Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

У цій роботі наведено результати мого дослідження життя та політичного культу Степана Бандери (1909–1959) — українського крайнього правого лідера. Культ Бандери сформувався в середині тридцятих років та, витримавши випробування часом, існує досі. Він з'явився в певному культурному та соціально-політичному контексті, дослідження якого і є одним з основних завдань цієї праці, оскільки лише таким чином можна осягнути взаємозв'язок між діяльністю Бандери та процесами, які супроводжували його міфологізацію.

Ця праця поєднує в собі політичну біографію легендарного українського лідера, яка нерозривно переплетена з історією його руху, та аналіз діяльності письменників, істориків, ідеологів, кінорежисерів та політиків, які брали участь у процесі створення культу Бандери в період між серединою тридцятих років століття минулого та кінцем першого десятиліття століття нинішнього.

Особистість

Степан Бандера, навіть коли розглядати його особистість окремо від культу, який виник ще за його життя та зміцнів після його смерті, був інтригуючою персоною. Невипадково він став одним із головних символів українського націоналізму, хоча не варто недооцінювати й історичного збігу обставин. Радикальна вдача Бандери, доктринерська рішучість та непохитна віра в ультранаціоналістичну українську революцію, мета якої — «відродження» української нації, відповідали ідеологічним очікуванням його прибічників. Бандерою, якому було тільки 26 років, захоплювалися не тільки українські революційні ультранаціоналісти, а й пересічні українці II Речі Посполитої. Ці чинники зробили його лідером (Провідником, або Вождем) і символом найжорстокішого західноукраїнського політичного руху XX ст. — Організації українських націоналістів (ОУН), що, як відомо, була біля витоків Української повстанської армії (УПА). Незважаючи на те, чи, можливо, саме тому, що Бандера провів значну частину свого життя за межами України, у тюрмі або вигнанні, він і став легендарною особою. Не тільки його прибічників, а й звичайних жителів західноукраїнських областей почали називати на його честь — «бандерівцями». Можливо, навіть характерне звучання його прізвища (а слово bandera означає «прапор» польською та іспанською мовами) сприяло тому, що він став символом українського націоналізму.

Дослідження біографії Бандери — складне завдання. Його політичний міф вбудовано в різноманітні ідеології, що викривляє сприйняття його особистості. Недарма біографічні книги про Бандеру, які з’явилися в дев’яності, дуже різняться між собою — залежно від того, у якій країні (Польщі, Росії чи Україні) їх видано, — і вкрай мало інформують читачів про деталі його біографії та пов’язані з ними історичні факти. Дуже мало з таких праць написано з використанням архівних джерел. Багато з них з’явилося під впливом того чи іншого пострадянського націоналістичного дискурсу. Одні автори вважають Бандеру національним героєм, інколи мало не святим, та ігнорують або заперечують його радикальний світогляд і причетність його прибічників до етнічного та політичного насилля. Натомість інші — зображують Бандеру як утілення світового зла та переважно заперечують усі воєнні злочини, які скоїли проти українського цивільного населення поляки, німці та радянська влада. Ранні публікації про Бандеру, написані в роки «холодної війни», відповідали або радянському дискурсу, або часто-густо націоналістичному дискурсу української діаспори.

Вивчення біографії Бандери потребує не тільки порівняння різних публікацій, пов’язаних із ним, а й, що важливіше, опрацювання численних архівних документів та текстів авторства Бандери та людей його кола. Ретельний аналіз архівного спадку дозволить нам побачити, як діяв Бандера у кожний з періодів свого життя та як його сприймали сучасники, що зі свого боку дозволить нам зрозуміти роль цієї людини у сучасній українській історії та допоможе знайти відповідь на запитання: якою мірою він може бути — і чи взагалі може бути — відповідальним за злочини ОУН та УПА, у яких він особисто участі не брав, але які схвалював.

Культ. Міф. Харизма. Ритуали

Культ вождя — це феномен, створений та вкорінений у певному суспільстві (групі або спільноті), у яких визріли ідеологічні передумови для його сприйняття. Прибічники вождя вважають, що він допоможе суспільству подолати кризу, під час якої вождь зазвичай і з’являється. Сила та харизма вождя тільки частково похідні від нього самого. Переважно це суспільний продукт — результат покладених на нього соціальних очікувань[1]. Отже, вожді, навколо яких виникає культ особи, або є харизматичними, або їх такими вважають. Харизма може бути «особистим подарунком, ситуаційним збігом або винятковою угодою між вождем та його послідовниками»[2].

Харизматичный вождь не може існувати без «харизматично! спільноти», яка визнає, захоплюється, прославляє та вірить у його «екстраординарні» здібності. До того як виникнуть такий стан свідомості та відповідне коло обставин, між лідером і спільнотою мають установитися емоційні відносини. Спільнота має відчути нерозривний зв'язок зі своїм вождем, а він, на думку його послідовників, дбає про них і проводить до кращого майбуття[3]. Одним із найефективніших прийомів установлення емоційних відносин між вождем та спільнотою є виконання ритуалів. Здійснення політичних ритуалів має вирішальне значення для формування колективної ідентичності, що об'єднує групу. Ритуали впливають на мораль та цінності людей, які застосовують їх, та змінюють емоційний стан групи[4].

На практиці процес створення культу вождя може відбуватися різними способами — залежно від характеру руху. У мультиетнічних державах малі рухи, такі як ОУН чи хорватський рух усташів, використовували інші методи, ніж італійські фашисти чи німецькі націонал-соціалісти, що брали під контроль держави та встановлювали відповідні режими. Харизми можна надати вождю й після його смерті. Харизматична спільнота може перебувати під впливом свого вождя й після його смерті та надалі схилятися перед ним, влаштовуючи його комеморації. Після смерті вождя священний зміст може бути наданий не тільки його тілу, а й особистим речам (одягу, письмовому столу чи ручці). Члени харизматичної спільноти можуть розглядати ці предмети як реліквії свого легендарного керманича та справжнього героя[5].

Культи фашистських та тоталітарних вождів іншого типу виникли в Європі після Першої світової війни. їх появу зумовило зникнення з політичної сцени європейських монархій та, відповідно, культів імператорів. Монархів вважали помазаниками Божими на землі, і їхня раптова відсутність спричинила в багатьох відчуття порожнечі[6]. Важливий взірець для наслідування різноманітні фашистські рухи вбачали в Римо-католицькій церкві, адже її очільникові, щоб здаватися харизматичным, не обов'язково мати власну харизму[7]. 1927-го нацистський партійний секретар Рудольф Гесс написав у приватному листі: «Великий народний вождь подібний до великого засновника релігії: він повинен вселяти у своїх слухачів беззастережну віру. Лише за таких умов маси своїх прихильників можна привести туди, куди їх варто привести. І тоді вони будуть прямувати за вождем навіть у часи невдач; але тільки в тому разі, якщо вони пов'язані з ним безумовною вірою в абсолютну правоту власного народу»[8]. Філософ права Юлій Біндер запевняв (1929-го): «Вождя не можна створити, тією ж мірою його не можна й обрати. Вождем його робить те, що він містить у собі історію свого народу»[9]. Історик Еміліо Джентіле зазначає, що «прибічники сприймають свого харизматичного вождя як керівника та підкоряються йому з благоговінням та відданістю, тому що вважають — саме йому було надано право реалізовувати місію; вождь — це живе втілення та міфічна інтерпретація його місії»[10]. У такому розумінні вождь як втілення місії або як харизматична особистість може набути якостей святого чи месії, що відповідають потребам спільноти[11].

Прибічники вождя вважають, що він з'являється як «доля, пов'язана з внутрішньою сутністю народу»[12], тому що втілює ідею руху та уособлює його політику. Роджер Ітвелл вважає, що вождь — це той, хто допомагає людям «зрозуміти складні події» та «примиритися з труднощами, схиляючись перед образом однієї людини, яка вважається особливою, але в певному розумінні відповідальною»[13].

Від фашистського вождя очікують, що він буде ідейною, активною, полум'яною та революційною людиною. Він має стати «носієм місії», намагатися змінити status quo та мати дуже чітке уявлення про своїх ворогів. Його місію сприймають як революційну інтервенцію. Такий лідер часто є людиною, яка охоче пожертвує власним життям та життям своїх прибічників заради ідеї руху. Його перевтілення в міф майже неминуче, і він також може стати заручником власного міфу[14].

У міжвоєнний період у Європі з'явилася ціла низка харизматичних лідерів. Деякі з них, як-от Томаш Масарик (іл. 10) у Чехословаччині, не були ні фашистськими, ні авторитарними[15]. Інші, зокрема як Юзеф Пілсудський (іл. 16) у Польщі, були авторитарними, але не фашистськими (такого лідера радше можна назвати військовим)[16]. Найвідоміші культи, що виникли в різних культурних та соціально-політичних обставинах, пов'язані з фігурами Гітлера, Муссоліні та Сталіна. Прикладами інших є культи — Франсіско Франко (іл. 2) в Іспанії, Антоніу де Олівейри Салазара (іл. 3) в Португалії, Анте Павелича (іл.4) в Хорватії, Корнеліу Зеля Кодряну (іл. 8) та Йона Антонеску (іл.6) у Румунії, Міклоша Торті (іл.5) в Угорщині, Енґельберта Дольфуса (іл.7) та Курта Шушніга (іл. 162) в Австрії, Андрія Елінки (іл. 11) та Йозефа Тісо (іл. 12) у Словаччині[17].

