Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Важливим завданням цього дослідження є вивчення впливу радянської пропаганди на культ Бандери, яка як відомо, мала на меті його зруйнувати, але у довгостроковій перспективі саме вона його суттєво і посилила. Бандері й ОУН(б) радянський пропагандистський апарат вперше приділив увагу незабаром після початку операції «Барбаросса» та «Української національної революції» — в липні 1941р. Що стосується проникнення шпигунів до лав ОУН — вперше це сталося ще на початку тридцятих років, а пізніше, у 1940 р., агент із псевдонімом «Українець» проникнув в ОУН(б) настільки глибоко, що згодом йому вдалося надати радянській розвідці детальну інформацію про провідних членів організації та її розкол на дві фракції[1797].

У першому номері військової газети «За Радянську Україну» від 31 липня 1941р. було опубліковано статтю Олександра Корнійчука «Смерть зрадникам України!», де автор написав: «Гітлер покликав на поміч зрадників українського народу — петлюрівців, ОУН-івців, гетьманців, жовтоблакитний бруд». «Жовтий і блакитний» згадувалися у зв’язку із кольорами національного прапора, які використовувала ОУН(б) та інші українські націоналістичні і фашистські організації, а до них — український національний рух, УНР і українські націонал-демократи. Бандера був єдиною людиною, крім Гітлера і Сталіна, яку Корнійчук назвав на ім’я: «На брехні, на провокації, на вбивства наш свободолюбний народ відповість жовтоблакитній банді та її ватажкові Степану Бандері, єдиним словом — смерть!»[1798]

З осені 1941р., відразу після відступу Червоної армії з території Західної України, у радянській пропаганді припинили приділяти «жовто-блакитним» значну увагу. Доти, доки наприкінці 1943 р. радянські збройні сили знову не повернулися на ці території, українських націоналістів згадували лише час від часу і називали їх «зрадниками» або «нацистськими прихвостнями» (іл.204). Нарівні з іншими групами українських націоналістів, зокрема прихильниками Скоропадського або «мельниківцями», Бандеру і його прибічників — «бандер» чи «бандерівців» — називали агентами Гітлера (іл. 210–211)[1799].

1942р. в Москві відзначали 25-річний ювілей утворення УРСР. КПУ випустила пропагандистські матеріали, присвячені Сталіну і Хрущову, у яких на адресу Сталіна використали такі епітети: «Вождь», або «Дорогий наш, рідний Іосиф Вісаріонович!», або «Батько рідний, товариш Сталін». Емоційне захоплення Сталіним дещо нагадувало захоплення Бандерою під час «Української національної революції». Однак Бандеру зазвичай називали не батьком всіх українців, а Провідником або Вождем. Оскільки слово «вождь» означає одне й те саме і російською, й українською мовами, можна сказати, що Бандера і Сталін мали однакові титули. У цьому розумінні концепція Сталіна як вождя, зокрема і радянської України, конкурувала з концепцією Бандери як вождя української авторитарної держави фашистського типу[1800].

1 березня 1944 р. у Києві відбулася VI сесія Верховної Ради України. Микита Хрущов виступив на ній із промовою під назвою Освобождение украинских земель от немецких захватчиков и текущие задачи по восстановлению народного хозяйства в Советской Украине[1801]. У своему виступі Хрущов звеличував Сталіна, СРСР, радянських партизанів і Червону армію, які уничтожили фашистких захватчиков и очистили от них советскую территорию[1802]. Хрущов підкреслив, що протягом попередніх трьох років радянський народ відчув на собі безмірні страждання і став жертвою масових убивств у Бабиному Яру, Дніпропетровську та Харкові. Більшість жертв цих злочинів були євреями, але Хрущов про це не згадав, оскільки він прагнув створити враження, що основними жертвами нацистського терору стали радянські люди загалом[1803]. Такий підхід до питань масового знищення євреїв став у СРСР стандартним і застосовувався аж до його розпаду — це була частина радянського націоналізму, покликаного зміцнювати радянську ідентичність. У дискурсі «радянського націоналізму» заперечувалось, що Голокост був геноцидом євреїв; до свідомості людей вселяли думку, що групою, яка найбільше постраждала, були, як генеральна сукупність, радянські громадяни (іл.245)[1804]. У своєму виступі Хрущов також приділив багато уваги питанням українського патріотизму. Він заявив, що украинский народ верен великому Союзу Советских Социалистических Республик[1805] и будет добиваться завершения великого исторического воссоединения своих земель в едином советском украинском государстве, а також виступатиме проти планів польського уряду в Лондоні, …не имеющих ничего общего с интересами польского народа…паны-эмигранты… мечтают не только о захвате земель Западной Украины…мечтают о великодержавной Польше по Днепр и Черное море[1806].

Частину своєї промови перший секретар ЦК КПУ присвятив украинско-немецким националистам — пособникам Гитлера, злейшим врагам украинского народа[1807]. Він сказав, що украинско-немецкие националисты сделали все, чтобы облегчить немцам закабаление нашего народа, а отже, вони були зрадниками[1808]. Хрущов не вказав на Бандеру, але згадав мельниковцев, бандеровцев, булъбовцев[1809]. Він підкреслив, що «українсько-німецькі націоналісти» пішли в підпілля і проголосили антинімецькі гасла тільки після того, як переконались, що ніхто в Україні їх не підтримує. Він також зауважив, що націоналісти вели борьбу только с советскими партизанами, боролись против Красной армии и терроризировали население[1810]. Наприкінці своєї промови Хрущов заявив, що з ворогами українського народу мы должны расправиться… так же, как с немецкими захватчиками[1811].

Німецько-українські націоналісти

На початку літа 1944 р., відразу після відступу німців із західноукраїнських територій, радянська пропаганда все частіше називала ОУН і УПА «українсько-німецькими націоналістами» чи «німецько-українськими націоналістами». Це означало, що українське націоналістичне підпілля вважається невід’ємною частиною нацистської імперії, яке треба перемогти, як і його господарів, яких на той час уже вигнали з України, але які залишили після себе своїх спільників. Ця пропагандистська кампанія стала частиною загального процесу, спрямованого на ліквідацію націоналістичного підпілля (терору проти ОУН-УПА та всіх, хто підтримував ці організації або кого у цьому просто звинувачували без вагомих підстав). Дуже поширеним і радикальним методом терору була публічна страта бандерівців і «колаборантів» через повішання[1812]. Тіла повітаних (з написами «Бандерівець», «Українсько-німецький націоналіст», «За зраду українського народу») іноді на кілька днів залишали на місцях страти на привселюдний огляд. Часом радянські кати знімали з повітаних «бандитів» штани і спідню білизну, аби ще більше принизити їх і, як наслідок, посилити пропагандистський ефект. Свідками цих розправ вимушено ставали мешканці з навколишніх населених пунктів, іноді цілі групи школярів[1813] (в окремих випадках за стратами спостерігало до 8 тис. селян)[1814]. Партизанів УПА або діячів ОУН часто вішали без суду і слідства. Для публічної страти «бандерівця» було досить самої підозри, що людина належала до ОУН та УПА або їм допомагала. Перед такими стратами зазвичай поширювали різні чутки. Наприклад, про те, що під час затримання у бандерівця знайшли відрізані вуха кількох десятків людей[1815]. Публічні страти бандерівців були поширені майже по всій території Західної України[1816].

У 1944–1945 рр. Західну Україну майже засипали пропагандистськими матеріалами, у яких діячів ОУН і партизанів УПА закликали скласти зброю. Наратив радянських листівок часто нагадував релігійно-націоналістичну риторику ОУН. У радянських пропагандистських матеріалах ОУН і УПА називали зрадниками українського народу і поплічниками нацистів, проте обіцяли не нашкодити тим «українсько-німецьким націоналістам», які складуть зброю і залишать ліси (водночас залякуючи тих, хто не підкориться владі). У листівці від 12 лютого 1944р. ці заклики сформульовано так: «Кидайте оунівські банди! Рвіть всякі зв’язки з німецько-українськими націоналістами!..Вони тягли вас на зраду українського народу, на ганьбу і смерть… пометіться прислужникам-оунівцям! Виходьте з лісів! Здавайте Червоній Армії свою зброю! Вертайтесь до рідних осель, до чесної, мирної праці на користь нашої радянської батьківщини, на користь нашого народу!»[1817] Текст листівки закінчувався обіцянкою «цілковитого прощення їхніх минулих провин перед Батьківщиною» — у випадку, якщо адресат порве всілякі зв’язки з ОУН і УПА[1818].

20 липня 1945 р. газета «Радянська Україна» повідомила, що кілька українських націоналістів зголосилися на пропозицію уряду про амністію, їм пробачили, і тепер вони живуть у мирі, але багато «бандитів» ще досі ховаються і тероризують населення. Карикатура, надрукована поруч з оголошенням, наочно демонструвала, що станеться з тими «українсько-німецькими націоналістами», які відмовляться підкоритися владі. На карикатурі зображений великий кулак, який виринає з рукава сорочки-вишиванки й розчавлює бандита (іл. 205). Газета пояснювала, що кулак символізує «силу вільного українського народу у сорок мільйонів». Трохи вище кулака ми бачимо дату — «20 липня». На карикатурі зображено бандита. Очевидно, що від удару кулака він випустив з рук пістолет (з гравіюванням свастики), а з його голови злетів капелюх (прикрашений зображенням тризуба). Як і в багатьох інших радянських карикатурах того часу, свастика, тризуб і жовто-блакитний колір вказують на зв’язок з «українсько-німецьким націоналізмом»[1819].

Після закінчення оголошеного терміну дії амністії — 20 липня 1945 р. — стратегія радянської пропаганди змінилася. У статті, надрукованій за це число, підбито підсумки: «Народ прощав тим, хто складав зброю, хто з’являвся з повинною… Але ті, що продовжували свою ганебну каїнову справу, ті, гинули собачою смертю на своїх гітлерівських смітниках… Така воля народу. Ця воля буде здійснена якнайшвидше. Ті, що перешкоджають нам у будівництві щасливого життя на нашій вільній, возз’єднаній Радянській Україні, на нашій радянській Батьківщині — мусять бути знищені і будуть знищені!»[1820]

Протягом декількох місяців до 20 липня 1945 р. у радянській пресі друкували зізнання українських націоналістів, щоби ще раз продемонструвати злочинний характер ОУН-УПА і закликати членів цих організацій скласти зброю. Тепер радянська преса називала українських націоналістів такими, що «прозріли» — нібито вони усвідомили, що раніше їх увели в оману їхні лідери, і вони діяли фактично як вороги українського народу. 6 лютого 1945 р. газета «Вільна Україна» надрукувала репортаж Остапа Вишні «Наша земля! Радянська земля!», у якій автор цитує слова чоловіка віком близько 35 років, які той промовив перед жителями Перемишлян (райцентру у Львівській обл.): «Громадяни! Ви мене знаєте. Я є “станичний” бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я загадував вам ховатися по “схронах”, по лісах. Я наказував… вбивати тих, хто переходить на бік радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а нищити їхніх батьків, жінок, дітей… І от тепер я каюсь в тому, що я, а зо мною мої бувші товариші наробили. Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою. Тепер мені ясно, куди нас вели наші ватажки, куди нас вів Бандера. Ні для кого вже не секрет, що Бандера, а разом з ним і всі ми, бандерівці, працювали за вказівками німецького гестапо, і правильно нас називають українсько-німецькими націоналістами. Я закликаю всіх тих, хто йшов за мною, з’явитися до представників радянської влади і здати зброю… Ви ж бачите, — я живий, нічого прикрого мені радянська влада не вчинила. Я ще раз закликаю вас, — давайте кинемо наше лихе діло, давайте працювати з радянською владою…»[1821].

За словами Вишні, ті з присутніх, у кого загинули родичі від рук ОУН-УПА, після цих слів заплакали. Оратори намагалися надати своїй агітації більшої ефектності, а тому часто згадували імена відомих у громаді людей, які загинули від рук націоналістів. Водночас ці самі пропагандисти ніколи не згадували про злочини, які проти місцевого населення скоювала радянська влада.

