмяна й невиразна фотографія, на якій греко-католицький священик освячує цей камінь. Однак Горда, під впливом Гоця, надав цій події широкого символічного змісту і втілив її на виразному полотні[2253].

У центрі картини Горда зобразив священиків та Снітинського (з мікрофоном у руці). На столі перед ними — червоні плоди калини (один зі значущих символів України), а поруч — чаша із землею (з рідного села Бандери) та поліетиленовий мішечок із землею (з могили Бандери). Поруч із центральними фігурами ми бачимо обличчя інших поважних осіб. Деякі з них (зокрема, біограф Бандери Галина Гордасевич) не були присутні на церемонії, але їх зобразили в композиції, керуючись символічними мотивами. Праворуч від Снітинського видніється голова Слави Стецько (у хутряній шапці), ліворуч — Юрія Шухевича, одного з небагатьох, хто дійсно брав участь у церемонії. Між Стецько та греко-католицьким священиком художник зобразив Василя Кука, останнього головнокомандувача УПА, й Олександра Семковича, професора ЛНАУ Між двома священиками художник намалював поета Олеся Ангелюка, а далі — праворуч від православного священика — поета Івана Губку, Гордасевич і поета Івана Гнатюка (у нього в руках — «Чорна книга України», у якій, як відомо, ідеться про злочини радянського режиму та страждання українського народу). Горда також увіковічнив скульптора Ярослава Лозу, кількох професорів ЛНАУ, ветеранів УПА та двох дітей, одна з яких, здається, зацікавлено спостерігає за дійством. Зліва від Снітинського й Шухевича художник зобразив Гоця. Директор музею, як Стецько й Гордасевич, дивиться просто по центру полотна. Поруч із ним розмістили: націоналіста й дисидента Івана Геля, юнака, який тримає університетське видання книги Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», та Анжелу Кузу, професора української мови та літератури ЛНАУ (її чоловік поскаржився художнику, що його дружина насправді набагато вродливіша, ніж це вийшло на картині, і кілька разів просив перемалювати її зображення)[2254].

У грудні 2007р., за вісім років після відкриття, у музейній газеті повідомляли, що музей відвідали 43 тис. осіб, зокрема кілька десятків політиків місцевого та національного рівнів[2255]. У музеї насправді побувало багато відвідувачів, хоча розміщений він не у Львові, а в невеликому передмісті. Кожен першокурсник ЛНАУ здійснює цим націоналістичним храмом двогодинну екскурсію[2256]. Музей не має окремої інтернет-сторінки (станом на 2011р. — прим, видавця), але світлина пам’ятника Бандері розміщена на офіційному сайті ЛНАУ поряд з логотипом університету[2257].

Воля-Задеревацька та Старий Угринів

Два інших музеї Провідника відкрили у с. Воля-Задеревацька (14 жовтня 1990р.) та в с. Старий Угринів (1993р.)[2258]. Музей у Волі-Заде-ревацькій відкрився в будинку, де родина Бандери жила в 1933–1936 рр. Будинок розташований поруч із церквою, де батько Бандери кілька років служив священиком. Музей започаткували діячі дисидентського руху та оунівець Зеновій Красівський. 1995 р. його директором став випускник музичної школи Михайло Балабанський, що як і Гоць, вважає націоналізм своїм історичним бекграундом: «Націоналізм надає моїй душі багато сил», — сказав він в інтерв’ю. У дитинстві він шив шапки для партизанів УПА, тому пізніше, коли він читав радянські публікації про ОУН-УПА, їх зміст страшенно його обурював. 1997 р. Балабанський установив перед музеєм пам’ятник: голова Бандери на кам’яній брилі. Через п’ять років він звів біля музею Алею борців за Україну, яка складається із шести вертикально встановлених бетонних плит білого кольору. Висота кожної конструкції — 2,5 м, і розташовані вони уздовж проходу до музею (іл. 280). На одній з них написана коротка цитата Петлюри, а на п’яти інших — литі бронзові барельєфи Петлюри, Коновальця, Шухевича, Стецька та Олекси Гасина[2259].

Експозиція цього музею суттєво не відрізняється від експозиції музею в Дублянах. Історія родини також викладена в контексті історії «революційного національно-визвольного руху». Серед експонатів — різні агітаційні матеріали ОУН-УПА та інші предмети: друкарська машинка, меблі, портрети українських націоналістів, предмети одягу батька Бандери, «уніформа» партизанів УПА та різні ікони. Директор музею повідомив мені, що «люди приходять до музею, як до церкви»[2260].

Головний музей Бандери в Україні побудували на його малій батьківщині, у с. Старий Угринів. Спочатку музей розміщувався в невеликому будинку, на якому встановили меморіальну дошку: «У цьому будинку народився Степан Бандера, великий син України, лідер ОУН». 2000 р. музей переїхав до нової привабливої триповерхової споруди, зведеної в карпатському стилі та розміщеної поряд зі старим будинком і пам’ятником Бандері (іл. 281–283). У новому музеї є кафе, конференц-зал, бібліотека й архів. Експозиція нового музею вирізняється не меншою ідеологічною спрямованістю, ніж ті, які можна побачити в Дублянах або Волі-Задеревацькій. Основна відмінність полягає в масштабі; цей музей видає альманах «Бандерівський край», має зібрання архівних документів і зберігає особисті речі Бандери[2261].

Музеї Бандери, які відкрили на території колишньої Східної Галичини, мають на меті популяризувати його культ, пропагувати націоналізм і зміцнювати націоналістичну версію української ідентичності. Героїчна естетика цих закладів, незважаючи на спроби створити щось протилежне, дуже нагадує колишні радянські музеї, присвячені радянським героям.

Вулиці Бандери, меморіальні дошки та пам’ятники

Ще один важливий прояв культу Бандери в пострадянській Україні — перейменування вулиць, установлення меморіальних дощок і пам’ятників. Такі дії вказують на зміни в політичній системі та покликані продемонструвати, що після багатовікової «національно-визвольної боротьби» суспільний простір нарешті належить українцям. Прибічники Бандери пропонують українцям солідаризуватися з Бандерою та відчути себе «бандерівцями» навіть через півстоліття після смерті Провідника. Спорудження пам’ятників і перейменування вулиць також є частиною формування нової колективної ідентичності — антирадянської, антикомуністичної, антиросійської — української націоналістичної ідентичності. Радянська влада швидко розпізнала сутність цих тенденцій та аж до свого остаточного краху перешкоджала будь-яким спробам установити націоналістичні символи.

Перший пам’ятник Бандері, як уже раніше згадувалося, установили в Старому Угринові в жовтні 1990 р. Після того як його підірвали, новий відкрили на тому ж місці через шість місяців — 10 липня 1991р. Третій пам’ятник — бронзову статую, переплавлену з монумента Леніна, — відкрили 17 серпня 1992 р. (на момент написання цієї книги він стоїть на своєму місці)[2262].

Протягом наступних десятиліть у трьох західних областях України крайні праві діячі та місцеві політики урочисто відкрили багато пам’ятників, погрудь і меморіальних дощок, присвячених Бандері. їхній неповний перелік складається з таких місць (іл. 285–324): Бережани, Вер-бів, Борислав, Червоноград, Дрогобич, Дубляни, Грабівка, Івано-Франківськ, Коломия, Козівка, Львів, Кременець, Микитинці, Мостиська, Самбір, Стрий, Струсів, Теребовля, Тернопіль, Воля-Задеревацька, Заліщики. Деякі пам’ятники відкрили 1991р. (у Коломиї), інші — 1992р. (у Стрию), ще кілька 1999 р. (на 90-ту річницю від дня народження Бандери й 40-ві роковини із дня його загибелі) — у Дрогобичі й Дублянах. Особливо багато пам’ятників на честь Бандери відкрили на такий же подвійний ювілей у 2009р. До цих ювілеїв відкрили пам’ятники в Івано-Франківську, Львові та Тернополі. Деякі з них спорудили у знакових місцях. Наприклад, у Дрогобичі статую Бандери встановили на території колишнього єврейського гетто, а в Івано-Франківську — на Європейській площі, між вулицями Бандери й Коновальця. Практично всі пам’ятники Бандері звели в трьох областях, які раніше були територією колишньої Східної Галичини (карта № 16): Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській. Утім, можливість установити пам’ятники до подвійної «круглої дати» також розглядали за межами цих трьох областей: у Рівному, Луцьку, Чернівцях і Києві. Ініціатива спорудження пам’ятників Бандері за межами Східної Галичини часто надходить від крайніх правих організацій і партій («Тризуб», «Свобода» та ін.), які, проте, ніде, окрім колишньої Східної Галичини, не належать до політичного мейнстриму[2263].

Деякі міські та обласні ради категорично відхилили пропозиції зі спорудження пам’ятника Бандері, до того ж подібні епізоди траплялися не тільки в східних областях країни. Зокрема, міська рада Ужгорода, обласного центру Закарпатської обл., яка в міжвоєнний період входила до складу Чехословаччини, відхилила пропозицію Тернопільської облради спорудити такий пам’ятник у своєму місті, заявивши, що «не поділяє захоплення цією особистістю і спробою ідеалізувати громадянина Австро-Угорської імперії Степана Бандеру. Ми є багатонаціональна область, і тому вважаємо агітацію до будь-яких радикальних дій неприпустимою»[2264].

Перейменування вулиць стало значно популярнішим, ніж установлення пам’ятників (насамперед через те, що пов’язане з меншими витратами). Вулиці на честь Бандери з’явилися і в деяких західноукраїнських містах за межами колишньої Східної Галичини (зокрема, у Ковелі та Володимирі-Волинському), утім, у цих містах пам’ятники Бандері не з’явилися. У деяких містах вулиця, названа на честь Бандери, пролягає до його пам’ятника або до іншого важливого націоналістичного місця. Багато вулиць місцеві націоналісти назвали й на честь інших членів ОУН і партизанів УПА, установлюючи їм пам’ятники та меморіальні дошки. Подібним чином на меморіальних дошках увічнені деякі сторінки з історії українського націоналістичного руху (наприклад, «Акт проголошення відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року», див. меморіальну дошку на будівлі товариства «Просвіта» на пл. Ринок у Львові, іл.121). У цьому місті на честь одного з командирів УПА назвали дві вулиці: вулиця Романа Шухевича та вулиця Генерала Чупринки (військовий псевдонім Шухевича).

Серед інших українських «героїв» ОУН або УПА, яким установили пам’ятники, є й воєнні злочинці, як Дмитро Клячківський — ініціатор етнічної чистки на Волині. Пам’ятники Клячківському відкрили в м. Збараж 1995р. та в м. Рівне 2002р. Крім того, на його честь назвали низку вулиць. У польських Бескидах українські націоналісти, не отримавши відповідного дозволу влади, установили пам’ятник партизанам УПА, які полягли 1947 р. в боях проти польських солдатів. 2007 р. Головне управління культури і туризму Івано-Франківської обл. видало туристичний путівник «Стежками Української повстанської армії» (іл.275). За допомогою путівника можна подорожувати тижнями, якщо не місяцями, від одного пам’ятника ОУН-УПА до іншого (або з музею УПА до музею Бандери), чи обрати для свого маршруту тільки ті вулиці, які названі іменем якогось націоналіста[2265].

У Мюнхені на фасаді будівлі 34 ОУН (вул. Цепелінштрасе, 67) за сприяння президента Ющенка відкрили меморіальну дошку (німецькою та українською мовами) на честь Ярослава та Слави Стецьків[2266]. 2002р. Львівська облдержадміністрація створила комісію з будівництва на Ли-чаківському кладовищі Алеї видатних українців, на території якої планували перепоховати тіла Бандери, Коновальця й Мельника. Комісія мала намір завершити свою роботу до 2008р., але заплановане так і не здійснили[2267]. На початку 2008р. Тернопільська облрада заявила про намір перепоховати рештки Бандери у Старому Угринові[2268].

