Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

8 травня 1945 р. фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил і офіційне припинення бойових дій. Закінчилася Друга світова війна — найбільша політична катастрофа в історії людства, яка забрала 45 млн людських життів і призвела до значних руйнувань.

Тоді як мільйони людей в усьому світі зітхнули з полегшенням, ОУН і УПА жадали спалаху нової війни — Третьої світової. Лідери ОУН сподівалися, що після поразки Німеччини західні союзники нападуть на СРСР і це дасть змогу ОУН створити незалежну державу. Принаймні до 1951р. спецслужби США і Великої Британії не відкидали можливості й радянської атаки на Захід, однак перспективи нової війни західні уряди розглядали менш охоче, ніж керівництво ОУН. Реальний хід подій, однак, призвів до того, що ідеологічна конфронтація між СРСР і західними державами переросла в «холодну війну», яка (до 1991-го) розділила світ на Східний та Західний блоки (до цих умовних утворень не увійшли країни-учасниці Руху неприєднання)[1411].

Навесні і влітку 1944р. Червона армія відтіснила вермахт на захід і радянські органи влади поновили свою діяльність на території Західної України. До цього часу Сталіну (а після Ялтинської конференції 4-11 лютого 1945р. — і союзникам) вже було ясно, що Західна Україна після війни залишиться під владою СРСР.

9 вересня 1944р. була підписана угода між Польським комітетом національного визволення (PKWN) та урядом УРСР, яка передбачала депортацію поляків з України та українців з Польщі. У 1944 1946 рр. 700 тис. поляків, які вціліли в період масових убивств на Волині та у Східній Галичині, були депортовані до Польщі з УРСР, а 488 тис. українців депортували з нової соціалістичної Польщі до УРСР (іл. 173). 1947 р. близько 140 тис. українців, які раніше мешкали на південному сході Польщі, депортували на північні й західні території цієї країни (Akcja Wisla, карта № 15). Проводила цю акцію польська армія, яка застосовувала до українського населення дуже жорстокі методи (було зафіксовано випадки убивств, грабунків, ґвалтувань тощо). Внаслідок цих етнічних депортацій польсько-українські прикордонні території уперше за багато століть були розділені відповідно до кордонів проживання етнічних груп[1412].

1941–1944 рр. німці знищили майже всіх євреїв Західної України. Певною мірою участь у цих подіях брала українська поліція та місцеве населення, а також ОУН і УПА, що діяли як у співпраці з німцями, так і самостійно. До німецького вторгнення єврейське населення Волині налічувало 250 тис. осіб, а Східної Галичини — 570 тис. осіб. З них німецьку окупацію на Волині пережили близько 1,5 % осіб, а у Східній Галичині — тільки 2–3 % осіб[1413]. Єдиним ворогом ОУН і УПА, що залишався після Другої світової на території Західної України, була радянська влада, яка за іронією долі, реалізувала одну з ключових цілей українських націоналістів. Приєднавши західні області до УРСР, радянські керманичі домоглися об’єднання українських земель в одній державі, тобто «соборності». У результаті цілої низки подій ці регіони України стали значно одноріднішими, ніж вони були будь-коли дотепер.

Загалом, багато чого в радянській політиці мало разючу схожість з політикою ОУН(б). Обидві стратегії були тоталітарними та авторитарними за своїм характером, і обидві передбачали використання етнічного насильства для вирішення політичних проблем. Бандера був ультрана-ціоналістичною або фашистською альтернативою Сталіну і Хрущову. Після Другої світової ОУН(б) часто заявляла, що метою боротьби УПА проти тоталітарного СРСР є створення націоналістичної демократичної України, втім, посилання на демократію було не більше ніж вдаваним, бо мало на меті переконати США і Велику Британію у необхідності підтримки повстанського руху.

Підпорядкування Греко-католицької церкви

Влітку 1944 р. радянська влада відновила політику радянізації, яку вона почала на цих територіях ще 1939-го. Одним із елементів цієї політики було підпорядкування Греко-католицької церкви (ГКЦ), важливої складової галицької ідентичності та українського націоналізму. 1939 р. ГКЦ налічувала 4,2 млн вірян і 2950 священиків, 1090 черниць і 520 ченців; у її реєстрах значилося 3 400 парафій і 4 400 церков[1414].

У 1943–1944 рр. радянська влада була готова до компромісу з ГКЦ і навіть намагалася встановити зв’язки з Ватиканом[1415]. Шептицький і його наступник, єпископ Сліпий (іл. 171), також намагались домовитися з СРСР. Наприкінці 1944р. вони разом із єпископом Григорієм Хомишиним (іл. 170) закликали УПА «звернути з хибного шляху». Щоб переконати представників радянської влади та Сталіна в лояльності ГКЦ, у листопаді 1944 р., Сліпий відрядив до Москви емісарів, яких до цієї поїздки готував ще Шептицький, але незадовго до того він помер.

Наприкінці 1944 р. радянська влада ставилася до ГКЦ як до однієї з безлічі різноманітних церков, але була незадоволена співчутливим ставленням багатьох греко-католицьких священиків до підпілля ОУН та УПА. Радянські лідери також були стурбовані антикомуністичною позицією Ватикану, якому підпорядковувалася ГКЦ. У січні 1945 р. Російська православна церква (РПЦ) назвала Ватикан ворогом. Незабаром після цього, на початку весни 1945-го, ставлення радянської влади до ГКЦ повністю змінилось[1416].

У березні 1945р. Сталін видав наказ про возз’єднання ГКЦ з РПЦ. 8 квітня 1945 р. газета «Вільна Україна» опублікувала статтю Ярослава Галана «З хрестом чи з ножем?», в якій він звинуватив церкву у співпраці з німцями, підтримці ОУН і УПА і зраді українського народу[1417]. У квітні Сліпого і ще 33 священнослужителів заарештували. Сліпий, обвинувачений у тому, що він «агент Ватикану» та «співучасник німецького і бандерівського підпілля», був засуджений до восьми років ув’язнення. Його звільнили тільки 1963 р., відтак дозволили виїхати з СРСР. Після арешту Сліпого радянська влада створила «Ініціативну групу» на чолі зі священиком Гавриїлом Костельником. Завдання групи полягало в тому, щоб консолідувати священиків, які хотіли розірвати Берестейську унію (підписану з Ватиканом ще 1596р.) і возз’єднати ГКЦ з РПЦ[1418].

У наступні місяці понад 70 % греко-католицьких священиків, перебуваючи під жорстким тиском радянської влади, приєдналися до «Ініціативної групи». Більшість робили це не за переконаннями, а тому, що боялися репресій або можливої депортації[1419]. Всіх, хто чинив опір, переслідували як «агентів Ватикану», «агентів Бандери», «нацистських колаборантів» або «буржуазних націоналістів». Наприкінці вересня 1945 р. тільки у Львівській обл. заарештували 78 священнослужителів[1420]. Згідно з джерелами духовенства, від 500 до 800 священиків Західної України потрапили 1946р. в тюрми[1421]. За офіційною статистикою, до 8 березня 1946р. (офіційної дати припинення діяльності ГКЦ) до складу «Ініціативної групи» увійшло 908 священиків (251 особа — відмовилась). Богдан Боцюрків, експерт з питань ГКЦ, зробив такі розрахунки. У вересні 1945 р. в церковних реєстрах було записано 1684 священики. Між цим показником та цифрою 1159 — тобто всіх священиків, які приєдналися (908 осіб) або відмовилися (251 особа) приєднатися до РПЦ — існує різниця в 525 священиків. Важко оцінити, скількох з цих 525 священиків органи радянської влади заарештували, депортували або розстріляли, оскільки деякі зі священиків залишили ці території разом з німцями ще 1944р., а інші або пішли з церкви та приєдналися до підпілля, або померли. Внаслідок радянських репресій значно скоротилася і кількість ченців і черниць[1422].

Греко-католицьких священиків тероризували не тільки радянські органи, а й ОУН-УПА. Влітку 1946 р. ОУН оголосила, що ті священики, які перейшли до РПЦ, мають не розголошувати свій перехід, інакше вони будуть вбиті або покарані іншим чином. 20 вересня 1948р. було вбито голову «Ініціативної групи» Гавриїла Костельника[1423].

Під егідою радянської влади 8 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, у якому брали участь 216 священнослужителів та 19 мирян. На соборі ухвалили «Постанову про ліквідацію Берестейської унії 1596р., про розрив з Ватиканом та про возз’єднання з Руською православною церквою», що було по суті фарсом. З пропагандивною метою цей захід задокументували фото- і кінозйомкою. «Ініціативну групу» представляли Гавриїл Костельник, Антоній Пельвецький і Михайло Мельник (іл. 172). У своєму виступі Пельвецький сказав, що «великий Радянський Союз звільнив нас від німецько-фашистського рабства». Костельник заявив, що «унія [з Ватиканом] в нас є оголошенням релігійної війни всьому православному світові на догоду Римові». 31 березня Костельник, Пельвецький і Мельник вирушили до Києва, де зустрілися з Хрущовим і разом переглянули кінорепортаж про Львівський собор. Два дні потому вони продовжили свій шлях, поїхавши до Москви, де Костельник звернувся до Патріарха Алексія з проханням про возз’єднання з Російською Православною Церквою. В одному зі своїх інтерв’ю Костельник заперечував, що греко-католицьких священиків піддавали масовим арештам, а також заявив, що насправді військовий трибунал розглядав справи лиш окремих керівників церкви, таких як Сліпий, що брали участь в «активній зрадницькій і пособницькій діяльності на користь німецьких окупантів», за що їх згодом і засудили[1424].

