Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Родина. Освіта. Зовнішній вигляд Політична воля

1909 р. у родині Андрія Бандери (1882–1941), греко-католицького священика зі Старого Угринова, та його дружини Мирослави (1890–1921), доньки Володимира Глодзинського, теж греко-католицького священика із цього села (іл.55) та прилеглого села Бережниці, народилася друга дитина — син Степан. Мирослава (іл. 70) померла у віці тридцяти одного року від сухот гортані. Без матері залишилося три доньки — Марта (1907–1982), Володимира (1913–2001) та Оксана (1917–2008) — й чотири сини (іл.72) — Степан (1909–1959), Олександр (1911–1942), Василь (1915–1942) та Богдан (1919–1944). Четверта донька, названа на честь матері, померла ще в дитинстві. Батько Степана (іл. 57) здобув освіту у Стрийській гімназії та на богословському факультеті Львівського університету. Він та його родина жили у Ст. Угринові до 1933-го, потім, у різні роки, вони жили в с. Воля-Задеревацька та с. Тростянець. Андрій Бандера виховував своїх дітей у патріотичному та релігійному дусі[292].

Під час та після Першої світової Андрій не стояв осторонь боротьби за українську державу. Він організовував місцевих українців у воєнізовані загони, а в листопаді 1918-го брав участь у боротьбі за встановлення влади у повітому (районному) м. Калуш, делегатом від якого він був у ЗУНР. У 1919–1920 рр. Андрій Бандера служив капеланом в УГА[293]. В короткій автобіографії, поданій у квітні 1959-го до консульства США у Мюнхені з метою отримання візи, Степан Бандера підкреслив, що його світогляд сформувався під суттєвим впливом подій, пов’язаних зі спробою створення української держави та програною війною проти поляків[294]. Ці чинники, разом з патріотичною та релігійною освітою, можливо, стали основою для зміцнення неминущого прагнення Бандери і далі вести перервану боротьбу за українську державу (попри те, що батька Бандери за участь у цій боротьбі переслідувала польська влада).

Відвідувати початкову школу Степан можливості не мав, тому що єдиного вчителя, який на той час був у Ст. Угринові, 1914р. забрали до армії. Степан, як і його брати з сестрами, початкову освіту здобув вдома: його навчали батьки. З 1919 по 1927 рр. він жив у дідуся у м. Стрий (прибл. за 80 км від Ст. Угринова) та навчався в українській гімназії (іл.73). Під час навчання в гімназії Бандера брав активну участь у діяльності молодіжних організацій (іл. 59), в яких фактично зосередилося українське патріотичне виховання після його заборони в українських школах. Серед цих організацій були скаутське об’єднання «Пласт» та спортивна молодіжна організація «Сокіл» (іл. 64). У «Пласті» Бандера належав до лав загону «Червона калина» (іл. 60), один із членів якого (Охримович) за кілька років запропонував йому вступити до ОУН. Бандера був членом «Пласту» до вересня 1930-го — аж до того часу, поки польська влада не заборонила діяльність цієї організації на території Галичини (як за два роки до того — на Волині). За час навчання в гімназії Бандера брав участь в ОВКУГ, до лав якої належали майбутні лідери ОУН: Шухевич, Ленкавський та Стецько. Після закінчення гімназії члени ОВКУГ стали членами СУНМ. Про «патріотичне виховання» членів «Пласту», «Сокола» (іл.62) і товариства «Луг» (іл.65) дбали представники СУНМ та ОВКУГ. Поміж цих об’єднань варто виділити гімнастичну та пожежну організацію «Луг», представники якої, перебуваючи під впливом націоналістичної індоктринації, інколи відмовлялись гасити пожежі в неукраїнських будинках. 1927р. Бандера також приєднався до УВО, за дорученям якого він виконував розвідувальні завдання[295].

Бандера співав у калуського хорі. Його товариш Микола Климишин (з с. Мостище, що неподалік від Ст. Угринова) розповідав, що під час репетицій часто обирав собі місце поруч з Бандерою, оскільки той мав добрий слух та неабиякі знання нотної грамоти. Брат Миколи Климишина, котрий якось гостював у родини Бандери, згадував, що «їхня сім’я має в собі цілий хор, включно з фортепіаном, на якому звичайно акомпанює одна з сестер» (іл.56)[296]. Бандера також вмів грати на гітарі та мандоліні (іл.58). У своїй короткій біографії він писав, що його улюбленими спортивними заняттями були походи, біг підтюпцем, плавання, катання на ковзанах та баскетбол. Він також вказав, що у вільний час віддає перевагу шахам, водночас, підкресливши, що не курить і не п’є[297].

Навчання у гімназії Бандера закінчив 1927-го і надалі планував вступати до Української господарської академії у Подебрадах (Чехосло-ваччина), але з невідомих причин це не відбулося: або тому, що він не отримав паспорта (відповідно до короткої автобіографії), або тому, що академія повідомила йому про своє закриття (відповідно до протоколу допиту 26 червня 1936-го)[298]. Отже, Бандера подав документи на рільничо-лісовий факультет Львівського політехнічного інституту (іл.66) — до його філіалу в Дублянах, неподалік Львова, колишньої Дублянської аграрної (рільничої) академії (іл.67)[299]. Своє навчання у цьому закладі він розпочав у вересні 1928-го, але так і не закінчив його, оскільки у лютому 1929р. приєднався до ОУН. У студентські роки (1928–1930) Бандера жив на приватних квартирах у Львові, винаймаючи їх з Осипом Тюшкою, Юрієм Левицьким та іншими студентами, а також в Академічному домі на вулиці Супинського (тепер — вул. М. Коцюбинського), центрі активності ОУН[300]. У 1930/1931 навчальному році Бандера мешкав у Дублянах, спочатку у приватному будинку, потім у студентському гуртожитку аграрної академії. В лютому 1932 р. він знову переїхав до Львова та жив разом зі Стецьком у квартирі на вул. Львівських Дітей (до квітня 2018 р. — вул. Тургенева, нині — вул. Героїв УПА), допоки в березні цього ж року його знову не арештували. У червні, після звільнення з в’язниці, Бандера повернувся до свого батька у Ст. Угринів. Через арешт Степан пропустив в академії один навчальний рік. В жовтні 1932 р. Бандера повернувся до Львова, де до березня 1934р. винаймав житло у різних людей. З часом знову повернувся в Академічний дім, де оселився разом з Іваном Равликом у кімнаті № 56, аж допоки 14 червня 1934-го його знову не заарештували. За часів студентства Бандера часто їздив на відпочинок додому — у Ст. Угринів[301]. Як він пізніше написав у короткій автобіографії, навчання не було його головною справою: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій»[302].

Наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років Бандеру кілька разів заарештовували за націоналістичну діяльність. Перший випадок стався 14 листопада 1928 р. (іл.74), за десять днів після урочистостей у с. Бережниця Шляхецька, які він організував разом із батьком на честь десятої річниці проголошення ЗУНР. Польська влада розцінила такі дії як підривну незаконну пропаганду. За словами Арсенича, у своїй промові біля могил українських січовиків Андрій Бандера називав поляків «тимчасовими колонізаторами, які гноблять українців і тому їх необхідно прогнати з рідної землі»[303], а українців — тими, хто страждає у польських тюрмах та гине у боротьбі за українську державу. Під час цієї служби Степан Бандера розповсюджував листівки з аналогічним змістом. Наступного разу (1930р.) Андрія та Степана Бандер заарештували вдвох. Загалом у 1932–1933 рр. Степана Бандеру заарештовували шість разів: за незаконний перетин польсько-чехословацького кордону, за контрабанду нелегальних журналів ОУН до Польщі, за зустріч із представниками керівництва ОУН у вигнанні, за можливу причетність до вбивства поліцейського Еміліана Чеховського (комісара «українського відділу» польської поліції у Львові). Найдовший термін, який Бандера у ті роки відбув за фатами, тривав три місяці (з березня по червень 1932-го, відразу після того, як Ю. Березинський убив Е. Чеховського)[304].