На відміну від більшості згаданих особистостей, Бандера ніколи не керував державою, а його культ не було інституціалізовано в суверенній державі за його життя. Це становище змінилося за іронією долі лише через півстоліття після його смерті, коли культ Бандери не тільки відродився в Західній Україні, а й поширився на національному рівні — Бандері надали звання «Герой України» в останні дні каденції Віктора Ющенка.

Із середини тридцятих років Бандеру звеличували різноманітні групи, які вбачали в ньому хто Провідника, хто національного героя, а хто романтичного революціонера. Ідеологічний характер культу Бандери істотно не вирізнявся поміж інших культів націоналістичних, фашистських чи інших авторитарних вождів, але обставини, за яких існував культ Бандери, мали свої особливості. Крім того, культ особи Бандери існує настільки тривалий час, що ця обставина вирізняє його серед більшості аналогічних європейських культів. Одразу після його загибелі українська діаспора почала називати Бандеру не тільки Провідником, а й мучеником, який загинув за Україну. Після розпаду СРСР на території України відбулося відродження культу Бандери і одне із завдань цього дослідження — розглянути це явище в усій його цілісності та різноманітності.

Міф про вождя пов’язаний з феноменом культу вождя, але ці дві концепції не синонімічні. Міф про вождя — це його історія, у якій особистість вождя зведена до обмеженого набору ідеалізованих характеристик. Міф може бути побудований через агіографічні статті, картини, фільми, пісні або за допомогою інших засобів. У міфі вождь зазвичай постає національним героєм, хоробрим революціонером, батьком нації чи мучеником. Характерною ознакою міфологічної репрезентації вождя є вибірковий підхід, пов’язаний із необхідністю задоволення очікувань «харизматичної» або «зачарованої» спільноти. Подібно до інших міфів, міф про вождя мобілізує емоції та пригнічує свідомість.

Міф про вождя пов’язують із сучасними видами політичних міфів, вбудованих у певну ідеологію. Наприкінці XVIII — на початку XIXст. такі міфи йшли в ногу з політичними процесами. Між політичними міфами та ідеологіями, за словами Крістофера Флуда, існує взаємозв'язок. Ідеологія забезпечує міфи смисловими параметрами, а міфи, своєю чергою, є засобами візуалізації та маніфестації ідеології[18].

У цій праці під ідеологією ми матимемо на увазі сукупність ідей авторитарного характеру, які забезпечують політичну та культурну орієнтацію для груп, що потерпають від тимчасової культурної та соціально-політичної дезорієнтації[19]. Ідеологія, дезактивуючи критичне та раціональне мислення, спрощує складність світу та перетворює його на зрозумілу та прийнятну «реальність»[20]. Кліффорд Ґірц розмірковує про це так: «Безпосередня причина ідеологічної активності — це втрата орієнтирів, нездатність, через брак відповідних моделей, осягнути універсум громадянських прав та обов'язків, в якому опиняється індивід»[21]. Ідеології зазвичай більш стійкі в суспільстві, яке дуже потребує мобілізації та легітимізації, як-от у тоталітарних державах та фашистських рухах, ніж у суспільствах без таких потреб. Завдяки здатності об'єднувати, легітимізувати та мобілізувати, ідеології можуть сприйматися як система переконань, які об'єднують суспільства та групи, забезпечуючи їх цінностями та надихаючи на реалізацію політичної мети[22].

Перші прояви політичного міфу про Степана Бандеру пов’язані з ідеологією українського націоналізму, яка у двадцяті, тридцяті та на початку сорокових років зазнала процесу фашизації. Ця ідеологія породила цілу міфологію, що складалася з різноманітних політичних міфів, серед яких міф Бандери був, мабуть, найвагомішим. Прикладами інших важливих політичних міфів, вбудованих у крайню праву українську націоналістичну ідеологію, є: міф про проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941-го; воєнні міфи, які містять у собі міф про трагічну, але героїчну УПА, та міфи про діячів ОУН і УПА, зокрема Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Зрештою, варто додати, що міф Бандери був важливим компонентом як радянської ідеології, так й ідеології польського націоналізму, кожна з яких оцінювала діяльність Бандери зовсім інакше, ніж це відбувалося в дискурсі української націоналістичної ідеології.

Український націоналізм та інтегральний націоналізм

Багато вчених, які свого часу досліджували діяльність ОУН, охоче сприйняли концепцію інтегрального націоналізму, перше визначення якої приблизно 1900р. сформулював Шарль Моррас (іл. ІЗ), лідер та ідеолог «Аксьон Франсез», французького роялістського, консервативного та антидемократичного руху. У п’ятдесяті роки вийшла друком книжка Дж. Армстронга «Український націоналізм» — перше всебічне та авторитетне дослідження діяльності ОУН у роки Другої світової. Американський історик класифікував екстремістську форму українського націоналізму як «інтегральний націоналізм» та вказав, що «теорія і вчення націоналістів були дуже близькими до фашизму, а в деяких питаннях, як-от питання прагнення до "расової чистоти”, вони навіть вийшли за межі оригінальних фашистських доктрин»[23]. За його словами, інтегральний націоналізм «ніколи не мав великого успіху у Франції чи в інших країнах Західної Європи, але у видозмінених формах він став силою, яка домінувала в "незадоволених” країнах Центральної та Південної Європи у двадцяті роки»[24]. До Армстронга концепцію інтегрального націоналізму застосовував історик Карлтон Джозеф Гантлі Гейс, який під цим кутом зору розглядав крайні праві рухи та авторитарні режими Угорщини, Польщі, фашистської Італії та нацистської Німеччини. Таким чином, цим двом ученим вдалося уникнути у своїх роботах використання суперечливого терміна «фашизм», утім, це не призвело до значно точнішого аналітичного та порівняльного розуміння ними рухів і режимів, які розглядалися. Армстронг сам зазначав, що інтегральний націоналізм був «за визначенням рухом окремих народів, а не універсальною ідеологією»[25].

Ще на початку своїх досліджень Армстронг визначає низку важливих характеристик ідеології українських націоналістів, а також вказує на певну суттєву різницю та схожість між ОУН та іншими східноєвропейськими крайніми правими рухами. Він виокремив п’ять характерних ознак «інтегрального націоналізму»: «1) віра в націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватися всі інші, по суті, тоталітарна концепція; 2) заклик до ідей містичної солідарності всіх людей, які становлять націю (що зазвичай ґрунтується на припущенні, що біологічні характеристики або незворотні наслідки загального історичного розвитку згуртували їх в одне органічне ціле); 3) підпорядкування раціональної, аналітичної думки “інтуїтивно правильним” емоціям; 4) прояв “національної волі” харизматичним лідером та елітою націоналістичних ентузіастів, зорганізованих в одну партію; 5) звеличування активної дії, війни та насилля як прояву вищої біологічної життєздатності нації»[26].

Аналізуючи ідеологію українського націоналізму, Армстронг запевняв, що «основний ірраціоналізм цієї ідеології виражався у фанатичному романтизмі, який, утім, був більш спонтанним та щирим серед відносно недосвідчених українців, ніж цинічна відмова від здорового глузду з боку німців та італійців»[27]. У статті, опублікованій 1968р., він розширив географію свого аналізу, долучивши до нього й інші рухи Центральної та Східної Європи, зокрема глінківців (Словаччина) та усташів (Хорватія). А також визнав, що всі вони зазнали впливу італійського фашизму, однак підкреслював, що «принаймні спочатку ідеологію ОУН краще не називати “фашизмом”, а визначати як “інтегральний націоналізм”»[28].

Армстронг мав рацію, коли порівнював діяльність ОУН з рухом усташів. Проте з погляду сьогодення класифікувати ідеологію ОУН, усташів та глінківців як «інтегральний націоналізм» є проблематичним та не зовсім переконливим. По-перше, у середовищі ОУН як не використовували термін «інтегральний націоналізм», так і не поділяли цінностей цієї ідеології. Подруге, ОУН та її лідери не виступали з вимогою встановити «традиційну спадкову монархію» та не висували низки інших вимог, притаманних інтегральному націоналізму й Моррасу — батькові цієї ідеології. ОУН була інтегральною в сенсі ексклюзивності: вона виступала за створення етнічної української держави без євреїв, поляків, росіян та інших меншин.

Деякі елементи інтегрального націоналізму були властиві й українському екстремістському націоналізму, що, як відомо, ставив державу понад усе. Безперечно, якоюсь мірою режими Горті в Угорщині, Пілсудського в Польщі, Муссоліні в Італії та Гітлера в Німеччині перебували під впливом «Аксьон Франсез» та творів Морраса, але вони не створювали союзів, які б ґрунтувалися на основі цих ідей, і ці режими не були однією з форм інтегрального націоналізму, як про це писали Армстронг та Гейс[29].

Якщо для контекстуалізації ОУН теоретичний підхід Армстронга нині просто малоцікавий, то емпірична частина його дослідження, що значно вплинула на подальше вивчення діяльності ОУН та УПА, сьогодні видається по-справжньому проблематичною. Обмежений доступ до джерел, нарівні з особливостями методів вивчення та добору документів, призвів до того, що Армстронгу не вдалося зобразити повну картину історії цього руху. Так само як і багато істориків того часу, Армстронг не мав можливості працювати в радянських архівах і не використовував свідчень та мемуарів тих людей, які вціліли під час терору ОУН та УПА. Дослідження Армстронга переважно грунтується на німецьких документах та інтерв’ю з українськими емігрантами, які раніше перебували в лавах ОУН і УПА. У результаті численні злочини, вчинені ОУН та УПА в роки Другої світової, він не зміг ані виявити, ані дослідити, ані усвідомити, що зі свого боку перешкодило йому сформулювати адекватну та цілісну оцінку українського екстремістського націоналізму, спрямувавши хибним шляхом подальші дослідження із цієї теми.