18 лютого 1945 р. «Вільна Україна» опублікувала послання «До всіх обдурених, що перебувають у лісах і схронах — наш заклик», написане групою бандерівців, які вийшли з підпілля. Текст звернення розмістили під груповою світлиною. Колишні підпільники зізнавалися в своїх злочинах і закликали націоналістів, які переховувалися, виходити з підпілля: «Ми довгий час перебували у лісах і схронах, виконували волю німецьких імперіалістів, гітлерівців… Ми дурили наших селян, нашу молодь, розповсюджуючи різноманітні ворожі чутки, говорили про те, що ми боремось за “вільну українську незалежну державу”, а насправді вбивали своїх односельчан, вірно служили німцям. <…>

Але, прочитавши Звернення уряду Радянської України і усвідомивши, що наші дії є протинародні — ми пориваємо з ганебним минулим нашим життям і стаємо на новий шлях, на шлях чесної трудової діяльності… Нас не раз страхали тим, що мовляв, коли ви з’явитеся з повинною до органів радянської влади, то вас, звичайно, замордують, будуть знущатися або вишлють на Сибір. Насправді, це — брехня, вигадка. Ми, повернувшись з лісів, перебуваємо на волі, не знаємо ніяких утисків»[1822].

Подібне зізнання на шпальтах газети «Радянська Україна» від 20 липня 1945р. зробив колишній член СБ ОУН: «Я, Борис Іван, у 1942р., вступив в організацію ОУН і працював як підрайонний “СБ”. Верховоди:…обдурювали нас, наказували допомагати німцям у боротьбі проти Радянського Союзу, наказували вбивати невинних людей. Говорили нам, що цим шляхом здобудемо свою Україну, але ми бачимо, що верховоди ОУН нас обдурювали»[1823].

На ранньому етапі кампанія проти ОУН-УПА стала складовою кампанії ненависті до нацистської Німеччини, у межах якої не було різниці між нацистами і німцями. Вбивство німця прирівнювалося до вбивства нациста і вважалося проявом радянського патріотизму та геройства (іл.207). Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал… Если ты убил одного немца, убей другого — нет для нас ничего веселее немецких трупов, — писав Ілля Еренбург, один із провідних радянських письменників того часу[1824]. Із самого початку кампанія проти українських націоналістів була частиною ідеологічної кампанії посилення в Україні (особливо в західних регіонах) патріотичного виховання радянських громадян. Українських націоналістів називали зрадниками радянської України, що відкидають радянські ідеали та допомагають німцям поневолити Батьківщину[1825]. У межах кампанії ненависті до німців «Радянська Україна», «Вільна Україна» та багато інших газет публікували на своїх сторінках звіти Надзвичайної державної комісії, яка розслідувала злочини нацистів в Україні. Наратив цих матеріалів містив у собі елементи люті, звинувачення та помсти[1826].

29 жовтня 1944р. «Радянська Україна» заявила, що особливо скрупульозно політику радянізації слід реалізовувати у Західній Україні, оскільки ці території перебували в складі СРСР менше двох років: «Саме тут, у західних областях, масово-політична та ідеологічна робота має бути розгорнута з особливою широтою, з особливим розмахом, має провадитися з особливим умінням». Українських націоналістів у статті називали «українсько-німецькими націоналістами, бандерівцями, бульбівцями і т. д.», які зрадили свою батьківщину — Радянський Союз: «Тут, у західних областях, вони з особливою впертістю провадили свою каїнову роботу розпалювали національну ворожнечу, намагалися розірвати дружбу українського народу з великим російським народом та іншими народами країни Рад, брехали і розбещували. Вони робили це, щоб послабити український народ і тим полегшити гітлерівцям знімечити Україну, перетворити її на німецьку колонію»[1827].

У тій же статті анонімний автор стверджував, що «українсько-німецькими псами Гітлера» були не тільки ОУН(б) і УПА, а й усі інші українські націоналісти та колабораціоністи, такі як ОУН(м), дивізія СС «Галичина», УЦК (з Кубійовичем на чолі), редакції колабораціоністських газет та працівники окупаційних органів влади. Всіх їх радянська пропаганда змальовувала як однорідну групу, що за допомогою нацистської Німеччини завдавала шкоди українському народові. Найгіршими, найамо-ральнішими елементами цієї групи були ОУН і УПА, які, на відміну від багатьох, не пішли з німцями, а залишалися в підпіллі і продовжували німецький терор і вбивство мирних радянських громадян[1828].

17 листопада 1944р. у газеті «Радянська Україна» з’явилася одна з перших статей про українських націоналістів, написаних знаним українським радянським письменником Ярославом Галаном. На початку статті, яка мала назву «У чорній ямі зради і злочинів», Галан заявив: «У звірствах бандерівські бандити не поступаються своїм хазяям — гітлерівцям. Вони спалюють людей живими. Відрубують руки і ноги. Закопують живими у землю. Німецька школа. Гестапо — учитель бандерівців, бульбівців, мельниківців щодо звірств». Галан писав, що українські націоналісти друкували антинімецькі листівки в німецькій друкарні в Луцьку, але жоден «німець не загинув через листівки, і кулі бандерівців летіли не в сторону німецьких каральних загонів, а в груди українських і польських селян, їх дружин, матерів і дітей, та в спини партизанів…»[1829]. Карикатури, якими ілюстрували статті Галана та інших радянських письменників, часто висміювали проголошення Української держави урядом Стецька 30 червня 1941 року, так само як, власне, і саму ідею створення такої держави (іл.209).

У грудні 1944р. в газеті «Радянська Україна» опублікували статтю іншого автора АВолодимира Беляева. У ній розповідалося про вбивство польських'професорів, яке сталося у Львові в ніч з 3 на 4 липня 1941 р. На відміну від пізніших радянських статей, автор цієї публікації не пов'язував цей злочин з батальйоном «Нахтігаль»[1830]. В іншій статті «Українсько-німецькі націоналісти — найлютіші вороги українського народу» (автор — О. Касименко) українських націоналістів звинувачували у: намірі відокремити Україну від СРСР. Касименко, як згодом і кілька інших «авторів, виступав зі звинуваченнями на адресу ОУН-УПА та простежував зв’язок між ОУН і політиками (Петлюрою та Винниченком), які намагалися створити незалежну українську державу ще під час Першої світової.. За словами Касименка, Петлюра став провісником ОУН, бо також прагнув відокремити Україну від Росії.і співпрацював з німцями. У своїх публікаціях Касименко, як і Галан та низка інших радянських авторів, часто перемежовував факти з неправдивою інформацією, маючи на меті сягнути найвищого пропагандистського ефекту. Він називав ОУН-УПА, як і Галан, чужорідними елементами: «Хто вони такі українсько-німецькі націоналісти? Це невелика, ізольована від народу, банда підлих зрадників», у той час як український народ давно консолідувався «навколо великого вождя товариша Сталіна, є і буде завжди вірний великій ідеї дружби радянських народів»[1831].

Докладніше радянську інтерпретацію українського націоналізму виклав професор Львівського університету Василь Осічинський. Свій аналіз він розпочав із «Січових стрільців», які, на його думку, зрадили український народ і були для нього нічим іншим, як інструментом німецької політики. За словами Осічинського, тільки СРСР дав українцям можливість створити «власну державу — Українську РСР». «Січові стрільці» із самого початку були «українською націоналістичною контрреволюцією». Основною ланкою цієї контрреволюції була Центральна Рада — законодавчий орган, який 1917 р. проголосив У HP і підтримав імперіалістичну політику Німецької імперії, у такий спосіб «завдаючи вдару одвічним прагненням українського народу жити в союзі з братнім російським народом». Петлюра, за Осічинським, був раннім українським націоналістом, який зрадив український народ, уклавши союз з Польщею в обмін на західноукраїнські території. Після Першої світової українські націоналісти залишили Україну і працювали на спецслужби Польщі, Румунії та Німеччини. У міжвоєнний період «всі ці зрадники зібралися, в основному, у фашистській Німеччині», де гестапо «пристосувало їх до потреб німецького загарбницького фашизму. На цій базі і виріс сучасний українсько-німецький націоналізм, що є складовою частиною німецько-фашистської системи». Осічинський назвав Коновальця «особистим другом Гітлера», якого гестапо вбило 1938р. «через недоговореність між панами і наймитами». За словами Осічинського, Бандера став лідером ОУН, оскільки гестапо не симпатизувало Мельнику. У роки війни «українсько-німецькі націоналісти» допомагали нацистам експлуатувати Україну. Бандерівці намагалися створити враження, що вони борються проти окупантів, тому вони пішли в підпілля, але насправді й далі служили німцям. Мельниківці не йшли в підпілля і відкрито співпрацювали з німцями; вони сприяли у відправленні українців на примусові роботи в Німеччину і заснували дивізію СС «Галичина». Свою статтю Осічинський завершив словами: «Вже конають під ударами Червоної Армії їх пани — німецькі фашисти, сконають і вони»[1832].

Радянську модель репрезентації бандерівців і «українсько-німецьких націоналістів» впихнув у горіхову шкаралупу свого памфлету «Вампіри» і Ярослав Галан: «Авжеж гітлерівці пішли — бандери залишились. Зв’язані не на життя, а на смерть з фашизмом, з його системою, вони продовжують за інерцією діяти навіть після того, як їхня Мекка — націстський Берлін — ліг у руїнах… Бандерам пощастило поки що вислизнути з-під шибениці, і вони діють за всіма правилами фашистської тактики»[1833].

У ранній радянській пропаганді термін «фашизм» траплявся дуже часто, але його значення було повністю спотворене і політизоване, оскільки його використовували як політичну лайку. Усіх ворогів СРСР радянський пропагандистський апарат ототожнював з фашистами. Деякі з них — Бандера, Мельник і хорватські політики (Павелич) — насправді взяли фашизм на озброєння, а деякі — ні. Так, польську Армію Крайову і польських політиків, наприклад Иозефа Бека й Едварда Ридз-Смігли, також називали фашистами, що можна навести за приклад такого навмисного пропагандистського викривлення[1834]. До війни декотрі польські політики симпатизували нацистській Німеччині, а деякі підрозділи Армії Крайової насправді співпрацювали з німцями, але фашизм як такий не був їхньою характерною ознакою. Проте у радянських моделях пропаганди всіх їх називали фашистами, насамперед, через те, що вони не воювали проти нацистської Німеччини на радянському боці, не погоджувалися з радянським пануванням у Польщі і виступали проти польської комуністичної влади[1835]. Крім того, у роки «холодної війни» слово «фашистський» стало крилатим епітетом — одним з елементів ідеологічної зброї, спрямованої проти демократичних країн Західного блоку[1836].

У радянському керівництві (включно і Хрущов) були добре поінформовані про те, що ОУН і УПА воюють проти радянських партизанів та знищують поляків і євреїв; така інформація надходила задовго до того, як навесні-влітку 1944р. Червона армія увійшла на територію Західної України (варто зазначити, що після вступу радянських військ ОУН та УПА не припинили етнічні чистки поляків та вбивство євреїв, які ховалися в лісах). Злочини націоналістів не були повністю результатом домислів радянської пропаганди, але офіційна їхня репрезентація завжди мала вигляд спотвореного, спрощеного і пропагандистського наративу. Зокрема, жертв масового насильства ОУН і УПА завжди називали «радянськими людьми» і ніколи не вказували на їхню національну належність, ігноруючи специфіку характеру цих злочинів[1837].

Одне з основних спотворень, яке було притаманне ранньому етапу радянської пропаганди, ґрунтувалося на тому, що ОУН і УПА вважали невід’ємною частиною нацистської імперії. Бандерівців називали не людьми, а звірами або посіпаками нацистської Німеччини. Так, на одній із карикатур, надрукованих у газеті «Радянська Україна», намалювали отруйну змію, що виповзає з труни, на шапці і чорній шкірі якої зображені тризуби (іл. 212), а над труною, що символізує переможену нацистську Німеччину, — лежить шолом із зображенням свастики[1838].

З кінця 1944 р. газета «Вільна Україна» розпочала публікацію матеріалів, що знайомили читачів з уривками виступів українських селян, робітників та інтелігенції, які засуджували «українсько-німецьких націоналістів». 12 листопада 1944 р. в газеті надрукували виступи селян Львівської області. Так, Іван Мех, голова сільради с. Суховоля, говорив: «Три роки ми терпіли муки й знущання від німецьких хижаків, три роки вони нас мучили, мордували, хотіли перетворити нас на рабів. Але не вийшло.

На заклик великого Сталіна весь радянський народ піднявся на велику Вітчизняну війну і почав запеклу боротьбу проти гітлерівських поневолювачів. Наші селяни не вірили німцям та їх поплічникам українсько-німецьким націоналістам і як тільки могли шкодили ворогові»[1839].