Найбільший пам’ятник Бандері було зведено у Львові; на підготовку цього проекту знадобилося кілька років. Попередньо на пл. Кро-пивницького (поруч із неоготичною будівлею колишньої римо-католицької церкви Св. Ельжбети) встановили великий камінь з написом «Тут буде встановлено пам’ятник Степану Бандері». До площі прилягає вул. Горо-доцька, одна із головних вулиць Львова, що з’єднує центр з залізничним вокзалом. По інший бік площі пролягла вулиця Бандери, яка так називається з 1992р. Ця вулиця з’єднує пам’ятник Бандері та Політехнічний інститут, де Бандера навчався на початку тридцятих років. Від місця, де встановлено пам’ятник, вулиця Бандери пролягає у напрямку вул. Євгена Коновальця та вул. Генерала Чупринки. За словами проектантів, однією з причин вибору площі Кропивницького було бажання продемонструвати гостям Львова, що вони перебувають у «місті Бандери» — українському «Бандерштадті»[2269].

Зведенням пам’ятника опікувався Комітет зі спорудження пам’ятника Степану Бандері (КСПСБ), постійним головою якого з 2002 р. був Андрій Парубій, один із засновників ультранаціоналістичної СНПУ, депутат Львівської облради (з 2006 р.) та депутат Верховної Ради від партії «Наша Україна» (з 2007р.). До складу КСПСБ входили такі організації: «Братство воїнів ОУН-УПА», «Спілка політичних в’язнів», «Просвіта» і, за словами Парубія, «вся львівська інтелігенція»[2270].

На відміну від інших міст, процес спорудження пам’ятника у Львові тривав понад десять років, упродовж яких відбулося сім конкурсів. У 2002 р. КСПСБ обрав проект архітекторів Михайла Федика та Юрія Столярова, скульптора Миколи Посікіри та інженера-конструктора Григорія Шевчука. В основі композиції проекту — статуя Бандери (висотою 4,2 м), установлена на гранітному постаменті (висотою 1,8 м). Позаду статуї — величезна аркада, виконана в поєднанні двох естетик: монументальної фашистської та пострадянської (іл.287). На передній частині постаменту золотавими буквами викладено напис «Степан Бандера». «Тріумфальна аркада» (заввишки 28,5 м), зі слів Парубія, «передає дух тієї [бандерівської] епохи» і, за словами архітектора Федика, витримана в «постмодерністському» стилі. Спочатку планувалося спорудити аркаду заввишки 30 м (це висота найвищого радянського пам’ятника у Львові — Монумента бойової слави Збройних сил СРСР, установленого 1970р.)[2271].

Як і щодо пам’ятника в Дублянах, автори вирішили, що права рука Бандери має бути прикладена до серця. На вигляд Бандері — близько 25 років; на ньому розстібнуте пальто, костюм і краватка. Ліва рука в нього опущена, а кулак стиснуто; обличчя здається замисленим. Вітер відкидає поли його пальта трохи назад і вправо, що надає статуї динамічності. На фронтоні тріумфальної аркади розміщено золотавий тризуб, а чотири колони символізують чотири доби української історії: Київську Русь і Галицько-Волинське князівство, козацьку добу, визвольні змагання 1917–1921 рр., зокрема нетривале існування ЗУНР, і, нарешті, період незалежності[2272].

На лицьових частинах тріумфальної аркади розмістили меморіальні барельєфи, а перед ними — статую Бандери (найважливішої, на думку Парубія та Федика, людини в українській історії). «Революційні методи» Бандери, як вважає Парубій, не слід засуджувати, тому що вони відповідали його епосі. До того ж, оскільки кожен народ має право на «визвольну боротьбу», ніхто не має права втручатися в традиції, культуру та внутрішні справи іншого народу або заважати суспільству прославляти свого героя та долучатися до своїх героїчних традицій[2273].

Пам’ятник Бандері у Львові відкрили 13 жовтня 2007р. — з нагоди 65-річчя від дня заснування УПА, але до цієї дати будівництво комплексу повністю не завершили. Статуя вже стояла на постаменті, проте тріумфальної аркади не було — встановили тільки її сталевий каркас, який задекорували червоно-чорними та жовто-блакитними полотнами. У день відкриття біля пам’ятника зібралася велика кількість людей, серед яких були: представники політичних партій («Нашої України», «Свободи», регіональних відділень КУН та ін.), які тримали в руках прапори; ветерани УПА у спеціально пошитій «уніформі» (у сорокових роках в УПА не було стандартного обмундирування); молоді люди у формі «Пласту»; різні люди, які тримали плакати із зображенням Бандери і книжки (зокрема агіографію Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру»), Між виступами промовців лунали залпи з гвинтівок і пістолетів (їх виконували чоловіки в історичному вбранні, можливо, XVII ст.)[2274],

У момент відкриття з пам’ятника урочисто зняли тканину білого кольору, у чому взяли участь: голова КСПСБ Андрій Парубій, голова КСПСБ в 1998-2002рр. Ярослав Пітко, засновник КСПСБ Ярослав Сватко, голова крайового Всеукраїнського братства ОУН-УПА Олесь Гуменюк і керівник 23-го загону «Пласту» ім. Степана Бандери Микола Музала. Під звуки військового оркестру всі присутні виконали гімн «Ще не вмерла Україна», після чого шість солдатів залпом вистрілили зі зброї. Представник «Пласту» поклав під плиту перед пам’ятником жменьку землі зі Старого Угринова та з могили Бандери в Мюнхені. Поки молода знаменитість здійснювала цей символічний акт, ведучий зачитав текст «Декалогу українського націоналіста», у якому слова про «найбільший злочин» замінили словами про «найнебезпечніший чин». У паузах між виступами чоловічий хор у національних шатах виконував націоналістичні пісні[2275].

Церемонія відкриття пам’ятника відбулася в атмосфері глибокої релігійності. Здійснивши молебень, священики трьох конфесій виступили перед присутніми. Греко-католик розповів про релігійність Бандери та його бажання домогтися свободи для свого народу, водночас нагадавши, що братів Бандери вбили поляки, які працювали в Аушвіці на гестапо, а сам Бандера багато років перебував у німецькому ув’язненні. Священнослужителі двох інших церков виступили в подібному дусі, ретельно оминаючи деталі, які могли б кинути світло на сумнівні сторінки біографії Провідника. Один з них заявив: «Українська влада стане демократичною, але тільки тоді, коли вона діятиме, як Бандера і його побратими». Далі він назвав членів ОУН-УПА апостолами, які служили святій ідеї незалежної України, і закінчив свою промову словами: «Ми молимося, щоб ніхто не вторгнувся на нашу священну українську землю». На вигук «Слава Україні!» присутні хором відповіли: «Героям Слава!»[2276].

Після виступу священиків покладали квіти: від імені «Пласту», УПА, президента Ющенка та мера Львова (від від імені двох останніх жовто-блакитні букети поклали до пам’ятника військові в білих мундирах). Ведучий сказав, що «бійці УПА, які загинули за незалежність України» та «бійці УПА, які боролися за незалежність України, і сьогодні разом із нами». Кожне своє звернення до присутніх спікер закінчував гучним окликом «Слава!». Йому відповідали: «Слава! Слава! Слава!»[2277]

Голова Львівської облдержадміністрації Петро Олійник назвав Бандеру Провідником і заявив, що той «приклад того, як служити українському народові… [і як] бути патріотом». Він додав, що «ми мріємо про президента, який визнав би УПА… і вчора Президент України підписав розпорядження, яким схвалив святкування 65-ї річниці УПА». Цю заяву присутні зустріли оплесками. Олійник закінчив свою промову закликами: «Слава тим, хто сприяв спорудженню пам’ятника! Слава ветеранам [УПА]! Слава кращим синам України! Слава Україні!» Присутні вигукували: «Героям Слава!»

Голова Львівської облради Мирослав Сеник, одягнений у вишиванку, також відзначив український характер пам’ятника та зауважив, що фінансовий внесок у його спорудження зробило кожне село Львівської обл. та що «ми [українці] пишаємося тим, що є “бандерівцями”… [а це] означає любити наш народ і боротися за його кращу долю»[2278].

Від імені ветеранів УПА на церемонії виступив її найбільш натхненний промовець — Олесь Гуменюк (одягнений «в уніформу» УПА): «Всемогутній Боже! Я дякую тобі, що ми, воїни, колишні повстанці, які захищали Україну зброєю, дожили до цього [славного] дня». Схвильованим голосом він додав: «ми дуже раді, що в нашому середньовічному Львові нарешті постане геній революції біля воріт нашого міста». Потім він заявив, що пам’ятник Бандері — це «місце, де молоде покоління юнаків та дівчат, які досягай повноліття, складатиме присягу братству». Це місце «зміцнить в них національну духовність, яка вкрай потрібна для продовження розвитку нашої ідеї про незалежність… і сюди також будуть приходити молоді пари після весільних церемоній»[2279].

Петро Франко, голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, звернувся до присутніх зі словами: «Слава Ісусу Христу!» Він порівняв Бандеру з Джорджем Вашингтоном та заявив, що Бандера був «унікальною особистістю», «нашим вождем, нашим ідеологом, нашим Провідником українського народу, який заповів усім нам будувати Україну»[2280].

Поет Іван Губка, представлений як «учасник національно-визвольної боротьби», назвав Бандеру «геніальним сином України» й повідомив присутнім, що КУК пропонує випустити золотий орден Бандери, щоби ще більше підняти статус Провідника. Він також закликав перейменовувати ще більше львівських вулиць на честь героїв ОУН-УПА та заявив, що «бандерівці не дозволять нікому іншому бути господарем у нашому домі»[2281].

Поет Ігор Калинець, голова фонду, який збирав кошти на пам’ятник, сказав присутнім, що Бандера створив українську націю на практиці, а не в теорії, як поет Тарас Шевченко, відзначивши, що «через чотирнадцять років, залишивши позаду численні труднощі та жертви, ідею пам’ятника, нарешті, реалізували»; «двадцять відсотків українського народу мало загинути в імперіалістичних війнах для того, щоби зробити

Україну найславетнішою нацією Східної Європи», а сам Бандера був «не тільки унікальною особистістю, а й символом боротьби за Україну». Насамкінець Калинець подякував спонсорам, зокрема представникам української діаспори, та заявив, що «українська революція ще не закінчена», а Бандера нагадує нам про необхідність її продовження[2282].

Свято завершилося читанням поезії та урочистою ходою. Богдан Стельмах продекламував вірш «Бандерівці», кілька разів голосно й натхненно повторивши, що всі українці — бандерівці й вони повинні цим пишатися, а нинішній Україні потрібен новий молодий і героїчний Бандера. Після цього короткого, але гучного та глибоко патріотичного виступу залунав військовий оркестр: перед пам’ятником Бандері урочисто промарширували військові частини та загін «Пласту» ім. Степана Бандери. Церемонія закінчилася так само шумно, як і почалася[2283].

Комеморації Бандери після розпаду Радянського Союзу

Ригуалізовані комеморації Провідника були принесені в Україну з діаспори, але водночас у діаспорі цю практику не припинили. На відміну від діаспорян, українські націоналісти вважали за краще відзначати день народження Бандери, а не роковини його загибелі. Як і в діаспорі, найпишніші комеморації, що поєднували у собі політику й релігію та були спрямовані проти «наших ворогів», відбуваються в круглі ювілейні дати. У пострадянських комемораціях, як і в діаспорі, беруть участь ветерани, інтелектуали-націоналісти, а також представники різних крайніх правих і неофашистських груп та партій, пов’язаних з європейськими право-радикальними рухами (зокрема, з німецькою NPD, італійською Tricolor Flame та польською NOP). Загалом, така структура нагадує систему союзних зв’язків АБН, яку остання підтримувала аж до 1990р. Мовчання або навіть приховане захоплення, з яким українські «ліберальні» та «прогресивні» інтелектуали ставляться до цих націоналістичних комеморацій, фактично їх легітимізують.