ОУН і фашизм

З усіх ідеологій, досліджених у цій роботі, найбільш суперечливою — особливо коли це стосується Бандери та ОУН — є ідеологія фашизму. Костянтин Иордакі влучно зауважив, що «фашизм досі залишається одним із найбільш інтригуючих та обговорюваних радикальних політичних явищ XX століття»[30]. Щоб уникнути можливих непорозумінь, цей термін варто використовувати обережно та належним чином, для чого потрібно з’ясувати його зміст і пояснити, яке тлумачення у нього буде в цій праці. Це допоможе нам визначити, у якому розумінні ОУН була фашистським явищем, а Бандера — вождем фашистського руху. Ми також спробуємо зрозуміти, яке місце посідає ОУН на європейській карті крайніх правих, фашистських та інших авторитарних рухів і режимів міжвоєнного періоду. Такий підхід не звужує нашого аналізу діяльності Бандери та ОУН, а навпаки, має на меті забезпечити відповідний теоретичний контекст.

Термін «фашизм» походить від латинського слова fasces, що означає жмут прутів, обв’язаних навколо сокири. Фасції носили римські ліктори, що символізувало законну владу магістрату та було проявом єдності й сили. Наприкінці XVIII ст., у контексті боротьби за політичні свободи та національну єдність, слово «фашизм» вживали італійські якобінці. У XIX ст. термін «фашизм» використовували різні соціалістичні та націоналістичні політичні групи. У березні 1919-го ця назва була в ідейному арсеналі Муссоліні, коли він заснував Італійський союз боротьби та заохочував до лав цієї організації колишніх солдатів, синдикалістів та футуристів. Наприкінці жовтня 1922-го Національна фашистська партія (PNF) провела в Римі марш, унаслідок якого Муссоліні став прем’єр-міністром Італії. Уже обіймаючи цю посаду, він почав створювати перший фашистський режим. Цілковита диктатура в Італії запанувала тільки 1926 р., але багато європейських політиків, письменників та інтелектуалів захоплювалися фашизмом і раніше — із часу державного перевороту [coup d’etat], який Муссоліні здійснив 1922-го[31].

У міжвоєнний період термін «фашизм» мав щонайменше три значення. По-перше, його застосовували, коли йшлося про італійський політичний режим. По-друге, цей термін поширювався на інші крайні праві рухи та режими, які дотримувалися цінностей та ідей, схожих на ідеї італійських фашистів. До кінця двадцятих років Муссоліні оголосив фашизм «експортним продуктом», розпочавши його популяризацію та зробивши спробу глобалізації. Він запевняв, що фашизм є «італійським за його особливою формою, але універсальним за духом»[32]. Значній експансії та популяризації фашизму — як у Європі, так і на інших континентах — сприяло захоплення влади в Німеччині націонал-соціалістами. По-третє, визначення «фашистський» застосовували, зокрема, комуністи та соціалісти, коли мали на меті дискредитувати своїх політичних опонентів[33].

Ранні негативні тлумачення фашизму виходили від марксистських інтелектуалів, комуністів та лібералів. Термін «фашизм» траплявся в риториці Комінтерну, який застосовував його ще на початку двадцятих років, коли йшлося про італійських фашистів та німецьких нацистів. Утім, незабаром термін почали вживати і стосовно до різних консервативних, авторитарних та військових режимів, наприклад режиму Юзефа Пілсуд-ського в Польщі, Антанаса Сметони в Литві, авторитарного уряду Міклоша Торті в Угорщині та режиму Иона Антонеску в Румунії. Ці режими, запозичивши у фашизму певні його атрибути, мали розбіжності і навіть відкрито протистояли іншим фашистським рухам у своїх державах. У риториці Комінтерну авторитарний режим Пілсудського називали «фашистським», коли хотіли підкреслити своє розчарування польським лідером. Замолоду Пілсудський був соціалістом, але після захоплення влади 1926-го він уже не демонстрував зацікавленості у співпраці з представниками цього напрямку[34]. В умовах гострої політичної конфронтації, притаманної тому періоду, навіть соціалістів інколи називали «фашистами».

1924-го Сталін заявляв, що «соціал-демократія об’єктивно є поміркованим крилом фашизму». У ті дні, коли уряд Німеччини, сформований соціал-демократами, вжив жорстких заходів проти першотравневого маршу 1929р., під час якого вбили кількох комуністів, Комінтерн заявив, що «соціал-демократія готується… до встановлення фашистської диктатури»[35].

Не менш важливим для ортодоксальних марксистів було ототожнення капіталізму та фашизму. У доповіді Комінтерну 1935 р. Георгій Димитров запевняв, що фашистські режими є «неприхованою формою терористичної диктатури найбільш реакційних, найбільш шовіністичних та імперіалістичних елементів фінансового капіталу»[36]. Тільки поодинокі марксистські мислителі, зокрема Антоніо Ґрамші та Пальміро Тольятті, інтерпретували фашизм у тоншій та не такій догматичній манері. Утім, деякі ліберали у своїх коментарях називали фашизм «своєрідною хворобою національної культури»[37].

За часів «холодної війни» в радянському дискурсі «фашистськими» нерідко називали демократичні країни Західного блоку. За межами СРСР слово «фашистський» використовували ліві угруповання — як зневажливий термін задля дискредитації своїх ворогів[38].

У п’ятдесятих роках у межах широковідомої теорії тоталітаризму комунізм порівнювали та навіть прирівнювали до фашизму, зосереджуючи погляд на СРСР та нацистській Німеччині. Такий підхід дозволяв викрити джерела та ознаки тоталітарних режимів, але відводив убік від розуміння соціально-політичних та культурних особливостей, які відрізняли фашизм та комунізм один від одного[39].

Перші немарксистські дослідження з питань європейських фашистських рухів та режимів з’явилися в шістдесятих роках. У працях Ернста Нольте, Ойгена Вебера, Георга Л. Моссе та інших авторів було досліджено досвід Австрії, Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Румунії, Іспанії, Російської фашистської партії (РФП) та хорватського руху усташів[40].

Спочатку український націоналізм у його екстремістських та геноцидних формах не класифікували й не досліджували як фашистський рух, хоча в ОУН, особливо у тридцятих та на початку сорокових років, відчували ідеологічну близькість до італійського фашизму, націонал-соціалізму, усташів, Британського союзу фашистів (BUF), румунської «Залізної гвардії» та низки пов’язаних з ними рухів.

Учених, які в п’ятдесятих роках, як Армстронг, почали досліджувати діяльність ОУН, часто збивала з пантелику саморепрезентація представників ОУН, у якій останні підкреслювали свою національну винятковість і корінні особливості (що було притаманним усім фашистським рухам). Зокрема, невеликі та слабкі рухи, як правило, підкреслювали унікальність національних традицій, на які вони спираються. Ідеологи та лідери таких рухів були скеровані на здобуття незалежності своїх держав та зрозумілим чином намагалися уникнути випадків, коли б їх могли назвати «зрадниками» чи іноземними агентами[41].

Так само як і націонал-соціалісти та усташі, але на відміну від Британського союзу фашистів та Російської фашистської партії, ОУН не використовувала визначення «фашистська» в назві своєї організації. Члени та ідеологи ОУН називали себе націоналістами, але вважали, особливо наприкінці тридцятих і на початку сорокових років, що український націоналізм був такого ж ґатунку, що й націонал-соціалізм чи італійський фашизм. Вони також позиціонували себе як «визвольний рух». Саме тому ОУН була тісно пов’язана з «визвольними рухами», як-от з усташами та глінківською партією, які також з’явилися в умовах відсутності національних держав.

Спосіб інтерпретації та розуміння фашизму значно змінився в дев’яності роки, коли вчені Роберт Пакстон, Роджер Ґріффін, Роджер Ітвелл та Стенлі Дж. Пейн сформулювали у своїх працях концепцію родового фашизму (generic fascism). Величезні труднощі під час розроблення таких концептів полягали не тільки в суперечливості самого фашизму, айв очевидній неоднорідності міжвоєнних крайніх правих, авторитарних та фашистських рухів, а також у розрізненості емпіричних досліджень окремих рухів та режимів. Концепція родового фашизму, яка ґрунтувалася на ранніх працях Нольте, Моссе та Вебера, дозволила сформувати теоретичну основу для порівняльних досліджень фашизму, але не поклала край дискусіям з різних його аспектів. Низка запитань лишилася без реальних відповідей, а саме: чи з’явився фашизм тільки в Європі (і чи тільки в міжвоєнний період), чи це все-таки глобальне явище, необмежене в часі? І чи існує суттєва різниця між фашистськими та революційними ультранаціоналістичними нефашистськими рухами?[42]

Насамперед важливо визначити різницю, яка існує між фашистським рухом та фашистським режимом. Тільки декілька рухів переросли в режими, як, зокрема, це відбулося в Італії та Німеччині. Інші (усташі та глінківці) сформували свої режими тільки завдяки підтримці нацистської Німеччини, від якої вони залежали надалі. Також в історії були прецеденти тривалих режимів (франкістський в Іспанії та салазарівський у Португалії), яким були властиві фашистські риси, але в довгостроковій перспективі вони виявилися режимами, що щільно поєднували націонал-консервативні та фашистські тенденції.

