Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Передмова та подяки

Моя зацікавленість постаттю Степана Бандери виникла на початку двотисячних років, коли я випадково побачив публікацію, присвячену церемонії відкриття пам’ятника Бандері (іл. 1) в м. Дубляни (раніше — Східна Галичина, тепер — Жовківський район Львівської обл.). Урочистий настрій людей на фото та шанобливе ставлення автора допису до Бандери та його руху спантеличили мене. Збентежений, я проштудіював низку наукових і популярних робіт, присвячених Бандері та його ролі в українській і європейській історії, а також питанням, пов’язаним із впливом його особистості на історичну пам’ять українців, євреїв, поляків, росіян та представників інших народів. Ці публікації не задовольнили мого інтересу. Ті чи інші біографії Бандери та історичні праці про його рух зазвичай подавали в цікавій, але дуже поверховій манері — їм не вистачало справжнього змісту. Згодом з’ясувалося, що стосовно обраної мною у майбутньому теми дослідження не так-то й багато достовірної інформації, і мені знадобилося кілька років, щоб збагнути всі її істотні аспекти та сформувати власне розуміння. Що більше часу я працював в архівах та бібліотеках, то більше дивувався, наскільки вигаданим і далеким від дійсності виявився загальновідомий образ Бандери.

Завдяки численним інтерв’ю з різними діячами та огляду музейних експозицій я дійшов висновку, як багато Бандера означає для тих, хто з ним солідаризувався, та як мало ці люди зацікавлені в більш реалістичній оцінці діяльності свого кумира та його руху. Я також помітив, що до критичного вивчення цієї теми багато хто ставиться з прихованою ворожістю, а всі загальновідомі уявлення про Бандеру — виправдовують вони його чи демонізують — побудовані на запереченні деяких обставин з його життя, а також на колективній дезінформації, що особливо притаманне для західноукраїнських областей.

Під час дослідження подій раннього повоєнного періоду я усвідомив, що наше розуміння постаті Бандери та його руху значною мірою ґрунтувалося на пропаганді, яка завдяки зусиллям ветеранів та прибічників руху істотно видозмінювалася в часі, зокрема, адаптуючись до реалій «холодної війни». Задавали тон у цьому процесі насамперед ті послідовники Бандери, які залишили свої рідні місця разом з німцями.

Пізніше ці люди облаштувалися в країнах Західного блоку й запропонували свою версію подій, що відбувалися на території Західної України в часи війни. Ще донедавна професійні історики не брали під сумнів цей наратив. До того ж, деякі з учених, які в роки «холодної війни» звернулися до дослідження теми українського націоналізму, запозичили частини цього викривленого та вибіркового наративу, повністю довіряючи спогадам та саморепрезентаціям ветеранів руху. Після розпаду СРСР низка західноукраїнських діячів та вчених виклала свою версію історії руху Бандери, дуже схожу на ту, яку раніше поширювали ветерани та історики з діаспори. Однак ця тема тривалий час залишалася невивченою, а її дослідження ставало важким і навіть небезпечним.

Так, теоретична частина моєї роботи, зокрема вивчення біографії Бандери та історії його руху в контексті діяльності інших фашистських рухів Східної та Центральної Європи, викликала бурхливу реакцію серед крайніх правих політиків, істориків та представників інтелігенції (серед них були й експерти в царині польської, радянської та української історії). Не менш сильні емоції виникли й тоді, коли я взявся до співвідношення апологетичних комеморацій і репрезентацій Бандери та його прибічників з причетністю українських націоналістів і пересічних українців до Голокосту та інших форм масового насилля. На мій подив, значно менше проблем з визнанням результатів мого дослідження та наведеного в ньому наративу мали фахівці з питань масового насильства, фашизму, націоналізму, Голокосту та його заперечення, ніж спеціалісти з історії України.

Від самого початку моєї праці, коли я ще тільки планував ґрунтовне дослідження діяльності Бандери та його руху, деякі вчені застерігали мене, що для дисертації краще обрати менш суперечливу тему. Однак пізніше з’ясувалося, що негативна реакція як на мої висновки, так і на роботу загалом набагато перевершила найпохмуріші побоювання. На останньому етапі написання цієї книги я став об’єктом неприємних нападок, що стосувалися не тільки мого дослідження, а й мене особисто. Ця загроза виходила як від українських крайніх правих діячів, так і від учених, які вважали Бандеру національним чи місцевим героєм, а його прибічників — антинімецьким та антирадянським рухом опору (українським «визвольним рухом»). Багато хто безпосередньо чи опосередковано давали мені зрозуміти, що вивчення таких проблем, як масове насилля українських націоналістів, культ Бандери, заперечення Голокосту українською діаспорою та пострадянськими інтелектуалами, — це напад на українську ідентичність. Одне слово, вони сумнівалися в доцільності та об’єктивності обраного мною кута зору.