Імовірно, Бандера ще у ранньому підлітковому віці був фанатичним націоналістом. За переказами, у юнацькі роки він засовував собі голки під нігті, щоб загартувати себе перед можливими тортурами у польських казематах. Як він сам зізнавався, тоді на нього вплинув вчинок відомої жінки-націоналістки Ольги Басараб, яка, відповідно до героїки вікги-мізованого наративу, повісилась у в’язниці, побоюючись, що не витримає катувань польських слідчих та розкриє секретну інформацію УВО. Як розповідали, Бандера за часів студентства в академії й далі піддавав себе випробуванням: то затискав до крові пальці, вклавши їх між дверима й одвірком, то припікав свої руки до скла гасової лампи. Під час самокатувань промовляв до себе: «Признайся, Степане!» І відповідав: «Ні, не признаюся!..» Бандера також батожив свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи сам до себе: «Якщо ти не поправишся, будеш знову битий, Степане!»[305]

В молоді роки, за словами близького товариша Бандери Григора Мельника, Степан відчував презирство до однокурсників, не залучених до націоналістичного руху. Одного разу Бандера продемонстрував це публічно, коли зустрів товариша, який раніше казав, що не підтримує жодного політичного табору. У той час як всі віталися з цією людиною за руку, Бандера демонстративно відвернувся, залишивши руки у кишенях. Однак він був дуже люб’язним з тими, хто поділяв його політичні погляди. Всі оунівці, які зблизька знали Бандеру, високо цінували його гумор, рішучість, організаторські та ораторські здібності, вміння співати[306]. Климишин у своїх мемуарах (іл. 69) прокоментував поведінку Бандери таким словами: «Під час наших зустрічей Степан Бандера, як здавалося, мав ніби двояку вдачу. Коли йшлося про організаційні справи, він говорив незвично поважно, речево й серйозно, але коли розмова про організаційні теми закінчувалася, він ставав веселим, говірким, жартівливим і любив, коли його співрозмовець теж відповідно поводився… Він міг дуже легко так перекрутити слово, або відповідно його поділити чи вимовити, що виходить веселий калямбур»[307].

Інший друг Бандери, Володимир Янів, згадував, що під час походів у Карпати Степан розмовляв з птахами та молився на дерева. Янів вважав це кумедною поведінкою та ознакою любові й поваги Бандери до природи[308]. У своїх мемуарах Григор Мельник згадує, що одного разу під час походу пластунів Бандера накинув на себе коц [карпатську ковдру з начісками] та виліз на дерево, звідки виголосив полум’яну промову. Він вдавав з себе Махатму Ганді, демонструючи «екзотичні жести». Інший молодий націоналіст, Лев Синишин, заліз на дерево слідом за Бандерою й почав вдавати горилу, яка їсть власних бліх. Він навіть «кинув» декількох із них у «Ганді», що потішило присутніх пластунів[309].

З юності Бандера був невисокого зросту та стрункої статури. На фотографіях його шкільних та університетських років він видається на голову нижчим (1.60 м), ніж більшість однолітків (іл.68). Окрім невисокого зросту, Бандера більше нічим не виділявся. Був шульгою, мав блакитні очі та носив коротку зачіску. У дорослому віці з’явилися залисини, а обличчя стало трохи овальним. У 19 років Степанові вже бракувало трьох зубів, у 27 років — чотирьох. Бандеру часто називали «Бабою» (чи тому, що він мав широкі стегна, чи тому, що одного разу, коли виконував секретне завдання ОУН, якось ішов Львовом у жіночому вбранні). Серед інших його псевдонімів були: «Лис», «Малий», «Сірий» та «Степанко». Ще дитиною Бандера страждав на ревматизм колінного суглоба, через що час від часу він не міг ходити і через що він вступив до «Пласту» на два роки пізніше, ніж це було можливо за віком[310]. Григор Мельник писав у своїх мемуарах, що Бандера мав вигляд непоказний і пересічний, та й поводив себе як типовий учень. Ніхто не міг навіть уявити, дивлячись на нього, що саме йому призначено стати Провідником[311].

Наприкінці двадцятих та на початку тридцятих, як згадував Лев Ребет, Бандера показував «організаційний сприт і реалістичний підхід до справ, що особливо корисно виділявся на тлі загального молодечого романтизму середовища ОУН»[312]. Мельник пам’ятав Бандеру дуже відданим націоналістом, який дбав і про кожного члена ОУН, і про добробут всієї організації[313]. Проте, коли хтось (особливо з ОУН) розчаровував Бандеру, він ставав злим та роздратованим. Наприклад, коли під час Варшавського процесу в 1935–1936 рр. деякі члени ОУН погодилися свідчити польською мовою, Бандера розгнівався і втратив контроль над собою[314]. Бандера також «збожеволів» та мусив пити заспокійливе, коли дізнався, що Григорій Мацейко, вирушаючи до Варшави з метою вбити Перацького, повідомив своїх родичів, що планує поїздку, з якої вже не повернеться[315].

Фізичні дані Бандери навряд чи можна назвати привабливими. Втім, це не завадило українській «харизматичній спільноті» надати йому харизми ще у тридцятих роках. Безсумнівно, це було пов’язано з тим, що Бандеру, поміж іншого, вирізняли неабиякі ораторські здібності, непередбачуваний характер, фанатична рішучість та відданість «святій націоналістичній справі». Лев Шанковський згадував Бандеру, як «студента й завзятого націоналіста… який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост провідника українського націоналізму»[316]. Капелан Осип Кладочний, якому Бандера сповідувався під час тюремного ув’язнення, охарактеризував його як Übermensch, або українську «надлюдину». Він писав: «Від него [Бандери] била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є Übermensch [надлюдина], то він власне був такої рідкісної породи — надлюдини, і він був тим, який ставив Україну понад усе»[317]. Григор Мельник згадував: «Ми, його найближчі співробітники, мали багато більше нагод відчувати ту велич небуденної людини — нашого Провідника — і бути за нього гордими. Для нас це був взір того покрою людей великого характеру, які вершать історичні діла своїх націй. Такі люди вже не раз появлялися в критичних ситуаціях української нації у минулих епохах нашої історії. В наших часах це були Бандери, Колодзінські, Шухевичі, Гасини, Коссаки, Грицаї і дуже численні інші. Вони своїм світлим прикладом, криштальним характером, відвагою, завзяттям, вмілістю, жертвою цілого свого життя виховали цілі покоління борців, які пішли з ними і за ними на бій за свій народ, а як треба було, — то й на муки і страждання за волю України, за її честь і славу»[318].