Роберт Пакстон запропонував виокремити п’ять стадій фашизму: «1) створення фашистських рухів; 2) їх укорінення, як партій, у політичній системі; 3) захоплення влади; 4) набуття чинності влади; та, нарешті, у довгостроковій перспективі 5) радикалізація чи ентропія». Незважаючи на свою логічність і змістовність, концепція Пакстона не повною мірою придатна для вивчення деяких рухів Центральної та Східної Європи, як-от усташів чи ОУН, які виникли в умовах відсутності держави. Концепція Пакстона спиралася виключно на інформацію про ті фашистські рухи, які виникли в демократичних державах. Він вважав, що «фашизм може з’явитися там, де демократія існує у формах, що викликають розчарування», та запевняв, що Ку-клукс-клан був «найпершим явищем, функціонально пов’язаним з фашизмом»[43].

Ще один автор, Ґріффін, у своєму тлумаченні фашизму застосував методологію «ідеального типу» Макса Вебера та особливим чином підкреслив героїку, мобілізаційну силу, революційну, популістську та ультранаціоналістичну структури явища, яке досліджував: «Фашизм — це рід політичної ідеології, міфічним ядром якої в різних поєднаннях є палінгенетична форма популістського ультранаціоналізму»[44]. Вирішальне значення для ґріффінівської концепції фашизму має поняття палінгенезису, що означає відродження чи порятунок нації від занепаду за допомогою популістської ультранаціоналістичної політики. Водночас Ґріффін позначив і межі застосування такого визначення, вказавши на те, що «ідеальний тип» фашизму, «за суттю, є утопією, оскільки така модель не може точно відповідати будь-чому в емпіричній реальності, яка завжди нездоланно складніша, хаотичніша та унікальніша. Таким чином, коли вдаються до розроблення родових понять, це не означає, що за їхньою допомогою визначають “істинну” природу явищ, — під час дослідження такий підхід може бути тільки більше чи менше “евристично корисним”, тобто таким, який можна застосувати як концептуальний інструмент аналізу»[45].

Згодом Роджер Ітвелл вказав, що в ранніх визначеннях фашизму Ґріффіна упущені «фашистські заперечення», які вперше сформулював Нольте в шести пунктах «фашистського мінімуму»: антимарксизм, анти-лібералізм, антиконсерватизм, принцип фюрерства, партійна армія та тоталітарна мета[46]. Ґріффін, здається, пропустив ці моменти, оскільки надихнувся працями Ґеорґа Моссе та Еміліо Джентіле й більше зосередився на розробленні своєрідного «емпатичного підходу»[47]. Це була одна зі слабких сторін цієї концепції фашизму, яка скеровувала вбік від жорсткої та згубної природи фашизму, натомість вирізняючи його творчі сили, пов’язані з палінгенезисом[48]. Прагнучи знайти найповніше визначення фашизму, ми повинні не тільки доповнити визначення Ґріффіна «фашистським мінімумом» Нольте, а й виокремити негативні риси, притаманні фашизму, як-от: антидемократія, ультранаціоналізм, популізм, расизм, антисемітизм, мілітаризм та культ етнічного й політичного насилля.

Так само як і Ґріффін, інший провідний учений — Стенлі Дж. Пейн — у своєму визначенні фашизму особливу увагу звертав на революційне та ультранаціоналістичне ядро цього явища: «Фашизм можна розглядати як форму революційного ультранаціоналізму, який практикують з метою національного відродження та який ґрунтується насамперед на віталістичній філософії, крайньому елітаризмі, масовій мобілізації, принципі фюрерства, на позитивній оцінці насильства, яке пояснюється, зрештою, і як мета, і як засіб, що прагнуть виправдати війну і/чи військову відвагу»[49]. Так само як і Ґріффін, Пейн рекомендує використовувати такі узагальнені формулювання дуже обережно. Під час обговорення палінгенезису він указав на ще одне вразливе місце в теорії Ґріффіна: палінгенезис є типовим не тільки для фашистського, а й для лівого, поміркованого, консервативного та крайнього правого націоналізму. Існують також «нефашистські популістські революційні форми націоналізму», наприклад Революційний націоналістичний рух (MNR) у Болівії. За словами Пейна, варто «чітко розрізняти суто фашистські рухи й нефашистські (а інколи профашистські) авторитарні праві». Утім, це важко зробити, тому що «розквіт фашизму збігся із загальною епохою політичного авторитаризму». Тому «було б геть неправильно стверджувати, що цей процес відбувався незалежно від фашизму чи просто був його синонімом». У таблиці, де Пейн класифікує фашистів, праворадикалів та праві консервативні рухи, він не згадує ОУН та Україну, але він називає фашистськими інші рухи, які були відомішими та багато у чому подібними до ОУН: усташів, «Залізну гвардію» та польський Національно-радикальний табір Фаланга[50].

На обмеженість родової концепції фашизму вказав Ян Кершоу, автор кількох видатних досліджень Третього рейху, серед яких і ґрунтовна біографія Гітлера. Він запевняв, що «складно надати німецькому націонал-соціалізму ім’я конкретної форми фашизму або конкретного прояву тоталітаризму», але зазначив, що «коли йдеться про пояснення суті феномену нацизму, універсальний підхід задовольняє найменше». Це спостереження дуже важливе, тому що всі фашистські рухи та режими мали свої унікальні риси, які в межах досліджень фашизму не можна ігнорувати[51].

Ґеорґ Моссе, підхід якого чимось схожий на засади Кершоу, наполягав на тому, щоб вивчати фашизм «ізсередини», реконструюючи водночас атмосферу його самосприйняття. Моссе назвав фашизм складним явищем, яке не можна зводити тільки до політики, а треба зрозуміти й відчути: «Розглядати фашизм як культурний рух — це означає бачити фашизм у контексті його конкретних умов, тобто бачити таким, як він сам себе бачив, — очима його прихильників. Тільки вивчивши фашизм повністю та з азів, ми можемо по-справжньому робити висновки про його привабливість і його силу. Фашистська самосвідомість стає доступною для розуміння, якщо ми вдамося до культурної інтерпретації фашизму, і тут вирішальне значення має емпатія. Варто зрозуміти, як люди сприймали цей рух насправді; подібні речі неможливо оцінити тільки ретроспективно»[52].

На дуже простий, але вельми важливий аспект фашизму звернув увагу Майкл Манн: «фашистську ідеологію потрібно сприймати серйозно і крізь призму її власних визначень. Її не можна відкинути як божевільну, суперечливу або невизначену». Тобто він запевняв, що до фашистських цінностей історики мають ставитися з особливою увагою, але не для того, щоб їх виправдати чи релятивізувати, а задля того, щоб наблизитися до розуміння світогляду та вчинків тих, хто їх поділяв. Окрім того, він зазначив, що, по-перше, «фашизм був рухом високих ідеалів, здатним переконати значну частину двох поколінь молодих людей (переважно високоосвічених) у тому, що він може привести до значно гармонійнішого суспільного ладу», і що, по-друге, фашистські рухи були «ієрархічними, але товариськими»[53].

Надзвичайно важливим елементом фашизму була його революційність. Німецькі націонал-соціалісти захопили владу та встановили режим, співпрацюючи з консервативними політиками. Гітлер називав цей процес «національною революцією»[54]. Інші рухи прийшли до влади шляхом державного перевороту, прикладом чого можна вважати прихід до влади Муссоліні (італійські фашисти, намагаючись залякати ліберальних та консервативних політиків, організували сумнозвісний «Марш на Рим», що й призвело до відповідних політичних змін). Фашистські рухи та режими розглядали революцію не тільки як засіб захоплення влади та знищення супротивників, а й як спосіб переродження суспільства, його цінностей та менталітету. Ґріффін назвав цей процес «перманентною революцією»[55]. Це дослідження покаже, що лідери ОУН, серед яких і Бандера, використовували обидві концепції — «національну революцію» та «перманентну революцію» — з метою підготовки революції, захоплення влади та встановлення фашистської диктатури.

Попри те що різноманітні фашистські рухи та режими поділяли схожі цінності та вважали, що вони належать до спільної родини політичних рухів, ми не повинні оцінювати їх як рівні чи тотожні. На непослідовний та суперечливий характер фашизму звернув увагу Кевін Пассмор, який вважав, що фашистська ідеологія об’єднує різні елементи, серед них і такі суперечливі, як модернізм та відданість традиціям, секуляризм та одержимість релігією. Фашизм також об’єднував людей різних типів: вуличних хуліганів, терористів та інтелектуалів[56].

Зеєв Штернгель називав фашизм «пан'європейським явищем», яке «існувало в трьох площинах: як ідеологія, як політичний рух і як форма правління»[57]. Оскільки фашизм виник у різних країнах та різних суспільствах, він завжди видозмінювався в усіх трьох площинах — залежно від культури, національної традиції, економіки, соціальної структури та політичної культури. Фашистські рухи з’явилися як в промислово розвинених країнах (серед яких Велика Британія та Німеччина), так і в аграрних та економічно менш розвинених (Румунія, Хорватія, Словаччина); як у національних державах (Італія, Франція та Німеччина), так і в суспільствах без держав (Хорватія та Словаччина). Провідне місце у сукупності ідей, які взяли на озброєння націонал-соціалісти та кілька центрально- та східноєвропейських рухів (за винятком італійських фашистів) посідав антисемітизм та разноманітні форми расизму. ОУН і «Залізній гвардії» більшою мірою, ніж італійському фашизму, були притаманні романтизм, містика та ірраціональність.

