Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

У роки Другої світової війни українці опинилися не тільки поміж жертв, а й поміж злочинців. Добровільно або під примусом, але одні билися на боці Сталіна проти Гітлера, у той час як інші — на боці Гітлера проти Сталіна[1110]. За оцінками істориків, під час Другої світової в Україні загинуло 6,85 млн осіб (16,3 % населення), з яких 5,2 млн — цивільні особи різних національностей[1111]. На початок війни з німцями на території України (в межах сучасного кордону) мешкало близько 2,7 млн євреїв, чи у межах УРСР 1941р. — 2,47 млн осіб. Під час німецької окупації України, яка тривала протягом двох років на її західних територіях і приблизно три роки на східних, німці та їхні спільники знищили близько 1,6 млн українських євреїв. Половину з них знищили в Східній Галичині та на Волині, загальна територія яких була набагато меншою, ніж інша частина цієї радянської республіки (карта № 14). Серед 900 тис. українських євреїв, які врятувалися втечею разом із радянською армією, лише дуже невелике число було із Західної України. Кількість євреїв Західної України, яким вдалося врятувати своє життя не залишаючи ці території, також була низькою. Тоді як у Харківській обл. Голокост пережили 91 % євреїв, у Тернопільської обл. таких людей виявилося тільки 3 % (іл. 155). Загалом, серед 100 тис. українських євреїв, які пережили війну в укриттях чи в нацистських трудових таборах, лише 20 тис. осіб були жителями Східної Галичини і Волині[1112].

Знищення євреїв Східної Галичини (570 тис. осіб) і Волині (250 тис. осіб) відбувалося у чотири етапи. Перший етап — погроми, під час яких в обох регіонах загинуло близько 30 тис. євреїв. На другому етапі, який розпочався під час погромів і тривав до кінця 1941р., підрозділи анйнзацгрупи С знищили близько 50 тис. євреїв у Східній Галичині та 25 тис. осіб — на Волині. Третій етап для кожного із зазначених регіонів був різним. Близько 200 тис. євреїв Волині розстріляли неподалік від гетто або в околицях населених пунктів (у полях і лісах). Знищення євреїв закінчилося тут наприкінці 1942 р., і здійснювали ці дії айнзацкоманди і поліція безпеки (за участі української поліції). Понад 200 тис. євреїв Східної Галичини відправили до винищувального табору в Белжеці (іл. 156), 150 тис. з них — розстріляли, а 80 тис. — убили або вони померли в гетто і трудових таборах. Знищення східногалицьких євреїв завершилося здебільшого на початок літа 1943 р. На четвертому етапі близько 10 % (80 тис. людей) від чисельності усіх західноукраїнських євреїв боролися за своє життя, ховаючись у лісах, сільській місцевості й містах. Так чи інакше, українські націоналісти брали участь у всіх чотирьох названих етапах винищення євреїв та здійснювали й інші масові вбивства цивільного населення, переслідуючи свої революційні та геноцидні цілі[1113].

ОУН(м) і проблема Східної України

У перші тижні війни ОУН(м), як і ОУН(б), також направила в різні місця України похідні групи, завданням яких було встановлення органів державної влади. У Західній Україні груп ОУН(м) було значно менше, а їхня діяльність не такою плідною, як подібні підрозділи ОУН(б). Утім у Києві ОУН(м) вдалося створити Українську національну раду (УНР) — адміністративний орган, роботу якого німці припинили 17 листопада 1941р.[1114] Діяльність мельниківців також іноді супроводжувалася влаштуванням погромів (відомо про такі епізоди в околицях Чернівців),[1115] а лідер ОУН(м) Андрій Мельник прагнув до співпраці з німцями не менше, ніж Бандера. 26 липня 1941р. газета «Рогатинське слово» надрукувала статтю Мельника «Україна і новий лад в Європі», в якій були такі слова: «Тісно співпрацюючи з Німеччиною, вкладаємо в цю співпрацю все: наше серце, почування, всі творчі сили, життя й кров. Бо віримо, що новий лад Европи Адольфа Гітлера це справжній лад, а Україна це один із авангардів на Сході Европи і чи не найважніших співчинників закріплення цього ладу. І що дуже важне, Україна це природний союзник Німеччини»[1116].

Відносини між ОУН(б) і ОУН(м) завжди мали непримиренний характер[1117]. Імовірно, що саме сили ОУН(б) організували в Житомирі вбивство Сеника і Сціборського (30 серпня 1941р.). За словами члена ОУН(б) Мирона Матвієйка, підготовкою цього злочину керував Микола Климишин[1118]. Тарас Бульба-Боровець писав, що «бандерівець Кузій на вулиці, стріляючи в спину, застрілив… Сеника і Сціборського»[1119]. ОУН(м), намагаючись дискредитувати ОУН(б), стверджувала, що два члени ОУН(м) «вбиті святотацькою рукою злочинця-Каїна з рядів розгнузданої бандерівської комуно-диверсії»[1120]. Своєю чергою, ОУН(б) звинувачувала в цьому німців[1121]. Проте за підозрою у причетності до цього злочину RSHA заарештувало низку членів ОУН(б) та відкрило у Львові спецвідділ із розслідування вбивств (на чолі з Куртом Фенрігом), що наштовхує на думку: німці не вбивали цих двох діячів ОУН(м)[1122]. Згідно з німецькими документами, ці вбивства обурили українську інтелігенцію, а окремі її представники навіть вимагали притягнути членів ОУН(б) до суду[1123].

Зрештою німці зрозуміли, що не всі українці підтримують «Українську національну революцію» ОУН(б)[1124], хоча раніше вони були свідками того, як у багатьох місцях України оунівці організовували загальні збори, збирали підписи під зверненнями про звільнення Бандери та мали величезний вплив на міліцію та органи влади[1125]. ОУН(б), безумовно, була широко відомою у Східній Галичині та на Волині, але про цю організацію мало що знали в Східній Україні, де її представників не зажди зустрічали приязно[1126]. Жителі східних областей не цікавилися ультрана-ціоналістичною, антисемітською і расистською ідеологією та питаннями ідентичності — всім тим, що ОУН(б) та інші західноукраїнські націоналісти інтенсивно пропагували. Діячі ОУН(б), які прямували з похідними групами на Схід України, були вражені тим, наскільки менталітет «східняків» відрізняється від їх власного. Деякі з них врешті продовжували вважати східні області України прекрасними, але водночас вони не сприймали їх як батьківщину. Добираючи підхід до своєрідності цих територій, вони часто їх романтизували. Одна жінка з похідної групи ОУН(б) стверджувала, що «теорії марксизму і ленінізму знищили нам душу [східноукраїнського] народу, але не зовсім…», і зазначила, що східні українці були здивовані, побачивши, як члени ОУН(б) моляться Богу[1127]. Пропагандистські плакати ОУН(б) викликали у киян подив[1128].

Багато «східняків» не говорили українською мовою. У спілкуванні вони користувалися російською чи суржиком, сумішшю російської та української мов. Для багатьох з них російська мова була цивілізованішою, ніж українська. Стикаючись у спілкуванні із членами похідних груп, «східняки» інколи ставили собі запитання, якою мовою розмовляють ці люди. Навіть газети жителі цієї частини України читали переважно російською. Газета «Нове українське слово» була єдиним україномовним щоденним виданням Рейхскомісаріату, і продавалася вона погано. Більшу популярність мала попередня газета — «Українське слово», яка виходила без німецької цензури та проіснувала до 10 грудня 1941 р.[1129]

«Східняки» іноді сприймали оунівців за польськомовних німців. Незабаром в ОУН(б) переконалися, що без додаткового роз’яснення східні українці не вважають членів їхньої організації українцями. Подібний випадок, що стався у подільському м. Фельштин, описав Чарторийський (третя похідна група ОУН): «Ми не германці! — роз’яснюю, — ми ваші брати — українці з Західних земель з Галичини, — додаю для певности… — Прийшли відвідати вас та поглянути на вас і де в чім допомогти (…).

— То в вас взагалі германців не було? — питаю ще раз.

— Ні, лише ви…

— Таж, ми не германці! Ми ж такі, як ви… Хіба ж не розбираєте по мові? — питаю.

— Так, здається, і германці можуть розгаварювать по-нашому!.. — відповідає один»[1130].

У «Вказівках для праці між робітниками зі СУЗ», розроблених для похідних груп, що вирушали до Східної України, зазначалося: незважаючи на те, що у східних українців присутній «психологічний комплекс московита» та «важко визначити границю, де на Східній Україні починається українець і кінчається москаль», — східні українці всеж таки не є іншою расою[1131]. Член похідної групи Євген Стахів, який опікувався на цих територіях питаннями мобілізації «народних мас» на «Українську національну революцію», повідомив мені в інтерв’ю 2008р.: східні українці скептично ставилися до ОУН(б) і її планів щодо фашистської й авторитарної держави. їх неможливо було в цьому переконати[1132]. З другого боку, у своїх післявоєнних мемуарах Чарторийський згадував, що у селах неподалік Вінниці деякі українці охоче залишали собі портрети Степана Бандери, які оунівці поширювали на пропагандистських мітингах, і що місцеві українці навіть виготовляли з них копії[1133]. Павлишин згадував, що в одному селі під Житомиром люди спочатку сприйняли оунівців за радянських партизанів. Сільський учитель застерігав місцевих мешканців від зближення з похідною групою ОУН(б) у таких словах: «Чи знаєте, хто перед вами, діти? Петлюрівський недобиток, німецький агент. Били їх, та, видно, не добили наші будьонівці. Геть звідси!»[1134] Німці також не забули відзначити подібні регіональні відмінності; в одному з донесень вказано на те, що східні українці не розуміють «расистський або ідеалістичний антисемітизм», тому що їм «бракує лідерів і “духовних устремлінь” [der geistige Schwung]»[1135].

Ще однією організацією, яка на початку війни намагалася утворити державу, застосовуючи терор до євреїв та інших неукраїнців, була «Поліська Січ» — воєнізоване формування українських націоналістів під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. У м. Олевську (Житомирська обл.) цей рух створив «республіку», яка проіснувала до листопада 1941р., допоки німці не встановили там свою окупаційну адміністрацію. На підконтрольних «Поліській Січі» територіях також виникали вулиці з новими назвами: «Вулиця Поліської Січі», «Вулиця Отамана Тараса Бульби» тощо[1136]. Ставлення членів цієї організації до євреїв істотно не відрізнялося від ставлення до них з боку ОУН. Влітку 1941-го бульбівці також організовували погроми, а 19–20 листопада разом з українськими поліцейськими та німецькими айнзацкомандами вони взяли участь у масовому розстрілі євреїв Олевська, під час якого було вбито сотні людей.[1137]

На час завершення «Української національної революції» ситуація в Україні стабілізувалася. Шляхи ОУН(м) та ОУН(б) розійшлися. Тоді як до ОУН(б) ставлення німців різко погіршилися (через убивство членів ОУН(м) Сеника і Сціборського), діяльність ОУН(м) німці ніколи не забороняли, навіть не переслідували її членів[1138]. Утім, попри намагання мельниківців не погіршувати стосунків з німцями, у Києві кількох діячів ОУН(м) усе-таки заарештували[1139]. ОУН(м), на відміну від ОУН(б), не докладала зусиль для організації підпілля та армії, але інтегрувала своїх представників до органів влади. Водночас мельниківці активно діяли в УЦК і брали участь в організації дивізії СС «Галичина»[1140]. Лідера ОУН(м) Андрія Мельника та кількох інших провідних членів цієї організації німці арештували тільки на початку 1944р., коли ті пробували налагодити контакти із союзниками[1141].

Суперечності

Значна кількість жителів Західної України вважала Бандеру своїм Провідником чи вождем та їх влаштовувала перспектива жити у проголошеній ОУН(б) колабораціоністській державі. Але в Гітлера та інших нацистських лідерів були інші плани. Щоправда, Альфред Розенберг (іл. 135), рейхміністр у справах окупованих східних територій, вважав, що неросійським народам варто надати можливість часткового самоврядування, щоб заручитися їхньою підтримкою в боротьбі проти СРСР. Проте Рейхскомісар України Еріх Кох і кілька інших високопоставлених нацистів, зокрема й генерал-губернатор Ганс Франк, були проти пропозицій Розенберга[1142]. У довгостроковій перспективі долю України мали облаштувати відповідно до «Генерального плану Ост»: українські території планували заселити німцями, а українців — поневолити або «знищити»[1143]. Однак обставини складалися трохи інакше: з місцевим населенням німцям довелося співпрацювати, а інколи — залежати від нього, бо тільки за таких умов німці могли контролювати окуповані території та здійснювати акти масового знищення євреїв.

З липня 1941р. у Кракові відбулася зустріч, яку організував Ернст Кундт, високопосадовець Генерал-губернаторства. У зустрічі взяли участь Бандера і ще чотири члени новопроголошеного уряду. Оскільки Бандера погано знав німецьку, за перекладача був Горбовий, його адвокат під час судових процесів (він був і одним зі згаданих чотирьох політиків). Кундт повідомив своїм гостям, що українці можуть почувати себе союзниками німців, але це лише до певної міри так. Німці — «завойовники» радянської території, й українські політики не повинні поводити себе ірраціонально, намагаючись створити державу до закінчення війни із СРСР. Кундт сказав, що розуміє прагнення українців, охоплених ненавистю до поляків і росіян, побудувати власну національну державу та армію. Але якщо вони хочуть залишатися в гарних стосунках з Німеччиною і не компрометувати себе в очах українського народу, то мусять «призупинити свої дії» та чекати на рішення Гітлера[1144].

Бандера, який на цю зустріч запізнився, під час перемовин підкреслив, що в битві проти СРСР українські націоналісти є «не пасивними спостерігачами, а активними учасниками, в тій мірі, в якій нам це дозволяється…». Він пояснив, що видавав накази своєму народу боротися разом з німцями і створювати українські державні органи та уряд. Бандера намагався переконати Кундта, що його авторитет — авторитет вождя українського народу — ґрунтується на діяльності ОУН — організації, що управляє українським народом та представляє його інтереси. Бандера намагався пояснити офіцерам абвера свої політичні плани, хоча ці особи не мали повноважень узгоджувати питання такого рівня. Кундт відповів, що тільки вермахт і Führer мають право створювати український уряд. Бандера визнав, що на свої дії він не отримував санкцій на такому високому рівні, але заявив, що український уряд вже існує, і його мета — це співпраця з німцями. Доказів схвалення дій ОУН з боку Німеччини Бандера надати не зміг, але підкреслив, що на зборах на честь проголошення державності, які відбулися 30 червня 1941 р. у Львові, український військовий капелан — д-р Іван Гриньох — був присутній у німецькій формі[1145].

Зустріч закінчилася короткими монологами з кожного боку. Кундт повторив, що проголошення української держави не відповідає інтересам Німеччини, і нагадав українцям, що тільки Führer вирішує, чи можуть з’явитися взагалі (і в якій формі) українська держава та уряд. Той факт, що ОУН(б) поінформувала німецьку сторону про свої наміри, не означає, що ОУН(б) отримала санкції на подальші дії в такому ж дусі[1146]. Бандера зізнався, що чинив у межах своїх повноважень, даних українським народом, але без схвалення німецькою стороною. Прагнучи примирення з Кундтом, Бандера, нарешті, заявив: він вважає, що тільки українці можуть змінити свою долю і створити державу, але вони можуть це зробити тільки за згодою Німеччини[1147].

5 липня 1941р. Бандеру відвезли до Берліна й наступного дня помістили під «почесний арешт»[1148]. У цей час Стецько, який перебував у Львові, написав Бандері листа, у якому сформулював деякі актуальні питання (зокрема, Стецько цікавився, чи варто повідомляти народним масам, що Провідника заарештовано). Він також закликав Бандеру розпочати переговори з нацистами.