Кар’єра в ОУН

Бандера вступив до ОУН 1929 р. та швидко піднявся службовими щаблями, що сталося частково завдяки його організаційним та конспіраторським здібностям, а частково — завдяки зміні поколінь в ОУН. На шляху в просуванні кар’єрними щаблями Банд ері допомогла дружба з тими членами ОВКУГ та СУНМ, які, як Охримович, уже мали якусь вагу в ОУН. 1930-го Бандера очолив референтуру пропаганди Крайової екзекутиви ОУН. Цей підрозділ розповсюджував нелегальні видання у Східній Галичині, а з 1931р. займався контрабандним увезенням друкованих матеріалів з Чехословаччини та Ґданська. Очолити референтуру пропаганди Бандері запропонував Степан Охримович, голова Крайової екзекутиви та його однокласник зі Стрийської гімназії. 1931р., одразу після звільнення із в’язниці, де, за інформацією джерел ОУН, його катували, Охримович помер. Наступник Охримовича Іван Габрусевич мусив тікати до Німеччини, оскільки його розшукувала поліція. Габрусевич запропонував поставити Бандеру на чолі екзекутиви, але той не зміг обійняти цієї посади, тому що з кінця березня до червня 1932-го перебував у тюрмі. Але після свого звільнення Бандера все ж таки став заступником, а з січня 1933 р. — де-факто Провідником Крайової екзекутиви ОУН, хоча й не був офіційно призначений на цю посаду аж до конференції у Берліні (3–6 червня 1933-го). Бандера змінив на цій посаді Богдана Кордюка, який вимушено пішов у відставку через невдале пограбування пошти, яке призвело до страти Біласа й Данилишина[319].

В обвинувальному акті Варшавського процесу у справі вбивства Перацького прокурор Желенський вказав, що Бандера став головою Крайової екзекутиви ОУН завдяки вдалому збігу обставин. Бандера радикалізував ОУН та змінив її ставлення до терору, перетворивши УВО на непотрібну організацію (незабаром ця організація дійсно припинила своє існування). Бандера відсторонив від керівних посад багатьох людей та зажадав від місцевих відділень ОУН списки людей, здатних здійснювати теракти[320]. За словами Ярослава Макарушки, відразу після того як Бандера став Крайовим Провідником, в ОУН змінився підхід до навчання: кожного, хто приєднувався до ОУН, зобов’язували вивчати військові, ідеологічні та конспіраторські дисципліни. Навчали оунівців-новачків ті представники організації, які проходили вишкіл на військових курсах у Ґданську та Берліні[321].

За словами Желенського та члена ОУН Підгайного, накази про організацію нових «бойових дій», серед яких і вбивства Перацького, Бабія та інших людей, Бандера дістав від керівництва у вигнанні. Бандера вважав, що у відповідь на ці дії ОУН польська влада відкриє концтабори, до яких саджатимуть українців. Щоб уникнути масових арештів, Крайова екзекутива ОУН планувала відправити українську молодь у ліси, де ці люди зможуть розпочати організацію партизанського руху, повстання та революції[322]. Під час розслідування Макарушка підтвердив, що у лютому 1934-го Крайова екзекутива ОУН віддала наказ: українцям, яких польська влада підозрювала у протиправних діях та тероризмі, слід сховатися в лісах та розпочати організацію антипольського партизанського руху («зелених кадрів»)[323]. Зі слів Підгайного, Бандера запевняв, що «краще померти від кулі, ніж за дротом концтабору»[324].

З призначенням Бандери на керівні посади ОУН стала значно радикальнішою та «ефективнішою». Зокрема, розширились масштаби масових пропагандистських кампаній та зросла кількість терактів. Проте подібне підвищення активності тільки певною мірою можна пояснити рішучістю Бандери, його лідерськими здібностями та силою характеру. Певним чином на ці процеси впливали інші фанатичні націоналісти молодого покоління, а також керівництво у вигнанні[325].

Не всі вбивства, організовані Бандерою, — як не всі деталі щодо його ролі в них — можуть бути з’ясованими (через брак необхідних документальних доказів). Також варто зважати на змовницький характер діяльності ОУН. Не викликає сумніву, що Бандера самостійно підбирав потенційних виконавців злочинів, зокрема проводив копітку підготовку деяких з них, а інколи й визначав особу майбутньої жертви[326]. Існують документальні свідчення того, що саме Бандера вмовив Мацейка вбити Перацького, а Лемика — радянського консула, і що саме Бандера наказав убити Бачинського та Івана Бабія. Бандера також наказав підготувати вбивства редактора Антона Крушельницького (іл.75), Генріка Юзевського, Владислава Коссобудзького (інспектора тюремної охорони у Львові), Станіслава Гадомського (куратора відділу освіти) та учня сьомого класу української гімназії Королишина. Проте жодне з цих убивств не здійснили (через їхню погану організацію)[327]. Бандера також наказав побити Стахіва, редактора українських газет «Праця» та «Рада». Оскільки цей план не дав очікуваних наслідків, він наказав підкласти до редакції газети вибуховий пристрій[328]. Крім того, Бандера особисто давав отруту тим членам ОУН, яким доручали скоїти вбивства та, відповідно, наказували вчинити самогубство на випадок арешту[329]. У тих ситуаціях, коли члени ОУН сумнівалися в потребі вбивати українців (зокрема і оунівців), Бандера виказував наполегливість, оскільки був певен, що українці, яких мали вбити, були «зрадниками» та «інформаторами»[330].

Разом з тим, аналізуючи роль Бандери, ми повинні пам’ятати, що він діяв у межах організації, отже, на його рішення впливали як керівники, так й інші члени ОУН. У своєму виступі на Львівському процесі Бандера заявив, що саме він, не порадившись з іншими керівниками, наказав убити Перацького, Юзевського та Коссобуцзького. Водночас, він заявив, що стосовно вбивств українців рішення брав на себе «революційний трибунал»[331]. За словами оунівця Малюци (іл.76), «деякі методи», до яких вдавалася Крайова екзекутива, непокоїли Коновальця, хоча ми не знаємо, чи це стосувалося вбивств польських політиків, чи українців, підозрюваних у «зраді»[332]. Прокурор Желенський дійшов висновку, що керівництво у вигнанні «спланувало та організувало» це вбивство для поліпшення фінансового становища організації[333]. Як джерело цієї інформації він процитував документ з архіву Сеника, який, на жаль, було втрачено у роки війни[334]. Висновок Желенського повністю або частково був пов’язаний з бажанням арештувати Коновальця та інших лідерів ОУН, які мешкали за межами Польщі (польська влада не могла дістатися до цих осіб без допомоги інших держав). Утім, імовірнішою версією здається те, що вбивство Перацького було сплановано як Крайовою екзекутивою, так і керівництвом у вигнанні, і що Бандері та Лебедю у цьому питанні належала провідна роль[335].

Багато хто з екстремістів потрапив до ОУН ще до того, як Бандера став головою Крайової екзекутиви, і, можливо, її радикалізацїї сприяв процес взаємовпливу між Бандерою й такими ревними націоналістами, як Шухевич, Ленкавський, Лебедь та Стецько. Всі вони прийшли до Крайової екзекутиви ОУН майже одночасно з Бандерою, а раніше перебували з ним у лавах ОВКУГ та СУНМ. Резонансні вбивства та пограбування банків відбувалися і до того, як Бандера посів керівну посаду. Наприклад, у серпні 1931-го Білас та Данилишин вбили Тадеуша Голувко. У березні 1932-го шурин Шухевича Березинський убив посадовця поліції Е. Чеховського[336].

