Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Фашистські, націоналістичні та тоталітарні лідери інших напрямів відіграли в європейській історії XX ст. важливу роль. Ці люди, що були уособленням різних політичних доктрин, зокрема геноцидних, мобілізували свої рухи, а іноді й увесь соціум, на воєнні дії проти інших народів, створюючи навколо себе політичні культи та проголошуючи себе гордістю нації.

Степан Бандера, легендарний Провідник ОУН(б), був однією з центральних фігур революційного й геноцидного українського націоналістичного руху, подібного до таких рухів, як усташі, «Залізна гвардія» та партія Глінки. Як один з найвагоміших символів ОУН і УПА, Бандера впродовж десятиліть посідає важливе місце в українській колективній пам’яті та ідентичності. Українські патріоти й націоналісти вважають його відважним борцем за свободу, істинним національним героєм та антирадянським мучеником, що боровся й загинув за Україну.

Щоб зрозуміти феномен Бандери, важливо розглядати його на двох рівнях. Перший — це різноманітні види й політики колективної пам’яті (зокрема, глорифікація Бандери та діяльність тих, хто його стигматизує). Другий — це його біографія та історія руху. За такої умови слід узяти до уваги, що, розглядаючи це питання на цих двох не надто незалежних один від одного рівнях, не варто порівнювати перспективи, які окреслені різними видами документів. Ставити знак рівності між свідченнями осіб, які вціліли під час терору ОУН та УПА, і пропагандистськими матеріалами цих організацій, які заперечують усе, що зафіксовано в таких свідченнях, — це означає релятивізувати та спотворювати історію. Подібним чином також слід критично розглядати й такі документи, як протоколи примусових допитів НКВС, радянські статті та брошури, де Бандеру та його прибічників звинувачували у злочинах, яких вони не скоювали.

Бандера та його когорти із часом пристосувалися до нових політичних і соціальних обставин, але суттєво не змінили своїх крайніх правих і, за суттю, фашистських переконань, приміром не відмовилися від ідеї «визволення» України та перетворення її на авторитарну національну державу фашистського типу.

Попри свої сподівання, Бандера не став 1941р. Провідником української колабораційної держави. Цей факт, а також перебування Бандери під арештом до вересня 1944р., дозволили йому в роки «холодної війни» уникнути ув’язнення та репресій і далі вести «визвольну боротьбу» з «ворогами українського народу». На відміну від Павелича, який 1941р. був «удачливіший» та «успішніший» від Провідника, Бандера не мав просити Перона або Франко надати йому прихисток (хоча каудильйо й запрошував його оселитися в Іспанії): Бандера налагодив співпрацю із західними спецслужбами та тривалий час користувався їхнім покровительством.

З тридцятих і до початку п’ятдесятих років ОУН як рух, діяльність якого насамперед пов’язана із Західною Україною, зазнала змін, але, як і Бандера, ця організація ніколи не відмовлялася від своєї націоналістичної та етнократичної спрямованості.

ОУН виникла на підвалинах терористичної УВО й надалі, у тридцятих роках, залишалася терористичною та ультранаціоналістичною організацією, дуже схожою на усташів, з якими вона тісно співпрацювала. Проте з певного часу ОУН(б) почала розвиватися в напрямі, відмінному від усташівського, що було пов’язано з невизнанням Гітлером проголошення 30 червня 1941р. української держави та арештом низки провідних діячів ОУН(б). Водночас стосовно етнічного насильства ОУН залишалась на тих же позиціях, що й усташі та низка інших центрально- та східноєвропейських фашистських рухів. Наприкінці 1942-го — на початку 1943-го (після створення УПА) ОУН стала партизанським підпільним рухом, схожим на «лісових братів» у Прибалтиці, утім, не відмовившись від свого фанатичного суїцидального націоналізму та практики масових убивств мирних жителів.

Багато з того, що стосується Бандери, його руху й культу, не зовсім однозначне, що ми добре бачимо, коли аналізуємо використання назв «бандерівець» / «бандерівський», які застосовують для позначення різних людей і концептів. Люди, відомі як «бандерівці», у різний час так чи інакше солідаризувались із Бандерою, але відбувалося це з різних причин і за різних обставин. Серед «бандерівців» ми можемо зустріти не тільки воєнних злочинців, фашистських революціонерів і тих представників діаспори чи пострадянського простору, які розпочали прославляти та сакралізувати Бандеру й тим самим сформували позитивне до нього ставлення, але й людей, яких називали «бандерівцями» або через їхню можливу допомогу ОУН і УПА, або тому, що вони говорили українською в російськомовних регіонах України, чи тому, що вони перебували на боці ворогів радянського режиму. Розглядаючи культ Бандери в його всебічних проявах, важливо пам’ятати про ці відмінності та виокремлювати різні аспекти політизації цієї теми.

