Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Одним із найбільш значущих понять ідеології ОУН була «революція». Українські націоналісти вважали, що вони можуть створити державу тільки під час революції, яку вони іноді називали повстанням. У міжвоєнний період ОУН оволоділа ідея «перманентної революції», у контексті якої вони й готували українців II Речі Посполитої до її останнього акту — «національної революції». В ОУН вважали, що задля здійснення такого останнього акту варто зачекати зручної нагоди, такої як війна або інший міжнародний конфлікт, який може спалахнути між «окупантами». Однак лідери ОУН не були впевнені, що з вторгненням Німеччини до Польщі для цього «кривавого повстання» вже настав відповідний момент. Політичні зміни, які виникли, не викликали у них довіри, але завдяки Німеччині, зокрема абверу, ОУН все-таки втягнули до наступної великої експансії на схід (війни проти СРСР), у контексті якої, за розрахунками оунівців, і виникне нагода для початку «кривавого повстання» та встановлення авторитарної держави фашистського типу. Конфлікти і розколи всередині руху не завадили українським націоналістам будувати нові революційні плани. Зокрема, в ОУН(б) розробили дієвий і детальний план того часу — «Українську національну революцію», архітектура якого відповідала етосу «Нової Європи», з її фашистським і расистським політичним порядком[673].

Початок Другої світової війни

Степан Бандера втік з в’язниці в Бресті 13 вересня 1939р., за тринадцять днів після початку війни. Разом з іншими українськими в’язнями він вирушив до Львова, де, як стверджують очевидці, зупинився у приміщеннях собору Святого Юра (іл. 89) та, очевидно, зустрічався там із Шептицьким. Тими ж днями (17 вересня 1939 р.) СРСР напав на Польщу, що, як і напад Німеччини, було обумовлено радянсько-німецьким Пактом про ненапад, підписаним 23 серпня 1939 р. Молотовим і Ріббентропом (іл. 112). Після кількох днів перебування у Львові Бандера зрозумів, що Східна Галичина залишиться в радянській сфері впливу, саме тому він вирішив виїхати з міста на ту частину території Польщі, яка була окупована Німеччиною і стала називатися Генерал-губернаторством. Дорогою до Кракова Бандера перетнув новоутворений радянсько-німецький кордон, що розділяв землі вже неіснуючої II Речі Посполитої. З ним вирушили інші члени ОУН, зокрема його брат Василь (іл. 115), який до того втік з польського концтабору Береза-Картузька[674].

За короткий проміжок часу між нападом Німеччини на Польщу і радянським вторгненням у Західну Україну на цих теренах виник хаос і політичний вакуум. Упродовж кількох тижнів, що передували вступу Червоної армії, деякі території Західної України були окуповані німецькими військами. З огляду на ці обставини в ОУН обмірковували: чи варто їм у таких ситуативних умовах розпочинати «національну революцію». У багатьох населених пунктах оунівці створили підрозділи міліції, які нападали, а інколи вбивали їхніх політичних ворогів: євреїв, поляків та українців[675]. Однак дуже швидко в ОУН зрозуміли, що до «національної революції» в організації не готові, а політична ситуація, яка виникла після підписання німецько-радянського пакту, є несприятливою для такого кроку; плани із захоплення влади на місцях і створення держави вирішили відкласти. За цей короткий проміжок часу сили ОУН знищили близько трьох тисяч поляків (дві тисячі осіб у Східній Галичині та близько однієї тисячі осіб на Волині), а також невстановлену кількість євреїв та інших осіб, яких вони вважали своїми політичними ворогами[676]. У ті ж дні польські солдати, які діяли у відповідь на насильство ОУН, знищили невстановлену кількість українців, поміж яких були й ті, хто вітав Червону армію (іл. 111), встановлював на її честь тріумфальні арки та співав «комуністичні пісні, змішані з релігійними гімнами»[677]. Євреї у ті часи стали жертвами нападів з обох боків[678]. Наприклад, у Яворові, невеликому містечку, розташованому приблизно за 50 км на захід від Львова, німецькі війська та українські міліціонери (із синьо-жовтими нарукавними пов’язками) знищували місцеві синагоги й принижували, катували, били та вбивали євреїв[679]. У текстах та виступах Бандери, чиї переміщення у цей період збігаються з датами перших насильницьких акцій ОУН, ці події не згадуються, як не згадуються й інші значні злодіяння, вчинені ОУН і УПА пізніше. У короткій автобіографії (1959р.) Бандера писав, що у вересні 1939-го ОУН «почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби»[680].

Після прибуття у Краків Бандера зустрів там багатьох своїх соратників. Близько 30тис. українців, серед них і звільнені в’язні польських тюрем та концтабору Береза-Картузька, перебралися на той час до Генерал-губернаторства, щоб уникнути конфронтації з радянським режимом[681]. У своїх мемуарах Климишин писав, що в цей період ОУН вже була найпопулярнішою українською організацією, яка через загальне невдоволення радянською окупацією України, «плекала надію кожного»[682]. З огляду на перебіг подальших подій, варто зазначити, що у Кракові оунівці були свідками єврейського погрому, який стався в грудні 1939 р.[683]

У Кракові німці заснували Український центральний комітет (УЦК) — благодійну та гуманітарну організацію, яка започаткувала в Генерал-губернаторстві діяльність мережі українських кооперативів, шкіл і молодіжних організацій. На чолі УЦК став географ Володимир Кубійович (іл. 120), який не був членом ОУН, але шанував представників старшого її покоління. Як і багато українців, він відчув на собі етнічну дискримінацію II Речі Посполитої і вважав Німеччину найважливішим партнером українців, оскільки поділяв багато нацистських політичних переконань, зокрема антисемітизм та расизм. 18 квітня 1941р. він звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка (іл. 134) з проханням очистити українські етнічні території Генерал-губернаторства від «польських і єврейських елементів»[684].

У Кракові Бандера спочатку жив на вул. Лоретанській, в одному з п’яти таборів, облаштованих для українських переселенців. Пізніше, разом зі своїми братами Василем і Богданом (іл. 107), він переїхав на квартиру на вул. Стражевського[685]. Наприкінці вересня Климишин зустрівся з Бандерою на краківських військових курсах (вперше після втечі з в’язниці). Бандера був неголеним та змарнілим. За словами Климишина, на Бандері був одяг, який йому видали ще у в’язниці. Наступного дня вони ходили магазинами між ринковою площею та університетом. Бандера, який завжди віддавав перевагу сірому кольору (таким був один із його псевдонімів), придбав собі сірий костюм, а Климишин — чорний[686].

У Кракові Бандера познайомився з Ярославою Опарівською (1917–1977), яка була членом ОУН та до війни навчалася у Львівській політехніці[687]. З червня 1940 р. в Кракові (або 5 червня в Сяніку) Бандера й Опарівська одружилися[688]. Климишин у своїх мемуарах зазначив, що весільна церемонія була дуже скромна: не більш ніж на десять осіб[689]. Ярослава (іл. 105) взяла прізвище чоловіка. Наприкінці 1940р. подружжя переїхало до Варшави, де з міркувань безпеки до початку 1941-го їм довелося жити у квартирі, яку підшукав Лебедь[690]. 26 травня 1941р. в Сяніку народилася Наталя (іл. 108), їхня перша дитина. У Берліні, 1939-го чи 1941р., Бандері робили операцію на носі. Його носову перетинку зламали чи пошкодили, коли примусово годували під час голодування в тюрмі Свенти Кшиж[691].

Розкол в ОУН

В автобіографії Бандера писав, що в листопаді 1939 р. він на два тижні їздив на лікування до словацького курорту П’єштяни (іл. 106), де зустрічався з іншими оунівцями[692]. Звідти він вирушив до Відня, де також зустрів нових соратників, серед яких був Володимир Тимчій (Лопатинський), чинний лідер Крайової екзекутиви ОУН (іл. ПО). Бандера і Лопатинський домовилися про спільний візит до Рима, щоб зустрітися там з новим головою ОУН і ПУН Андрієм Мельником та обговорити непорозуміння, яке виникло між Крайовою екзекутивою та керівництвом у вигнанні (між ОУН в Україні і ПУН, як тоді називали ці організації). Бандера прибув до Рима в першій половині січня 1940 р. та зустрівся там зі своїм братом Олександром (іл. 109), який мешкав у цьому місті з 1933 р. і на той час вже здобув в ньому ступінь доктора політекономії[693].

Переговори з Мельником не привели до компромісу. Бандера зажадав від Мельника включити до керівництва організації нових людей та усунути Ярослава Барановського й Омеляна Сеника. Останнього Бандера підозрював у співпраці з поляками[694]. Бандера й Лопатинський також попросили чинного лідера ОУН виїхати до Швейцарії. Мотивом цього прохання було прагнення ослабити вплив Мельника на ОУН[695].

В автобіографії Бандера писав про те, що він наполягав на більшій незалежності політики ОУН від зовнішніх чинників, маючи на увазі співпрацю з нацистською Німеччиною[696]. Однак це твердження, сформульоване 1959р., не відповідає ні діям ОУН(б) в 1940–1941 рр., ні політичним уподобанням, про які Бандера написав у недатованому листі до Мельника в серпні 1940р. У цьому посланні він обурювався, що Барановський поширює чутки, ніби Бандера вороже ставиться до нацистської Німеччини[697].

Мельник не погодився на зарозумілі вимоги Бандери, однак запропонував йому пост радника; від Лопатинського, як крайового керівника, Мельник зажадав повного підпорядкування. У відповідь на це Бандера та інші члени ОУН, зокрема Отецько, Янів, Ленкавський і Шухевич (члени Крайової екзекутиви за часів (1933–1934) головування Бандери), зібралися 10 лютого 1940 р. в Кракові та проголосили створення Революційного проводу. Новий політичний орган очолив Бандера[698]. Згодом ця фракція стала називатися ОУН(б) — за прізвищем Бандери, щоб відрізняти себе від колишньої, або точніше чинної ОУН, яка з цього моменту стала називатися ОУН(м) — за прізвищем Мельника. Лопатинський віз цю новину в Україну, але його убили на німецько-радянському кордоні радянські прикордонники[699].

Аж до 5 квітня 1940 р. — дати, коли Бандера зустрівся з Мельником, — дві групи сподівалися дійти згоди. Свої листи, в яких вони повідомляли про утворення Революційного проводу ОУН, Бандера і Стецько передали Мельнику того ж дня[700]. Напевне, листи образили Мельника, бо вже 8 квітня він наказав віддати Бандеру і Стецька під суд Революційного трибуналу. Того ж дня Бандера і Стецько опублікували заяву, в якій вони повідомляли всім членам ОУН: Революційний провід вирішив, що Мельник більше не є керівником організації. Новим очільником ОУН став Степан Бандера[701]’. Революційний трибунал, зі свого боку, 27 вересня виключив Бандеру з ОУН[702]. Пізніше Стецько заявляв, що в ті дні Мельник наказав їх (Стецька та Бандеру) убити, тому вони удвох тимчасово переїхали до Варшави[703].

Деталі розколу розкривають цікаву інформацію про те, як Бандера і його товариші провадили справи зі своїми противниками. У більш докладному листі до Мельника від 10 вересня 1940 р. Бандера повідомив, що 10 лютого він «мусив виступити з ініціативою упорядкування справ Проводу. Якщо не робили цього ті, що до них це належало з уряду, мусів піднятись хтось інший…»[704]. Бандера запевняв, що він повинен був це зробити не заради себе, а тому, що націоналісти, які шанують його авторитет, очікують від нього активних дій[705]. Він стверджував, що Мельник не слухав людей, які намагалися дати йому конструктивні поради, наполягав на виконанні тільки своїх рішень і зловживав статусом керівника. На думку Бандери, Мельник був маріонеткою в руках Сеника та Барановського, тож «на самій горі одночасно паношилася зрада, позерство, фалш і облуда»[706]. Крім того, Бандера повідомив Мельнику, що покійний Лопатинський відмовлявся віддавати фашистський салют «Вождеві Слава!», тому що був розчарований Мельником і вважав, що в ОУН не було вождя (привітання «Вождеві Слава!» стало обов’язковим після II Великого збору ОУН, який відбувся у Римі 27 серпня 1939р.)[707].

У листі до Мельника Бандера також пояснював, що 10 лютого 1940 р. Революційний провід ОУН «припинив обговорення і почав діяти», тому що Мельник не хотів очищати ІГУН, тобто прибрати Сеника та Барановського. У Революційному проводі знали, що вони не мають репутації й авторитету ПУН, але натомість мають «правду, чисту справу, віру і незломне рішення довести справу до успішного кінця»[708]. У цьому ж листі Бандера, намагаючись дискредитувати провідного члена ОУН(м) Сціборського, використовував антисемітські аргументи. Він писав, що Сціборського варто виключити з ОУН, бо той живе з «підозрілою російською єврейкою» та є «зрадником і більшовицьким агентом»[709]. За словами Бандери, Мельника оточували зрадники (мова про Барановського) і «підступні більшовицькі агенти» (мова про Сціборського), а він не робив нічого, що могло б укріпити авторитет вождя. Мельник став вождем, тому що «успадкував» цю посаду від Коновальця — це було закріплено рішенням ПУН. Мельник і ПУН, стверджував Бандера, очікували, що всі приймуть Мельника на цій керівній посаді. Однак цього не сталося, тому що зрадники Барановський і Сеник перетворили Мельника на маріонетку, а це означало, за логікою

Бандери, що організацію контролюють «вороги» і «більшовицькі агенти»[710]. У такій ситуації Бандера вважав логічним взяти ОУН під свій контроль і «очистити» її від «зрадників» і «ворогів»[711].

Розкол ОУН на ОУН(б) та ОУН(м) був результатом суперечностей між двома поколіннями, які були зумовлені різницею в їхньому досвіді та в очікуваннях від майбутнього, а також висуненням Мельника на посаду керівника ОУН і ПУН на II Великому зборі ОУН, яке, за неперевіреними даними, відбулося відповідно до заповіту, залишеного Коновальцем. Висування Мельника на посаду керівника стало провісником перспективи захоплення влади молодим поколінням. Мельник не мав ані авторитету Коновальця, ані його запалу. У тридцятих роках він працював керуючим маєтком Шептицького і його мало знали в колах ОУН. За словами Книша, за кілька днів після початку війни план захоплення влади в ОУН став предметом обговорення між Іваном Габрусевичем і Ріко Ярим (який відповідав за фінансові питання керівництва у вигнанні), Бандерою, Шухе-вичем, Лебедем і Стецьком[712]. У подальший час ОУН(б) стала набагато могутнішою, ніж ОУН(м), оскільки її лідери мали кращі зв’язки з підпіллям ОУН у Східній Галичині та на Волині. Багато молодих українців, які втекли до Кракова після початку війни, також віддали перевагу ОУН(б)[713].

У поглядах на екстремістський націоналізм, насильство, фашизм та антисемітизм дві фракції не занадто відрізнялися одна від одної. 1948 р. член ОУН(б) Володимир Порендовський заявив (під час допиту), що у момент німецького вторгнення до Польщі українські націоналісти були «справжніми фашистами, чиїми богами були Гітлер, Муссоліні, Донцов та подібні особи»[714]. У статті, опублікованій 8 травня 1939р., провідний член ОУН(б) Стецько стверджував, що євреї були «кочовиками і галапасами», це народ «шкурників, матеріалістів, егоїстів… нарід без героїки життя, без величної ідеї, яка б рвала до посвяти». Він писав, що їх цікавить тільки «особиста вигода» і вони сповнені рішучості «розложити й героїчну культуру народів-борців». На думку Стецька, ще століття тому українці, обравши шлях духовної чистоти та культури, відрізняли себе від євреїв[715].

Розкол ОУН на ОУН(б) і ОУН(м) був ще одним значним кроком у розвитку політичного культу і міфу Степана Бандери. Більшість членів ОУН, переважно молоді українці, приєдналися до фракції ОУН(б). З кінця 1940р. їх почали називати «бандерівцями» — на честь їхнього лідера[716]. Члени ОУН(м) почали називатися «мельниківцями»[717]. Присвоєння організації або партії імені її лідера не було рідкісним для політичних та військових рухів Центральної та Східної Європи того періоду. У Польщі, наприклад, прихильників маршала Пілсудського називали «пілсуццями». Слово, похідне від «Бандера», використовувалося носіями декількох мов та звучало по-різному: «бандерівці» (укр.), «бандеровцы» (рос.), «bamderowcy» (пол.), «Bandera-leute» або «Banderowci» (нім.). У розмовах між собою члени ОУН(б) теж називали себе «бандерівцями». 5 жовтня 1941р. український учитель Олександр Повшук написав у своєму щоденнику: «Тепер війна, наш український провід розбився на дві групи: на Бендерівців і Мельниківців і одні другим шкодять. Повстає роз’єднання одної нації на дві частини. Бендерівці — це ОУН під проводом Степана Бендери, а мельниківці — це поки що не відомо щодо їх мети — під проводом Мельника»[718].

Назву «бандерівці» почали використовувати ще з часів Варшавського та Львівського судових процесів, проте поширення вона набула в 1940р. (після розколу ОУН). Це слово трапляється у звітах енкаведиста Серова, датованих тим же роком, однак «бандерівцями» там названо не тільки членів ОУН(б), а й тих представників ОУН, які з 1935 р. були в опозиції до Коновальця («молоде покоління ОУН»)[719]. 21 червня 1936р. у газеті «Українське слово» Сціборський назвав молодих оунівців, підсудних Варшавського і Львівського процесів, товаришами Бандери [ «Бандера і товариші»][720]. Оскільки люди були добре обізнані щодо насильства, яке чинили «бандерівці», за цим розмовним словом закріпились негативні конотації, особливо серед євреїв і поляків. Поміж оунівців ця назва була менш вживаною, на відміну від їхніх жертв або супротивників організації.

Після розколу дві фракції перебували між собою у непримиренній боротьбі і прагнули дискредитувати одна одну. Восени 1940-го ОУН(м) опублікувала брошуру «Біла книга ОУН: про диверсію-бунт Бандери-Ярого», в якій йшлося про те, як Бандера, Ярий і Стецько незаконно прагнули захопити владу в організації, а Мельник та інші провідні члени ОУН намагалися перешкоджати цьому. Тобто захищали організацію від аморальних особистостей — «диверсантів»[721]. Редактором «Білої книги ОУН» був Сціборський[722].

У травні 1941р. Стецько написав велику статтю під назвою «Чому була потрібна чистка в ОУН», що було відповіддю на закиди ОУН(м). Він назвав законним рішення ОУН(б) відокремитися від ОУН, чиє керівництво, з його слів, було переповнено зрадниками, не піклувалося про майбутнє організації і не було здатне організувати революцію. Стецько також захищав Ярого, якого ОУН(м) називала «монголо-єврейським гібридом» і «радянським агентом». ОУН(м) стверджувала, що найкращим доказом цього є те, що Ярий одружений з єврейкою. Проте для дискредитації Сціборського Стецько застосував аналогічну антисемітську стратегію. Він стверджував, що автор «Білої книги ОУН» був зрадником їхньої спільної справи, бо мав дружину єврейку[723]. Зі свого боку, у червні-липні 1941р. ОУН(м), відповідаючи на інвективи Отецька, опублікувала брошуру «Чорна книга бунту: Ярий-Бандера-Горбовий». ОУН(м) назвала ОУН(б) «більшовицькими агентами», які готували «марксистсько-єврейську революцію». Мельниківці стверджували, що Ярий і його єврейська дружина живуть на гроші ОУН[724].

Сціборський та інші члени ОУН(м), яких Бандера звинувачував у зраді або у близьких стосунках з євреями, були вбиті під час війни, ймовірно, силами ОУН(б): Сціборський і Сеник — 30 серпня 1941р. в Житомирі, а Барановський — 11 травня 1943 р. у Львові[725].