Украй важливо зазначити, що фашистські рухи та режими, попри культурну й ідеологічну схожість, не завжди співпрацювали один з одним і не завжди навіть симпатизували один одному. Великі та маленькі конфлікти між фашистськими рухами й режимами, зокрема крайніми правими та авторитарними лідерами, не були чимось незвичним, тому що практичні питання (наприклад, контроль над певною територією) часто були важливішими, ніж, власне, ідеологічні відносини. Сутички між австрійськими націонал-соціалістами, з одного боку, та Патріотичним фронтом (Vaterländische Front) і його «Самообороною» (Heimwehr), — разом відомими як «австрофашисти», — з іншого боку, є тільки одним з таких прикладів. У липні 1934-го, під час невдалого путчу проти австрофашистського режиму, австрійські нацисти вбили канцлера Енґельберта Дольфуса. Майже чотири роки потому, у березні 1938-го, нацистська Німеччина вдерлася до Австрії. Після аншлюсу та поглинання Австрії нацистською Німеччиною німці заарештували (у статусі політичного в’язня, Ehrenhäftling або Sonderhäftling) Курта Шушніга, наступника Дольфуса. З 1941р. Шушніг та його родина перебували в ув’язненні в особливій зоні концтабору Заксенгаузен. Пізніше в подібному відсіку того ж табору перебував інший політбранець особливого статусу — Степан Бандера[58]. Така ж доля спіткала і Хорію Сіму (іл. 9), лідера румунської фашистської «Залізної гвардії», заснованої 1927-го Корнеліу Зелею Кодряну під назвою «Легіон Архангела Михаїла»[59].

Новий консенсус і, зокрема, концептуальна теорія родового фашизму, яку запропонував Ґріффін, — усе це стимулювало появу нових досліджень невивчених, проігнорованих чи занадто міфологізованих рухів цього напряму (у цьому переліку варто відзначити й появу порівняльних і транснаціональних досліджень цих тем). Водночас не варто відкидати те, що новий консенсус зіткнувся з критикою, одним із важливих аргументів якої було те, що палінгенезис (чи національне відродження) є характерною ознакою не тільки фашистських рухів, а й практично всіх форм націоналізму. Інший аргумент полягав у тому, що дослідники, аналізуючи різноманітні фашистські режими та рухи, схильні нівелювати відмінності між ними, через що деякі німецькі та східноєвропейські історики ставили під сумнів актуальність дослідження фашизму в контексті вивчення національної історії своїх країн[60].

Наше дослідження буде класифікувати рух, режим чи ідеологію як фашистські, тільки якщо вони відповідатимуть основним критеріям, викладеним у вищенаведених концепціях фашизму. По-перше, ми вважатимемо рух фашистським тільки за умови, що в ньому було впроваджено принцип фюрерства, практикувався культ етнічного та політичного насилля, а масове насилля розглядалося як продовження політики, і цей рух був повністю чи значною мірою антидемократичним, антимарксист-ським, антиліберальним, антиконсервативним, тоталітарним, ультранаціо-налістичним, популістським, расистським, антисемітським та мілітаристським. По-друге, ми вважатимемо рух фашистським за умови, якщо він намагався захопити владу та мав намір установити фашистську диктатуру, яка передбачала палінгенезис, тобто радикальне політичне та культурне відродження нації для запобігання її «дегенерації». По-третє, ми повинні зважати на різницю між консервативними та військовими режимами, зокрема режимами Антонеску, Горті чи Пілсудського, і фашистськими режимами, що панували у муссолінівській Італії та гітлерівській Німеччині, а також режимами, які періодично діяли як фашистські, але в довготривалій перспективі відзначались поєднанням націонал-консервативних і фашистських ознак (режими Франко та Салазара).

Також нам потрібно враховувати, що крайні праві націоналістичні рухи, які намагалися захопити владу та встановити диктатуру, згодом часто змінювали свою ідеологію та своє ставлення до фашизму: коли їм було зручно, вони фашизувалися та називали себе фашистами. Потім вони могли стверджувати, що ніколи такими не були. Аналогічним чином вони могли поєднувати націоналізм із фашизмом та іншими крайніми правими ідеологіями, як-от расизм чи антисемітизм, взятими в різних пропорціях, і, відповідно, не бути ні типово фашистськими, ні націоналістичними чи расистськими.

Фашизм. Націоналізм. Праворадикали

Пояснюючи специфіку фашизму, варто коротко позначити різницю між фашизмом та націоналізмом — двома тісно пов’язаними феноменами. Сучасне трактування націоналізму як політичної програми, що інструменталізує та містифікує минуле заради формування національного суспільства та створення національної держави, відоме з кінця XVIII — початку XIX ст.[61] Націоналізм був побічним продуктом Французької революції та сучасної політики, породженої нею. Крім того, на нього вплинув романтизм. Націоналістичні рухи трансформувалися в найрізноманітніші форми, які залежали від соціальних та політичних умов груп, що запроваджували або приймали цю ідеологію. Радикальних рис націоналізм особливо набув на межі ХІХ-ХХст. За Ґеоргом Моссе, націоналізм став «життєвою системою, що заклала основу для всіх фашистських рухів». Поширенню фашизму, який, за словами Штернгеля, на першому етапі був «синтезом органічного націоналізму та антимарксистського соціалізму», також сприяв досвід масового насилля, набутий багатьма людьми під час Першої світової війни. Фашизм став найрадикальнішою формою націоналізму, але його ідеологія та мета відрізнялися від засад націоналізму. Хоча націоналізм і фашизм перебували під впливом расизму та антисемітизму, вони не були расистськими та антисемітськими однаковою мірою. Нарешті, ми повинні погодитися з тим, що, хоча націоналізм та фашизм відрізняються за своєю природою, межа між ними часто зникає, особливо коли йдеться про ОУН та усташів, які вважали себе націоналістичними «визвольними рухами», але водночас були споріднені з усілякими іншими фашистськими рухами[62].

У міжвоєнний період Бандера та ОУН називали себе «націоналістами», але вважали ОУН рухом, близьким до італійського фашизму, націонал-соціалізму, «Залізної гвардії» тощо. Тому в цьому дослідженні, залежно від контексту, вони будуть називатися націоналістичними чи фашистськими. Особи та групи, які в роки «холодної війни» чи після розпаду СРСР установили культурну, духовну чи емоційну спадкоємність між собою та ОУН міжвоєнного періоду (її лідерами, членами чи політикою), будуть називатися «націоналістами», «неофашистами», «праворадикалами» чи «крайніми правими» також залежно від контексту. «Неофашизм» у цьому дослідженні трактується як повоєнне відродження фашистських ідей та естетики в умовах, коли основні фашистські держави припинили своє існування, а фашизм як ідеологія був цілком дискредитований через злодіяння, скоєні нацистською Німеччиною та іншими схожими рухами й режимами.

Терміни «фашизм», «праворадикали» чи «крайні праві» не є взаємозамінними. Термін «праворадикали» також неоднозначний. З п’ятдесятих років його широко використовують політологи, коли розглядають діяльність ультранаціоналістичних, антикомуністичних, фундаменталістських чи популістських партій. З другого боку, вчені застосовують його ще й у більш загальному контексті, коли дають визначення модерних радикальних націоналістичних рухів, які з’явилися в Європі наприкінці XIX ст. Загалом термін «фашизм» має конкретніший смисл, ніж термін «праворадикали». Він пов’язаний з певним видом «праворадикальних» рухів, які виникли після Першої світової, як-от італійські фашисти та націонал-соціалісти, та низкою інших невеликих партій чи організацій, що прагнули захопити владу й запровадити режим фашистської диктатури[63].

Сакралізація політики та дихотомія «героїзації-демонізації»

Сакралізація політики — це теоретична концепція, пов’язана з поняттями, тлумачення яких викладено раніше: культу, міфу, харизми та фашизму. Еміліо Джентіле, один із провідних теоретиків цієї концепції, запевняв, що тоталітарні рухи та режими мають тенденцію до сакралізації політики та створення політичної релігії: «сакралізація політики можлива, якщо політика задумана, живе та подана через міфи, ритуали й символи, які передбачають віру в сакралізовану світську сутність, відданість вірян спільноті, їхній ентузіазм, бойовий дух та готовність жертвувати собою заради захисту та перемоги руху»[64].

Аналізуючи радикально-революційний характер українського націоналізму, на який глибоко вплинула релігія, важливо розуміти, що «сакралізація політики не обов’язково призводить до конфлікту з традиційними релігіями та до заперечення існування будь-якої надприродної вищої істоти»[65]. Навпаки, зв’язок між політичною та традиційною релігією дуже складний. Політичні релігії запозичують релігійні елементи й «перетворюють їх на систему переконань, міфів та ритуалів», унаслідок чого межі між ними часто стираються: звичайні люди перетворюються на адептів, політичні символи сакралізуються, а національні герої сприймаються як світські святі[66].

Джентіле зазначив, що сакралізація політики вкорінилася ще в роки Першої світової, коли відразу в кількох країнах релігійні мотиви почали використовувати для легітимізації насильства. У повоєнний час навіть ті рухи, які дотримувалися атеїстичних поглядів, брали на озброєння релігійні символи, намагаючись надати своїм ідеологіям більшої ваги та, відповідно, досягнути більшої масовості. Культ загиблих, героїв та мучеників, символізм смерті та воскресіння, відданість нації та возвеличення нації, містичні властивості крові та жертвоприношень стали дуже поширеними атрибутами мілітаристських і тоталітарних рухів[67]. Ще одним вагомим проявом політичної релігії, особливо в українському контексті, була сакралізація держави. Оскільки українцям раніше не вдалося створити своєї держави, прагнення зробити це в майбутньому обернулося для українських революційних націоналістів на питання життя й смерті[68].