1 січня 1999 р., у день 90-річчя з дня народження Бандери, біля пам’ятника Бандері в Старому Угринові зібралися група ветеранів УПА («в уніформі») та молоді націоналісти з воєнізованих формувань[2284]. 12 січня 1999 р. газета «За вільну Україну» поінформувала своїх читачів про те, що у Львівському театрі опери та балету відбудеться пам’ятний захід на честь Бандери (дату святкування, проте, не вказали). Сцену театру прикрасили величезним портретом Бандери та цифрою «90». Згідно з фоторепортажем, на заході виступили вокальні ансамблі (у народних та військових костюмах). Двома основними доповідачами були Слава Стецько та Ігор Набитович, професор філології Дрогобицького педуніверситету. Стецько зачитала агіографічну версію біографії Бандери та поділилася з присутніми своїми ідеями: «Бандера був уособленням антимосковської національно-визвольної революції», отже, зразком для молодих українців. Вона підкреслила, що тільки «політика волі» може впоратися з економічною кризою та вирішити проблему мови й культури в Україні. Набитович назвав Бандеру не тільки українським героєм, а й мислителем, високо оцінивши універсальний зміст, закладений в ідеях Бандери. У професора склалося враження, що Бандера був видатним політичним філософом, українським Жан-Жаком Руссо або Джоном Стюартом Міллем, який у своїх працях розмірковував про різні види свобод[2285].

Напередодні 100-річчя з народження Бандери та 50-річчя від дня його загибелі Львівська та Івано-Франківська облради й Тернопільська міськрада (з ініціативи КУН[2286]) оголосили 2008-й роком Степана Бандери, що викликало певний резонанс у політичному житті України. Наприкінці 2008 р. Верховна Рада проголосувала за святкування 100-річчя з дня народження Бандери та постановила, що відтепер ювілеї Провідника слід відзначати на «державному рівні»[2287]. У святковому виданні, присвяченому українському лідерові, голова УІНП Юхновський сказав, що Бандера — «…вождь України, вождь без війська, але з народом, вождь у тяжкий час, коли немає широкої підтримки лібералізованої української інтелігенції». Таким чином, Юхновський тільки вторував риториці українського президента Ющенка, який 22 грудня 2008 р. заявив на урочистих зборах: «Сьогодні ми складаємо шану одному з лідерів українського визвольного руху, який у час смертельної боротьби перетворив на крицю дух нашої нації»[2288].

До ювілею Бандери Укрпошта випустила марку (іл.273) та конверт із фотографією Бандери[2289], а СУМ перевидала комікс «Вбивства з наказу КГБ» (іл.275) і випустила пам’ятну монету. Тими днями в таборі СУМ в Еленвілі (штат Нью-Йорк) було зібрано кошти на реконструкцію пам’ятників Петлюрі, Коновальцю, Бандері та Шухевичу[2290].

У серпні 2008р. начальник управління освіти Львівської міської ради Надія Оксенчук оголосила, що в усіх школах Львівської області перший урок 2009 р. буде присвячений Провіднику[2291]. Тернопільська міськрада виступила з подібною заявою, призначивши такий урок на 31 грудня 2009 р.[2292] В усіх школах Івано-Франківської обл., згідно з порталом «Пласту», у вересні 2008 р. провели урок на тему «Степан Бандера — символ нескореної нації»[2293]. Департамент освіти Луцької міськради оголосив конкурс на найкраще есе серед студентів на теми: «Степан Бандера — правдивий образ особистості, борця і громадянина» та «Моє ставлення до Провідника ОУН Степана Бандери». 26 грудня 2008 р. в Луцьку відбувся урочистий концерт до 100-річчя з дня народження Бандери. Водночас таке саме святкування під гаслом «Хай живе Бандера і його держава» відбулося в Івано-Франківському театрі[2294]. 1 січня 2009р. в Івано-Франківську відкрили пам’ятник Бандері, а 14 жовтня — меморіальну дошку Василю Бандері (на будівлі, у якій його та інших членів ОУН(б) заареппували 14 і 15 жовтня 1941р.)[2295]. 26 грудня 2008р. відкрили пам’ятник Бандері в Тернополі[2296], а місцева обласна влада запропонувала перевезти останки Бандери до Старого Угринова[2297]. Якщо святкування ювілею в Чернівцях відкрив перший заступник голови облдержадміністрації Віктор Павлюк, який заявив, що «ми повинні разом проводити святкові заходи на честь Провідника ОУН, щоб розвіяти у свідомості українського населення антиукраїнські стереотипи, нав’язані комуністичними ідеологами»[2298], то комеморації Бандери, заплановані в Харкові, місцева міськрада намагалася заборонити (щоправда, суд це рішення скасував)[2299].

14 жовтня 2008 р. в Києві (на свято Покрови Пресвятої Богородиці) відбулися дві демонстрації, організовані групами протилежних орієнтацій. Перша відбулася біля пам’ятника Шевченку за участю, зокрема, ветеранів УПА, бритоголових молодих людей, а також чоловіків і жінок у вишиванках, декотрі з них несли червоно-чорні прапори ОУН(б) та плакати із зображенням Бандери. Перед зібранням, на тлі бойового знаряддя, виступали учасники Фестивалю повстанської пісні. Водночас другу демонстрацію на Майдані Незалежності організувала лівопо-пулістська Прогресивна соціалістична партія України (ПСГГУ). Її учасники спалили червоно-чорний прапор і тримали в руках антифашистські та антинатовські карикатури, намальовані в радянському стилі (на деяких із них обігравалася правонаступність між нацистами й НАТО та належність до цих кіл українських націоналістів). Одна літня жінка тримала в руках плакат зі свастикою та написом «Країни фашистської орієнтації: Литва, Латвія, Україна та Грузія», а двоє чоловіків — з написом «Вічна слава жертвам злочинців ОУН-УПА»[2300]. Через рік, 14 жовтня 2009 р., вулицями Києва пройшла значно багатолюдніша демонстрація, можливо, за участю кількох сотень людей, які несли в руках плакати із зображенням Бандери, червоно-чорні прапори, символіку партії «Свобода» та вигукували гасла: «Бандера — наш Герой! Покрова — наше Свято!» і «Героям — слава, смерть — ворогам!» Літній чоловік у головному уборі УПА на честь пошани до Провідника навіть приніс кулемет[2301].

Між подіями жовтня 2008 р. та жовтня 2009 р. у столиці України відбувалися й інші акції на честь Бандери. 23 травня 2009 р. націоналісти у вишиванках і неофашистських костюмах, тримаючи плакати із зображенням Бандери й демонструючи фашистські салюти, вшанували пам’ять українського Провідника перед пам’ятником Ярославу Мудрому[2302]. О 18:00 1 січня 2009р. 2 тис. людей зі смолоскипами та прапорами партії «Свобода» пройшли Хрещатиком до Майдану Незалежності, де провели мітинг. Андрій Мохник, голова київської міської організації партії «Свобода», повідомив шанувальникам Бандери, що сучасні українські політики не можуть узяти на себе відповідальність за Україну, як це зробив Бандера, наказавши вбити Майнова й Перацького та проголосивши 1941р. українську державу. Він підкреслив, що нині Україні потрібен такий Провідник, як Бандера. Того ж дня партія «Свобода» провела аналогічні мітинги та демонстрації в Івано-Франківську, Харкові, Одесі, Луганську, Львові, Сімферополі, Володимирі-Волинському та Запоріжжі, а також у численних містах і селах, де до підготовки таких заходів нерідко долучалася місцева влада. Особливо популярними ці заходи були в селах. Майже третина жителів села (близько 2 тис. осіб) узяли участь в урочистих зборах у с. Велика Березовиця[2303].

У заходах 2009 р. часто брав участь онук Бандери Стівен. Його запрошували, як і в попередні роки, на відкриття пам’ятників, мітинги та ювілейні заходи як в Україні, так і в діаспорі[2304]. 26 грудня 2008 р. в Тернополі він звернувся до присутніх зі словами, що пишається тим, що народився в сім’ї Бандери та є онуком українського героя. На мітингу 1 січня 2009р. у Старому Угринові він нагадав, що його дідусь був «символом українського народу». Від імені родини Бандери він подякував організаторам за урочистості, а також надав слово іншим промовцям, зокрема лідеру праворадикально!' партії «Свобода» Олегу Тягнибоку[2305].

17 і 18 жовтня 2009 р. Стівен Бандера вшанував своєю присутністю ювілейні заходи в Мюнхені. О 14:00 першого дня мюнхенських святкувань кілька сотень прибічників Бандери з багатьох країн пройшли урочистою ходою до могили Бандери та поклали вінки. Вони тримали в руках червоно-чорні прапори ОУН(б), націоналістичні прапори та прапор партії «Свобода». Деякі учасники свята були в уніформі, наприклад члени СУМ і музиканти оркестру «Батурин» (Торонто), чия присутність підносила дух торжества військовою музикою. Біля могили кілька ораторів, зокрема Бандера-молодший і голова ОУН Стефан Романів, виголосили вітальні промови; священик відправив панахиду[2306].

Близько 19:00 того ж дня в залі мюнхенського Концертно-освітнього центру ім. Антона Фінгерле відбулися урочисті збори, де, після трансляції аудіозаписів промов знаних українських націоналістів (Бандери, Куцана й Романіва), виступили вокальні жіночі ансамблі членів СУМ (Велика Британія) та хору «Пролісок» (СУМ, Канада) в уніформі та вишиванках відповідно (іл.267). Промови та виступи відбувалися на сцені, яку прикрашав величезний портрет Провідника. У перерві між політичною й художньою частинами торжества присутнім представили нащадків Бандери (трьох чоловіків і п’ять жінок). Урочистості закінчилися святковою церковною службою, яку відслужили наступного дня[2307].

2009 р. подібні ювілейні зібрання відбулися в багатьох місцях діаспори. Так, 25 жовтня 2009 р. близько 400 осіб зібралися в Едмонтоні в Домі української молоді ім. Романа Шухевича (9615-153 Авеню). Зал прикрасили зображенням Діви Марії, закріпленим на хресті із жовто-блакитної тканини (на червоно-чорному тлі). По обидва боки композиції встановили українські та канадські прапори. Справа на сцені — величезний портрет Бандери з датами його життя. Над зображенням Богородиці розмістили золотистий тризуб. Подіум накрили червоно-чорною тканиною, а на її поверхні виклали тризуб[2308].

Урочистості розпочалися з панахиди, яку відслужили три священики. Ведучий заходу Роман Британ виклав присутнім націоналістичну версію історії України, зробивши це з певним відтінком мучеництва й таємничості. Загалом на сцені один за одним показали 15 номерів: артисти, одягнені в селянські сорочки та козацьке вбрання, виконали естрадні, народні та класичні пісні, що прославляли Бандеру; підлітки із СУМ (у світло-коричневій формі та краватках) виконали естрадні пісні про ОУН, УПА та Помаранчеву революцію (події листопада 2004р. — січня 2005 р., унаслідок яких президентом країни став В. Ющенко)[2309].

Богдан Тарасенко, який виступав після музичних номерів, процитував львівську промову Бандери 1936 р., у якій той, як відомо, розтлумачив польському суду, чому наказав ліквідувати велику кількість поляків, росіян та українців. Присутні також прослухали інтерв’ю Бандери, у якому він пояснював західним журналістам необхідність війни проти СРСР. Захід закінчився виступом Ігоря Броди, лідера Ліги українців Канади (Едмонтон). Він висловив занепокоєння тим, що сучасній Україні загрожує «Москва», і нагадав, що Бандера був тією людиною, яка могла захистити Україну від Росії. Наприкінці промови Брода назвав учасників та артистів «духовним народом» і подякував усім, хто прийшов на свято та допоміг воскресити пам’ять про Бандеру[2310].