II Великий збір ОУН (Краків)

З 31 березня по 3 квітня 1941р. у Кракові відбувся II Великий збір ОУН, на якому ОУН(б) «легітимізувала» себе та «делегетимізувала» ОУН(м). ОУН(б) дала своєму з’їзду назву, яку старше покоління використало під час скликання II Великого збору ОУН у Римі (27 серпня 1939р.). Постанови, ухвалені на з’їзді в Кракові, опублікували в брошурі «Постанови II Великого збору Організації Українських Націоналістів»[726]. Тези про характер розколу, наведені в брошурі, дуже нагадують аргументи Бандери, які він використав у своєму у листі до Мельника. Зокрема, вони розпочинаються із заяви про те, що «фактична керма ОУН опинилась за кордоном по смерти сл. п. полк. Євгена Коновальця в руках людей, які діяли на шкоду ОУН». Для авторів брошури це «було загрозою для українського національного руху». Тому вони прагнули «уздоровлення організації». Однак Мельник не зміг цього досягти і тим самим не тільки «виявив повну нездібність керувати революційним рухом», а й «став явно по стороні зрадників і шкідників Організації»[727].

Виходячи з цього, автори «Постанов» запевняли, що «полковник А. Мельник опинився на чолі ОУН в нелегальний спосіб», а «Збір українських націоналістів, що відбувся 27 серпня 1939р., не відповідав приписам Устрою вимог ОУН»[728]. Окрім того, вони стверджували, що заповіт вождя (Коновальця), який назвав Мельника своїм наступником, був «видумкою Ярослава Барановського», саме тоді як акт від 10 лютого 1940р., який проголосив лідерство Революційного проводу ОУН, автори назвали «історичною конечністю». Цей акт і II Великий збір 1941 р. нібито рятували ОУН від «опортунізації та розкладу» і «небезпеки розкладу організації». Всіх, хто брав участь у кампанії Мельника проти Революційного проводу, назвали зрадниками, які підлягають виключенню з ОУН[729]. Нарешті автори брошури заборонили Мельникові чинити будь-які дії від імені ОУН і закликали всіх націоналістів покинути ОУН(м) і вступити в «ряди революційно-визвольного руху ОУН під проводом Степана Бандери»[730].

У «Постановах» також міститься важлива інформація про те, як ОУН(б) позиціонувала себе у цей складний час. У першому абзаці організатори Збору в Кракові заявили: «Ідея Суверенної Соборної Української Держави стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного руху, руху націоналістичного, що у вогні боротьби проти наїзників оформився в окрему політичну організацію — в Організацію українських націоналістів»[731]. Вони тим самим вказували на те, що націоналізм — єдиний прийнятний український політичний рух, і що ОУН — єдина українська організація, що уособлює цей рух. Такий підхід до політики був основним принципом фашистських систем. Зокрема, це означало, що однією нацією може управляти тільки одна радикальна націоналістична партія, представлена тільки однією людиною, яка символізує всю націю: фюрером — у Німеччині, дуче — в Італії, каудильйо — в Іспанії. В іншому документі ОУН(б) того часу написано: «Один нарід — один провід — одна влада!», що певною мірою було українською версією концепції «Один народ, одна імперія, один фюрер» (нім. Ein Volk, ein Reich, ein Führer)[732].

У другому параграфі брошури автори подали свою версію історії руху. По-перше, вони назвали Міхновського батьком того типу націоналізму, який вони хотіли б мати у своїй державі. Водночас автори не вказували, що це Міхновський дав їм такі ідеї, як «не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами»[733]. Так само як вони ніколи не називали себе фашистами або расистами, завжди підкреслюючи тільки національний, патріотичний і героїчний бік їхнього руху. Вони посилалися на Коновальця, УВО та на І Великий збір українських націоналістів (який відбувся у Відні), а не на II Великий збір українських націоналістів (який відбувся в Римі)[734]. Вони називали себе «новим поколінням націоналістів-революціонерів», яке виросло у «ворожих тюрмах та партизанських лісах»… «серед успіхів і невдач революційної боротьби проти ворогів України»[735]. Проте вони досить чесно заявили, що їхня боротьба проти СРСР була (через зовнішні чинники) не такою успішною, як проти Польщі[736]. Але вони відкидали, що традиції Коновальця передбачають розвиток співпраці з неукраїнськими організаціями або країнами, і стверджували, що ОУН діяла, «спираючись на власні сили українського народу та відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили, а зокрема на історичних ворогів України»[737].

Щодо тексту рішень, ухвалених на Зборі, автори брошури написали, що «боротьба за силу і добро української нації є основою нашого світогляду» і що «тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ свою державу». У частині, що стосується соціального порядку в майбутній державі ОУН, вони стверджували, що ОУН бореться за «рівність усіх українців у правах і обов’язках супроти нації і держави». Неукраїнці, які проживали на тих «українських територіях», де буде створена держава ОУН, у тексті не згадувалися, але з текстів інших документів відомо, що представників цих груп ОУН планувала усунути або вбити[738]. Саме тоді автори спеціально відзначили, що «українська нація і її держава» стане «власником усієї землі і вод, підземних і наземних багатств, промислу й шляхів комунікації». Вони також регламентували питання власності: «Українська земля — українським селянам, фабрики і заводи — українським робітникам, український хліб — українському народові». Однак у цьому офіційному документі вони не пояснювали, що буде з сотнями тисяч євреїв, поляків, росіян і багатьох інших неукраїнців, які були власниками земель і заводів, торгували в Україні або просто їли «український хліб»[739].

Наслідуючи нацистів та інші расистські рухи, автори використовували категорію раси. Так само, як нацистські ідеологи, ОУН хотіла мати сильну і здорову «українську расу»: «ОУН бореться за планову організацію українською державною владою народного здоровля, роз-росту тугости української раси». Як у кожній справжній народній державі, «українська раса» повинна бути захищена своєю організацією «від комуністичного світогляду, проти інтернаціоналізму й капіталізму та проти всіх поглядів і струй, що несуть ослаблення животних сил народу». ОУН(б) стверджувала, що задля створення такої держави вона бореться «за знищення неволі, за розвал московської тюрми народів, за знищення цілої комуністичної системи» і «за свободу всіх народів, поневолених Москвою, та їхнє право на своє власне державне життя». З цією метою ОУН(б) прагнула «до з’єдинення всіх Українців в одному визвольному фронті Української Національної Революції та організує й творить політично-мілітарну визвольну силу, здібну перевести збройний зрив, здобути українську Державу та кермувати нею». У традиційних термінах це буде боротьба «…за здійснення заповіту Великого Пророка України Тараса Шевченка, революційним шляхом Коновальця»[740].

ОУН(б) була впевнена в тому, що на її боці — спадщина Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Миколи Міхновського і Євгена Коновальця, вона заявляла про готовність не тільки створити державу для «української раси», а й боротися «за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії, СРСР». З цієї причини «Українську національну революцію» планували здійснювати не тільки на «життєвому просторі» для «української раси». ОУН(б) запропонувала гасло «Свобода народам! Свобода людині!» та прагнула надихнути на «визвольну боротьбу» проти СРСР інші «народи, поневолені Москвою»[741].

Оскільки ОУН(б) знала, що її сил недостатньо для боротьби з СРСР, вона намагалася об’єднатися з іншими подібними рухами. Ця ідея походить від «Націократії» Сціборського 1935 р.[742] Українські націоналісти вважали стратегічно вигідною співпрацю як з праворадикальними рухами, що були пов‘язані з іншими республіками СРСР, так і з державами, для яких СРСР також становив загрозу ОУН(б) особливо цікавилася співпрацею з «Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією і Білоруссю»[743]. ОУН(б) розраховувала, що коли СРСР буде знищено, то й інші країни встановлять праві диктатури, в яких, як і в державі ОУН(б), певні рухи «оволодіють… усіма частинами суспільного життя»[744].

Крім того, автори запевняли, що вони мають намір викорінити всі українські демократичні партії та організації, які вони називали «опортуністичними»[745]. Ці партії мають зникнути, а неукраїнських мешканців потрібно усунути з «українських територій». ОУН(б) сподівалася, що таке відбудеться і в інших державах, залучених до революційної боротьби проти СРСР[746]. Тому поміж українців і жителів всіх інших поневолених держав, «які знаходяться під загрозою з боку Москви», ОУН планувала розгорнути пропагандистську діяльність, розраховуючи на їхню участь у революції[747]. Керівництво ОУН(б) сподівалося, що така пропаганда допоможе «контролювати всіх українців… зокрема, і молодь в Червоній Армії, й робітництво», «виказучи спільність інтересів поневолених Москвою народів з Україною в одному фронті боротьби»[748].

Важливими аргументами, які зможуть мобілізувати «українські народні маси» на революцію, були ідеї припинення діяльності колгоспів, обіцянка надати селянам землю у власність і «перебудова большевицької невільничої господарки на вільну господарку українського народу». Передбачалося, що обіцянка таких перспектив пробудить у людях бажання жити в українській державі, якою керуватиме ОУН та Провідник Бандера[749]. На думку авторів брошури, ці звернення та обіцянки були висунуті для того, щоби вплинути на уми українських та інших солдатів Червоної армії, призваних до її лав з «поневолених країн», а також селян і фабричних робітників, і зрештою спонукати всіх цих людей боротися на боці ОУН(б) і німців проти СРСР[750].

Дві взаємопов’язані антисемітські концепції автори брошури запозичили у Дмитра Донцова — їхнього головного авторитету в питаннях радикального націоналізму, антисемітизму і ненависті до Росії. Перша полягала в тому, що «жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні». Друга — в тому, що ОУН «поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму»[751]'. У тому ж параграфі «Постанов» вони заперечували насильницьку природу українського націоналізму і той факт, що антисемітизм був інтегральним елементом цього руху, разом з тим висуваючи СРСР і Росії звинувачення у поширенні антисемітизму в Україні і в ОУН: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів»[752].

У цій брошурі сформульовано також низку фашистських принципів і символів, які мали стати обов’язковими для всіх учасників руху, а після створення української держави — для всіх громадян. Одним із таких символів був червоно-чорний прапор, символ крові і ґрунту[753]. Ці кольори були пов’язані з расистською і протофашистською німецькою ідеологією «крові і ґрунту», яка передбачала нероздільність людей (раси або народу) та їхнього «життєвого простору» (нім. lebensraum) один від одного, а також тяжіння до «ґрунту», який набував особливої духовної та міфологічної конотації. Крім того, ОУН(б) використовувала фашистський салют: піднесення правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови», з одночасним вигуком «Слава Україні!» — «Героям Слава!»[754]. Утім, із часу проведення римського II Великого збору ОУН словами «Вождеві слава!» вітали вже й Мельника[755].

Свято Соборності (22 січня), Свято Героїв Революції (23 травня), День Боротьби (31 серпня) проголосили офіційними святами[756]. Принцип фюрерства було реалізовано через поняття Провідник, а не «вождь», тому що термін «вождь» було вже зарезервовано для Мельника згідно рішення римського II Великого збору ОУН[757]. На II Великому зборі ОУН (б), що відбувся у березні-квітні 1941р. у Кракові, Провідником ОУН (зрозуміло, що одностайно) обрали лідера бандерівців Степана Бандеру[758]. За словами Данила Шумука (іл. 118), призначити Бандеру запропонував Мирон Орлик[759]. Підпільні підрозділи, що перебували в Україні та якими керував Іван Климів, не були поінформовані про те, що керівництво вирішило використовувати титул Провідник винятково до Бандери, через що ОУН(б) певний час ще друкувала і розповсюджувала плакати, на яких Бандеру називали вождем[760].

Молоді оунівці, які офіційно обрали Бандеру лідером ОУН(б), а отже, і майбутньої української держави, сприймали його як хариз-матичну особистість. Однак це не означає, що Бандера насправді був харизматичною людиною. Радше саме очікування «харизматичного руху» або «харизматичної спільноти» призвели до харизматизації Бандери та сприйняття його як харизматичного лідера. Однак не слід забувати про безумовні ораторські здібності Бандери. Член ОУН Михайло Білан, який кілька разів зустрічався з Бандерою в Англії в п’ятдесяті роки, зізнавався в інтерв’ю, що Бандера «міг загіпнотизувати будь-кого. Все, що він говорив, було цікавим. Ви не могли перестати слухати його»[761].

На подальшу фашизацію ОУН(б) та позитивне ставлення до нацистської Німеччини істотно вплинули проголошення Словаччиною (у березні 1939 р.) та Хорватією (у квітні 1941 р.) незалежних держав, кожна з яких перебувала під керівництвом організацій, аналогічних до ОУН: Словацька народна партія Глінки (Hlinkova slovenska ludova strana, HSLS) і Хорватська революційна організація (Hrvatska revolucionarna organizacja, HRO), відома як усташі. Кость Паньківський, тогочасний оглядач ОУН, прокоментував це так: «З усіх “самостійних” народів найбільш зближеною до нашої була доля словаків і хорватів. Та нам тоді здавалося, що вони в куди кращому положенні, бо і Гітлер, і Муссоліні не тільки “визнавали”, але — поправці сказавши — дали їм “самостійність”. Ані одні, ані другі не могли б її вибороти своїми власними силами»[762].

Відразу після відповідного офіційного повідомлення керівництво ОУН(б) надіслало хорватському вождю Павеличу вітальну телеграму. Політики ОУН(б) сприйняли хорватські події як певний доказ того, що в актуальних умовах може бути проголошено й українську державу. Вони вірили й сподівалися, що «Новій Європі», яка перебувала під егідою нацистської Німеччини, буде необхідна й незалежна Україна — так само, як їй потрібні незалежна Хорватія і Словаччина[763].

Практичні приготування до «Української національної революції»

Чим ближчим було вторгнення Німеччини до СРСР, тим конкретнішими були плани ОУН(б) щодо української держави, яку планували створити у результаті здійснення «Української національної революції» під керівництвом ОУН(б). У травні 1941р., у контексті підготовки до революції, ОУН(б) видала засадничий документ принципової ваги: «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Над його текстом Бандера, Ленкавський, Шухевич і Стецько працювали протягом кількох тижнів[764]. Мета цього документу полягала у тому, щоб озброїти революціонерів методичними орієнтирами і надати конкретну інформацію про перспективи революції. Згідно з документом, «ОУН використає як пригожий момент для повного розгорнення визвольної революційної боротьби за самостійну соборну Українську державу, піднімаючи загальний збройний зрив цілого українського народу та ініціюючи такий зрив інших поневолених Москвою народів»[765]. Метою революції було встановлення «тотальної влади українського народу на УЗ [українських землях]», а «передумовою здобуття неподільної влади — сильна політична і мілітарна організація по всій українській території», тобто саме така організація, якою і була ОУН(б)[766].

Величезною проблемою для революції та держави ОУН(б) були меншини. Автори «Боротьби й діяльності» розділили їх на: «а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів; б) ворожі нам — москалі, поляки, жиди». Представники першої групи мали стати помічниками ОУН в її революційній боротьбі проти СРСР, тому вони повинні «мати однакові права з українцями» в майбутній українській державі ОУН(б). Другу групу має бути винищено «в боротьбі, зокрема тих, що боронитимуть режіму: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію…». Це відповідало принципу: «Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для чужинців-ворогів і своїх зрадників»[767]. До українців, яких не влаштує політика ОУН(б), теж не буде пощади. Український народ повинен зрозуміти, що ОУН(б) стане єдиною владою в Україні. Щоб переконати народні маси перейти на їхній бік, члени ОУН(б) намагалися залякати частину незгодних, які чинили опір, попереджаючи їх, що «кожну спробу саботувати плани й директиви націоналістів-зверхників, або вводити партійну політику в державні установи належить з місця і безоглядно ліквідувати»[768].

За задумом авторів, після початку революції активістам, що прибули в Україну з Генерал-губернаторства, потрібно зв’язатися з підпіллям ОУН і взяти під контроль «радіо-надавчі станції, яких захоплення й використання… переважна справа на початку збройної боротьби»; за допомогою цих засобів «велика фанатична ідея пірве народ до боротьби»[769]. Дуже важливим пунктом «Боротьби й діяльності» був заклик сконцентруватися «на здобутті таких військових пунктів, які стратегічно: а) легкі до боротьби; б) мають велике моральне й пропагандивно-політичне значення (Київ-Львів-радіо); в) дадуть товчок до вибуху й скріплення революційної боротьби до ОСУЗ…; г) промислові осередки»[770]. Якщо вдасться, ОУН має не вступати до бою з підрозділами Червоної армії[771] або НКВС[772], а «знайти контакт з українцями та поневоленими народами в армії… господарському апараті, вести аналогічну акцію, тиху підривну»[773]. Імовірно, ОУН(б) очікувала, що німці зроблять це за них. Найважливіше для ОУН(б) було скористатися політичним вакуумом, який виникне після відходу радянської влади, оскільки ОУН(б) планувала створити органи саме завдяки новим ситуативним можливостям. Автори передбачали, що офіційні особи держави і пересічні громадяни вітатимуть прихід німецької армії і виражатимуть бажання співпрацювати з нацистською Німеччиною: «Машеруючі німецькі війська приймаємо як війська союзників. Стараємося перед їх приходом самі упорядкувати життя як слід. їм заявляємо, що вже створилася українська влада, її перебрала ОУН під кермою Степана Бандери, всі справи українського життя ладнає ОУН та місцева влада готова ввійти у приязні взаємини з союзними військами для спільної боротьби з Москвою та для співпраці [з нацистською Німеччиною]»[774].

У іншому місці сформульовано рекомендації такого змісту: «німецькі війська як союзні у війні України з Москвою, вітати від імені ОУН і її провідника Степана Бандери та від представників Української Державної влади, що завела лад, а не від незорганізованого населення…»[775]. Оскільки євреї, згідно з постановами II Великого збору ОУН, були «найвідданішою підпорою большевицького режиму та авангардом російського імперіялізму в Україні», діячі ОУН(б), як і німці, вважали їх агентами СРСР[776]. 1941-го в ОУН(б) був поширений стереотип «єврейського більшовизму». В думках українських націоналістів євреї злилися з «совітами» і так само, як і «радянські окупанти», підлягали видаленню з «українських територій».

План ОУН(б) передбачав захоплення влади і встановлення диктаторського режиму з наступним призначенням у містах і селах нових керівників, працівників органів влади та міліції. Всіх офіційних осіб зобов’яжуть дати «присягу-приречення відданосте Провідникові ОУН Степанові Бандері»[777], а на всі важливі посади призначать членів ОУН[778].

Ще одна мета революційної пропаганди — переконати український народ у тому, що проголошення або «відродження» держави є реальна і дуже важлива справа. Задля цього членам ОУН(б) наказували організовувати у всіх селах і містах збори, щоб «відчитати їм (при відкритих головах) маніфест ОУН про відновлення Української Держави»[779], текст якого говорив: «Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб»[780].

Згідно замислу авторів, всі учасники таких зборів мають віддати себе під керівництво Степана Бандери, «жінки і діти, складають присягу на вірність Українській Державі аж до смерти…усім майном, своїм життям та боронити її до останньої краплі крови». В кінці клятви кожного українця, придатного для служби, варто «спрямувати зараз — за вказівками повстанчого проводу — на загрожений відтинок, а коли в даній околиці бою нема, до міст на допомогу нашим відділам»[781].

Одне із завдань мобілізованих міліціонерів і солдатів, які дадуть присягу вірності Бандері, полягало в тому, щоб, «коли грозить наскок ворожих відділів (недобитків і марудеров) виводить частину з оселі ближче закритого і недоступного місця (ліси й гори і т. п.), звідки переводить поодинокі завдання (ліквідування менших ворожих відділів…)»[782]. Членам ОУН(б) і, зокрема, міліціонерам ОУН(б) рекомендували дотримуватися правила: «В часі хаосу й замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних польських, московських та жидівських діячів особливо при-клонників більшовицько-московського імперіалізму»[783]. Більш того, українських повстанців зобов’язували складати «Чорні листи» з особистими даними всіх «визначніших поляків, всіх ревних комуністів, НКВД-истів, сексотів, провокаторів… всіх визначних українців, що у відповідальний час пробували б вести “свою політику”, розбиваючи цим одностайну поставу українського народу»[784]. У частині документа, позначеній як інструкції для Служби безпеки ОУН(б), було недвозначно написано, як діяти стосовно неукраїнців: «Ми мусимо пам’ятати, що існують чинники, які як головна підпора сили НКВД та совітської влади в Україні, мусять бути, при творенні нового революційного ладу в Україні, унешкіддивлені. Такими чинниками є:

1. Москалі, надіслані на українські землі для закріплення влади Москви в Україні.