Конфлікт між ОУН-УПА та радянською владою

Ще однією людською трагедією, яку, як і майже повне знищення євреїв та депортацію поляків, пережила Україна, став жорстокий конфлікт між ОУН-УПА і радянським режимом. Ці події переважно розгорталися у контексті міграцій (або — услід за ними) великих груп населення, що відбулися у повоєнний час. Так, заради уникнення переслідувань з боку органів радянської влади 120 тис. західних українців залишили Україну разом з німцями у першій половині 1944р.; багато з них були колабораціоністами[1425]. У наступні роки до західних регіонів УРСР переїхало кілька тисяч українців (вчителів, медсестер, лікарів, інженерів тощо), що раніше проживали у південно-східних та центральних областях України. 1946 р. східні регіони України вразив страшний голод, який викликали посуха і конфіскація зерна. Внаслідок цієї трагедії загинуло 0,8–1,0 млн осіб[1426]. До 1950р. 1 850 тис. українців, які працювали під час війни в Німеччині в підневільних трудових таборах, повернулися в Україну. Багатьох з них затаврували як «зрадників», але до ГУЛАГу не відправили (як вважали історики часів «холодної війни»). Більшість з них (58 %) повернулись до рідних місць, 19 % призвали до Червоної армії, 14 % зарахували в робочі батальйони Народного комісаріату оборони, 6,5 % потрапили до спецконтингенту НКВС (до ГУЛАГу, що перебував під керівництвом НКВС) і ще 2 % — до резервних підрозділів таборів[1427].

Підпілля ОУН й УПА було найбільшим викликом плану радянізації Західної України. 1944р., у зеніті своєї сили, УПА нараховувала від 25 до 30 тис. партизанів і мала мобілізаційний потенціал до 100 тис. осіб[1428]. З літа 1944р. до кінця 1945 р., тобто у період відновлення радянської влади, із території Західної України до лав Червоної армії мобілізували рекордне число новобранців — 700 тис. осіб (таким способом намагалися запобігти вступу молоді до УПА)[1429].

Нова влада намагалася «совєтизувати» уми молоді й з цією метою розгорнула всебічну та інтенсивну ідеологічну пропаганду (зокрема у школах, бібліотеках, кінотеатрах та молодіжних клубах). У цій кампанії ОУН і УПА зображали в найпохмуріших тонах: їх називали «німецько-українськими націоналістами», «зрадниками», «бандитами» та «ворогами українського і радянського народу». До Західної України спрямували сотні агітаторів аби прищепити місцевому населенню радянський спосіб мислення. У листопаді-грудні 1944р. тільки в Дрогобицькій обл. було організовано 4 тис. пропагандистських заходів. У травні 1945 р. в Західній Україні друкувалося 170 найменувань радянських газет[1430].

Для боротьби з ОУН і УПА влада організувала винищувальні батальйони, особовий склад яких формували на місцях (на той час командування здійснював Центральний штаб винищувальних батальйонів при НКВС; з 1 грудня 1944р. штаб перейшов під контроль Головного управління боротьби з бандитизмом). Спочатку кожен західноукраїнський батальйон налічував 100–159 осіб. З часом, коли тактика партизанів змінилася, батальйони розділили на загони по 25–50 або навіть по 10–12 осіб у кожному. До лав винищувальних батальйонів потрапляли переважно люди, для яких ОУН і УПА становили загрозу. Спочатку служба у винищувальних батальйонах була безкоштовною: багато місцевих мешканців — селяни, демобілізовані червоноармійці та їхні родичі, амністовані члени ОУН-УПА, жителі східних областей, родичів яких вбила ОУН і УПА, представники етнічних меншин, зокрема поляки та ін. — ставали їхніми членами, щоб просто захистити себе і своїх родичів. До 40 % особистого складу винищувальних батальйонів Дрогобицької обл. становили поляки. Радянська влада також організувала группы содействия истребительным батальйонам, до лав яких увійшли легко озброєні сільські активісти. Станом на 1 січня 1945//1946 рр. винищувальні батальйони в Західній Україні налічували 23 906//39 727 осіб, а групп содействия — 24 025//26 ООО осіб відповідно, що перевищувало актуальну на той час кількість партизанів ОУН-УПА[1431].

У перші повоєнні роки ситуація в Західній Україні нагадувала громадянську війну. Винищувальні батальйони не тільки захищали місцеве населення від дій ОУН-УПА і бандитизму, але й скоювали численні злочини, часто через жадібність або бажання помститися за злочини ОУН-УПА. УПА, зі свого боку, ставилася до винищувальних батальйонів як до джерела зброї і часто нападала на них саме з цією метою. У період з 1 січня по 30 березня 1946р. лише в районі Станіславова УПА роззброїла 40 загонів міліції загальною чисельністю 700 осіб і захопила 605 одиниць зброї. У липні 1946 р. радянські органи влади звільнили майже половину особового складу винищувальних батальйонів, оскільки до їхніх лав, як і до місцевої міліції, «вжилися» багато членів націоналістичного підпілля. Новий набір до цих підрозділів здійснювали більш ґрунтовно, що передбачало посилену підготовку та індоктринацію. 1948 р. чисельність міліції Західної України становила 85 421 особу, тоді як до особового складу ОУН-УПА входило на той час не більше кількох сотень людей[1432].

Надзвичайно дієвий засіб, за допомогою якого вдалося зменшити підтримку УПА з боку місцевого населення, була депортація[1433]. Про те, якою мірою це було насправді так, свідчить, наприклад, донесення оунівця Бур’яна, датоване 13 листопада 1944р.: «Все населення втрачає дух… Ставлення населення значно змінилося порівняно з тим, як це було місяць тому. Люди були сильно залякані арештами і вивезенням в Сибір, тепер вони взагалі не хочуть брати на квартири, бо бояться доносів»[1434]. Інший член ОУН(б) зізнавався: «Населення дивиться на нас [підпільників] так, як ніби ми засуджені до смертної кари. Співчувають нам, однак, але не вірять в наш успіх і не хочуть пов’язувати своєї долі з нашою»[1435].

Внаслідок депортацій та інших мір українці не тільки втратили довіру до пропаганди ОУН, але й почали відмовляти УПА в підтримці, натомість частіше виказували готовність допомогти радянській владі у її боротьбі з націоналістичними повстанцями[1436]. «За словами першого секретаря Львівського міськкому партії, найбільшою больовою точкою “бандитів” була їхня родина»[1437] Недивно, що ще у лютому 1944р. Хрущов запропонував депортувати сім’ї підпільників. Перша така депортація, під час якої депортували 2 000 осіб, почалася 7 травня 1944р. Багато з цих людей, особливо діти, загинули у дорозі. Депортованих направляли до Республіки Комі, в Іркутську область та до інших віддалених місць СРСР, де вони мали працювати на лісоповалах або вугільних шахтах.

1944 р. депортували 12762 людини; 1945 року — 17477[1438]. Найбільші депортації відбулися 1947р. (77791 особа), 1949р. (25527 осіб) і 1950р. (41149 осіб)[1439]. Загалом у цей період радянський режим депортував із Західної України близько 203 тис. осіб[1440], з яких 171 тис. звинуватили в належності чи підтримці ОУН-УПА (або в родинних стосунках з членами цих організацій)[1441]. Під депортацію переважно потрапили жінки й діти, чиї чоловіки й батьки були членами ОУН-УПА, які ховалися в лісах або раніше загинули у боротьбі проти радянської влади. Під час від’їзду з місця проживання родина могла взяти з собою до 500 кг речей, а решту майна конфісковували. Людей депортували на термін від 5 до 25 років[1442].

Депортація була типовим радянським способом вирішення політичних проблем і стала причиною великого горя. Тисячі західних українців депортували тільки тому, що їхні родичі були в ОУН-УПА, або тому, що їх звинувачували у підтримці цих організацій (але ми знаємо, що як участь, так і підтримка могли бути примусовими). І ці люди могли бути й зовсім невинними. Однак через злочини, скоєні ОУН-УПА, депортація викликала у західноукраїнському суспільстві суперечливі емоції, про що свідчить, наприклад, такий епізод. 21 жовтня 1947 року жінка, яка випадково опинилася біля депортаційного потяга, запитала іншу, яка очікувала відправлення: «Чому ти голосиш зараз? Треба було ридати раніше. До цього ти, мабуть, сміялася, коли твій син вбивав мого чоловіка, а я тихо схлипувала поруч з ліжком дитини, позбавленої батька. Я знала, що ти заплатиш удвічі за мої страждання, і я не помилилася. Ви і тільки ви відповідаєте за наші біди, за сльози дітей-сиріт, вдів і старих жінок, чиї батьки й чоловіки загинули від рук твого сина та інших бандитів»[1443].