За певних політичних обставин невелика група українських націо-налістів-революціонерів, яка перебувала переважно в діаспорі, залишилася вірною традиції сакралізації політики і в повоєнний час. Різні релігійні елементи поєднував у собі й культ Бандери — як до, так і після загибелі Провідника. Перетворення Бандери в мученика, яке відбулося після його смерті, - один із таких елементів. Для вивчення цього питання ми використовуватимемо метод Джентіле разом з концепцією «насиченого опису» (thick description) Кліффорда Ґірца. Описовий аналіз ритуалів та різних агіографічних предметів наблизить нас до розуміння значення культу Бандери, а також ролі, яку це явище відіграло у винайденні української традиції'[69].

З явищем сакралізації також пов’язана дихотомія «героїзації-демонізації». Це поняття теж досліджено в цій праці, але воно не має заважати нам розкрити деталі життя Бандери та історію його руху. Поділ людей на героїв і злочинців, друзів і ворогів є невід’ємним елементом тоталітарних ідеологій. Головне запитання, на яке потрібно дати відповідь у зв’язку із цим: які запити задовольняла ідеологія, зображуючи Бандеру героєм або злочинцем? І ким він був насправді?[70]

Дослідження феноменів Бандери, ОУН та українського націоналізму варто також розглядати в контексті історії СРСР та радянської ідеології. ОУН вважала Радянський Союз своїм головним ворогом як до, так і особливо після усунення більшості євреїв та поляків з території України. Втілення повоєнних планів Бандери, зокрема здійснення ультранаціоналістичної революції в Україні, було пов’язане з діями проти радянської влади. Радянська пропаганда створила власний образ Бандери, характер якого в роки «холодної війни» вплинув на ставлення до Бандери в країнах Західного блоку та після розпаду СРСР — у пострадянській Україні. Отже, важливим аспектом цього дослідження є вивчення «радянських» питань, які стосуються Бандери та українського революційно-націоналістичного руху[71].

Пам’ять. Особистість. Символ. Заперечення

Останнє теоретичне поняття, яке має бути подано стисло, — до того як перейдемо до емпіричної частини цієї книги, — це пам’ять. Від початку в колективних спогадах різних спільнот образ Бандери не був однорідним. У людей, які брали участь у створенні його культу та вірили в його міф, сформувався ідеалізований та героїчний дискурс, але зовсім інакше ставилися до Бандери поляки, євреї та інші особи, які вціліли під час терору ОУН і УПА. Радянська пропаганда зі свого боку подавала образ Бандери та його руху в украй негативному та принизливому тоні. Межі, що утворилися між різними видами пам’яті про Бандеру, стали певного штабу лініями вододілу пострадянської України.

Аналізуючи різноманітні моделі пам’яті про Бандеру, ми маємо розрізняти хоча би три поняття: індивідуальну пам’ять, колективну пам’ять та політику пам’яті. Певна кількість людей знала Бандеру та пам’ятала його особисто. Публікація та поширення спогадів цих людей дали змогу іншим людям, які особисто не знали Бандери, дізнатися більше про деталі його біографії та встановити з ним емоційний зв’язок. Це зі свого боку явно вплинуло на колективну пам’ять спільноти, представники якої мали схожу самоідентичність та аналогічний досвід. Обидва види спогадів перебували під впливом політики пам’яті, яка, визначаючи концептуальний характер офіційних комеморацій, біографій, фільмів чи експозицій, присвячених Провіднику, намагалась задовольнити політичні очікування спільноти, суспільства, а згодом держави[72].

Утім, вивчення пам’яті, а також культу та міфу не має перешкоджати дослідженню «реальної» історії українського націоналістичного руху та «реальної» біографії Бандери. Нехтування справжньою історією та спроба обмежити її рамками пам’яті — небезпечна тенденція в сучасній історіографії, особливо в таких її розділах, як Друга світова війна чи Голокост. Задля уникнення цих проблем ми маємо розглянути питання про пам’ять у контексті явищ заперечення Голокосту та викривлення його історії. Нам варто з’ясувати, чи насправді ті крайні праві групи та націоналістичні спільноти, які влаштовували комеморації Бандери та ОУН-УПА, не знали про факти причетності українців до Голокосту та інших злодіянь, що їх чинили націоналісти, чи свідомо ігнорували їх?[73]

Зважаючи на все це, ми також маємо розглянути й «безмовні архіви» (archive of silense, англ.), вказана особливість яких є результатом колективного ігнорування історії. Ці архіви зберігають безліч важливих свідчень про події національної історії, які не відповідають її патріотичній інтерпретації, а тому, як результат, пам’ять про події, пов’язані з етнічним та політичним насильством, із часом витіснили або вона відійшла в забуття[74]. «Це я вчинив, — каже моя пам’ять. Я не міг так учинити, — каже моя гордість і тримається непоступливо. Пам’ять зрештою… поступається», — писав Фрідріх Ніцше 1886 року[75].

Геноцид. Масове насильство. Труднощі при вивченні Голокосту

«Геноцид» — суперечливий термін і концепт, досліджувати нюанси якого є більше сенсу в юридичному та політичному дискурсах, ніж в історичних дослідженнях. Використання цього терміна може перешкоджати науковому аналізу, адже в такому випадку розмиваються зв’язки між різноманітними формами масового насильства, яке чинила та сама група осіб проти різних етнічних і політичних ворогів[76]. Мета цієї книги полягає не в тому, щоби стверджувати: одні злодіяння, скоєні ОУН, нацистами чи усташами, є геноцидними, а інші — ні. Чи в тому, щоби прирівняти інші масові злочини до Голокосту, і цим вивищити статус страждань певної групи. На мою думку, про «геноцид» ми можемо говорити тільки за умови існування намірів злочинців знищити групу чи спільноту через їхні національні або етнічні ознаки. Крім того, важливо зазначити, що насильство ОУН мало багатогранний характер і було спрямоване проти всіх видів етнічних та політичних ворогів, але завжди різною мірою — проти кожного з них окремо. Залежно від контексту, я віддаю перевагу таким термінам, як «масове насильство», «етнічна чистка» та «злочини проти людяності». У двох останніх частинах я пояснюю, як різні групи політичних діячів і навіть учених зловживають терміном «геноцид», у такий спосіб просуваючи віктимізований наратив.

Тривалий час історики, які вивчали Голокост чи такі рухи, як ОУН, зосереджувалися на документах, пов’язаних з виконавцями злочинів, і не надавали значення свідченням, мемуарам, заявам та іншим описам подій, наданих особами, які вижили, жертвами, чи випадковими свідками. Ці історики вважали, що документи, сформовані на підставі свідчень виконавців злочинів, містять достовірніші дані, ніж документи, пов’язані з другою групою осіб. Історики гадали, що злочинці є об’єктивнішими, точнішими та емоційно віддаленішими. Натомість тих осіб, які вижили (тобто тих, що вціліли), вважали емоційними і травмованими, не здатними на достовірний виклад події. Такий підхід був типовим для експерта з ОУН Дж. Армстронга й деяких німецьких істориків, які виховувалися в нацистській Німеччині та мали досвід служби в німецькій армії: Мартіна Бросцата, Тіло Фоґельзанга та Андреаса Гільґрубера. Деякі провідні історіографи Голокосту, серед яких Рауль Гільберг та перший директор Яд Вашема Бен-Ціон Дінур, також застосовували схожий підхід. Історики, які пережили Голокост, зокрема Джозеф Вульф і Лев Поляков, заперечували вищеназвану методику. Німецькі історики піддавали сумнівам їхні ідеї, називаючи «ненауковими»[77].

Перше публічне обговорення цієї методологічної проблеми відбулося в 1987–1988 рр. між директором мюнхенського Інституту сучасної історії Мартіном Бросцатом (членом NSDAP із 4 квітня 1944-го) та провідним історіографом Голокосту Саулом Фрідлендером (батьки якого загинули в німецькому концтаборі). Одним з головних питань цієї дискусії було порівняння «раціональної» німецької «науковості» з «міфічною пам’яттю» жертв[78]. Дискусія не анулювала недовіру до думок тих, хто вижив, утім, завдяки їй, хоча й через десятиліття, ситуація все-таки почала змінюватися. 1997 р. Фрідлендер повернувся до цієї суперечки у своєму дослідженні про нацистську Німеччину та єврейське питання. Він вказав на методологічні проблеми, які виникли внаслідок ігнорування поглядів тих, хто вижив, та закликав до використання документів з обох сторін (і виконавців злочинів, і вцілілих) — задля досягнення комплексної та об’єктивної картини історії'[79].

Чотири роки потому вийшло з друку дослідження Яна Томаша Ґросса про погром у польському місті Єдвабне[80]. Спираючись на свідчення людей, які вижили, Ґросс довів, що місцеве польське населення вбивало євреїв із власної ініціативи та без будь-якої суттєвої допомоги німців. У наступні роки історики Крістофер Браунінг та Омер Бартов, які раніше у своїх дослідженнях спиралися тільки на дані виконавців злочинів, також дійшли висновку про нагальну потребу використовувати документи та свідчення жертв і свідків[81].