2. Жиди, так індивідуально, як і національна група.

3. Чужинці, переважно різні азіяти, якими колонізує Москва Україну…

4. Поляки на західньо-українських землях, що не зреклися мрії про відбудову Великої Польщі…»[785]

Аналогічні стандарти для визначення «ворогів української нації» ОУН(б) використовувала і в східноукраїнських колгоспах. Приміром, ОУН(б) класифікувала як ворогів «всіх чужинців, що прибули на колектив для пильнування експлуатації сколективізованих селян…. жиди, затруднені на колективі, як різні наганяні большевицької влади, всі представники большевицької влади <…> сексоти»[786].

Вирішальну роль у знищенні ворогів ОУН та у становленні нової влади належало відігравати «Народній міліції», до лав якої «належить покликати всіх мужчин від 18–50 року життя, що є здібні носити зброю»[787]. Оскільки в ОУН(б) не було уніформи, кожного міліціонера зобов’язували носити «на лівому рамені жовто-блакитні опаски, а як таких нема, то білі опаски з написом «Народна міліція» [788]. Командантом місцевого підрозділу міліції мав стати «знаний націоналіст», вірний ОУН(б)[789], а «на будинку, де міститься станиця, має бути уміщений синьо-жовтий прапор»[790]. В ОУН(б) насторожено ставилися до територій «провінційних міст, в яких проживають чужо-національні елементи». У таких випадках особовий склад підрозділів української міліції рекомендували набирати з мешканців навколишніх сіл[791], що зроблять «лад та порядок у місті, по переведенні чистки між енкаведистами, москалями, жидами й іншими…»[792].

Послідовний процес реєстрації всіх євреїв міліцією був частиною плану їхнього знищення або усунення з України після створення держави[793]. Передбачалось, що на першому етапі революції реєстрація спростить процес відправки євреїв та інших «асоціальних елементів і полонених до табору інтернованих»[794]; а «…Всі громадяни села (місцевості, колгоспу, фабрики) є обов’язані зголосити на команді НМ захованих червоноармійців, енкаведистів, жидів (євреїв), сексотів, одним словом всіх, що належить до громадян села і прийшли тут унаслідок окупації укр. Земель червоною Москвою, як і громадяни, що були донощиками НКВД»[795].

Особливу роль під час революції відігравала пропаганда, оскільки, як добре розуміли автори брошури, саме пропаганда могла мобілізувати маси на революційні дії. Активістів ОУН(б) зобов’язували використовувати всі види пропаганди: поширення чуток, виконання революційних пісень, друк та розповсюдження брошур і газет, трансляцію «національно-революційної» агітації по радіо[796]. Основним змістом пропаганди було оголошено ідеї «відновлення» української держави силами ОУН(б) і необхідності війни проти «московсько-жидівської комуни» та інших ворогів українців[797]; гасло «Вбивайте ворогів, що між вами — жидів, і сексотів» мало стати провідним закликом[798].

Гасла ОУН(б), спрямовані до українців Червоної армії, містили багато антисемітських і націоналістичних виразів. Приміром, переконуючи солдатів перейти на інший бік, творці гасел часто використовували стереотип «єврейського більшовизму». Ось приклади кількох таких гасел: «Смерть московсько-жидівській комуні!», «Сталінські й жидівські комісари — перші вороги народу!», «Марксизм — жидівська вигадка!», «Московсько-жидівська комуна — то ворог народу!», «Без московсько-жидівської комуни кожен буде хазяїном», «Вбийте ворогів, що між вами — жидів і сексотів!».

Крім антисемітських, ОУН(б) запропонувала низку радикальних націоналістичних, популістських і расистських гасел, наприклад: «Україна — для українців!», «В українській землі — українська влада!», «Українське майно в українські руки», «Смерть грабіжникам України!», «Краще навіть знищити народне майно, як віддати його московським грабіжникам!», «Український хліб і золото тільки українцям!», «З народом — проти ворогів народу»[799]. В листівках, підготовлених до «Української національної революції», серед іншого, використовували гасла з «Боротьби й діяльності», у яких комбінувалися націоналістичні та антисемітські мотиви (іл. 122).

Особливим чином українських націоналістів непокоїв специфічний стан речей у містах, які на їхню думку, не мали нічого спільного з українською культурою, що більшою мірою була вкорінена у сільській місцевості. Про це наочно свідчить, приміром, таке гасло: «Селянська Україна здобуває міста і нищить ворогів України!»[800] Для дій у космополітичних містах «на осередньо-східних землях», у яких, за словами авторів «Боротьби й діяльності», проживало більшість ворогів українців, лідери ОУН планували «знайти підхід до місцевого елементу»[801].

Поміж інших складових діяльності ОУН(б) під час «Української національної революції» були: підняття на кожному адміністративному будинку синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів, вимальовування чорних зображень тризубів на стінах будинків, розвішування плакатів у громадських місцях, організація робітничих демонстрацій, масовок та мітингів, поширення чуток про смерть Сталіна та початок революції в Москві[802], привітання членів ОУН(б), які прибули з території Генерал-губернаторства, підтримка і вітання німецьких військ від імені Степана Бандери, організація похорону загиблих революціонерів із застосуванням пропагандистських елементів тощо[803] Крім того, революціонери ОУН(б) закликали населення «поборювати серед українців почуття милосердя до недобитків ворожих банд»; водночас було сформовано заклик «не допускати жодної ласки до тих, хто не послухав наказів ОУН і розпорядків Української Влади»[804].

У тексті «Боротьби й діяльності» також міститься докладна інформація про те, як лідери ОУН(б) уявляли собі керівництво українською державою. Передбачалося, що політична та етнічна «чистка» стане необхідною передумовою для створення державних інститутів: «на очищені з ворожих сил території ОУН творить міліцію, парамілітарні організації та стабільні військові частини і всі необхідні для нормального функціонування державного життя установи…»[805]. Бандера та інші автори документа взяли за вихідну точку своїх політичних планів принцип «Сила народу — в ОРГАНІЗАЦІЇ взагалі»[806]. Як і в Постановах II Великого збору у Кракові, вони тим самим прирівнювали державу і народ до організації: «В українській Державі ОУН повинна стати одинокою організацією українського народу. Усі, що схочуть працювати для добра української нації, та відповідатимуть вимогам, що їх ставить ОУН до своїх членів — повинні станути в її лавах»[807]. Іншими словами: «Український нарід — це ОУН — ОУН — це український нарід! Всі під бойові стяги ОУН!»[808].

Бандеру та інших авторів «Боротьби й діяльності» турбували настрої українців на Осередніх і Східних Землях, які, як вони гадали, не цілком були обізнані про діяльність ОУН і на яких позиції ОУН були «під оглядом організованої сили много слабші»[809]. З одного боку, автори заявляли, «якщо на Осередніх і Східних землях постав скорше інший самостійний центр, який з успіхом зорганізує визвольний зрив і будову держави, опанує своєю владою більший простір України, та дійсно стоятиме на платформі повної суверенності і соборності України — тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядкується державна влада»[810]. З іншого, і на Сході України вони хотіли запровадити «монопартійний принцип» та змусити східноукраїнські організації і партії підкоритися ОУН. Молоді українські радикальні націоналісти-революціонери вважали, що «многопартійна політична система та розподіл державної влади за міжпартійним ключем уже виказали свою шкідливість як в Україні, так теж в інших державах. Тому ОУН відкидає і поборює таку систему». Як і в будь-якій авторитарній державі, слід застосовувати не «партійний принцип, а принцип авторітетности». «…Головою Української Держави має бути чоловік, що має авторітєт і повне довір’я цілого українського народу, свобідно вибраний цілим народом…. Організація Українських Націоналістів перебирає завдання кермування українською політичною думкою, виховування і виколюванням провідницьких кадрів та виховування цілого народу»[811].

У «Боротьбі й діяльності» особливо наголошували на необхідності «взяття ініціативи виховання та організації всієї молоді студентської, робітничої і селянської в наші руки»[812]. Найвищий пріоритет у проекті держави ОУН(б) віддавали військовим і парамілітарним формуванням, хоча автори іноді згадували і невійськові організації[813]. ОУН(б) планувала виховувати своїх нових членів і майбутніх громадян держави за допомогою низки молодіжних організацій, які піклуватимуться про кожну дитину з 6 років. Приміром, у цьому віці діти матимуть можливість приєднатися до «Вірлят»; з 10 років — до «Степових орлів»; з 14 — до «Пластунів»; з 18 — до «Запорожців». Передбачалося, що у 21 рік, після п’ятнадцяти років націоналістичного «промивання мізків» і парамілітарної підготовки, ці молоді люди вже будуть готові приєднатися до ОУН. Громадським активістам, які не увійдуть до лав ОУН, пропонували долучитися до «за-гальнонаціоналістичних…парамілітарних, спортивно-виховних, культурно-освітніх, професійно-вишкільних, громадської праці, науково-мистецьких, жіночих… організацій», кожну з яких все одно теж контролюватиме ОУН[814]. Ця система дала б змогу ОУН самовідтворюватися протягом усіх майбутніх поколінь, тим самим організація контролюватиме українську державу не тільки за життя своїх революційних лідерів, а й упродовж наступного періоду, задля чого і має бути організований контроль за вихованням молоді, яка поповнюватиме її кадрові ресурси. В ідеалі такий стан речей мав зберегтися на необмежений час у майбутньому, й особливо він мав бути таким, коли ОУН досягне етапу, на якому кожен громадянин української держави стане її членом. За задумом ідеологів ОУН, межа між українським суспільством і ОУН буде розмита і суспільство складатиметься тільки з «БОРЦІВ і ФАНАТИКІВ»[815].

Одним із основних завдань «Народних Судів» майбутньої української держави ОУН(б) було «безоглядно карати національних і суспільних шкідників. Зн. [значить] не тільки ворогів, національних зрадників, але й усіх злодіїв народного майна, спекулянтів і т. д. каратимуть смертю»[816]. Загалом, лідери ОУН(б) не хотіли змінювати радянське правосудця на більш демократичне, вважаючи, що буде простіше та ефективніше замінити термін «клас» поняттям «нація» і зберегти радянську систему незмінною: «…існуючий [радянський] кодекс будований під кутом класової боротьби, винищування клясового ворога та національної екстермінації українців, можна буде хіба переставити окреслення і все те [методи], всі ті розстріли й Чека, стосувавши на ворогах за все це, що шкодить Україні»[817].

До процесу будівництва держави ОУН(б) планувала долучити і церкву, повністю відновивши її діяльність, а відносно свободи слова пропонувався наступний підхід: «допускається остільки, оскільки це доцільно з погляду добра народу» (тобто церква не повинна зазіхати на «добре ім’я» ОУН). Зокрема, «На ЗУЗ [західно-українських землях] може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалом видавнича діяльність, це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільми і т. д). Рівно ж публічні зібрання, де були би поширювані ненаціо-налістичні ідеї й кличі, забороняється». У школах варто «навчати тоді передусім про волю, революцію, історію України і т. п… Її Героїв, про гідність людини, про ОУН розказувати учням»[818].

Окрім методичних рекомендацій, призначених для здійснення революції, розробки планів з установлення майбутньої української держави, ОУН(б) провела низку підготовчих заходів (з абвером — у Генерал-губернаторстві, з підконтрольним підпіллям — у радянській Західній Україні). У Генерал-губернаторстві ОУН(б) співпрацювала з офіцерами абвера Вільгельмом Канарісом[819], Теодором Оберлендером[820], Гансом Кохом[821] і Альфредом Бізанцем[822]. Абвер забезпечив оунівців ресурсами, необхідними для навчання та озброєння. Німці очікували, що після початку «Барбаросси» підпільники нападуть на радянську армію з тилу[823]. Крім того, результатом цієї військової співпраці стало формування батальйонів абвера «Нахтігаль» (350 солдатів) і «Роланд» (330 солдатів). Обидва підрозділи складалися з українських солдатів, очолюваних німецькими та українськими офіцерами. Українці називали ці батальйони «Дружинами українських націоналістів»[824]. На користь абвера ОУН(б) здійснювала і шпигунську діяльність, використовуючи свою організаційну структуру західноукраїнського підпілля; оунівці також служили в абвері солдатами і перекладачами[825]. ОУН(б) співпрацювала як зі Школою поліції безпеки в Закопане, так і з іншими поліцейськими академіями (у Кракові, Хелмі та Рабці-Здруй), випускники яких поповнювали лави українських поліцейських сил чи СБ ОУН[826].

Ті члени ОУН(б), які не приєдналися до батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», протягом 3–4 місяців відбували армійську підготовку у військовій школі ім. Євгена Коновальця в Кракові і були задіяні в похідних групах[827]. Ці групи налічували близько 800 членів ОУН(б)[828]. Похідні групи складалися з невеликих підрозділів, які просувалися вглиб окупованих територій слідом за німецькою армією. Завданням похідних груп була організація органів влади та розповсюдження пропагандистських матеріалів ОУН(б). Для членів ОУН, які прибували в Генерал-губернаторство зі Східної Галичини і Волині (територій, що на той час вже були у складі радянської України), абвер організував місцеві військові курси. Випускники цих курсів поверталися в Україну і залишалися там у підпіллі. Оскільки члени ОУН намагалися перетнути німецько-радянський кордон великими і озброєними групами, багатьох з них виявили і ліквідували радянські прикордонники. У радянських документах йдеться про виявлення 38 таких груп загальною кількістю 486 осіб[829].

На території України лави підпільних сил ОУН(б) були більшими, ніж у Генерал-губернаторстві. За оцінками Івана Кпиміва, ближче до початку революції сили ОУН(б) нараховували близько 20 тис. осіб (у 3 300 населених пунктах)[830]. 5 тис. осіб із цієї кількості перебувало на Волині, 13 тис. осіб — у Східній Галичині та 1 200 осіб — у Львові[831]. Окрім того, у квітні 1941р. референтура «Юнацтво» ОУН(б) налічувала 7 тис. дійсних членів та невстановлену кількість симпатиків[832].

У середньому в кожному населеному пункті в ОУН було по шість представників, але у Львові таких осіб було значно більше, ніж у будь-якому іншому місті. Загалом, цього було досить, щоб мобілізувати населення для «Української національної революції», захопити владу в багатьох західноукраїнських населених пунктах і підштовхнути населення до етнічного й політичного насильства. На Сході України структура ОУН(б) була або слабкою, або її не було взагалі. На початку травня 1941р. кур’єр Бандери доставив Климіву десять примірників «Боротьби й діяльності». Цей документ дав Климіву та іншим провідним членам ОУН(б) Східної Галичини та Волині низку докладних та всеосяжних директив щодо майбутнього повстання[833]. До 20 березня 1941р. Климів завершив висування кандидатів у революційні органи влади — Обласні та Районні Українські Національні Революційні Проводи[834]. 7 червня 1941р. кур’єр Бандери повідомив Климіву точну дату німецького вторгнення в СРСР[835].

Незадовго до свого від’їзду в Україну член ОУН(б) Богдан Казанівський зустрівся з Бандерою на території Генерал-губернаторства. У своїх спогадах Казанівський зазначив, що його керівник мав ауру українського Провідника і що він був живою пропагандистською зброєю: «У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі… Хоч перспектива була не рожева, то наказ Провідника був для нас святим і ми готові були іти хоч би в огонь за велику ідею визволення України. Слово Провідника: “Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!”, вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати»[836].

Казанівський згадував, що ніколи в житті він не був так вражений кимось, як це сталося під час зустрічі з Провідником. Приблизно про той самий час інший член ОУН(б) Лука Павлишин пригадує, що навіть високопоставлений член ОУН(б) Ріко Ярий називав Бандеру «вождем» і не насмілювався сидіти в його присутності під час розмови. За словами Павлишина, Ярий одного разу сказав Бандері: «Нам треба створювати сильну й дисципліновану нацорганізацію, котра б “тримала в своїх руках Україну”… Українці — анархісти за природою, схильні до вольниці козацької, з такими самостійної держави не збудуєш. Потрібні “авторитетний вождь” і самовіддані “виконавці вождевої волі”»[837].

Бандера розраховував, що навала Німеччини на СРСР дасть змогу ОУН(б) створити українську державу, а йому — стати її вождем. І в той же час у бесіді з іншими членами ОУН(б) він висловлював думку, що «війна — це продовження політики, тільки іншими засобами»[838].

Саме в цей період, коли ОУН(б) готувалася до «Української національної революції», на Західній Україні, на всіх культурних, політичних і соціальних рівнях, відбувався процес радянізації, що тривав упродовж двадцяти одного місяця. Радянська влада прагнула легітимізувати свою окупацію (іл. 113) та називала її «звільненням Західної України від польської окупації». 22 жовтня 1939р. відбулися (сфальсифіковані) вибори Народних Зборів Західної України, відповідно до результатів яких радянська влада приєднала Західну Україну до УРСР (іл. 114)[839]. Радянські політики таким чином домоглися того, що українські націоналісти називали словом «соборність» і в чому вони зазнавали невдачі від початку своєї діяльності. Численні польські державні й католицькі символи (портрети Пілсудського та розп’яття), що прикрашали стіни шкіл та установ, радянська влада замінила портретами Леніна і Сталіна. Нові символи українські націоналісти сприймали не менш вороже, ніж попередні[840].

Радянська політика ґрунтувалася на класових методах, але поняття «клас» було тісно пов’язане з «етнічністю»: паралельно з радянізацією Західної України тривав процес українізації. З вересня 1939-го українська стала офіційною мовою Львівського університету. Кількість українських студентів та професорів збільшилась, а польських — зменшилася. Всі адміністративні та інші високооплачувані посади обійняли, змінивши на них поляків, прибулі з радянської України, місцеві українці, євреї та біженці з окупованих німцями територій. 1940 р. Львівська міська рада налічувала 476 членів, зокрема: 252 українці, 121 поляка, 76 євреїв і 27 представників інших національностей[841].

Радянізація супроводжувалася терором і репресіями, спрямованими проти різних соціальних, політичних, економічних і етнічних груп, як-от колишня польська політична еліта, польські військові поселенці, єврейські біженці з польських територій, окупованих німцями, єврейські бундівці і сіоністи, а також поляки й українські націоналісти[842]. У результаті трьох великих депортацій, які здійснили 1940р. та однієї — 1941р., зі східних районів колишніх територій II Речі Посполитої у внутрішні райони СРСР депортували 309–327 тис. людей. З них не менше 140 тис. депортовані зі Східної Галичини, зокрема 95 тис. постійних мешканців Східної Галичини (80 % поляків, 10–15 % українців і 5-10 % євреїв) і 45 тис. єврейських біженців з Центральної та Західної Польщі. Крім того, 45–50 тис. жителів Східної Галичини зазнали арешту[843]. Багато з них під час слідства зазнали катувань[844]. Жорстокість радянської політики відчули на собі і східні українці. У 1932–1933 рр. вони постраждали від штучного голоду, а в 1937–1938 рр. багато з них стали жертвами Великого терору[845].

Політика масових арештів політичних ворогів, яку практикував НКВС у Західній Україні, тривала і після нападу нацистської Німеччини на СРСР. Німецька армія швидко просувалася на схід, тому радянська влада вирішила розстріляти ув’язнених, яких вона не встигла евакуювати з місцевих в’язниць (іл. 143). Згідно з радянськими документами, у цей період в УРСР страчено 8 789 ув’язнених[846], 2 800 з них — у Львові[847]. Наказ про розстріл видав Лаврентій Берія, керівник НКВС[848]. Вранці 24 червня 1941р. начальник львівського НКВС отримав його як радіотелеграму від Микити Хрущова, першого секретаря компартії України[849].