Іншим заходом, який ослабив УПА разом з депортацією, була колективізація. За її допомоги радянська влада мала намір не тільки змінити спосіб організації сільського господарства, а й створити перешкоди у постачанні продовольства повстанцям. 1947 р., услід за початком колективізації, було депортовано 77791 осіб, дві третини з яких були членами сімей середняків і куркулів — заможних і навіть багатих, за радянськими стандартами, людей[1444]. У Західній Україні колективізацію закінчили раніше, ніж у Білорусі, що свідчить про те, що конфлікт з ОУН і УПА її прискорив. 1950р. 98, 7 % усіх західноукраїнських господарств стали колгоспними. Загалом селяни вступали в колгоспи не добровільно, а робили це з остраху та під гнітом обставин[1445], водночас саме ці люди стали головною мішенню терору з боку УПА. За деякий час місцеві мешканці відвернулися від повстанців і засудили їх[1446]. За словами Статієва, під час ранньої радянізації Західної України лідер УПА Шухевич заявляв: «Жодне село не має визнавати радянську владу. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнає радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати.

Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із сорока мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного у цьому немає»[1447].

Іншим дієвим засобом викорінення підтримки ОУН-УПА був терор проти реальних і можливих помічників та прибічників УПА. Співробітники НКВС (з 1946 р. МВС) і НКДБ (з 1946 р. МДБ) часто вбивали або знущалися з людей, які не належали до ОУН-УПА та не вчиняли ніяких злочинів, хоча на офіційному рівні такі дії були заборонені[1448]. Оскільки у НКВС усіх західних українців вважали «бандитами» або «націоналістами», а переслідування невинних (у вигляді рапортів про прогрес у розгромі «бандитських формувань») покращували статистику НКВС, жертвами радянського терору ставали зовсім випадкові люди (інколи цілі родини). Справжні мотиви вбивства іноді були пов’язані з пиятикою або садистськими нахилами співробітників міліції. Звичною справою було зґвалтування заарештованих жінок; десятки з них убили під час опору подібним діям. Офіцери НКВС повідомляли про такі епізоди як про розправу з «бандитами», «націоналістами» або «бандерівцями», і тільки іноді ці люди поставали перед судом за свої злочини[1449]. Наприклад, у березні 1946р. підрозділ НКВС, що складався переважно з українських солдатів, виконував бойове завдання у с. Родатичі: «Перед початком завдання [лейтенант] Ілюбаєв, [сержант] Резик і рядовий Сайко випили літр самогону… Обшукавши будинок Кутовика і не виявивши нічого підозрілого, Ілюбаєв і його група підійшли до сусіднього будинку Марії Федорівни Кульчицької…У цей час Анна Кутовик вибігла зі свого будинку в сторону сільради і кричала, що її пограбували. Рядовий Сайко побив її [Кутовик] автоматом, а потім застрелив на вулиці. Почувши постріли, місцевий житель, 50-річний Станіслав Іванович Товбух, вискочив з будинку… Сайко відвів Товбуха на 100 метрів і розстріляв… Після цього Ілюбаєв наказав розстріляти всіх в будинку [Кульчицької]… Сайко, Соловйов [рядовий] і Халітов виставили Емілію Кульчицьку (21 рік), Катерину Кульчицьку (13 років) та інваліда, 36-річного Івана Прийму, в один ряд біля ліжка. Дівчина-підліток заплакала і благала не вбивати її, а Прийма, інвалід, впав на коліна і просив пощадити його. Але Сайко, Соловйов і Халітов застрелили дівчат, а Прийма симулював смерть і, таким чином, вижив… Ілюбаєв доповів командирові батальйону капітану Штефанову, що він ліквідував п’ятьох бандитів»[1450].

Під час допитів співробітники НКВС, як і в період першої окупації Західної України в 1939–1941 рр., часто знущалися з людей та катували їх. Побиття було основним способом «здобування» інформації; підозрюваних катували електричним струмом і припіканням цигарок[1451].

1944 р. органи радянської влади заарештували Юрія Стельмащука, одного з керівників ОУН і УПА. За його допомогою 12 лютого 1945 р. вдалося вистежити і вбити Клима Савура (Дмитра Клячківського), першого оунівського командира УПА і головного організатора етнічних чисток на Волині на початку 1943-го. Вбивство Савура шокувало багатьох членів ОУН та загалом погіршило настрій партизанів УПА. За допомогою свідчень, отриманих від Стельмащука, енкаведисти виявили, арештували і вбили кількох інших націоналістичних повстанців; також його залучали до участі в пропагандистських мітингах. Наприкінці 1945 р. Стельмащука засудили до смертної кари і стратили[1452].

Принаймні з 1943-го по 1951-й радянський режим практикував публічні страти[1453]. В Україні ідею публічного повішання «бандитів» підтримав Хрущов. «Чтобы запугать бандитов, — писав він у листі до Сталіна 15 листопада 1944р., - приговоренный к смертной казни должен быть повешен, а не расстрелян. Исполнение приговора, вынесенного судом, должно проводиться публично, где осужденный совершил преступление. Это будет отрезвлять бандитов» [1454]. У середині грудня 1944р. в с. Добросин Жовківського р-ну Львівської обл. співробітники НКВС у присутності 50 осіб повісили керівника СБ. Ще троє людей були повішені на площі м. Буськ наприкінці грудня 1944р. На їхніх грудях були таблички з написом «За зраду українського народу». Іноді радянські кати на кілька днів залишали тіла повішених на шибенеці, щоб за реакцією перехожих визначити колишніх соратників страчених людей[1455]. Шимон Редліх, який став свідком повішання у м. Бережани, зазначив, що повітаних називали «бандерівцями»[1456]. У своїх спогадах Яніна Квятковська з м. Чортків писала, що радянська влада спеціально вішала «бандитів» і «зрадників» у громадських місцях, щоб залякати населення і тим самим припинити підтримку ОУН і УПА[1457]. Число людей, публічно повішених НКВС, оцінити складно. До кінця 1944р. в одній тільки Станіславівській обл. радянська влада публічно стратила 28 осіб[1458].

З метою ослабити становище підпільних формувань та надати членам ОУН-УПА можливість інтегруватися в громадське життя радянська влада здійснила низку амністій. Першу амністію оголосили 12 лютого 1944р.[1459], другу — в листопаді 1944-го, а третю — в травні 1945р. Між 1946 і 1949 рр. оголосили ще чотири амністії. Перша амністія не отримала у партизанів суттєвої підтримки. Проте надалі на збільшення кількості бажаючих здатися насамперед вплинули важкі зимові умови. Саме у цей період багато селян, у яких не було особливого патріотичного ентузіазму, вирішили вийти з лісів і припинити спротив[1460]. Амністія допомогла таким людям повернутися додому. До липня 1946 р. радянській владі здалися близько 111 809 осіб, з них 62 357 заявили, що вони є ухильниками (від призову на військову службу)[1461]. У керівництві ОУН-УПА капітуляцію вважали зрадою, а самих капітулянтів СБ ОУН часто страчувала[1462]. До тих членів ОУН-УПА, які здалися, ставлення радянської влади було кращим, ніж до заарештованих (зазвичай тих, хто здавався, радянська влада не страчувала). Випадки спорадичних розстрілів капітулянтів розглядалися як порушення «соціалістичної законності»; винних у таких злочинах, відповідно, карали[1463].

Партизанів УПА, які капітулювали, радянська влада зазвичай використовувала у двох цілях: пропаганда та допомога у виявленні підпільників. Життя колишніх партизанів залежало не тільки від їхньої лояльності до радянської влади, але й від виконання вимог, що відповідали таким цілям. Колишні партизани виступали на публічних зборах, де вони мусили пояснювати, чому пішли в підпілля, навіщо вбивали людей і як зрозуміли, що їхній союз з «буржуазними націоналістами» був помилкою. Передбачалося, що такі розповіді справлятимуть на публіку сильне враження. Влада також сподівалася, що колишні партизани УПА переконають своїх родичів покинути підпілля і долучитися до міліції або винищувальних батальйонів. Практично всіх, хто здавався, СБ ОУН розглядала як зрадників, і часто їх просто убивала[1464].

Деякі з націоналістів, які здалися за амністією і зізналися у своїх злочинах, постали перед судом і були засуджені тільки через багато років. Кілька таких судових процесів відбулося у вісімдесятих роках. Одним із обвинувачених був Яків Островський. Під час першої радянської окупації він засуджував українських націоналістів, однак за німців він служив в українській міліції та підтримував контакти з ОУН. У березні 1943 р. він пішов з міліції, а в липні того ж року вступив до лав УПА, в якій залишався до липня 1944-го, аж поки не здався радянській владі. Під час допиту в НКВС Островський зізнався, що вбив: «Ні, не багато — чоловік 25–30». Надзвичайна державна комісія[1465] свого часу знайшла свідка злочинів Островського, але тоді справу не довели до кінця (можливо, тому що Островський сам здався владі). На підставі власних свідчень та інших доказів Островський був засуджений до смертної кари і страчений тільки 1983-го[1466].