Комеморації Бандери, які приурочили до подвійного ювілею, увінчалися наданням С. Бандері звання «Герой України» (Указ президента Ющенка від 20 січня 2010р.). На урочистій церемонії, присвяченій цій події, Ющенко вручив цю нагороду онуку Бандери Стівену. У короткій промові Бандера-молодший заявив, що йому виявили «велику, величезну честь» — Україна нарешті визнала «героїчний чин Степана Бандери і сотень тисяч українських патріотів, які полягли за цю державу»[2311]. Незабаром після того, як Віктор Янукович став президентом України, він пообіцяв президенту Росії Володимиру Путіну, що позбавить Бандеру цього звання; відповідне рішення Донецький окружний адміністративний суд ухвалив у квітні 2010р.[2312]

Пострадянські комеморації Бандери та ОУН-УПА вразили багатьох українських націоналістів і сприяли тому, що тисячі або, можливо, навіть мільйони українських патріотів повірили у велич Провідника та значущість «визвольного руху». Однак зовсім інакше ці заходи сприймали ті люди, чиїх родичів або знайомих переслідували або вбивали оунівці та партизани УПА. Бела Фельд була однією з таких людей. 1935 р. вона емігрувала до Палестини з польського м. Бережани. Сім’ю Бели вбили під час війни. 1997р. вона відвідала рідне місто в день Конституції України: «“…перед нами була хода. Багато хто був одягнений у національне українське вбрання. Якоїсь миті мені здалося, що на нас суне колона хрестоносців, готова напасти… Водночас я подивилася вгору й побачила деякі зі старих будинків навколо Ринку, де євреї жили й мали крамниці. Це було жахливо. Раптом я пригадала їх усіх. Я могла сказати вам, яка крамниця кому належала. А тепер євреїв більше не було”. Це поєднання українського натовпу, що відзначав свято, з минулими образами довоєнних єврейських Бережан надзвичайно вразили Белу». Поцікавившись долею Галини Дідик, яка була членом ОУН, Бела дізналася, що подруга її юності стала народним героєм. Белу запросили відвідати могилу Галини: «“Я ладна була втекти. Я не хотіла йти туди. Я була емоційно виснажена”. Вона не знала, як поводитися в такій ситуації. Вона пам’ятала, що… вцілілі євреї з Бережан, які приїхали до Ізраїлю після війни, говорили їй, що люди Бандери, члени українського підпілля, були найгіршими. “Я згадала Галину такою, якою вона була перед війною, перед усім цим. І раптом вона перетворилася на героя та мученицю, пов’язану з ім’ям Бандери. Я знала, що щось тут не так,’iz nisht git [це не добре]”. Бела ввічливо відмовилася від запрошення»[2313].

Провідник на фестивалях, у пабах, романах та в кіно

У пострадянській Україні культ Бандери набув ексцентричніших форм, ніж у діаспорі. Його поширювали не тільки вищезгадані історики, політики, ветерани й націоналісти, а й письменники, режисери, журналісти, організатори велосипедних турів, бізнесмени, які відкривали паби із символікою УПА, різні музичні гурти, які співали альтернативну музику на фестивалі «Бандерштат», організованому крайнім правим «Національним альянсом», та інші. Культ Бандери пропагували такі газети, як-от «Бандерівець» (видання ультранаціоналістичної воєнізованої організації «Тризуб» ім. Степана Бандери, м. Дрогобич)[2314].

Неподалік Луцька (адмінцентру Волинської обл.) щорічно, з 2007 р., проводять фестиваль «Бандерштат» (іл.270). Назва якого, можливо, походить від музичного альбому «Ми — хлопці з Бандерштату» (1991) рок-гурту «Брати Гадюкіни». Учасники фестивалю приїздять сюди на кілька днів; на ніч залишаються в наметах. Вони слухають альтернативну музику та беруть участь у різних націоналістичних ритуалізованих заходах (зокрема, зустрічаються з ветеранами УПА). У програмі заходів — бутафорські бої (в «уніформі» УПА й НКВС) та перформанси. Приміром, під час одного фестивалю його гості створили своїми тілами величезне слово «БАНДЕРА», яке добре проглядалося навіть з висоти польоту літака. На святкування запрошують парамілітарні та неофашистські організації, які перед своїми наметами виставляють прапори із символом Wolfsangel (іл.272). На один з фестивалів організатори планували запросити онука Степана Бандери Стівена. Організовує захід «Національний альянс», заснований 2005 р. Основною діяльністю «Національного альянсу» є організація парамілітарних навчальних таборів і проведення факельних маршів. Представники цієї організації заявляють, що мета фестивалю — «піднесення національної ідеї у свідомості української молоді» та «увіковічнення образу Степана Бандери як національного символу»[2315].

2007р. у Львові (у підвалі багатоквартирного будинку XVI ст., що стоїть на пл. Ринок) відкрили паб-ресторан «Криївка», який спроектували як схрон УПА. Біля входу до паба стоїть чоловік у формі з гвинтівкою в руках. Кожного гостя закладу він вітає словами «Слава Україні!» Гість має відповісти «Героям Слава!» Інтер’єр паба складається з предметів побуту націоналістів, зокрема зброї, проте загалом паб має романтизовану й далеку від правди реалій УПА естетику. Такий образ нічого не повідомляє про насильство УПА, крім того, ускладнює розуміння умов перебування у схроні, яке насправді було украй складним, подеколи нестерпним. Його мешканці страждали від різних хвороб, упродовж декількох тижнів вони не змінювали білизни та одягу, внаслідок чого з’являлися воші[2316].

В одному із залів ресторану розміщено кілька гігантських плакатів, які популяризують гуманізований образ Бандери (світлини в родинному колі, з друзями; у шортах під час відпочинку на морі тощо). У меню закладу, окрім інформації про страви, назви багатьох з яких асоціюються з УПА, також розміщено ескізи криївок та фотографії вояків УПА (приміром, світлина легендарного командира УПА Дмитра Клячківського, який, як відомо, несе відповідальність за етнічну чистку на Волині). Певно, світлини Клячківського та інших партизанів УПА відтворили в меню задля того, щоби склалося враження, що ці люди споживали ті самі страви, які нині подають у «Криївці». Поміж наїдків пропонують «Сало кошерне по-гайдамацьки». Один з експонатів паба — гвинтівка. Будь-який гість, навіть дитина, може взяти її до рук, перезарядити, натиснути на спусковий гачок або просто погратися (зважаючи на все, відвідувачам намагаються натякнути, що гвинтівка раніше могла належати повстанцеві УПА)[2317].

Керівник і співвласник паба-ресторану Юрій Назарук у своєму інтерв’ю розповідає, що «Криївка» є одночасно і музеєм, і пабом. Мета такої концепції — поширювати «правдиві свідчення про УПА». За його словами, паб є ефективнішим засобом, ніж націоналістичні публікації та пам’ятник Бандері у Львові, який спорудили в занадто монументальному стилі та який своїм виглядом змушує сучасних людей скептично ставитися до культу Бандери. За словами Назарука, ті, хто не вважає повстанців УПА героями, нічого не розуміють в українському «визвольному русі». На питання про антисемітизм УПА Назарук відповів, що серед армійських лікарів було багато євреїв і, можливо, навіть існував окремий єврейський підрозділ УПА, члени якого боролися за незалежну Україну. Він додав: навіть якщо такого підрозділу не існувало, то цей міф про УПА був правдою, «тому що це — гарний міф [а не поганий — радянський міф]»[2318].

2008 р. в Чернівцях, головному місті Буковини, відкрили байкер-ський клуб «Бандерас». Одним із символів клубу стало зображення партизана УПА, що сидить на мотоциклі (іл. 271). Шкіряний жилет із цим символом мав носити кожен член клубу[2319]. Ще раніше, 2000-го, чернівецький письменник Василь Кожелянко опублікував фантастичний роман «Дефіляда в Москві», в одному з епізодів якого Гітлер схвалює проголошення держави ОУН(б), яке відбулося 30 червня 1941р., а згодом, у листопаді 1941р., навіть завойовує Москву. В іншому місці цього ж роману йдеться про те, що 7 листопада 1941р. Бандера приймає парад армій країн Осі на трибуні Мавзолею Леніна. Героями роману Кожелянка, окрім українського Провідника, є Гітлер, Муссоліні, Антонеску, Франко, Горті та «японський імператор»[2320].

Ще патетичнішу книжку про українських націоналістів написала Оксана Забужко, найвідоміша українська письменниця. На відміну від феєрії Кожелянка, історичний роман Забужко «Музей покинутих секретів» був швидко перекладений іншими мовами[2321]. Перед написанням книги письменниця консультувалася з В’ятровичем, який надав їй історичний матеріал і розповів про те, які стосунки під час війни були між євреями та українськими націоналістами. У результаті значна частина роману Забужко ґрунтується на вигаданих мемуарах Кренцбах, які свого часу опублікував колишній керівник референтури пропаганди ОУН Петро Мірчук. Не дивно, що в Забужко УПА виявилась армією, яка в роки війни не тільки не здійснювала жодного злочину проти євреїв, а навпаки — піклувалася про них, надавши їм можливість боротися з СРСР за незалежну Україну[2322].

2009 р. організація «Еко-милосердя» влаштувала велосипедний тур «Європейськими стежками Степана Бандери» для дев’яти підлітків і шести дорослих. Поїздка розпочалася 1 серпня 2009р. в м. Сокаль (Львівської обл.). Маршрут пролягав через Польщу та Словаччину, а його кінцевим пунктом мала стати могила Бандери в Мюнхені, до якої велосипедисти мали дістатися 24 серпня. Багатьом була не до вподоби як назва туру, так і його відвертий політичний характер, тому ще до початку заходу ним зацікавилися ЗМІ, особливо польські. Противники акції організували на польському кордоні демонстрацію, яка відбулася саме під час прибуття велосипедистів. Демонстранти тримали в руках плакати з написами: «Ті, хто прославляє фашиста С. Бандеру, самі стають фашистами». Врешті-решт, учасників велотуру не пропустили через кордон, хоча вони мали паспорти з дійсними візами[2323].

У 2007–2008 рр. в ефірі українського телеканалу «Інтер» вийшло ток-шоу «Великі українці». З початкового списку, який нараховував сто осіб, до фінального раунду увійшло десять кандидатів, серед них — лікар Микола Амосов, поет Тарас Шевченко, середньовічний князь Ярослав Мудрий, гетьман Богдан Хмельницький, філософ Григорій Сковорода і, звичайно ж, легендарний Провідник Степан Бандера. Про кожного зі згаданих фіналістів підготували невеликий телефільм, оповідачами в яких стали відомі актори, журналісти, політики, зокрема перший президент України Леонід Кравчук. Серію про Бандеру підготував журналіст Вахтанг Кіпіані. Телефільми показали на каналі «Інтер», а згодом їх можна було подивитися в інтернеті. Кожен глядач мав змогу проголосувати за свого «великого українця», надіславши звичайне SMS. Шоу схвилювало українське суспільство й було предметом жвавих дискусій протягом декількох місяців. Вдома й на роботі люди сперечалися, хто з «великих українців» гідний стати фаворитом цього конкурсу. На підтримку свого улюбленого кандидата багато глядачів надіслало не одне, а десятки або навіть сотні SMS. Бандера став «великим українцем» № 3, після Ярослава Мудрого та лікаря Миколи Амосова. Те, що Провідник не переміг, пов’язали із шахрайством низки політиків, які вважали, що перемога Бандери призведе до розколу України, і тому вони намагалися цьому перешкодити (за винятком Бандери, інші екстремісти й комуністичні лідери не увійшли в першу десятку). Командир УПА Шухевич посів 12-те місце, Ленін — 23-тє, Коновалець — 40-ве, Брежнєв — 63-тє, а Хрущов — 93-тє[2324].

Фільм Кіпіані про Бандеру було зроблено в апологетичному дусі, фактично це була відверта реклама Провідника, водночас можна сказати, що історики та інтелектуали України радше погодилися із цією версією, ніж піддали її критичному розбору чи оскарженню. Фільм починається з короткої патетичної розповіді юного (років дванадцяти) члена організації «Пласт» (в уніформі), зовні схожого на Бандеру. Юний патріот сидить біля багаття в лісі та розповідає своїм старшим товаришам і журналісту, як Бандера встромлював собі голки під нігті, готуючись таким чином до тортур, які, можливо, чекали на нього в лабетах ворога[2325].