У цьому дослідженні, відгукуючись на заклик Фрідлендера про створення комплексної історії, ми будемо використовувати два види документів: з боку злочинців і з боку жертв. Такий метод дасть змогу побачити повну картину подій. Очевидно, що обидва види документів ми розглядатимемо критично.

Серед документів виконавців злочинів варто розрізняти три їхні види: пропагандистські, внутрішні (такі, що стосуються практичних питань) та апологетичні (це найперше стосується свідчень, зміст яких було викладено у повоєнний час). Ми маємо зважати на істинні наміри авторів таких спогадів та обставини, за яких їх було написано. Також, вивчаючи свідчення та мемуари людей, які вижили, ми повинні співвідносити ці документи зі свідченнями виконавців злочинів. Так само, аналізуючи дані НКВС, маємо брати до уваги, що в цьому відомстві дізнання інколи отримували, застосовуючи насилля, а це, звісно, впливало на їхній зміст[82].

Документи. Інтерпретації. Маніпуляції

Вивчення біографії Бандери, його культу й історії ОУН та УПА значною мірою залежить від дослідження архівних документів та оригінальних публікацій, достовірність яких не завжди викликає довіру. Прагнучи замаскувати екстремістський характер своєї організації, приховати свою причетність до Голокосту й інших видів масового насильства, оунівці та ветерани УПА, які перебували в роки «холодної війни» в еміграції, вдавалися до підробки або підтасовки документів, зокрема видаляли небажані та незручні фрази. З метою вибілити власну історію, 1955 р. вони видали в новій редакції документ «ОУН в світлі постанов Великих Зборів». ОУН також наново передрукувала «Постанови II Великого збору ОУН» — заходу, який відбувся у квітні 1941-го в Кракові. Відповідно до оригінальних «Постанов», на цьому зборі ОУН прийняла рішення про використання фашистського салюту: підняття правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови», вимова гасла «Слава Україні» та відповідь «Героям Слава». У редакції «Постанов» 1955 р. цієї частини тексту вже нема[83].

Прагнення виділяти, вдаючись до викривлень, чи, навпаки, затіняти ключові аспекти цієї теми рівною мірою притаманні як націоналістичному, так і радянському дискурсам. Свого часу відділ культури ЦК КПУ рекомендував творцям фільму «Вбивця відомий» (1972) показати постать Бандери тільки в той момент, коли вона перетворюється на свастику[84]. Викривлення трапляються не тільки у «відредагованих» документах ОУН чи радянських публікаціях. У книжці «Альянс за вбивство: нацистсько-українське націоналістичне партнерство у геноциді» міститься фотографія архієпископа Андрея Шептицького зі свастикою на грудях. Автор книжки вважає, що за часів Другої світової голова ГКЦ носив свастику, оскільки прихильно ставився до нацистської Німеччини (іл. 14). Однак на цій світлині ми бачимо Шептицького з чоловіком, одягненим в уніформу української скаутської організації «Пласт», яка використовувала свастику (іл.63) як емблему ще у двадцяті роки (1930р. цю організацію оголосили поза законом)[85].

Подібні прояви такої тенденції зустрічаються і в повоєнних мемуарах. Приміром, Микола Климишин, близький товариш Бандери та, умовно кажучи, один із засновників його культу, написав історико-біографічні спогади, що містять важливі свідчення про життя Провідника, проте він був досить чесним, аби визнати: на особисте прохання Бандери він вибілив у своїй книжці всі «темні» плями. Климишин пояснював своє самовикриття турботою про майбутні покоління: на його думку, якби він так не вчинив, нащадки могли б засумніватися у правдивості його розповіді[86]. Оунівець Євген Стахів також зізнавався, що інший лідер ОУН, Микола Лебедь, просив його, щоб у своїх автобіографічних творах Стахів «забув» та «не згадував незручних моментів минулого» (серед яких наказ Бандери кінця 1941р. про відновлення відносин з нацистською Німеччиною)[87]. Для того щоби проаналізувати різні види такої «амнезії» чи інструменталізованої історії, слід мати уявлення про оригінальні документи. Частину з них (разом з посиланням на їхнє місцезнаходження) коротко наведено далі.

Архів нових актів у Варшаві (AAN) містить колекції документів з історії УВО та ОУН міжвоєнного періоду. Справи членів ОУН, які брали участь в організації вбивства Броніслава Перацького, а також документи Варшавського та Львівського процесів можна знайти в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАЛ) та в Державному архіві Львівської області (ДАЛО). Не вдалося віднайти низки документів, серед яких двадцять чотири томи слідчих матеріалів Варшавського процесу. Напевно, їх було втрачено під час війни.

Багато важливих документів, які безпосередньо стосуються Бандери та діяльності ОУН-УПА часів Другої світової, зберігається у двох київських архівах: Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ) і Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО). В архіві Служби безпеки України в Києві (ГДА СБУ) зберігаються документи з колишнього архіву НКВС, які також містять багато інформації про українських націоналістів. Важливі документи про «Українську національну революцію» та про діяльність ОУН і УПА в роки війни зберігаються в Архіві провінції Альберта (Едмонтон, Канада)[88].

Інші значущі документи, пов’язані з Бандерою, ОУН, УПА та німецькою окупацією України, можна знайти у Федеральному архіві Німеччини (ВА) в Берліні та Кобленці, у Військовому архіві (ВА-МА) у Фрайбурзі, а також у Політичному архіві Міністерства іноземних справ у Берліні (РАЛА). З документами розслідування у справі Теодора Оберлендера можна ознайомитися в архівах землі Північний Рейн-Вестфалія (LN-W); ці свідчення важливі для вивчення Львівського погрому 1941р. та комплексу обставин, пов’язаних з розслідуванням діяльності цього федерального міністра уряду Аденауера.

Ще дві важливі установи, де зібрано важливі документи, пов’язані з Україною часів Другої світової, розташовані в Москві: Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ) та Российский государственный архив социально-политической истории (РГАСПИ). Велике зібрання свідчень євреїв, які вижили, міститься в архівах Єврейського історичного музею у Варшаві (AZ1H)-, ці документи зібрано переважно в Польщі в 1944–1947 рр. завдяки зусиллям Центральної єврейської історичної комісії (CZKFTf[89]. Важливими для дослідницької діяльності є зібрання свідчень вцілілих людей, що представлені у Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні та архівах Яд Вашему. Чималу кількість аналогічних свідчень очевидців зібрав Фонд історичних відеоматеріалів «Ті, що пережили Шоа» (USC Shoah Foundation), створений 1994-го[90].

Документи, що підтверджують цікавість до діяльності Бандери та ОУН з боку поліції (у повоєнний період), переважно зберігаються в Баварському головному державному архіві (BayHStA) та Мюнхенському державному архіві (StM). На нашу думку, важливим джерелом вивчення діяльності Бандери та ОУН років «холодної війни» є документи, якими розпоряджаються спецслужби, але не всі вони знаходяться у відкритому доступі. Частину таких документів можна знайти в Національному управлінні архівів та документації у Вашингтоні (NARA). Низка важливих протоколів допитів членів ОУН і партизанів УПА та інших документів часів «холодної війни» зберігаються в ГДА СБУ. Федеральна служба безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ) повідомила мені, що її архіви не містять жодного документа, який стосується вбивства Бандери. У більшості випадків Федеральна служба розвідки Німеччини (BND) відмовляється надавати будь-які документи, які містять інформацію про співпрацю BND з ОУН.

Низка документів, які стосуються вбивства Бандери та діяльності ОУН у роки «холодної війни», зберігається в архівах музею Степана Бандери в Лондоні. Упродовж останніх двох десятиріч в Україні опубліковано кілька важливих збірників документів, які стосуються обраної теми. Деякі з них, приміром тритомник «Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки» разом з документами з ГДА СБУ, стали суттєвими джерелами інформації для цього дослідження[91].

Література

Культ Бандери практично не вивчено. Дотепер про нього не написано жодної наукової біографії. За останні два десятиріччя з’явилася низка важливих досліджень за суміжними темами (німецькою, англійською, польською, російською, українською та іншими мовами), зокрема з історії діяльності ОУН та УПА, подій років війни, Голокосту та радянської окупації України, а також щодо польсько-українських конфліктів у міжвоєнний період. У нашій книзі (через їхній величезний обсяг) буде наведено тільки найважливіші з них.

Соціально-політичні аспекти, пов’язані зі становищем українців та складними відносинами між євреями, поляками та українцями II Речі Посполитої, досліджували у своїх працях: Крістоф Мік, Максим Гон, Тімоті Снайдер, Єжи Томашевський та Роберт Потоцький[92]. Монументальну й украй інформативну монографію про німецько-українські відносини у 1914—1939рр. написав Франк Ґольчевський[93]. У вісімдесятих роках з’явилися праці авторства Джона-Пола Химки та Ярослава Грицака, де розглянуто соціальні аспекти становища українців у Габсбурзькій монархії та Російській імперії, а також історичні контексти українського націоналізму XIX ст.[94]. Багатонаціональний характер українських територій вивчали Андреас Каппелер, Наталя Яковенко, Марк фон Гаген та інші[95]. Важливу монографію про ГКЦ написав Богдан Боцюрків[96]. Тритомне дослідження про євреїв Польщі, України та Росії написав Ентоні Полонський[97].