Ставлення місцевих українців до ОУН-УПА змінилося не тільки через депортацію, колективізацію і радянський терор, а й внаслідок терору, якого місцеве населення зазнавало з боку повстанців. Відразу у людей викликав і фанатизм, який демонстрували націоналісти у боротьбі з ворогом, перемогти якого їм було не під силу. Певний час ОУН-УПА були досить популярними серед населення, але це було тільки між початком 1943-го й серединою 1944-го. У цей період оунівські структури могли розраховувати на підтримку значної частини місцевого населення, оскільки багато хто з них вважав, що саме УПА здатна звільнити українців від терору, якого люди зазнали у роки війни.

Найпоширенішими місцями укриття західноукраїнських підпільників були схрони (іл. 175). 1945 р. радянська міліція виявила їх у кожному четвертому селянському господарстві Львівської обл., проте багатьох з них так і не виявили. У схронах не тільки переховувалися люди, а й облаш-товували лікарні, бібліотеки, архіви та склади. Один із таких схронів був настільки великим, що одночасно вміщував 200 осіб. Тільки за період 1945–1946 рр. радянські війська виявили у Західній Україні 28986 укриттів різного типу[1467].

З часом місцеве населення засумнівалося у правильності дій націоналістичного підпільного руху і все частіше відмовляло йому в підтримці. У відповідь на це ОУН-УПА почали застосовувати терор і намагалися залякувати населення засобами «чорної» пропаганди. У одній з поширених чуток того часу йшлося про те, що Сталін має намір депортувати усіх західних українців до Сибіру і що тільки ОУН-УПА можуть цьому запобігти (іл. 177). Поширювали чутки, що «західні українці будуть знищені [советами], точно так, як євреї були знищені німцями»[1468]. Прикладом «чорної» пропаганди можна вважати текст однієї листівки УПА, у якій стверджувалося, що радянська влада почала колективізацію, щоб заморити українців голодом, як це сталося в радянській Україні в 1932–1933 рр.[1469] Намагаючись зміцнити свою популярність, партизани також поширювали інформацію про невідворотний початок Третьої світової війни, в якій ОУН-УПА здолають СРСР (спільно з американськими і британськими військами) і створять українську державу[1470].

Заяви соратників, у яких стверджувалося, що для перемоги над СРСР у ОУН-УПА не досить сил, СБ ОУН вважала капітуляцією; людей, які висловлювались таким чином, вбивали[1471]. Сили СБ вбили сотні членів ОУН і партизанів УПА, підозрюваних у зраді або в сексотстві[1472]. Тільки на Волині 1945-го співробітники СБ вбили близько 1000 партизанів УПА[1473]. З 1 січня по 1 квітня 1945 р. СБ провела розслідування щодо 938 членів ОУН, з яких 889 осіб згодом стратили за «співпрацю з советами»[1474]. Як і НКВС, СБ застосовувала принцип колективної відповідальності й часто засуджувала до смерті не тільки «зрадників», але й їхні сім’ї. В результаті все більше простих українців почали ставитися до повстанців як до бандитів і відповідно, сповіщати про них в НКВС[1475]. Іноді бійцям ОУН та УПА відмовлялися допомагати навіть їхні родичі[1476]. Селян, які саботували постачання харчів чи здійснювали це з порушенням термінів, СБ вважала ворогами[1477]. Ще в серпні 1944р. один із лідерів ОУН констатував, що у конфлікті органів радянської влади та ОУН-УПА до 90 % селян прагнуть залишатися нейтральними. Інший лідер у той час заявляв: «Маси розчаровані так, що вони відмовляються надавати притулок або їжу навіть тим [партизанам УПА], яких вони знають особисто»[1478]. 1948р. один із членів ОУН свідчив, що «місцеве населення перестало підтримувати бандитів [ОУН і УПА]; ми маємо забирати провізію силою або під загрозою зброї. Коли ми заходимо на подвір’я, мешканці прямо говорять: “Іди, інакше нас через тебе відправлять до Сибіру”»[1479].

Загальне становище населення Західної України виявилося дуже складним. Люди мали виживати поміж двох жорстоких та брутальних режимів, що воювали між собою і кожен з яких вимагав безумовної відданості. Підтримка радянської влади означала смерть від рук ОУН-УПА. І навпаки, підтримка ОУН-УПА означала смерть або депортацію за наказом НКВС. Восени 1946р., коли радянська влада намагалася збільшити норми хлібозаготівель, ОУН і УПА поширювали листівки такого змісту: «Незабаром більшовики проведуть збір зерна. Будь-хто з вас, хто принесе зерно в пункти прийому, буде убитий, як собака, і вся ваша родина буде вирізана»[1480].

10 лютого 1946 р. відбулися вибори до Верховної Ради, які обернулися на двосторонню демонстрацію сили. ОУН-УПА намагались переконати українців не брати в них участі, щоб хоч символічно делегітимізувати радянський режим. Органи радянської влади, зі свого боку, вдавалися до сили. Цілі групи громадян приводили на виборчі дільниці під конвоєм. Особливо непоступливим урну для голосування приносили додому і зверталися до них із ввічливим «проханням» узяти участь у голосуванні[1481].

Протиборство сторін відчувалося і в галузі пропаганди. 30 червня 1946 р. в селах біля Коломиї ОУН й УПА розвісили вісім «націоналістичних прапорів», які «захистили мінами». Радянські міліціонери змусили селян розібрати цю конструкцію, внаслідок чого загинуло чотири людини[1482]. 27 травня 1947р. оунівці підірвали в Яворові пам’ятник Леніну[1483], а в іншому місці повстанці знищили кілька вантажівок з технікою, яку радянські чиновники використовували для демонстрації пропагандистських фільмів (іл. 176)[1484].

У 1944–1945 рр. УПА кілька разів ставала до бою боїв з підрозділами Червоної армії та іншими радянськими частинами, але загалом партизани намагалися уникати відкритого протистояння з радянськими військовими, які були набагато сильнішими і краще озброєними[1485]. Основними жертвами ОУН і УПА були: інформатори; люди, яких звинувачували в підтримці радянської влади; колгоспники; вчителі та чиновники держорганів, які прибули зі східних областей України. Будинки селян, які вступали в колгоспи, УПА нерідко спалювала. Голів сільрад та директорів колгоспів іноді вбивали разом з їхніми сім’ями — за те, що ті «зрадили народ» або «сприяли встановленню радянської влади». Методи ОУН і УПА іноді були дуже жорстокими і садистськими, аж до використання тіл вбитих з пропагандистською метою. В ОУН й УПА розробили цілий перелік ритуалів, яким мали керуватися під час спотворення трупів. В одній з інструкцій було написано: «наші контрміри… ліквідація сексотів усіма можливими методами (розстріл, повішання і, навіть, четвертування з написом на грудях “За співпрацю з НКВД”)»[1486].

«На Рівненщині в червні 1944 р. загін українських повстанців стратив місцевого селянина, підозрюваного у колаборації з «советами», його повісили у центрі села. Потім повстанці публічно поглумилися над тілом — “розрубали на шматки труп повішаного бандита сокирою”. У Львівській обл. в серпні 1944 р. у двох сімей по черзі викололи очі — нібито за те, що їхні родичі повідомили про передислокацію повстанців радянським органам влади. їхні трупи згодом розрубали на шматки на очах нажаханих односельців»[1487]. З травня 1946 р. в с. Мильськ злочинці замучили до смерті двох чиновників: «вирвали їм очі, порізали ножами, припікали їхні тіла залізом і били шомполом»[1488]. Вбивці часто використовували сокири, різаки й інші знаряддя праці, як це було під час етнічних чисток на Волині (1943 р.) і в Східній Галичині (1944р.). У с. Серники Рівненської обл. 1948р. п’ять осіб з сім’ї колгоспника зарубали сокирою[1489].

Націоналістичні повстанці також часто використовували написи й символи. З вересня 1944р. у с. Старий Лисець вбили шестеро людей і на паркані залишили напис: «За зраду українського народу всі помруть однаково»[1490]. 1 1 вересня 1944 р. кати вбили подружжя Марзенків та їхню 4-річну доньку, залишивши на місці злочину записку: «Смерть інформаторам НКВС — ворогам трудящих. Смерть більшовицьким фашистам, імперіалістам і капіталістам»[1491]. 24 грудня 1944р. в с. Воля-Висоцька загинули 18 сімей. На тілах вбитих залишили написи «За зраду української нації. Смерть інформаторам НКВС»[1492].

31 липня 1944р. близько 20 бандитів вчинили наліт на с. Вербовець. Вони увійшли в будинок Теодора Процюка та застали його дружину і чотирьох дітей віком від 4 до 13 років. Дітей одразу вбили, а жінку смертельно поранили. Потім увірвалися до сусіднього будинку, де мешкав Іван Улін. Чоловіка задушили, а на його тілі залишили напис від імені «Революційної армії»: «Всі зрадники і співробітники НКВС загинуть собачою смертю». Далі вони пішли до будинку Івана Кучери, працівника сільради, й попросили його відвезти їх у сусіднє село. За 300 метрів від іншого села Кучеру вбили, а на його тілі залишили такий самий напис, що і на тілі вбитого Івана Уліна[1493].