Українські націоналісти, зокрема ОУН, були реальними ворогами СРСР й вимушено пішли у підпілля. Тільки з жовтня 1939-го по грудень 1940-го радянська влада заарештувала 4435 націоналістів, убила 352 з них і конфіскувала у підпільників сотні одиниць зброї. З метою залякування радянська влада влаштовувала публічні показові процеси, намагаючись таким чином відрадити українське населення від підтримки ОУН. На першому такому суді, який відбувся в листопаді 1940р., 10 з 11 ув’язнених членів ОУН, серед яких були й керівники місцевих екзекутив, засудили до смертної кари і стратили. У січні 1941-го у Львові до смертної кари засудили 42 націоналісти (з 59 обвинувачених). Серед них — 11 жінок.

З 42 засуджених до смертної кари 20 осіб були страчені. Решта відправлені в ГУЛАГ. Серед цих людей був і Дмитро Клячківський (іл. 165), який 1943 р. відіграватиме одну з провідних ролей у підготовці і проведенні етнічних чисток проти поляків на Волині. На одному з процесів у Дрогобичі до кримінальної відповідальності притягнули 62 людини, з яких 20 стратили. В результаті ще одного процесу в Дрогобичі засудили ще 33 людини[850].

Радянський терор торкнувся і сім’ї Бандери. 23 березня 1941р. радянські органи заарештували його батька і сестер Марту й Оксану. Арешт стався або тому, що вони були родичами Степана Бандери, або тому, що член ОУН Стефанишин, якого розшукувала радянська влада, переховувався в їхньому будинку. Детальну інформацію про батька Бандери надав агент НКВС «Українець», який шпигував за ОУН(б) на території Генерал-губернаторства. На п’ять днів Андрія Бандеру ув’язнили у Станіславові, а потім доправили у в’язницю до Києва, де 8 липня 1941 р. військовий трибунал засудив його до смертної кари (іл. 129); розстріл виконали через два дні. Марту й Оксану депортували до Сибіру[851].

Серед українських політиків, які опинилися на території Генерал-губернаторства безпосередньо перед вторгненням Німеччини до СРСР, єдиної думки щодо доречності проголошення в актуальний період української держави не було. Ні Гітлер, ані інші німецькі лідери не наділяли ОУН(б) чи будь-яке інше українське угрупування правом створювати державу на територіях, які звільнять від радянської окупації. Можливо, в абвері і обговорювали такі політичні питання з представниками ОУН(б) або ОУН(м), але у цього відомства не було повноважень надавати будь-кому право реалізовувати такі плани. У документі гестапо (від 21 червня 1941р.), у якому аналізувалася діяльність українських політиків, відзначалося, що українські емігранти, які знаходяться в Генерал-губернаторстві, намагаються об’єднатися і створити орган, що стане основою для майбутнього українського уряду. Однак, за словами німців, українські емігранти були розділені як мінімум на два табори: один — навколо Володимира Кубійовича, голови УЦК, який схилявся до позиції Мельника і ОУН(м), інший — навколо Бандери. Кубійовича німці вважали лояльнішим і, отже, доречнішим за українського лідера, але сам Кубійович вбачав у Мельнику кращого кандидата на цю роль. Що стосується Бандери, німці не були впевнені, чи він визнає їхнє провідне становище. Щоб уникнути політичних ускладнень, гестапо заборонило чільним українським політикам, які на той час перебували в Генерал-губернаторстві, вирушати на «нові окуповані території» (ті, які захопили після 22 червня)[852]. Ця заборона стосувалася і Бандери.

«Українська національна революція»

«Українська національна революція» розпочалася одночасно з операцією «Барбаросса». Вранці 22 червня 1941р. нацистська Німеччина (за підтримки військ Фінляндії, Угорщини, Італії, Румунії і Словаччини) напала на СРСР. Услід за німецькою армією в глиб українських територій просувались і чотири похідні групи ОУН(б) загальною кількістю 800 осіб; кожна група складалася із загонів по 5-12 осіб. Бандера в цей час залишався в Генерал-губернаторстві (мабуть, перебуваючи неподалік від кордону «нових окупованих територій») та координував діяльність цих підрозділів за допомогою кур’єрів[853]. Близько 20 тис. західноукраїнських підпільників ОУН(б) діяли відповідно до вказівок «Боротьби й діяльності» та разом із членами похідних груп, почали захоплювати владу на місцях. Климів, який називав себе головнокомандувачем Української національно-революційної армії, також чинив відповідно до директив, розроблених Бандерою, Ленкавським, Шухевичем і Стецьком у «Боротьбі й діяльності». Один із наказів, виданих Климовим незадовго до або відразу після вторгнення Німеччини до СРСР, був такий: «Впроваджую збірну відповідальність (родову і національну) за всі провини супроти Українського війська, Української держави та ОУН». З огляду на трактування того, що ОУН(б) розуміла в той час під «злочинами проти української держави», то цей і аналогічні накази повинні бути витлумачені як прямі підбурювання до етнічного і політичного насилля, яке під час «Української національної революції» переважно набуло форми єврейських погромів[854].

Радянським військам, що відступали, оунівці інколи влаштовували засідки, як це сталося одного разу 25 червня у Львові[855]. Найчастіше, однак, вони чекали, поки радянські солдати остаточно підуть, а вже потім починали діяти відповідно до своїх планів. Під час вступу до населеного пункту оунівці насамперед скликали загальні збори, на яких роз’яснювали населенню свою мету та проголошували утворення держави, закликаючи присутніх давати клятву вірності українській державі і Провіднику[856]. На агітаційні зібрання оунівці приносили портрети Степана Бандери та поширювали їх серед українців[857].

Одночасно зі створенням органів державної влади діячі ОУН(б) також організовували підрозділи Української народної міліції, яким наказували захищати новостворені органи влади і ліквідовувати «небажаних польських, московських і жидівських діячів», прізвища яких були в «чорних листах, складених до початку революції»[858]. Як і операція «Барбаросса», «Українська національна революція» незабаром перетворилася на масове насильство, зокрема насильство проти євреїв. Підставою для погромів, організованих німцями й діячами ОУН(б), стали розстріли в’язнів радянських тюрем, які влаштували підрозділи НКВС під час відступу. Тіла вбитих в’язнів виявили поруч із в’язницями, у тюремних камерах та братських могилах. Відповідальність за масові вбивства, скоєні НКВС, поклали на місцевих євреїв. Встановлення органів державної влади і здійснення погромів частково відбувалися одночасно. Цими днями Ярослав Стецько, який перебував 25 червня 1941р. у складі похідної групи у с. Млини (неподалік Львова), був переповнений антисемітськими настроями й писав Степанові Бандері: «Робимо Міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення… Отець Согор Лев вже зорганізував Міліцію, має писану від ОУН повновласть до того і село це приняло. Отже хай всюди ідуть на зустріч Міліції, то вона тих жидів усуне і т. д.»[859].

Цей лист доводить, що ОУН(б) діяла відповідно до планів «Боротьби й діяльності», текст якої передбачав, що стосовно євреїв міліція чинитиме насилля, залучаючи до цього місцеве населення. 17 червня 1941р. начальник Головного управління імперської безпеки Рейху (RSHA) Райнгард Гейдріх (іл. 130) віддав вказівки співробітникам СС і поліції, які передбачали підтримку «самоочищувальних акцій» (Selbstreinigungsaktionen), а 29 червня керівники айнзацгруп (Einsatzgruppen) отримали від нього подібний наказ про залучення до таких акцій передових загонів (Vorkommandos)*[860]. Гюнтер Германн (командир зондеркоманди 4) дістав, за словами Ервіна Шульца (іл. 131, керівника айнзацкоманди 5 з айнзацгрупи С), наказ від Отто Раша (іл. 141, командира айнзацгрупи С) про підтримку української міліції[861]. Навіть якщо ці заходи не були скоординовані з ОУН, німці та українці, так чи інакше, мали щодо євреїв схожі наміри.

Погроми, проголошення відновлення Української Держави та націоналістичні урочистості у Львові

Першим і найважливішим кроком для ОУН(б) було утворення держави. Керівництво вирішило не чекати, поки німецькі війська дійдуть до Києва, а проголосити державу у Львові, найбільшому місті Західної України. Можливо, в ОУН(б) прагнули випередити ОУН(м), яка розробила аналогічний план, або хотіли подивитися, як на цю подію відреагують німці. Цілком імовірно, що оунівці вирішили діяти саме у Львові, оскільки жителі цього міста мали більшу обізнаність з діяльністю ОУН(б). Проголошення держави у Львові здавалось не таким вражаючим, як це було б у випадку з аналогічною подією у Києві, але і за такого варіанту воно було досить значущим актом, щоб його сприйняли серйозно і німці, і українське населення[862].

У рішенні ОУН(б) проголосити державу відразу після захоплення території німецькими військами помітне прагнення наслідувати приклад хорватських усташів та партії Глінки. Проголошення словацької держави партією Глінки відбулося 14 березня 1939р. — відразу після того, як нацистська Німеччина розділила Чехословаччину, а держави усташів -10 квітня 1941р., за чотири дні після вторгнення сил вермахту до Югославії. Обидві держави визнала Німеччина та інші країни “Осі”. Ці держави не були незалежні, як про це стверджували глінківці та усташі, а були державами-сателітами Німеччини. В обох державах заборонили інші політичні партії, а євреям та іншим етнічним групам, таким як цигани, відмовили в правах. Як і ОУН(б), партія Глінки й усташі сповідували ідею «етнічної» чистоти, яку вони намагалися втілити на «своїх» поліетнічних територіях. Партія Глінки вважала чехів окупантами Словаччини, а усташі вважали сербів окупантами Хорватії — схоже до того, як ОУН(б) вважала поляків і росіян окупантами України. Всі три рухи вважали німців визволителями і союзниками. Словацький приклад надихнув усташів, а вже обидва ці приклади надихнули ОУН(б), вселивши в її представників почуття чи то надії, чи то впевненості, що Німеччина визнає українську державу ОУН(б), так само як вона визнала словацьку і хорватську держави. Керівництво ОУН(б) усвідомлювало, що Україна відрізняється від Словаччини та Хорватії, але вважало, що Україна для «Нової Європи» не менш важлива, ніж дві інші нові держави, і що Німеччина визнає її незалежність[863]. В офіційному «Меморандумі ОУН про шляхи вирішення українського питання», який оунівець Стахів надіслав Гітлеру 23 червня 1941р., було написано: «1938р. в Європі виникло дві нові держави: Словаччина та Хорватія. Не беручи до уваги різницю в розмірах і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення, бо внаслідок її вирішення відбудуться кардинальні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту, і постануть питання міжконтинентального значення. Втім, подальший хід німецько-українських стосунків залежить не тільки від остаточного вирішення цієї проблеми, але і від методів, які будуть застосовані вже на початках її вирішення»[864].

Кость Паньківський, український політик старшого покоління, який співпрацював з німцями під час Другої світової, але не був націоналістичним екстремістом, писав, що під час «Української національної революції» діячі ОУН були людьми, «що від років були у зв’язках з німцями, ідеологічно пов’язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим… Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенціяльних керівників національного життя»[865].

Коли 30 червня 1941р. німці та українські націоналісти увійшли до Львова, населення міста нараховувало 160 тис. євреїв, 140 тис. поляків і 70 тис. українців. Після початку операції «Барбаросса» кількість євреїв у Львові значно побільшала за рахунок значного числа єврейських біженців з територій II Речі Посполитої[866]. Серед німецьких частин, що входили в місто, був і український батальйон «Нахтігаль», підрозділ 1-го батальйону полку спеціального призначення «Бранденбург 800»[867]. Під час вступу до Львова солтати цього батальйону вигукували гасло «Слава Україні!» Жителі міста вітали їх з ентузіазмом[868]. Львів’яни були дуже схвильовані, побачивши українців у німецькій формі. Коли батальйон прибув на площу Ринок, люди не тільки вітали солдатів квітами, а й ставали на коліна і молились[869]. В екстазі «Української національної революції» українці почали називати «Нахтігаль» «батальйоном Степана Бандери»[870].

О 20:00 30 червня 1941р. в залі засідань товариства «Просвіта» (іл. 121) відбулося проголошення відновлення Української Держави. Збори оголосили як акт визволення[871]. ОУН(б) планувала здійснити проголошення у величній будівлі державного театру, але на той час його вже реквізувала німецька армія[872]. Степан Бандера (найважливіша постать революції) не зміг особисто бути присутнім на церемонії, оскільки, за словами Стецька, 29 червня 1941р. його «ув’язнили» німці[873]. Незадовго до початку операції «Барбаросса» RSHA видало директиви, які забороняли Бандері з’являтися на «нових окупованих територіях»[874]. Після Другої світової Лебедь заявив, що Бандера у цей час залишався на Холмщині і вже звідти координував «Українську національну революцію»[875]. Тому проголошення взяв на себе представник Бандери Ярослав Стецько. Під час виступу у залі «Просвіти» він прагнув висловити не тільки національну волю, а й врахувати інтереси Німеччини. Стецько зачитав привітання від імені Бандери, а згодом й офіційну заяву: «Волею українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України»[876].

У декларації також говорилося, що незалежна українська влада гарантуватиме порядок українському народові. Українська держава, проголошена в Західній Україні, згодом буде підпорядкована владі в Києві «і буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації» (іл. 119)[877].

Декларація ОУН(б) нагадувала текст декларації усташів від 10 квітня 1941р. Як і державу ОУН(б), державу усташів проголосив заступник вождя, Доглавник Славко Кватерник, а не особисто Поглавник Павелич. Кватерник, однак, не зайшов так далеко, як Стецько, і в тексті відозви не згадав імені Гітлера. Він посилався тільки на «волю наших союзників»: «Народе Хорватії! Боже Провидіння, воля наших союзників, вікова боротьба хорватського народу, нашого самовідданого Poglavnika Анте Павелича і руху усташів всередині країни і за її межами визначили, що ми сьогодні, напередодні Воскресіння Сина Божого, також станемо свідками воскресіння нашої хорватської держави»[878].

Виступ Стецька, згідно з протоколом Українських Національних Зборів, кілька разів переривали аплодисментами. Від імені ГКЦ на зборах був присутнім єпископ Йосип Сліпий, а від імені батальйону «Нахтігаль» — священик Іван Гриньох, вбраний у форму абвера. Збори завершилися відданням вітальних почестей (салютів) Степанові Бандері, Адольфу Гітлеру та митрополиту Андреєві Шептицькому, а також виконанням державного гімну «Ще не вмерла Україна»[879].

Цей урочистий захід, хоча із запізненням, також відвідали два німецькі офіцер — Ганс Кох і Вільгельм Ернст Ейкерн. Кох сказав, що він вітає таку подію, але тільки в тій її частині, яка святкує звільнення від більшовиків, а не в частині проголошення держави. Офіцери нагадали присутнім, що війна триває і що зараз не на часі створювати державу, оскільки єдиною людиною, яка може вирішити, бути чи не бути українській державі, є Адольф Гітлер[880].

Церемонію проголошення транслювали (українською та німецькою мовами) на хвилях «Радіостанції Євгена Коновальця»; для цього оунівці скористалися обладнанням, яке після відступу радянських військ захопив батальйон «Нахтігаль». Наступного дня об 11:00 трансляцію повторили у записі[881]. В одній з програм запрошений до студії солдат емоційно розповідав про своє прибуття до Львова і про братерські стосунки між німцями та українцями, особливо між їхніми вождями. Він також виконав німецьких та українських пісень, після чого розповів про створення «українського вермахту»[882]. ОУН(б) також ознайомила радіослухачів з пастирським листом, написаним главою ГКЦ митрополитом Шептицьким, який заявив, що уряд Стецька й українська держава виникли з волі Божої і що «побідоносну німецьку армію витаємо, як освободительку від ворога». У тому ж листі «українському народові» Шептицький також заявив, що він підтримує плани ОУН(б) щодо утворення держави і, що примітно, він не схвалює етнічного насильства: «Від уряду [Стецька], ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднили би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належить»[883]. Одним із ораторів ОУН(б) 1 липня 1941-го був Гриньох. 30 червня він разом зі Стецьком відвідав Шептицького і дістав від митрополита «згоду і благословення» на проголошення держави[884].

1 липня 1941р., коли Гриньох та солдати з «батальйону Степана Бандери» виконували по радіо німецькі та українські воєнно-революційні пісні, в місті стався погром. Німці й українська міліція, створена і контрольована ОУН(б), масово вбивали євреїв і підбурювали до таких дій місцеве населення[885].

30 червня 1941 р. у внутрішньому дворі резиденції митрополита (на Святоюрківській горі у Львові) сформували підрозділи міліції. Керував процесом Іван Равлик, який разом зі Стецьком і місцевими членами ОУН(б), приїхав до Львова у складі другої похідної групи[886]. У перші дні важливу роль в організації міліції також відігравали Богдан Казанівський і Омелян Матла[887]. (У минулому вони обидва сиділи у в’язниці та зазнали тортур з боку НКВС[888]. У своїх післявоєнних мемуарах Казанівський писав, що в катівнях НКВС він думав про Бандеру, який свого часу, «прикутий до стіни в [польській] темниці понад рік, позбавлений теж сну, не здався»)[889]. Кадри для керівництва міліції також підбирав Шухевич, український командир батальйону «Нахтігаль». Вранці 30 червня він вирушив зі своїм підрозділом батальйону «Нахтігаль» у собор Св. Юра, де разом з Казанівським закликав присутніх до «революційних дій» і у той же час повідомив їм про те, що сьогодні ОУН(б) проголосить українську державу[890]. За словами Ганса Йоахіма Бейєра, оберштурмфюрера СС і члена штабу айнзацгрупи С, з 2 липня львівська міліція (згодом — українська поліція) перебувала в підпорядкуванні СС[891]. Стецько, однак, як і раніше, вважав поліцію міліцією українського уряду[892]. Першим керівником комісаріату міліції був член ОУН(б) Євген Врецьона (іл. 140), якого за кілька тижнів змінив Володимир Пітулей[893].

Відповідно до «Боротьби й діяльності», міліціонери повинні були носити або синьо-жовту нарукавну пов’язку, або білу з написом «Народна міліція». Однак деякі міліціонери діяли нелегально і тому взагалі не одягали їх[894]. Історик Джеффрі Бердс відзначив, що декого з погромників можна ідентифікувати, порівнявши фотографії, відзняті під час погрому, з фотографіями українських міліціонерів на службових посвідченнях (іл. 147–148). Окрім того, багато жертв, за словами уцілілих і випадкових свідків, не тільки у Львові, айв інших містах і селах, розпізнавали міліціонерів за їхніми нарукавними пов’язками[895]. Щоправда, деякі українські міліціонери у Львові одягали темно-зелену уніформу, яку раніше носили підрозділи радянської міліції. Вони знімали з цієї форми радянську емблему і носили її з синьо-жовтими нарукавними пов’язками і кепками-мазепинками на голові[896]. Від усіх міліціонерів, які були до неї нелояльними, ОУН(б) намагалася позбутися[897]. Морально-етична підготовка, яку проходили міліціонери, містила у собі клятву вірності Степанові Бандері та незалежній Україні[898].

Як уже згадувалося, вранці 30 червня 1941р. німецькі та українські підрозділи виявили у тюрмах численні тіла ув’язнених: від 2 800[899] до 4 ООО[900] тіл (перша цифра видається ймовірнішою). Більшість жертв, очевидно, були українцями, близько чверті — поляками; були і жертви поміж євреїв (їхня кількість невідома)[901]. Кільком ув’язненим, які пережили бійню НКВС, вдалося втекти; ці люди скористалися проміжком часу, що утворився після відступу радянської армії і до приходу німців[902]. Ексгумацію та виніс тіл, виявлених 30 червня, німці поклали на євреїв.[903]. Варто зауважити, що чутки про масові вбивства і тортури у в’язницях поширювалися ще до того, як німці прибули в місто. За словами доктора Георга Зельцера й одного німецького офіцера, на деяких тілах виднілися сліди тортур[904].