У фільмі Кіпіані, який з’являється на екрані в ролі ведучого, використано кадри чорно-білої документальної хроніки та намальовані фрагменти. Намагаючись установити зв’язок між теперішнім і минулим, між аудиторією та Провідником, автор звертається до глядачів із приміщень з архівними стелажами або з інших знакових місць — в’язниці або будівлі суду. Кіпіані називає Бандеру українським патріотом, який боровся, страждав і загинув за Україну, але оминає всі факти, які могли б кинути світло правди на діяння Провідника. Натомість Кіпіані показує у фільмі епізод з рок-гуртом, який виконує на руїнах церкви героїко-патріотичну композицію про українських партизанів. Щоби створити повнокровний образ Провідника, Кіпіані знайомить глядачів з фотографіями Бандери, відзнятими в дружньому та родинному колах, та спілкується з онуком Бандери Стівеном, який докладно розповідає як про свого діда та сім’ю, так і про себе[2326].

За останні десятиліття про Бандеру зняли низку документальних та історичних художніх фільмів. З нагоди 90-річного ювілею Бандери ТІА «Вікна» створило 25-хвилинний фільм «Три любові Степана Бандери». Стрічка розпочинається з епізоду зі Стівеном Бандерою: ми бачимо онука Провідника, який бігає підтюпцем по Києву. Стівена представляють як людину, із прізвищем якої «пов’язано стільки вбивств, що будь-який хрещений батько мафії може позаздрити». Потім режисер Юрій Луканов розповідає про життя Бандери та історію ОУН, згадуючи в цьому контексті історію кохання Бандери до трьох жінок. Бандеру показали романтичним українським героєм, ідейним борцем за Україну, який трагічно загинув від рук жорстокого та брехливого ворога. Головне послання цього патріотичного продукту — зв’язок між любов’ю та націоналізмом[2327].

Десять років потому, на соту річницю від дня народження Бандери, зняли документальний фільм «Степан Бандера. Ціна свободи» (реж. С. Сотниченко, Т. Ткаченко та О. Ножечкіна). Головним персонажем стрічки став Стівен Бандера. Молода зірка українського націоналізму розповідає про життя свого діда, вписане в історію ОУН та УПА. До епізодів фільму увійшли короткі уривки з коментарями істориків (О.Гогуна, Я. Грицака, Т.Гунчака, Ґ. Мотики, І.Патриляка, М.Посівнича, Т. Снайдера, Я. Сватка, В.В’ятровича), політичних діячів, колишніх членів ОУН(б) І. Козак і Є.Ста-хіва та лідера ОУН А.Гайдамахи. Ключові питання — заперечення погромів і раціоналізацію етнічного насильства — коментують історики-націоналісти (В’ятрович) і націоналістичні діячі (Гайдамаха), а не критично налаштовані історики (Мотика або Снайдер, яким у фільмі дозволили коментувати менш суперечливі питання). У результаті українську історію у фільмі подано очима Стівена Бандери. Його думка маніпулятивно підкріплюється міркуваннями кількох авторитетних істориків, а сам він знайомить нас із головною постаттю української історії — своїм дідусем-Провідником[2328].

1995р. у прокат вийшов найвідоміший фільм про Бандеру — «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» (сцен. В.Портяк і реж. О.Янчук). Окрім цього фільму, Янчук зняв низку інших націоналістичних стрічок, зокрема «Голод-33» — про голод 1932–1933 рр., «Нескорений» — про Романа Шухевича та «Залізна сотня» — про УПА. У кінострічках «Осіннє вбивство…» та «Нескорений» роль Бандери зіграв один і той самий актор, Ярослав Мука. Ідеологічною метою фільму про вбивство Бандери була романтична сентименталізація образів Провідника та всіх українських націоналістів, які після війни опинилися в Мюнхені. Фільм розпочинається історичним коментарем, у якому глядачів інформують, що ОУН і УПА — рух опору, що боровся з німцями та радянською владою[2329]. Бандера у виконанні Ярослава Муки помітно далекий від реального прототипу, яким він був у повоєнний час. Не тільки зовнішність Муки потребує чималої уяви, щоб розпізнати в ньому Степана Бандеру, а і його млявий характер анітрохи не відповідає палкій і збудливій вдачі Провідника. Однак саме неквапливість Муки, певні тонкі натяки на відстороненість його персонажа — усе це дало змогу створити сентиментальний, майже інтелектуалізований образ Бандери. Це враження посилює відповідна музика, яка особливо виразно лунала в тих епізодах, коли Бандера їде автомобілем або коли він захоплено працює над справою революції. Доктринерська наполегливість Бандери, з якою у повоєнний час він заявляв про свій абсолютний авторитет та про необхідність беззаперечного підпорядкування йому всіх членів ОУН, — цьому у стрічці місця не знайшли, оскільки це зруйнувало би запропоноване авторами бачення образу Бандери. Головна тема кінострічки — убивство. Незадовго до трагедії глядача знайомлять зі Сташинським, якого показують чуйним і щирим чоловіком, що проходить вишкіл у московському КДБ. У товаристві двох радянських високопосадовців Сташинський піднімає келих шампанського та виголошує тост за майбутнє вбивство Бандери. У момент, коли ми бачимо, як на сходах у Мюнхені стається вбивство, за кадром лунає тривожна музика, проте в одну мить, коли на екрані виникає величезний некролог, її змінює інша — сентиментальна й жалобна.

Пострадянські пам’ятники жертвам ОУН-УПА

Попри активні прагнення до встановлення націоналістичних пам’ятників, меморіальних дощок та перейменування вулиць, у багатьох громадських місцях, особливо на Сході України, ще збереглися пам’ятники та пам’ятні знаки радянської епохи. Щоправда, у Львові, «столиці» Західної України, пам’ятник Леніну (іл.325) і деякі інші радянські монументи демонтували ще до розпаду СРСР. Найбільшого з них — Монумента Слави — це не торкнулося (2021р. пам’ятник остаточно демонтували — прим, видавця, іл.326). В окремих випадках націоналістичні пам’ятники установлювали безпосередньо поблизу пам’ятників воїнам Червоної армії. Наприклад, у невеликому карпатському селищі Славське статую Діви Марії (традиційної покровительки українських воїнів) установлено буквально впритул до монумента радянським солдатам (іл.334)[2330]. На Сході України пам’ятники ОУН-УПА та їхнім лідерам установлювали дуже рідко. Завдяки зусиллям партії «Народний рух України» (НРУ) 1992 р. в Молодіжному парку Харкова відкрили непримітний пам’ятник воїнам УПА (іл. З30). Незважаючи на охорону, пам’ятник став об’єктом вандалізму[2331].

Героїзація діячів ОУН і УПА, закладена в основу процесу націоналізації України, була реакцією у відповідь на попередню радяні-зацію України та спроби услід за цим зберегти радянські традиції. Не дивно, що незабаром це викликало спротив, особливо в східних областях України, де виникли популістські проросійські партії, що, як Партія регіонів, почали споруджувати пам’ятники жертвам ОУН і УПА й разом з тим відроджувати традицію звеличення досягнень радянської влади (на тлі заперечення її злочинів). На час появи цієї книги в країні так і не розробили виваженого підходу до минулого України, який би не звеличував ні ОУН-УПА, ні радянський тоталітаризм, але надав би можливість однаковою мірою оплакувати жертв кожної зі сторін. За час повноважень президента-націоналіста Ющенка популістські або комуністичні партії та інші організації відкрили на Південному Сході України щонайменше чотири антинаціоналістичні пам’ятники жертвам ОУН-УПА. 14 вересня 2007р. в Сімферополі відкрили пам’ятник «Постріл у спину», на церемонії відкриття якого виступили представники комуністичної партії Родина (іл.331). Монумент складається з двох фігур — жіночої та чоловічої. Жінка намагається утримати чоловіка, який сповзає донизу від смертельної рани, мабуть, завданої бійцем УПА. На пам’ятнику викарбувано напис російською мовою: В память о жертвах советского народа, павших от рук пособников фашистов — вояк ОУН-УПА и других коллаборационистов»[2332]'. На церемонії відкриття Петро Симоненко, перший секретар КПУ, заявив: Мы пришли сюда сегодня, чтобы вспомнить каждого — поименно, кто освобождал Советский Союз. Вы шли, а вам исподтишка, из-за угла стреляли в спину пособники фашистов [ОУН-УПА][2333]. Лідер кримських комуністів Леонід Грач повідомив учасникам церемонії, що более 4 тысяч крымчан, граждан Советского Союза, были отправлены в Западную Украину, чтобы помогать налаживать жизнь (лечить, обучать и т. д.), и были убиты там пособниками фашистов[2334].

Ще один пам’ятник жертвам ОУН-УПА відкрили 26 червня 2008р. в м. Сватове, райцентрі Луганської обл. Він постає у вигляді момументу заввишки 1,5 м, вбудований у Меморіал Слави, Пам’яті та Скорботи (іл. 332). У церемонії відкриття взяли участь члени КПУ та члени комуністичної організації «Молода гвардія». Як і Грач у Сімферополі, мер Сватового Микола Шерстюк заявив, що пам’ятник присвячений місцевим «вчителям, лікарям і військовим… більшість з яких — це жінки» (іл. ЗЗЗ). Ці люди приїхали до Львівської та Івано-Франківської областей після війни і згодом загинули від рук націоналістів[2335]. У своєму виступі віце-мер Луганська Євген Харін сказав: Война не закончилась, война идет и сейчас. Жестокая и грязная. За души детей и внуков, чьи отцы и деды лежат в могилах[2336]. З нагоди відкриття монумента Луганська облрада видала книжку під назвою «Перемогу й правду — не зрадимо!», яка містила уривки праць українського радянського історика Масловського, убитого (можливо, націоналістами) у Львові 1999 р.[2337]

Найбільший пам’ятник жертвам ОУН-УПА відкрили в Луганську 8 травня 2010р. за сприяння Партії регіонів, кандидат від якої, Віктор Янукович, переміг на президентських виборах на початку 2010р., змінивши на цій посаді Ющенка. Імідж Партії регіонів був своєрідним негативним дзеркалом іміджу партії Ющенка «Наша Україна». Пам’ятник установили неподалік радянського меморіалу, присвяченого «Молодій гвардії», підпільній організації часів Другої світової, - історія якої лягла в основу важливого радянського політичного міфу. На пам’ятнику жертвам ОУН-УПА зображено матір, прив’язану, судячи з усього, до дерева (іл. 329). Можливо, вона знепритомніла. Перед нею сидить чоловік (спиною до неї та майже навколішки). Він охоплює її руками, витягнувши їх позаду себе (імовірно, таким чином він її захищає). Ліворуч знизу стоїть дитина, її погляд спрямований на жінку. Під скульптурною групою два написи: Правда забвению не подлежит. На чорній гранітній дошці написано: Жителям Луганщины, павшим от рук карателей-националистов из ОУН-УПА в 1943–1956 годах, а також список жертв[2338].

Процес спорудження пам’ятників жертвам ОУН-УПА, який ініціювали різні комуністичні організації, ветерани Червоної армії та представники Партії регіонів, відбувався паралельно з реабілітацією таких постатей, як Сталін. Перший (після 1953р.) пам’ятник Сталіну відкрили 5 травня 2010р. в Запоріжжі (іл.335). Сталося це за три дні до відкриття вищезгаданого пам’ятника в Луганську. Погруддя Сталіна встановили на гранітному постаменті у безпосередній близькості до штаб-квартири регіонального відділення КПУ. На церемонію відкриття прийшли радянські ветерани, одягнені у військову форму з бойовими нагородами, та різні люди, які тримали в руках червоні прапори із серпом і молотом. Група осіб у традиційному українському вбранні влаштувала із цієї нагоди пікет, на якому виднілися банери з українськими націоналістичними символами й гаслами («Сталін позбавив мене молодості» тощо). 28 грудня 2010р. з погруддя Сталіна збили голову, а 31 грудня того ж року знесли решту пам’ятника[2339].