Олександр Статієв, який докладно вивчав конфлікт між ОУН-УПА і радянським режимом, зазначив, що «список діянь, які УПА розцінювала як зраду, був нескінченним». У с. Пісочне на Волині УПА вбила 8 хлопчиків і 4 дівчаток, чиїх батьків мобілізували в Червону армію. Навіть селян, що стали колгоспниками примусово, УПА вважала «комуністичними зрадниками»[1494]. 27 травня 1947р. у с. Підзвіринці УПА вбила 12 осіб і поранила двох. Серед жертв були члени сільради, члени їхніх сімей, директор школи і дві жінки зі Східної України[1495]. 28 березня 1946 р. в с. Молотков чотири колишні члени ОУН, яких раніше амністували, вирішили знову вступити до ОУН. Вони роззброїли членів винищувальних батальйонів (54 чоловіки), вбили чотирьох з них, а в будинку одного з них убили всю його сім’ю (5 осіб)[1496]. В ніч з 15 на 16 травня 1948 р. в с. Вичівка було вбито всіх шістьох членів сім’ї бійця винищувального батальйону[1497].

«У ніч на 21 листопада 1944р. озброєний загін з сорока українських повстанців здійснив напад на с. Дубечно на Волині. Вони обшукали будинок секретаря сільради, а потім застрелили голову на очах односельців. До його спини прикріпили записку: “Розстріляний — голова сільради, і якщо хто-небудь займе його місце, та ж доля спіткає і його”. Потім озброєні люди увірвалися до приміщення сільради, де вбили сторожа — українця на прізвище Ткачук. Багнетом до його спини уштрикнули записку: “Це труп зрадника українського народу, який боронив Ради. Той, хто прийде на його місце, теж загине”. Після цього повстанці поглумилися над приміщенням сільради — приклеїли до стін антирадянські гасла та заклики, зірвавши зі стін та пошматувавши портрети партійних і радянських діячів. Обличчя на портретах замазали кров’ю вбитого сторожа-українця»[1498].

Будинки «засуджених» націоналісти часто спалювали дощенту. За належність до радянського режиму іноді вбивали цілі групи людей, як це ставалося з учителями та співробітниками органів влади, що приїжджали зі східних областей України (у с. Шепетин таких було вбито 87 людей)[1499]. 15 грудня 1948 р. член ОУН-УПА Б.Бариляк повернувся в свій будинок у с. Семихів. Дізнавшись, що його батьки вступили в колгосп, він застрелив свого 70-річного батька і важко поранив свою 63-річну матір[1500]. З метою нерозголошення секретної інформації про партизанів-товаришів члени ОУН-УПА інколи вчиняли самогубство або вбивали своїх соратників[1501].

Понад п’ять років знадобилося органам радянської влади, щоб знищити в Західній Україні націоналістичне підпілля. Серед найважливіших чинників, які посилювали націоналістичний опір були: революційний ідеалізм, фанатизм, люта ненависть до СРСР і сакралізо-ваний суїцидальний націоналізм. Текст інструкцій 1947р. говорив: «У ворога є перевага в чисельності, озброєнні і військовій техніці, але ми перевершуємо його силою священних переконань»[1502]. Більшість членів ОУН-УПА совєти ліквідували у 1944–1945 рр., але ядро цих організацій знищити не вдалося: повстанці пішли в глибоке підпілля і стали невловимими. 1946 р. радянська влада дійшла висновку, що потрібно змінити тактичні методи: з лютого 1947 р. проти ОУН-УПА вирішили виступити невеликими спеціалізованими загонами безпеки, а не військовими підрозділами, як це було раніше. Окрім того, совєти вирішили приділити більше уваги розвитку агентурних мереж. У свою чергу оунівці теж активно перевербовували агентів НКВС, що спричинило появу паралельних агентурних мереж[1503] (з часом система НКВС виявилася сильнішою). 1948 р. член ОУН Руслан писав: «Більшовики намагаються брати нас зсередини через агентуру. О, це страхітливий і грізний метод, ти ніколи не знаєш, в чиїх руках ти можеш опинитися, на кожному кроці можеш очікувати агента. Від такої агентурної роботи часто засипаються цілі ланки»[1504].

Крім роботи з агентурними мережами, НКВС застосовував методи психологічної війни. Якщо затриманий підпільник навіть під тортурами не розкривав місцеперебування своїх товаришів, замасковані агенти НКВС влаштовували виставу «порятунку» та вже у «порятованої» особи, випитували всю потрібну інформацію. В результаті однієї з таких операцій НКВС отримав імена 600 членів ОУН, 99 осіб з яких згодом були заарештовані й 123 людини убиті[1505].

У липні 1946 р. керівництво ОУН та УПА ухвалило рішення про розпуск батальйонів УПА і заміну їх невеликими підрозділами ОУН і СБ, які було складніше виявити. Незначна кількість загонів УПА залишалася в строю аж до 1948 р., але вони переважно переховувалися в Карпатах. Поміж ними залишалася назрілою ідея Третьої світової війни[1506]. До 1949 р. вціліли тільки два підрозділи УПА[1507]. 1947 р. число антирадянських акцій ОУН-УПА скоротилося до 2068, а 1948 р. — до 1387, і спрямовували їх здебільшого проти працівників колгоспів і радянських діячів. Тільки у Станіславівській області у період з 1 січня по 30 квітня 1950р. ОУН-УПА вбили 20 голів сільрад, 19 директорів колгоспів і 30 осіб з допоміжних підрозділів міліції[1508]. Багато членів ОУН-УПА облаштовували свої помешкання в криївках, викопаних у лісовій місцевості чи під селянськими будинками. Приміщення шкіл та колгоспів рідко ставали предметом пильної уваги НКВС, і для своїх хованок повстанці інколи обирали саме такі місця. Підпільники полишали схрони тільки вночі, маскуючись під селян (узимку вони могли не підніматися на вулицю впродовж місяців). Зазвичай у кожному селі було 4–5 осіб, які систематично повідомляли їм про місцеві події[1509].

5 березня 1950 р. у с. Білогорща поблизу Львова потрапив у засідку і застрелився, щоб уникнути арешту, головнокомандувач УПА Роман Шухевич. ОУН-УПА проіснувала в Україні ще кілька років, але лави її членів скоротилися до кількох десятків людей, і вони навряд чи були здатні до боротьби з радянськими підрозділами. У той же час повстанці не здавалися і далі вбивали мирних мешканців, яких звинувачували у «зраді України». Початок Корейської війни (25 липня 1950р.) підпільники сприйняли за провісника Третьої світової війни. За непідтвердженими даними, 1952р. в Україні налічувалося 647 членів ОУН-УПА. Зв’язок між підрозділами ОУН-УПА часто був неналежного рівня. Партизани ОУН-УПА зазвичай чітко знали тільки про підрозділи, що перебували безпосередньо поруч. 24 травня 1954р. було заарештовано Василя Кука, останнього командира УПА (іл. 117). Станом на 1955 р. у розшуку перебувало 475 членів ОУН-УПА, з яких 50 осіб продовжували займатися «антирадянською діяльністю». 1955р. ОУН-УПА провели 35 операцій, у яких загинули 10 або 15 осіб. Останній підрозділ ОУН(б), що складався з трьох людей, заарештували 1960р., проте деяким партизанам, як розповідають, родичі допомагали ховатися у схронах аж до розпаду СРСР[1510].

Підпілля УПА діяло і за межами Західної України, зокрема на польському, чехословацькому та білоруському прикордонні. У 1944—1946рр. УПА перешкоджала депортації українців із Польщі в Україну. Повстанці нападали на польські війська та села, підривали залізничні колії[1511]. Кілька рейдів УПА організувала, вторгнувшись на територію Чехословаччини. Під час одного з перших таких набігів (з 2 до 13 грудня 1945 р.) партизани УПА викрали худобу, пограбували магазини і вбили 18 «комуністів і євреїв» (11 із яких були євреями з с. Колбасово). Напевно, це був один із останніх погромів, організованих ОУН-УПА. Згодом частина бійців УПА, які діяли у Чехословаччині, вирушили до Австрії та Баварії, де здалися американцям і розпочали пошук українців, що опинилися у Німеччині після війни[1512].

Структури ОУН-УПА також діяли на «українських» білоруських територіях, де вони теж вбивали людей, яких підозрювали у відданості радянському режиму, та знищували майно колгоспів. У 1944-1947рр. діячі українського підпілля вбили в Білорусі 1 225 осіб, але наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років його осередки ліквідували і там[1513].