8 липня на Стецька здійснили замах на вбивство, проте він вижив. Наступного дня його заарештували, а в ніч на 11 липня Стецько виїхав із Кракова до Берліна у супроводі офіцера абвера Альфонса Паулюса. 12 липня Стецька звільнили з-під арешту. Бандеру звільнили 14 липня, проте їх обох випустили за умови, що вони регулярно звітуватимуть перед поліцією[1149]. Після звільнення вони оселилися в багатоквартирному будинку на Дальманштрасе в Берлін-Шарлоттенбурзі[1150]. У Берліні, на прохання слідчих, Стецько написав автобіографію, у якій він повторив тезу зі своєї статті «Жидівство і ми», сформульовану у травні 1939р.: «Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву, яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріповувати Україну. Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключити їх асиміляцію і т. д.»[1151].

Перебуваючи в Берліні, Стецько, прем’єр-міністр неіснуючої української держави, одного разу зустрівся з прем’єр-міністром тимчасового уряду Литви Казісом Шкірпою, який перебував в столиці Німеччини зі схожих причин, і двічі — з послом Японії Осімою Хіросі. Німці також дозволили Стецьку поїхати до Кракова, де він зустрівся з Лебедем, а у самому Берліні його відвідав член ОУН(б) Іван Равлик[1152].

Бандера, Провідник неіснуючої держави, весь цей час залишався в околицях Берліна. При собі він мав документи від RSHA, що засвідчують особу, і пістолет. Бандера міг пересуватися містом, але виїжджати за його межі йому не дозволяли[1153].

15 вересня, згідно з розпорядженням Гейдріха, низка провідних членів ОУН(б), зокрема Бандера і Стецько, були заарештовані. Причиною цього стало вбивство Сціборського і Сеника. Цей факт повністю змінив ставлення нацистів до ОУН(б), яка, згідно з RSHA, «використовуючи засоби розгорнутої пропаганди, закликала населення Галичини та районів, наближених до зони бойових дій, ігнорувати директиви німецького керівництва та ліквідовувати політичних ворогів. Дотепер ними вбито понад десять членів Організації українських націоналістів Андрія Мельника»[1154]. За словами Лебедя, імена й адреси провідних членів ОУН(б) німці отримали від мельниківців[1155]. Після арешту Бандеру, Стахіва та інших оунівців утримували в приміщеннях гестапо на Принц-Альбрехт-штрасе[1156], а Стецька — у в’язниці Александерплац[1157].

Під час зустрічі, яку організував Кох та яка відбулася 12 липня 1941р. у Львові, всі українські групи, крім ОУН(б), виказали німцям свою лояльність. Діячі ОУН(б) прийшли на зустріч з наміром обговорити питання суверенітету України і звільнення їхнього Провідника. Кох повідомив їм, що ці питання може вирішити тільки Führer[1158]. Згідно з автобіографічним нарисом Лебедя, який він написав 1952 р., він, Стецько, Ярий, Шухевич і Климів за кілька днів після арешту зустрілися з п’ятьма офіцерами вермахту, які запропонували оунівцям скасувати «Акт проголошення» та «поліпшити співпрацю шляхом передачі адміністративної влади [ОУН(б)] на окупованих вермахтом територіях». Від цієї пропозиції ОУН(б) відмовилася[1159].

Уже в другій половині липня 1941-го німці заборонили друк та розповсюдження пропагандистських матеріалів ОУН(б)[1160]. Незважаючи на негативне ставлення до політичної ситуації, яка склалася, наприкінці липня лідери ОУН(б), які перебували у той час в Галичині, запевнили німецьку сторону, що готові до співпраці[1161]. У серпні 1941р. Климів нагадав членам ОУН(б), що організація не стає до конфронтації з німцями, а прагне поліпшити з ними стосунки, про що також надіслали повідомлення у Берлін[1162]. Приблизно в той самий час німці виявили в Ковелі напис: «Геть іноземну владу! Хай живе Степан Бандера!» Це вказує на те, що окремі підрозділи ОУН(б) були неоднозначно налаштовані щодо Німеччини і вважали Бандеру символом опору німцям (навіть якщо сам він у цей час намагався покращити з ними відносини)[1163]. Міліцію та державні органи влади, створені ОУН(б), німці розпустили. До лав новоствореної німецької адміністрації, проте, все одно потрапило багато оунівців[1164].

19 липня 1941р. Гітлер вирішив приєднати Східну Галичину до Генерал-губернаторства (як округ Галичина, Distrikt Galizien, директива від 1 серпня 1941р., карти № 11–12)[1165]. Губернатором округу Галичина став Карл фон Ляш; Отто Вехтер змінив його на цій посаді в січні 1942-го. Волинь і більша частина колишньої УРСР (у кордонах до 1939 р.) увійшли до складу новоствореного Рейхскомісаріату Україна, який очолив рейхскомісар Еріх Кох. Українських націоналістів рішення Гітлера просто фруструвало, оскільки багато з них жили надією, що незабаром усі українські території згодом об’єднають під владою єдиного політичного центру. Включення Східної Галичини до складу Генерал-губернаторства вони розтлумачили як приєднання до Польщі; свій протест проти розчленування України Бандера і Стецько висловили в офіційних листах, надісланих на ім’я «Його Високоповажності Адольфа Гітлера». Провідник переконував Führer ’а скасувати новостворений поділ українців, порівнявши українських націоналістів з націонал-соціалістами зі східних земель (ostmarkische Heimat)[1166]. Стецько у своєму листі висловив сподівання, що цей адміністративний поділ є тимчасовим. Оскільки це рішення завдає болю українському народу, він просить Führer’а «загладити цей біль»[1167]. Проти розчленування України також висловився і Шептицький[1168], а член ОУН(б) і посадник міської управи Львова Полянський через це навіть хотів накласти на себе руки[1169].

Відносини між ОУН(б) і нацистами завжди були неоднозначними, проте тільки після вбивства Сціборського та Сеника нацисти почали арештовувати і навіть розстрілювати членів ОУН(б)[1170]; а представництва ОУН(б) у Відні й Берліні (на Мекленбургштрасе, 73) закрили за наказом гестапо[1171]. На початку жовтня 1941-го у с. Збоїська (неподалік Львова), Лебедь організував Першу конференцію ОУН(б), учасники якої перебували під враженням військових успіхів вермахту та висловили впевненість, що Німеччина закінчить війну як переможниця, тому ОУН(б) краще не ставати до протистояння з німцям, а піти в підпілля[1172].

28 жовтня 1941р. група членів ОУН(б) надіслала листа до Львівського відділення гестапо, в якому вони заявили, що Гітлер обманув Україну й що тепер тільки Америка, Велика Британія та Росія здатні допомогти утворенню незалежної України, від Сяну до Чорного моря. «Хай живе велика вільна Україна без євреїв, поляків і німців <…> Поляки — за Сян, німці — в Берлін, євреї — на гак». Насамкінець, автори написали, що для перемоги у війні Німеччині потрібна Україна, і зажадали звільнення своїх ув’язнених товаришів[1173]. Подальший хід подій склався таким чином, що на офіційному рівні прийняли рішення, яке направили айнзацгрупам: з 25 листопада 1941р. всіх членів ОУН(б) мають негласно розстрілювати — як мародерів (внаслідок чого за різних обставин німці вбили певну кількість оунівців)[1174]. Згідно з даними ОУН(б), у грудні 1941р. нацисти заарештували 1500 членів їх організації[1175].

У липні й серпні 1942 р. 48 членів ОУН(б), серед яких і брати Бандери Василь та Олександр, були доправлені до концтабору Аушвіц, а у жовтні 1943р. до цього табору зі Львова прибуло ще 130 оунівців. У таборі їм надали статусу політв’язнів та можливість працювати у таких місцях, де вони мали реальні шанси на виживання: на кухні, в пекарні, в ательє і на складах майна, конфіскованого у новоприбулих; вони також мали можливість отримувати продуктові посилки від «Українського Червоного Хреста». Деяких членів ОУН(б) звільнили з Аушвіца в грудні 1944 р., решту в січні 1945 р. транспортували в інші табори. Із сорока восьми людей, які прибули до Аушвіца 1942-го, шістнадцять не вижили. У наступні роки з приблизно двохсот оунівців, які потрапили до Аушвіцу, вижити не вдалося 30-ти особам, зокрема, братам Бандери Василю та Олександру. Про обставини смерті братів Бандер ув’язнені залишили неоднозначні свідчення[1176].

За словами оунівця Петра Мірчука, Василь і Олександр померли за кілька днів після доправлення в Аушвіц. Причиною їхньої загибелі стало жорстоке поводження з боку польського бригадира Подкольського і головного наглядача Юзефа Краля, яким було відомо про родинну близькість братів до Степана завдяки публікаціям у пресі по справі Перацького[1177]. Проте версія Мірчука не безперечна: польський лікар Єжи Табо, який виконував у Аушвіці обов’язки медбрата, на судовому процесі у Франкфурті (12 липня 1964 р.) розповів, що один із братів Бандери — він не пам’ятав, хто саме з них, — помер у лікарні табору від діареї[1178]. Третього брата Степана, Богдана, німці не заарештували. Він, очевидно, загинув за нез’ясованих обставин на Сході України, де виконував оперативне завдання у складі похідної групи[1179].

За кілька місяців до арешту провідних членів ОУН(б) німці затримали понад 300 членів румунської «Залізної гвардії» — фашистського руху, який було засновано 1927р. Спочатку цю організацію очолював Корнеліу Зеля Кодряну (1899–1938). Його наступник, Хорія Сіма (1907–1933), протягом короткого періоду часу (відтоді, як король Кароль II зрікся престолу у вересні 1940 р.) правив Румунією разом з Антонеску. Між Антонеску та Сімою виник конфлікт, який загострився у січні 1941р. та закінчився невдалою спробою захоплення влади легіонерами «Залізної гвардії». Гітлер вирішив підтримати Антонеску, щоб заручитися підтримкою Румунії у війні. Німецька поліція безпеки затримала понад 300 легіонерів, які втекли з Румунії до Німеччини, а на території Румунії у ці ж дні заарештували близько 9 тис. легіонерів. У грудні 1942 р. Сіма втік з табору Беркенбрюк (під Берліном) і дістався Італії, де з проханням підтримати «Залізну гвардію» звернувся до Муссоліні. Гітлер був настільки розлючений діями Сіми, що, за словами Ґебельса, спочатку обмірковував винесення йому смертного вироку. З початку 1943 р. румунських легіонерів відправили до концтаборів Фіхтенхайн, Дахау, Равенсбрюк та Заксенгаузен[1180].

З липня 1941 р. Бандера і Стецько перебували в Берліні та значно меншою мірою були налаштовані проти німців, ніж це зазвичай зображують у націоналістичній історіографії та пропаганді. На цей час припадають їхні спроби відновити стосунки з німцями та домогтися визнання уряду Отецька, а також заклики до українців сприяти німцям. У відкритому листі від 4 серпня 1941р. Стецько закликав українців допомогти німецькій армії в її боротьбі проти СРСР і висловлював надію, що після того як нацисти встановлять контроль над усіма українськими територіями, вони все-таки визнають українську державу[1181]. 14 серпня 1941р. Бандера повідомив Альфреда Розенберга, що він готовий обговорити вимогу Німеччини про розпуск уряду[1182]. У «Про Меморія», надісланому Розенбергу 9 грудня 1941р. Бандера писав: «Серед українських націоналістів панує погляд, що німецькі й українські інтереси в Східній Європі є ідентичні. Для обох націй є життєвою конечністю якнайліпше і якнайскоріше зорганізувати (упорядкувати) Україну та влучити в європейську духов [н]у, господарчу і політичну систему». Він знову запропонував співпрацю і стверджував, що нацисти потребують допомоги українських націоналістів, бо тільки вони зможуть допомогти їм пришвидшити «духовне зближення українських мас до сьогоднішньої Німеччини». Бандера вважав, що українські націоналісти були схильні допомагати нацистам, адже вони «виховані в дусі споріднених до націонал-соціалізму ідей» та з готовністю переберуть на себе «духов [н]е оздоровлення української молоді», яка жила в СРСР[1183].

До порушених Бандерою питань, зацікавленості не виказали ні Розенберг, ні інші провідні нацистські політики. Німці почали співпрацювати з іншими групами й особами, які так само, як і Бандера, палали бажанням їм допомогти. Стахів писав у своїх мемуарах, що в Берліні (у грудні 1941р.) він отримав від Бандери інформацію, призначену для Миколи Лебедя (заступника Бандери в Україні): ОУН(б) повинна припинити бойові дії проти німців та спробувати відновити німецько-українські відносини[1184].

Україна без Бандери

Нацисти припинили співпрацю з «гарячими головами» з ОУН(б), але підтримували відносини з помірнішими українськими націоналістами. В Генерал-губернаторстві українці, на відміну від євреїв і поляків, були привілейованою етнічною групою. Так само на цих територіях не переслідували Греко-католицьку церкву, на відміну від Римо-католицької. Сприятливі умови було створено в Генерал-губернаторстві і для української інтелігенції: регулярно видавалось близько 70 українських періодичних видань. Державну підтримку отримала система освіти, завдяки чому учні мали змогу продовжити навчання у німецьких університетах. Українські політики намагалися «повністю українізувати» польський науковий інститут Ossolineum Uniwersytet Narodowy «Politechnika Lwowska» (іл.66). Тим самим вони продовжили процес українізації, який розпочався ще за радянської окупації, а істотне невдоволення українців викликав тільки факт вивезення робочої сили для роботи на фермах і фабриках Німеччини. Проте УЦК мав інакшу позицію щодо цього. Ця найважливіша українська колабораціоністська установа звернулася до українців із закликом підтримати військові зусилля Німеччини та разом попрацювати заради спільної справи (іл. 152)[1185].

Стосовно українців німецька політика в Генерал-губернаторстві мала відносно ліберальний характер і була спрямована на досягнення лояльності з їхнього боку, зокрема, і заохоченням антипольських настроїв. Україна не стала незалежною державою, як цього хотіли українські націоналісти, але життя галицьких українців у роки німецької окупації не занадто відрізнялося від життя національних груп у таких колабораціоністських державах, як Словаччина чи Хорватія. Німецька політика щодо українців Рейхскомісаріату Україна була набагато жорсткішою; їхнім головним обов’язком було забезпечення Третього рейху зерном[1186]. Всі університети на цій території закрили, а освіту обмежили чотирма роками початкової школи[1187]. У місцях перетину автомагістралей і залізниць Рейхскомісаріату Гіммлер планував створити (за два десятиліття) систему винятково німецьких міст[1188]. Нацисти вважали східних українців простою робочою силою, яку потрібно поневолити або «ліквідувати», оскільки у перспективі українські території мали заселити німцями (якщо українці будуть непродуктивними або стануть «зайвими», їх потрібно виморити голодом або розстріляти). Глава Рейхскомісаріату Еріх Кох заявляв: «якщо цей народ працює по десять годин на день, то з них по вісім годин йому доведеться працювати для нас»[1189]. Гітлер заявляв, що у Рейхскомісаріаті він дозволить, окрім щоденної праці, тільки музику для мас і релігію[1190].