Людина. Рух. Культ

Було б неправильно приписувати Бандері лише одну політичну ідентичність, тобто накладати на нього певне тавро (націоналіста, фашиста, терориста, ворога СРСР чи революційного ідеаліста). Як показало це дослідження, на Бандеру вплинула ціла низка ідеологічних концепцій та обставин, а також релігія. У різний час він тяжів радше до фашизму, ніж до націоналізму, або радше до тероризму, ніж до революційного ідеалізму. Його біографія, крім особливостей стрімкої політичної кар’єри, була наповнена фактами й особистого характеру. Він був сином греко-католицького священика, братом трьох сестер і трьох братів, чоловіком своєї дружини, батьком трьох дітей, другом великої кількості людей, багатьом з яких подобалися його почуття гумору й батьківська мудрість. Він, як запевняють, був одержимий жінками та мав спроби насильства над ними. У його голові роїлися суперечливі ідеї, він брався до різних справ. Однак найбільшим його досягненням можна назвати те, що він став лідером руху, який намагався утворити авторитарну національну державу фашистського типу й «очистити» її від етнічних ворогів і політичних супротивників: євреїв, поляків, росіян, «совєтів», а також комуністів, лівих, консерваторів та українців з демократичними поглядами.

Бандера не обов’язково був утіленням зла, монстром чи садистом, як стверджують деякі його критики. Найбільший дискомфорт, коли йдеться про оцінку його особистості, викликає його одержимість ідеєю «звільнити» Україну та розуміння ним масового насильства як засобу досягнення цієї мети. Йому цілком бракувало співчуття до певних груп людей, зокрема до «окупантів» і «ворогів народу». Він вважав їх ліквідацію політичним успіхом і був готовий відправити на неминучу смерть тисячі людей навіть з кола своїх прибічників. Деякі з його ідеалів, зокрема захист українців від поляків і росіян, можуть здаватися благородними, але це не свідчить про те, що методи, які він та його рух застосовували, не варто викривати чи критикувати, як і незгасні їхні заперечення та евфімізацію.

Бандера виріс у релігійно-патріотичній сім’ї. Його світогляд сформувався під впливом батька — греко-католицького священика й націоналіста, який брав участь у боротьбі за утворення української держави. У житті Бандери вагоме значення мала релігія, утім, не таке важливе, як націоналізм. У молоді роки на світогляд Бандери вплинули загальні суспільні настрої, що сформувалися в українському середовищі внаслідок невдалої спроби створити власну державу та негативних підсумків польсько-українського конфлікту. Обидві держави, проголошені українцями в наближені один до одного місяці 1918 р., були розгромлені: одна (у Львові) — поляками, інша (у Києві) — «советами». Роки формування Бандери припали на часи специфічного суспільного клімату II Речі Посполитої — держави, в умовах якої українці вважали поляків окупантами українських земель, тоді як поляки часто ставилися до українців як до громадян нижчого ґатунку. Польська влада закривала україномовні школи, забороняла використовувати слова «українець» / «український», а 1934р. відмовилася виконувати умови Малого Версальського договору, який гарантував права національним меншинам. Ці обставини, а також становище українців в УРСР (особливо голод 1932 1933 рр.) суттєво вплинули на Бандеру, переконавши його та багатьох інших молодих українців, що вони повинні використовувати всі методи, зокрема й війну та масове насильство, щоби створити державу, яка б допомогла «вижити» українському народові.