У 1942–1943 рр. у пропаганді ОУН-УПА припинили використовувати елементи крайнього антисемітизму. Євреїв на території України вже майже не залишилося, але єврейське питання, як і раніше, поставало у брошурах ОУН і УПА. 1950 р. ОУН розповсюдила брошуру «Євреї — громадяни України» (з підписом під нею «Українські повстанці»). Хоча автори видання шукали примирення з єврейським населенням, але разом з тим подекуди вони і погрожували йому: «Щоб забезпечити за собою належне місце в Українській Самостійній Соборній Державі, щоб здобути собі пошану серед українського суспільства, Ви, євреї — громадяни України, вже сьогодні повинні про це старатися. Пам’ятайте, що Ви є на українській землі і що у Вашому власному інтересі є жити в повній згоді з їх правними господарями — українцями. Перестаньте бути знаряддям в руках московсько-большевицьких імперіалістів. Вже не за горами та хвилина, коли повторються часи Хмельницького, але тим разом ми хочемо, щоб вони були без протиєврейських погромів»[1514].

Потрапивши до ГУЛАГу, діячі ОУН і партизани УПА створювали організаційні структури і там. Табірні осередки допомагали їм захищатись від криміналітету, а також організовувати повстання і страйки. Схоже, що члени ОУН та УПА, як і підпільники прибалтійських республік, відігравали значну роль у таких повстаннях, хоча важко оцінити, наскільки вона була вагомою. Найбільші повстання відбулися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) у таборах Норильська, Воркута й Кенгіру. Олександр Солженіцин, який відсидів у ГУЛАГу вісім років, писав (іл. 174): Не знаю, где и как, а у нас это началось с приезда Дубовского этапа — в основном западных украинцев, ОУНовцев. Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронули воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа[1515]. Солженіцин також розповідає, що члени ОУН привезли з собою новий закон про вбивство «зрадників»: Теперь убийства зачередили чаще, чем побеги в их лучшую пору. Они совершались уверенно и анонимно: никто не шёл сдаваться с окровавленным ножом; и себя и нож приберегали для другого дела. В излюбленное время — в пять часов утра, когда бараки отпирались одинокими надзирателями, шедшими отпирать дальше, а заключённые ещё почти все спали, — мстители в масках тихо входили в намеченную секцию, подходили к намеченной вагонке и неотклонимо убивали уже проснувшегося и дико вопящего или даже не проснувшегося предателя. Проверив, что он мёртв, уходили деловито… И вот убийства (хотя их не произошло пока и десятка) стали нормой, стали обычным явлением. Заключённые шли умываться, получали утренние пайки, спрашивали: сегодня кого-нибудь убили?[1516]

Відповідно до радянських документів та оцінок істориків, під час конфлікту з ОУН-УПА радянська влада вбила загалом 153 тис. осіб, заарештувала ще 134 тис. осіб та депортувала 203 тис. людей[1517](переважно в 1947–1950 рр.)[1518]. Більшість із них було вбито або вони зазнали переслідувань на «бунтівній» території Західної України, області якої до 1939р. не належали до СРСР і тому й стали мішенню для тотального радянського терору. Неможливо визначити, хто із заарештованих, засуджених або вбитих західних українців насправді був членом ОУН і УПА, а у кого з них склад злочину обмежувався тим, що він просто належав до «українських націоналістів» — подібне визначення, яке саме по собі було дуже серйозним звинуваченням, означало, що така людина або вбивала «радянських людей», або «зраджувала радянсько-українську батьківщину», співпрацюючи з нацистами (навіть якщо вона лише примусово готувала для них їжу). Деякі радянські судді та прокурори ставилися до «українських націоналістів гірше, ніж до будь-кого, хто брав участь у знищенні сотень євреїв»[1519]. Утім, не варто забувати, що певна кількість засуджених «українських націоналістів» та «бандерівців» були не тільки «зрадниками радянсько-української батьківщини», надуманість чого очевидна, а й справжніми воєнними злочинцями, які вбивали мирних мешканців. Під час конфлікту з радянською владою ОУН-УПА вбили понад 20 тис. мирних мешканців і до 10 тис. радянських солдатів, членів винищувальних батальйонів і співробітників НКВС. Більшість цивільних жертв ОУН-УПА були працівниками колгоспів і селянами, яким просто ставили за вину підтримку радянської влади[1520]. Унаслідок радянських репресій до 1953 р. було вбито, заарештовано або депортовано близько 490 тис. жителів Західної України[1521].

Не можна сказати, що тільки «повстанські» дії ОУН-УПА спровокували жорстокість радянського терору. Іншими важливими чинниками, що вплинули на масштаби цього конфлікту, були сталінська політика зі зміцнення радянської влади на місцях та лояльності до неї місцевого населення, а також містечкова помста й конфлікти між сусідами. Однак безсумнівним є те, що фанатичний український націоналізм, який засліпив очі лідерам ОУН та УПА, також сприяв ескалації конфлікту та загибелі багатьох мирних жителів.

Операція Rollback

У другій половині 1944р. керівні органи ОУН(б) і УГВР направили в Хорватію та Італію спеціальну групу, до якої увійшли Лебедь, Гриньох та Мирослав Прокоп. Метою візиту було встановлення контактів із західними союзниками. Зі схожими намірами у Швейцарію відправили Врецьону. Перші спроби не увінчалися успіхом[1522]. Незабаром в оунівському середовищі почали поширювати чутки про вдалу співпрацю ОУН-УПА з американською та британською арміями. 1944 р. ширилися чутки про те, що до СРСР ось-ось має вторгнутись армія з 8 тис. українських канадців. Згідно з іншими чутками, 200 тис. американських українців вирушили марш-кидком з Італії до України[1523]. Вирували також чутки і про те, що після війни Америка й Англія допоможуть ОУН-УПА подолати радянську владу і створити українську державу[1524]. Основними цілями цих навмисно поширюваних чуток були зміцнення репутації ОУН-УПА і підтримка надії на майбутнє звільнення від радянського режиму: «В кінці червня [1945р.] в с. Лішневичі Бродського р-ну бандити проводили сільські збори, селян зігнали примусово під прицілом зброї. Голову сільради Шипку доставили на збори під прицілом двох автоматників і посадили в президію. Виступаючи на зборах, бандит, ім’я якого не було встановлено, сказав: “Вам, селяни, більшовики і НКВД-исти, які хочуть на кістках українського народу побудувати Біломорканал, кажуть, що війна [з німцями] закінчилась, і це правда, але це нас не стосується, тому що ми тільки починаємо справжню війну за “самостійну Україну”, нам допоможуть Англія й Америка. Між нашими представниками вже є домовленість з Англією у цьому питанні, і навіть більшовик Мануїльський погодився з цим. Ви не маєте виконувати завдань Советов, тому що, хто буде виконувати їх, того повісимо, як зрадника української землі. У нас є сили великі, ви самі це бачите. Незабаром більшовики запровадять хлібний збір, і якщо хоча б хтось із вас привезе хліб на приймальні пункти, того ми вб’ємо, як собаку, а всю його сім’ю повішаємо, чи виріжемо. Це вам зрозуміло? А якщо зрозуміло, то розходьтеся по домівках”»[1525].

На сільських зборах у Кам’янець-Подільському р-ні, що відбувся в грудні 1945р., інший оунівець заявив: «Війна між Радянським Союзом і англо-американцями неминуча. Початок війни заплановано на весну — осінь 1946 р.»[1526]. Так само поширювалися чутки і про Бандеру. За однією з них, його бачили на початку вересня 1944р. в Болехові та інших місцях Станіславівської обл., де він роз’їжджав на джипі з вісьмома американськими солдатами[1527].

Величезний вплив на ОУН-УПА мала Фултонська промова Черчилля («Промова про “Залізну завісу”»), виголошена ним 5 березня 1946-го. З тексту промови стає зрозуміло, наскільки напруженими були відносини між Східним і Західним блоками на той час. У своєму виступі Черчилль заявив: «У часи війни, спілкуючись з нашими російськими друзями і союзниками, я дійшов висновку, що більше за все вони захоплюються силою і менше за все поважають слабкість, особливо військову. З цієї причини ми маємо відмовитися від старої доктрини рівноваги сил, чи, як її ще називають, доктрини політичної рівноваги між державами»[1528]. У радянських керівників промова Черчилля викликала невдоволення. Сталін назвав Черчилля «підбурювачем війни». «Я не знаю, чи вдасться пану Черчиллю і його друзям організувати після Другої світової війни новий похід проти “Східної Європи”. Але якщо їм це вдасться, — що малоймовірно, бо мільйони “простих людей” стоять на варті справи миру, — то можна з упевненістю сказати, що вони будуть биті так само, як вони були биті в минулому, 26 років тому», — сказав Сталін[1529].

Промова Черчилля слугувала приводом для багатьох пропагандистських фантазій українських націоналістів, які намагаючись зміцнити свої хисткі позиції, почали регулярно повторювати фрази на кшталт: «Якщо не сьогодні, то завтра Англія оголосить війну СРСР», «Буде війна, й Україна стане незалежною, під захистом Америки». За рік після промови

Черчилля активність ОУН-УПА зросла більш ніж на 300 %[1530]. 17 грудня 1946 р. Василь Рясний, заступник міністра внутрішніх справ УРСР, написав міністру Тимофієві Строкачу: «Всіх членів оперативного складу МВС, які борються з націоналістичними бандитськими формуваннями ОУН, належить поінформувати, що вони водночас борються з агентами іноземних розвідувальних служб»[1531]. Вірогідна і реальна співпраця між ОУН-УПА та американськими й британськими розвідувальними службами призвели до того, що у січні 1947 р. радянська влада змінила тактику боротьби. Тепер підпільників почали називати не тільки внутрішніми ворогами, а й іноземними; тепер до боротьби з ними стали не підрозділи Міністерства внутрішніх справ, а співробітники Міністерства державної безпеки[1532].