З квітня 1940 р. по січень 1945 р. головою Українського Центрального Комітету (УЦК) був Володимир Кубійович, який познайомився з оунів-цями в Берліні ще в довоєнні роки[1191]. Кубійович був обережнішим і дип-ломатичнішим, ніж оунівці, хоча їхні цілі та політичні погляди не занадто відрізнялися. У квітні 1941р. Кубійович звернувся до Ганса Франка з проханням створити на території Генерал-губернаторства етнічно чистий (вільний від євреїв і поляків) український анклав[1192]. У липні 1941р., з ініціативи ОУН, Кубійович просив у Франка дозволу на створення «української національної армії» (українського вермахту), яка разом з німецьким вермахтом боротиметься проти Червоної армії та «євреїзо-ваної [verjudete} англо-американської плутократії»[1193]. У серпні 1941-го Кубійович попросив Франка «передати українському народу значну частину конфіскованого єврейського майна», оскільки, як він вважав, воно належить українцям, а у руках євреїв виявилося «тільки в результаті грубого порушення закону з боку євреїв і експлуатації ними представників українського народу»[1194] (аналогічні аргументи наводив отець Йозеф Тісо і маршал Йон Антонеску)[1195]. Про необхідність арієзації УЦК відкрито наполягав на всіх адміністративних рівнях[1196].

УЦК був тісно пов’язаний з колабораціоністською газетою «Краківські вісті» (іл. 154), яка не тільки передруковувала німецьку пропаганду, а й охоче надавала українським авторам місце для висловлення антисемітських поглядів. 1943 р. Богдан Осадчук та Іван Рудницький, що після війни набули слави знаних українських інтелектуалів, опублікували в «Краківських вістях» статті про масові вбивства, здійснені у Вінниці у 1937–1938 рр. підрозділами НКВС. У цих пропагандистських матеріалах автори вдалися до інструменталізації українських жертв радянського терору. Осадчук, який готував для газети «Краківські вісті» оглядові статті за матеріалами інших видань, зокрема видань нацистів та усташів, писав у серпні 1943 р.: «Масові гроби у Винниці — стверджує [газета] “Хрватскі Народ”, є новим доказом політики винищування, яку жиди з Кремля проводили серед українського народу. Помордовані українці обтяжують наново Сталіна і його жидівських помічників і кличуть світ до непримиримої боротьби проти жидо-большевицької загрози, яка хотіла б Европі принести ту саму долю, що безборонним жертвам Винниці»[1197].

Жертв радянського терору Рудницький назвав «справжніми мучениками, що віддали своє життя за українську національну ідею»[1198].

Протягом усього періоду німецької окупації антисемітизм був популярний в Україні не тільки в «антинімецькому» націоналістичному підпіллі, а й у інших організаціях та інтелектуальних колах. Приміром, 1941р. вийшла брошура «Україна в жидівських лабетах». На сторінках цього анонімного німецько-українського видання подали всі види антисемітських стереотипів, які були у вжитку в контексті українських реалій того часу[1199]. Помітна була й позиція Кубійовича щодо цього питання: у 1944р. його запросили взяти участь в антиєврейському конгресі, запланованому Гансом Франком[1200].

На початку 1943 р. Гіммлер наказав створити дивізію СС «Галичина» (Waffen-SS «Galizien»), до лав якої мали набрати українців, проте називати цей підрозділ українським Гіммлер заборонив (іл. 153). У своїй промові 16 травня 1944р. Гіммлер заявив, що назвав дивізію «Galizien» за «назвою вашої прекрасної батьківщини», а іншим разом він висловився так: «Я знаю, якби я наказав цій дивізії знищити поляків у тому чи іншому районі, я був би дуже популярним чоловіком». Створення української дивізії Гітлер обґрунтовував тим, що галицькі українці, які тривалий час були підданими імперії Габсбургів, «взаємозв’язані» з австрійцями. Повна назва дивізії була такою: 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» (14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien»), Добровільно служити в дивізії зголосилися 80 тис. українців, але з них тільки десята частина пройшла відбір. Пізніше особовий склад дивізії збільшився до 14 тис. осіб, оскільки до її лав долучилися українці з поліцейських батальйонів та інших підрозділів. Значна частина добровольців дивізії СС «Галичина» раніше служила в батальйонах шуцманшафт (Schutzmannschaft) 201, 204 і 206, з яких принаймні батальйон 201 майже напевно здійснював злочини проти мирних мешканців (під час «партизанських операцій» у Білорусі). Інші новобранці раніше служили в німецькій поліції безпеки. Навчання та індоктринацію українців дивізії СС «Галичина» здійснювали гіммлерівські СС. Щотижня у них було дві години лекцій з націонал-соціалістичного світогляду. 140 осіб з особового складу дивізії пройшли додаткову підготовку в околицях концтабору Дахау. У серпні 1943 р. усім солдатам під лівою пахвою зробили татуювання групи крові. Присягали дивізійники такими словами: «Я присягаю перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі проти більшовизму буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу німецького вермахту Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я готовий покласти своє життя за цю присягу будь-якої миті»[1201]. У лютому 1945 р. український генерал дивізії Павло Шандрук запропонував додати до присяги слова про вірність «українському народу», але згадка імені Гітлера не викликала в нього заперечень[1202].

Створення дивізії підтримав Шептицький. На першому параді перший салют цього підрозділу прийняли Франк і Кубійович, а єпископ Йосип Сліпий провів богослужіння. У своєму виступі Кубійович звернувся до підрозділу із закликом захистити Україну — частину «Нової Європи» — від комунізму. Ветеран цього підрозділу Василь Веріга згадував у своїх мемуарах, що українські поліцейські вітали солдатів дивізії СС «Галичина» вигуком «Heil Hitler!», а у відповідь вони почули «Слава Україні!». Він не уточнював, чи піднімали солдати і поліцейські свою праву руку вгору. Дивізія СС «Галичина» була створена, щоб битися з радянською армією, і в липні 1944 р. під м. Броди частини цього формування стали до бою з радянським військом, що наступало. Незадовго до входження до лав дивізії СС «Галичина» (28 лютого 1944-го) солдати 4-го поліцейського полку, який складався з українців, вчинили масове вбивство кількох сотень польських цивільних осіб у с. Гута Пеняцька. Згідно зі свідченнями воїнів УПА, у винищенні польського населення села брали участь і «борці за свободу» УПА. Бійці дивізії СС «Галичина» допомагали німцям у придушенні Словацького національного повстання і, можливо, також скоювали злочини проти мирних мешканців. На час закінчення війни залишки дивізії здалися британській армії. Згодом цих полонених не передали СРСР, як це сталося з солдатами РОА генерала Власова: їм допомогло те, що вони були польськими громадянами, а також те, що за них клопотав Ватикан[1203].

Українська поліція та ОУН(б)

Відповідно до директиви Гіммлера, яка вийшла у липні 1941р., українську міліцію, створену ОУН(б) після вторгнення Німеччини до СРСР, у серпні-вересні 1941р. перегрупували в українські поліцейські формування, відомі як «допоміжна поліція» (Hilfspolizei) і батальйони шуцманшафт[1204]. Німці загалом намагалися очистити поліцію від членів ОУН(б), оскільки вони потребували людей, які б беззаперечно виконували їхні накази та не мали власної політичної мети. Проте оунівцям вдалося не тільки залишитися у лавах поліції, але й надалі поповнювати її особовий склад, оскільки німці не завжди володіли інформацією про їхні контакти з цією організацією. Таким діям сприяв, попри заборону німецького керівництва, другий командир української допоміжної поліції Володимир Пітулей. За словами оунівця Богдана Казанівського, навіть серед командантів Львівської школи поліції також було багато оунівців[1205]. У березні 1942 р. місцеві керівники ОУН(б) наказали своїм підлеглим масово приєднатися до лав поліцейських підрозділів, щоб у кожному з них, з метою контролю, мати хоча б одного оунівця[1206]. ОУН(б) також намагалася замінити своїми кадрами членів ОУН(м) у батальйонах шуцманшафт[1207]. На початку 1943 р. «Східне бюро» польського уряду у вигнанні повідомило, що «основне організаційне ядро ОУН(б) на Волині спирається на своїх представників приблизно у 200 поліцейських відділах»[1208]. Про вплив ОУН(б) на українських поліцейських зазначено і в німецьких джерелах[1209]. Крім того, подібні свідчення залишили особи, які пережили Голокост. Серед них Еліяху Йонес, який згадував у своїх мемуарах: у єврейському трудовому таборі в с. Куровичі, в’язнем якого він був, особовий склад поліції складався з українських націоналістів; ці люди пишалися тим, що носили синю уніформу й українські кепки[1210].

Навесні 1942 р. в Генерал-губернаторстві налічувалося понад 4 тис. українських поліцейських[1211], на Волині — 12 тис. осіб, тоді як німців у волинських підрозділах нараховували лише 1 400 осіб[1212]. У своєму ставленні до насильства та антисемітизму нові українські поліцейські (у згаданих регіонах) не дуже відрізнялися від колишніх українських міліціонерів.

12 листопада 1941р. українські поліцейські схопили у Львові Еліяху Йонеса. Після побиття і пограбування німецький офіцер поставив йому кілька запитань, що стосувалися його фаху. Йонесу та іншим євреям довелося кілька годин стояти обличчям до стіни і тримати руки над головою. Протягом цього часу євреїв били і принижували. Через кілька годин їх відвезли на вантажівці в лазню, де змусили зняти решту своїх речей. Про події того дня Йонес згадує: «Увечері запалили світло. Раптом нам наказали: співайте.

Усередині лазні зібралося багато українців та українок. Вони насолоджувалися нашим співом, і було видно, що з нетерпінням чекають майбутніх подій.

Українці збиткувалися з нас аж до самого ранку. їхні ганебні вчинки завершилися тим, що вони покликали до себе старого єврея, який читав велику книгу Гемара. Наказали йому покласти книгу на підлогу, наступити на неї і станцювати на ній хасидський танець. Спочатку він відмовився, але, зрештою, вони змусили його, сильно б’ючи. Він почав танцювати, а українці обступили його і били далі, супроводжуючи це схвальними вигуками.

Після цього вони посадили його на підлогу і запалили бороду, але борода не горіла. Поки деякі українці й далі експериментували з його бородою, інші покликали до себе ще шістьох бородатих євреїв і також запалили їхні бороди. Поки горіли бороди, вогонь перекинувся на одяг і євреї на наших очах згоріли живцем…

Українці й далі чинили звірства. Вони витягли з нашої групи глухого єврея з лисою головою. Його голова стала мішенню. Вони кидали в неї металевим і дерев’яним банним начинням. Змагання скоро закінчилося, бо голова глухого була розбита на дві частини, а мозок вивалився на його одяг та на підлогу.

Серед нас був один єврей з кривою ногою. Українці намагалися силою «вирівняти» його ногу. їм це не вдавалося, єврей голосно кричав. Врешті-решт, вони зламали його ногу. Єврей уже не зміг встати, мабуть, він помер від серцевого нападу.

Ми тремтіли від страху і були змушені супроводжувати ці знущання співом, а нас й далі по-звірячому били…

Нас били всю ніч. Вранці стало зрозуміло, що із близько 300 осіб, яких привели сюди напередодні, вижило тільки двадцять три людини, поміж них був і я. Решта загинула від безперервного побиття»[1213].

В наступні години та дні двадцять людей з цих двадцяти трьох уцілілих померли через травми, отримані тієї ночі у лазні[1214]. Цей опис учинків українських поліцейських є лише дуже невеликою частиною того, що вони робили з євреями, патрулюючи гетто і допомагаючи німцям у депортації, рейдах і розстрілах. У сільській місцевості німецьких поліцейських було небагато або й не було зовсім і влада майже повністю зосереджувалася в руках української поліції та місцевої української адміністрації[1215]. Рена Гузь, яка вціліла під час Голокосту, згадувала, що у Поворському р-ні на Волині вона стала свідком того, як українські поліцейські жорстоко били євреїв, змушували їх танцювати оголеними, після чого наказали рити собі могилу, а потім розстріляли[1216]. Богдан Сташинський з с. Борщовичі (неподалік Львова) кілька разів був свідком активної участі української допоміжної поліції в розстрілі євреїв у цьому районі[1217]. Українська Hilfspolizei, як і Polish Kripo, відповідала за вистежування та знищення євреїв, які втікали з гетто і намагалися сховатися в лісах та селах (в цих місцевостях внаслідок зазначених дій вбили сотні, а можливо, тисячі євреїв)[1218].

Багато євреїв вбили на території України саме у другій половині 1942 р., коли гетто вже були розформовані. Під час «Операції Рейнгардт» (Aktion Reinhardt) певну кількість євреїв, що проживали в окрузі Галичина, депортували до табору смерті в Белжеці (іл.260); інших розстріляли. На Волині (Рейхскомісаріат Україна) євреїв розстрілювали біля гетто, у навколишніх лісах та полях; ці дії чинили підрозділи сил поліції безпеки (Sicherheitspolizei) і служби безпеки (Sicherheitsdienst). Згодом жертв ховали в братських могилах, виритих радянськими військовополоненими (POW, prisoner of war, англ.), місцевими селянами, українськими поліцейськими або власне євреями. На Волині знищення євреїв закінчилося переважно в грудні 1942р., а у Східній Галичині — в липні 1943р. Як під час розформування гетто, так і під час розстрілів, українські поліцейські зазвичай показували себе не менш жорстокими та завзятими, ніж німецька поліція або офіцери гестапо. Одного разу, під час масової депортації євреїв зі Львівського гетто (в серпні 1942 р.), один з українських командирів допоміжної поліції поскаржився на те, що члени організації Тодта перешкоджали йому у виконанні його обов’язків[1219].

Не менш значною була роль української поліції в масових розстрілах. Поліцейські допомагали німцям ідентифікувати євреїв за допомогою списків, які іноді складали органи місцевої української влади або прості українці, часто — колишні сусіди майбутніх жертв. Українські поліцейські також конвоювали євреїв до місць масових вбивств і стежили за тим, щоб ті не втекли (зазвичай євреїв розстрілювали німці, а іноді — й українські поліцейські)[1220]. У своєму дослідженні Голокосту на Волині Шмуель Спектор описав один із численних розстрілів, які відбулися до того, як євреїв зігнали у гетто. Вдень 12 серпня 1941р., за словами жінки-свідка, яка вижила і втратила своїх родичів під час цієї бійні, «дві вантажівки українських поліцейських і вбивць гестапо в’їхали в містечко [Горохів] на Волині. Через кілька хвилин вся українська молодь, яка, ймовірно, підготувалася заздалегідь, зголосилася їм допомагати. Усього за якихось дві години близько 300 осіб, зокрема й дітей 14 років, схопили на вулицях або вигнали з їхніх осель. Надмірну старанність та енергію, ганебну поведінку, яку демонструвала українська молодь у пошуку та затриманні євреїв, не зможуть описати ніякі слова.

У насильницькому вигнанні євреїв зі своїх осель німці участі не брали. Це з чистою совістю зробили наші українські сусіди, які жили поруч з євреями протягом поколінь. Гімназисти, сини народу вбивць, витягували з домівок своїх товаришів-євреїв. За кілька хвилин сусіди, які багато років жили поруч з євреями, стали хижаками, що полюють на них. Протягом короткого часу невинних жертв, серед них були мій чоловік, мій брат і мій зять, зібрали у дворі міліцейського відділку та утримували там протягом декількох годин.

Тим часом групу людей привели до парку, де їм наказали викопати велику яму. Як тільки справу завершили, — невинних жертв почали групами приводити до цього місця. Люди не знали, що на них чекає. Українська міліція добре впоралася зі своїм завданням. Нікому з безвинних жертв не вдалося втекти. Розстрілювали жертв німецькі вбивці, що для цього пройшли спеціальний вишкіл. О шостій годині вечора все закінчилося»[1221].