Активність Крайової екзекутиви зросла саме тоді, коли Бандера керував відділом пропаганди (1931–1933) і був Крайовим Провідником ОУН (1933–1934). 1933р. у «Бюлетені Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ» надруковано примітний коментар: «Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади — це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропагандивний капітал, як їх наслідок, ми ставимо нарівні… Консеквентним тероризуванням ворога і спрямуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилину остаточного зриву»[337].

Першою пропагандистською акцією, завдяки якій Крайовій ек-зекутиві вдалося привернути увагу людей, була жалоба за Біласом та Данилишиним (наприкінці грудня 1932-го та на початку 1933-го). Як пропагандист Бандера розумів, що імена загиблих сподвижників можуть слугувати могутніми символами, які зміцнять почуття помсти та колективну єдність. Ритуалізація пам’яті про загиблих націоналістів з перетворенням їх на героїв та мучеників — все це практикувалося й раніше. Головний внесок Бандери в цю та наступні кампанії полягав у тому, що він зумів ефективно мобілізувати весь пропагандистський апарат ОУН та донести до широких «українських мас» інформацію про загибель своїх сподвижників[338].

Ще одним видом специфічної пропагандистської діяльності було зведення символічних могил на честь полеглих солдатів, яке набуло значного поширення за керівництва Бандери. Ці акції, що стали важелем впливу Крайової екзекутиви на «селянські маси», організували восени 1933-го та навесні 1934-го[339]. Комеморації загиблих влаштовували й раніше, але тільки в місцях фактичного поховання. Після призначення Бандери Крайова екзекутива закликала «українські маси» зводити символічні могили навіть там, де не було поховано жодного полеглого бійця. Таким чином, українці отримали можливість ушановувати пам’ять своїх героїв у значно більшому ареалі[340].

Найчастіше такі символічні могили споруджували сільські мешканці, а згодом освячував священик. Пізніше, якщо пагорб не знищували, біля нього влаштовували поминальні служби та демонстрації або відзначали свята (1 листопада, Трійці тощо). Польська влада зазвичай знищувала такі могили, трактуючи їх як символи українського націоналізму і як непокору польській державі. Часом українці, озброєні переважно мотиками та вилами, ставали на захист цих споруд. Наприклад, 6–8 червня 1934 р. під час однієї з таких церемоній церковні дзвони сповістили мешканців с. Тростянець про приїзд поліції. Більше тисячі осіб миттєво прийшли до місця події, щоб захистити могильний пагорб від озброєних поліцейських. «Це українська земля!» — вигукували мешканці села[341].

Часто тамтешні жителі намагалися відновити знищені поліцією символічні пагорби, що призводило до численних зіткнень та жертв з обох сторін. У деяких районах Східної Галичини конфлікти навколо зведення могильних пагорбів мали ознаки громадянської війни. Українці прагнули помсти, а інколи перехоплювали ініціативу — вщент руйнували надгробки та могили польських солдатів і поліцейських[342].

Інша пропагандистська акція влітку 1933-го була пов’язана з протиалкогольною кампанією товариства «Відродження». Цим акціям ОУН, Крайову екзекутиву якої вже очолював Бандера, надала ідеологічного виміру, якого вони спочатку не мали[343]. Зокрема, оунівці закликали українців не купувати міцних напоїв і тютюну, тому що ці товари виробляла польська держава. Згідно з логікою ОУН, поляки пригноблювали українців, утримуючи монополію на виробництво алкоголю і тютюну. Під час цієї акції оунівці закликали українців публічно заявляти про відмову від міцних напоїв та цигарок. Тих, хто зловживав спиртним і таки його купував, — били. Корчми, які торгували горілчаними виробами, зносили, особливо ті, які належали євреям[344].

Водночас з антиалкогольною кампанією Крайова екзекутива організувала ще одну масову акцію — антишкільну кампанію, під час якої українських учнів закликали відмовитись від використання польської мови, знищувати символи польської держави (герби й портрети польських королів) та пропольські книги, а також бити вікна у шкільних будівлях. Демонстранти, крокуючи селами, скандували гасло «Геть з учителями-ляхами!». ОУН закликала учнів щоранку інформувати свого вчителя про те, що «на українських територіях українських учнів має вчити український учитель українською мовою, розповідаючи про Україну». Інші учні мали аплодувати цьому відповідним чином. В межах цієї кампанії ОУН випустила 92 тис. листівок та 9 тис. брошур, які розповсюдила переважно у школах. Частиною антишкільної акції був і замах на вбивство куратора відділу освіти Гадомського (за наказом Бандери, його здійснив оунівець Северин Мада)[345].

Акції у польських школах відбувалися і до того, особливо після реформування освіти 1924р., але, як і зведення символічних могил, до червня 1933-го вони не набули масового поширення[346]. Слід зауважити: у двадцятих роках, ще за часів школярства та членства в ОВКУГ і СУНМ, Бандера та інші члени Крайової екзекутиви отримали досвід участі в антипольських заходах: зривали шкільні патріотичні заходи, застосовуючи вибуховий пристрій із газом сльозогінної дії, та перекидали державні символи в установах[347].

Ще однією акцією, яку організував Бандера та яка мала потужний пропагандистський ефект, став замах на вбивство радянського консула (22 жовтня 1933 р. його вчинив у Львові оунівець Микола Лемик). Це вбивство здійснили на знак протесту проти голоду в радянській Україні. За словами Підгайного, ОУН організувала цей напад, оскільки хотіла випередити УНДО, яке планувало висловити у зв’язку з голодом свій офіційний протест[348]. Значну роль у підготовці цього теракту відіграв Бандера. Він обрав виконавця нападу, ознайомив його з внутрішнім планом будівлі, дав пістолет і навіть гроші на нові черевики та одяг (для участі у ймовірному судовому процесі, що мав відбутися відразу після вбивства). Під час замаху Лемик сплутав консула з секретарем консульства Олексієм Майновим, якого і вбив, потрапивши до нього на прийом; під час втечі з місця злочину Лемик поранив сторожа Яна Дзугая[349].

Вбивство секретаря консульства, а не консула, було вагомим результатом, щоб викликати в ОУН моральне задоволення. Лемика засудили до довічного ув’язнення[350]. Незважаючи на перепони польської влади, як сам факт убивства, так і подальший суд ОУН використала у своїй пропагандистській антирадянській кампанії. 1933-го Бандера кілька разів зустрічався з Коновальцем, і, можливо, саме Коновалець переконав його влаштувати цей теракт. За словами Володимири, Бандера на той час перебував під враженням від розповідей про голод, які він почув від родичів, що втекли в Старий Угринів з радянської України[351]. Ще однією акцією оунівців, організованою через антирадянські погляди, був підрив редакції газети «Праця», який 12 травня 1934 р. здійснила Катерина Зарицька (іл. 81)[352].

Світогляд

Судячи з усього, про певні обставини, які могли б кинути світло на особистість Степана Бандери, його прибічники та бойові побратими воліють ніколи не згадувати або «забути». Документи, які б могли скомпроментувати Бандеру, здається, приховали чи знищили, що, очевидно, свідчить про поширення серед ветеранів цього руху колективної амнезії — характерної їх ознаки. Проте це не завадить нам проаналізувати, які організації, інститути та ідеології впливали на Бандеру у роки його формування та яким, зрештою, був його світогляд.