Навіть якщо фактичної підтримки з боку США і Великої Британії було набагато менше, ніж її показували в націоналістичній пропаганді, припущення про співпрацю з іноземними спецслужбами були не безпідставні. 1946 р. американські політики (Джордж Кеннан і Аллен Даллес, згодом директор ЦРУ, іл. 178–179) ініціювали операцію Rollback («Відкат»), офіційно схвалену 1948 р. Операцією керувало не ЦРУ, а Управління політичної координації (ОРС), назва якого лунала менш загрозливо. 1951-го бюджет «Відкату» складав близько 100 млн доларів на рік, а фінансували його за кошти «Плану Маршалла»[1533].

Метою операції був «відкат комунізму» в Східній Європі, добитися чого прагнули шляхом підтримки східноєвропейських націоналістичних рухів, дії яких мали зруйнувати СРСР зсередини. Згідно з документом від 30 серпня 1948 р., провідним завданням операції було «налагодження контактів з різними представниками націоналістичного підпілля, які проживають у вільних країнах, і за їх посередництва надавати допомогу та вказівки рухам опору, що діють за залізною завісою»[1534]. Деякою мірою цей план нагадував стратегію ОУН про залучення народів СРСР до мультинаціональної революції, яка мала на меті руйнування радянської держави. У цьому питанні очікування Управління політичної координації щодо Східної Європи перетиналися з планами ОУН(б). Такі особи, як Бандера, Стецько і Лебедь, стали в нагоді на цій ниві діяльності в ролі антирадянських експертів. ОУН-УПА, діяльність яких не припинялася і за «залізною завісою», були блискучим прикладом партизанського руху, що цілком задовольняв цілі Rollback. Головною метою операції був психологічний вплив, унаслідок якого передбачалося підігріти атмосферу «холодної війни» настільки, щоби питання Третьої світової перетворилося на проблему, яку ані Західний, ані Східний блоки не зможуть ігнорувати. «Ініціатива політичної війни була найбільшою помилкою, яку я будь-коли здійснював», — зізнавався 1975 р. Кеннан, архітектор Rollback. «Це не спрацювало так, як планувалося»[1535].

Під кінець Другої світової — у межах своєчасної підготовки до «можливого нападу радянських військ на Західну Європу» — ЦРУ і Британська секретна розвідувальна служба (SIS), також знана як МІ6, розпочали пошук осіб та організацій, які зможуть регулярно надавати розвіддані про СРСР[1536]. У цьому контексті співпраця з українським підпіллям виглядала досить привабливою. Еван Томас стверджував, що Френк Віснер, директор ОРС, «прагнув засвоїти уроки з поразки Німеччини на Сході — поразки, що, як він відчував, була пов’язана з великими втратами, бо нацистам не вдалося отримати вигоду з антикомуністичних настроїв російського народу»[1537]. Крім того, на Заході проживало багато українських політичних емігрантів, які добре підходили на роль солдатів чи агентів «холодної війни». Рендольф Ф. Керролл, агент Корпусу контррозвідки (СІС), заявив 1947р.: «У боротьбі з більшовиками українська еміграція, що мешкає на території Німеччини, Австрії, Франції, Італії, переважно є здоровим та безкомпромісним елементом. У разі війни поміж них може бути набрано не менше 130 тис. сумлінних, ідеалістично налаштованих солдатів і досвідчених молодих офіцерів»[1538].

Переміщені особи (DPs)

Після Другої світової на території Німеччини перебувало 8 млн переселенців (displaced persons, DPs), з яких 2,5 млн були українцями. Більшість українських DPs потрапили до Німеччині під час війни внаслідок депортації підневільних робітників (Ostarbeiter). До 1950р. 1 850 тис. осіб з цього числа повернулися в УРСР; більшість — у перші два роки після війни. На 1947 р. у Західній Німеччині перебувало близько 200 тис. українців, а в Австрії та Італії — близько 50 тисяч. Здебільшого ці люди, 120 тис. з яких полишили Україну разом з німецькою армією, жили в таборах DPs. Майже всі праворадикальні інтелектуали, які свого часу вважали фашизм і антисемітизм ознаками прогресивної європейської політики, опинилися поміж цих людей[1539].

Радянська влада наполягала, щоб усіх громадян СРСР повернули на її території, але українські DPs організовано чинили цьому опір: підробляли посвідчення особи, писали меморандуми урядам Великої Британії та США, у яких висловлювали свої протести проти перевірок таборів радянськими чиновниками, бойкотували чи зривали такі перевірки. Так, коли радянська місія з репатріації одного разу намагалася потрапити в табір у Міттенвальді, українці закидали її цеглою. Зі слів діяча ОУН(б) Мечника, мобілізація українських DPs на боротьбу проти репатріації була важливою частиною діяльності ОУН того часу. Одним зі способів уникнення перевірок було проведення церковної відправи саме у той момент, коли чиновники-контролери приходили в табір (іл. 180). Спротив українців та інших DPs завдавав шкоди позитивному іміджу СРСР. Осіб, яких поміж DPs радянські органи безпеки вважали «вкрай неблагонадійними», інколи викрадали та примусово репатріювали. Багатьох з таких людей відправляли в ГУЛАГ, дехто з них помер у тюрмах або став жертвою тортур. В UNRPA, яка опікувалася в ООН таборами DPs, вважали, що українці намагалися уникати перевірок, оскільки багато хто з них був нацистським колаборантом. Задля уникнення репатріації західні українці вказували на те, що вони не були радянськими громадянами, оскільки до Другої світової жили в Польщі, а отже, підстав для їхньої репатріації до УРСР не було[1540]. У липні 1947 р. UNRRA змінила Міжнародна організація біженців, або IRO, яка загалом була прихильнішою до антирадянських настроїв DPs та до небажання цих людей повертатися в СРСР[1541].

Українці з-поміж DPs проживали переважно в американських і британських окупаційних зонах. Вони давали своїм таборам українські назви (приміром, «Орлик» чи «Лисенко») та, поміж іншого, організували там шкільне навчання. У кожному таборі мешкало 3–5 тис. осіб. Українські DPs влаштували переїзд (з Праги до Мюнхена) Українського вільного університету (UVU), а також створили Український технічно-господарський інститут (у Регенсбурзі), Українську вищу школу економіки (в Мюнхені) та Українську духовну семінарію; також відновив свою діяльність «Пласт». 1946р. 34ОУН (що складалися з членів ОУН(б), які втекли разом з німцями, та осіб, звільнених з концтаборів) заснували в Аугсбурзі скаутську організацію «Спілка української молоді» (СУМ)[1542]. У всіх таборах DPs (американській, британській і французькій окупаційних зонах) 34 ОУН мали мережу своїх представників і регулярно поповнювали свої лави за рахунок новоприбулих. Непримиренні антирадянські настрої 34ОУН знаходили відгук в українців. 1948р. у складі 34 ОУН, які перебували в Західній Європі, налічувалося 5 тис. членів, з яких 70 % жили в таборах DPs[1543]. 1948 р. представники розвідки США встановили, що поміж DPs, які були вихідцями зі Східної Галичини, 80 % людей лояльно ставляться до Бандери[1544].

Життя в післявоєнній Німеччині було важким і хаотичним — як для німців, так і для DPs. Німецька громадськість розглядала DPs як соціально-економічну проблему. Крім українців, у таборах DPs перебували євреї, латиші, литовці, поляки, росіяни та представники інших національних груп. Між цими групами не виникало особливої взаємодії (через культурні та політичні розбіжності), хоча деякі з них об’єднувалися на спільному підґрунті антирадянських настроїв.

Німецька поліція проводила в таборах DPs регулярні облави. Переселенців, які під час цього зазнавали утисків, перевіряли на справжню або ймовірну причетність до операцій на чорному ринку та злочинної діяльності іншого штабу. Ситуація дещо змінилася, коли в березні 1946 р. німецький поліцейський застрелив Шмуеля Данцігера, одного з колишніх в’язнів концтабору. Після цього інциденту американська військова влада заборонила німецькій поліції відвідувати табори DPs самостійно, тобто без представників американської військової поліції[1545].