Однак у деяких місцях українська поліція не тільки конвоювала євреїв, а й брала участь у розстрілах. 6 вересня 1941р. в Радомишлі зондеркоманда 4а вбила 1107 євреїв середнього віку, а українська поліція, яка допомагали їй, самостійно розстріляла 561 єврея молодого віку[1222]. На допиті в НКВС в липні 1944р. Яків Островський заявив: під час двох розстрілів було знищено 3 300 євреїв. З них 1 800 осіб убили німці, а 1500 осіб — українська поліція[1223]. За словами Станіслава Блажевського, український поліцейський Андрій Добровольський (з с. Малі Садки на Волині) хвалився, що він особисто убив 300 євреїв[1224]. Йоахім Мінцер у своєму щоденнику 1943 р. писав, що «страти в тюремному дворі» виконували «головним чином українські поліцейські». Він встановив, що одним зі старанних каральників був якийсь Бандровський, який «любив розстрілювати євреїв просто на вулиці»[1225].

З червня 1941р. по літо 1943 р. українські міліціонери (згодом — українські поліцейські) стали свідками того, як за відносно короткий час було знищено цілу етнічну групу. Деякі з них застосували ці знання на практиці, коли навесні 1943 р., відгукнувшись на заклик ОУН(б), стали до лав УПА[1226]. За спостереженнями представника польської Армії Крайової, у березні 1943 р. матеріальне становище українських поліцейських Волині значно покращилось, що він пояснював їхньою участю в акціях масового винищення євреїв; також зазначалось, що один український поліцейський тими днями наспівував пісню зі словами «ми покінчили з євреями, тепер настала черга поляків».

ОУН(б) 1942 року

У квітні 1942 р. відбулася II Конференція ОУН(б). У цей час лідери ОУН(б) вважали, що на сході німці виграють війну проти СРСР, але на заході — програють союзникам. За цих обставин вони сподівалися, що нацисти змінять свою думку і дозволять створити українську державу (на чолі з Бандерою та Стецьком). На офіційному рівні оунівці, однак, дистанціювалися від німців, адже не хотіли ставити під загрозу свої можливі відносини із союзниками[1227]. Керівництво ОУН(б) заявило, що воно не має наміру «брати участь в насильницьких акціях проти євреїв, щоб не стати сліпим знаряддям в чужих руках». Проте в тій же резолюції було заявлено, що ОУН(б) розглядає «євреїв як знаряддя російського більшовицького імперіялізму», з чого випливає, що свого ставлення до євреїв ця організація не змінила[1228]. Інші документи ОУН(б) 1942 р. також це підтверджують. В одній листівці ОУН(б) йшлося: «Ми хочемо працювати на себе, а не на Москву, на євреїв, німців чи інших чужинців»[1229].

1942 р. нацисти вважали ОУН(б) «переважно антинімецькою нелегальною організацією»[1230]. У листівках, поширених у Полтаві того ж року, ОУН(б) оголосила про свій намір створити українську армію, яка боротиметься проти вермахту[1231]. У вересні 1942р. у Горохівському р-ні Волині німці виявили прикріплену до комори листівку, у якій українців закликали позбутися німців (текст був за підписом Бандери)[1232].

У 1941–1942 рр. гестапо заарештувало низку провідних членів ОУН(б), деяких з них відправило до концтаборів, однак такі заходи не тільки не зруйнували організацію, але й не мали на неї істотного впливу[1233]. ОУН(б) швидко відновила сили за рахунок новобранців. Бандера, легендарний Провідник руху, не зник з кола діячів ОУН(б), незважаючи на те, що з липня 1941р. німці утримували його в Берліні. Так, у той самий час новобранці ОУН(б), вишикувавшись під портретами Бандери та Коновальця (по обидва боки від тризубця та жовто-блакитних й червоно-чорних прапорів), й надалі присягали іменами Степана Бандери та Христа, героїв ОУН та діячів минулих років української історії (зокрема, Богдана Хмельницького)[1234].

Готуючись 1942 р. до першої річниці Акту проголошення 30 червня 1941р., ОУН(б) підкреслювала, що вона хоче «зв’язувати Народ міцніш з Організацією і з її Провідником, Степаном Бандерою». Для цього діячі ОУН(б) виступали перед населенням та влаштовували церковні служби[1235]. Портрети Бандери і Стецька надрукували на першій сторінці Бюлетеня ОУН(б) за червень-липень 1942р.[1236] У квітні 1942 р. німці заарештували групу членів ОУН(б). Нацисти охарактеризували їх як молодих людей без певного роду занять і таких, які поширювали серед селян націоналістичну пропаганду й мали при собі «релігійні медальйони і тексти шовіністичних молитов», а також «прапори з написом Heil Hitler!»[1237].

Масове насильство УПА й «демократизація»

На конференції (у листопаді 1942 р.), а потім на нараді (у грудні 1942 р.) ОУН(б) ухвалила рішення про створення армії. Перші військові підрозділи були сформовані в лютому 1943 р. на Волині, де ОУН(б) очолював Дмитро Клячківський (Клим Савур). Спочатку ОУН(б) назвала свою армію Українське Визвольне Військо (УВВ), але після квітня-травня 1943 р. загальноприйнятою стала назва Українська Повстанська Армія (УПА, іл.167). Цю назву раніше використовувала армія Тараса Бульби-Боровця, який ніколи не визнавав державу ОУН(б), проголошену 30 червня 1941р. Після того як ОУН(б) взяла назву УПА, Бульба-Боровець надав своїм підрозділам нове ім’я — Українська Народно-Революційна Армія (УНРА). Водночас ОУН(б) тероризувала Бульбу-Боровця та його військо, внаслідок чого було вбито його дружину і декількох командирів. Бульба-Боровець запропонував німцям співпрацю, але 1 грудня 1943 р. його заарештували у Варшаві й відправили до концтабору Заксенгаузен[1238].

У період з 19 березня по 14 квітня 1943 р. близько п’яти (із загальної кількості у дванадцять) тисяч українців дезертирували зі складу поліцейських підрозділів Волині та приєдналися, на заклик ОУН(б), до лав УПА[1239]. Бійцями УПА також стали солдати з батальйону шуцманщафт 201, розформованого 31 грудня 1942 р. Особовий склад цього батальйону сформували наприкінці 1941 р. із солдатів «Нахтігаль» і «Роланд» та 1942 р. передислокували до Білорусії (для боротьби з партизанами). Більшість людей, яких цей та інші батальйони шуцманшафт убили у Білорусії, були не партизанами, а цивільними особами[1240]. Дехто з цього батальйону, наприклад Роман ІПухе-вич та Василь Сидор, обіймали в УПА керівні пости. Після розформування батальйону значне число його бійців також приєдналися до дивізії СС «Галичина»[1241]. Згодом лави УПА поповнились за рахунок дезертирів зі згадуваної дивізії, однак їхня кількість невідома. Деякі з них залишили розташування частин дивізії до їхнього розгрому Червоною армією, інші — після[1242]. За оцінками Івана Качанівського, 46 % лідерів ОУН і УПА мали досвід служби або в місцевій українській поліції, або в батальйоні шуцманшафт 201, або в дивізії СС «Галичина», або були завербовані до фінансованих Німеччиною військових чи розвідувальних шкіл[1243].

Набір воїнів УПА здійснювали оунівські революціонери. Як і в ОУН(б), вони використовували вітання «Слава Україні!» — «Героям Слава!», але на той час уже відмовилися від фашистського підняття правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови». За спогадами партизана УПА Данила Шумука, бійці проходили ґрунтовну ідеологічну підготовку, «сповнену духом фанатизму». На уроках ідеології воїни завчали напам’ять «Декалог Українського Націоналіста», «44 правила життя українського націоналіста», гімн «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни» та інші ідеологічні й релігійні тексти. Майбутнім воякам не дозволялося дискутувати: вони повинні були брати на віру все, чого їх вчили ідеологи ОУН(б). Шумук зауважив, що в майбутньому повстанцям УПА вдалося примирити свою совість із масовими вбивствами саме завдяки цьому ідейно-релігійному вихованню. їх учили вірити, що вони можуть чинити масові вбивства представників інших етнічних груп, тому що в минулому ці люди завдавали шкоди «українцям»[1244].

1944р. УПА налічувала 25–30 тис. партизанів (близько 100 батальйонів), маючи загальний мобілізаційний потенціал до 100 тис. осіб. На кінець 1944 — початок 1945 р. чисельність особового складу почала зменшуватися[1245].

Як і діячі ОУН(б), командири УПА відчували серйозні труднощі під час комунікації зі східними українцями, для яких націоналістична і расистська ідеї здавалися дивними. Загалом в УПА до «східняків» ставилися з недовірою, не вважаючи їх «своїм народом». За словами співробітника СБ ОУН(б) Івана Паньківа, Шухевич наказував убивати східних українців «за мотивами, які мають не найміцніші підстави, або навіть без будь-яких підстав; він також обмірковував план їх повного знищення, включаючи навіть членів ОУН і УПА»[1246].

УПА була розділена на УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Північ. Багато вояків УПА були віком не більше тридцяти років, чимало з них молодші — двадцяти п’яти та навіть двадцяти років. Командири УПА, які також були і провідними членами ОУН(б), були не старші сорока. Клячківському, першому полковникові УПА і командувачу УПА-Північ, 1943 р. виповнилося 32 роки. 1945 р. його наступникові Литвинчуку, коли він очолював УПА-Північ, було 28 років. Шухевичу, який в серпні 1943 р. змінив Клячківського на посту головнокомандувача УПА, було 36 років.

УПА перебувала під контролем СБ ОУН(б), яка, щоб утримати партизанів від дезертирства і зради, застосовувала до особового складу драконівські заходи, аж до тортур та вбивств. Протягом лиш одного місяця, із середини вересня до середини жовтня 1943 р., СБ вбила 110 осіб, з яких 68 були українцями. У листопаді 1943 р. в одній з рот протягом лише дня вбили 24 дезертири. Попри такі жорстокі заходи, зупинити дезертирство не вдалося. Наприклад, 8 листопада 1943 р. до лав Червоної армії перейшла ціла рота[1247]. Не всі йшли до УПА з патріотичних або ідеологічних причин. Одні це робили, щоб уникнути відправки на примусову працю до Німеччини; інші — через острах відплати радянської влади за службу у поліції; решта — за компанію з друзями; ще хтось — з інших причин[1248]. Важливу роль в УПА виконували жінки — вони були не тільки медсестрами, а й інколи агентами СБ[1249].

З 17 по 21 лютого 1943 р. ОУН(б) провела III Конференцію ОУН. Керівництво ОУН(б) виказало впевненість у тому, що Німеччина програє війну, а українцям доведеться самостійно боротися за свою незалежність проти радянської та польської армій. Оскільки німці воювали з СРСР та їм, зрештою, відступаючи, доведеться піти з України, ОУН(б) та УПА не сприймали їх як основного ворога. Відтоді в керівництві ОУН(б), зважаючи на нові перспективи можливої співпраці з союзниками, почали підкреслювати, що вони воюють проти двох імперіалізмів: нацистської Німеччини і СРСР[1250]. З тієї ж причини ОУН(б) вирішила покінчити з фашизмом і «демократизуватися», але серед лідерів ОУН(б) і УПА термін «демократія» й надалі зберігав негативне значення. На цій конференції — як і раніше, на II Великому зборі ОУН у квітні 1941р., - ОУН(б) висловилася за приєднання до боротьби з СРСР інших європейських «поневолених народів» та піддала осуду всіх українців, які співпрацюватимуть з нацистами або радянською владою. Таким чином, лідери ОУН(б) та УПА вважали за можливе ганити 80 % усіх українців, адже ні для кого не було секретом, що східні українці найчастіше були лояльними до СРСР, вважаючи УПА чужою та ворожою армією. Сама ОУН(б) і далі вірила в ідеї «Української національної революції» зразка 1941р., але вже не використовувала у своїй щоденній практиці фашистського салюту правою рукою[1251]. У травні 1943 р. ОУН(б) теоретично відмовилася від принципу фюрерства і заснувала тріумвірат, до якого входили Зиновій Матла, Дмитро Маєвський і Роман Шухевич. Насправді, у тріумвіраті домінував Шухевич, який зазвичай не відхилявся від принципу фюрерства[1252].

З 21 по 25 серпня 1943 р. ОУН(б) провела III Надзвичайний Великий збір. Учасники зібрання вирішили, що Бандера повинен стати лідером ОУН будь-якої миті, коли для цього виникне фізична спроможність[1253].

Відтоді в офіційних документах ОУН(б) почала проявляти більшу ворожість у ставленні до «німецького гітлеризму і московсько-большевиць-кого режиму»[1254] та «інтернаціоналістичних та фашистсько-націонал-соціялістичних концепцій»[1255], ніж це було заявлено на III Конференції в лютому. ОУН(б) відхилила ідею «Нової Европы», до якої вона так прагнула 1941р.[1256] Свої політичні концепції організація обгрунтовувала за допомогою ідей Міхновського, його расистської версії українського націоналізму[1257]. ОУН(б) взяла на озброєння концепт «Свобода народам! Свобода людині!» і прагнула розділити СРСР на кілька держав. Це гасло стало основним концептом Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, яка відбулася 21–22 листопада 1943 р. в одному з селищ на Волині (іл. 166). Конференція, в якій взяли участь 39 делегатів з 13 країн, була організована (за непідтвердженими даними) у співпраці з Розенбергом, але, мабуть, вона стала для ОУН(б) суцільною катастрофою, оскільки оунівці знищили її протоколи і згодом убили кількох її делегатів[1258].

В офіційних документах III Надзвичайного Великого Збору ОУН(б) гарантувала «рівність всіх громадян України» та права меншин, принаймні тих, які «поділяли спільну з українським народом долю» і готові «боротися разом з ним за українську державу»[1259]. Ці висловлювання і міркування відображали бажання оунівців налагодити співпрацю з союзниками і схилити на свій бік «східняків». ОУН(б) була впевнена, що демократичні держави — Велика Британія і США — виграють війну і допоможуть ОУН(б) перемогти СРСР. Щоб налагодити контакти з союзниками, ОУН(б) направила своїх представників до Швеції, Італії та Швейцарії. Водночас почалися переговори з Армією Крайовою (АК). В ОУН(б) сподівалися, що АК, яка була в тісних взаєминах з польським урядом у Лондоні, допоможе їй налагодити контакти із союзниками. Однак на це прохання АК не відреагувала, тому що майже у цей самий час УПА чинила етнічну чистку польського населення [1260]°.

У липні 1944 р. ОУН і УПА спеціально створили нову організацію — Українську головну визвольну раду (УГВР), розраховуючи таким чином «демократизувати» власний імідж та покращити перспективи ймовірної співпраці з Великою Британією і США[1261].

УПА й масове насильство проти поляків

У той самий час, коли керівництво ОУН(б) обговорювало питання про те, яким чином «демократизуватися» та обновитися й, зокрема, гарантувати права національним меншинам, на території Волині підрозділи УПА (під керівництвом Клячківського) здійснювали етнічну чистку, під час якої щодня гинуло від десятка до декількох сотень поляків. Про усі ключові обставини цієї етнічної чистки у керівництві ОУН(б) та УПА були добре обізнані від самого її початку. На III Надзвичайному Великому Зборі ОУН(б), учасником якого був і Клячківський, ці заходи обговорювалися та були схвалені, проте зі слів очевидців відомо, що цього рішення навмисно не зафіксували в офіційних документах[1262].

Перші систематичні масові вбивства поляків почалися в березні 1943 р., коли до лав УПА приєдналися колишні українські поліцейські. Проте й до цього, у січні-лютому 1943 р., ОУН(б) вже вбила кілька сотень поляків. Під час таких перших актів масових убивств ОУН(б) переконалась, що поляки не покинуть «українські землі», як вимагала ОУН(б), а намагатимуться протистояти українцям. Отже, єдиний спосіб усунути їх з цих земель — це знищити їх[1263]. Згідно з повідомленнями польського підпілля, один із керівників УПА заявив: «1 березня 1943р. ми розпочинаємо збройне повстання. Це воєнна операція і вона спрямована проти окупанта. Проте нинішній окупант [німці] є тимчасовим, тому не слід марнувати сили в боротьбі з ним. Коли йдеться про польське питання, то це не військова проблема, а проблема меншини. Ми вирішимо її, як Гітлер єврейське питання. Хіба що [поляки] заберуться самі [“з українських територій”]»[1264].