Бандера виріс у релігійно-патріотичній родині. На його світогляд та перші інтереси вплинув батько — Андрій Бандера, греко-католицький священик, погляди якого ґрунтувалися на ідеології українського націоналізму та спадщині ГКЦ[353]. Член ОУН Лев Шанковський охарактеризував Андрія, як «…оцього революціонера в рясі, який своєму синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення»[354]. Початкову освіту Степан здобув вдома[355]. Важливу роль у формуванні ціннісних орієнтирів Степана відігравала релігія. Втім, на відміну від батька, він надавав релігії меншої ваги, ніж націоналізму. Одного разу, у студентські роки, Степан залишив різдвяну службу та вийшов з церкви до друзів. Батька це засмутило, але Степан йому заперечив: «Спочатку нація, а потім Бог!»[356] Проте поняття нації та Бога у свідомості Бандери не мали між собою чіткої межі. Про зв’язок релігії та націоналізму він висловився, згадуючи минуле (1954 р.), наступним чином: «Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським. Його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовність і світогляд українського народу. А ця духовність і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії»[357].

У політичну діяльність, в якій Бандера брав участь разом зі своїм батьком, було інтегровано релігійні елементи, що також було притаманним і для подальшої його активності у СУНМ — у колі молодих галицьких українців. Деякі заходи, які Бандера координував як голова референтури пропаганди, аналогічним чином поєднували у собі елементи націоналізму та релігії. Приміром, до церемоній, організованих СУНМ, а пізніше й Крайовою екзекутивою ОУН, нерідко залучали священиків. їх запрошували, наприклад, щоб вони відслужили панахиду біля символічних могил, надаючи тим самим аури святості відповідним комеморативним заходам. Отже, священики виявлялись залученими до процесів сакралізації ідеологічних мотивів організаторів.

У дитячі роки на формування свідомості Бандери вплинула низка подій, а саме: Перша світова, а за нею — польсько-українська війна та, значною мірою, спроби утворення української держави. У роки війни межа австро-російського фронту проходила через Ст. Угринів. Одного разу упродовж двох тижнів у селі та на його околицях тривали бої; садибу Бандер частково зруйнували. Згодом, 1936р., Бандера заявляв, що, попри свої тодішні вісім років, він розумів, що українці перебувають по обидва боки фронту і мають битися один з одним[358]. Він також бачив, як у боротьбі за українську державу бере активну участь його батько, та знав, як 1918-го той сприяв встановленню влади ЗУНР у Калуському повіті (у садибі Бандер якийсь час переховувалися озброєні українці, що згодом попрямували на Калуш)[359]. У короткій автобіографії 1959 р. Бандера згадував, що на нього вельми вплинули «святковість та натхненність у зв’язку зі злиттям ЗУНР та УНР в одну державу у січні 1919-го» (хоч насправді це було тільки символічним актом без жодних політичних наслідків)[360]. Після того як польська армія витіснила українську армію на схід, батько Бандери пішов на фронт та на кілька місяців залишив Калуш разом з армійськими підрозділами. Після повернення з фронту Андрій Бандера часто розповідав своїм дітям різні історії про події війни. Ці оповіді надзвичайно вражали юного Степана[361].

Молодий Бандера визнавав тільки радикальні партії та відкидав усі ліві, демократичні чи помірковано-націоналістичні течії. Григор Мельник згадував, що близько 1924р., коли Бандері було шістнадцять років, той з презирством називав УНДО «партією євреїв» чи «партією Грінбаума». Бандера вважав, що цій партії варто чинити опір, бо вона виступала проти українського радикального націоналізму — єдиного законного, на думку Бандери, політичного руху. Свою назву «партія Грінбаума» дістала на честь єврейського політика Іцхака Грінбаума (іл. 17), який 1922-го заснував «Блок національних меншин» (БНМ) — політичну коаліцію етнічних меншин II Речі Посполитої, до якої 1927 р. приєдналось і УНДО[362].

У молоді роки Бандера віддав перевагу націоналістичним ідеям та «класичному антисемітизму», оскільки таким був склад думок його родинного кола та найближчого оточення. Свій відбиток на формування його поглядів поклала і напруженість польсько-українських відносин. Бандера-старшокласник почав сприймати світ у біполярних або чорно-білих націоналістичних категоріях. Фашизм як система певних поглядів виник у свідомості Бандери або ще в гімназії (коли він вступив до ОВКУГ та штудіював Донцова), або вже у студентстві (коли він приєднався до ОУН). Свої уявлення про різні концепції вождизму, партійності та ролі мас молоді українські націоналісти сформували на основі праць Донцова, Онацького (іл. 79) та інших ідеологів ОУН. Під впливом саме цих авторів покоління Бандери почало захоплюватися Муссоліні та Гітлером і ненавидіти комунізм, марксизм, євреїв та демократію[363].

Ще під час навчання в гімназії ідентичність Бандери, яка ґрунтувалася на націоналістичній інтерпретації історії українського народу, без сумніву, спиралася на поширене переконання, що він, як українець, є представником окупованої нації, яку століттями завойовували, експлуатували та гнобили євреї, поляки та росіяни. Головними ворогами України, згідно з творами Донцова, були росіяни та СРСР. Бандера майже не був знайомим з росіянами та іншими радянськими громадянами, яких українські націоналісти часто називали «московитами». Він знав їх тільки як абстрактного демонізованого ворога. Ми не можемо сказати, чи цілком усвідомлював молодий Бандера, наскільки культура і менталітет східних українців відрізняється від їх галицьких еквівалентів.

Іншими значними ворогами молодого Степана Бандери були євреї. В українському націоналізмі у ставленні до євреїв сформувалось два комплекси соціоментальних упереджень. Перший такий комплекс — традиційний український антисемітизм, у межах якого євреїв вважали поплічниками поляків та гнобителями українців. Згідно з таким уявленням, євреї економічно експлуатували українських селян, привчали їх до спиртного та підтримували польську та російську владу. Традиційний український антисемітизм знайшов своє відображення в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки», де євреї — прислужники польських поміщиків, а розбійники, які вбивають євреїв, — це українські національні герої[364]. Другий такий комплекс — це сучасний расовий антисемітизм, згідно з яким саме раса, а не релігія є головною відмінною рисою євреїв. У тридцятих роках концепцію українського націоналізму доповнив расовий компонент, викладений у брошурі Мартинця «Жидівська проблема в Україні»[365]. Расовий антисемітизм також пропагували праці Донцова та періодичні видання ОУН «Сурма» і «Розбудова нації». Крім того, Донцов часто вказував на зв’язок євреїв з російським імперіалізмом та комунізмом, поширюючи тим самим стереотип про «єврейський більшовизм», згідно з яким євреї були головною опорою радянської системи. У період, що розпочався після розколу ОУН (після 1940 р.), молоді націоналісти — підопічні Бандери — показали, наскільки добре вони інтерналізували концепцію антисемітизму Донцова: його думки про євреїв як опору СРСР майже дослівно процитовано у брошурі «Постанови II Великого збору Організації Українських Націоналістів»[366].