Іван Турок (с. Нагачів) сказав: «Німці убивали наших людей і палили наші села. Це ж саме робили і бандити — бандерівці. Наш народ прокляв їх, скільки вони завдали лиха! Ми ліквідуємо наслідки фашистського господарювання, відбудовуємо господарство, а бандерівці намагаються заважати нам в цьому. Смерть бандерівцям! (Оплески, вигуки: «Ганьба бандерівцям! Смерть їм!»)

Товариші! Та невже ми довго будемо терпіти українсько-німецьких націоналістів? Треба з ними якнайшвидше розправитись.

З перших днів визволення з нашого села пішло в Червону Армію більше 300 чоловік. Вони б’ють ворога на його ж території, захищають честь радянської батьківщини. А тут якісь недобитки натякають на те, що вони люблять Україну і що ніби за неї борються.

Нічого схожого! Бандерівці — це такі ж фашисти, як і німецькі розбійники. Це їх найняв Гітлер вбивати український народ. Треба взятись спільними силами і знищити фашистських блюдолизів. Багато вже накипіло у нас ненависті до них. Знищимо українсько-німецьких націоналістів. (Оплески). Товариші! Червона Армія жене все далі й далі ворога. З великою радістю ми прочитали доповідь товариша Сталіна, що фашистський звір буде скоро добитий у власному лігві і що скоро над Берліном встановлений прапор перемоги. (Оплески)»[1840].

П.М. Трегуба, завідувач обласного відділу охорони здоров’я, заявив: «Та агенти німецького фашизму українсько-німецькі націоналісти ще намагаються гальмувати нашу роботу. Щось базікаючи про “самостійну Україну”, насправді вони є найлютішими ворогами України і українського народу, вони мріють повернути український народ у рабство фашистської Німеччини»[1841].

Ольга Соболь, шкільна вчителька із м. Золочів, розповіла, як люди постраждали від німецької окупації і як вони наразі відновлюють соціальні структури за допомогою органів радянської влади. Потім вона пояснила, що «наша праця дала б ще кращі наслідки, коли б нам не завдавали шкоди ці людські покидьки — українсько-німецькі націоналісти. Зараз ми маємо спрямувати всі наші сили, щоб найшвидше ліквідувати залишки фашистської окупації — бандерівців, вирвати і знищити з корінням цю нечисть»[1842].

Важливим аспектом радянського пропагандистського підходу до ОУН і УПА було викриття їхніх воєнних злочинів. У контексті розповідей про злочини ОУН і УПА в радянських пропагандистських матеріалах часто згадували й Бандеру (іл.206). Так, Галан почав одну зі своїх статей з історії 14-річної дівчинки, яка не могла дивитися на м’ясо, тому що один із «бандитів», які увірвалися в її будинок, пожалів її «во славу Степана Бандери», водночас на її очах вбив її батьків і сказав дівчинці, що їхні тіла — це їжа для неї[1843].

З початку 1945 р. відносно ОУН й УПА та інших українських націоналістів радянська пропаганда почала використовувати прикметник «буржуазні»[1844]. Це не дивує, якщо пригадати, що в радянській ідеології фашизм був ні чим іншим, як деформованим варіантом капіталізму[1845]. Ще у двадцятих роках комуністичні ідеологи пов’язували фашизм з капіталізмом і називали італійських фашистів дрібнобуржуазними націоналістами[1846]. Українських націоналістів називали ворогами СРСР не тільки тому, що вони співпрацювали з нацистською Німеччиною і зраджували радянських людей, а й тому, що вони були буржуазними. Тобто такими ж класовими ворогами, як і «куркуль» або заможний селянин, і прислужували таким «буржуазним» державам, як нацистська Німеччина. За словами Дмитра Мануїльського, який виступив 6 січня 1945 р. з промовою перед західноукраїнськими вчителями, саме «куркулі» були тим класом, що сприяв збільшенню сфери впливу ОУН та інших українських націоналістичних організацій. На початку тридцятих років «куркулів» ліквідували в УРСР як клас, і соціальне підґрунтя для діяльності ОУН залишалося тільки в «реакційній польській державі», що повторилося потім і в умовах окупації «гітлерівської Німеччини», з якою «куркулі», за словами Мануїльського, так само співпрацювали[1847].

2 лютого 1945 р. в газеті «Вільна Україна» надрукували статтю групи українських учених. Вони заявляли, що бандерівці були «куркулями» і «агентами Гітлера». За вказівкою Гітлера і задля збереження своєї «буржуазної» власності, вони вбивали поляків і тих українців, яких звинувачували тільки в одному — причетності до компартії[1848]. В. Колісник охарактеризував Бандеру як «сина куркуля з-під Станіславова»[1849]. Інший автор стверджував, що куркулі — «бандеро-куркульські упирі» — є «опорою українських фашистів»[1850].

Іще одним важливим аспектом радянської пропаганди було зображення українських націоналістів у вигляді невеликої жменьки зрадників і ворогів українського народу. У своєму виступі 6 січня 1945 р. Мануїльський наголосив, що українці, які називають себе націоналістами, не мають нічого спільного з українцями, яких вони масово вбивали. Щоб обґрунтувати це твердження, він говорив про українських націоналістів як про «…дітей, проклятих своїм народом, їхніми батьками, без роду, без племені, без батьківщини…», «озброєних німцями, з німецькими марками у кишені, з німецьким автоматом у руках, одягнені у німецькі куртки і штани, боронячи німецьку справу…». Отже, вони, за такою логікою, не могли бути українцями чи представляти інтереси народу[1851].

Мануїльський, розповідаючи про «бійню в селах… Рівненської області влітку 1943 р.», назвав головними жертвами цієї антипольської етнічної чистки зовсім не поляків, а українців, що змушує пригадати радянську інтерпретацію Голокосту, згідно якої головними його жертвами були не євреї, а радянські люди. Мануїльський також зазначив, що українські націоналісти, коли спалювали маленьких дітей у хатах і сараях, іноді кричали «Слава Бандері!» Він також описав кілька методів, які бандерівці застосовували для вбивств українців, і дійшов висновку, що український народ може написати власну «Червону книгу про підлі знущання, жахливі злочинства, катування та вбивства, вчинені бандерівцями…». Наступні його слова були спробою легетимізувати терор НКВС: «І вони, ці звірі, мають нахабність говорити про те, що органи радянської влади вживають до них методів терору. Священний той меч, який рубає голови таким злочинцям!»[1852].

В уявленні Мануїльського, українські націоналісти були однорідною групою без будь-яких розбіжностей і фракцій. Він також узяв під сумнів самостійність «українського підпілля», заявивши, що це німці порадили ОУН розв’язати терор проти мирних мешканців: «Все це “підпільне” військо було одягнене в чорні шинелі з німецького сукна з жовтими нарукавними пов’язками, на яких було написано “Бандера”». Мануїльський також запевняв, що німці заарештували Бандеру тільки після того, як він сам погодився бути заарештованим[1853].

У схожих виразах закликав не вірити бандерівцям і перший секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький, який 15 січня 1945 р. писав, що вони й досі «намагаються перетворити Україну на колонію фашистської Німеччини». Він також підкреслив, що окрім використання української мови, між бандерівцями і нацистами не існує ніякої різниці. За словами Грушецького, бандерівці, щоб допомогти нацистам, підривали радянські потяги, які прямували через Україну на фронт, і вбивали селян, забороняючи їм відвідувати радянські школи, де їх навчали українською мовою. Грушецький також стверджував, що керівництво ОУН складалося з «куркулів», які експлуатували бідних українських селян[1854].

Бандера, який став головним символом «українсько-німецьких націоналістів», у цьому ранньому радянському дискурсі також перетворився на зрадника і брехуна. Він увів в оману тисячі українців, яких на його честь називали бандерівцями, він зрадив тих, хто вірив у нього, довіряв йому і боровся за «незалежну Україну». У статті під назвою «Лист до задуреного» група «українських радянських письменників» написала: «То, чоловіче, це «за Україну» тебе кличе боротися Степан Бандера? Отой самий юда, що вже років з п’ятнадцять їсть німецький хліб і п’є німецьке пиво. З окупованої німцями Праги, сидячи в кабінеті начальника гестапо, він ото, значить, керує боротьбою за «самостійну» Україну?! Та, добрий же з цього падлюки борець — та тільки не за Україну, а за чорну німецьку користь. Мотузку йому на карк, цьому проклятому бандюзі (і прізвище в нього по вдачі) — та й один кінець!»[1855].

У подібних до цього інтонаціях вищезгадані радянські письменники пояснювали, як розшифровуються абревіатури ОУН, УПА та УГВР: «Вони повигадували імена для своїх банд: ОУН, УПА. А останнім часом, щоб перефарбуватись — якесь там УГВР. Хочеш знати, що означає це собаче гарчання? Я скажу тобі нашою людською, простою мовою: ОУН — це Орда Убивць Несамовитих, УПА — це Ублюдки Паршивого Адольфа, а УГВР — то й зовсім просто: Убивай — Грабуй — Вішай — Ріж… Така в них програма, в цих каїнів і юд, зрадників і запроданців»[1856].

ГКЦ, як і українських націоналістів, радянська влада також називала зрадницькою організацією і ворогом радянського народу. 8 квітня 1945 р. у газеті «Вільна Україна» надрукували статтю Я. Галана (під псевдонімом «Володимир Росович») під назвою «З хрестом чи з ножем?», у якій він називав ГКЦ агентом Ватикану, Німецької імперії і нацистської Німеччини. Галан стверджував, що Андрей Шептицький, який отримував фінансування від Німецької та Габсбурзької імперій і Ватикану, тим самим сприяв реалізації в Східній Європі колоніальних планів Німеччини. За словами Галана, Шептицький використовував церкву для культурного відокремлення галицьких українців від інших українців, і насправді його план полягав у тому, щоб об’єднати всі православні церкви з Ватиканом, з яким ГКЦ об’єдналася ще наприкінці XVI ст. Таке об’єднання зробило б Шептицького головою всіх православних церков України та Росії, від річки Збруч до Владивостока. Під час Першої світової Шептицький зазнав невдачі, тому що Габсбурзька і Німецька імперії програли війну, але тепер, коли канцлером Німеччини став Гітлер, він знову почав орієнтуватися на Німеччину, розраховуючи цього разу на успішну реалізацію своїх планів. Галан закінчив свою статтю таким висновком: «Ці вороги українського народу, вдягнені в ряси уніатських священиків, є організаторами банд українсько-німецьких націоналістів, є агентами німецьких загарбників»[1857].

За словами іншого автора, Костя Гуслистого, власне сам факт заснування ГКЦ був зрадою українського народу. Кількох дворян, що виступили свого часу проти підписання Берестейської унії 1596р. (угоди, яку уклали за часів Речі Посполитої між Ватиканом і Православною церквою), Гуслистий назвав героями — подібно до козаків, які ніколи не визнавали ГКЦ і боролися з польським католицьким дворянством. Православних священиків і дворян, які тоді прийняли унію, він назвав зрадниками і ворогами українського народу. У радянському дискурсі бути «бандерівцем» часто означало не тільки членство в ОУН або УПА, а й належність до ГКЦ[1858].

У радянській пропаганді ворогами радянського українського народу також називали УЦК і його керівників — Володимира Кубійовича і Костя Паньківського. Так, Володимир Конвісар назвав цих людей «професорами-бандитами», «собаками з тризубами» або «собаками, які виють за командою ката Гітлера». Він не пояснював і навіть не згадував нічого про УЦК — організацію, яка співпрацювала з німцями, поширювала антисемітську пропаганду, аріїзувала майно євреїв, підтримувала створення дивізії СС «Галичина» тощо. Такі факти, мабуть, були менш важливі для радянської влади, ніж емоційні настанови[1859].