Поляки Галичини і Волині не розуміли, чому вони повинні залишати свої будинки, і не знали, куди вони могли піти. За винятком осадників, які заселилися після Першої світової, поляки століттями жили на цих територіях і вважали їх своєю батьківщиною. Українці були їхніми безпосередніми сусідами. Після багатовікового співіснування культурні відмінності між поляками та українцями, особливо серед жителів селищ, розмилися і стали несуттєвими. Однак 1943 р. саме мешканці польських сіл стали головною мішенню УПА, яка була нечисленною в міських районах, але почувала себе як удома у сільській та лісистій місцевостях. Значний вплив на рішення ОУН(б) стосовно знищення поляків мав досвід українських поліцейських, набутий під час акцій винищення євреїв[1265].

Офіційно ОУН(б) і УПА називали масове вбивство поляків «антипольською акцією», але у внутрішніх документах вони називали його «чисткою»[1266]. У наказах УПА навіть вказували дату, до якої певну територію необхідно очистити від поляків. Ці документи часто закінчувалися вітанням «Зброя наверх — смерть полякам»[1267]. ОУН(б) виправдовувала «чистку», посилаючись як на доведену, так і на можливу співпрацю поляків з німецькою та радянською владою. Ще одним виправданням убивств поляків стала позиція польського уряду в Лондоні, який розглядав Волинь і Галичину територіями, які включать до польської держави після закінчення війни. Крім того, ОУН(б) вважала, що поляки, які мешкають на «українських територіях», відповідають за багатовікове гноблення України і тому заслуговують на загибель. У липні 1943 р., який був одним із найжорстокіших місяців етнічної чистки, ОУН(б) розповсюдила листівки, в яких у розпалюванні конфлікту звинувачували поляків. УПА пропонувала українцям «ідеологію і захист від польського реваншу», закликаючи їх до вбивства поляків[1268] та захоплення їхньої землі та власності[1269].

У пропагандистських матеріалах ОУН(б) етнічну чистку незмінно називали акцією, яку спровокували поляки, — тобто подавали її таким чином, щоб відповідальність за неї лягала на плечі поляків (або німців, більшовицьких партизанів, Радянський Союз і війну загалом)[1270]. Однак у неофіційних бесідах і документах масове вбивство називалося «етнічною чисткою», стосовно чого навіть виникали дискусії — у доцільності чи недоцільності її для України. За словами Степаняка, він і Лебедь на III Надзвичайному Великому зборі ОУН(б) стверджували, що «своїми бандитськими діями проти польського населення УПА себе скомпрометувала» так само, як ОУН(б) скомпрометувала себе через співпрацю з німцями. Під час допиту в НКВС Степаняк заявив, що більшість лідерів ОУН(б) висловились проти позиції, яку заявив він та Лебедь[1271]. Втім, не ясно, чи справді Лебедь і Степаняк виступали на III Надзвичайному Великому зборі ОУН(б) проти терору УПА, чи Степаняк заявив про це тільки на допиті, щоб уникнути відповідальності за злочини. Інший член ОУН, Олександр Луцький, підтвердив версію Степаняка про перебіг подій на згаданому зборі[1272]. Однак у квітні 1943 р., за словами Петра Балея, Лебедь уже віддав наказ про знищення поляків Волині. Це дозволяє зробити припущення, що Лебедь не виступав проти «чистки», принаймні на першому її етапі[1273].

Після того як Шухевич проінспектував Волинь, керівництво ОУН(б) і УПА вирішило наступного року влаштувати аналогічну етнічну чистку в Східній Галичині. Масове вбивство поляків на цих територіях почалося на початку 1944 р. і тривало до весни 1945 р. На території Східної Галичини жертв було менше, але вбивства відзначалися не меншою жорстокістю, ніж на Волині[1274].

Деякі діячі ОУН(б) і партизани УПА не погоджувалися — іноді з особистих причин — з рішеннями, які передбачали вбивство поляків, але все одно діяли на підставі відповідних наказів[1275]. Партизани УПА та оунівці не тільки особисто вбивали поляків, а й залучали до цих актів звичайних українців, які не завжди цьому опиралися, бо перебували під впливом расистсько-націоналістичної пропаганди і до того ж розраховували на привласнення відібраних у поляків земельних ділянок та майна. Вбивства відзначалися особливою жорстокістю. Багатьох жертв вбили сокирами, вилами чи ножами[1276] (ймовірно, через брак патронів, бо вогнепальну зброю, навіть якщо вона була, використовували не завжди)[1277]. Іноді своїх найближчих польських сусідів вбивали — або були причетні до їхнього вбивства — і пересічні українці[1278].

ОУН(б) і УПА заявляли про готовність вбити всіх поляків, які не покинуть «українських територій», жінок і дітей включно. Каральники часто поверталися на місце різні на другий або третій день після нападу й вишукували та вбивали тих, хто сховався. УПА регулярно вимагала, щоб українці, які живуть у змішаних шлюбах, вбивали своїх чоловіків, дружин та дітей[1279]. Поляки найчастіше були двомовні, тому партизанам УПА не завжди вдавалося ідентифікувати їх за мовою. Якщо партизанам не вдавалося дізнатися у українців, хто з місцевого населення є поляком, вони просили затриманого прочитати молитву українською мовою[1280]. Ідея знищення «неукраїнського» партнера в змішаному шлюбі походить з расистського коріння ідеології ОУН(б). У недатованій брошурі «Нація як спецієс», опублікованій, можливо, 1944р., ОУН дійшла висновку, що змішаний шлюб є злочином, який має бути покараний: «Українська Нація є проти мішаного подружжя — уважаємо це злочином… Склад наших родин мусить бути Українським (батько мати і діти). Родина це найвища органічна спільнота найвища клітина національного колективу й тому мусимо берегти її чистою українською»[1281].

В іншому місці брошури читаємо, що всі нації є расами, а українська нація — це унікальна раса, чистоту якої повинен захищати закон, оскільки для кожної нації природно захистити себе від слабших рас. Обґрунтовуючи свої расистські аргументи, автори брошури посилаються на українського географа Рудницького: «Професор др. Ст. Рудницький в книжці «До основ Укр. націоналізму» говорить: «мішане подружжя з нашими сусідами некористне», що через те багато людей денаціоналізується, друге дегене-руються. Наші сусіди відіграли сумну ролю в мішаних подружях бо багато слабші фізично, культурно, расово це випливає на нас не корисно… Відрух проти національно мішаних подруж, природний, він виходить з інстинкту самозбереження і росту Нації. Він є типовий усім національним спільнотам. Нації в часі його спільного росту гостро бережуть цього закону. Напр. Німці, де расовий закон рішив про долю людини в усім житті (італійці і т. д.)»[1282].

В очах лідерів ОУН(б) саме армія УПА була тією силою, за допомогою якої можливо буде «очистити» українську расу. Ймовірно, що саме через таке переконання акти патологічного садизму ставалися так часто. Приміром, у травні 1943 року в сільській колонії Гряда партизани УПА вбили дві сім’ї, які, на відміну від решти мешканців села, не встигли втекти, допоки бійці УПА чинили розбій у сусідній колонії Ламане. Партизани розрізали живіт вагітної жінки, вирвали з неї плід і нутрощі, повісивши їх на кущ (можливо, щоб залишити попередження іншим полякам)[1283]. Деякі з цих вбивств були скоєні під керівництвом Григорія Перегіняка, який до війни перебував у в’язниці Свенти Кшиж у тій самій камері, що і Бандера та інші оунівці. Бандера тоді викладав Перегіняку історію та ідеологію і підтримував з ним добрі стосунки (не в останню чергу тому, що вони обоє були родом із сусідніх сіл)[1284].

Підрозділи УПА, які вбивали поляків, застосовували ті самі методи, що й німці під час знищення євреїв; ці знання ґрунтувалися на досвіді, який оунівці здобули у лавах української поліції. Так, загалом, щоб не сіяти неспокій, вони зазвичай були дуже ввічливими з населенням, інколи навіть пригощали польських дітей цукерками. Масові вбивства здійснювали кількома способами. Поляків, зазвичай, скликали на загальні збори, а потім невеликими групами відводили на розстріл. В інших випадках всіх мешканців села спалювали в сараї чи іншій будівлі. Напади часто здійснювали в неділю — у той час, коли поляки були на службі у костелах. Бойовики УПА заходили всередину і вбивали всіх присутніх (або кидали до костелу гранати і підпалювали будівлю). Іноді поляків змушували викопувати собі велику могилу, після чого їх розстрілювали або вбивали гострими знаряддями поруч з могилою чи просто в ній. Заповнену трупами могилу засипали землею (майже так само, як це робили айнзацкоманди з тілами євреїв). Знищивши мешканців в одному з місць, підрозділи УПА могли швидко переміщуватися до іншого, щоб заскочити людей зненацька і не дати їм утекти. Вояки УПА могли також атакувати безліч сіл в один і той же день, як це сталося, наприклад, 11 липня 1943 р., коли УПА атакувала 96 населених пунктів. У липні 1943 р., в один з найкривавіших місяців «чистки», УПА атакувала 520 населених пунктів і вбила 10–11 тис. поляків[1285]. 1 1 і 12 липня 1943 р. УПА вбила близько 4 330 поляків[1286]. Іван Васюк, 19-річний член УПА, затриманий радянською міліцією, заявив, що 1943 р. його група знищила 1500 поляків у трьох селах. Сам він убив 19 людей, зокрема вісім чоловіків, шість жінок і п’ять дітей[1287]. У 1943–1944 рр. ОУН-УПА також знищила невстановлене число українців, які були або католиками, або мали тісні стосунки з поляками, або не підтримували етнічних чисток, або на те були інші причини[1288].

У липні 1943 р. у повідомленнях Армії Крайової зафіксовано: українські селяни обговорювали поміж собою, що після євреїв «на черзі поляки». Цього місяця за спостереженнями АК, гасло «Смерть ляхам» стало настільки популярним серед українців Львова, що його навіть використовували як повсякденне вітання. У липні 1943 р. представник АК у Станіславові зафіксував, що українці віталися гаслом «Смерть ляхам», а у відповідь лунало «Слава Україні»[1289].

Наведемо ще одну примітну історію, яка свідчить про загальний характер подій того часу. У січні 1945 р. Яніна Квятковська вирушила з двома сестрами з Тернополя до Чорткова. Найближчим місцем ночівлі було провінційне м. Теребовля. З проханням заночувати подорожні звернулися до місцевої українки, яка сприйняла їх за українок, бо ті вільно говорили з нею українською мовою. Жінка пустила їх до своєї хати. Гості запитали господиню, де її чоловік: «Він пішов убивати поляків і скоро повернеться», — недбало відповіла вона. У своїх свідченнях Квятковська назвала цю людину «бандерівцем»[1290].

Масові вбивства, скоєні ОУН(б), шокували польське населення Волині. Поляки цього регіону, а згодом ще у більшій мірі і Східної Галичини, щосили намагалися себе захистити. Спротив каральним частинам У ПА чинили і солдати польської Армії Крайової (АК). Оскільки чисельність партизанів УПА і мобілізованих українців була набагато більшою, ніж військового складу АК та інших польських груп, подібні спроби були успішними тільки частково. АК, яка підпорядковувалася польському уряду у Лондоні, вважала, що поляки не повинні покидати ці території, бо у повоєнний час польській державі вдасться зберегти свої колишні східні кордони. Ця геополітична ідея повністю суперечила планам ОУН-УПА. Нерідко АК закликала польське населення не йти зі своїх територій, у той самий час як УПА вимагала негайного їх залишити[1291]. Воліючи уникнути зіткнень з УПА, поляки озброювались засобами для самооборони й перебирались до інших міст та сіл. Людей, яким за таких умов вдалося вижити, пізніше репатріювали на ті території Східної Німеччини, що стали західною частиною Польської Народної Республіки (PRL) — держави, створеної в Любліні 22 червня 1944 р. та керованою комуністами. Німців з таких колишніх німецьких територій репатріювали до сучасної Німеччини[1292].

У березні 1943 р. лави німецької поліції (після дезертирства українців) почали поповнюватися поляками, а пізніше, з прибуттям Червоної армії, поляки ставали членами підрозділів радянської міліції та винищувальних батальйонів. Досить значна кількість поляків приєдналася до радянських партизанських загонів: до 5–7 тис. осіб на 1943 р.[1293] Поляки Волині і Східної Галичини вважали радянських партизанів і солдатів своїми союз-никами, оскільки ті іноді насправді запобігали атакам УПА на них[1294]. Поляки з АК та німецьких чи радянських підрозділів — особливо ті, хто пережив терор УПА, — не тільки захищалися, але й прагнули помститися, що призводило до вбивства українських мирних мешканців[1295]. У контексті цих подій поляки з АК, селянських батальйонів (Bataliony Chłopskie, BCłi), батальйону шуцманшафт 202 та інших підрозділів здійснили численні воєнні злочини проти українського цивільного населення. У деяких населених пунктах (як у с. Павлокоми) вони застосовували ті ж самі методи знищення, що й УПА[1296].

У період 1943–1945 рр. ОУН і УПА (разом з іншими мобілізованими українцями) вбили загалом 70-100 тис. поляків. Ґжегож Мотика, авторитетний експерт у цій царині, підрахував, що це число може бути ближчим до 100000, ніж до 70000. Поляки за час цих подій вбили 1020 тис. українців, більшість із яких припадає не на Волинь та Східну Галичину, де ОУН та УПА здійснювали етнічну чистку, а на території, які переважно населяли поляки[1297].

В окремих випадках злочинцям сприяли священики (греко-католицькі та православні), які, зокрема, благословляли знаряддя вбивств: сокири, вила, коси, серпи, ножі і палиці[1298]. 15 серпня 1943 р. митрополит Андрей Шептицький оприлюднив пастирське послання, у якому він засудив «молодих людей», що скоюють убивства з «добрими намірами». Він висловив стурбованість не так про жертви, як про «добре ім’я народу»: «Ми були свідками страхітливих убивств, учинених молодими людьми, можливо, і з добрих намірів, але із згубними наслідками для нації». У тому ж посланні він також звернувся до батьків: «Ви — їхні батьки, отож у важливу хвилину нашої історії стережіть своїх синів перед злочином» і «пам’ятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через противну Божому закону поведінку»[1299]. У листопаді 1943 р. він оприлюднив пастирське послання, підписане всім українським єпископатом. Шептицький, як голова ГКЦ, знову гостро засудив вбивства, які чинили «банди», проте, як і раніше, не уточнював, які саме вбивства він засуджує[1300]. Болеслав Твардовський, римо-католицький архієпископ Львова, попросив Шептицького втрутитися в події, пов’язані з убивством римо-католицьких священиків. У листі від 15 листопада 1943 р. Шептицький заперечував етнічну складову вбивства поляків і стверджував, що римо-католицькі священики вбиті не з політичних причин, а через їхнє багатство: «У повному хаосі сьогодення на поверхню піднялися та дичіють усі найгірші елементи. Мені видається, що у статистиці вбивств ті, що пов’язані з грабунком, займають дуже важливе місце — а священики латинського обряду загалом мають репутацію багатих людей…»[1301] Він також стверджував, що вони були вбиті не ОУН-УПА, а «більшовицькими партизанами, єврейськими бандами, агітаторами польських революційних організацій із Варшави, які у своїх публікаціях навіть вихваляються вбивствами, що їх коять поляки»[1302]. Однак у першому варіанті свого листа до Твардовского Шептицький не заперечував, що українці вбивали поляків, і писав: «Українські партії Бандери і Мельника заперечують свою причетність до цих вбивств; вони стверджують, що заборонили своїм членам убивати поляків». Це свідчить про те, що він знав, що робили ОУН і УПА, але вирішив звинуватити інших осіб у діях українських націоналістів[1303].