Завдяки акціям непокори депортації в середовищі українських DPs збільшилися націоналістичні настрої та ненависть до СРСР[1546]; антирадянські демонстрації та мітинги почали проводити й за межами таборів. Одна така демонстрація відбулася 10 квітня 1949р. у Мюнхені, столиці Баварії. Кілька тисяч DPs зібралися в знак протесту проти релігійних утисків у СРСР[1547]. Оскільки влада не дозволяла проводити політичну демонстрацію, українські організатори запевнили її, що це будуть релігійні збори. Але насправді на цій події релігійні та націоналістичні мотиви тісно переплелися. Демонстрація почалася з багатоконфесійної релігійної служби, що об’єднала католиків, греко-католиків, православних і протестантів. У своїй промові представник ГКЦ назвав мучеником римо-католицького архієпископа Хорватії Апойзіє Віктора Степінаца, хоча було добре відомо, що під час війни Степінац співпрацював з режимом усташів (згодом югославські органи правосудця засудили його до 16 років позбавлення волі). Члени громад українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, словаків, Казакїї і Туркестану виступили з промовами, в яких засудили брак релігійної свободи на своїй батьківщині і розповіли про історичні звершення своїх «національно-визвольних рухів»[1548]. Від імені Антибільшовицького блоку народів (АБН) виступив член ОУН(б) Петро Мірчук, але його перервали: хтось перерізав мікрофонний кабель. Інший діяч ОУН(б) оголосив цього саботажника «німецьким комуністом і москалем»[1549]. Після виступів демонстранти рушили до радянської місії, проте німецька поліція й американські війська зупинили їх сльозогінним газом та багнетами[1550].

Демонстрація, що відбулася в квітні 1949р., тривала у той період, коли DPs залишали Німеччину, але це не була остання антирадянська акція, організована АБН і ОУН. У країнах, куди згодом переселилися DPs, такі заходи відбуватимуться ще кілька сотень разів. Серед українських DPs були й оунівці, багато з яких і після 1945 р. не змінили своїх революційних, ультранаціоналістичних та фашистських переконань. Клімат «холодної війни» дав змогу цим людям підлаштувати свої крайні праві погляди до нової ситуації, не переглядаючи їх докорінно. Таким чином, переселення DPs призвело до інтерналізації та глобалізації українського націоналізму, зі збереженням усіх його фашистських та праворадикальних аспектів[1551].

Після закінчення Другої світової українські громади Канади й США почали лобіювати інтереси українських DPs в урядах цих країн, захищаючи право українців на неповернення до СРСР. Найпоширенішим та найпереконливішим аргументом українських лобістів було нагадування про «антикомуністичні» погляди українських DPs. Одна українська лобістська група в Канаді написала: «Ці люди є антикомуністами і представниками всіх прошарків суспільства… Ці переміщені особи, якщо їм допоможуть оселитися в Канаді, очолять рух і боротимуться з комунізмом, оскільки вони є його жертвами»[1552].

Долю DPs поділили і солдати дивізії СС «Галичина». Напередоні капітуляції перед англійцями, що сталася на території Австрії 10 травня 1945 р., дивізію перейменували на Першу Українську дивізію Української національної армії (УНА). У такому вигляді цей підрозділ створили на підставі розпорядження Розенберга від 17 березня 1945 р.; УНА стала під командування генерала Шандрука. До самого кінця війни вермахт називав УНА дивізією СС. Завдяки клопотанням Ватикану воякам цих підрозділів вдалося уникнути репатріації. Голова УНА Шандрук згадував: «Архієпископ [Іван Бучко] благав Його Святість Папу Пія XII клопотатись за солдатів дивізії, які є цвітом української нації»[1553]. У переговорах з англійцями Шандрук також вказував на те, що українці, на відміну від солдат власівської армії, були громадянами Польщі[1554]. До з’ясування всіх процедурних питань солдати дивізії СС «Галичина» певний час перебували у спеціальному таборі в Ріміні (Італія)[1555].

Статус солдатів дивізії СС «Галичина» британці змінили: з військовополонених на статус «особовий склад супротивника, який здався в полон»; цих людей вони планували розселити по території всієї Співдружності. Однак деякі країни, зокрема Канада, були незадоволені цією ідеєю. Канадський уряд змінив своє ставлення до таких планів тільки після потужного тиску з боку українських організацій, що наполегливо закидали Оттаву листами, у яких солдатів дивізії називали «прозахідними, релігійними, демократичними, добросовісними, сильними і здоровими робітниками», «цінними і бажаними громадянами». Лобісти високо оцінювали «антирадянські» та «антикомуністичні» погляди українців з дивізії СС «Галичина» і запевняли, що єдиною причиною їхньої мобілізації стали патріотичні настрої. Інші аргументи лобістів полягали в тому, що вояки дивізії СС «Галичина» ніколи не билися проти західних армій: вони боролися не за нацистську Німеччину, а за незалежну Україну[1556].

13 липня 1948 р. британський уряд направив секретну телеграму всім урядам Співдружності з пропозицією припинити у британській зоні окупації Німеччини судові процеси щодо нацистських воєнних злочинів. Це прискорило процес переселення переміщених осіб. Перевірка, якій піддавали DPs, в будь-якому разі не могла бути ефективною через брак доступу до потрібних документів (вони були або в СРСР, який розглядав усіх DPs як воєнних злочинців, або в американських чи британських спецслужбах, які у той час переймалися пошуком «небезпечних» комуністів і майже не приділяли уваги воєнним злочинцям). Західні спецслужби першочергово цікавило: чи зможе та чи інша людина добре на них працювати, аніж те, чи була вона колись причетна до воєнних злочинів (не кажучи вже про те, щоб з’ясовувати, чи зазнавала така особа ідеологічної обробки гіммлерівських СС — про «активність» у цьому напрямі свідчить той факт, що вони навіть не перевіряли, у кого з DPs є татуювання СС). Представники СРСР, зі свого боку, знову і знову висували безглузді заяви про те, що всі DPs є воєнними злочинцями, змушуючи чиновників, які брали участь у перевірках, розглядати всіх українців як потенційних жертв радянських звинувачень[1557].

У грудні 1952р., коли переселення було майже завершено, британська S/S разом з канадським урядом виступили на захист осіб, які не відповідали загальноприйнятим вимогам бепеки. Канадський уряд створив комітет неповерненців і дозволив цим особам вступити до нього та отримати відповідний статус. Уряди Канади, Великої Британії та США вирішили, що інформація про цих «неповерненців» може бути розкрита тільки за згодою всіх трьох держав. Термін «неповерненець» став синонімом для визначення колишніх нацистів або нацистських поплічників, які видавали себе за антикомуністів[1558]. Зрештою, упродовж 1947–1955 рр. близько 90 % з 250 тис. українських DPs переїхали з Німеччини та Австрії до Аргентини, Австралії, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Канади, Франції, США і Венесуели. Більшість з них опинилися в США і Канаді[1559]. 3 11 тис. колишніх військовослужбовців дивізії СС «Галичина», що здалися англійцям, 3 тис. осіб все ж повернули в УРСР. Решті 1947р. дозволили залишитися у Великій Британії. Незважаючи на протести Канадського єврейського конгресу, ветеранів дивізії СС «Галичина» (1,2–2 тис. осіб) погодився прийняти в себе канадський уряд[1560].

Висновок

Під час Другої світової війни на західноукраїнських територіях повністю змінилася етнічна конфігурація населення. Німці, українські поліцейські, ОУН і УПА, а також місцеве населення знищили у цьому регіоні практично всіх євреїв. Поляків, які вціліли під час етнічної чистки УПА, депортували до Польщі, а українців, які проживали на території Польщі, депортували в Україну. Органи радянської влади ліквідували ГКЦ, яка була важливою складовою ідентичності західних українців.

Навесні та влітку 1944 р., відновивши в Західній Україні владні структури, радянська влада розпочала ліквідацію націоналістичного підпілля. Опір підрозділів УПА тривав до початку п’ятдесятих років. Від дій з обох сторін суттєво постраждало місцеве населення. УПА знищила понад 20 тис. мирних мешканців і близько 10 тис. радянських військовослужбовців, зокрема з особового складу винищувальних батальйонів і підрозділів НКВС. Згідно з радянськими документами, радянська влада знищила 153 тис. українців, заарештувала 134 тис. особи і депортувала 203 тис. осіб. Багато мирних мешканців, які потрапили до лещат радянського терору, не мали до націоналістичного підпілля жодного відношення.

1944р. близько 120 тис. українців залишили Україну разом з німцями, побоюючись можливої конфронтації з радянською владою. Після війни ці люди, як й інші українці (поміж них були також члени ОУН), перебували у таборах DPs та відмовлялися повертатися в УРСР. І в Україні, й за її межами представники ОУН сподівалася, що між СРСР і західними державами ось-ось почнеться Третя світова війна і це допоможе їм звільнити Україну. Цього не сталося, проте обставини «холодної війни» дозволили Бандері та іншим оунівцям увійти в союз із британськими та американськими розвідками. ЦРУ, метою якого було домогтися «відкаїу комунізму» у Східній Європі, охоче співпрацювало з емігрантами, які мали контакти з підпіллям УПА. В той самий час ОУН(б) і далі вбивала своїх ворогів, а також намагалася контролювати тих українських DPs, які чинили опір переселенню в СРСР. До 1955-го 250 тис. українців, які перебували у німецьких та австрійських таборах DPs, оселилися в західних країнах у різних куточках світу; серед цих людей були й численні прихильники Бандери.