Креси. Польська мартирологія та Бандера

Ще один помітний дискурс про Бандеру та ОУН-УПА виник за кілька років до розпаду СРСР у Польщі. Його створили за ініціативи польської спільноти кресів, що складалася з осіб, яких депортували після закінчення війни з колишніх польських «східних територій», або тих, хто вцілів під час етнічних чисток на Волині та в Східній Галичині. Хоча не всі креси були мстивими націоналістами, спільними зусиллями всієї цієї громади було винайдено певний віктимізований наратив, у якому польсько-українські відносини, події Другої світової та етнічна чистка польського населення щільно переплелися із загальними мотивами польської мартирологи. Дискурсу кресів притаманні зосередженість на поневіряннях поляків та ігнорування всього, що вказувало б на політику дискримінації українців у II Речі Посполитій. В інструменталізації кресами страждань уцілілих поляків помітне прагнення помсти.

Ідейна спрямованість спільноти кресів була зумовлена ще двома факторами. По-перше, політична ситуація 1945–1990 рр. не давала змоги полякам, уцілілим в етнічних чистках, стати на шлях примирення з травматичним минулим і відкрито оплакувати загибель своїх родичів. По-друге, якщо говорити про політику примирення між Польщею та Україною, то після 1990 р. вона мала в цілому некритичний, мультипатріотичний і мультинаціональний характер, тому виконавцям злочинів, які діяли з обох боків, надавали статус солдатів-патріотів, борців за свободу або навіть національних героїв; водночас особливої уваги жертвам цих «національних героїв» не приділялося.

Аналізуючи діяльність спільноти кресів, варто також розрізняти націоналістичну інструменталізацію історії, що її просували діячі спільноти, та емпіричні дослідження істориків цього кола. Тоді як одні історики, приміром Єва та Владислав Семашко, зібрали величезну кількість свідчень уцілілих, що є надзвичайно цінним джерелом для дослідження етнічних чисток поляків 1943–1944 рр., інші історики цього кола почали інструменталізувати ці свідчення, трактуючи етнічну чистку як геноцид (ludobójstwo), тим самим вступаючи до «конкурентної» боротьби з іншими геноцидами — Голокостом та злочинами радянського режиму. Наприклад, Олександр Корман перерахував у своїй праці 362 «методи фізичних тортур і психологічних методів, що застосовували терористи ОУН-УПА та інші українські шовіністи… проти поляків», і порівняв це «лише з п’ятдесятьма методами тортур НКВС», згаданими Солженіциним[2340]. Будь-які спроби об’єктивного розслідування злочинів, які здійснювали поляки проти українського населення, спільнота кресів сприймала як спотворення та фальсифікацію історії. Істориків, які досліджували це питання, звинувачували у виконанні «надсекретного завдання» ОУН зі спотворення історії етнічної чистки[2341]. Не менш проблематичними були численні помилки або навмисні фальсифікації, припущені в публікаціях цієї спільноти. Приміром, на обкладинці фотоальбому, у якому подані фотоматеріали вбивств поляків підрозділами УПА, розмістили фотознімок з тілами чотирьох дітей, прив’язаних до дерева. На світлині, однак, зображені не жертви ОУН-УПА, а діти, убиті 1923 р. психічно хворою матір’ю[2342].

1999 р. у Вроцлаві громада кресів установила пам’ятник, основа ансамблю якого складається із силуету розіп’ятого Ісуса, наскрізь вирізьбленого всередині двох масивних кам’яних плит (іл. 328). Напис на пам’ятнику свідчить: «Польським громадянам, убитим у 1939–1947 роках Організацією українських націоналістів (ОУН) та Українською повстанською армією (УПА) на південно-східних прикордонних територіях [кресах]». На іншій меморіальній дошці монумента написано, що під ним зберігається земля з 2 тис. братських могил. Ще одну дошку встановили як данину пам’яті українцям, які дали притулок полякам[2343]. Креси встановили пам’ятники та меморіальні дошки і в інших польських містах (Гданську, Клодзко та Холмі). 2003 р. на військовому кладовищі в Перемишлі «Товариство пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Вроцлаві» (SUOZUNzW) відкрило пам’ятник до 60-річчя етнічної чистки на Волині (іл. 327). Частиною композиції пам’ятника була скульптура з фігурами тіл дітей, прив’язаних колючим дротом до дерева, — схоже на те, як це було на відомій фотографії, розміщеній на обкладинці згаданого фотоальбому. Коли стало очевидно, що світлину загиблих дітей зроблено за 20 років до етнічних чисток (1923 р.), SUOZUNzW все одно заперечувало, що під час створення проекту пам’ятника брали за основу саме цю світлину, а також наполягало на тому, що монумент так само відображає методи вбивств, які практикувала УПА. 2008р. пам’ятник усе-таки демонтували[2344].2009р. міськрада Легниці назвала одну з вулиць «Алея жертв геноциду ОУН-УПА»[2345]. У дискурсі кресів конструювання ідентичності супроводжувалося не тільки встановленням нових пам’ятників, а й використанням уже наявних радянських монументів жертвам ОУН-УПА[2346].

2004р. вийшла біографія Бандери «Степан Бандера (1909–1959): символ злочину та жорстокості»[2347]. Її написав найвідоміший історик спільноти кресів Едвард Прус, книжки якого на тему ОУН-УПА друкували ще в соціалістичній Польщі[2348]. Прусу вдалося накопичити значну кількість документів про діяльність українських націоналістів, проте більшість його праць написано в дусі віктимізованого націоналістичного наративу. Прус не згадував або заперечував злодіяння, учинені польськими військовими, роздуваючи водночас масштаби злочинів та масових убивств, учинених ОУН-УПА, нібито набагато жахливіших, ніж Голокост і всі інші великі злодіяння проти людства. Прус не дотримувався академічних стандартів і не вказував необхідних посилань на джерела, тому, подібно до радянських публікацій, перевірити достовірність аргументів автора видається неможливим. Праці Пруса вирізняє не тільки стилістика образливого наративу (у дусі радянських публікацій), а й використання як джерел пропагандистських статей з радянських газет і таких «документів», як-от промова Альберта Нордена на прес-конференції 1959р.[2349] Крім того, у його дослідженнях були й фактичні помилки[2350].

Посилаючись на праці деяких радянських письменників, зокрема Беляева, Прус пише, якщо у молодості Бандера, «щоб “укріпити волю”, душив кошенят однією рукою у присутності своїх товаришів, то на початку тридцятих він застосовував ці самі методи на людях»[2351]. Також Прус охарактеризував Бандеру як «мерзенну й жорстоку» людину: «Слід особливо підкреслити: в Польщі і в Україні Бандера, загалом, є символом злодіянь, убивств, підпалів, пограбувань — усіх злочинних справ, які може зробити людина. Слова “Ти — бандера!” — образа для киянина, тому що це висловлювання — заперечення євангельської правди і добра»[2352]. Прус також звинувачував Бандеру, ОУН і євреїв у радянській депортації поляків, що відбулася після першої окупації Східної Польщі в 19391941 рр. Як і радянські історики, він помилково стверджував, що батальйон «Нахтігаль» був головним винуватцем Львівського погрому[2353] Загалом, цей найвідоміший історик-крес об’єднав у своїх працях два підходи: радянський та мартирологічний польський (який також містив і елементи антисемітизму). Прус написав цілу монографію про щось, що він назвав «Голокост по-бандерівськи», але водночас він заперечує, що поляки здійснювали злочини проти євреїв, і називає «єврейський більшовизм» історичним фактом[2354].

Дискусії про Бандеру

На початку 2009р. інтернет-видання Zaxid.net опублікувало серію нарисів про Бандеру, які стали активним поштовхом до дискусії, що сягнула свого піку через рік, коли президент Ющенко надав Бандері звання «Герой України». Полеміка, що розгорнулася, стала першим випадком публічних обговорень, під час яких не було повністю проігноровано критичні голоси та фактично було кинуто виклик апологетиці Бандери,

ОУН-УПА та українському націоналізму. Представники інтелігенції вперше відкрито обговорювали питання, пов’язані з українським фашизмом, антисемітизмом та злочинами, скоєними ОУН-УПА на етнічному та політичному ґрунті. Щонайменше три групи з різними поглядами висловилися щодо названих тем. Представники першої (Ф. Брудер, Джон-Пол Химка, Д.Марплз, П.А.Рудлінг, Т. Снайдер та я) підтримали критичний підхід до особистості Бандери, ОУН і УПА. Представники другої групи — «ліберальні» та «прогресивні» українські вчені (Я. Грицак, А. Портнов, В.Расевич, М.Рябчук), а також інтелектуали діаспори (О. Мотиль і 3. Когут) — намагалися об’єднати критичний підхід до Бандери й ОУН-УПА з пострадянським і діаспорним націоналізмом та наводили різні аргументи на виправдання Бандери. Представники третьої групи (В.В’ятрович, М.Левицький, А.Лозинський та Стівен Бандера) відкидали все, що критики Бандери говорили про Провідника й ОУН-УПА, обстоювали свою позицію за допомогою різноманітних стратегій замовчування, заперечення або виправдання.

На початку 2009р., коли ці нариси опублікували на сайті Zaxid.net, з’ясувалося, що питання темних плям у біографії Бандери та історії його руху досі залишаються табу. Популярний і прогресивний інтернет-жур-нал (згодом і видавництво «Грані-Т», яке 2010 р. опублікувало матеріали цієї дискусії окремою книгою, — прим, видавця) не зважився надати хоча б якісь коментарі до статті В’ятровича, опублікованої в межах цієї дискусії, хоча В’ятрович зробив у ній низку красномовних заяв, а саме: вбивства і страти ОУН не є терористичними актами, бандерівці не співпрацювали з нацистською Німеччиною, етнічне насильство ОУН-УПА — законний захід «національно-визвольної боротьби». І навпаки, моя стаття, у якій я звертав увагу на злочини, вчинені ОУН(б), і критикував негативне ставлення до таких проблем у сучасній Україні, була розміщена з нагадуванням про «незгоду з низкою тез автора»[2355].

Друга дискусія, що припала на час услід за наданням Бандері звання «Герой України», точилася переважно в англомовних газетах і журналах. 7 лютого 2010 р. Девід Марплз написав в Edmonton Journal, що Ющенко «безсумнівно помилився, коли надав Бандері звання — як це не парадоксально звучить, типово радянське — Герой України [тому що] у XXI столітті його [Бандери] погляди здаються архаїчними й небезпечними. Він практикував насильство, терор і нетерпимість до інших етнічних груп, які проживають на українських територіях»[2356]. Заява Марплза викликала шквал обурень українських націоналістів і спонукала «ліберальних» істориків до написання поміркованіших, але не менш проблемних статей. Дискусія була не так про особистість Бандери, як про символ українського націоналізму й ОУН-УПА, а точніше, про оцінку їхніх діянь і значення для сучасної України.

У своїй статті «Фашистський герой у демократичному Києві» Т. Снайдер писав, що Бандера й ОУН прагнули «перетворити Україну на фашистську однопартійну диктатуру без національних меншин»[2357]. В інтерв’ю, що вийшло в березні 2010 р., Снайдер підкреслював, що Бандера жив у фашистську епоху й перебував під сильним впливом фашистських ідей, фактично «у двадцяті і тридцяті роки Бандера сповідував фашистську ідеологію. Однак це були часи, коли багато європейців були фашистами: серед них, французькі письменники, румунські філософи та італійський уряд. Крім того, немає ніяких сумнівів у тому, що фашизм значно вплинув на націонал-соціалізм»[2358]. Як і Марплз, Снайдер засудив насильство ОУН-УПА та розкритикував надання Бандері звання «Герой України»: «По-перше, ідея оголошувати людей героями — дуже радянська, і я думаю, що ті люди, які схвалюють дії Бандери та підтримують проголошення його й Шухевича «героями», мають на хвилину замислитися над тим фактом, що надання звання «героя» запозичено в Радянському Союзі. І фашисти, і комуністи вважали, що люди можуть бути героями… Люди сперечаються про те, кого слід називати героєм, але ніхто не висловлює жодного сумніву про те, чи може взагалі саме по собі існувати таке звання»[2359].