Особливу увагу радянської пропаганди привертав Донцов. Його характеризували людиною, яка критикувала російську культуру та інте-лігентів-соціалістів, насамперед Драгоманова, який, як відомо, не підтримував український сепаратизм. Радянська ідеологія стверджувала, що Донцов поширював серед української молоді «культ зради». Йому відводили роль, подібну до тієї, яка закріпилася за гетьманом Іваном Мазепою — у канонах російської національної історії та радянської ідеології зрадник за визначенням. 1708 р. Мазепа перейшов на бік ворога, уклавши союз зі шведським королем Карлом XII, головним ворогом Петра Великого у Великій Північній війні. Радянська пропаганда засуджувала Донцова як головного «ідеолога українсько-німецького націоналізму», чиї публікації були «пронизані ворожістю до людства». Одну з перших статей з осудом Донцова написав Осип Мстиславець, який, очевидно, був добре поінформований про дії головного ідеолога українського фашизму. Мстиславцю було відомо, що Донцов видавав біографії Гітлера і Муссоліні та редагував газету «Вістник»; знав він і про багато інших важливих фактів з біографії Донцова. У своїй статті Мстиславець встановив прямий зв’язок між злочинами ОУН і УПА, свідком яких він був 1944р., та ідеологією Донцова. За словами Мстиславця, немає нічого найбільш відповідальнішого за злочини ОУН і УПА, ніж ідеологія Донцова[1860].

Варто зазначити, що на місцевому рівні інструменталізація Кубійовича, Донцова і ГКЦ не відігравала важливої ролі: на селянських зібраннях і надалі лунали прокльони на адресу бандерівців і їхніх господарів — нацистів. «Українсько-німецьких націоналістів» незмінно називали — особливо після капітуляції нацистської Німеччини, тобто коли фактичний ворог вже був переможений, — останнім уламком німецького фашизму і найбільшою ганьбою СРСР.

23 травня 1945 р. газета «Вільна Україна» присвятила цілу сторінку уривкам з промов, що лунали на зборах у с. Збоїська, а також фотографію селян, які слухали виступ радянського активіста. Світлини та уривки виступів були зразками ідеальних сільських зборів, з яких мають брати приклад жителі інших сіл. Далі наводимо уривки з таких виступів.

Селянин Андрій Мельник у своєму виступі сказав: «Руки бандерівців у крові свого народу, на їх рахунку багато невинних жертв. Тому-то вони бояться виходити із своїх собачих нір, лякаються суворої кари»[1861].

Селянка Марія Лончина заявила, що виступає від імені всіх «жінок західних областей України», які, за її словами, «…допоможуть органам радянської влади викрити і залишки німецьких прихвостнів — українсько-німецьких націоналістів, які не вийдуть із своїх лісових схронів і будуть продовжувати свою підлу справу»[1862]. У виступі голови сільради звучало питання, з ким тепер будуть співпрацювати «українсько-німецькі націоналісти», адже нацистська Німеччина переможена. Він також цікавився, коли вони нарешті зрозуміють, що їх обдурили, і висловив надію, що це відбудеться найближчим часом, тому що радянська влада не хоче проливати кров[1863]. Секретар сільради Мар’ян Хмарний сказав, що бандерівці були «обмануті німецькими фашистами» і продовжували роботу своїх господарів, як вірні собаки, хоча їхні хазяї вже були мертвими[1864].

У наступному номері газета «Вільна Україна» опублікувала промови інших селян, а також робітників і службовців Львівської області. Ось деякі з них.

Селянин Грицько Коваль стверджував, що «німецькі найманці — бандерівці» не завадять українцям відновити Україну[1865].

Дмитро Станько, директор школи в с. Лавриків, сказав: «Одурені фашистською пропагандою, українсько-німецькі націоналісти продовжують виконувати вказівки гітлерівців, вони провадять злочинну роботу спрямовану проти українського народу… Якщо бандити не послухають радянського уряду і комуністичної партії, всі вони як і ті, хто допомагають їм, будуть притягнуті до суворої відповідальності як зрадники нашої Вітчизни.

Я, як директор школи, прикладаю всіх зусиль і знань, щоб виховати дітей чесними і відданими патріотами нашої радянської держави… А що нам приносять бандита з лісу? Вони, як і гітлерівці, знищують культурні установи і вбивають чесних людей. Своє обличчя вони показали перед народом і зараз, якщо не усвідомлять і не покаються, будуть знищені. Ми допоможемо у цьому. Розмова з бандитами буде коротка. Могили їхні позаростають бур’янами і чортополохом, і діти наші проклинатимуть їх»[1866].

Тема «бандерівців» стала однією з провідних на «Обласній нараді жінок Львівщини», що відбулася незабаром після розгрому нацистської Німеччини.

Олександра Пастушина: «Гітлерівські орди, що насувалися на нашу землю у 1941 р., відібрали всі права і в жінок, і в чоловіків. Лише тим було добре за німців, хто вбивав і грабував разом з ними радянських людей — українсько-німецьким націоналістам. Це вони, прокляті бандерівці, вбили мого чоловіка. А за віщо? За те, що йому подобалося колгоспне життя…»[1867]

А. М. Агалакова сказала на цій конференції, що «фашистські найманці — бандерівські бандити» спалили будинок її матері, тому що вона зустрічалася з радянським офіцером[1868].

І. П. Сента назвала ОУН і УПА «лісовими бандитами — українсько-німецькими націоналістами» і закликала усіх жінок «працювати старанніше і вести рішучішу боротьбу з бандерівцями»[1869].

Олена Микитенко, жіноорганізатор Бібрського райкому КП(б)У: «Німецькі прихвостні — українсько-німецькі націоналісти в першу чергу залякують жінок, намагаючись підбурити їх проти радянської влади. Але жінки добре бачили і зараз бачать, що бандерівці — це німецькі посібники, що це вороги українського народу. Нападаючи на наших людей, вони не милують ні жінок, ні дітей. Нещодавно ці звірі повісили активістку Миколаєву лише за те, що вона розповідала селянам правду про цих мерзотників, за те що вона несла в маси слова більшовицької правди. Такі дії бандерівців викликають ще більшу ненависть до них. Нічого! Скоро вони всі будуть знищені…»[1870]

Ще однією дуже важливою частиною пропаганди, спрямованої проти «українсько-німецьких націоналістів» і бандерівців, була героїзація Сталіна і Червоної армії[1871]. Одночасно з публічним засудженням бандерівців у радянських та українських газетах з’явилися десятки, а може, й сотні статей про Сталіна і тексти його звернень до українського народу. Панегірики на адресу Сталіна, виголошені на багатьох мітингах, часто були наповнені лютим осудом «українсько-німецьких націоналістів»[1872]. На честь підрозділів Червоної армії, які поверталися з Німеччини, в липні 1945 р. у Львові спорудили тріумфальну арку. В газетах опублікували фотографії, відзняті в момент, коли під аркою проїжджали червоноармійські вантажівки, прикрашені величезними портретами Сталіна[1873].

До першої річниці визволення Львова сцену Оперного театру також прикрасили величезним портретом Сталіна[1874]. 27 липня 1945р. «Вільна Україна» опублікувала чорно-білий малюнок, на якому були зображені Сталін, маршал Радянського Союзу Георгій Жуков [справа] і Хрущов [зліва], що спілкуються з людьми на пл. Ринок у Львові (іл.208). Трьох радянських лідерів обступила щаслива й усміхнена юрба. Чоловік у селянському одязі тримає хліб і сіль. Маленька дівчинка, близько п’яти років, вручає Сталіну букет і тулиться до нього головою. Свою ліву руку вождь поклав їй на голову. Величезний червоний прапор з гербом радянської України майорить над трьома радянськими лідерами. Ще один прапор видніється на вежі ратуші. Проста чорно-біла ілюстрація, прикрашена двома червоними елементами, наочно демонструє, кому належить влада в Західній України наприкінці Другої світової[1875].

До питання українського радикального націоналізму радянський пропагандистський апарат повернувся і в дні роботи Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, під час якого знову згадували імена Бандери, Мельника та Кубійовича. На сторінках преси з’явилися вимоги про те, щоб лідери ОУН та інші колишні українські політики також постали перед судом. Однак справжніми відповідачами в Нюрнберзі були тільки німці. Хорватських, угорських, литовських, румунських, словацьких чи українських колаборантів та воєнних злочинців до відповідальності не притягнули. Деяких лідерів, як-от Йона Антонеску, Йозефа Тісо і Ференца Салаші (іл.214), засудили у своїх країнах. Інших — Павелича, Сіму і Бандеру — так і не притягли до відповідальності, оскільки вони змогли викривити або приховати злочини, які скоювали підконтрольні їм організації (певно, щоб віддати цих осіб під суд, не знайшли достатньо вагомих доказів, а можливо, такі докази були надійно захищені західними спецслужбами або їх просто знищили)[1876].

Буржуазні націоналісти

Бурхлива кампанія проти «українсько-німецьких націоналістів» закінчилася на початку 1947 р. Очевидно, у грудні 1946 р. радянська влада усвідомила, що ОУН і УПА були не тільки західноукраїнським повстанським рухом, а й організацією, яка атакувала СРСР ззовні, за підтримки західних спецслужб[1877]. Приблизно в той самий час радянська пропаганда почала називати ОУН і підпілля УПА в Україні, 34 ОУН, УГВР та інші українські націоналістичні організації «українськими буржуазними націоналістами». Кампанія проти «буржуазних націоналістів», на відміну від попередньої, з самого початку підкреслювала зв’язок між українським націоналізмом і капіталізмом (або капіталістичними державами — США, Великою Британією та ФРН). Важливою складовою пропагандистської кампанії, спрямованої проти геноцидної політики українських націоналістів, все ще залишався фашизм, але під час «холодної війни» головним ворогом СРСР став капіталізм, який у радянській ідеології називали видозміненим варіантом фашизму[1878].

24 січня 1948 р. газета «Радянська Україна» опублікувала, мабуть, найвигадливішу з відомих карикатуру на український націоналізм — похорон «Надії на реставрацію капіталізму в Україні» (іл. 213,223). Рисунок наочно ілюструє, яким чином радянська пропаганда того часу формувала бажаний образ українського націоналізму. Карикатура трохи складніша для розуміння, ніж звичайні радянські шаржі того періоду. Українські націоналістичні керманичі зображені на ній в оточенні іноземних політиків та у незвичних для себе ролях, що наштовхує на розуміння того, чим українські націоналістичні лідери переймалися за межами України. У самому центрі карикатури зображений Бандера — в образі вдови покійної політико-економічної системи (іл. 223). Широкогруда дама вбрана у жалобну сукню і вуаль; білою носовою хустинкою «вона» витирає рясні сльози. Ліворуч від Бандери — міністр закордонних справ Великої Британії Ернест Бевін (іл. 215), який говорить: «Не навалюйтесь, добродію Бандеро. Я сам ледве на ногах стою. Спробуйте обіпертись на Маршалла…» Бандера перший іде за катафалком, на кришці якого сидять дві ворони. «Трупа, здається нема, а падлом так і несе…» — скаржиться одна пташка іншій[1879].

Просто за «вдовою» йде, тримаючи її під праву руку, Джордж К. Маршалл (іл.216), американський військовий лідер, ім’ям якого названо економічний план відновлення Європи. Бандера явно потребує підтримки, оскільки має вигляд прибитої горем людини. Очі Маршалла заплющені; його голова похилилася, ніби він прагне не бачити того, що відбувається, і зберегти спокій. Позаду Маршалла йдуть жінка і двоє чоловіків у жалобному вбранні. Жінка — це Леді Астор (іл.217), перша жінка-депутат Палати громад і рішучий критик комунізму та Сталіна, а один з чоловіків — схоже, Клемент Еттлі (іл.218), британський прем’єр-міністр у 1945–1951 рр.

За леді Астор і двома джентльменами простує похоронний оркестр — диригент, барабанник та двоє чоловіків з тубами. Диригент («Герст») — це Вільям Рендольф Герст (іл. 219), власник низки американських антикомуністичних газет, які симпатизували націонал-соціалізму та італійському фашизму в тридцятих роках. У тубах сидять чотири качки. Дві з них тримають плакат з написом «Герст-Маккормік і Ко» (натяк читачам на інший антикомуністичний газетний концерн, який належав РобертуР. Маккорміку (іл.220). Барабанник — пантюркський політик Айдин Ялчин, ще один ворог СРСР. За оркестром йде довга колона ветеранів війни, які більше нагадують бандитів, ніж солдатів. Один із них тримає порваний стяг з написом «Дивізія SS “Галичина”», під яким зображено свастику. Інший несе плакат з написом: «Хто сказав, що ми бандити? Ми — інсургенти!» Один з ветеранів націлив на Ялчина пістолет, але інший ветеран намагається його стримати: «Це наша людина». Позаду ветеранів дивізії СС «Галичина» марширують двоє елегантно вбраних чоловіків. На табличці, яку вони несуть, напис: «Комітет українців Канади» (КУК), а позаду них крокують DPs, яким, очевидно, комітет проторував шлях до Канади.