Ще 28 червня 1941р. два українські перебіжчики повідомили німецькій армії, що «два дні тому в Львові сталися заворушення, під час яких вбито євреїв і комуністів»[905]. Однак ніякі інші документи не підтверджують, що заворушення відбувалися у Львові раніше 30 червня. За словами Ервіна Шульца, командира айнзацкоманди 5, наказ про розправу над львівськими євреями (у відповідь на розправу, влаштовану НКВС), надійшов від Гітлера, але достовірно невідомо, чи насправді погром організували відповідно до цього наказу[906]. Очевидно, що погром спровокувала демонстрація тіл жертв НКВС, яку влаштували німці та оунівці 30 червня, але найжорстокіші та найганебніші події відбулися наступного дня (і тривали аж до 2 липня включно)[907].

30 червня 1941-го таємна польова поліція (Geheime Feldpolizei) відзначила, що мешканці Львова з ентузіазмом ставляться до приходу німецьких військ та відчувають озлобленість (іл. 145) через «мерзенні дії більшовиків» і «євреїв, які проживали у місті та співпрацювали з більшовиками»[908]. Німецький офіцер писав своїй дружині 30 червня: «Росіяни і євреї жорстоко ставляться до інших людей і чинять у тюрмах масові вбивства». Він також зазначив, що українці перебували в настрої, який легко може призвести до погрому[909].

У дворі в’язниці Бригідки командир роти Ганс Шмідт спостерігав, як «група євреїв або, можливо, інших мешканців Львова» виносила тіла з підвалів тюрми і складала їх у дворі. Того ж дня він помітив, як з євреями поводилися жорстоко і били їх. Йому сказали, що євреї «накликають на себе гнів, тому що співпрацювали з росіянами і були донощиками»[910].

Важливим елементом як нацистської, так і оунівської пропаганди був так званий стійкий стереотип «єврейського більшовизму». Це сформувало в українського населення уяву про те, що саме євреї відповідальні за злочини радянського режиму, зокрема за масові вбивства в’язнів, які сталися після 22 червня 1941р.[911] Те, що самі євреї були жертвами НКВС, що вони несуттєво були представлені в лавах НКВС, що в період радянської окупації вони не отримували більше благ і страждали не менше, ніж інші етнічні групи, — все це не переконувало націоналістів. У вбив-ствах НКВС вони звинувачували євреїв і вірили, що євреї керують СРСР та відповідальні за голод, який охопив країну у 1932–1933 рр.[912]

Курт Левін, який уцілів під час погрому 1 липня 1941р., згадував цей день у своїх мемуарах, написаних у 1945-му. Про стереотипний мотив «єврейського більшовизму» він згадував у таких деталях: «Молодий представник “вищої раси” з інтелігентним, але спотвореним зневажливою посмішкою обличчям, підійшов до нас і сказав: “Отже, євреї, помста солодка”. Я просто не знав, за що була ця помста»[913].

Про 1 липня 1941р. залишив свої свідчення Адольф Фолькман (єврей, який пережив Голокост): «У місті з’явилися німецькі плакати, а також польські та українські листівки з тим же змістом, що й на німецьких плакатах. Німецьке військове командування інформувало українських і польських мешканців міста, що в тюрмах знайшли декілька тисяч трупів поляків й українців. Усіх їх вбили єврейські більшовики. Жахливі звинувачення на адресу євреїв схвилювали громадськість. Агітація впала на родючий ґрунт. Містом бродили зловісні орди мародерів і погромників. Євреїв прирівнювали до більшовиків. Фактично тільки євреїв вважали більшовиками. Ми були поза законом \yogelfrei\… Сотні євреїв викинули зі своїх домівок на вулицю, їх штовхали ногами, били та вбивали. Тисячі інших зібрали разом у в’язниці на вулиці Замарстинівській»[914].

Рано-вранці 1 липня 1941р. — на той час, коли проголошення держави ОУН(б) вже відбулося, — в єврейські квартири почали вдиратися українські міліціонери. Вони забирали чоловіків, а іноді й усю родину, і силою доставляли їх у двори трьох в’язниць, де було знайдено тіла жертв НКВС. Євреїв також затримували на вулицях, перевіряючи посвідчення особи. Одна в’язниця, куди доставляли євреїв, знаходилася на вул. Замарстинівській, інша («Бригідки») — на Казімежській (вул. Городоцька), а третя — на Лонцького (вул. Брюллова), неподалік від Цитаделі. Перші дві з вказаних в’язниць розміщувалися в єврейському кварталі. На підступах до в’язниць роз’ярілий натовп, який складався із представників обох статей, знущався над євреями, використовуючи на повну силу кулаки, палиці, ціпки та ін. Деяких євреїв змушували повзати на колінах (іл. 144)[915]. Біля тюремної брами євреїв били погромники, що вишикувались у два ряди, а прямо у дворі в’язниці євреїв змушували виносити з підвальних приміщень тіла замордованих і складати рядами. Іноді єврейок змушували обмивати трупи і цілувати руки убитим[916](з метою продемонструвати натовпу, що євреї несуть відповідальність за радянські злочини і тепер повинні за них платити). Як німці, так і українці орудували прикладами гвинтівок, металевими прутами, дрючками, лопатами та іншими предметами, нерідко забиваючи жертв до смерті (іл. 146).

Євреї, яких українські міліціонери зганяли до в’язничних дворів цілими групами, ставали на місце тих, кого забили до смерті та чиї тіла вже склали під стінами (поруч з тілами в’язнів НКВС, убитих раніше). Курт Левін, якого силою спровадили на роботи в ті дні до тюрми «Бригідки», згадував, що особливо боявся елегантно одягненого чоловіка в гарній вишиванці, який «бив залізною палицею. Потім він бив тільки по головах. Із кожним ударом у повітря злітали шматки шкіри. У деяких людей він вибивав очі, відривав вуха. Коли палиця зламалася, він знайшов величезну обвуглену деревину і проламав череп першого єврея, який потрапив йому під руку. Череп розколовся, і мізки розлетілися на всі боки, потрапивши на моє обличчя й одяг»[917].

Чоловік у вишиванці, мабуть, був типовою «жертвою» ідеології українського націоналізму і стереотипу «єврейського більшовизму». Герман Кац, якого також змусили працювати на подвір’ї тюрми «Бригідки», згадував 1947 р., що «німці й українці жорстоко поводилися з нами і звинувачували нас у вбивствах НКВС. Вони поставили євреїв у чергу, на розстріл». Кац був у цій черзі сорок восьмим. Німецький солдат уже цілився в нього, але підійшов німецький офіцер і сказав: «На сьогодні досить»[918].

У в’язниці «Бригідки» євреїв змушували працювати приблизно до 21:00. За оцінками Левіна, з 2 тис. євреїв, яких зігнали в тюрму «Бригідки» 1 червня, вижило близько 80 людей, однак їм не вдалося відразу піти додому — попереду на них ще чекало знущання солдат батальйону «Нахтігаль», які згодом з’явилися на подвір’ї. Один німецький солдат кинув гранату просто в групу євреїв, після чого інші німецькі солдати добивали поранених. Всім, хто вижив, наказали повернутися наступного дня о 4-й годині ранку[919].

Така ж доля спіткала і євреїв у двох інших в’язницях. Стефанія Канг-Шуцман бачила, як у в’язниці на Лонцького знущалися з євреїв: роздягали та знущалися, били вагітних у живіт. Українці наказували євреям віддати коштовності, гроші та інші цінні предмети[920]. Інший єврей, який вижив, згадував, що одного разу німецький офіцер намагався зупинити насильство вигуком: «Ми ж не більшовики!» Втім, люди, які спостерігали за жорстокою розправою з дахів, вимагали, щоб євреїв добили[921]. Альфред Монастер у своїх спогадах свідчить, що 1 липня в тюрмі на Лонцького відібрали привабливих єврейок, яких пізніше згвалтували й убили[922].

Зигмунд Тьюн розповів, як українські міліціонери схопили його з братом вдома і доправили у тюрму на Замарстинівській. Перед входом їх побив натовп розгніваних людей, а на подвір’ї в’язниці — солдати батальйону «Нахтігаль». їх змусили віддати всі цінні речі. Група українців побила їх палицями та змусила прибирати двір голіруч. Упродовж дня прибувало все більше євреїв, багато з них ледь волочили ноги. Близько 14:00 німці принесли кулемет і почали готуватися до розстрілу, але їх зупинив офіцер гестапо. Близько 20:00 євреям, які вижили, було дозволено залишити двір. Німецький солдат сказав їм, що не може захистити їх від українців і запропонував їм сховатися в лісі[923].

Євреїв били і вбивали не тільки в трьох тюремних дворах, а й дорогою туди та в багатьох інших місцях. «Ритуал» прибирання вулиці голими руками, відомий за прецедентами у Відні (у березні 1938р.) і кількома місцями у Польщі (у 1939р.)[924], трапився і у Львові; командир роти Ганс Шмідт спостерігав за тим, як «єврейкам голіруч на колінах доводилося збирати з тротуару уламки скла»[925]. Ісидор Фербер бачив, як євреїв жорстоко били на пл. Ринок, змушуючи чистити бруківку своїми носовиками[926]. Казимира Порай була на пл. Ринок, коли «німецькі солдати, які спілкувалися між собою українською», змусили групу євреїв, серед яких була і її матір, вимити туалети своїм одягом. У цей час людей нещадно били дротами. Одну з груп євреїв, яких постійно підганяли нескінченними ударами, змусили збирати із тротуарів уламки скла і складати їх на два візки[927]. Німецькі офіцери бачили, як українські міліціонери знущалися над жінками на пл. Ринок[928]. Якогось чоловіка змусили прибрати кінський гній з вулиці та складати його у свій капелюх[929]. Ще кількох євреїв змусили повзти навколішки[930]. Інколи євреїв викидали на вулицю з вікон їхніх квартир[931]. В одному дворі німецький солдат Герман Теске побачив групу євреїв із закривавленими носами. Погромник сказав йому, що євреїв заведено позначати, викручуючи їхні носи, аж поки вони не зламаються (солдат був свідком того, як погромник зробив це з кимось із жертв)[932]. Якоб Герштенфельд спостерігав з вікна квартири, як «старі, діти та жінки під градом ударів виривали голіруч бруківку в кратері від бомби і переміщували вуличний бруд з одного місця в інше. В іншому місці жінку прив’язали до чоловіка та змусили бігти врізнобіч. Один підліток знепритомнів від ударів, а людей, які стояли поруч, наказали поховати його живцем. Ще в одному місці я бачив чотирьох або п’ятьох убитих людей, над якими до цього знущались близько 60 осіб. Під час погрому життя на вулиці йшло своєю чергою. Перехожі на мить зупинялися, дехто сміявся над “безглуздим” видом жертв і спокійно йшов далі»[933].

Батальйон «Нахтігаль», який погромники називали «батальйоном Степана Бандери», істотної ролі в погромі не відігравав; тільки деякі службовці цього підрозділу брали в ньому участь. 30 червня 1941р. батальйон промарширував Львовом та взяв під охорону радіостанції та три в’язниці, у яких енкаведисти раніше розстріляли ув’язнених[934]. Один солдат згадував, що того дня, коли їх квітами вітали на вулицях міста, «деякі солдати [з його батальйону] дозволили собі надмірності»[935]. Того ж дня Роман Шухевич, український командир батальйону, дізнався, що в одній із в’язниць НКВС вбито його брата Юрія (похорон відбувся наступного дня)[936].

Вцілілі свідки залишили свої спогади про те, як 1 липня 1941р. солдати «Нахтігаля» знущалися з євреїв у дворі та перед будинком в’язниці на вул. Замарстинівській[937]. Україномовних солдатів у формі вермахту помітили й у в’язницях на Лонцького і в Бригідках[938]. Однак немає абсолютної впевненості в тому, що всі українці, вбрані в німецьку форму та причетні до насильства над євреями, служили в «Нахтігалі». У той час у Львові перебували й інші українці, які носили німецьку форму й перебували у складі інших підрозділів (серед них українські перекладачі вермахту, які подібно до солдатів «Нахтігалю», вороже ставилися до євреїв і поляків)[939]. За словами бійця Віктора Харківа («Хмара»), дорогою зі Львова до Вінниці батальйон «Нахтігаль» «у двох селах постріляв всіх стрічних жидів»[940].

1960 р. у ФРН порушили кримінальну справу проти офіцера батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера. Під час розслідування Оберлендер підтвердив, що бачив солдатів батальйону перед будівлею в’язниці, які «закликали населення витягувати тіла назовні». Він також засвідчив, що солдати однієї з рот «Нахтігалю» того дня мали вихідний, але він не пригадує, щоб солдати знущалися з євреїв або вбивали їх[941]. Інші німецькі офіцери цього батальйону дали свідчення, подібні до свідчень Оберлендера[942]. Після ретельного розслідування погрому та участі батальйону «Нахтігаль» у цьому злочині державний прокурор Німеччини дійшов висновку, що солдати другої роти батальйону, «цілком імовірно», брали участь у погромі і були «винні у вбивстві значної кількості євреїв»[943]. Прокурор, однак, закрив справу проти Оберлендера, тому що не знайшов жодного доказу того, що наказ убивати євреїв віддавав саме він. Прокурор також не порушив жодної справи проти ветеранів «Нахтігалю», тому що він не зміг точно визначити, хто з солдатів чинив ці злочини[944].

У справі Оберлендера також свідчив член ОУН(б) і капелан батальйону «Нахтігаль» Гриньох. Як і багато інших націоналістів, він не тільки заперечував причетність батальйону до насильства над євреями, а й заявляв, що у той час не помітив у Львові ніякого погрому: «Я не бачив нічого подібного, хоча під час мого перебування у Львові я неодноразово гуляв і їздив вулицями. Можу з усією впевненістю заявити, що мені нічого подібного не повідомляли». Після того як очевидці погрому надали свої свідчення, він заявив: «Я не можу виключити, що щось подібне відбувалося. Однак я сам, як я вже сказав, нічого такого не бачив і нічого не чув»[945].

Свої свідчення про цю подію залишив Вілек Маркієвич, який з вікна спостерігав, як деякі погромники на пл. Ф. Смольки (нині пл. Григоренка) вправлялися в тому, щоб винайти ще витонченіші тортури. Він зазначає, що молоді українські селянки були жорстокішими за чоловіків. Один із чоловіків змусив єврея носити його на плечах і бив того ціпком по голові, поки жертва не впала без сил. Маркієвич чув крик жінки: «Люди, відпустіть мене, будь ласка! Я не зробила нікому нічого поганого, нікому!» У відповідь почулося чоловіче багатоголосся: «Не слухайте її! Убийте її негайно!»[946]

Погромники часто змушували євреїв здійснювати «більшовицькі» ритуали. Деяких силували співати російські марші та викрикувати: «Слава Сталіну!»[947] В одному з таких епізодів, натовп оточив групу з 200–300 молодих євреїв та єврейок, яких вимусили підняти руки догори і співати «російську комуністичну пісню “Моя Москва”»[948]. В іншому місці, поруч з Цитаделлю, бачили близько ста чоловік з піднятими догори руками. Євреї йшли під конвоєм українців, які примушували їх кричати: «Ми хочемо Сталіна!» За словами Казимири Порай, яка вижила, всіх їх згодом убили[949].

Кіноматеріали та фотографії, зроблені німецькими солдатами під час погрому, збігаються зі спогадами людей, які вижили. На численних архівних матеріалах зафіксовано епізоди, коли жінок штовхають і б’ють по обличчю та інших частинах тіла (ногами та палицями й ін. предметами). Багато жінок оголювали перед натовпом й тягали за волосся, кидаючи від одного мучителя до іншого. Деяких просто гнали вулицями[950]. Зі свідчень людей, які вижили, ми знаємо, що погромники ґвалтували жінок та били вагітних ногами в живіт, але в кіноматеріалах цього не зафіксовано[951].

Найжорстокіший день погрому був 1 липня 1941р., але у багатьох частинах міста погром тривав і 2 липня, аж до самого вечора. За словами Монастера, погром почався в єврейському кварталі і поширився наступного дня в інших частинах міста[952]. Так, 2 липня міліціонери і члени айнзацкоманд зібрали невстановлену кількість євреїв на спортивному майданчику на вул. Пелчинській (вул. Дмитра Вітовського). 2,5–3 тис. людей з них розстріляли в лісах поблизу Львова силами айнзацкоманди 5 і 6 (з айнзацгрупи С), якими командував Отто Раш. Фелікс Ландау, член айнзацкоманди, написав у своєму щоденнику: першу групу євреїв розстріляли 2 липня. З липня він написав, що «500 євреїв привели на розстріл. Тут, у Львові, було вбито 800 осіб»[953].

З липня 1941 р. українські міліціонери вивели з квартири «на роботу» Лейба Веліцкера, його брата і його батька. їх привели до будівлі міліції. Тут уже стояла група євреїв. Міліціонери відібрали молодих євреїв, відвели їх у підвал і побили там залізними прутами. Дехто з них більше не піднявся. Решту доставили на спортивний майданчик на Пелчинській, дорогою туди з них нещадно знущалися міліціонери. Кваліфікованих робітників німці відправили додому, а решту розмістили на спортивному майданчику, де вони протягом двох днів залишалися без їжі і води. Протягом цього часу німці й українські міліціонери постійно катували їх, били і знущалися. Лейб і його батько спостерігали, як євреїв кудись відвозили на вантажівках. Однак самих Веліцкерів, батька та сина, разом з іншими євреями звільнили через два дні[954]. Симона Візенталя (іл. 102) та ще приблизно сорок євреїв заарештували 4 липня 1941р. і помістили у в’язницю. їх поставили в ряд обличчям до стіни та наказали очікувати страти. Однак, на відміну від багатьох інших, Візенталя не вбили. Незадовго до того, як його мали застрелити, командир зупинив ката: «На сьогодні досить!» (Schluß für heute Feierabend!). На ніч Візенталя залишили у в’язниці, проте йому вдалося уникнути страти: його врятував український міліціонер, який знав його ще до війни[955].

7 липня 1941-го німецькі солдати схопили Еліяху Ионеса та інших євреїв, які переховувалися, і наказали їм розкидати вапно на подвір’ї в’язниці «Бригідки». Йонес був приголомшений трупним смородом. Він згадував, що земля під його ногами була м’якою, як смола, мала тріщини завширшки п’ять сантиметрів, оскільки не могла увібрати тієї кількості тіл, скільки заховали на цьому місці[956].

Після погрому львівські євреї були позбавлені прав та оголошені vogelfrei (поза законом). Пограбування їхніх квартир відбувалося навіть у присутності мешканців. Євреям дозволяли виходити на вулицю тільки два дні на тиждень: купувати їжу та інші товари[957]. За словами Генріка Шипера, це правило запровадив Юрій Полянський (іл. 116), якого Державне правління Стецька призначило посадником міської управи Львова. Німецька та українська поліція регулярно заарештовувала євреїв у їхніх квартирах або на вулицях та мобілізовувала для виконання різних «громадських» робіт. Хоча організоване насильство припинилося ввечері 2 липня, вбивства євреїв та збиткування над ними тривало й далі[958].

Кількість жертв першого погрому, який тривав із 30 червня по 2 липня 1941р., підрахувати складно. За оцінками юденрата, в перші дні окупації Львова було вбито близько 2 тис. євреїв [959]. У звіті німецької служби безпеки від 16 липня йдеться, що «поліція захопила і розстріляла 7 000 євреїв»[960]. Історики Дітер Поль і Еліяху Йонес, які вивчали погроми, дійшли висновку, що цими днями загинуло 4 тис. євреїв[961], тоді як Крістоф Мік, інший історик, який досліджував ці події, вважає, що було вбито 7–8 тис. євреїв[962].