УПА та вбивство євреїв

УПА разом з ОУН(б) — особливо з СБ ОУН(б) — не тільки здійснювали етнічні чистки польського населення, але й знищували євреїв. Більшість євреїв, убитих українськими націоналістами у 1943–1944 рр., - це ті, хто побоюючись транспортування в Белжець або інший табір смерті, тікав з гетто та рятував своє життя, переховуючись у схронах та лісових таборах або у селянських хатах. Євреїв убивали таким же чином, як і поляків, інколи руйнуючи їхні будинки[1304]. Люди, які вижили, вважали, що злочини коїли українські націоналісти, яких вони називали «бандерівцями». Документи ОУН-УПА та інші джерела свідчать, що «бандерівцями» називали членів СБ та діячів ОУН(б), партизанів УПА, а іноді й українських селян або бандитів. Українських міліціонерів зазвичай називали не бандерівцями, а міліціонерами (за уніформою)[1305]. Партизани УПА, як і діячі ОУН, поділяли антисемітські погляди, поміж яких і стереотипне уявлення про «єврейський більшовизм». Під час одного з допитів партизан УПА Федір Вознюк заявив, що накази вбивати поляків і євреїв командири УПА почали віддавати своїм підлеглим у 1943–1944 рр.[1306] За словами польського свідка, партизани УПА, що проходили через с. Глибочицю (Волинь) 1943р., співали: «Вирізали ми жидів, виріжемо і ляхів, і старого, і малого до єдного; поляків вирежем, Україну збудуєм»[1307]. Терор УПА сприяв тому, що стосунки між поляками та євреями значно покращилися, ніж це було до цього; представники цих двох груп іноді виступали разом проти спільного для них агресора, з тієї ж причини поляки і євреї також об’єднувалися з радянськими партизанами[1308].

Свідчення про події того часу такі. Маня Лейдер втекла з потягу, який прямував в Белжець, та намагалася сховатися в лісі Перемишлянського р-ну, де її згодом прихистили польські та єврейські партизани[1309]. У липні 1943 р. УПА напала на хутір Медведівка. Загарбники вбили 57 поляків і чотирьох євреїв[1310]. В 1943–1944 рр. УПА вбила багатьох євреїв, поляків і чехів, які проживали у с. Новини Чеські[1311]. Багато поляків і чотири єврейські родини, зокрема й трьох дітей, вбили українці (під проводом Федора Галушки) 30 серпня 1943р. в с. Миелина[1312]. Завдяки звістці про небезпеку, яку передав бандерівець, групі з 500 євреїв, які ховалися у березні 1944 р. в лісі Перемишлянського р-ну, вдалося врятуватися втечею (до польського с. Ханаков). Наступного дня українські націоналісти атакували це село; поляки і євреї разом захищалися від нападників. Бандерівці вбили 70 поляків і дві єврейські родини. На Великдень УПА знову напала на це село і вбила 60 поляків і невстановлене число євреїв[1313]. У с. Бортниця (в районі м. Дубно) п’ятнадцять поляків і вісім євреїв організували самооборону. Восени 1943 р. українці напали на них і вбили 20 осіб. На Різдво 1943 р. українці знову напали, убивши вісьмох поляків і трьох євреїв[1314].

Деякі євреї йшли до загонів радянських партизанів, щоб боротися разом проти УПА і німців[1315]. ПІльома Кац у травні 1943 р. приєднався до радянського партизанського загону, що діяв в Житомирській обл. Під час зіткнень з німцями і УПА він вбив шість бандерівців і дванадцять німців[1316]. Янкель Фенгер, який сховався в лісі в районі Перемишля, вирішив помститися за двох євреїв, яких український селянин видав німцям незадовго до приходу радянської армії (у євреїв закінчилися гроші, щоб заплатити йому за прихисток). Фенгер прийшов до селянина додому і повідомив, що він з українського підпілля, і прийшов покарати його за те, що той приховував «ворогів українського народу». Селянин показав йому пляшку горілки і мішок солі, які отримав від німців за видачу євреїв, після цього Фенгер убив селянина і його дружину, але залишив живими дітей[1317].

Багато євреїв облаштовували свої укриття в схронах і лісових таборах. У випадках, коли такі місця виявляли націоналісти ОУН та УПА, одночасно могли вбити від 20 до 100 осіб[1318]. Ізраела і Барбара Ліссак свідчили, як в одному з місць бандерівці виявили три єврейські схованки. В одну з них бандерівці вистрелили артилерійським снарядом, а по євреях, що поспіхом залишали два інших — відкрили вогонь з рушниць. Ліссаки також розповіли, що під час нападу на три польські сім’ї бандерівці вбили дванадцять євреїв і десять поляків[1319]. Іґнацій Голдвассер переховувався зі своєю матір’ю та іншими євреями в укриттях неподалік Борислава, однак незадовго до прибуття радянської армії, як він зазначає, бандерівці почали вбивати євреїв і в таких місцях[1320]. Зі ста осіб, що переховувалися разом з Ліпою Штрікер, вижили не більше десяти. 2 березня 1944р. Штрікер побачив з-за кущів, як група українців увійшла до схрону та зарізала всіх людей усередині, серед них була і його родина[1321]. Едція Шпейхер і ще 22 євреї переховувалися у схроні поблизу Дрогобича. Одного разу кілька бандерівців, які відрекомендувалися радянськими партизанами, запросили цих євреїв приєднатися до їхнього загону. Коли євреї вийшли зі схрону, бандерівці наказали їм роздягнутися, а потім всіх убили[1322]. У березні 1944р. біля с. Нараїв Бережанського р-ну УПА змусила поляка показати місцеперебування 65 євреїв, які переховувалися в лісі (поляк постачав євреям їжу і знав про їхнє місцезнаходження). Унаслідок цього нападу загинув 51 єврей[1323]. Леон Кнебель, який ховався в лісах під Бориславом, згадував, що бандерівці були набагато жорстокіші, ніж Waldshutzpolizei, які також вишукували євреїв у лісах. Одного разу націоналісти вбили 24 євреїв, серед них і молоду жінку. Бандерівці відрізали їй руки і зрізали з тіла смужки шкіри[1324].

Не всіх євреїв, які ховалися у лісах, представники ОУН(б) і УПА відразу убивали. Декотрим з них пропонували «захист». ОУН(б) реєструвала цих євреїв, розмішувала їх у «табори» і змушувала працювати на ОУН(б) і УПА. «Табори» часто розташовували на фермах або у будинках нещодавно убитих поляків. Більшість із цих євреїв націоналісти вбили незадовго до того, як частини Червоної армії увійшли в Західну Україну[1325]. У керівництві ОУН(б) і УПА не були зацікавлені в тому, щоб дати змогу євреям пережити війну, оскільки вони побоювалися, що ті нададуть радянській владі важливу про них інформацію.

Багато (кількість невстановлена) єврейських лікарів, стоматологів і медсестер — коли добровільно, а коли під примусом — ставали членами медичних підрозділів УПА. Дехто з них, не витримавши морального тиску, намагався тікати[1326]. Однак більшість з них, так само як і євреїв, які «працювали за наймом» ОУН і УПА в колгоспах і таборах, було вбито незадовго до приходу Червоної армії. Історик раннього Голокосту Філіп Фрідман прокоментував це питання так: «Українські джерела говорять про значну кількість єврейських лікарів, стоматологів і санітарів, які служили в лавах УПА. Ось питання: чому лише невелика їх кількість вижила?» Очевидно, що і тих євреїв, які були кваліфікованими фахівцями, теж знищили бандерівські загони. За словами Лева Шанковського, майже кожен загін УПА мав лікаря або фармацевта, кравця, шевця, цирульника та ін. з числа євреїв. Знову виникає питання: що ж сталося з цими сотнями тисяч спеціалістів та кваліфікованих робітників? Бетті Ейзенштейн стверджує, що навесні 1943 р. бандерівці почали наслідувати німецьку тактику «селекції». Живими залишали тільки кваліфікованих робітників, яких засилали в спеціальні табори, де вони працювали на підприємствах або фермах. В одному із таких таборів, створеному у квітні 1943 р. в районі м. Порицьк (Волинь), перебувало понад 100 євреїв. Інший табір, де було близько 400 євреїв, розташовувався у с. Кудринки (неподалік від с. Тучин). Ейзенштейн повідомляє, що в цих таборах бандерівці ліквідували євреїв безпосередньо перед приходом Червоної армії[1327].

Кілька євреїв, які перейшли на радянській бік, підтвердили, що єврейських лікарів УПА вбила незадовго до прибуття радянських військ[1328]. Загальна кількість євреїв, які пережили період своєї співпраці з УПА, здається, дуже низькою, і насправді її складно точно оцінити[1329]. Серед уцілілих євреїв була і медсестра Лея Гольдберг. Спочатку бандерівці хотіли її вбити, але потім вирішили, що вона житиме, оскільки вона ще може бути корисною, а вбити її можна у будь-який час пізніше. Вона була в групі УПА з 400 партизанів і часто відчувала страх за своє життя. Лея чула, як націоналісти проклинали євреїв, поляків і радянських партизанів, — казали, що їм потрібно вбивати євреїв заради України та знищувати польські села. Жінка кілька разів бачила, як бійці УТІА катували і вбивали радянських партизанів, поляків і єврейських дітей. Одного разу, коли її намагалися вбити, вона втекла до радянських партизанів і залишалася з ними до вступу Червоної армії[1330].

Один із наказів, відповідно до якого євреїв, що працювали в колгоспах і трудових таборах УПА, слід вбити, надійшов від СБ ОУН(б) — підрозділу, на рахунку якого, можливо, більше вбитих євреїв, ніж у партизанів УПА: «…всіх жидів неспеціалістів [ті, що служать в УПА] конспіративно знищити, щоб [інші] жиди і навіть наші люди не знали, а пускали пропаганду, що пішов до більшовиків»[1331]. «Під час допиту в НКВС Іван Кутковець заявив, що СБ ОУН(б) 1943 року видала наказ «фізично знищувати єврейське населення, яке ховалося в селах»[1332]. У Рівненській обл. українські націоналісти «буквально полювали за євреями, організовуючи облави і прочісуючи лісові стежки, яри і т. д.»[1333]

В останні кілька місяців до вступу Червоної армії євреї іноді залишали ліси і схрони, сподіваючись отримати захист у німецьких робітничих таборах. Вціліла Гіларі Кенігсберг свідчила 1948 р.: «З початку 1944р. кількість загонів бандерівців примножилася; вони відшукували єврейські схованки в лісах і селах, жорстоко вбиваючи всіх, кого знаходили. Місцерозташування схронів виказували селяни. Іноді вони особисто, з сокирою в руках, приводили євреїв у поліцію. Потім відбувалося те, що може здатися неймовірним. Євреї тікали з лісу і бункерів до таборів, щоб сховатися. [Залишки] єврейської поліції та адміністрація місцевих поселень отримували [з] цього вигоду. Під приводом того, що вони не можуть більше брати євреїв до таборів, вони вимагали хабара (грошима або речами). Щоночі бандерівські банди і місцеві націоналісти здійснювали набіги та розстрілювали євреїв. Побоюючись нападу бандерівців, євреї намагалися сховатися в німецьких таборах. Кілька німецьких солдатів прибули до цих таборів з метою їх захисту, а отже, захисту євреїв також»[1334].

Едція Спілберг-Флітман, яку разом з її шестирічним братом та їхньою матір’ю врятував німецький офіцер, згадувала, що «80 % [моєї сім’ї] вбили українці, які були нашими друзями», але насправді українці «були гірші за німців»[1335]. М. Шпігель залишив 1948 р. свої свідчення про те, що кількох членів його сім’ї вбили українські селяни й українські поліцейські. Він розповів про вбивство 120 євреїв, яке вчинили на фермі українські поліцейські: «Вважаю важливим констатувати, що це вбивство не було німецькою акцією, воно було скоєно українськими поліцейськими і бандитами». Коли українські поліцейські напали на останніх євреїв на фермі, німецький «майор» прийшов [туди] зі своїм помічником і вдарив одного [українського] поліцейського по голові своїм револьвером… і наказав їм негайно піти»[1336].

З наближенням радянських військ інтереси УПА та Німеччини почали збігатися, в результаті чого з весни 1944р. багато підрозділів УПА знову відновило свою співпрацю з німцями[1337]. На конференції у Львові, яка відбулася в жовтні 1943 р., керівництво ОУН ухвалило резолюцію, яку згодом передали в польське підпілля: на українській території польські війська, як і УПА, не повинні вступати у бойові сутички з німецькими військами[1338]. Один із вояків УПА під час допиту заявив, що бойові дії з німцями не мали для УПА ніякого сенсу[1339]. Німці іноді доручали членам УПА розстрілювати євреїв. Згідно зі звітом розвідки вермахту, «УПА успішно взялася до переслідування єврейських гангстерів і дотепер застрелила майже сотню людей»[1340]. У березні або квітні 1944 р. УПА повідомила німцям, що очистить Хелм (Холм) Рава-Руського району від «поляків, бандитів і євреїв»[1341]. Того ж 1944 р. Донцов наполягав, що «боротьба з євреями є в інтересах і традиціях українського народу»[1342].

Важко оцінити, скількох євреїв ОУН(б) і УПА дійсно вбили 1943р. — у першій половині 1944р. З огляду на прихований характер цих масових вбивств, ми ніколи не зможемо встановити точне число загиблих. Аналіз, проведений як у цьому дослідженні, так і в межах досліджень інших істориків, дає змогу припустити, що в 1943–1944 рр. на Волині та у Східній Галичині ОУН(б) і УПА вбили сотні або навіть тисячі євреїв, але фактичну кількість жертв визначити складно. Так, Ґжеґож Мотика, який глибоко вивчав проблему антипольського насильства УПА, але лише незначну частину свого дослідження приділив антиєврейським аспектам, вважає, що підрозділи УПА знищили 1–2 тис. євреїв[1343]. Шмуель Спектор, який вивчав події, пов’язані з Голокостом на Волині, писав, що «тисячі тих, кому вдалося вижити в умовах здійснення німецьких ліквідаційних заходів (Aktionen), були вбиті українськими націоналістичними партизанами». За його словами, на Волині Голокост пережили тільки З 500 євреїв (1,5 % від довоєнного єврейського населення). З 40 тис. євреїв, які втекли з гетто і ховалися в лісистій місцевості, селах або інших укриттях, вижили тільки 9 %[1344]. Єва і Владислав Семашки дійшли таких самих висновків, як і Спектор (однак, як і Мотика, левову частину своїх досліджень вони присвятили антипольському насильству УПА)[1345].

Ніхто не підраховував, скільком євреям Східної Галичини вдалося втекти з гетто, трудових таборів або дорогою до таборів смерті та згодом сховатися в лісі або інших укриттях. Територія Східної Галичини була менш лісистою, ніж Волині, що не сприяло облаштуванню укриттів. Однак у Східній Галичині євреїв було вдвічі більше, ніж на Волині, а отже, кількість жертв могла бути такою ж високою, як і на Волині, або навіть вищою. Всього 10 15 тис. євреїв Східної Галичини (2–3 % від довоєнного населення) пережили Голокост[1346]. Таким чином, число євреїв Волині та Східної Галичини, які ховалися в лісах та інших укриттях, але їм не вдалося вижити, можливо, становить 60–80 тис. осіб[1347]. Сучасний стан досліджень не дає можливості точно визначити, яку саме кількість євреїв убили ОУН і УПА, а яку місцеве населення, українська поліція чи німці, а також скільки з них померло від хвороб або голоду під час перебування в укриттях.