Зліва від цієї вервечки — оператор. Він стоїть на машині з написом «Голівуд» і знімає процесію на кіноплівку. Знак долара на капоті підкреслює комерційний характер кіностудії. Поруч з машиною — Алекс Бірнс (іл.221), американський мафіозі та рекетир єврейського походження; він дивиться на ветерана, який збирається застрелити Ялчина. «Відверто кажучи, цей бойовик не прибавить капіталу нашій фірмі», — говорить Бірнс, який, подібно Герсту і КУКу, символізує новий континент і його капіталістичну природу. Використання зображення американського гангстера єврейського походження як символу злочинної сутності капіталізму може свідчити про антисемітизм, притаманний СРСР повоєнного періоду[1880]. Довга колона ветеранів дивізії СС «Галичина» та інших націоналістів вказує на їхню еміграцію до капіталістичних країн, які, відповідно до карикатури, були не менш злочинними, ніж самі українські націоналісти.

Внизу, зліва від процесії, зображений поет Євген Маланюк (іл. 222). Він акомпанує собі на колісній лірі і декламує вірш. Твори Маланюка виходили друком у тридцятих роках у журналі «Вістник», головним редактором якого був Донцов. Традиційна козацька стрижка («хохол») робить його невпізнаваним. Тільки напис на його потертих штанях розкриває його особу. Поет поклав перед собою капелюх — в надії отримати хоча б кілька монет. Поряд з ним двоє невідомих. Один із них простягає руку для милостині. Обидва, як і поет, опустили очі додолу.

Праворуч від похоронної процесії — Станіслав Миколайчик (іл. 224), прем’єр-міністр польського уряду у вигнанні, а поруч іде Ференц Надь (іл. 225), прем’єр-міністр Угорщини (лютий 1946 — травень 1947), який пізніше подав у відставку та емігрував до США. У кишені в Миколайчика фляжка, а в руках — стопка. Надь запитує Миколайчика: «Що з Вами, пане Миколайчик?» Миколайчик відповідає: «Прошу пана Ференца, я себе теж погано почуваю». Літня жінка запитує поліцейського: «Кого ховають?» І чує різку відповідь: «Проходь, проходь, стара, кого треба, того й ховають».

Усередині катафалка, що його тягне кінь, розміщено чашу з написом: «Надія на реставрацію капіталізму на Україні». Сам кінь «каже»: «Для цієї компанії моя платформа найбільш підходяща!» За кучера править колишній голова УЦК Кубійович, який після війни став генсеком «Наукового товариства ім. Шевченка» і помітним політичним діячем. З другого боку коня крокує ідеолог Донцов, який радикалізував і фашизував український націоналізм. Положення Кубійовича і Донцова відносно катафалку наштовхує на думку про спадкоємність політичної орієнтації у середовищі українських емігрантів. По один бік катафалка ідуть «Булліт» (іл.229) і «Ерл», а з другого боку — Вінстон Черчилль (іл.226). У кожного з трійці у руках смолоскип, а у роті Черчилля, що ллє сльози, незмінна сигара.

На чолі процесії ідуть шість чоловіків і хлопчик. Попереду всіх крокує Франко, один із останніх європейських диктаторів. Він несе подушку з булавою та дивиться на Шарля де Голля (іл.232), французького генерала і державного діяча, який під час Другої світової очолював рух «Вільні французькі сили». Де Голль тримає подушку з тризубом — символом України. Товстий і невисокий Франко дивиться на високого й худого де Голля й запитує: «Скажіть, генерале, хто це в чорній масці?» (маючи на увазі чоловіка у циліндрі на голові та з маскою на очах). «Один президент, що побажав залишитися невідомим», — відповідає де Голль.

Людина в масці — Гаррі Трумен (іл.227), президент США. Він несе вінок із жалобною стрічкою, де написано «Від Уолл-Стріт». Праворуч від нього — весь у сльозах отець Василь Лаба, капелан дивізії СС «Галичина» (іл.228); у нього в руках — вінок від папи Пія XII. Зліва від Трумена марширує Владислав Андерс (іл.230), польський генерал, який був представником польського антикомуністичного уряду у вигнанні [у Лондоні]. Андерс несе вінок з написом «Від лісових друзів», польського націоналістичного підпілля Leśni ludzie, яке у повоєнний час воювало проти комуністів. Перед президентом США марширує невисока людина з сигарою в роті — це Рендольф Черчілль (іл. 231). Він високо тримає голову і, здається, насолоджується значущістю своєї персони. Про особу сина найвідомішого британського політика XX століття свідчить не тільки його сигара, а й напис на жалобній стрічці його вінка: «Від тата і мене,Р. Черчілль». Поруч з ним простує архетиповий німецький нацист, суміш Гітлера і консервативного генерала. Пластир на його щоці вказує на те, що він вже зазнав поразки, а Spitzhaube [пруський армійський шолом], який він несе на подушці, натякає на його гордість і бажання воювати далі. Просто на подушці (нижче Spitzhaube) ми бачимо напис «Центральна Рада». Напис на стрічці (над жалобною процесією) говорить: «Пропала надія, розбилась сулія…» Ефектність напису підсилюють свастика (на оборці з одного кінця тканини) і тризуб (з другого). Під карикатурою написано: «їм сумно, бо радісно нам».

Загалом карикатура інформувала радянську аудиторію про те, що українські націоналісти співпрацюють із західними капіталістами (союзниками фашистів) і далі провадять свою антирадянську політику в ледь модифікованому вигляді. Зв’язок між фашизмом і капіталізмом позначили, серед іншого, постатями Франко (розміщеним на чолі похоронної процесії), Герста (відомого своїми пронацистськими настроями тридцятих років) і архетипового німецького нациста. Карикатура також вказує на відсутність різниці між фашизмом і капіталізмом, котрий зображено своєрідним наступником фашизму та як такий, що заступив на місце останнього після розгрому нацистської Німеччини і фашистської Італії. Карикатура не тільки маргіналізує демократичні цінності країн Західного блоку, а й показує представників демократичних держав ворогами СРСР, які йдуть пліч-о-пліч з нацистами. Зрештою, карикатура інформує читачів про те, що українські націоналісти вже програли битву. Вони більше не збираються захоплювати владу й встановлювати в Україні капіталістичний лад, але маючи підтримку «фашистів» і «капіталістів», продовжують свої нападки на СРСР.

Реакція націоналістичного підпілля на радянську пропаганду

Активна радянська пропаганда не залишилася поза увагою з боку ОУН: українські націоналісти почали боронити свій імідж. Однією з найважливіших публікацій у цьому контексті стала брошура «Хто такі бандерівці і за що вони борються» (російськомовна версія з’явилася 1948 р., україномовна — з ілюстраціями художника Ніла Хасевича і ксилографією портрета Бандери (іл. 199) — 1950р.)[1881]. Обидва видання опубліковані анонімно, але їх автором був Петро Федун («Полтава»), член ОУН, УПА та УГВР. На відміну від Бандери, він виступав за верховенство УГВР над ОУН. Через кілька років після публікації брошури Полтава і Хасевич були вбиті НКВС: Полтава — в грудні 1951р., Хасевич — у березні 1952 р.

Один із першорядних моментів у брошурі Полтави — визначення, яке він дав бандерівцям: «Бандерівці — це, в останній час, загально вживана, популярна назва всіх учасників повстанської і підпільної визвольної боротьби, що її в період гітлерівської окупації підняв український народ проти німців… Ця назва утворилася від прізвища славного сина української народу, довгорічного революційного борця за волю і державну незалежність України, керівника революційної Організації Українських Націоналістів (ОУН) — Степана Бандери… Зате за своєю організаційно-партійною приналежністю бандерівці — це або а) члени ОУН, керованої С. Бандерою, або б) безпартійні українські патріоти, які борються за волю і державну незалежність України як в Українській Повстанчій Армії (УПА), так і в революційному підпіллі»[1882].

Полтава виклав загальне розуміння відомої назви, тлумачення якого, залежно від дискурсу, з часом буде зазнавати певних змін та наповнюватися зовсім іншим (у радянському випадку — протилежним) змістом. Полтава додав, що однією з важливих характеристик бандерівців є «глибокий патріотизм». Одним із доказових аргументів «глибокого патріотизму» бандерівців є те, що вони не здаються ворогам, а накладають на себе руки (останню кулю залишають собі)[1883].

За твердженнями Полтави, в усьому СРСР не залишилось жодної людини, яка б не чула про бандерівців. І все-таки більшість людей не знає про них правди, оскільки вони вірять радянській пропаганді, вважаючи, що бандерівці були «українсько-німецькими націоналістами», тобто гітлерівцями, або, відповідно до пізніших більшовицьких вигадок, англо-американськими агентами, справжніми «куркулями», «буржуями» або «бандитами»[1884]. Полтава стверджував, що вся радянська пропаганда — це брехня, і тому завдання брошури — «сказати совєтським людям коротко правду про нас, бандерівців, про наш визвольно-революційний рух»[1885]. Полтава опонував радянській пропаганді, яка явно спотворювала образ ОУН і всього націоналістичного підпілля, і подавав за істину своє — також спотворене — про це уявлення. Він, як і багато інших українських та діаспорних ідеологів того часу, називав ОУН-УПА «революційно-визвольним рухом», що складався з «волелюбних патріотів» та «ідеалістичних романтиків», які не скоювали ніяких воєнних злочинів, а тільки боролися за справедливість, свободу і незалежність.

У полеміці з радянською пропагандою Полтава також заперечував оунівський колабораціонізм: «Зокрема, ми, бандерівці, ніколи не співпрацювали з німцями, як це про нас брешуть большевицькі вороги народу»[1886]. Так само він заперечував терор ОУН-УПА проти євреїв, поляків і українців, стверджуючи, що завдяки «видатному і героїчному» минулому бандерівців, «народ любить і підтримує нас»[1887]. Бандерівці були для нього групою, здатною врятувати не тільки українців, а й всі неросійські народи радянського режиму: «Ми, бандерівці, боремося проти большевиків тому, що вони як щодо України, так і щодо всіх інших неросійських народів СРСР проводять політику жорстокого національного гноблення економічної експлуатації»[1888]. Полтава також засвідчував, що більшовики «спалюють живими українських патріотів», маючи на увазі бандерівців, або відправляють їх до Сибіру «за нашу любов до України» (іл. 177). Він перерахував кілька жахливих злочинів і заявив, що це більшовики вчинили їх проти українських патріотів[1889].

Висвітлюючи програму і політичну мету бандерівців, Полтава запевняв, що вони виступають «за побудову на українських етнографічних землях української незалежної національної держави». Разом з тим, він вважав, що «бандерівський революційний рух ні з фашизмом, ні з гітлеризмом не має нічого спільного» і що тільки «большевицькі вороги народу зв’язують нас з фашизмом»[1890]. Полтава також виклав інформацію про АБИ — організацію, яка разом з ОУН-УПА закликала інші народи СРСР до боротьби з радянською владою (іл. 200). Особливим чином він підкреслив, що в АБИ зрадіють, якщо до їхньої революційної боротьби приєднається і російський народ[1891].

Полтава заперечував, що націоналісти коїли злочини проти євреїв, поляків і тих цивільних осіб, єдиною провиною яких було те, що вони були комуністами або прихильниками радянського режиму (ОУН-УПА вбили понад 20 тис. таких громадян, серед яких були жінки і діти з сімей «комуністичних зрадників», іл. 246): «Проти совєтських народних мас ми не боремося… Ми знищуємо тільки керівних представників партії, мвб та мгб та всі ті вислужницькі продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу»[1892]. У своїй брошурі Полтава намагався створити націоналістичний образ ОУН-УПА, який би спростовував радянську пропаганду, але врешті-решт його версія виявилася не менш сумнівною, ніж радянська (іл. 198).