Реконструкція хронології погрому показує, що ця акція мала ретельно організований характер. З німецькими формуваннями, до складу яких входили підрозділи поліції безпеки (Sicherheitspolizei) і внутрішньопартійної служби безпеки НСДАП (Sicherheitsdienst, SD), а також айнзацкоманди з айнзацгрупи С тісно співпрацювала українська міліція, створена ОУН(б). Напевно, німці узгодили дату погрому з ОУН(б) не пізніше вечора 30 червня 1941р., тобто незабаром після того, як вони зрозуміли, наскільки популярною та потужною була ОУН(б) у Львові і які маніпулятивні та збуджуючі натовп можливості відкриються для них, якщо місцеві жителі побачать тіла жертв НКВС. Німецькі та українські виконавці злочинів не залишили ніяких письмових документів, які б стосувалися такої підготовки, але інші джерела свідчать про це досить чітко. Наприклад, за словами одного зі свідків погрому, український міліціонер попередив про небезпеку єврейку, в яку був закоханий. Він зробив це 1 липня о 5-й годині ранку, тобто за кілька годин до початку основного погрому[963].

По-різному під час погрому поводили себе і німецькі солдати. Деякі з них знімали погроми на плівку. Одна з причин такої поведінки — це бажання перекласти провину за насильство на місцеве населення[964]. Іноді офіцери вермахту проявляли співчуття (існує свідчення, що один із таких офіцерів подарував єврею буханець хліба)[965]. Проте інші німецькі солдати принижували, катували, розстрілювали євреїв та пояснювали їм, що саме євреї відповідальні за погром[966]. Про одного з офіцерів, який міркував так само, Еліяху Ионес залишив спогади: «Після того як ми винесли тіла з камер, до нас підійшов німецький офіцер, зняв свій протигаз [який він носив через трупний сморід] і промовив до нас, що через нас, євреїв, “весь світ стікає кров’ю”, що ми спровокували цю війну і через нас тисячі жертв гинуть на полях битв. “Подивися, що ти зробив!” — закричав він і вказав на величезну колективну могилу на подвір’ї тюрми. Ми стояли байдужі, ми не чули його слів і не розуміли, чого він від нас хоче»[967].

Ще однією важливою групою злочинців, причетних до Львівського погрому, був натовп — пересічні громадяни, переважно українці, проте поміж цих людей були й поляки. У Львові українці були меншістю, але, на відміну від поляків, вони не були залякані ОУН(б); українська пропаганда навіть заохочувала їх підтримувати процес державотворення і метатися євреям. Частина українських погромників приїхала до Львова з передмістя, оскільки вони були мотивовані можливістю привласнити майно євреїв[968]. У погромі також брали участь багато молодих українців, зокрема студентів. Емануель Бранд упізнав серед погромників українського студента, з яким він навчався в Учительському інституті у Львові[969]. Ветеран Першої світової Дмитро Гонта, який планував приєднатися до міліції ОУН(б) у Львові, згадував у своїх мемуарах, що дехто зі студентів добровільно зголосився брати участь у погромах[970].

Поляки також виявили серед жертв НКВС тіла своїх родичів, але у ці дні поляки здійснили значно менше злодіянь, ніж українці, хоча у Львові їх проживало значно більше, ніж українців. Львівські євреї помітили, що серед погромників є поляки, але вони побоювалися їх менше, ніж українців[971]. Максимільян Борухович згадував, що українці поводились більш агресивно за інших, а поляки намагалися дистанціюватися від євреїв якомога далі[972]. Аліція Рахіль Хадер згадувала, що натовп, який знущався з євреїв на одній із львівських вулиць «переважно ніби складався з українців, однак… також там були й поляки»[973]. Кость Паньківський і Юзеф Шрагер також помітили серед погромників поляків[974]. Євген Наконечний згадував, що деякі поляки носили синьо-жовті нарукавні пов’язки, але він не пам’ятає такого, щоб українці брали участь у погромі, і стверджував, що приписувати ОУН(б) участь у єврейських погромах — це антиукраїнська пропаганда[975]. Польський вчитель гімназії Ян Роговський згадував, як поляк сміявся з євреїв, яких били українські міліціонери[976]. У Львівському погромі 1941р., на відміну від Львівського погрому 1918р. та погромів влітку 1941-го на Північному Сході Польщі, поляки не відігравали головної ролі, тому що українські міліціонери та оунівці наганяли на них страх. Окрім того, німці були менш прихильні до поляків, ніж до українців[977].

У ніч з 3 на 4 липня 1941р. німецькі сили безпеки, що складалися з членів СД, ЄЄ і айнзацкоманди 4а, розстріляли у Львові 25 польських професорів і 17 членів їхніх сімей [978]. Імена й адреси професорів німцям надали члени ОУН(б), які діяли відповідно до наказу Миколи Лебедя[979].

Львівський погром стався одночасно з проголошенням української держави; тими днями місто було повне синьо-жовтих прапорів та свастики. Вулиці майоріли плакатами із звинуваченнями на адресу євреїв у вбивстві в’язнів та з привітаннями Степанові Бандері й Адольфу Гітлеру («Хай живе Степан Бандера!», «Хай живе Адольф Гітлер!»). Іноді тіла убитих євреїв складали під плакатами з написами «Велика німецька армія» або «ОУН і війна проти “єврейських комуністів”». На одному з плакатів був напис: «Щоб припинити жидівсько-комуністичний розбій, — допомогти Україні визволитись, з наказу великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера крицеві колони непереможної німецької армії вирушили в бій і раз на завжди знищили криваве кубло жидівсько-більшовицької комуни. Німецькі бійці прийшли до нас, як наші приятелі. В наших містах і селах український нарід вітає їх як своїх визвольників» (іл. 133)[980].

На вулицях також з’явилися плакати з такими гаслами, як «Україна — для українців» (слова з арсеналу расистського націоналіста Міхновського). Ці агітаційні матеріали інформували людей про те, кому має належати територія, на якій вони живуть, і кому слід або не слід дозволяти на ній жити[981]. У текстах до багатьох плакатів та інших пропагандистських матеріалів ідею створення української держави пов’язували з убивством євреїв. На плакаті «Український народе!» були такі слова: «Знай! Москва, мадяри, жидова — це Твої вороги. Нищ їх! Знай! Твоїм проводом є Провід Українських націоналістів, є ОУН. Твоїм вождем є Степан Бандера. Твоєю ціллю є Самостійна Соборна Українська Держава»[982]. 30 червня 1941р. групу з приблизно десяти євреїв змусили надрукувати плакати ОУН(б) та інші пропагандистські матеріали, які містили заклики до вбивства євреїв[983].

Цими днями офіційним вітанням українських націоналістів та ошатно вдягнених українських патріотів, які прибували до Львова, щоб привітати німців, стало гасло ОУН(б) «Слава Україні!» — «Героям Слава!». За словами Альфреда Монастера, деякі з них під час цього демонстрували німецький нацистський салют[984]. Виконувати український фашистський салют іноді доводилося і євреям, до цього їх, зайвий раз принижуючи, змушували міліціонери. 30 червня 1941 р. єврейський учитель німецької мови І. Берман підняв ліву руку замість правої, за що український міліціонер побив його ногами і змусив тричі салютувати правою рукою та вигукувати «Слава Україні!». Після цього його знову побили, але, зрештою, відпустили[985].

2 липня 1941р. Курт Левін вирішив вийти на вулицю, тому що він відчув, що залишатися вдома небезпечно. Він надів блакитну сорочку і жовту краватку, що, очевидно, допомогло йому залишитися непоміченим з боку українських міліціонерів і німців[986]. Одна єврейка, якій треба було вийти на вулицю, прикріпила до свого одягу маленьку синьо-жовту стрічку, яку під час погрому хлопчики роздавали на вулицях. Це допомогло їй без перешкод перетнути все місто[987]. Шенде писав у своїх мемуарах, що він і деякі інші євреї «були врятовані завдяки авторитету та зусиллям греко-католицького священика і місцевої греко-католицької церкви»[988].

Пропаганда ОУН(б) називала Бандеру Провідником ОУН. Левін, який пережив Голокост, писав 1946 р. у своїх мемуарах, що 2 липня 1941р. «місто було повне жовто-блакитних прапорів… На вулицях були розвішані прокламації Степана Бандери — вождя українців, який закликав до вбивства і підпалів»[989]. Ян Роговський, учитель Львівської гімназії, також бачив синьо-жовті прапори, що висіли на ратуші разом з прапорами зі свастикою, і плакати з гаслами із «Боротьби й діяльності»[990]. У своїх мемуарах Роговський писав, що місце «українського фюрера було за Бандерою, який прагнув бути подібним на Гітлера»[991]. Член ОУН Роман Волчук згадував: «проклямації, що закінчувалися славословієм Степанові Бандері та Адольфові Гітлеру, були розклеєні по місту»[992].

Шипер також зауважує, що після того як німецькі війська увійшли до Львова, всюди майоріли німецькі та українські прапори й українці очікували, що буде створена українська «держава фашистського типу». Шипер також чув промову Полянського (посадника міської управи Львова), в якій той висловлював свою відданість Гітлєрові[993]. Ще один анонімний свідок у своїх записах, зроблених в грудні 1941р., згадує синьо-жовті прапори, закріплені поруч зі свастиками, переповнені греко-католицькі церкви і «численні плакати зі словами вождя українських націоналістів Бандери: «Україна — для українців» (іл. 127)[994]. Йонес також бачив гасло «Хай живуть Адольф Гітлер і Степан Бандера. Смерть євреям і комуністам!»[995]. У своїх мемуарах він згадує, як одного разу, коли він проходив біля плакатів ОУН, український міліціонер з синьо-жовтою пов’язкою на руці вирішив перевірити його паспорт. Після того як міліціонер зрозумів, що Йонес — єврей, він так сильно ударив його кулаком в обличчя, що Йонес зміг піднятися аж за годину[996].

У дні погромів та проголошення держави голова нового українського уряду Стецько звернувся з листами (німецькою мовою, lingua franca «Нової Європи») до лідерів інших європейських фашистських держав. Зокрема, він повідомляв Павеличу, що «в результаті багатовікової боротьби українського народу за суверенітет 30 червня 1941р. у Лемберзі проголошено українську державу». Він висловив тверде переконання, що «обидва, загартовані у бою, революційні народи [український та хорватський], беруть на себе відповідальність за стабілізацію відносин у новій Європі». Аналогічне прагнення до «творчої співпраці» між іспанським та українським народами було висловлено в листі Стецька до каудильйо. У листі до Муссоліні також повідомлялося, що українську державу відновлено на територіях, «звільнених від московсько-єврейської окупації… згідно з волею українського народу, яка знаходить своє уособлення в Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери». Стецько також передав duce свої теплі вітання, побажав якнайшвидшої перемоги його відважному народу і висловив переконання, що Україна стане частиною «нового фашистського порядку, який повинен замінити Версальську систему»[997].

Свої привітання та подяки Стецько також надіслав і на адресу Гітлера (іл. 125). «Від імені українського народу та його уряду» він висловив побажання, щоб німецький лідер «увінчав боротьбу цілковитою перемогою», яка дозволить йому розширити «Нову Європу» до її східних частин. «Тим самим Ви надаєте можливість і українському народові, як повноправному, вільному члену родини європейських народів, взяти активну участь у здійсненні цієї величної ідеї у своїй суверенній Українській державі»[998]. Крім цих офіційних листів, самопроголошений прем’єр-міністр планував направити представників уряду ОУН(б) в Словаччину, Румунію, Японію, Хорватію, Німеччину і, можливо, до інших держав «Нової Європи»[999].

Надсилаючи листи лідерам європейських фашистських держав, Стецько поводився як його хорватський колега Кватерник, який проголосив нову державу 10 квітня 1941р. У своєму листі до Гітлера Кватерник дякував фюреру «від імені хорватського народу за підтримку, яку надала німецька армія хорватському національному повстанню, і просив визнання Незалежної держави Хорватія Великим Німецьким рейхом». Лист закінчувався словами «Хай живе фюрер німецького народу!»[1000].

Уряд, про який Стецько сповіщав своїх адресатів, називався Українське державне правління[1001]. Його членами стали не тільки члени ОУН(б), а й деякі інші українські політики. Співпраця з іншими партіями чи політичними таборами була типовою практикою для фашистських рухів, які приймали такі рішення з метою консолідації влади. Націонал-соціалісти, наприклад, перш ніж вони встановили свій режим і ліквідували інші політичні партії, також співпрацювали з іншими політичними блоками, в основному з консерваторами і націонал-консерваторами. Прем’єром Українського державного правління був Стецько, його заступником — Лев Ребет. Інші відомі члени ОУН в цьому уряді — Микола Лебедь, Роман Шухевич, Роман Ільницький, Ярослав Старух, Володимир Горбовий та Іван Климів[1002].

Діяльність Українського державного правління німці заборонили за кілька днів після його утворення. За короткий час своєї роботи правління встигло заснувати Раду Сеньйорів — представницький орган, що перебував під контролем ОУН(б). Головою Ради Сеньйорів в ОУН(б) бачили Дмитра Донцова, але в результаті цю посаду розділили поміж двома діячами — Костем Левицьким та Андреем Шептицьким. На Українське державне правління і Раду Сеньйорів в державі ОУН(б) покладалися функції парламенту; свої зібрання Рада планувала проводити у величній будівлі Львівського університету, в якій до 1918р. збирався Галицький сейм[1003]. Члени Ради Сеньйорів дали клятву «бути вірними до смерті великій ідеї». Текст клятви закінчувався словами «Хай живе Соборна Самостійна Україна! Хай живе ОУН і її Провідник Степан Бандера!»[1004].

Із фрагментів протоколів засідань Українського державного правління і Ради Сеньйорів ми знаємо, що один із цих органів обговорював, зокрема, способи вирішення «єврейської проблеми» в Україні[1005]. Учасники дискусії не досягай згоди, але дехто висловився доволі однозначно. Олекса Гай-Головко заявив, що йому «дуже подобається німецький погляд» на вирішення питань щодо меншин, а «Жиди є дуже нахабні… З ними треба… остро… Мусимо їх покінчити». Член ОУН(б) Ленкавський на цій нараді заявив, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення». Крім того, учасники з ентузіазмом обговорювали своєрідний український генеральний план «Ост», згідно з яким усіх неукраїнців, які проживають в Україні, слід евакуювати або знищити, а «українські етнічні території» потрібно заселити українцями, які проживають за межами таких територій (або території, на яких проживають ці українці, мають бути включені в українську державу). Наприклад, усі українці з Москви та Ленінграда мають переселитися в Україну[1006].

Відсутність Бандери, а потім і Стецька, якого 9 липня 1941р. посадили під почесний арешт (Ehrenhaft), не призвела до миттєвого закінчення «Української національної революції» — вона тривала ще протягом декількох тижнів[1007]. З 25 по 28 липня українцям дозволили влаштувати у Львові другий великий погром — імовірно, щоби поліпшити німецько-українські відносини, які погіршилися після напруженості, що виникла через проголошення держави 30 червня. Цей погром назвали «днями Петлюри» на знак помсти за виправдання французьким судом Шварцбарда, який 25 травня 1926р. убив Петлюру[1008]. Під час «днів Петлюри», як і під час першого погрому, українські міліціонери хапали євреїв на вулицях або в їхніх будинках і перевозили або до в’язниці на Лонцького, або в будівлю гестапо на Пельчинського, де євреїв принижували, били або вбивали. У свідченнях зафіксовано, що у всіх видах знущань брали участь селяни з довколишніх сіл, які цими днями навмисно приїжджали до Львова[1009]. Герштенфельд бачив, що у «дні Петлюри» в «натовпах на вулицях» «було повно молоді у вишиванках»[1010]. У цьому погромі «найогиднішим чином» брали участь і солдати вермахту, що навіть обурило їхнього начальника, генерала Карла фон Рока (іл. 132)[1011]. Кількість жертв «днів Петлюри» оцінити складно, але Йоніс схиляється до того, що тими днями загинуло 1 500 людей[1012].

Погроми та націоналістичні торжества в інших західноукраїнських районах

Найбільший погром у Західній Україні стався у Львові, проте кілька тисяч євреїв також вбили і під час численних погромів в інших місцях. Анджей Збиковський нарахував у Західній Україні 35 таких місць; Аарон Вайс — 58; Джеффрі Копштейн — 124, а Кай Штруве — 140[1013]. За оцінками Дітера Поля, число жертв усіх погромів коливається від 13 до 35 тис. осіб[1014]. За оцінками Олександра Круглова, у Західній Україні під час погромів, що сталися у липні 1941 р., розстріляли або вбили 38–39 тис. євреїв[1015].

Два інші великі погроми в Східній Галичині коїлися в Тернополі та Золочеві. В обох випадках німецьким підрозділам сприяли українські міліціонери. 2 липня 1941р. в Золочеві міліціонери й інші погромники отримали в німців дозвіл на «акцію помсти». З липня євреїв чоловічої статі змусили витягувати тіла жертв НКВС з братської могили на подвір’ї Золочівського замку. По закінченню ексгумації всіх євреїв розстріляли. Зрештою, могила, з якої євреїв змушували витягувати тіла, незабаром заповнилася тілами убитих євреїв. Загалом у Золочеві німці і місцеві мешканці, підбурені ОУН(б), убили 3 тис. євреїв. Як і у Львові, активісти ОУН(б) вивішувала плакати і роздавали листівки, в яких вітали німців як союзників і визволителів (іл. 126)[1016].

Німецькі війська прибули до Тернополя 2 липня 1941р. Наступного дня у місцевій в’язниці виявили тіла жертв НКВС, відразу після чого кілька євреїв зазнали побиття, грабунку та знущань. Справжній погром почався вранці 4 липня і тривав до 6 липня[1017]. У Тернополі головними злочинцями були: особовий склад дивізії Waffen-SS Wiking та місцеві оунівці, зокрема міліціонери, яким допомагали численні погромники з міста і прилеглих сіл. Одна зі свідків, яка вижила під час цього погрому, згадувала: якась українка повідомила їй, що під час мітингу, який відбувся 3 липня, українці вимагали у німців дозволу помститися євреям[1018].

Інформацію про місця проживання євреїв німці отримували від українців. Євреїв зганяли на ринкову площу, а пізніше розстрілювали в підвалах чи на кладовищах[1019]. Іноді есесівці ґвалтували єврейських жінок[1020]. В інших випадках, євреїв змушували мити машини, припарковані на площі, виносити тіла з внутрішніх дворів в’язниць і мити їх. Близько однієї тисячі євреїв було вбито кийками і лопатами, про що німецький солдат повідомив у листі своїм батькам, що проживали у Відні[1021]. Соломон Хіршберг, який вижив у Голокост, у своїх спогадах особливо відзначав роль української міліції, що носила синьо-жовті нарукавні пов’язки та була «мобілізована з місцевих жителів, а також із жителів сусідніх сіл». Він згадував, що для підбурювання до насильства українці використовували місцеве радіо[1022]. За даними української медичної служби, під час цього погрому було вбито понад 4 тис. євреїв[1023]. Є відомості, що українські міліціонери діяли самостійно: 7 липня на одному з цвинтарів групу євреїв розстріляли без участі підрозділів СС[1024].

Погроми сталися також у багатьох інших населених пунктах, але у менших масштабах. Деякі з них виникали стихійно, інші були спровоковані ОУН(б) і німцями. Під час цих антиєврейських погромів селяни та містяни озброювалися залізними прутами, палицями, вилами, кийками, косами або молотами. Квартири євреїв згодом грабували, інколи їхні сусіди. У кількох місцях євреїв спалили в коморах, як це сталося у польському містечку Єдвабне[1025]. У багатьох місцях, де відбувалися погроми, ОУН(б) організовувала, як у Львові, міліцейські загони, які діяли відповідно до інструкцій, викладених в «Боротьбі й діяльності». Як і у Львові, в багатьох інших галицьких та волинських містах погроми відбувалися одночасно з проголошенням держави. На загальних зборах у Тернополі 3 липня 1941р. (за день до погрому) оунівці вітали німців та святкували звільнення від «єврейського більшовизму». Проголошення держави відбувалося на тлі портретів Бандери, Гітлера і Коновальця[1026].