За часів навчання в гімназії Бандера вивчав праці Міхновського, Донцова та інших ідеологів, що радикалізували український націоналізм, який напередодні, у XIX ст., ще залишався соціальним і поміркованим та не набував етнократичних, расистських й агресивних форм. Бандера також захоплювався вивченням діяльності різних таємних революційних і терористичних організацій, які в різний час та в різних країнах були створені російськими нігілістами, польськими повстанцями, більшовиками, італійськими фашистами та німецькими націонал-соціалістами. Захоплення Леніном, яке полонило його під впливом творів Донцова, не завадило йому згодом зненавидіти комунізм. Як очільник референтури пропаганди, а потім як і голова Крайової екзекутиви, Бандера, судячи з його висловлювань та дій, повного мірою інтерналізував ідеологічні поняття екстремістського українського націоналізму та європейських авторитарних, фашистських та расистських дискурсів.

Крайня права версія українського націоналізму сформувалася у Східній Галичині, де з часом вона набула релігійних, популістських і містичних рис. Утім, деякі з найважливіших ідеологів цього напряму (Міхновський і Донцов) були родом з тієї частини України, яка раніше входила до складу Російської імперії. Для українців, які жили за межами Східної Галичини, була не зовсім зрозумілою спіритуалізована й популістська форма галицького націоналізму. Галичани, власне, розуміли націоналізм радше не як ідеологічну чи політичну субстанцію, а головним чином як культуру, їхній націоналізм ґрунтувався на релігійній основі, з нечіткими гранями між націоналізмом та релігією (це добре простежується в «Декалозі» Ленкавського). Називаючи свою ідеологію «новою релігією — релігією українського націоналізму», українські екстремістські націоналісти ставали на бік ідеологічної аморальності, розхитуючи в такий спосіб основи релігійної моралі.

Для розуміння світогляду покоління Бандери вирішальне значення мають праці Міхновського й Донцова. Міхновський, ранній пропагандист етнічного українського націоналізму, запропонував гасло «Україна — для українців» і радив українцям не брати «собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами». Твори Донцова, головного ідеолога покоління Бандери, поєднували у собі різні націоналістичні, фашистські, популістські та расистські мотиви. До Першої світової Донцов, як і Муссоліні, був соціалістом. Після війни він змістився на крайній правий фланг і став пристрасним критиком комунізму, соціалізму та демократії. Він очистив український націоналізм від помірних і соціалістичних компонентів та спробував перетворити його на фашистську ідеологію, покликану захистити українців від СРСР та інших «ворогів».

Одним з тих інтелектуалів, що як до, так і після Першої світової активно популяризували расизм і євгеніку в українському націоналістичному дискурсі, був Степан Рудницький, чий вплив на український революційний і геноцидний націоналізм не можна недооцінювати. Спираючись на расистські теорії, Рудницький наполягав на антропологічній відмінності українців від поляків та росіян, які, як він вважав, стали подібними до українців за культурними та мовними ознаками тільки через багатовікове та тісне співіснування на українських територіях.

Молоді українські націоналісти, як-от Бандера і Стецько, разом навчалися в гімназіях та університетах і брали участь у заходах таких організацій, як «Пласт», «Сокіл», «Луг». Після занять вони штудіювали праці Міхновського, Донцова та Рудницького, дискутували щодо їхніх ідей, обговорювали діяльність політиків та знайомились із закордонними авторитарними й фашистськими дискурсами.

Польська влада заборонила майже все, що сприяло розвитку української культури й самосвідомості, і цим мимоволі стимулювала збільшення симпатій до расизму, фашизму та авторитаризму в середовищі української молоді. Саме польська політика спонукала молодих українських націоналістів ставати до лав заборонених конспіративних організацій, здійснювати теракта й убивати «зрадників українського народу».

1920 р. українські ветерани Першої світової заснували в Празі УВО. Це була перша з відомих українська терористична й націоналістична організація, проте вона не мала значної політичної ваги. Українські націоналісти стали популярнішими та впливовішими тільки зі створенням ОУН, до складу якої, шляхом поглинання, увійшли різні націоналістичні й фашистські організації. Лідери ОУН пообіцяли змінити «бездержавне» становище українського народу, нав’язане Версальським договором, і створити українську державу, яка захищатиме українців. До центристських та націонал-демократичних партій, які співпрацювали з польською владою, ОУН ставилася критично. Разом з тим ОУН інколи співпрацювала з представниками, приміром, правого крила УНДО, послаблюючи таким чином демократичні тенденції українського суспільства. На зростання кількості прибічників ОУН вплинула низка причин, як-от: орієнтація (не без захоплення) на нацистську Німеччину, культ етнічного та політичного насильства, симпатія до фашизму та люта ворожість у ставленні до етнічних і політичних супротивників. Зміцненню впливу ОУН сприяла й націоналістична політика Польщі (особливо після смерті Пілсудського).