Після розгрому ОУН-УПА (у п’ятдесяті роки) образ націоналістів-революціонерів у Західній Україні залишався романтизованим, щоправда, це стосувалося, переважно родинного та неформального середовища. Легендарні перекази про героїв недавнього минулого передавали з вуст у вуста й з покоління в покоління, інколи через пісні, які батьки співали своїм дітям. У цих піснях лунали різноманітні, зокрема й казкові, історії про ОУН, УПА, Бандеру і Шухевича та інших українських повстанців, які героїчно билися проти радянських гнобителів і вмирали смертю мучеників за вільну Україну. «Моя мама співала мені українські повстанські пісні до колиски. І ми не були винятковою сім’єю. Тому культ Бандери і бандерівців у нас був дуже сильним, ще задовго до падіння комунізму», — розповідав відомий український історик Ярослав Грицак (1960 р. н.) в інтерв’ю 2013 р.[1893]

Романтизація та вшанування Бандери й ОУН-УПА були заборонені, тому будь-кого, хто робив це публічно, могли звинуватити в контрреволюційній пропаганді. Із часом фігура Провідника стала символом опору. Разом з цим тривав процес усунення з історії ОУН-УПА і біографії Бандери темних плям.

Певним чином на формування образу Бандери мали вплив і пропагандистські матеріали, які доставлялися в Україну з-за кордону, незва-жаючи на їхні обмежені наклади. Поміж таких матеріалів — радянське видання «З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР: Збірник документів і матеріалів», яке 34 ОУН надрукували у своїй типографії «Цицерон». Під загальну палітурку цієї книги вони додали тексти Бандери зі збірки «Перспективи української революції». Наклад комбінованого видання переправили в радянську Україну та розповсюдили по бібліотечних фондах[1894].

Галан — радянський мученик і доблесний інтелектуал

Цікавою фігурою, контекстуально пов’язаною з радянською окупацією Західної України та міфом Бандери, був Ярослав Галан — культовий український радянський письменник (іл.233). Галан народився 1902р. у м. Динув (Dynyw)', у м. Перемишль він закінчив гімназію. 1924р. він приєднався до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), у 1923–1928 рр. навчався у Відні та Кракові, згодом працював учителем польської мови в українській гімназії Луцька, з якої незабаром його звільнили через комуністичну діяльність. Відтоді він почав працювати журналістом. У 1936–1937 рр. його неодноразово заарештовували, а його першу дружину, яка перебувала на навчанні в Харкові, розстріляли під час однієї зі сталінських чисток. Це, однак, не змінило ставлення Галана до СРСР і комунізму. Найважливіша фаза його кар’єри почалася ближче до кінця війни і стала в зеніті, коли він працював журналістом у газеті «Радянська Україна»: від цього видання Галана акредитували на Нюрнберзький процес[1895].

Галан написав низку статей, нарисів та оповідань, де засуджував український націоналізм і ГКЦ та підтримував дії радянської влади, що були пов’язані з окупацією Західної України і розв’язаним нею терором. Завдяки своєму таланту й ідеологічній спрямованості творів, Галан став, можливо, найзначнішим західноукраїнським письменником та інтелектуалом післявоєнного періоду. Його статті нерідко з’являлися спочатку в газетах, а потім виходили друком як брошури чи збірники[1896]. Галан був переконаним комуністом і вірив у СРСР та «цивілізаційну місію Москви», водночас він критикував деякі аспекти радянської політики, зокрема панівне становище російської мови і знищення культурних цінностей. Радянська влада вважала його людиною, якій «не можна довіряти наосліп»[1897].

24 жовтня 1949 р. Галана зарубали сокирою у його власній квартирі, коли він сидів за робочим столом (іл.236). Після вбивства Галана у Львові прокотилася хвиля репресій проти інтелігенції, яка зачепила і студентів — багатьох з них виключили із університетів[1898]. За словами агента МДБ Сташинського, «вживленого» в підпілля УПА з метою встановити особу вбивці, з Галаном розправився Михайло Стахур (іл.235). Партизан УПА прийшов до квартири Галана разом зі студентом Іларієм Лукашевичем, який регулярно відвідував письменника. Охоронці, які постійно чергували біля входу в житловий будинок Галана, сприйняли Стахура за приятеля Лукашевича. У липні 1951р. Стахура заарештували; 15–16 жовтня 1951р. його засудили до смертної кари і стратили того ж дня[1899].

Суд над Стахуром був типовим показовим процесом радянського зразка. Однотипні статті, які з’являлися у ті дні у пресі, ще раз продемонстрували ставлення радянської влади до українського націоналізму[1900]. За повідомленнями преси, суддя дійшов висновку, що вбивство було організовано «за вказівкою Ватикану». Стахуру наказали вбити радянського письменника, тому що Галан «виступив проти Ватикану, а на Нюрнберзькому процесі… зажадав екстрадиції Степана Бандери та суду над ним». Стахур також визнав, що він збирав секретну інформацію для «Степана Бандери, який передавав її англо-американській розвідці». Прокурор вимагав «тільки одне рішення, одне покарання — смерть на шибениці, [тому що] скажена собака повинна бути знищена»[1901].

Загибель від рук вбивці перетворила Галана на радянського мученика. Його ім’я стало ще популярнішим. Праці Галана перевидавали багато разів; з 1951р. було опубліковано кілька його біографій[1902]. Іменем Галана рясніли титули численних видань пропагандистських памфлетів, есе та віршів, які засуджували «українських буржуазних націоналістів»[1903]. У Львові, Києві, Харкові та інших містах його іменем назвали вулиці. Галан слугував прототипом образу радянського письменника Олександра Гармаша — головного героя х/ф «Про це забувати не можна» (іл.238), який вийшов на екрани 1954р.[1904] 1972р. у Львові Галану встановили пам’ятник (іл.234). 1973 р. вийшов у прокат ще один х/ф, присвячений «героїчному» життю Галана — «До останньої хвилини» (іл. 237)[1905].

У чотирикімнатній квартирі письменника (на вул. Гвардійська, 18) 24 жовтня 1960р. почав працювати музей[1906]. Експозиція музею знайомила відвідувачів з життям письменника, його творами, подробицями політичної діяльності — усім тим, що свідчило про його відданість ідеям комунізму. Поміж експонатів — автографи письменника, рукописи, картини, листи, ілюстрації до його публікацій, особисті речі та меблі. Кожну з чотирьох кімнат музею було присвячено певному періоду життя Галана. Відповідно до путівника, уся обстановка відповідала тому вигляду, який був в квартирі за життя Галана. Одним із найважливіших предметів експозиції був стіл Галана, за яким він сидів, коли його убив «агент Ватикану». На столі лежали газети «Правда» і «Львівська правда», а також рукопис його останньої роботи «Велич визволеної людини», на сторінках якої збереглися три плями крові Галана (згідно з музейним путівником, кров потрапила на рукопис відразу після удару сокирою)[1907].

В одній з кімнат музею експонати представили під гаслом «Письменник продовжує боротьбу». У музейній брошурі це прокоментували так: «Хоча Я. Галан загинув, але живе і діє його полум’яне художнє слово. Тільки на Україні твори Я. Галана видавалися 50 разів загальним тиражем понад два мільйони примірників. Популярністю вони користуються не тільки в Радянському Союзі, але й за його рубежем. Крім багато представлених видань, що вийшли у братніх республіках нашої Вітчизни, експонуються твори письменника німецькою, румунською, угорською, чеською та іншими мовами країн соціалістичного табору»[1908].

Радянські герої та пам’ятники жертвам ОУН-УПА

Усіх людей, які стали жертвами бойових або інших дій, спрямованих на боротьбу з політичними ворогами, радянська пропаганда, так само як ОУН і УПА, називала героями й мучениками. В одному з газетних дописів того часу журналіст Павло Животенко писав: «Маючи практику спалювання живих людей в німецьких таборах, бандерівці прив’язали старого лісника до дерева, настягали велику купу сухого гілля, запалили багаття, і нещасна жертва бандитських катів вмерла страшною смертю народного мученика»[1909]. Можливо, ця історія і була правдою, оскільки ОУН та УПА часто застосовували садистські методи вбивства людей, проте слід розрізняти, що реальні обставини і стилізований віктимізований наратив, який застосовували для опису таких подій, — не завжди тотожні. У дискурсі радянської пропаганди мучениками й героями вважали майже всіх солдатів Червоної армії, які загинули у боротьбі проти нацистської Німеччини та ОУН-УПА (так само як і енкаведистів, загиблих у боротьбі з націоналістичним підпіллям). Символізація пам’яті про їхню загибель була інструментом як легітимізації сталінської системи загалом, так і приєднання Західної України до СРСР зокрема.

Двома знаними особистостями, що стали радянськими героями й мучениками, були генерал Микола Ватутін (іл.269) та розвідник Микола Кузнецов (іл.268). Ватутін помер у київській лікарні за шість тижнів після того, як 28 лютого 1944р. його поранив партизан УПА. Кузнецова вбили партизани УПА 9 березня 1944р. Іменами Ватутіна і Кузнецова названі не тільки вулиці, школи, музеї і театри, а й два міста. Так, іменем Ватутіна 1946 р. назвали місто в Черкаській обл. (м. Ватутіне), а іменем Кузнецова -1973 р. в Рівненській обл. (м. Кузнецовськ; з 2016 року — м. Вараш, прим, видавця). Пам’ятник Ватутіну відкрили 1948р. в Києві; а пам’ятник Кузнецову — 1962р. уЛьвові[1910]

Майже в кожному західноукраїнському місті, райцентрі та селі, як і в інших частинах СРСР, встановили пам’ятники та меморіальні комплекси на честь полеглих солдатів Червоної армії. Частину з них зведено у великих містах, зокрема у Львові. Водночас варто зважити на те, що найбільша кількість радянських пам’ятників була пов’язана з ім’ям Леніна: цьому революціонеру спорудили монументи практично у кожному населеному пункті. Догляд за пам’ятниками воїнам Червоної армії та радянським діячам перебрали на себе органи влади. Біля таких пам’ятників регулярно організовували меморіальні заходи, насамперед у День Перемоги (9 травня). Однак членів ОУН і вояків УПА, які загинули від рук радянської влади, вшановувати забороняли, оскільки, згідно з радянською ідеологією, цих людей вважали бандитами й ворогами радянського народу[1911]. Подібним чином ставилися й до цивільних жертв, убитих НКВС, незалежно від того, чи перебували вони в лавах ОУН-УПА насправді, чи мали опосередковану або недоведену причетність. Радянська пропаганда всіх жертв радянського терору, незалежно від їхнього фактичного статусу, таврувала як бандерівців, фашистів, колаборантів, буржуазних націоналістів, капіталістів, куркулів (кулаков — рос.) — тобто як ворогів СРСР, а отже, й українського народу.

З початку п’ятдесятих років у Західній Україні (відповідно до наказу КПУ) почали зводити пам’ятники, які не тільки героїзували Червону армію і тим самим опосередковано засуджували ОУН-УПА, а й пам’ятники жертвам ОУН-УПА або тим, хто загинув у боротьбі з ними.

У березні 1957 р., коли наближалася 40-ва річниця Жовтневої революції, начальник відділу пропаганди Львівського обкому КПУ К. Крепкий доповів першому секретареві обкому КПУ М. К. Лазуренку, що у всій Львівській області налічується всього шість пам’ятників «бійцям Великої Вітчизняної війни і радянським діячам, які загинули в боротьбі проти українських буржуазних націоналістів»[1912]. Таке становище справ визнали незадовільним, і незабаром було встановлено сотні відповідних пам’ятників.

На багатьох монументах зробили однотипні написи: «Вічна слава героям, які віддали свої життя за славу і незалежність нашої Батьківщини»[1913] та «односельчанам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів» (іл. 240–244). Пам’ятники, які прямо або дотично стосувалися жертв ОУН-УПА, до кінця шістдесятих років становили у Львівській обл., залежно від району, від 10 % до 80 % усіх пам’ятників, зведених на цій території. Однак у більшості районів їхня кількість не перевищувала 20 %[1914].

На 9 травня 1967р. було заплановано відкриття пам’ятника «У пам’ять про наших односельчан, що загинули в боротьбі з німецько-

фашистськими загарбниками і українськими буржуазними націоналістами» у с. Стрілків Стрийського р-ну. Пам’ятник звели на честь жителів із с. Стрілків, Бережниця, Лотатники, Слобідка і Миртюки, «полеглим від рук українських буржуазних націоналістів під час встановлення радянської влади і створення колгоспів» і тим, хто «загинув на фронтах Великої вітчизняної війни (1941–1945)». 1957р. у с. Голобутів відкрили пам’ятник «на честь першого голови колгоспу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1957р. у с. Братківці встановили аналогічний пам’ятник, присвячений першому голові колгоспу Миколі Дубику. 1961р. у с. Дубляни Самбірського р-ну встановили триметрову фігуру бійця в пам’ять про тих, хто «загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1965 р. на кладовищі с. Суходоли Бродівського р-ну спорудили пам’ятник Євстафію Петровичу Островському (1928–1945) «справжньому комсомольцю, що загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1963 р. у с. Корничі Самбірського району встановили бетонний пірамідальний пам’ятник заввишки 2,5 м — «у пам’ять про загиблих від рук німецько-фашистських загарбників та українських буржуазних націоналістів»[1915].