У тих самих, що й Снайдер, визначеннях свою позицію щодо історії ОУН виклав Химка, який детальніше зупинився на питаннях ідеології ОУН і воєнних злочинах членів цього руху, учинених в ім’я ідеології: «ОУН була насправді типовою фашистською організацією, про що свідчать багато її особливостей: її принцип фюрерства (Führerprinzip), Ті прагнення заборонити всі інші політичні партії та рухи, її гасла у фашистському стилі (“Слава Україні! — Героям слава!”), її червоно-чорний прапор, її салют зі здійманням руки, її ксенофобія й антисемітизм, її культ насильства та захоплення Гітлером, Муссоліні та іншими лідерами фашистської Європи. Що тут не фашистське?»[2360]

На відміну від Снайдера, Химка прокоментував і сучасні події. Він пояснив, що апологети називають фашизм патріотизмом, а фашистів і воєнних злочинців — борцями за свободу. Один з таких істориків був експертом з домодерної історії України (мова про Когута), якого Химка назвав «сторожовим псом ідеології». Він не вивчав ні українського націоналізму, ні ОУН, ні УПА, не мав публікацій на ці теми. Проте в дебатах він легко дозволяє собі критикувати Марплза та Химку за їхні погляди на Бандеру. Критикуючи Когута, Химка звернув увагу на дуже важливу та тривожну проблему: історики, які перебувають усередині націоналістичних діаспор, солідаризуються з політичною традицією Бандери та ОУН-УПА та мають як культурно зумовлену, так і особисту зацікавленість у запереченнях воєнних злочинів цього руху[2361].

Крім того, своє право мати «незручного героя» захищали вчені іншої групи, яких у цій книзі названо «прогресивними» і «ліберальними». Багато з них були занепокоєні не так історією, як сучасною політикою, зокрема параграфом № 20 резолюції Європейського парламенту від 25 лютого 2010 р., у якому йшлося: «Глибоко шкодуємо щодо рішення Президента України Віктора Ющенка (який завершує свою каденцію) посмертно надати Степанові Бандері, лідеру Організації українських націоналістів (ОУН), що співпрацювала з нацистською Німеччиною, звання Національного героя України; у зв’язку із цим висловлюємо сподівання, що нове українське керівництво перегляне такі рішення та зберігатиме відданість європейським цінностям»[2362].

Дуже типовими для цієї групи були думки, висловлені Я. Грицаком, який спеціалізується на українській історії XIX ст. та опублікував низку статей про єврейсько-українські відносини, Другу світову та Голокост[2363]. Щодо надання Бандері звання «Герой України» Грицак виказав побоювання здебільшого політичного характеру, передусім через те, що такий акт, на думку Грицака, здатен поставити під загрозу процес інтеграції України до ЄС. В інтерв’ю 27 січня 2010р. він стверджував, що статус Бандери, як і статус кожного національного героя, є дискусійним: «Герой для одних — антигерой для інших», і «якщо ми справді прагнемо до євроінтеграції на ділі, а не на словах, то мусимо зважати на вразливість своїх сусідів — особливо тих, які є нашими єдиними стратегічними партнерами щодо повернення в Європу [тобто поляків]»[2364].

У статті, опублікованій кілька тижнів потому, він заявив, що осмислення Голокосту є важливою частиною європейської самосвідомості, чого не відбувається в Україні та деяких інших країнах, які мали статус або республік, або держав-сателітів СРСР. Крім того, він заявив, що «і “малі” народи мають право їх мати [“незручних героїв”, таких як Бандера], як довго вони вшановують цих героїв не як символи насильства над іншими народами, а як символи спротиву у боротьбі за власне виживання і власну гідність. У випадку з Бандерою справа не у тому, був чи не був він фашистом — справа у тому, чи більшість людей, котрі його вшановують, вшановують його як фашиста?»[2365]

На постанову Європарламенту також відреагував О. Мотиль. У своїх оцінках Бандери та українського націоналізму Мотиль не обговорював таких аспектів, як фашизм ОУН або погроми 1941р. Він назвав етнічну чистку 1943–1944 рр. «українсько-польським насильством на Волині», що, на його думку, не має нічого спільного з етнічним насильством усташів. Він вважає, що це насильство слід порівнювати радше з насильством «ірландських націоналістів проти британців». Крім романтизації насильства ОУН-УПА, він вказав на злодіяння радянської влади в Україні та зазначив, що ОУН-УПА боролися з СРСР і Бандера є символом цієї боротьби[2366].

У своїх роздумах про Бандеру й резолюцію ЄС Мотиль запитує: «Чи засвідчує нагорода званням «Герой України» неповагу до європейських цінностей?» І сам відповів на це так: «З історичного погляду європейські цінності включають понад усе мілітаризм, расизм, антисемітизм, імперіалізм і шовінізм. Демократичні цінності та права людини є відносно нещодавнім історичним додатком до [цього] набору і, якщо бути точними, не так європейськими цінностями, як офіційно декларованими цінностями Європейського Союзу. Ще гірше, самі європейці так само часто порушують ці цінності ЄС, як і дотримуються їх»[2367]. У зв’язку із цим він стверджував, що ЄС та «європейці» не повинні втручатися в українські питання, тому що «багато національно свідомих українців, які становлять основу українського громадянського суспільства й демократичного руху в Україні, обурені тим, що їх засуджують за їхнє ставлення до національних героїв, бо такий осуд є ознакою подвійних стандартів та європейського лицемірства»[2368].

Микола Рябчук, публічний інтелектуал, у публікаціях якого завжди акцентується на тому, що Україна була колонією Росії, також пояснив, чому українцям і далі потрібно вшановувати ім’я Провідника й не варто поступатися в питаннях свого минулого. Спираючись на позицію Мотиля, він стверджує: «Україна — не лише “нормальна” країна, з міцною ідентичністю й безпечною державністю, що вільно собі обирає між авторитаризмом і демократією, тобто між крипто-фашистською спадщиною, яку втілює Бандера й ОУН, і ліберально-демократичними цінностями, які пропагує ЄС…Тим часом реальний вибір для українців полягає в тому, чи захищати національний суверенітет, гідність та ідентичність, чи віддати це на поталу Росії та місцевим українофобським “креолам”. За цих обставин, мусимо визнати, друга частина спадщини Бандери залишається актуальною: патріотизм, національна солідарність, самопожертва, ідеалістична відданість спільним цілям та цінностям»[2369].

Аналогічного погляду також дотримується амбітний і талановитий історик Андрій Портнов. У статті, опублікованій у журналі «Критика», він не торкається питань героїзації Бандери та ОУН-УПА. Слідом за Армстронгом він називає ОУН і УПА «інтегральними націоналістами» та припускає, що їхній культ є законною справою та частиною дерадянізації України. Він сумнівається в тому, чи можна вирішити проблему сучасної української політики пам’яті за допомогою «регіонального плюралізму символів», який в українському випадку означає встановлення пам’ятників Сталіну на Сході країни, а Бандері — на Заході[2370].

Той факт, що Снайдер зарахував Бандеру до категорії фашистів, обурив історика А. Русначенка, відомого фахівця в питаннях ОУН-УПА. Він поставив собі за мету спростувати Снайдера, який, за його словами, «темою володіє не дуже добре». Русначенко заявив, що «приписувати Бандері фашизм — це явне перебільшення, хоча [фашистські] тенденції й могли бути». Русначенко не стільки заперечує злочини ОУН, скільки він їх применшує. «ОУН справді застосовувала терор (хоча масштаби його не були значні), але не слід забувати про терор, який чинили поляки після завоювання Східної Галичини». Русначенко не уточнив, чому 70100 тис. польських жертв українського націоналістичного терору він вважає незначною кількістю. Проте він був стурбований тим, що дослідник злочинів ОУН-УПА може не надати значення українським жертвам польського терору. Зрештою, він звинуватив Снайдера в небажанні провести межу між Бандерою як фашистським лідером та Бандерою як героїчним символом українського патріотизму. Снайдер, писав Русначенко, «не хоче визнати, що Бандера був і залишається просто символом визвольного руху й уособленням ідеї безкомпромісної боротьби з усіма ворогами України та українства»[2371].

В іншій статті, яку написав В. Пономарьов, стверджується те, що і Химка, і Снайдер неправильно характеризували ОУН як фашистську організацію. Першим доказом цього твердження він назвав те, що ОУН вже називали фашистською, і робила це радянська пропаганда. Інший аргумент полягав у тому, що ОУН, можливо, не могла бути фашистською: «Ярослав Грицак слушно зауважив, що застосування означень “український”, “польський” та “чеський” до фашизму є суперечністю у поняттях, бо фашизм мав на меті часткове або й цілковите винищення цих націй»[2372].

Один з учасників дебатів Ніклас Бернсанд (Лундський університет), стаття якого була перекладена українською мовою та опублікована в провідному українському часописі «Критика», порівняв культ Бандери з культом хорватського генерала Анте Ґотовіни, якого (у квітні 2011р.) Міжнародний трибунал колишньої Югославії засудив до 24 років позбавлення волі за злочини проти людства. «Чи треба засуджувати хорватів, — запитує Бернсанд, — за їхній публічний (і, як я міг зрозуміти, спонтанний) вияв симпатії до людини, відповідальної за етнічні чистки нехорватських міст і сіл?» Він відповів на своє запитання негативно та застосував цю логіку до культу Бандери в Україні: «Я не розглядатиму тут ані аргументів “за” і “проти” президентського указу про проголошення Бандери Героєм України…»[2373]

Спростувати Снайдера, Химку та Марплза намагались і радикальні апологета Бандери. На відміну від «ліберальних» інтелектуалів, вони відкрито й широко використовували засоби крайньої правої пропаганди, оперуючи просто неправдивою інформацією. У відповідь на статтю Марплза редактор видання Ukrainian News (Едмонтон) Марко Левицький заявив, що причетність ОУН і Бандери до погромів 1941р. — це «фальсифікація колишнього КДБ у стилі Володимира Путіна». Він також відзначив, що в НКВС працювало «непропорційно багато» євреїв, які до того ж винні в масовому винищенні «4–8 тисяч цивільних ув’язнених», яке відбулося в українських в’язницях після 22 червня 1941р. Крім того, він процитував Фішбейна, який заявив, що вигадки про знищених УПА євреїв є «провокацією, сфабрикованою Москвою». Левицький також перерахував усіх відомих українців, які врятували євреїв[2374].

До захисту честі свого діда, його сім’ї та всіх людей, які солідаризуються з Провідником, долучився і Стівен Бандера. У відповідь на статтю Марплза онук Провідника назвав її «перефразованою дезінформацією». Він заявляв, що твердження про участь ОУН у погромі вводить в оману. Як доказ він навів той факт, що жоден член ОУН не постав перед судом Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі. Подібно до цього він намагався довести й непричетність членів ОУН до Голокосту, вказуючи на те, що два брати Бандери загинули в Аушвіці. Стівен Бандера також заявив, що 1985 р. «наша сім’я очистила ім’я Бандери перед Слідчою комісією у справах військових злочинців у Канаді [Commission of Inquiry on War Criminals in Canada]» і «якби Степан Бандера був винен навіть у половині злочинів, у яких його звинувачує Марплз, то він гойдався б на шибениці в Нюрнберзі 65 років тому»[2375].

Дискусія, про яку йдеться, була зосереджена не на постаті Бандери, а на Бандері як символі ОУН і УПА, на певному епосі української історії та діяльності руху, пов’язаного з його іменем. Під час дебатів з’ясувалося, що українські історики й інтелектуали не готові дистанціюватися від спірних моментів українського минулого, як-от фашистських тенденцій в українській історії та злодіянь, скоєних ними в ім’я українського націоналізму. Величезною перешкодою для переосмислення чи обговорення історії українського націоналізму стало ставлення до Голокосту, зокрема його маргіналізація, ігнорування чи політичне викривлення, притаманне радянському, пострадянському та діаспорному дискурсам. Іншою перешкодою став брак критичних досліджень біографій Бандери, діяльності українських націоналістів, причетності українців та ОУН-УПА до Голокосту та інших видів етнічного й політичного насильства. Однак слід ураховувати, що за десять і більше років до згаданої дискусії вже вийшли друком окремі статті та книжки (наприклад, М.Царинника, К.Беркгоффа, Ш. Спектора та Ґ. Мотики), присвячені цим темам. Ці публікації напевно були відомі історикам та інтелектуалам, принаймні Я. Грицаку, О. Мотилю, М.Рябчуку та А. Портнову, які читають англійською, німецькою, польською та іншими мовами. Деякі із цих публікацій цитував і В’ятрович, щоправда, задля того, щоб відхилити їх як «радянську пропаганду». Вочевидь, на перебіг цих дискусій, що теж не варто недооцінювати, вплинув і культ Бандери, що так само можна сказати про загальне ставлення до його постаті, яке склалося в пострадянський час в Україні та діаспорі[2376].