ОУН із самого початку складалася з представників двох поколінь, які умовно розділяли організацію на дві частини. Представники старшого народилися близько 1890-х, а молодшого — близько 1910-х. Бандері, одному з найенергійніших і найрішучіших представників молодого покоління, вдалося швидко зробити кар’єру в лавах ОУН. 1932р. він став Провідником Крайової екзекутиви та згодом зробив значний внесок у радикалізацію організації, яка на той час уже складалася з діячів, не менш фанатичних, ніж він. Таким чином, у питаннях радикалізму й фанатизму між Бандерою та іншими молодими націоналістами — Стецьком, Шухевичем, Ленкавським і Лебедем — існував взаємовплив. Саме під проводом Бандери у Крайовій екзекутиві ОУН почастішали випадки вбивства українців, зокрема, оунівців, яких звинувачували у зраді. Якщо хтось висловлював моральні сумніви з приводу вбивства своїх соратників (часто — звичайних українських студентів або старшокласників, звинувачених у зраді чи співпраці з польською владою), Бандера виказував наполегливість, і його накази однаково виконувались.

Особистий внесок Бандери в посилення терору був значним, незважаючи на те що він, як лідер Крайової екзекутиви, підпорядковувався Коновальцю й керівництву у вигнанні. Бандера діяв із запалом і безжаль-ністю, що викликали здивування й навіть стурбованість його керівництва, особливо через факти вбивств українців та членів ОУН. Плани з організації «зелених кадрів» (партизанського руху) наштовхують на думку, що Бандера та підпорядкована йому Крайова екзекутива розглядали питання про зміну своєї тактики — переходу від організованого терору до підпільного руху, який мав на меті повстання та захоплення влади.

Перші прояви культу Бандери припадають на 1935–1936 рр., тобто на час Варшавського та Львівського судових процесів у справі вбивства Перацького. Намагаючись створити навколо цього польського діяча політичний міф, пропагандистський апарат партії Пілсудського Sanacja оголосив Перацького мучеником. Після того як влада оприлюднила ім’я того, хто «наважився у столиці Польщі вбити міністра і борця за незалежність країни», у польському суспільстві, думку якого підігрівала пропагандистка істерія, вибухнув колективний гнів. Мішенню обурення була ОУН.

Справа Перацького ненавмисне вплинула на формування культу Бандери. Судові процеси, особливо Варшавський, привернули увагу до становища українців у Польщі та революційної боротьби українських націоналістів, перетворивши судову залу на політичну сцену прагнень ОУН. Звинувачені вперше дістали змогу ознайомити суспільство з діяльністю своєї організації, що діяла під впливом ідеалістичних мотивів та глибоких патріотичних почуттів і прагнула звільнити український народ від польської та радянської окупації. Звинувачені та свідки часто демонстрували фашистський салют і промовляли гасло «Слава Україні!», за що суд вживав до них спеціальних заходів. Підсудні демонстрували, що вважають Бандеру своїм Провідником, який після зміни політичних обставин має стати лідером українського народу. Українці пильно стежили за судовими процесами, читали та обговорювали газетні репортажі й навіть складали народні пісні про хороброго Бандеру та судові перипетії.

Судові процеси були політичними, але не показовими. «Героїчна» та патріотична поведінка молодих українських ідеалістів, до яких застосовували покарання тільки за те, що вони говорили своєю рідною мовою, змусила польських інтелектуалів, зокрема Мечислава та Ксаверія Прушинських, романтизувати ОУН і порівняти польсько-українські відносини з британсько-ірландськими та іспансько-каталонськими контекстами. Попри те що в судовій експертизі вказували на безжальність ОУН та використання терору з пропагандистською та фінансовою метою, романтичний та ідеалістичний імідж революціонерів ОУН залишався незатьма-реним: в очах багатьох українців II Речі Посполитої смертний вирок (замінений на довічне ув’язнення) перетворив Бандеру на героя та мученика.