Ці два комплекси ідейних засад антисемітизму, можливо, глибоко заволоділи свідомістю Бандери ще в молоді роки, оскільки вони були невід’ємною частиною світогляду українських націоналістів. Ще за часів навчання в гімназії чи пізніше, у студентські часи, ідеологія українського націоналізму допомогла Бандері усвідомити «єврейську проблему» України, у межах якої євреї розглядалися як інакша, чужа за природою раса, а їхній внутрішній зв’язок з комунізмом вважався нерозривним. У повоєнні роки і Бандера, і його прибічники були вкрай збентежені своїми лютими антисемітськими настроями міжвоєнного періоду та систематично заперечували, що у своєму минулому вони дотримувалися подібних поглядів[367].

Суттєво вплинули на Бандеру також два головні видання ОУН: «Сурма» та «Розбудова нації». Газета «Сурма» (іл.22) з’явилася 1927р. у Берліні. 1928-го видання переїхало до м. Ковно, де його друкувала литовська державна друкарня. Часопис «Розбудова нації» з 1928-го друкували у Празі (іл. 85). Газету «Сурма» таємно завозили потягом або із Ґданська, або з Берліна та Праги, через польсько-чехословацький кордон. Обидва видання припинили виходити у червні 1934-го (після вбивства Перацького). Головний редактор «Розбудови нації» Марганець заявляв, що журнал є «ідеолого-програмною лабораторією ПУН». Статті, написані для «Розбудови нації», активно обговорювали ще до їхнього друку, а після публікації вони ставали доктринами, обов’язковими для всіх членів ОУН[368]. Перебуваючи на верхівці влади ОУН, Бандера, скоріше за все, читав усі номери «Сурми» та «Розбудови нації». Невідомо, чи друкував він свої статті у цих та інших виданнях («Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнацтво» та «Юнак»), які таємно привозили до Галичини (іл. 86). Члени ОУН, які перебували в Польщі, щоб уникнути небажаних наслідків, публікували статті анонімно. Оскільки «Сурма» та «Розбудова нації» виходили друком за кордоном, а статті для них готували переважно націоналісти старшого покоління, ймовірно, що Бандера друкував свої дописи тільки у виданнях, які видавалися безпосередньо у Галичині[369].

Багато видань того часу, зокрема «Сурма» та «Розбудова нації», намагалися відповідати тенденціям європейських праворадикальних та фашистських рухів. Вони часто друкували статті, які пропагували антисемітизм, фашизм та культ війни, а також дописи, в яких виправдовували етнічне та політичне насильство й терор в ім’я нації. На сторінках цих часописів переважали теми героїзму української нації, а також розпусності, аморальності та підступності «окупантів» і «ворогів» України.

У статті про євреїв та українців, надрукованій у «Розбудові нації», Юр Милянич писав, що «на землях України живе понад два мільйони жидівського населення, яке становить чуже та ще в добавок, в більшости вороже тіло в нашім національнім організмі». Милянич визначив це як проблему та шкодував, що українські політики не готові вирішити її. Він наполягав, що ця проблема «мусить бути розв’язаною», і пояснив, що у переліку ворогів українців євреї посідають наступне місце після «окупантів». За словами Милянича, український єврей завжди підтримував агресорів, що нападали на Україну, незалежно від того, чи були вони поляками, росіянами, німцями чи більшовиками[370].

Завдяки поточній періодиці «Сурми» та «Розбудови нації» Бандера ознайомлювався не тільки з актуальними для того часу дискусіями про євреїв та антисемітизм, а й про фашизм. Статті, надруковані в цих виданнях, показують, що наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років ОУН запозичила різні ідеологічні моделі, притаманні фашистським та крайнім правим рухам, хоча не всі автори видань ОУН були переконані в тому, чи можуть, а головне — чи повинні українці ставати фашистами. Обережне ставлення до фашизму демонстрували такі автори, як Мицюк (іл. 83–84). Він підкреслював традиційні елементи українського націоналізму та прагнення українських націоналістів до автономії, переконуючи, що українського фашизму бути не може, тому що українці не мають держави, а отже, не можуть практикувати фашизм. Мицюк також запевняв, що фашизм був італійським феноменом, який може існувати тільки у Італії[371].

Більш відкрите та позитивне ставлення до фашизму розробив Євген Онацький, представник ОУН у Римі та провідний автор видань ОУН.

У своїх перших статтях про фашизм, опублікованих у «Розбудові нації», він, як і Мицюк, переконував, що італійський фашизм та український націоналізм мають спільну рису — радикальну націоналістичну природу, але вони не збігаються між собою, тому що італійський фашизм має державу, а український націоналістичний рух — ні. Він заявляв, що «фашизм є націоналізмом нації державної», тому українським націоналістам, щоб стати фашистами, треба створити державу[372].

Однак за кілька місяців, ще раз проаналізувавши природу фашизму, Онацький у статті «Фашизм і ми» (3 приводу статті проф. Мицюка) переглянув своє розуміння взаємозв’язку між фашизмом та українським націоналізмом. Він уже не наполягав, що фашизм є політичною системою, яка може існувати тільки в державі, а вказав на уніфікуючі та революційні особливості фашизму. Онацький провів паралелі між Італією та Україною і висловив припущення, що країні, яка перебуває в кризі, потрібна група сміливих і життєздатних людей, таких як італійські фашисти, які можуть здійснити революцію, подолати кризу та зробити країну великою і могутньою, як це здійснили в Італії: «Фашизм — є перш за все єднання. На цю першу й головну його ідею вказує сама етимольоґія слова “фашизм”, яке походить від “фашо” [fascio, іт.] — зв’язка, жмут. У хвилю, коли над країною запанував страшний хаос, коли політичний і національний розбрат почав досягати свого вершка, коли для всіх, обізнаних із ходом російської та української революцій, ставало аж моторошно від свідомости неминучої катастрофи… саме тоді виринає нараз купка людей, що кличе до єднання для відбудови “Великої Італії[373]”»[374].

У цій статті Онацький підводив до того, що хоча поява фашизму пов’язана з Італією, він є не суто італійським явищем (справа радше у групі людей, які з’явилися в потрібний час та ухвалили правильні для цієї країни рішення). За його словами, подібна фашистська революція, яку він називав відновленням великого минулого, могла з успіхом статися і в іншій країні[375].

Окрім ознайомлення української молоді з фашизмом, Онацький також надавав розгорнуте уявлення про принцип фюрерства та роль вождя в історії нації, пояснюючи останню на прикладі Муссоліні: «Фашизм це Мусоліні. Ніде так не ствердилась антропоморфічна необхідність кожного ідейного руху, як власне у фашизмі. Цілий він — є майже виключно наслідком особистої діяльносте Беніто Мусоліні; лише завдяки йому набрав фашизм форми констисенції. Фашисти перших часів складались головно з ріжних політичних недобитків, перебіжчиків з ріжних партій і груп, або і з людей, що ніколи не належали до жодної політичної партії. Всіх їх треба було злити в одне монолітне тіло, запалене однією ідеєю, одною волею.

Мусоліні був спочатку безумовним диктатором малої купки своїх політичних приятелів та прихильників, потім партії і, нарешті, цілої Італії»[376].