До 50-річчя Жовтневої революції в с. Залужани Самбірського р-ну запланували зведення пам’ятника «вчителю Йосипу Григоровичу Карлу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». У м. Турка Львівської обл. 1959 р. встановили чотириметровий обеліск «Комсомольцям Турківського району, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів». Монументи «Слава солдатам-співвітчизникам, загиблим на фронтах Великої Вітчизняної війни у 1941–1945 роках, і всім, хто загинув від рук ОУН» були зведені в селах Турківського р-ну: Бітля (1965р.), Гнила (1966р.), Гусне (1966р.), Верхнє (1965р.), Кривка (1966р.). 1955р. у Пустомитах, райцентрі на Львівщині, встановили пам’ятник з посвятою загиблим у боротьбі з «німецько-фашистськими загарбниками і українськими націоналістами у 1941–1948 роках». 1967 р. у тому ж місті запланували відкриття ще одного пам’ятника — тим, хто «боровся за встановлення Радянської влади і загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1966р. на кладовищі в м. Стрий встановили пам’ятник «Герою Радянського Союзу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». До 1 червня 1967р. у містечку Сколе планували встановити пам’ятник Михайлові Пону, «мученику», членові КПЗУ, який «загинув від рук українських буржуазних націоналістів» на горі Маківка 1933 р. Пам’ятники «односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні та від рук українських буржуазних націоналістів», були відкриті в колгоспах ім. В. Стефаника в с. Ясенів та ім. Т. Шевченка в с. Лешнів (Бродівського р-ну). 1966р. у с. Великий Любінь Городоцького району з’явилася меморіальна дошка з написом «У цьому місці 26 квітня 1945 року від рук українських буржуазних націоналістів загинув перший голова сільради Великого Любіня Степан Григорович. Вічна слава вірному синові народу». 1965 р. у с. Звертів Нестеровського (Жовківського) р-ну відкрили триметрову статую «Скорботна матір» (іл. 244). Пам’ятник з посвятою «партійним і радянським активістам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів». У с. Туринка Нестеровського (Жовківського) р-ну один пам’ятник «односельчанам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів» був відкритий 1962 р., інший -1967р. У с. Підбуж Дрогобицького р-ну встановили (1951р.) пам’ятник воїнам, «полеглим при визволенні села». 9 травня 1967 р. у цьому ж селі біля будинку культури відкрито інший пам’ятник — «полеглим від рук українських буржуазних націоналістів». 1955р. в с. Воля Дрогобицького р-ну на могилі «секретаря комсомольської організації Марії Свищ, що загинула від рук українських буржуазних націоналістів», звели обеліск заввишки 2,7 м[1916].

У 1965-1967рр. пам’ятники людям, що «загинули від рук українських буржуазних націоналістів», відкрито в 35 селах Дрогобицького р-ну. У березні 1966 р. у с. Кустин Радехівського р-ну урочисто відкрили пам’ятник «Батьківщина-мати» (іл.243) з іменами «чотирнадцяти героїв, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів у 1941–1945 роках». З нагоди 50-ї річниці Жовтневої революції у Яворівському р-ні планувалось встановити шість обелісків і один пам’ятник тим, хто «загинув у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами». 1946 р. у м. Миколаєві (Львівська обл.) відкрито пам’ятник «Слава солдатам, полеглим за визволення міста під час Великої Вітчизняної війни, і радянським активістам, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів під час боротьби за встановлення Радянської влади». У 1965–1967 рр. у селах Золочівського р-ну звели шість пам’ятників «солдатам і односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні та від рук українських буржуазних націоналістів». 1968 р. у Бориславі відкрили пам’ятник «солдатам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів»[1917].

Цей перелік пам’ятників, який можна продовжити, свідчить, що радянська влада дуже старалася переконати тамтешніх мешканців (особливо в селах і невеликих містах) у тому, що ОУН і УПА вбивали цивільних осіб і що націоналістичні повстанці були «зрадниками» та «ворогами українського народу». Мирні жителі, які зазнали впливу цієї пропаганди, з власного досвіду знали, що націоналістичні повстанці тероризували місцеві громади і вбивали звичайних людей. Однак вони також пам’ятали і радянський терор, подеколи навіть жорстокіший, ніж націоналістичний.

На відміну від злочинів націоналістів, злочини органів радянської влади зовсім не згадувалися в офіційному дискурсі політики пам’яті. У відповідь на це західні українці у неформальному порядку запровадили у вжиток антирадянський повстанський дискурс, завдяки якому ОУН-УПА перетворилися на символи опору. Згодом кримінальний, авторитарний і глибоко антидемократичний характер українського націоналістичного руху пішов у забуття. Наприкінці вісімдесятих років українські націоналісти знову з’явилися на соціальній арені, але винятково у вигляді антирадянських борців за свободу[1918].

Бандера в пізньорадянському дискурсі

З початку п’ятдесятих років все частіше почали виходити друком монографії і збірники есе, присвячені діяльності Бандери і суміжним темам. Подібна тенденція зберігалася до кінця вісімдесятих. Поміж авторів цих видань — історики, журналісти, політичні діячі та члени КПРС. Друкувалися і книги, написані у співавторстві — вченим та відомим літератором. Приміром, книжка Михайла Рудницького, професора Львівського університету, та лауреата Сталінської премії письменника Володимира Беляева. Усі офіційні публікації в СРСР про бандерівців і українських націоналістів були написані з метою звеличення СРСР і засудження бандерівців та інших ворогів. Підбір інформації та зміст таких публікацій контролювала радянська цензура[1919].

Публікації української діаспори, надруковані в газетах «Свобода», «Шлях перемоги» і «Нова думка», викликали в радянських українських істориків та письменників критичний відгук, а діяльність таких організацій діаспори, як Український Конгресовий комітет Америки (УККА) та Конгрес українців Канади (КУК), воно просто висміювали[1920].

Автори радянських політичних брошур часто стверджували, що вони викладають тільки справжні та самоочевидні факти, водночас у більшості таких публікацій не дотримувалися академічних стандартів та не посилались на джерела. Інтелектуальним гуру радянських письменників та істориків був Ярослав Галан. Свою збірку есе «Безбатченки» (книгу видано й англійською мовою) Клим Дмитрук, плідний радянський письменник, закінчив цитуванням Галана: «Не має значення, що Стецько, Сліпий, Побігущий та інші подібні до них зрадники роблять все можливе, аби перешкодити прогресу, — це їм ніколи не вдасться. Відступники повинні пам’ятати слова, адресовані їм Ярославом Галаном: “Вони помруть, як зрадники, на якихось іноземних задвірках ”»[1921].

Радянські історики та письменники мали доступ до архівів і їм були відомі такі важливі документи, як «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Так, Беляев знав про чорні списки, які діячі ОУН(б) підготували перед початком «Української національної революції»[1922]. Однак ідеологія мала абсолютний пріоритет перед історією. Дозволялося цитувати тільки ті архівні документи, які не суперечили ідеологічним стандартам і не кидали виклик радянським догмам. Так, штучне закріплення за Теодором Оберлендером та батальйоном «Нахтігаль» статусу вбивць польських професорів стало однією з найпоширеніших радянських догм, які стосувалися імені Бандери. Цим людям також закидали, що вони є головними винуватцями Львівського погрому та учасниками багатьох інших масових убивств, які сталися після німецького вторгнення в СРСР. Після промови Гомулки 1959 р. радянська преса все частіше почала називати Оберлендера «професійним вбивцею». В одних статтях ішлося, що Оберлендер практично сам убивав польських професорів, в інших — що до цього злочину Оберлендера і гестапо підбурював Бандера, а гріх за скоєні убивства відпустив солдатам капелан батальйону Гриньох[1923].

Попри цензуру й обов’язкове ідеологічне наповнення матеріалу, якість радянських публікацій про бандерівців і українських націоналістів була неоднаковою. У сімдесятих та вісімдесятих роках з’явилося кілька досліджень, що не повністю ігнорували фактичний бік питання. Серед авторів таких праць були історики В.Чередниченко та В. Трощинський, які опрацьовували англійські, німецькі та польські публікації, що вийшли з-під пера Дж. Армстронга, Рільницького та Р.Тожецького. Однак і ці дослідження певною мірою не можна назвати достовірними, бо їхні автори щедро «розбавляли» історичні факти радянською ідеологією, а слова комуністичного політика були для них надійнішим джерелом, ніж оригінальний архівний документ. Наприклад, Чередниченко процитував члена ЦК СЄПН Альберта Нордена як джерело, відповідно до якого в період з 1 по 6 липня 1941р. батальйон «Нахтігаль», який підпорядковувався Оберлендеру, знищив у Львові 3 тис. поляків і євреїв. А найкращим доказом будь-якого твердження, звісно, була цитата з Леніна[1924].

Дуже важливою особливістю радянських пропагандистських творів було використання емоційної та образливої мови. Радянські письменники і журналісти, зокрема Полікарп Шафета, Клим Дмитрук та Володимир Беляев, писали свої твори про бандерівців з простим наміром поширювати ненависть до націоналістичних «ворогів народу». Описуючи українських націоналістів, радянські письменники постійно вживали принизливі терміни. Наприклад, ОУН називали «злочинною бандою ОУН», бандерівців — «бандерівськими катами», Бандеру — «фюрером», а не Провідником або Вождем (як він сам себе називав і був знаний серед своїх прибічників). Стецька називали «недоумкуватим денді» або «нахабним міні-фюрером». Радянські письменники також стверджували, що лідери ОУН-УПА ґвалтували жінок, а Шухевич лікувався від «венеричної хвороби»[1925].

У деяких з радянських публікацій, виданих англійською мовою, автори вдавалися до інструменталізації воєнних злочинів українських націоналістів та виступали із засудженням країн Західного блоку за їхню допомогу воєнним злочинцям. Приміром, в одній з брошур розповідалося про Дмитра Сачковського, «колишнього коменданта поліції в с. Колки Волинської області, який з часом знайшов притулок у м. Вінніпег (Канада). Фашистам підійшли його садистські нахили й вони доручили йому керувати розстрілами єврейського населення. Сачковський із задоволенням погодився виконати такий наказ. Одного літнього дня 1941р. він оголосив тривогу і силами свого поліцейського підрозділу організував у селі облаву. Вигнавши на галявину кілька десятків людей, серед яких були жінки, літні люди та діти, — він скомандував: „На коліна!” Люди, побоюючись чогось жахливого, почали опускатися на землю.

“А тепер пасіться, жуйте траву”, - викрикував комендант поліції і почав бити своїм шомполом усіх підряд.

Діти заплакали, а жінки і старі просили пощади. Але Сачковський ще більше шаленів.

“Ну що, поїли, єврейська худобо, — глумливо усміхаючись крикнув Сачковський, — тепер вирушайте до річки, щоб попити води».

Євреїв загнали в річку Стир; вони стояли по шию у воді, на їхні голови сипались удари. Люди, знесилені побоями, почали падати в річку.

“Так вам і треба!” — єхидно посміхнувся поліцай, зрадівши, що йому випала нагода поглумитися над стражданнями. Потім всіх людей силою витягнули з води і погнали далі. Бенціону Станкеру було 80 років, і від такої наруги він геть змучився і не міг рухатися. Сачковський вистрілив в нього. Старий упав, схопився за груди і почав корчитися на піщаній дорозі.

“Поклади край моїм стражданням”, - ледь чутно попросив дідусь.

“Хочеш легкої смерті, єврею! — оскалився Сачковський. — До вечора ти все одно згинеш”.

Люди з сусідніх сіл навіть сьогодні пам’ятають, як цей фашистський блюдолиз вбив хлопчика з єврейської сім’ї Калманів, який ховався від бандитів у димоході. Дитина цілувала чоботи Сачковського і благала найняти його пастухом, але не вбивати. Але вбивця був невблаганний. Почувши крик дитини, з хати вибігла жінка і стала просити його про пощаду. Сачковський вбив і її.