Дотепер надруковано тільки три наукові монографії про діяльність ОУН. 1955 р. побачило світ класичне, але водночас сумнівне дослідження Джона Армстронга. Після розпаду СРСР, коли стало можливим вивчення радянських архівів, з’явилися монографії Романа Висоцького та Франциски Брудер. Висоцький зосередився на діяльності ОУН у Польщі 1929—1939рр., а Брудер написала критичну та скрупульозну розвідку ідеології ОУН, приділивши особливу увагу антисемітизму та аспектам політичного й етнічного насильства[98]. На дослідженнях питань антисемітизму ОУН зосередився ще один учений — Марко Царинник[99]. Свої праці про українських політичних мислителів, зокрема про Дмитра Донцова, головного ідеолога українського націоналізму покоління Бандери, представили Олександр Мотиль (1980р.) та Томаш Стриєк (2000р.)[100]. Найбільш ґрунтовні монографії про діяльність УПА написав Ґжеґож Мотика, в яких він також дослідив польсько-український конфлікт часів Другої світової, антипольські злодіяння, які коїлися в Східній Галичині та Волині, а також конфлікт між УПА й радянською владою. Тим часом Мотика практично не згадує питання насильства проти євреїв[101]. Вагомі статті про українську поліцію, ОУН, УПА та етнічне насильство написав Олександр Прусін[102]. Про конфлікт між українськими націоналістами й УПА, а також про українські особливості раннього періоду «холодної війни» вийшли статті авторства Джеффрі Бердса[103]. Змістовну монографію про конфлікт між українськими націоналістами та радянською владою написав Олександр Статієв, а наукове дослідження про сталінізм в Україні — Катрін Бек[104]. Значущу монографію про німецьку окупацію Східної України (тобто про Рейхскомісаріат Україна) написав Карел Беркгофф, і він також приділив увагу питанням етнічного насильства ОУН та УПА на Волині[105]. Потужну та авторитетну монографію про німецьку окупацію Східної Галичини видав Дітер Поль; він детально дослідив переслідування та знищення євреїв, зокрема і сприяння цим злочинам місцевої української поліції. Утім, участь у Голокості ОУН, УПА та місцевого населення проаналізовано в цій праці тільки як побічні теми[106].

Монографію про німецьку окупацію Східної Галичини написав також Томас Сандкюлер; він досить детально розібрав питання про роль ОУН, однак, як і інші колеги, більше зосередився на свідченнях та документах німецьких виконавців злочинів[107]. Декілька важливих статей про українську поліцію та українсько-німецький колабораціонізм написали Дітер Поль і Франк Ґольчевський[108]. Дослідженню Голокосту на Волині присвячена праця Шмуеля Спектора; приділивши особливу увагу свідченням уцілілих людей, він здійснив дослідження, у якому діяльність місцевих злочинців не було маргіналізовано[109]. Статтю про Львівський погром 1941 р. на початку двотисячних написав Ганс Ґір; згодом на цю тему було надруковано статті авторства Джона-Пола Химки, Крістофа Міка та мого[110]. Важливі дослідження про різні аспекти знищення євреїв у Західній Україні, серед яких і Львівський погром та ставлення УПА до євреїв, здійснили історики, які пережили Голокост, — Філіп Фрідман та Еліягу Йонес[111]. Вагому аналітичну статтю про українських виконавців злочинів та рятівників написав історик Аарон Вайс, який також пережив Голокост[112]. 2012р. Вітольд Медиковський підготував дослідження про погроми, які сталися влітку 1941-го в Білорусі, країнах Балтії, Польщі, Румунії та Україні[113]. Статті з різних питань, пов’язаних з Голокостом у Західній Україні, написали Омер Бартов, Венді Лауер, Кай Штруве та Тімоті Снайдер[114].

Кілька вчених присвятили свої матеріали питанням, що пов’язані відносинам української діаспори з націоналістичним рухом, проте, за винятком статей, написаних Джоном-Полом Химкою, Пером Андерсом Рудлінгом та мною, справжня історія ОУН та діяльності українських націоналістів досі залишається в цьому середовищі недоторканною[115]. Статті про радянські повоєнні розслідування, судові процеси та методологічні проблеми, пов’язані з аналізом цих питань, видали Діана Думітру, Таня Пентер, Олександр Прусін та Володимир Солонарі[116]. Статтю про рецепцію Голокосту (у Західній Україні) в радянському дискурсі написав Тарік Сиріл Амар[117]. Кілька статей про праворадикальні групи та партії, які виникли в Україні в дев’яностих роках, належить перу Пера Андерса Рудлінга, Антона Шеховцова та Андреаса Умланда[118]. Питання про те, чи є український націоналізм формою фашизму, також обговорюється в публікаціях Франка Ґольчевського, Антона Шеховцова, Олександра Зайцева, а також мого авторства[119].

За останні два десятиріччя в Україні видано певну кількість збірок архівних документів[120]. До них увійшло чимало архівних матеріалів, які я не буду ігнорувати, попри те що їхні редактори заперечують етнічне й політичне насильство ОУН та УПА (Володимир Сергійчук) чи, як Іван Патриляк, цитують колишнього великого майстра Ку-клукс-клану Девіда Дюка як «експерта» з «єврейського питання» в радянських контекстах[121]. До вищезгаданих наукових досліджень варто додати багато книжок, написаних ветеранами ОУН, УПА та дивізії СС «Галичина». Автори деяких з них стали професорами західних університетів. Що ж до молодих українських істориків-патріотів та західноукраїнських діячів, то вони здебільшого успадкували традиції апологетичного та вибіркового наративу. Безумовно, у таких працях (як у Миколи Посівнича, так і у ветерана ОУН Петра Мірчука) містяться важливі свідчення, однак на сторінках своїх книжок ці автори пропагують культ Бандери, що я відповідним чином й аналізую в дев’ятій та десятій частинах цього дослідження[122].

Мета та обмеження

У цій книзі подано результати мого дослідження біографії та культу Бандери, а головна увага в ній зосереджена не на особистому житті, а на політичних аспектах. Основне в цій роботі — аналіз світогляду Бандери, який простежується: через книжки та газетні матеріали, які він читав, публікував під своїм ім’ям та редагував; думки, яких він дотримувався та які висловлював публічно; через бойову та пропагандистську діяльність, якою він керував чи учасником якої він був. Чималу частину дослідження приділено історії діяльності ОУН та УПА, оскільки це потрібно для всебічного зображення процесів, які ми розглядаємо. Композиція цієї книги зумовлена характером основних питань дослідження, тривалістю охопленого наративом періоду, а також застосованою методою. Отже, ця праця відрізняється від досліджень, які розглядають історико-контекстуальні переваги або недоліки націоналізму чи соціалізму, а також від досліджень таких короткочасних процесів, як колабораціонізм, коли його розглядають в межах окремо взятого регіону чи країни.

Оскільки мета цього дослідження — висвітлити низку прихованих, забутих, проігнорованих чи заплутаних аспектів української (і не тільки) національної історії, цю книгу довелося писати «проти шерсті». Вочевидь, це дослідження не намагається виправдати злодіяння, скоєні німцями, радянською владою, поляками чи будь-яким іншим народом або групою за часів Другої світової або після неї. Також воно не претендує на повне висвітлення всіх відповідних аспектів за цією темою. У цій роботі більше уваги приділено темам етнічного та політичного насильства ОУН і УПА, ніж німецькій чи радянській окупаційній політиці в Україні. Такий метод подання історії визначено основною темою цього дослідження — феноменом Бандери та його роллю в українському ультранаціо-налістичному русі.

Після ознайомлення з окремими частинами цієї книги може скластися враження, що головними винуватцями Голокосту в Західній Україні були українські націоналісти, а не німецькі окупанти та українська поліція. Дискутувати про це на сторінках своєї праці я не буду, бо у ній наведено точні дані як про кількість убитих німцями та українською поліцією, так і про кількість загиблих від рук ОУН-УПА та інших українських злочинців.

Мета цієї книги полягає не в тому, щоб запевнити, що нібито всі галицькі та волинські українці (і відповідно, усі українці) підтримували політику ОУН, воювали в УПА, були причетні до Голокосту, етнічних чисток польського населення та до інших форм етнічного й політичного насильства (або погоджувалися з такими діями). У монографії досліджується взаємозв’язок між націоналізмом та насильством, скоєним під його прапором, але в ній також наведено дані про економічні, соціально-політичні чинники, які сприяли виникненню етнічних конфліктів та формуванню фашистських рухів.

Ця монографія не відкидає того факту, що за часів Другої світової українці були і жертвами, і виконавцями злочинів, або того, що люди, які брали участь в етнічному та політичному насильстві, стали жертвами радянської влади. Ба більше, у моєму дослідженні не стверджується, що всі українці, які перебували в лавах ОУН чи УПА, були фашистами або радикальними націоналістами. До цих організацій вступали різні люди, вони керувалися різними мотивами, а багато хто з них діяв під примусом. Моє дослідження не стверджує як того, що всі українці, які вступили до лав ОУН або УПА, чинили злодіяння, так і того, що серед українців тільки члени ОУН та УПА були причетні до Голокосту й інших злочинів. Такі припущення викривили б реальність та виправдали б цілі групи українців, зокрема тих поміж них, хто служив в українській міліції, не був націоналістом, але чинив злочини з економічних або інших неполітичних причин. Оскільки в монографії йдеться переважно про Бандеру та ОУН, інші українські політичні партії та організації згадуються рідко. Тому в читачів може скластися помилкове враження, що ОУН — це організація, яка домінувала в політичному житті України. Це, звісно, не так. До війни в Україні діяло багато інших націоналістичних, демократичних, консервативних та комуністичних організацій і партій, які впливали на її політичне життя, однак їхня діяльність не є темою цієї книги.