Ще абстрактніше Онацький виклав свою концепцію вождя. Зокрема, Онацький переконував українців у тому, що таке явище, як вождь фашистської нації, може існувати не тільки в Італії, а й практично в будь-якій країні, особливо у «країнах, що переживають кризу», або у тих, де може відбутися революція: «Він появився, коли політичний та соціальний хаос країни дійсно вимагав сильної людини, диктатора. Щастя Італії полягало, власне, в тім, що вона знайшла у відповідний момент свого диктатора. Проте, не л ише щастя, але й заслуга, бо для того, щоби міг з’явитися вождь, подібний Мусоліні, потрібні… дві головні передумови: 1) щоби людина, якої потребує країна, була покликана у відповідній хвилі, і 2) щоби країна була морально в стані породити таку людину…

Національний диктатор є дійсно представником енергії та життєвого динамізму народу. Криза допомогає йому виявити себе, своєї особистости і своєї сили, але він виявляє себе лише тому, що суспільство, сама нація, стремить до ладу й життя.

Людину диктатури, людину кризи визначає перш за все — характер, воля, і нічого іншого, як тільки характер виділяє його споміж звичайних честолюбців. Як честолюбець без належнього розуму так теж і розумна людина без сильного характеру не піднесеться до ролі провідника.

Диктатор дуже швидко переконується, що його інтереси зливаються з інтересами держави в одну неподільну цілість. Він не може в нічім їх скомпромітувати. Тому нарід дивиться на нього з довір’ям і надією. Він любить улюбленців. Далі, він любить відважних, і йому цілком байдуже до того, хто порушує чи не порушує законів. Диктатор робиться героєм, предметом культу й наслідування…»[377].

Наприкінці своєї статті про фашизм Онацький робить висновок: «Ми, представники поки що переможеного народу, вбачаємо в фашизмі, особливо в тій першій його ще недержавній стадії — інший бік до наслідування, — і то власне бік ідеалістичний. І ми не можемо миритись з накиненою нам «долею» [відсутністю незалежності], і ми мусимо її перемогти. І переможемо!»[378].

Що стосується назви руху, Онацький запевняв: українці не копіюватимуть в італійців назву «фашизм», а саме «український націоналізм» об’єднає українців та виконає функції, подібні до функцій фашизму в Італії. Таким чином, як і Донцов, Онацький не наполягав на використанні терміну «фашизм». Натомість він стверджував, що «український націоналізм» є формою фашизму, притаманного народу без держави[379]. Він також попереджав українців, щоб вони були обачнішими, називаючи себе фашистами або діючи, як вони. У своєму листі до Ярослава Пеленського від 20 січня 1930 р. він писав, що «ми симпатизуємо фашистській ідеології і поділяємо у багатьох пунктах її соціально-політичну програму», але ми не маємо наполягати на тому, щоб називатися фашистами, бо так ми «озброюємо проти нас всіх»[380].

Так само, як і Донцов, Онацький вважав, що український націоналізм, як і італійський фашизм, залежить від молоді[381]. Так само, як і Донцов, він жив очікуванням «нової людини», характерної не тільки для фашизму, а й для інших тоталітарних рухів та ідеологій у першій половині XX ст. Одним із провідних завдань ОУН було стерти з пам’яті жителів України менталітет «рабів» чи «підданих» інших держав та виховати новий, «героїчний» менталітет. Цей процес перетворив би українців на героїчні та безстрашні «українські народні маси», за допомогою яких ОУН змогла б боротися проти своїх ворогів. Тому для Онацького фашизм був як інструментом утворення держави, так і політичною системою, яку ОУН запровадить у державі[382]. Невід’ємною частиною фашизму у Онацького був антисемітизм (він схвально висловлювався, поміж іншого, й про італійські антисемітські закони 1938р.)[383].

Статті Онацького, які аналізували та популяризували фашизм, як і його полеміка з Мицюком, з’явились наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років. Вже наприкінці тридцятих скептицизм, з яким українські націоналістичні кола ставились до ідеї неукраїнського походження фашизму, практично зник. На той час більшість українських націоналістів не вважали український націоналізм та фашизм несумісними рухами й не заперечували, щоб їх вважали членами фашистського руху. 1938-го інший ідеолог ОУН, Ярослав Оршан, писав: «…фашизм, націонал-соціялізм, український націоналізм і т. д. це різні національні форми одного духа»[384].

Донцов і Сціборський відстоювали приблизно таку саму концепцію фашизму, що й Онацький. З одного боку, вони вважали український націоналізм однією з форм фашизму, а з іншого, — підкреслювали унікальність українського націоналізму та запевняли, що українським націоналістам доцільніше не ототожнювати своєї політики з фашизмом. Сціборський писав про складні стосунки між фашизмом, націоналізмом та нацією: «Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього — це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількості індивідів, зв’язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духовну, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчості цілих поколінь — вмерлих, живих, ненароджених, — що зв’язані між собою нерозривно»[385].

Серед інших важливих ідеологічних понять, які також сформували молодого Бандеру, були расизм та євгеніка. Расизм був одним із компонентів націоналізму Міхновського. За словами Мірчука, Бандеру захопили ідеї Міхновського і він штудіював його праці ще під час навчання у гімназії[386]. А на початку сорокових років навіть зробив їх ідеологічною основою ОУН[387]. Поширенню расистських ідей та популяризації євгеніки в Україні також сприяли праці Донцова, Марганця та Рудницького. На їхній світогляд, зі свого боку, вплинули європейські та світові дискусії стосовно цих тем. В українському націоналізмі расизм та євгеніка з’явилися у контексті ідей очищення української «раси», нації, культури та мови від іноземного впливу (польського, російського та єврейського). Такий тип расизму був притаманний праворадикальним рухам, мав свої національні першоджерела, представники яких упродовж століть жили у провінціях іноземних імперій і перебували під значним впливом інших культур. Україна та Хорватія — два таких приклади[388].

Теракта, вчинені Крайовою екзекутивою в 1933—1934рр. (коли Бандера послідовно обіймав різні керівні посади), доводять, що він та інші члени ОУН на той час уже цілком інтерналізували етику крайнього правого націоналізму, а також концепцію аморалізму Донцова. Використовуючи терор з пропагандистською метою, Крайова екзекутива, розглядала його як інструмент для підготовки «національної революції». Мета революції полягала в тому, щоб за допомогою мас захопити владу та встановити диктатуру, що дуже нагадувало методи застосування терору іншими фашистськими рухами, зокрема німецькими націонал-соціалістами, італійськими фашистами та хорватськими усташами. Суттєвою різницею між ОУН та усташами, з одного боку, та фашистськими рухами національних держав (серед яких Італія та Німеччина) — з другого, було те, що першим спочатку потрібно було створити державу, а другим — відкрито відібрати владу в чинних урядів.

Останні п’ять років перед Другою світовою Бандера перебував у в’язниці, де він певною мірою був ізольований від офіційних дискусій ОУН. Утім, для становлення його самосвідомості цей період був украй важливим. У цей час Бандера формує власне політичне бачення, пов’язане з тим, що йому випала роль представляти ОУН на Варшавському та Львівському судових процесах. Під час судових процесів Бандера, як і інші звинувачені, демонстрував фашистські ритуали. Це свідчить про те, що світогляд Бандери — як Провідника руху, який планував створити державу з режимом фашистської диктатури, — уже був сформованим[389]. Після суду Бандера перебував за ґратами, де він мав можливість читати книги, українську та іншу періодику. Тому він був не повністю ізольований від українських та європейських політичних дискусій того часу. У вересні 1939-го, коли Бандера вибрався із в’язниці, він почувався впевнено як Провідник молодих українських націоналістів-революціонерів та прагнув стати лідером всієї ОУН[390].