Отже, як ви бачите, ще один Ковальчук утік за кордон від народної відплати»[1926].

Бандерівців, таких як Сачковський, зображували садистами, що вбивали заради задоволення. У радянських виданнях писали, що бандерівці та інші українські націоналісти вбивали «радянських людей», але в англійських перекладах цих публікацій жертв називали «євреями». Це давало змогу західним читачам ставитися до цих матеріалів з більшою довірою й інколи те, що подавали таким чином, дійсно було достовірнішим. Євреїв, які — «щоб врятувати свою шкуру» — служили у нацистській поліції, називали сіоністами. А самих сіоністів вважали союзниками українських націоналістів. Дмитрук охрестив цей альянс «згубним партнерством Зірки Давида і націоналістичного тризуба». Сіоністи були не менш жорстокі, ніж бандерівці, вони, так само як нацисти, вбивали євреїв та інших радянських людей[1927]. Хоча антисемітизм був заборонений в СРСР офіційно, насправді його прояви були помітними на багатьох рівнях. У шістдесятих роках, у контексті антисіоністської кампанії, спрямованої проти Ізраїлю, сіоністів і євреїв називали нацистськими колаборантами, а сіонізм — «світовою загрозою»[1928].

Ще одним засобом, за допомогою якого конструювали образ Бандери, були українські радянські фільми про ОУН-УПА, український націоналізм і Другу світову. Ось кілька їхніх назв: «Народ звинувачує» (1959)[1929], «Відколи пам’ятає історія» (1969)[1930], «Убивця відомий» (1972)[1931], «З маршруту не повернулися» (1975)[1932] і «Войовничі атеїсти» (1985)[1933]. Однією з тем, яку часто висвітлювали у таких кінострічках, була причетність українських націоналістів до знищення мирних мешканців. Радянські режисери, як і письменники, зосереджували увагу на злочинах ОУН-УПА та інших українських націоналістичних формувань та намагалися пробудити ненависть до всіх ворогів Радянського Союзу, яких за логікою інерційного сприйняття пропонували називати бандерівцями. У таких фільмах часто показували людей без кінцівок і стверджували, що ці люди стали жертвами українських націоналістів. Іншими поширеними методами були сцени ексгумації масових поховань і судові процеси над членами ОУН-УПА, на яких націоналісти зізнавалися у вбивствах «радянських людей», учинених за наказом Бандери, Шухевича чи Кубійовича.

Діяльність бандерівців стала популярною темою для історичних романів і фільмів, створених у соціалістичних Польщі та Чехосло-ваччині[1934]. У Польщі з’явилося 58 наукових і популярних історичних праць, 50 біографій і 60 романів про ОУН-УПА та український націоналізм[1935]. У цих книгах та фільмах, як і в українських, бракувало багато важливих фактів, які суперечили офіційній точці зору. Сюжети деяких таких творів були повністю вигаданими. У Польщі однією з най-популярніших книг на цю тему став роман Яна Ґерхарда «Заграви у Бещадах» [1936]. Книга з’явилася 1959р., и перевидавали 12 разів (загалом продали близько 500 тис. примірників). Знятий за цим романом фільм «Сержант Калень» (1961 р., реж. Ева і Чеслав Петельські) часто показували по телебаченню (іл. 239)[1937]. Темою фільму був розгром формувань ОУН-УПА і польських антирадянських підрозділів силами армії ПНР; події розгорталися у Бещадських горах у перші два повоєнні роки. Як і в інших прорадянських кінофільмах, у цій стрічці сміливі чесні комуністи протиставлялись жорстоким та аморальним націоналістам. Страта польських полонених солдатів показана у кінострічці як ритуальне дійство: її здійснюють величезною сокирою, під час якого натовп партизанів УПА скандує: «Бандера, Бандера, Бандера!»[1938]

З 1944р. важливою складовою радянського пропагандистського дискурсу стало слово «бандерівці». Кожен, хто виступав (або його у цьому звинувачували) проти радянської політики, міг бути названий «бандерівцем», особливо якщо людина співчувала націоналізму або перебувала сама (чи її родич) в ОУН або УПА. Слово «бандерівець» мало зневажливе значення і його переважно вживали стосовно зрадників українського народу, колаборантів, фашистів, ворогів радянської влади, кривавих вбивць або шпигунів західних спецслужб. Це слово часто використовували для дискредитації антирадянських дисидентів та інших політичних противників. Згодом назва «бандерівці», або іноді просто «бандери», стала популярною не тільки в радянській Україні, айв інших республіках і державах-сателітах СРСР. Данило Шумук, який відсидів сорок п’ять років у польських, німецьких та радянських тюрмах і таборах, 1970 р. (після свого звільнення) приїхав до Одеси. Одного разу в трамваї місцевий житель назвав його «бандерою» — тільки тому, що Шумук говорив українською[1939].

Епоніми «Бандера» («бандерівець» або «бандера», в однині) і «бандерівці» (у множині) можна зустріти у великій кількості радянських публікацій, присвячених українському націоналізму. «Бандерівцями» називали членів ОУН, партизанів УПА і часто усіх інших українських націоналістів. Ім’я Степана Бандери невтомно згадували майже в кожній публікації про український націоналізм та події Другої світової відповідного місця і часу, але сам Бандера не відігравав у цих матеріалах настільки помітної ролі, як, власне, його епонім. Бандері — як людині й політику — не приділяли так багато уваги, як іншим видатним «бандерівцям» — Коновальцю, Стецькові та Бульбі-Боровцю. Примітно також, що дуже мало радянських публікацій було присвячено особисто Степану Бандері.

Плідний український радянський письменник Юрій Мельничук писав про бандерівців: «Бридке це слово — бандеровець. Воно стало синонімом зради, запроданства, братовбивства. Кожну чесну людину, якій доводиться вимовляти це слово, охоплює почуття обурення, ненависті й огиди до мерзенних виродків. Це почуття цілком справедливе, бо, говорячи про бандерівців, ми маємо на увазі українських буржуазних націоналістів, їх зраду і продажність, зміїну лють і ворожість до українського народу.

Підіть по селах західних областей України і спитайте дітей, на очах яких бандерівські мерзотники вбивали батьків; спитайте стареньких бабусь, що бачили, як бандерівці з німецьких “парабеллюмів” розстрілювали їх синів, дочок, внуків; підіть по тих селах, де бандерівці з димом пускали народне добро, і спитайте: “Хто такі бандерівці?” Від старого і малого почуєте одну відповідь: “Прокляті вбивці, нелюди фашистські, бандити” <…>

Могутній радянський народ розгромив німецько-фашистські орди. Радянська Україна визволилася з-під фашистської окупації; народ приступив до мирного творчого життя. А жалюгідні недобитки — українсько-німецькі націоналісти, бандерівці пішли до лісу і тільки темними ночами виходили зі свого лігва, щоб убивати, вішати, палити, грабувати, щоб перешкоджати мирному життю і соціалістичному будівництву. Але гнівною рукою народ знищив, розчавив націонал-фашистську бандерівську гадину.

Нема вже бандерівців. Спокійно працює тепер колгоспник, робітник, учитель, комсомолець. Проте ми не маємо права втрачати пильності ні на хвилину. Ми повинні бути пильними і сторожкими, повинні вчасно викривати і ліквідовувати будь-які прояви ворожої дії чи пропаганди, бо лютим ворогам нашим — американо-англійським імперіалістам не до вподоби мирне життя і творчі успіхи радянського народу»[1940].

Незабаром після вбивства Бандери Мельничук написав памфлет «Під чужим порогом». Автор порівняв Бандеру з собакою та виклав історію його життя, зокрема й спритну співпрацю з німцями і країнами Західного блоку. Історія починається з того, що собака кусає свого господаря — священика, який піклувався про нього відтоді, як він був цуценям. Спересердя господар проганяє собаку, і пес опиняється на смітнику, але за деякий час господареві стає шкода свого гавкуна і він знову приймає того до господи. Проте собака по кличці Бандера й інший злісний пес починають робити наскоки і тероризувати жителів околиць. Сусіди об’єднуються та гамселять собаку так сильно, що він ледь виживає, проте його таки виганяють із села. Живучи сам, собака нападає на людей і кусає їх, вважаючи це героїзмом. До нього приєднуються інші лихі пси. Іноземний господар заманює його кісткою, підзиває до себе: «Де ж мій песик?» І собака по кличці Бандера гавкає у відповідь: «Хайль Гітлер!» За деякий час новий господар розв’язує війну і бере з собою собаку в похід. Війна точиться в краях, де собака виріс, тому він «біг поперед пана, показував йому дорогу, попереджав про небезпеку, охороняв його спокій і життя… Собака перегризав горло своїм землякам». От якось новий господар підковує коня. Пес по кличці Бандера, дуже гордий своїми досягненнями, підходить до нього, витягує лапу і показує, що теж хоче бути підкованим, як кінь. Це так дратує господаря, що він карає собаку. Війна закінчується поразкою господаря собаки, але він знаходить собі нового володаря, у якого нова та своя війна. Собака знову має постійно гавкати, але вона повинна змінити тон. Однак і нового господаря собака теж дратує, він теж починає її бити. Одного разу, дорогою до свого житла, пес падає зі сходинок і вмирає. Після цієї байки Мельничук повідомляє своїм читачам, що Степан Бандера — «ватажок українських фашистів» — недавно помер, і його падіння зі сходів було таємним убивством, учиненим за наказом Теодора Оберлендера, якого Бандера шантажував. Потім автор дає зрозуміти, використовуючи термін «бандерівщина», що Бандера є особою, яка відповідальна за загибель 310 тис. людей, вбитих у Львові після німецького вторгнення. Така сама цифра фігурувала в обвинуваченні, яке WN подала 31 липня 1959р. до Федерального управління державної юстиції в Людвігсбурзі проти батальйону «Нахтігаль» і Оберлендера. Мельничук закінчив свій памфлет словами «Собаці — собача смерть»[1941].

Висновок

Бандері та ОУН(б) радянська пропаганда почала приділяти увагу влітку 1941р., але масштабна кампанія проти українських націоналістів стартувала тільки на початку 1944 р. Внаслідок різних соціально-політичних процесів та пропагандистських зусиль Бандера став одним із найбільш значущих символів українського націоналізму. Хрущов та інші радянські політики почали називати «бандерівцями» не тільки представників цього руху, але й інших політичних ворогів. Це повністю змінило смислове навантаження терміну, який спочатку був на вустах тільки у жертв масового насильства ОУН-УПА. На початку конфлікту з українськими націоналістами радянська влада вдавалася до насильства з пропагандистською метою, зокрема, до публічних страт. В межах першої великої пропагандистської кампанії, спрямованої проти українських націоналістів, ОУН і УПА таврували як «німецько-українських націоналістів», а український національний рух називали інтегральною частиною Німецької імперії — такою її частиною, що продовжує воювати і тероризувати населення навіть після поразки свого господаря. На початку 1947 р. діячів ОУН і УПА почали називати «буржуазними націоналістами»; на співпраці українських націоналістів із західними країнами усіляко акцентували увагу. Оскільки капіталізм у радянському дискурсі вважали видозміненим варіантом фашизму, капіталістичні країни почали називати «фашистськими». Крім того, радянська пропаганда називала Бандеру і його рух «зрадниками України» (так само, як Власова та його армію — «зрадниками Росії»).

У дискурсі радянської пропаганди всіх радянських солдат та енкаведистів, вбитих німцями або українськими націоналістами, називали героями і мучениками. Одним із найвідоміших радянських мучеників, вбитих українськими націоналістами, був західноукраїнський письменник Ярослав Галан. У квартирі, де його вбили, відкрили меморіальний музей, а у кількох місцях на його честь спорудили пам’ятники. На честь деяких генералів і партизанів, убитих українськими націоналістами, радянська влада перейменувала міста, а на честь численних жертв ОУН і УПА — встановила пам’ятники. Перемога над українськими націоналістами стала важливою складовою радянсько-української міфології, що, разом із запереченням радянського масового насильства проти українського цивільного населення, не давало змоги багатьом українцям оплакувати своїх родичів. Це, зі свого боку, позначилося на пам’яті про злочини українських націоналістів, яких звичайні жителі Західної України з часом стали вважати мучениками та антирадянськими героями.