Під час «Української національної революції» у багатьох населених пунктах місцеві українські активісти, які діяли відповідно до інструкцій ОУН(б), встановлювали та прикрашали тріумфальні арки, що давало німцям сигнал про ставлення до них з боку нової української держави[1027]. Арки різних видів прикрашали українськими та німецькими прапорами і написами, як-от: «Слава Україні — Слава Бандері!», «Хай живе німецька армія!», «Хай живе Вождь німецької нації Адольф Гітлер!», «Свобода Україні — Смерть Москві!», «Слава нашому Провіднику Степану Бандері!» тощо (іл. 137–138)[1028]. Тріумфальні арки отримали повсюдне поширення і на Волині, здебільшого на них розміщували транспаранти з написами «Хайль Гітлер!» і «Слава Україні!»[1029]. Член ОУН(б) Микола Чарторийський, який прибув в Україну у складі третьої похідної групи, згадував про ці пропагандистські акції так: «Скрізь, по селах і містах, на входових брамах, крім інших льозунгів, видніли великі написи: Слава Україні! — Героям Слава! Хай живе Провідник ОУН Степан Бандера! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!»[1030]

Міхал Собків згадував, що одну з вулиць Коропця місцева влада перейменувала на вулицю Бандери, а іншу — на вулицю Сеника, і що українські міліціонери вітали один одного фашистським жестом, зі словами: «Слава Україні!» — «Героям Слава!» Він також зауважив, що за деякий час прості українці перестали вітати один одного традиційним «Слава Ісусу Христу» і, подібно до революціонерів ОУН(б), узвичаїли фашистське салютування і гасла ОУН(б)[1031].

Іншим важливим елементом революції була урочиста зустріч німецьких військ (іл. 149–151). Для цього місцеве населення одягалося в народні костюми і подавало німцям традиційний хліб з сіллю. Одноманітні та постійно повторювані у багатьох містах постановочні церемонії проголошення української держави ОУН(б) не залишилися поза увагою німецьких військ[1032]. Під час кожного такого заходу оунівці збирали місцевих жителів на пропагандистські мітинги, закликали вивішувати на своїх будинках українські та німецькі прапори, а також вимагали, щоб на головних площах кожного міста й села були спалені портрети радянських лідерів та їхня література. На місця знищених портретів мали вивішувати портрети Степана Бандери та інших націоналістичних героїв. Крім того, накладали за обов’язок прикрашати квітами могили діячів ОУН і німецьких солдатів. Йдучи повз ці могили, люди мали підіймати праву руку та демонструвати фашистський салют[1033].

Інструкції ОУН(б) сприймалися серйозно: їх дотримувалися в багатьох населених пунктах. Зокрема, відразу після погрому у с. Пере-волока оунівці організували захід, на якому змусили «радянських діячів» спалити портрети своїх лідерів та відповідну літературу. Оунівці також підготували «чорні листи» (відповідно до інструкцій «Боротьби й діяльності») і вбили близько 25-ти осіб, вказаних у цих списках[1034]. Районний керівник Левко Західний заборонив вітатися з євреями і тиснути їм руки[1035]. Член ОУН(б) Степан Мечник згадував, що під час революції ОУН(б) українці споруджували солдатські могильні пагорби («Полеглим за свободу України»), біля яких священики проводили поминальні служби, а революціонери ОУН(б) виголошували патріотичні промови[1036].

З порядком денним ОУН(б) погодилася і частина патріотично налаштованих вчителів. В одній з листівок група таких учителів зверталася до своїх колег із заявою: «Нас примушували отруювати розум дітей жидівським інтернаціоналізмом, любов’ю до всього московського і презирством до своєї країни, мови, літератури і культури… Але ми, велика армія української культури, в страшному ярмі кріпацького большевизму, жодної хвилини не забували, що ми нащадки слави запорожців, що ми найживучіший нарід, ім’я якому — українці. В найлютіших тортурах, які чинили нам наїздники московсько-більшовицької імперії і прокляте усім світом юдове плем’я — жиди, ми зберегали чистоту і прозорість нашого слова, співучість нашої славної української пісні. Вітаймо німецьку армію, найкультурнішу армію світу, яка проганяє з наших земель жидівсько-комуністичну наволоч. Допомагаймо Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери будувати велику Самостійну Українську Державу»[1037].

Своє ставлення до актуальних подій висловив і митрополит ГКЦ Адрій Шептицький, проте тими днями, як і під кінець війни, його позиція не була однозначною. Спочатку голова ГКЦ з ентузіазмом ставився до «Української національної революції» і, зокрема, до спроб ОУН(б) створити українську державу. З цієї причини він підтримав державу ОУН(б) в пастирському листі, але не схвалив політику ОУН(б) щодо етнічних меншин[1038]. Проте 1 червня 1941р., коли рабі Ієзекіїль Левін попросив Шептицького зупинити погромників, Шептицький не втрутився, хоча запропонував Левіну та його сім’ї притулок[1039]. Про позицію Шептицького залишив свої свідчення Едмунд Кесслер, який пережив Голокост. У своєму щоденнику за 1942–1944 рр. він писав: «Український архієпископ читає проповідь, у якій замість того, щоб заспокоїти і приручити варварські інстинкти, він демагогічно підбурює натовп, закликаючи населення вжити в ім’я священної віри відповідні міри проти євреїв — за те що вони, як вважається, по-звірячому вбили політичних в’язнів, хоча серед цих в’язнів теж були євреї»[1040]. Згідно з джерелами ОУН(б), усім греко-католицьким священикам Шептицький наказав прикрашати церкви німецькими прапорами і підкоритися німецькій і новій українській владам[1041]. Він також був стурбований конфліктом усередині ОУН і з цієї причини порадив Мельникові залагодити стосунки з Бандерою і Стецьком[1042]. Шептицький розкритикував ОУН за салют «Слава Україні!» — «Героям Слава!», бо цей салют вивів з ужитку релігійне вітання «Слава Ісусу Христу!»[1043]. За словами представників польського уряду у вигнанні, надалі Шептицький, оцінюючи наслідки «Української національної революції», був до кінця розчарований діями ОУН(б). Він називав її членів «несерйозними людьми» і «шмаркачами»[1044]. Митрополит урятував або допоміг урятувати від Голокосту понад сотню євреїв, яких прихистив в греко-католицьких монастирях, церквах та в його резиденції[1045]. Люди, яких врятував Шептицький, згадували його як дуже добру і шляхетну людину[1046].

Різною була й позиція греко-католицьких священиків. Наприклад, священик Гавдуник із с. Незвисько був одним із головних організаторів погрому 2 і 3 липня 1941р., під час якого вбили євреїв з декількох сусідніх сіл[1047]. Священик у Луці, селищі неподалік від Незвиська, погодився допомогти єврейській парі за умови, що вони охрестяться[1048]. За словами Матильди Гелернтнер, яка пережила Голокост, священник, виступаючи на зборах у м. Болехів, сказав, що «євреї — це проклята нація, проклятого походження, шкідливий елемент, і тому вони повинні бути знищені»[1049]. Елен Пресслер, ще одна з уцілілих у Болехові, згадала священиків, які підбурювали селян до насильства. Втім, вона також згадала священика, який спробував переконати місцевих націоналістичних лідерів припинити насильство проти євреїв. Оскільки вони не послухали його і продовжили погром, він зняв український прапор зі своєї церкви[1050]. У своїй проповіді в с. Коропець греко-католицький священик Скороход засудив вбивства, які чинили українські міліціонери, та арешт поляків. Коли служба закінчилася, міліціонери провели з ним коротку бесіду, після якої Скороход покинув Коропець. На його місце прибув інший священик, який у своїх проповідях прирівнював поляків до росіян і називав обидва народи «ворогами українського народу»[1051].

Дії однієї з похідних груп (у складі якої були Ярослав Стецько, Лев Ребет, Ярослав Старух та ін.) у м. Яворів можна оцінити за докладним звітом, який складено 29 червня 1941р.[1052] Значно повнішу картину цих подій дозволяють уявити свідчення уцілілих євреїв, які зберігаються у архіві AZIH[1053]".

Під час двотижневої окупації Яворова (у вересні 1939р.) українські міліціонери (у синьо-жовтих нарукавних пов’язках) сприяли німецьким частинам в приниженні, катуванні, побитті та вбивствах євреїв, а також у знищенні синагог[1054]. Ці події добре врізалися у пам’ять євреїв цього провінційного міста, розташованого неподалік від німецько-радянського кордону. Від початку війни багато євреїв швидко збагнули, що на них чекає, і вирішили рятуватися втечею. Мабуть, через це в цьому місті, коли в нього увійшли німецькі війська (25 червня 1941 р.), не влаштували погром[1055]. У цьому сенсі Яворів став винятком: надалі тільки деякі євреї зважилися на те, щоб до приходу німців рятуватися втечею на радянську територію[1056].

Місцеве українське населення Яворова вітало німецьку армію квітами[1057]. 28 червня 1941р. до міста прибула похідна група. Раніше ця ж група діяла у Краковці, де її силами було організовано «місцеві власти» та міліцію під «керівництвом Степана Бандери»[1058]. Після прибуття німців до Яворова представник ОУН(б) в першу чергу скликав сходини членів організації та її симпатиків, які обрали «в імені ОУН і провідника Степана Бандери» начальника міліції та міську управу. Усі вони дали клятву-приречення згідно «Боротьби й діяльності», а потім гуртом пішли до німецького коменданта міста і привітали «велику німецьку армію… в імені ОУН, нових властей влади і цілого українського народу». Німецький комендант затвердив міську управу, додавши до оунівських списків «ще другого заступника голови міської управи — одного поляка». Оунівцям це не сподобалося, але вони не виказували свого невдоволення, а вирішили розв’язати цю проблему пізніше[1059].

Відповідно до звіту, загальні збори «всього громадянства» Яворова скликали о 16:00 28 червня 1941р. Місцеві українці мали познайомитися з новою владою і дати клятву вірності Степанові Бандері. Раптово надійшла звістка про те, що в місто скоро увійде «легіон Степана Бандери», тобто «Нахтігаль». Яворівці перервали приготування і взялися встановлювати тріумфальну браму, на якій пізніше вивісили величезний напис: «Слава Україні — Слава Бандері!» Певний час люди простояли на вулиці з квітами в руках, але батальйон так і не прибув, після чого у приміщенні зали «городського дому» нарешті розпочалися загальні збори. У переповненому приміщенні з промовами виступили нові представники місцевої влади. Доповідачів час від часу переривали оплесками. Призначених нових керівників схвалили представники ОУН(б). Після голосних возвеличень «на славу Степана Бандери та України» присутні виконали державний гімн. Згодом відбулися «наради з обома головами. Інструкції організації міліції. Іде в рух цілий апарат [адміністративний], що має поставити на ноги повіт»[1060].

У багатьох інших місцях похідні групи ОУН(б) діяли так само. У деяких випадках вони не тільки організовували міліцію, а й сприяли в проведенні церковних служб, які схвалювали дії нової влади (або створювали парамілітарні молодіжні організації на честь Степана Бандери)[1061]. На всіх революційних територіях народні маси висловлювали своє захоплення німецькою армією та Адольфом Гітлером. Про свої враження під час перебування 30 червня у Добромилі Генерал Карл фон Рок повідомив таке: «Близько 16:00 я дістався до мого житла в Добромилі. Вже дорогою туди ми стали свідками того, як українські діти кидали квіти нам під ноги, а просто перед будинком мене зустрів святково вбраний натовп. Коли машина зупинилася, мене враз оточили українські жінки, вбрані у яскравий національний одяг. Кожна вручила мені по букету; в будівлі адміністрації бургомістр і представник українського національного руху вітали мене довгими промовами (обидва — непоганою німецькою мовою). Мене вшановували як переможця і визволителя від більшовицького ярма…

Наступного дня я з’їздив на фронт та відвідав нафтові родовища в околицях Дрогобича. Повернувшись до міста, побачив радісний та натхненний натовп місцевих жителів, що зібралися біля ратуші. Це яскраво свідчило про всеосяжне задоволення. Я пробрався вперед та піднявся на балкон, де вже стояло кілька офіцерів. Переді мною постала барвиста картина: святково вбрана багатотисячна юрма, посеред якої стояли священнослужителі, а поруч з ними — дівчата в традиційних костюмах з довгими перловими намистами, у кілька разків обвитими навколо їхніх ший. Після кількох промов виступив і я. Кожне моє речення перекладач повторював українською мовою. Щоразу, коли згадувалося ім’я «Адольф Гітлер», люди несамовито аплодували. Цими днями, куди б я не вирушив — у кожному населеному пункті мою машину просто-таки засипали квітами»[1062].

В с. Ольшаниця місцеве населення вітало німців як визволителів і з цього приводу організувало церковні служби. Два німецькі солдати, захоплені релігійними співами, зазирнули всередину церкви. Священик, призупинивши проповідь, висловив їм (німецькою мовою) подяку за звільнення і разом з вірянами розпочав молитися (також німецькою мовою) за Німеччину та її армію[1063].

У святкуванні проголошення держави, яке організувала ОУН(б) 13 липня 1941р. у м. Радехів на Львівщині, взяли участь 6 тис. осіб — до події долучилися і жителі навколишніх сіл. Захід розпочався з церковної служби, а закінчився в адміністративній будівлі, де присутнім зачитали Акт проголошення відновлення Української держави. Учасники зборів висловили сподівання, що незабаром нову міліцію переформують на українську армію[1064].

В с. Журавно група з тридцяти молодих людей, одягнених у святкове вбрання, несла український жовто-блакитний прапор і вигукувала: «Смерть євреям і комуністам!» Пізніше, після того як завершився процес створення органів влади та міліції, «фанатичні українці зібрали десятки євреїв, загнали їх у вологі підвали й жорстоко побили»[1065].

У Станіславові, який окупували угорські війська, святкування відбулося 12 липня 1941р. Воно почалося з церковної служби, в ній взяли участь представники угорської влади. Інженер Сем’янчук зачитав із трибуни текст про проголошення держави. Натовп часто переривав його вигуками «Слава Українській державі!», «Слава Степанові Бандері!», «Слава ОУН!», «Слава Адольфу Гітлеру!», «Слава союзній угорській армії!». Наприкінці події всі встали, оркестр виконав державний гімн. Далі представник ОУН Рибчук повідомив присутнім, що ОУН завершила перший етап боротьби з «окупантами українських територій»: «Цей період позначився тисячами жертв, що згинули замучені в тюрмах, таборах на Соловках та на далеких засланнях на Сибірі». Жертв вшанували хвилиною мовчання. Потім присутнім повідомили, що «тепер Організація під проводом Степана Бандери входить в другий етап діяльності, приступає до будови Української Держави»[1066].

На церемонії, поміж іншими, були присутні також українські міліціонери в кепках-мазепинках. Незадовго до святкування угорська армія запобігла у Станіславові запланованому міліціонерами великому погрому; хоча у менших масштабах, ніж це відбувалося в інших місцях, але погром все-таки стався, водночас у звітах ОУН(б) зафіксовано невдоволення оунівців втручанням угорської армії[1067].

У залі станіславівського театру ім. Івана Франка відбувся ще один захід. Перед аудиторією виступив професор Гамерський, який завив: «Живемо у важливі історичні дні. Німецька армія під проводом Адольфа Гітлера творить новий ляд у світі і допомагає нам створити Українську державу, яка буде співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і провідника покійного Євгена Коновальця і її теперішнього провідника Степана Бандери, вела завзяту боротьбу проти жорстокого поневолення Українського Народу, виходить із підпілля, щоб обняти провід у творенні Української Самостійності»[1068].

27 липня 1941р. 10 тис. осіб узяли участь у Святі Української Державності на пл. Старого Замку у Рівному (іл. 139). Найбільша увага на святі була прикута до Першого Куреня Українського війська. Групи оунівців тримали в руках транспаранти, на яких були написані такі гасла: «Хай живе наш Вождь Бандера!» і «Ми боремося за державу Володимира Великого!» Присутні вітали місцевих лідерів ОУН фашистським салютом (вигукуючи один раз — «Слава Україні!» і тричі — «Героям Слава!»). Також юрба вигукувала: «Хай живе Степан Бандера!», «Хай живе уряд Ярослава Стецька!» і «Хай живе Адольф Гітлер!». Після закінчення урочистої частини Перший Курінь Українського Війська прийняв присягу. Були освячені численні прапори, серед яких був червоно-чорний прапор куреня — такий самий, як і прапор ОУН(б), — з написом «Воля Україні або смерть»[1069].

Разом з проведенням націоналістичних урочистостей та насильницькими діями на етнічному і політичному ґрунті ОУН(б) випустила кілька номерів газет, у яких возвеличувала революцію та її вождів. Пропагандистські матеріали ОУН(б) з’являлися на сторінках станіславівської газети «Самостійна Україна» з 7 липня 1941р., а 10 липня це видання на першій шпальті надрукувало Акт проголошення Української держави і фотографію головного героя цієї події — Ярослава Стецька (іл. 123). 24 липня газета «Українське слово» вийшла зі світлиною Провідника Степана Бандери (іл. 124), а також зі статтями про «українсько-німецько-угорську війну» проти «НКВС і його злодіїв, які катували український народ»[1070].

Листи та вожді

Повного мірою радіти щодо завершення «Української національної революції» Бандері і Стецьку, подібно до революційних мас, не судилося: їх заарештували німці. ОУН(б) намагалася звільнити своїх лідерів та домогтися їхнього повернення в Україну. З цією метою діячі ОУН(б) організували збір підписів під так званими «листами вдячності» (іл. 128), які було адресовано Гітлеру. Численні українці ставили свої підписи під цими «листами» відразу після проведення місцевих урочистостей на честь проголошення держави, що не зовсім відповідало стандартним інструкціям з «Боротьби й діяльності». Ось приклад одного з таких типових листів: «Ми громадяни села Рудники були скликані на урочисті збори, на яких проголошено Незалежність Української Держави. З невимовною радістю слухали ми слова акту: Ми є горді, що маємо такого Провідника ОУН і цілого Українського Народу, яким є СТЕПАН БАНДЕРА. Ми є повні вдячности для непереможної Союзної Армії Німеччини і її Вождя Адольфа Гітлера, який помагає Українському народові визволитись з-під жидівсько-московської неволі.

Хай живе Націонал-Соціалістична Велика Німеччина і її Вождь

Адольф Гітлєр.

Хай живе Українська Суверенна Соборна Держава.

Хай живе Провідник ОУН і цілого Українського народу

СТЕПАН БАНДЕРА»[1071].

Одні листи починалися з заголовку «заява»[1072], другі — з «резолюція»[1073], а треті були адресовані безпосередньо, без будь-яких заголовків, «Провіднику Організації українських націоналістів Степанові Бандері»[1074], «вождю німецького народу Адольфу Гітлеру»[1075] або «Голові уряду Української держави Ярославу Стецьку»[1076]. У деяких листах підписанти зверталися до Гітлера із проханням звільнити Бандеру і Стецька аби ті змогли повернутися в Україну. За приклад наводимо лист із Ксаверівки, який, імовірно, написав малограмотний селянин, симпатик ОУН(б):

«Заява

Ми громадяни села Ксаверівки зібралися в неділю дня 19.VII 1941 року, на площі, щоб заманіфестувати перед світом, що Українська Нація бореться за свої права і за самостійну Українську Державу.

Ми стало підпорядковані українському Урядові, який проголошений у Львові і чесно будемо виконувати усі прикази, які будуть там припо-ручено. Просимо фірера Німецького Народу, щоб затвердив тимчасову управу нашого села.

Ми вдячні Німецькій Армії і її Провідникам. А найбільше Канцлерові Адольфові Гітлєрові за його приказ що зі своєї героїчною армією прогнав большевицько-жидівський бандицькій і ляцький зради, котрі гнобили Український народ по тюрмах і таборах. Ми вітали Німецьку Армію з великою радістю, що прогнали бандицьку армію з нашої України, і що ми вільні.

Ми віримо, що Німеччина несхоче поневолити Українського народу, а раз все зробить його Народом волі і чину которий спільними силами приступлять до бородьби проти жидо комуни і всіх гнобителів, котрий гнобив український Народ і строго виступали проти Німеччини і Гітлера.