Зрештою, потрібно відзначити, що під час обміну думками порушувалися не тільки питання історії, а й аспекти української ідентичності, яка, як відомо, досі перебуває на стадії формування. Важко передбачити, скільки часу триватиме цей процес і якими будуть його результати. СРСР і праворадикальні кола української діаспори залишили українським інтелектуалам складну та досить неоднозначну політичну й інтелектуальну спадщину. Утім, українські інтелектуали й політики не зобов’язані зберігати та відстоювати віктимізовані, героїзовані чи іншим чином викривлені та політизовані версії своєї історії. Навряд чи вони мають рацію хоча б якоюсь мірою, коли поводяться так, ніби, загалом, не здатні вплинути на культ Бандери та процес формування нової української ідентичності. Зрештою, саме їм, а не будь-кому іншому належить переосмислювати феномен Бандери й той непростий період української історії, який з ним асоціюється.

Бандера в контексті культів інших вождів

У XX ст. у багатьох країнах, суспільствах та рухах виникли культи авторитарних, фашистських, націоналістичних, комуністичних, військових та інших лідерів різного роду. Із плином часу культи інколи залишалися незмінними, а інколи мутували. Деякі з них, наприклад культ Бандери, процвітають і донині. З розпадом СРСР культи комуністичних лідерів, що практикувалися в країнах Східної та Центральної Європи, загалом зникли, хоча варто зазначити, що на деяких колишніх радянських територіях (зокрема, у східних областях України) були спроби реабілітувати культ Сталіна. Водночас у кількох посткомуністичних країнах відродилися культи колишніх фашистських, авторитарних та інших крайніх правих лідерів, до того ж це сталося в той час, коли цих лідерів уже не було серед живих. Поява нових культів пов’язана з низкою причин, серед яких легко проглядається як культурно-політична дезорієнтація, так і прагнення до ностальгійної ідентифікації з романтизованими формами історичних рухів та їхніх ідеологій. У пострадянські часи культи лідерів виникали завдяки діяльності різноманітних груп людей, з-поміж яких ми зустрічаємо не тільки парамілітарні організації та інтелектуалів, а й власників ресторанів, виробників алкогольних напоїв та одягу. Ще до розпаду СРСР подібний симбіоз комерціалізації та поширення культів лідерів траплявся тільки в Італії і, меншою мірою, в Німеччині.

У Польщі культ лідера польської партії Endecja Романа Дмовського, який у двадцятих і тридцятих роках «підняв антисемітизм від стану історичних і релігійних упереджень до рівня політичної ідеології та діяльності», знайшов своє конкретне втілення у зведенні йому 2006 р. пам’ятника у Варшаві[2377]. На відміну від культу Бандери, культ Дмовського не вплинув на провідних істориків та інтелектуалів країни. Культ виник переважно з ініціативи консервативних і правих політиків та деяких учених з нестійкими поглядами. Водночас не варто недооцінювати легітимізуючої сили академічного мовчання, яке утворилося щодо цього антидемократичного феномену. Так само як і культ Бандери, культ лідера Endecja плекали певні кола емігрантської діаспори ще за часів «холодної війни». Прибічники Дмовського, так само як і прихильники Бандери, заперечують або применшують антисемітські та екстремістські погляди його особисто та його руху, проте цінують його патріотизм і відданість справі становлення національної держави. Прибічники культу Дмовського, поширюючи спотворені націоналістичні версії польської історії, заперечують причетність поляків до Голокосту, називаючи своїх співвітчизників трагічними, але хоробрими героями й мучениками — жертвами сусідів, зокрема німців і росіян[2378].

Реабілітація румунського авторитарного лідера Антонеску відбувалася на тлі актуалізації того, що його засудив Перший Румунський народний трибунал, а згодом стратив (і ця обставина, як і у випадку із загибеллю Бандери, надала Антонеску ореолу мученика). Однак, на відміну від Бандери, Антонеску не перебував у в’язниці в той час, коли його війська скоювали численні воєнні злочини проти євреїв та представників інших національностей. Націонал-комуністичні румунські письменники та історики називали Антонеску патріотом і жертвою ще в сімдесятих роках, але фактична його реабілітація відбулася тільки після 1990 р. У посткомуністичних дискурсах румунський лідер перетворився на «антибільшовицького борця», «великого патріота», «мученика» та «багатогранну особистість». Про його причетність до Голокосту вважали за краще забути, натомість про євреїв почали згадувати тільки як про поплічників більшовиків. На його честь назвали низку вулиць та встановили кілька погрудь, реабілітувавши також і посадовців його уряду (приміром, прем’єр-міністра Герона Нетта, який 1940р. запровадив расові закони). Тільки на початку двотисячних років уряд Румунії видав розпорядження демонтувати пам’ятники Антонеску й перейменувати вулиці, названі на його честь. Крім того, щоб не ставити під загрозу інтеграцію Румунії до ЄС та НАТО, у країні ухвалили закон, який забороняє всі види праворадикально!' пропаганди[2379].

Представники ультраправих кіл Румунії ніколи не припиняли підтримувати культ Корнеліу Зелі Кодряну, харизматичного засновника й лідера «Залізної гвардії», хоча цей культ, на відміну від культу Антонеску, з різних причин не привернув до себе такої уваги[2380]. Водночас культ послідовника Кодряну Хорії Сіми не відновився в Румунії ні в роки «холодної війни», ні після 1990 р. Під час війни Сіма, як і Бандера, тривалий час перебував у німецькому ув’язненні. У серпні 1944р. його звільнили, надавши можливість сформувати румунський уряд у вигнанні та розпочати мобілізацію румунів для подальшої боротьби проти СРСР. Міжнародні трибунали не притягували Сіму до відповідальності, оскільки він не перебував на території Румунії в той період, коли там чинилися військові злочини. У роки «холодної війни» Сіма жив в Австрії, Франції та Іспанії. Так само як і Бандера, він став полум’яним борцем з комунізмом і суперечливим лідером крайнього правого крила румунської еміграції. На відміну від Бандери, його не вбили. 1993 р. Сіма помер своєю смертю в Мадриді.

У посткомуністичній Словаччині націоналістичні, емігрантські та католицькі кола намагалися реабілітувати ім’я духовного лідера фашистів Йозефа Тісо. Відразу ж після його страти (у квітні 1947р.) представники крайніх правих кіл словацької еміграції піднесли Тісо до сану мученика. Згодом його шанували як героя, патріота й жертву обставин. Прибічники Тісо, як і представники української діаспори, у роки «холодної війни» проживали в різних країнах Заходу. Серед них був і Фердінанд Дурчанський, якого заочно засудили до смертної кари на тому ж процесі, що й Тісо. Дурчанському вдалося уникнути страти, і пізніше він працював разом зі Стецьком в АБИ. Мілан Дюріца, крайній правий словацький мислитель, професор італійського університету й римо-католицький священик, стверджував, що Тісо був демократом, противником нацистів, який урятував життя 35 тисячам євреїв. Важливу роль у відродженні міфу Тісо в Словаччині відіграли, як і у випадку з Бандерою, представники крайніх правих кіл еміграції, у цьому випадку — словацької. Утім, на відміну від України, словацькі історики не поступилися націоналістичним міфам крайніх правих емігрантів і невтомно оскаржували їхні тези[2381]. Першу меморіальну дошку на пам’ять про Тісо відкрили в липні 1990р. в м. Бановце-над-Бебравоу, а в жовтні 1991р. — другу, в м. Битча (у будинку, де він народився). Спроба встановити 2000 р. меморіальну дошку в м. Жиліна зазнала поразки через протести з боку посольства США та представників єврейських громад Словаччини[2382]. Обстоюючи потребу встановлення меморіальних дощок, деякі словацькі громадські діячі стверджували, що «варто розрізняти внесок Тісо в розвиток нації та його відповідальність за державну діяльність у воєнний час». Таким чином, вони використовували ті самі аргументи, що й українські «ліберальні» історики, які захищають Бандеру[2383]. Підготовка Словаччини до вступу в ЄС певною мірою сприяла послабленню культу Тісо. Однак після 2004р., коли ця подія відбулася, праворадикальна популістські та клерикальні громадські діячі країни поновили свої виступи за його реабілітацію. У грудні 2006 р. Ян Сокол, архієпископ Братиславсько-Трнавський, заявив, що під головуванням Тісо країна «насолоджувалась періодом благоденства». Через п’ять місяців кардинал Ян Хризостом Корець захищав Тісо на телебаченні, стверджуючи, що в Тісо були «дуже гарні стосунки з євреями»[2384]. Проти таких спроб реабілітації словацького Vodca часто протестувала єврейська громада[2385]. Джеймс Мейс Ворд, який 2013 р. опублікував першу наукову біографію Тісо, щодо цього заявив: «Тільки в умовах морального порядку, який має на меті знецінити [пам’ять про Голокост і європейські цінності], Тісо може бути названо мучеником»[2386].

Процес сакралізації та уславлення Павелича, який розпочали ветерани руху усташів і праворадикальна груп хорватської діаспори, був дуже схожим на дії, які влаштовували крайні праві кола української діаспори з пам’яттю про Бандеру. Культ Павелича виник у Хорватії після 1990р., але він не набув настільки помпезних і стійких форм, як це сталося з культом Бандери в Україні. Про Павелича з’явилися некритичні та агіографічні книжки, на його честь називали кафе й дитячі садки, але влада Хорватії не санкціонувала встановлення йому пам’ятників та перейменування вулиць на його честь. Реабілітація Poglavnik’a та хорватського фашизму певною мірою стала можливою тільки в контексті політики примирення, якої дотримувався перший уряд Франьо Туджмана. Ця політика мала на меті об’єднати шанувальників і супротивників спадщини усташів та супроводжувалася як намаганням применшити масштаби злочинів усташів, так і прагненням розмежувати «хорошу» Незалежну Державу Хорватія (NDH) і «поганий» рух усташів. Це дуже нагадувало вищезгадані дебати про Бандеру, під час яких українські «ліберальні» та «прогресивні» інтелектуали сперечалися про те, вшановують Бандеру в Україні як фашиста чи як символ опору. На сучасному етапі праворадикальні організації (наприклад, Хорватська партія права, HSP) відкрито прославляють Poglavnik’a, використовуючи колишню хорватську фашистську естетику й символіку. Вони також відновили використання фашистських ритуалів, зокрема вітання усташів «За Батьківщину — готові!» (Za dom spremnil). Ці праворадикальні діячі, як і у відповідних контекстах націоналісти та деякі «ліберальні» історики України, стверджують, що усташі не причетні до Голокосту, оскільки на територіях, контрольованих у роки війни хорватськими фашистами, вдалося вижити кільком євреям. Важливим символом для шанувальників Павелича стала Блайбурзька бійня. Під час цих подій 1945 р. югославські партизани вчинили масове вбивство прибічників усташів. Різні групи хорватських патріотів і крайніх правих діячів регулярно відвідують м. Блайбург, вшановуючи пам’ять убитих усташів, яких називають героями й мучениками. Під час таких комеморацій можна побачити як прапори усташів, так і портрети Poglavnik’a та інших знаних персон з його оточення. З 2000 р. реабілітація усташів і Павелича стала менш помітною, хоча не можна стверджувати, що націоналістична тенденція до применшення злочинів цього руху в посткомуністичній Хорватії зійшла нанівець[2387].