Іншими ідеями, які вплинули на молодого Бандеру, були такі концепти, як-от «перманентна революція» та «національна революція». Термін «перманентна революція» запровадив Карл Маркс, а популяризував Лев Троцький, який вбачав у революції політичний та соціальний процес трансформації суспільства[391]. У контексті українського націоналізму термін «перманентна революція» означав перманентну революційну трансформацію, але передбачав зовсім інші результати, ніж це мали на увазі Маркс та Троцький, — зокрема він ґрунтувався на переконанні, що український народ вимре, якщо йому не вдасться позбутися «окупантів» та «ворогів» і створити власну державу. Призначення «перманентної революції» — у підготовці «українських народних мас» до революційного акту, а саме: «національної революції», під час якої націоналісти захоплять владу, встановлять диктаторську державу та виженуть чи знищать етнічних і політичних ворогів. Для цього ОУН намагалась перевиховати українців, перетворити їх з людей з «душами рабів — на людей з душами господарів; з людей з душами захисників — на людей з душами агресорів»[392]. ОУН намагалася створити розгалужену мережу своїх членів у кожному населеному пункті на «українській етнічній території». Це вимагало залучення української молоді до «національно-визвольної боротьби». УВО та ОУН домоглися цього, «проникнувши» до молодіжних організацій, зокрема скаутського «Пласту» та низки інших молодіжних організацій[393].

ОУН вважала, що серед українських рухів, партій та організацій тільки ОУН зможе здійснити революцію й саме цим запобігти смерті нації. Інші українські рухи, згідно з ОУН, не тільки не здатні організувати революцію, а й були ворогами цього руху і, відповідно, супротивниками революції. Такі організації ставали мішенню революційного терору ОУН, особливо якщо вони якимсь чином співпрацювали з «окупантами». Однак на практиці ОУН вважала можливою співпрацю з деякими іншими українськими партіями, щоб, на випадок імовірної революції, дістати більшу підтримку широких верств населення. ОУН вважала, що для успіху «національної революції» доцільне використання будь-яких засобів, до переліку яких належать навіть війна та етнічне й політичне політичне насильство, оскільки фактично на кону стоїть питання життя чи смерті усієї нації[394].

Ще до початку тридцятих років Бандера глибоко перейнявся ідеями «перманентної» та «національної» революцій, приділивши особливу увагу останній. Про це свідчить як політика Крайової екзекутиви у 1933–1934 рр., коли Бандера був її Провідником, так і події літа 1941-го, коли ОУН здійснювала «Українську національну революцію»[395]. Тексти, написані Бандерою після війни, свідчать про те, що у той час він обрав саме концепцію «національної революції» (швидше за все, через її радикальність порівняно з «перманентною революцією»). Після війни Бандера адаптував цю концепцію до умов «холодної війни» та використовував її для організації революції проти СРСР. Важливе місце у революції Бандери посідали народні маси, а в умовах 1941 р. — фашистський лідер (Провідник чи Вождь), роль якого Бандера і мав зіграти[396].

У міркуваннях про концепцію «національної революції» Бандері був притаманний глибокий інтерес до таємних організацій XIX та XX ст. Як згадувала його сестра Володимира, він більше цікавився діяльністю революціонерів і терористів, ніж військовими темами або питаннями зброї. Бандера захоплювався читанням історій про російських нігілістів XIX ст. та сучасних більшовиків. За словами Володимири, улюбленим революціонером Степана був Ленін. Проте згодом, під впливом Донцова, це захоплення Бандери поступилося місцем ненависті до більшовизму. Мабуть, інтерес Степана до революціонерів виник завдяки розповідям його батька про Петлюру, Скоропадського і Троцького[397].

Так само, як і багато інших активістів ОУН того покоління, Бандера зазнав сильного впливу польської національної культури та авторитарного режиму Юзефа Пілсудського. Хоча ОУН боролась з польською державою як з «окупантом», представники покоління бандерівців вільно говорили польською та були добре обізнаними з польською культурою. Саме з польської історії вони дізналися, як народ може досягти власної державності. Таким чином Бандера водночас захоплювався та ненавидів повстанців XVIII ст. та революціонерів XX ст. — Тадеуша Костюшко та Юзефа Пілсудського відповідно. Ровесник Бандери, оунівець Володимир Янів, згадував про польських вчителів: «Звичайно, ці польські патріоти старалися появити учням польську історію та культуру в якнайкращому світлі, але саме тут відбулося цілком неймовірне: вони стали найкращими виховниками українського патріотизму. Коли вони з захопленням оповідали про польські повстання чи про поетів, то ми автоматично транспонували це на українські відносини»[398].

Більшість молодих галицьких українців ніколи не стикалися з харизматичними лідерами безпосередньо, вони знали про них тільки завдяки творам Донцова. Винятком був Пілсудський. Інформація про нього з’являлася практично на кожній другій шпальті газети. Його портрети висіли у всіх кабінетах чиновників і в класах гімназії, де вчився Бандера. Візити Пілсудського до інших країн, його політичні промови та стан здоров’я були у центрі уваги щоденних обговорень та ефіру радіостанцій[399].

Як і інші члени ОУН, Бандера міг, читаючи щоденники Пілсудського, захоплюватися його націонал-революційною діяльністю (як до цього він захоплювався Леніним та іншими революціонерами)[400]. Водночас Бандера, ймовірно, вороже ставився до Пілсудського, бо той був лідером нації, яка «окупувала» Україну.

Міжвоєнний період визначався широким розмаїттям харизматичних культів авторитарних, фашистських та військових лідерів. Молоді українські націоналісти-революціонери не втрималися від спокуси долучитися до цих загальних лав із власним винаходом.

Висновок

Степан Бандера виховувався в родині греко-католицького священика, який боровся за українську державу та надихнув свого сина на продовження цієї боротьби. На відміну від батька, для Степана націоналізм був важливішим за релігію. За часів навчання у гімназії Бандера штудіював праці письменників націоналістичного та расистського спрямування — Міхновського й Донцова. 1928 р. він розпочав навчання у Львові, але через свою політичну та терористичну діяльність так і не довчився. Натомість Бандера швидко підіймався в ОУН кар’єрними щаблями. У червні 1933-го він став офіційним головою Крайової екзекутиви, а раніше, як очільник референтури пропаганди, показав себе талановитим організатором та відданим націоналістом. За часів його керівництва політика Крайової екзекутиви радикально змінилася: організація розпочала здійснювати вбивства все більшої кількості людей, часто — з ініціативи Бандери. Жертвами цих злочинів інколи були українці, зокрема й члени ОУН, яких звинувачували у зраді.

Формування світогляду Бандери можна відтворити за книгами та газетами, які він читав, за групами та організаціями, до яких він належав, за діями, які він чинив, та за промовами, які він виголошував. Аналіз цих даних показує, що Бандера, очевидно, інтерналізував ідеологію ОУН, Донцова та інших сучасних фашистських і крайніх правих мислителів. Світогляд Бандери сформувався на ґрунті численних крайніх правих цінностей та концептів, як-от: ультранаціоналізм, фашизм, расизм та антисемітизм, культ насильства, ворожість до демократії, комунізму та соціалізму, віра в те, що створити українську державу можна тільки за допомогою війни. Його світогляд, як і в інших молодих українських націоналістів, поєднував у собі екстремізм та відданість релігії (за допомогою якої він намагався сакралізувати політику та насильство).