Не викликає сумніву, що українська поліція причетна до вбивства більшої кількості євреїв, ніж ОУН(б) і УПА разом узяті, оскільки її підрозділи допомагали німцям за всім периметром каральних дій (поміж яких масові розстріли, патрулювання гетто, вистежування євреїв у лісах та доправляння їх у табори смерті). Однак поліція, схоже, вбила усе-таки менше євреїв-утікачів, ніж ОУН(б) та УПА, бо саме лісиста і значна частина сільської місцевості були під контролем УПА. Варто зауважити, що до лав УПА потрапляли колишні українські поліцейські, які вже володіли навичками масового знищення людей, вчиненого за відносно короткий час[1348].

Істотну роль у Голокості на Волині і у Східній Галичині відіграло місцеве населення. Деякі українці рятували євреїв, тоді як багато інших були байдужими або активно допомагали німцям, українській поліції й УПА. Селяни знали, що євреї оголошені поза законом (vogelfrei) і що за грабіж або вбивство таких осіб їх ніхто не переслідуватиме. Навпаки, переховувати чи допомагати євреям було ризиковано, тому що сусіди могли повідомити про це в поліцію. Усунення євреїв з сіл і міст було довгостроковою метою навіть поміркованого українського національного руху, який домінував в українській політиці до утворення ОУН. Селяни, зазвичай, мало цікавились фашизованими і екстремістськими формами націоналізму ОУН і більше довіряли цим «поміркованим» рухам[1349]. Певну роль у масових убивствах також відігравала релігія, оскільки саме завдяки їй багато селян знаходили виправдання геноциду євреїв. Один селянин з Волині якось сказав своєму єврейському знайомому, що втік з гетто: «Гітлер підкорив майже весь світ і збирається вбити всіх євреїв, тому що вони розіп’яли нашого Ісуса. Ти думаєш, що можеш уникнути цієї долі? Ти не повинен тікати з гетто; принаймні ти б відпочивав в одній могилі зі своєю сім’єю. А тепер хто знає, де ти помреш. Моя тобі порада — повернутися в гетто»[1350].

У цей час, як і у випадках з «демократизацією» та етнічною чисткою поляків, ОУН(б) поспішно почала фальсифікувати своє недавнє минуле, пов’язане з масовим насильством проти євреїв. Наприкінці жовтня 1943р. УПА розпорядилася підготувати документи, які б свідчили про те, що 1941р. німці знищували євреїв без будь-якої допомоги з боку української поліції: «В. Списи, які стверджували б, що протижидівські погроми і ліквідації переводили самі німці, без співучасті і допомоги укр. поліції, а натомість перед розстрілами спонукували жидівський комітет, чи самих диліквентів [кого мали розстріляти] підписами стверджувати приявність української поліції і її співвиконність в акціях. Г. Матеріяли, що наявно стверджували б ініціювання і співучасть поляків в протижидівських погромах, а водночас їх вислужницько-агентурну роботу німцям в боротьбі проти українців»[1351].

У офіційних і пропагандистських документах ОУН(б) гарантувала євреям рівність і права меншин, але водночас євреїв експлуатували, переслідували та вбивали. Це дуже нагадувало їхнє ставлення до поляків[1352]. 1 листопада 1943 р. керівництво УПА оголосило «…що ми толеруємо всі національності — також жидів, які працюють на користь української держави. Вони будуть лічитися повноправними громадянами України. Про це говорить з лікарями-жидами і іншими фахівцями, які у нас затруднені»[1353].

Ставлення ОУН(б) і УПА до євреїв нагадувало їхнє ставлення до поляків, росіян та інших меншин, і воно досягло своєї кульмінації завдяки тому факту, що багато українських поліцейських, які були причетні до знищення волинських і галицьких євреїв 1942р., навесні 1943 р. переметнулися з поліції до УПА. Втім, не слід забувати, що до ОУН(б) і УПА належали різні люди, і було б недоречно зображати їх як моноліт, що складався тільки з расистських фанатиків і воєнних злочинців. Вивчаючи соціальний склад УПА, ми бачимо там людей обох статей, різних класів та з різною освітою, які приєдналися до її лав за різних умов і не завжди через переконання. Декотрі з них з часом скоригували або повністю змінили свої погляди, ставши щирими прихильниками націоналістичної, расистської та антисемітської програми руху. Наприклад, Олександр Повшук, український волинянин, який скептично ставився до українських націоналістів, був насильно зарахований до УПА влітку 1943 р. Спочатку він у своєму щоденнику критикував оунівців, засуджуючи їх за співпрацю з німцями, знищення поляків та ін. За рік він змінив свої погляди і зробив націоналізм та антисемітизм важливими складовими своїх переконань[1354].

Етнічне й політичне масове насильство УПА не можна пояснити тільки націоналістичною і расистською ідеологією ОУН(б). Цієї ідеології — як зведення правил, що схвалювали вбивство «ворогів української нації», — безумовно, було досить, щоб перетворити простих чоловіків і жінок на убивць. Питання в тому, як і чому ця ідеологія виникла, та у яких політичних і військових контекстах її положення були реалізовані на практиці. Чотири чинники, які здатні пояснити ці обставини, мають такий вигляд: по-перше, соціальне і політичне становище українців у міжвоєнний період або навіть раніше; по-друге, військова мета і стратегія УПА; по-третє, загальна атмосфера, яка склалася в умовах нацистської окупації та панування нацистської ідеології; і по-четверте, важливе значення мав той факт, що на цих територіях ніколи не було сильної адміністрації, у той час як лінія фронту постійно пересувалася.

По закінченні Першої світової українцям не вдалося створити державу. У міжвоєнний період їх піддавали дискримінації, тому українці мали вагомі підстави для того, щоб відчувати до польської влади відразу та вступати з нею у конфронтацію. Доля українців СРСР, які у тридцяті роки пережили голод і сталінські репресії, була ще гіршою. Ці події, безумовно, вплинули на мотиви і мету ОУН(б) та УПА. Керівництво ОУН(б) побоювалося, що під час Другої світової повториться ситуація, яка виникла після попередньої війни, і українці знову не зможуть створити свою державу. Польський уряд у вигнанні наполягав на включенні спірних територій до польської держави, тим самим підтверджуючи побоювання українських націоналістів. Окрім того, свою позицію не приховували й радянські лідери, які мали намір приєднати всі українські території до СРСР, арештовуючи та знищуючи на своєму шляху всіх політичних супротивників. Прагнучи мобілізувати селян на насильство, ОУН і УПА обіцяли їм, що буде створено українську державу і вони стануть власниками землі, яка раніше належала полякам. Ще одним важливим мотивом етнічного насильства була перспектива привласнення польських або єврейських будинків та їхнього майна. Було б неправильно стверджувати, що в 1943–1944 рр. тільки члени ОУН(б), повстанці УПА або селяни, мотивовані українським геноцидним націоналізмом, переслідували євреїв у лісах. Євреїв убивали й представники інших соціальних прошарків українського населення, серед яких були грабіжники і селяни, які перебували під впливом ненаціоналістичних мотивів (інколи — ідеологічних та економічних у змішаному вигляді)[1355]. Нарешті, ми повинні згадати, що у роки війни багато українців, наражаючи на небезпеку себе і членів своїх родин, надавали євреям і полякам справжню допомогу — рятували їх, переховували, забезпечували їжею, попереджали про небезпеку чи сприяли їм в інший спосіб (карта № ІЗ)[1356].

Бандера й бандерівці

В період здійснення на території України етнічних чисток поляків та знищення євреїв Бандера перебував в ув’язненні (спочатку у Берліні, потім у Заксенгаузені). Керівництво ОУН(б) і УПА тримало зв’язок з Бандерою через його дружину та інші канали. Отже, Бандера отримував інформацію про дії ОУН(б) і УПА, але ми не знаємо його конкретних думок про етнічні чистки та інших видах етнічного й політичного насильства того часу. Я не знайшов жодних документів, які б підтверджували, що Бандера схвалював чи не схвалював ці дії. Після війни він ніколи не засуджував етнічних чисток або погромів і навіть не визнавав, що вони взагалі відбувалися. Таке замовчування було досить типовою поведінкою, притаманною як лідерам і членам цього руху, так і його послідовникам. Етнічне і політичне насильство, вчинене ОУН і УПА під час Другої світової, безумовно, не суперечило довоєнним переконанням Бандери, які він проголосив на Львівському судовому процесі: «Наша ідея в нашому розумінні настільки велика, що не окремими особами, не сотнями, а тисячами належить пожертвувати, щоб її реалізувати»[1357]. У 19401941 рр. Бандера готував «Українську національну революцію», план, який передбачав масове насилля стосовно етнічних меншин і політичних супротивників, тому можемо підсумувати, що насильство, яке вчинили ОУН(б) і УПА в 1942-1944рр., не суперечить політичним поглядам та прагненням Бандери.

До масового насильства 1942–1944 рр. Бандера особисто не був причетним, а його персональна (на відміну від моральної) відповідальність за ці вбивства або дуже обмежена, або її взагалі нема. Проте залишається очевидним, що знищення тисяч поляків і декількох сотень або навіть тисяч євреїв, вчинене ОУН(б) і УПА в 1943–1944 рр., вплинуло на формування політичного міфу та іміджу Бандери. Значною мірою це сталося тому, що жертвам терору діячі ОУН(б) і УПА були відомі як «бандерівці» або «люди Бандери». Термін «бандерівці» належить часу 1940р., періоду розколу ОУН на ОУН(м) і ОУН(б). Вперше він з’явився в червні-липні 1941р., але в той час його не використовували жертви погромів. Однак два роки потому слово «бандерівці» стало широковідомим у Західній Україні: його часто вживали щодо членів ОУН(б), партизанів УПА та інших українських злочинців. М. Брюх, який у роки війни перебував на території Західної України, у своєму письмовому свідченні, яке він дав 28 квітня 1945 р. німецькою мовою, назвав «бандерівцями» партизанів УПА, які вбивали поляків на Волині і нападали на євреїв, що ховалися в схронах[1358]. У своїх спільних свідченнях, написаних польською мовою 1945 р., Якуб і Есія Цильбергери, а також Герш і Доба Меламеди назвали «бандерівцями» або «бандерітами» партизанів УПА, які вбивали поляків та євреїв (останніх — вишукували у лісах, утримували в трудових таборах і намагалися знищити напередодні вступу радянських військ). Водночас вони не називали бандерівцями ані тих злочинців, які переслідували євреїв і були звичайними селянами, ані міліціонерів, що вбивали євреїв під час погрому в Тучині 1941р.[1359] У десятках інших свідчень, зібраних Єврейським історичним інститутом (CŻKH) у 1944–1948 рр., бандерівців згадують аналогічним чином, як і у свідченнях Цильбергерів і Меламедів[1360].

У польських та єврейських колах у 1943–1945 рр. назва «бандерівці» набула практичного значення й асоціювалася з людьми, які можуть з’явитися в будь-який час і скоїти вбивство. Це визначення було розмовним і його вживали в контексті ідентифікації українських націоналістичних повстанців, зокрема членів ОУН(б) і партизанів УПА. Утім, його іноді використовували і стосовно бандитів, що не належали до ОУН(б) або УПА та чинили вбивства з інших, ніж у націоналістів, причин. Цю назву не використовували, коли йшлося про українську поліцію: її називали власним іменем[1361]. Солдатів Тараса Бульби-Боровця, які також убивали євреїв, але не належали до ОУН(б) або УПА, називали не бандерівці, а «бульбівці» або «бульбовці»[1362]. Оскільки євреї та поляки називали «бандерівцями» людей, які щодня коїли стосовно них усілякі злочини, у цих спільнотах ця назва набула стійкого негативного забарвлення та асоціювалася з бандитами, злодіями та вбивцями.

У документах Армії Крайової (АК) назва «бандерівці» вперше згадується 1942р., а в 1943-1944рр. трапляється частіше — у випадках, коли йшлося про ОУН(б) та УПА, а іноді — про українських селян, які здійснювали набіги і вбивали поляків; в іншому місці АК роз’яснює, що цей термін виник після розколу ОУН[1363]. Радянські або прорадянські партизанські загони, які діяли в Західній Україні, називали «бандерівцями» також представників інших націоналістичних партизанських формувань[1364]. Радянські органи безпеки, радянські партизани й політики почали часто вживати назву «бандерівці» приблизно в той самий час, що й АК — починаючи з 1942р., а з 1943-го її застосовували частіше. Слово «бандерівці» вперше з’явилося в радянських секретних документах ще наприкінці 1940р., коли спалахнув конфлікт між Бандерою і Мельником[1365]. В одному радянському документі пояснюється, що «бандерівці тепер використовують назву “УПА”»[1366]. Вояки УПА також себе називали «бандерівцями», маючи на увазі, що з цією назвою пов’язаний патріотичний антирадянський рух, що бореться за незалежність України[1367]. Німецькі військові називали діячів ОУН(б) «групою Бандери» або «рух Бандери», іноді — бандою[1368].

На III Великому зборі ОУН(б), який відбувся в серпні 1943 р., керівництво ОУН(б) дистанціювалося від погромів 1941р. й ототожнення руху з фашизмом і фашизацією, проте постать Бандери у свідомості оунівців та партизан УПА залишалася на тому ж місці. Багато джерел прямо вказують, що партизани УПА масово солідаризувалися з ним. 1943 р. (під час переговорів з Бульбою-Боровцем) ОУН стверджувала, що Бандера залишається єдиним лідером України[1369]. У листівці 1943 р. («За що ми боремося») ОУН назвала Бандеру страждальцем за велику справу[1370]. У брошурі «Наші провідники: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера», надрукованій, мабуть, 1943 р., Бандеру назвали ідеальним революційним борцем, який провів багато років у в’язниці в боротьбі за справу визволення[1371].

В інструкціях оунівців до святкування річниці 30 червня 1943 р. Бандеру називали головною особою проголошення Української Державності. Останні рядки цього документа закінчувалися гаслами: «Хай живе провідник Організації Українських націоналістів й Українського Народу СТЕПАН БАНДЕРА!!! СЛАВА УКРАЇНІ — ГЕРОЯМ СЛАВА!!!»[1372].

Протистояння та колабораціонізм пізнього періоду війни. Поновлення діяльності Бандери

Підрозділи УПА не тільки проводили антипольські етнічні чистки та вишукували євреїв, але й боролися проти радянських партизанів (меншою мірою — проти підрозділів Червоної армії та АК). Ще рідше УПА вступала в бойові зіткнення проти німців, нападаючи на них, у момент їхнього відступу з населених пунктів (німці, з міркувань безпеки, завжди пересувалися групами)[1373]. Метою таких партизанських атак було захоплення зброї і спорядження (інколи — запобігання реквізиції продуктів у населення). Однак частіше УПА уникала прямих зіткнень з німецькими підрозділами, оскільки розуміла, що німці програють війну і йдуть з України[1374]. В Галичині, де стосунки між українцями і німцями були набагато кращими, ніж на Волині, напади на німців були ще рідшими[1375].