Наприкінці лютого — на початку березня 2012-го Фонд ім. Гайнріха Бьолля, Німецька служба академічних обмінів та посольство Німеччини запросили мене виступити із шістьма лекціями про Бандеру до трьох міст України, що спровокувало організовану істерію, яка охопила українських крайніх правих діячів, а також істориків різних спрямувань (націоналістів, «лібералів» та закордонних фахівців з історії Східної Європи). Організатори лекційного туру мали великі труднощі: вони ніяк не могли знайти університети чи інші заклади, які б зважилися надати приміщення для моїх лекцій. Зрештою, для виступів знайшли місця в Києві та Дніпропетровську, але жодного — у Львові. Та за кілька годин до початку мої лекції скасували навіть ті чотири установи, з якими мій виступ було погоджено (серед них також Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»). Тож відбулася тільки одна зустріч: у безпечних умовах посольства Німеччини в Києві. Однак і в цьому випадку будівлю посольства пікетувало близько ста обурених протестувальників, які намагалися переконати спільноту зацікавлених — студентів, учених та допитливих українців — не відвідувати мій виступ і стверджували, що я «онук Йозефа Геббельса» та «ліберальний фашист із Берліна», який не розуміється на оголошеній темі.

Серед тих, хто намагався перешкоджати моїм лекціям на початку 2012р., були не тільки діячі крайньої правої партії «Свобода», які просто залякували представників університетів та інших установ, а й учені та інтелектуали. Ці люди публічно заявляли, що я не історик, а «пропагандист», і мої виступи найкраще взагалі заборонити, оскільки вони не тільки можуть зганьбити країну, а й призвести до розпалу громадянської війни та розколу України.

Увесь час, поки не вщухала буря образ та докорів на мою адресу, мене підтримувало багато людей, серед яких: Ентоні Полонський, Дельфін Бештель, Пер Андерс Рудлінг, Марко Царинник, Андреас Умланд, Джаред Макбрайд, Марк фон Гаґен, Арнд Бауеркемпер, Крістіан Ґанцер, Франк Ґольчевський, Антон Шеховцов, Гертруда Пікхан, Ґжеґож Мотика, Омер Бартов, Саймон Гадлер, Сюзанна Гайм та особливо моя дружина Мартіна. Ці люди переконали мене, що потрібно не надавати занадто великого значення різним видам націоналістичної та інтелектуальної істерії, а зосередитися на завершенні дослідження й публікації моєї книги.

Це дослідження не відбулося би без допомоги та сприяння багатьох людей та організацій. Ще на його початку Філіп Тер переконав мене довести його до кінця. Не кидати розпочате також закликав Гайнц Дітер Кіттштайнер (пом. 2008 р.), натхненний теоретик та видатний критик феномену колективної пам’яті. Мій науковий керівник Франк Ґольчевський не тільки підтримував мене порадами з наукових питань, а й допомагав побороти різні бюрократичні перепони. Отримати доступ до деяких важливих документів та здолати численні адміністративні бар’єри, на які я наштовхнувся під час моєї роботи в Україні, мені допомагали Леонід Зашкільняк, Ярослав Грицак, Остап Середа та багато інших колег. Значну допомогу для моїх досліджень надали архівісти й бібліотекарі Канади, Німеччини, Польщі, Росії, України, Великої Британії та США. Чимало інформації про українську діаспору та націоналістичне викривлення історії я отримав від Джона-Пола Химки. Він та інші вчені, зокрема Омер Бартов, Дітер Поль, Ґжеґож Мотика та Пер Андерс Рудлінг, сприяли розумінню важливості проблеми етнічного та політичного насильства та її значення для мети цього дослідження. Розглянути діяльність Бандери та його руху в ширшому контексті мені допомогли праці про фашизм авторства таких учених, як Арнд Бауеркемпер, Роджер Ітвелл, Роджер Ґріффін, Костянтин Йордакі, Майкл Манн, Стенлі Дж. Пейн, Кевін Пассмор, Роберт Пакстон та Зеєв Штернгель.

Для моєї книги корисними стали обговорення та рецензії колег. Я залюбки представляв та обговорював цей проект на наукових семінарах, які організували Арнд Бауеркемпер, Франк Ґольчевський, Гайнц Дітер Кітгштайнер, Ґертруда Пікхан, Філіп Тер, Німецький історичний інститут у Варшаві, робоча група «Політика Голокосту та пам’яті» в університеті Альберти та відділ історії Східної Європи в університеті Гісена. Арнд Бауеркемпер, Омер Бартов, Франк Ґольчевський, Марк фон Гаґен, Джон-Пол Химка, Ярослав Грицак, Таня Пентер, Пер Андерс Рудлінг, Томаш Стриєк та Анджей Жеба читали й коментували або весь рукопис, або його частини. Рей Брендон, Франциска Брудер, Марко Царинник, Джон-Пол Химка, Джаред Макбрайд, Ґжеґож Мотика, Дітер Поль та Пер Андерс Рудлінг ділилися зі мною інформацією та звернули мою увагу на документи, які знайшли, працюючи над власними дослідженнями за близькою мені тематикою. Відредагувати рукопис мені допомогли Марко Царинник та Міхал Млинаж. Написання та редагування цього дослідження були б неможливими було б неможливим без фінансової допомоги Фонду Ґерди Генкель, університету Альберти та Німецького історичного інституту у Варшаві. Отже, я хочу подякувати всім людям, які долучилися до підготовки цієї книги.

З огляду на тему та масштаби цього дослідження, це було доволі складне завдання, у реалізації якого я найбільше завдячую своїй дружині, яка виявила величезне терпіння та вболівала за мене протягом усього виснажливого періоду моєї роботи. Я присвячую цю книгу їй та двом нашим дітям.