Просимо Великого Генія Німецького Народу Адольфа Гітлера, щоб звільнив нам нашого Провідника ОУН Степана Бандеру, котрий вів Український Народ довгі роки під терором Польщі і Москви, і ми віримо що і тепер нас поведе належним шляхом, як і дотепер вів Український народ і Організація стало вірить його силам, що лише він провідник Організації Українських націоналістів зможе нами покерувати і спинити всю комуністичну діверсію і стати народом у співпраці з великою Німеччиною.

Слава Німецькій Армії.

Слава Фірерові Німецького Народу Адольфові Гітлерові

Слава Україні

Слава Героям»[1077].

Цей лист досить повно відображає специфічний характер листів, адресованих Бандері, Гітлеру і Стецьку, і надає важливі свідчення, що характеризують ідеологію ОУН(б), її ментальні та політичні вподобання, які ця організація намагалася нав’язати українським революційним масам. Презирство до євреїв і комуністів, що, на загальну думку, стали одним цілим, іноді було виражено ще переконливіше, ніж у процитованому листі. Наприклад, у с. Стенятин на адресу Бандери, Гітлера і Стецька написали три особливо ретельно підготовлених листи[1078]. Автори цього листування називали себе «селянами та інтелігенцією». Вони висловлювали глибоку подяку і захоплення німецьким фюрером і його армією. Вони вірили, що «Великий Вождь Німецького Народу… назавжди [зможе] знищити ворогів нашого народу і комуністичну загладу [загибелі] цивілізованому світу»[1079] і що Гітлер позбавив їх від комуністичного варварства, дозволивши знову приєднатися до «цивілізованого світу». Те, що нацистська мораль перетворила цей «цивілізований світ» на одне із сучасних варварств, не вплинуло на їхнє свідоме бажання стати його частиною. У цьому та інших листах автори захоплювалися Гітлером та його «непобідимою світової слави Армією», його «справедливістю» і бажанням звільнити український народ від «з-під ярма жидівсько-московських і польських більшовицьких приблудів, катів»[1080].

Хоч яким справедливим і видатним не здавався «революційним масам» Гітлер, але в Берліні Бандеру арештували саме за його вказівкою, тому прохання повернути Бандеру додому було адресовано безпосередньо фюреру. Інформацію про арешт автори й підписанти таких листів, певно, отримували від ОУН(б), представники якої переконували їх, що тільки Бандера здатний привести український народ до незалежності. Автори листів сподівалися, що «братній німецький народ» усвідомить вирішальну роль їхнього вождя[1081].

Бандера був найбільш шанованою постаттю революції. Деякі автори заявляли, що слова були безсилі, щоб висловити силу їхнього захоплення Провідником, і що їхня любов до нього була невичерпною. Інші підкреслювали, що вони любили Бандеру «чисто селянськими серцями» — і це можна вважати найвищою формою любові. їхнім єдиним бажанням було стати «вірними слугами свого Провідника і свого народу». Вони хотіли бути такими самими, як він та інші великі герої українського народу[1082].

У листівці «Український народе!», виданій Крайовою екзекутивою ОУН та поширеній під час революції, Бандеру назвали телосом (telos — мета, з грец.) української нації. Його вознесли на вершину української історії як Вождя усіх українців. Українська історія була зведена до героїчного минулого, яке перервалося, коли злісні інородці зруйнували чудову українську середньовічну державу і поневолили українців, після чого минули століття революційної боротьби за незалежність, останнім етапом якої стала революційна боротьба ОУН під проводом Бандери. Текст закінчувався гаслами «Слава Україні», «Слава Героям», «Слава вождю»[1083].

Дух і харизма Провідника ніколи не полишали революційні маси. «Присутність» Бандери відчувалася як на церемоніях проголошення, так і в усіх листах, надісланих Гітлеру, Бандері та Стецьку. Орієнтовно у той же час Іван Климів написав Степанові Бандері, що одразу зрозумів, з ким він залишиться після розколу в ОУН, бо він та інші оунівці «два рази бачили Вас [Бандеру] під шибеницею, і оба рази Ви були незломні й вірні ідеї»[1084]. Для них було очевидно, що Бандера — справжній український Провідник, і що під час «Української національної революції» на всій революційній території має не бракувати плакатів і листівок, які звеличують Бандеру[1085].

У згаданих листах фігурує й ім’я Ярослава Стецька, ще одного об’єкта захоплення, борця за свободу та провідного діяча ОУН. Автори листів вітали Стецька, використовуючи слова з націоналістичного салюту. Стецько був для них людиною, яка проголосила державу і, отже, здійснила найбільше революційне дійство — приклад, який наслідували у селах і містах по всій Україні. Як головний герой 30 червня 1941р., Стецько викликав майже таке саме захоплення і синівську любов, що й Провідник[1086].

Підсумки «Української національної революції»

За словами Климіва, ОУН(б) вдалося заснувати органи державної влади у 213 районах: у 187-ми в західноукраїнських та у 26-ти в східних областях Україні[1087], що свідчить про широку підтримку її дій. Так, у Золочівському районі ОУН(б) отримала підтримку 8 тис. прибічників[1088]. З огляду на ці факти можна припустити, що ОУН(б) вдалося залучити на свій бік понад 1,5 млн осіб. Враховуючи нетривалий час, протягом якого ОУН(б) працювала над створенням держави, поширення «Української національної революції» ОУН(б), очевидно, відбувалося досить стрімко. Втім і припинилася вона — через конфлікти з німцями — не менш раптово і швидко. Хай там що, а ОУН(б) діяла значно успішніше, ніж ОУН(м), якій, за словами Климіва, вдалося проголосити державність лише в двох районах[1089].

Запекле націоналістичне «повстання», деякою мірою подібне до «Української національної революції», відбулося на початку війни і в Литві. Його організував Фронт активістів Литви (LAF), який утворився в листопаді 1940 р. в Берліні. Він складався з праворадикальних і націонал-консервативних політиків, які покинули Литву після окупації їхньої країни радянськими військами у червні 1940р. LAF, на чолі з Казисом Шкірпою (іл. 136), створив кілька комісій, які планувалося перетворити на уряд Литви відразу після вторгнення Німеччини в СРСР. 23 червня 1941р. литовські націоналісти захопили в Каунасі радіостанцію, після чого Леонас Прапульоніс оголосив про створення незалежної литовської держави (з тимчасовим урядом на чолі). Як і в Україні, новостворений уряд не отримав підтримки від німців і проіснував усього кілька днів. Процес створення держави супроводжувався низкою погромів, у результаті яких кілька сотень євреїв було вбито місцевими мешканцями, німцями, членами LAF та представниками інших литовських груп[1090].

Після 22 червня 1941р. погроми сталися не тільки у Західній Україні та Литві, а також на інших територіях, окупованих Німеччиною: у північно-східній Польщі, Латвії і, меншою мірою, у Білорусі та Естонії[1091]. Великі криваві погроми сталися на території Бессарабії та у північній частині Буковини, окупованих румунськими військами внаслідок розпочатої

2 липня 1941р. операції «Мюнхен»[1092]. Це вказує на те, що важливим спусковим механізмом погромів були не тільки масові вбивства НКВС, але й німецьке вторгнення як таке. Водночас, потрібно зазначити, що у Західній Україні погроми відбувалися як у тих районах, де не було німецьких військ, так і в тих районах, куди вторгайся угорці або де не було в’язниць, у яких виявили жертв НКВС. Ці факти, а також зафіксоване невдоволення оунівців угорськими і словацькими військовими, які обмежували їхнє насильство або були «занадто доброзичливі» до євреїв і поляків, свідчать про те, що певну кількість погромів оунівці або місцеве населення здійснили без будь-якої підтримки або заохочення з боку німців[1093].

Елен Пресслер, наприклад, згадувала, що, коли влада в Болехові перейшла до місцевих українських націоналістів, вони сформували міліцію й влаштували погром до приходу в місто угорської армії[1094]. Матильда Гелертнер, ще одна вціліла з Болехова згадувала, що українці були озброєні до зубів і заявляли, що вони «німці», намагаючись переконати угорські війська в тому, що на владу в Болехові вони мають більше прав[1095]. У с. Хо-тимир загін угорських солдатів не дозволив банді українських погромників утопити в річці Дністер групу євреїв з с. Тлумач[1096]. Задовго до того, як Урі Ліхтер побачив німців, він бачив дорогою з Тернополя до Львова «убивць

3 сокирами і косами»[1097]. І.Вахтель згадував, що після того як радянські солдати відступили з м. Чортків та «до того як увійшли німці, в місто прибули українці з… сокирами, косами та іншим знаряддям, вбиваючи та грабуючи євреїв. З приходом німців безконтрольні вбивства припинилися. Настав час страт»[1098].

Більшість погромів, які сталися в Україні, припадають на Східну Галичину та Волинь[1099]. На схід від Галичини і Волині євреї переважно стали жертвами масових розстрілів. Олександр Круглов підрахував, що в результаті погромів і масових розстрілів у липні 1941 р. загинуло 39 тис. євреїв, у серпні жертвами стали 61–62 тис. євреїв, а у вересні — 136–137 тис. євреїв[1100]. Звіт айнзацгрупи С за вересень 1941р. (на цей час німецька армія просунулася на схід України) містить у собі скарги на труднощі: українців було складно переконати у тому, щоб «вжити активних заходів проти євреїв»[1101].

Незважаючи на те, що основна увага у цій праці зосереджена на діяльності Бандери й ОУН та на дослідженні їхньої участі у погромах та інших подіях, не менш важливо окреслити і коло інших осіб, причетних до описаних злочинів, а також проаналізувати мотиви їхніх дій. Погромників, що діяли на території Західної України, можна розділити на три групи: німці, оунівці та місцеве населення[1102]. Антиєвреське насильство спалахнуло завдяки умовам, які утворилися після нападу німців на Радянський Союз. На певну кількість погромів (але не на всі) людей підбурили німці, які й надалі координували ці акції (в окремих місцях оунівці та організована ними міліція діяли самостійно). В антиєврейському насильстві брало участь і місцеве населення (зазнавши впливу поширюваної німцями й оунівцями пропаганди, у якій чільне місце посідав мотив помсти євреям за вбивства в’язнів у радянських тюрмах). Лави погромників складалися із представників усіх соціальних груп, мотиви та дії яких мали різне підґрунтя. Антисемітизм, націоналізм, расизм і фашизм були суттєвими поміж них, але не єдиними. Іншими важливими мотивами були економічні: злочинці іноді хотіли просто збагатитися. Саме з цієї причини деякі єврейські будинки і пограбували селяни, які задля цього приїжджали в райцентри і міста своїми возами. Історик раннього Голокосту Філіп Фрідман, який вцілів під час цих подій у Галичині, писав, що серед злочинців можна було зустріти дуже різних людей: селян, учителів, муніципальних службовців, фармацевтів, шкільних інспекторів, священиків, судців, студентів, гімназистів і жінок[1103].

Роль Бандери та сфера його відповідальності

Важко сказати, в якому розумінні та якою мірою Бандера є відповідальним за погроми та інші акти етнічного й політичного насильства, що коїлися в Західній Україні влітку 1941р. Однак нам усе-таки варто спробувати дати адекватну відповідь на це складне питання, розглядаючи його з усіма нюансами та у комплексі всіх обставин.

По-перше, важливо пам’ятати, що у цей період гестапо заборонило Бандері пересуватися на «нові окуповані території». Тому він не був присутній у Львові під час проголошення української державності. Провідну роль в організації погрому у Львові та інших населених пунктах відігравала міліція, організована місцевими оунівцями та похідними групами. Утім, фізична відсутність Бандери у Львові та в тих місцях, де сталися погроми, не звільняє його від відповідальності за злочини, скоєні представниками ОУН(б). Бандера, як ніхто інший, доклав зусиль до підготовки «Української національної революції», план якої передбачав створення держави та усунення політичних та етнічних «ворогів». Підготовка розпочалася ще на етапі написання «Боротьби й діяльності», текст якої озброював українське підпілля низкою приписів і недвозначних інструкцій про те, як діяти після вторгнення Німеччини до СРСР та що українські націоналісти повинні робити з євреями, поляками, радянськими та українськими ворогами.

Керівник оунівського підпілля Климів отримав примірники «Боротьби й діяльності» ще на початку травня 1941р. і керувався у своїх діях саме цими інструкціями (прописаними як в цілому для ОУН(б) в Україні, так і для Климіва зокрема). Всі, хто дотримувався цього документа, у результаті й здійснили під час «Української національної революції» численні військові злочини.

По-друге, ми не маємо даних про те, що саме знав Бандера про поточний стан речей, який утворився після 22 червня 1941р., і чи віддавав він особисто накази, які спричинили насильство. Звісно, як Провідник всієї організації, він консультував своїх підлеглих під час перебігу подій. Стецько писав, що Бандера у цей час перебував неподалік від колишнього німецько-радянського кордону, координуючи дії похідних груп за допомогою кур’єрів. Саме на похідні групи ОУН було покладено організацію міліції та інших державних органів. Після 22 червня Стецько підтримував зв’язок з Провідником, відправляючи йому повідомлення. Він також отримував відповіді від Бандери, але, на відміну від кореспонденції Стецька, ці документи в архівах не збереглися. За словами Стецька, німці затримали Бандеру 29 червня. Проте не з’ясовано, яким чином вони обмежували дії Бандери і чи обмежували їх узагалі. Можливо, німці заборонили Бандері з’являтися у Львові, але на той час вони не піддали його арешту, що дало йому змогу й надалі координувати дії похідних груп і впливати на хід повстання. Той факт, що 3 липня 1941 р., він запізнився на зустріч у Кракові, організовану Ернстом Кундтом (іл. 142), дозволяє припустити, що Бандера перебував не у самому Кракові, а на територіях, безпосередньо прилеглих до українського кордону. Ясність у це питання вніс Лебедь, який повідомив 1952р., що Бандера у цей час перебував десь на Холмщині[1104].

По-третє, Бандера був Провідником чи вождем ОУН(б), таким чином, він був лідером українського націоналістичного та геноцидного руху, який здійснював «Українську національну революцію». ОУН(б), як і багато інших фашистських та авторитарних рухів, імплементувала принцип фюрерства й офіційно обрала Бандеру своїм Провідником. Бандера не відмовився від цієї посади і не вказав, що він не згоден із загальною лінією політики ОУН(б). Навпаки — він пишався тим, що був Провідником руху, активно брав участь у «революційних справах» і сподівався стати вождем української держави та всіх українців. У цьому сенсі Бандера несе політичну відповідальність за дії своєї організації так само, як і Гітлер, Павелич, Антонеску та інші лідери рухів, що практикували масове насилля. Однак ми не повинні забувати той факт, що повноваження і влада Бандери (особливо після його арешту 5 липня 1941р.) були обмеженішими, ніж у Гітлера, Павелича або Антонеску.

З огляду на всі ці чинники, ми можемо зробити висновок, що Бандера несе відповідальність за етнічне й політичне масове насильство, вчинене влітку 1941р., хоча його відповідальність, безумовно, відрізняється від відповідальності Гітлера, Павелича, Антонеску та інших лідерів, чиї рухи скоювали воєнні злочини або були причетні до інших злодіянь. Щоб оцінити відповідальність Бандери, ми повинні пояснити різницю між юридичною, моральною, етичною та політичною її складовими і з’ясувати, чи має Бандера стосунок до якоїсь із них. Оскільки німці заборонили Бандері з’являтися на «нових окупованих територіях» (29 червня вони затримали його, коли він намагався в’їхати до Львова, а 5 липня посадили під “почесний” домашній арешт), це свідчить про те, що його участь у злочинах, які сталися після 22 червня 1941р., була обмеженою. Ми також не знаємо, які накази (якщо такі були) він видавав після 22 червня 1941-го, хоча ми знаємо, що Бандера брав участь у повстанні, координуючи дії похідних груп за допомогою кур’єрів. Отже, таким чином, його дії могли вплинути на загальний перебіг подій. Якщо стан Бандери дійсно характеризується тільки «пасивною правосуб’єктністю», державний або міжнародний суд міг би засудити його, керуючись принципом «універсальної юрисдикції» щодо злочинів проти людяності, як це сталося з Адольфом Ейхманом у Єрусалимі 1962р.[1105]

Значно вагомішим доказом відповідальності Бандери можна вважати його участь в складанні документа «Боротьба й діяльність». Цей текст, безумовно, передбачав застосування етнічного й політичного масового насильства як засобу для здійснення революції і, як згадувалося вище, містив низку загальних і конкретних настанов для українського підпілля, яких воно дотримувалося на практиці. Якби український суд, зацікавлений у перетворенні українського суспільства на демократичне, розглянув цей документ та керувався би у своїх рішеннях поняттями перехідного правосудця, він міг би засудити Бандеру та кількох інших лідерів ОУН(б), причетних до підготовки та проведення «Української національної революції», домагаючись у такий спосіб офіційного визнання жертв цих дій. Такий хід подій, зі свого боку, сприяв би розвитку громадянської довіри та демократії в Україні[1106].

Моральна, етична і політична відповідальність Бандери здається очевиднішою, оскільки він безпосередньо доклав зусиль до підготовки «Української національної революції» і був стурбований втіленням її цілей. Крім того, Бандера ніколи не засуджував результатів «Української національної революції» і не пропонував відмовитися від них. Радше навпаки. Після завершення «Української національної революції» ОУН(б) опублікувала лист Бандери від 15 липня 1941р. до Івана Климіва (голови ОУН(б) в Україні), в якому Провідник подякував йому та іншим «друзям-героям» за все, що вони зробили. Мабуть, що до появи цього листа Стецько особисто повідомив Бандері подробиці революційних подій[1107].

На відміну від Бандери, три його брати (Богдан, Василь і Олександр) мали можливість брати участь в «Українській національній революції». Богдан і Василь прибули в Україну з Генерал-губернаторства, а Олександр — з Рима. Василь брав участь в організації загальних зборів Станіславова, присвячених проголошенню держави, Богдан — м. Калуш[1108]. Зі свідчень тих євреїв, які вижили, одного із братів Бандер помітили в організації погромів в околицях Болехова, неподалік від їхнього рідного Ст. Угринова[1109].

Висновок

У зв’язку з початком війни Бандері вдалося вийти на свободу. Він вирушив до Львова, але незабаром переїхав у Краків. На той час в ОУН зрозуміли, що актуальне міжнародне становище не цілком сприятливе для здійснення національної революції. Конфлікт між поколіннями призвів 1940 р. до розколу ОУН на дві фракції: бандерівців і мельниківців. В колаборації з нацистами ОУН(б) здійснювала підготовку до операції «Барбаросса» та «Української національної революції». Після вторгнення Німеччини до СРСР ОУН(б) намагалася створити українську державу і сподівалася, що німці визнають її так само, як вони визнали держави, проголошені партією Глінки й усташами. У той самий період похідні групи ОУН(б), які діяли у колаборації з німецькими частинами, організували у Західній Україні (також за сприяння місцевого населення) низку єврейських погромів, унаслідок яких були вбиті, пограбовані або зазнали жорстокого поводження кілька тисяч євреїв. Відповідальність Бандери за ці акти масового насильства — питання, на яке можна відповісти тільки з нюансами та складним чином, оскільки його діяльність у той час була обмежена німцями.

30 червня 1941р., за кілька годин після початку погромів у Львові, ОУН(б) проголосила українську державу. У наступні дні Стецько звернувся з листами до Гітлера, Муссоліні, Павелича і Франко, у яких закликав визнати нову українську державу, але провідні нацистські політики його не підтримали, оскільки вони мали свої плани щодо України і країн Балтії, які відрізнялися від планів щодо Хорватії та Словаччини. Низку керівників ОУН(б), зокрема Бандеру і Стецька, у різний час німці заарештували та відвезли до Берліна. Щоб Бандера і Стецько змогли повернутися в Україну і керувати державою, оунівці організували збір підписів під численними листами, у яких українці закликали Гітлера звільнити своїх ватажків. Українці сподівалися, що Бандері дозволять стати їхнім Провідником — очільником державного апарату, який перетворить Україну на суто українську державу.