Оскільки СРСР був їхнім спільним ворогом, УПА й німці укладали в 1943–1944 рр. локальні угоди, які містили домовленості про уникнення зіткнень один із одним[1376]. 28 вересня 1943 р. керівництво ОУН в Україні попередило губернатора дистрикту «Галичина» Отто Вехтера, що «совєти» готують на нього замах. «Ми не прихильники німецької політики на Сході…», — написали вони, — але «більшовики для нас вороги номер один…» і «доктор Отто Вехтер, до речі, цілком порядна людина… Силами наших бійців, пане губернаторе, ми дозволили собі потурбуватися про вашу безпеку»[1377]. ОУН(б) і УПА переймалися перспективами співпраці з союзниками, а тому свої контакти з німцями тримали у секреті і називали себе ворогами «нацистського імперіалізму», тобто застосовували у цьому питанні пропагандистську стратегію, аналогічну до стратегії, яку вони практикували під час етнічної чистки поляків і знищення євреїв[1378]. Свою співпрацю з ОУН-УПА німці також тримали у секреті. Під час відступу з території України німці залишили ОУН-УПА тонни зброї і боєприпасів. Німецька армія розцінювала такий крок як вдалу інвестицію у війну проти СРСР[1379].

Під час переговорів з представниками німецьких військ, які відбулися

2 квітня 1944р., «Охрім» (він же Клим Савур і Клячківський, командир УПА на Волині) зажадав звільнення Степана Бандери та інших політичних в’язнів[1380]. 28 березня 1944р. греко-католицький священик і член ОУН(б) Іван Гриньох попросив СС і німецьку поліцію Генерал-губернаторства дозволити йому побачитися з Бандерою. Він стверджував, що звільнення Бандери поліпшить відносини між УПА та нацистською Німеччиною. Німці відреагували на цю пропозицію лише за кілька тижнів — тільки після початку чергового наступу радянських військ. Гриньоху дозволили приїхати до Берліна та зустрітися з Бандерою[1381].

На той час, коли Гриньох приїхав до столиці Німеччини, Бандера вже перебував у Целленбау (Zellenbau, іл. 159), привілейованому корпусі концтабору Заксенгаузен, де RSHA утримувало спеціальних політичних в’язнів (Sonderhäftlinge und Ehrenhäftlinge)[1382]. Існують різні думки про те, коли і як Бандеру перевели з Берліна в Заксенгаузен. Стецько 1967 р. писав, що Бандеру доставили до Целленбау в січні 1942р.[1383] В одному з інтерв’ю 1950р. Бандера сказав, що гестапо утримувало його в Берліні до 1943р., а потім його перевезли в Целленбау[1384]. На допиті 1956р. в Мюнхені він заявив, що був переведений з Берліна до Заксенгаузена взимку 19421943 рр.[1385] У жовтні 1943р. Бандері надали персональний номер в’язня: № 72192. Його реєстраційна картка свідчить, що його звільнили з цього табору 28 вересня 1944р.[1386] Курт Еккаріус, гауптшарфюрер СС та куратор Целленбау, заявив на допиті в серпні 1946р., що наприкінці 1941р. Бандера

3 шістьма іншими членами ОУН уже перебував у Целленбау. За словами Еккаріуса, Бандеру в його камері регулярно відвідував співробітник гестапо «Шульце»; кілька разів вони разом їздили до Берліна на переговори[1387].

У Целленбау утримували й інших відомих політиків. Серед них були: румунський фашист Хорія Сіма та шість інших членів «Залізної гвардії» (вони перебували у таборі з початку 1943-го по серпень 1944-го)[1388], граф Готфрід фон Бісмарк-Шенґаузен (внук Отто фон Бісмарка, іл. 161), син Сталіна Яків Джугашвілі (іл. 160), магнат Фріц Тіссен (іл. 163), головнокомандувач польської АК Стефан Павел Ровецький (іл. 164). У будівлі, розташованій у особливій частині Целленбау, разом зі своєю сім’єю перебував Курт Шушніг, канцлер Австрії 1934–1938 рр.[1389] Протягом усього періоду ув’язнення Бандера мав спеціальний статус, завдяки якому до нього ставилися значно краще, ніж до будь-якого середньостатистичного в’язня німецького концтабору[1390]. Бандера мав можливість що два тижні одержувати пакунки з їжею, спідньою білизною, одягом та іншими предметами першої потреби, які йому приносили дружина та донька, що мешкали у цей час в Берліні у районі Шарлоттенбург[1391].

У Целленбау було 80 камер. Як і решта ув’язнених, Бандера мав свою камеру: № 73. У Целленбау також перебували кілька інших українців, зокрема Стецько, Бульба-Боровець, а згодом і Мельник. Іноді вони зустрічалися на території табору та обговорювали питання відновлення співпраці між українцями і німцями. Бандера, хоча і таємно, мав можливість спілкуватися з іншими ув’язненими та читати газети. За словами Мельника, принаймні один оунівець, Олег Кандиба, був убитий або помер у цьому таборі в той час. Мельник дізнався про цей інцидент від Бандери[1392].

Під час перебування у таборі Бандера не був відрізаний від політики і діяльності ОУН-УПА. В ОУН(б) знали, що Бандеру відвідує дружина, і через неї підтримували з ним контакти. 1943-го оунівці придбали костюмну тканину та передали її Бандері через дружину. Згідно зі свідченнями оунівця Михайла Польового, інші люди також мали можливість спілкуватися з Провідником[1393]. В ОУН(б) були чудово обізнані про умови утримання Бандери в таборі, проте не полишали називати його страждальцем і мучеником. В одній листівці 1942 р. стверджувалося, що Бандера «страждає за нашу ідею в підвальних приміщеннях тюрем»[1394]. У листівці 1943 р. сказано: «Степана Бандеру — кращого сина України і борця за її волю німці вже два роки мучають у в’язниці»[1395].

Провідника звільнили з Целленбау 28 вересня 1944р., і відтоді він перебував у Берліні під домашнім арештом. Незабаром після цього німці звільнили Стецька, Мельника, Бульбу-Боровця та близько 300 інших членів ОУН, яких до того утримували в різних таборах. Перебуваючи під домашнім арештом, Бандера міг пересуватися містом і зустрічатися з іншими людьми[1396]. У бюлетені від 14 листопада ОУН оголосила, що «вождя Степана Бандеру звільнили»[1397]. Нацисти звільнили Бандеру та інших спецв’язнів Целленбау, оскільки Німеччина програвала війну й тому командування намагалося максимально розширити коло своїх союзників. Наприклад, Сіма та інші легіонери, звільнені наприкінці серпня 1944р., створили у Відні румунський уряд та розпочали мобілізацію румунів[1398].

5 жовтня 1944р. Бандера попросив про зустріч з представниками німецької влади, — в результаті відбулися перемовини з обергрупенфюрером СС Готтлобом Бергером, за підсумками яких, останній повідомив Гіммлеру, що він запропонував Бандері співпрацювати з Андрієм Власовим (керів-ником РОА, створеної німцями восени 1944р. для спільної боротьби проти Червоної армії, іл.157). Бандера відхилив цю пропозицію, оскільки вважав, що «через таку співпрацю, [він] втратить своїх прихильників в Україні». Бандера стверджував, що його рух в Україні став «настільки сильним і здобув так багато прибічників, що Сталіну не вдасться його перемогти». В кінці своєї доповідної записки Бергер коротко охарактеризував Бандеру: «Спритний, впертий, фанатичний слов’янин. Відданий своїй ідеї до кінця. На даний момент дуже важливий для нас, але згодом може стати небезпечним. Ненавидить як росіян, так і німців.

Наважусь запропонувати все ж задіяти його, щоб активувати його рух… Якщо він діятиме на нашій стороні, він буде серйозною загрозою для просування [противника][1399].

Під час перемовин з Бергером й іншими нацистськими політиками Бандера був не так проти співпраці з Німеччиною, що воювала з СРСР, як проти відносин з Власовим («людини великоросійського способу мислення»), Аналогічну позицію обрали й інші українські та неросійські політики, які представляли радянські республіки. Щоб розвести «імперіалістів» та «націоналістів» по різні боки, німці організували спеціальні національні комітети, які згодом почали цілеспрямовано працювати з українцями та іншими представниками неросійського населення[1400].

Власов був керівником Комітету звільнення народів Росії (КОНР), створеного 14 листопада 1944 р. в Празі. Приблизно в той самий час почалися приготування до організації подібного комітету, але вже українського. 23 лютого 1945 р. Розенберг доручив Шандруку створити у Веймарі Український національний комітет (УНК), а 12 березня 1945 р. офіційно схвалив створення цієї організації. Крім Шандрука і Бандери, у створенні УНК брали участь та згодом стали його лідерами: Володимир Кубійович, Олександр Семенко, Андрій Мельник та Павло Скоропадський. 17 березня 1945 року УНК призначив Шандрука головою Української національної армії (УНА). У той час на підконтрольній Німеччині території перебувало близько 2 млн українців; лави УНА планували збільшити за рахунок цих людей. Дивізію СС «Галичина» перейменували у 1-шу Українську дивізію УНА, однак аж до кінця війни німці використовували її стару назву[1401].

На Бандеру, Мельника і Скоропадського поклали завдання переконати своїх політичних прихильників й надалі боротися проти СРСР. У грудні 1944р. представники абвера відвезли Бандеру і Стецька до Кракова, де залучили їх до підготовки групи українського парашутного десанту. До висадки у горбистому передмісті Львова українців готувала абверкоманда 202. Німці видали українцям мільйон рублів, раніше вкрадених у Росії. Кур’єр (Юрій Лопатинський, іл.158) передав ці кошти, а також листи (Бандери, Стецька й Лебедя) командиру УПА Шухевичу.

Бандера (у своєму посланні) наказав УПА активувати підривну діяльність у тилу радянської армії і заявив, що готовий повернутися в Україну. Стецько попросив кур’єра повідомити лідерам ОУН(б) і УПА в Україні, що він, як і раніше, вважає себе прем’єр-міністром України[1402].

У селищі Лехнін, розташованому приблизно за 40 км на північний захід від Берліна, 6 січня 1945 р. Бандера відсвяткував греко-католицьке Різдво[1403]. Пізніше, з сім’єю і кількома прибічниками, він вирушив до Веймара, де залишався протягом трьох тижнів[1404]. За словами Шандрука, у Веймарі відбулася зустріч представників УНК, де йшлося про останній хрестовий похід проти СРСР. Мельник виказував обережність, а Бандера, навпаки, виступав за «повну підтримку до кінця, яким би він не був»[1405]. У свідченнях двох інших людей, оунівця Євгена Стахіва та офіцера абвера Зігфріда Мюллера, також міститься інформація, що, перебуваючи у Веймарі, Бандера здійснював мобілізацію українців до армії, яка формувалася для підтримки нацистів у їхній боротьбі проти СРСР[1406]. Однак пізніше Бандера запевняв членів ОУН і співробітників ЦРУ, що після свого звільнення із Заксенгаузена він не висловлювався про підтримку УНК і Третього рейху[1407].

Наприкінці січня або на початку лютого 1945 р. Бандера з дружиною і дочкою перебралися до Берліна. В лютому вони «втекли» з Берліна (з допомогою Лебедя і Матвієйка) до Відня, де невдовзі ОУН(б) провела конференцію за участі кількох своїх керівників. Бандеру обрали головою новоствореного Закордонного Центру ОУН. На той час, коли Червона армія наблизилася до Відня, Бандера вирушив до Праги, а звідти — в Інсбрук[1408].

5-6 лютого 1945 р. керівництво ОУН в Україні призначило Бандеру головою всієї ОУН. Шухевич подав у відставку з цієї посади і став лідером тільки тих підрозділів ОУН, які розташовувалися в Україні. Пізніше керівництво ОУН в Україні також вирішило, що Бандері не слід повертатися в Україну, а треба залишатися за кордоном, де він — як колишній ув’язнений нацистського концтабору і символ українського націоналістичного руху — може пропагувати національну ідею[1409].

Приблизно тоді, коли Бандера пропонував «повну підтримку до кінця, яким би він не був», Шимон Редліх, єврей, який у Східній Галичині пережив три роки німецької окупації, спостерігав «у Бережанах найдра-матичішу подію першого року свого життя після звільнення»: «Я стояв біля вікна, що виходило на Ринок [ринкову площу]. Зі мною в кімнаті було ще кілька людей. Бела… сиділа за піаніно. В дальньому кутку Ринка, було видно невелике скупчення людей. Падав сніг. У центрі юрми з’явилася і зупинилася вантажівка. На її кузові було кілька людей. Один із них наче щось читав з аркуша паперу. За кілька хвилин вантажівка зрушила з місця разом з тими, хто стояв на кузові, крім одного. Той чоловік лишився повішеним, його тіло гойдалося з боку в бік. Бела заграла жалобний марш Шопена [sic]. Мені сказали, що чоловік, якого повісили, був «бандерівцем», українським націоналістом. Люди говорили про звірства, які чинили бандерівці проти Совєтів»[1410].

Доля бандерівців різко змінилася після вступу радянських військ. ОУН(б) і УПА й далі вбивали поляків, які все ще перебували на території України, але тепер вони почали вбивати і українців — тих поміж них, кого вони звинувачували в підтримці радянського режиму. Радянська влада, зі свого боку, оголосила ліквідацію бандерівців, до категорії яких вона зараховувала членів ОУН, партизанів УПА та їхніх прихильників, а також представників цивільного населення, яких звинувачували або в тому, що вони бандерівці, або в їхній підтримці.

Висновок

Звільнившись з-під арешту (на території Німеччини), Бандера і Стецько спробували налагодити контакти з нацистськими лідерами, але останні вже встановили відносини з надійнішими українськими партнерами, поміж яких провідним колабораціоністом був Володимир Кубійович. У липні 1941р. Гітлер вирішив включити Східну Галичину до складу Генерал-губернаторства, а на інших територіях створити Рейхскомісаріат Україна. Це рішення розчарувало ОУН(б), яка до того сподівалася, що саме Гітлер дозволить їм об’єднати українські території. Крім того, кілька сотень оунівців заарештували та згодом відправили як політв’язнів до різних концтаборів Німеччини. У результаті конфлікту з ОУН(б) німці розпустили оунівську міліцію і створили українську допоміжну поліцію. Приховавши свою належність до ОУН(б), багато націоналістів знову ввійшло до лав поліції. Українські поліцейські, яких в особовому складі поліції було значно більше, ніж німців, брали активну участь у знищенні євреїв. Навесні 1943 р. близько 5 тис. (із загальної кількості 12 тис.) українських поліцейських Волині дезертирували з поліції та приєдналися до УПА, яку ОУН(б) почала формувати за кілька місяців до того.

На початку 1943 р. УПА влаштувала етнічну чистку польського населення Волині і Східної Галичини, у результаті якої було знищено 70-100 тис. мирних мешканців. У той же час ОУН(б), УПА, українська поліція та українські селяни вбили кілька тисяч євреїв, які втекли з гетто і ховалися в лісах. Під час цих масових убивств Бандера перебував під арештом: спочатку в Берліні, а потім у Целленбау. У цей період він мав лише обмежені контакти з керівництвом ОУН і УПА. Проте саме знищення тисяч мирних мешканців, яке ОУН і УПА здійснили у цей період, сприяло зміцненню міфу про Бандеру. Приблизно із цього часу в соціальному вжитку виникла назва «бандерівець», яку широко використовували як жертви, так і виконавці злочинів. Навесні 1944 р. на Східному фронті утворилася ситуація, яка змусила німців відновити співпрацю з націоналістичними та фашистськими рухами. Восени 1944р. Бандера та інші українські лідери були звільнені з місць ув’язнення. їх намагалися залучити до мобілізації українців на боротьбу проти СРСР, до якої Бандера, за словами Шандрука, ставився дуже серйозно. На початку лютого 1945 р. Бандера переїхав з родиною до Відня. Він знову став головою ОУН, але вирішив залишитися за кордоном, щоби пропагувати національну справу.