Визначним етапом у формуванні культу Бандери став Львівський процес, хоча він мав значно менший розголос у пресі, ніж Варшавський. Саме у Львові ОУН вдалося влаштувати ритуалізовану пропагандистську виставу. Бандера діяв як Провідник фашистської революційної організації, що була представником українського народу й боролася за його права. Частіше, ніж на першому суді, оунівці демонстрували у Львові фашистські салюти. На відміну від Варшавського процесу, обвинуваченим дозволили свідчити українською, що давало їм змогу почуватися впевненіше та виступати із заявами політичного штибу. Під час Львівського процесу Бандера вже не заперечував своєї причетності до терористичної діяльності ОУН і того факту, що ця організація вбила польського міністра та низку інших осіб. Навпаки, він зізнався в убивствах і з гордістю заявив, що він особисто віддавав накази про багато з них. За його словами, такі дії були частиною української «визвольної боротьби» (навіть за умови, що більшість жертв таких дій була українськими патріотами різних спрямувань). Для розуміння світогляду Бандери того часу велике значення має промова, яку він виголосив на Львівському судовому процесі 26 червня 1936р. Саме в цій промові він заявив, що «наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а тисячі жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати».

Спроби звільнити Бандеру з польських в’язниць наштовхують на здогад, що в ОУН для нього відводили надзвичайно важливе місце, розглядаючи його як нового лідера організації, який мав змінити на цій посаді Коновальця (після вбивства останнього в травні 1938р.). Однак таке становище Бандера міг посісти, тільки опинившись на волі, що й сталося після вторгнення Німеччини в Польщу у вересні 1939р. Із цього моменту розпочинається новий визначальний період — як у його житті, так і в історії руху. Польща зникла з карти Європи, а західноукраїнські території увійшли до складу радянської України. Українські націоналісти та інші українські політичні організації увійшли в союз із нацистською Німеччиною — головною державою Європи, яка, на їхню думку, могла сприяти їм у створенні української держави. Між націонал-соціалістами та українськими націоналістами існувала ідеологічна подібність, яка, безумовно, сприяла їхньому зближенню, але тісних контактів із представниками провідних нацистських кіл ОУН не мала — співпраця переважно відбувалася переважно на рівні контактів з абвером.

Саме тоді в ОУН загострився конфлікт між двома поколіннями, який призвів до розколу організації. Фракція Бандери була організована краще, ніж фракція Мельника: у неї були кращі зв’язки з націоналістичним підпіллям Західної України і їй вдалося залучити до своїх лав більше нових членів. Настав період справжнього розбрату, який, після нападу Німеччини на СРСР, був позначений убивством кількох членів ОУН(м), зокрема й автора «Націократії» Миколи Сціборського. Бандера із жалем констатував, що Сціборський жив з «підозрілою російською єврейкою» і, таким чином, був «зрадником і більшовицьким агентом».

У двадцятимісячний період між початком Другої світової та вторгненням Німеччини до СРСР центри діяльності ОУН(б) були зосереджені у Генерал-губернаторстві, зокрема в Кракові. У межах підготовки операції «Барбаросса» німці забезпечували оунівців усім необхідним, зокрема й фінансами. ОУН навчала своїх членів у поліцейських академіях, створила батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» та змогла мобілізувати до лав своїх похідних груп близько 800 осіб. За словами Климіва, голови ОУН(б) в Україні, лави організації на той час налічували близько 20 тис. членів і ще 7 тис. осіб серед молоді. Перетинаючи радянсько-німецький кордон, групи ОУН проникали на територію Генерал-губернаторства, щоби пройти там військовий вишкіл, залишаючись водночас у контакті зі своїм керівництвом.

У квітні 1941р. представники молодого покоління ОУН організували в Кракові II Великий збір ОУН. На цьому з’їзді Бандеру офіційно обрали лідером ОУН. З’їзд запровадив Führerprinzip і низку інших фашистських положень, символів та ритуалів, зокрема й авторитарний принцип «Один нарід — один провід — одна влада!», червоно-чорний прапор (що символізує кров і ґрунт) і фашистський салют («Слава Україні!» — «Героям Слава!»). Фашизація ОУН досягла своєї вершини.

Залучена до підготовки операції «Барбаросса», ОУН(б) готувалася здійснити «Українську національну революцію». Бандера разом з Ленкавським, Шухевичем і Стецьком підготували зведений перелік спеціальних інструкцій, який вони назвали «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Дві основні взаємозалежні цілі, сформульовані в цьому документі, полягали у створенні держави, якою керуватиме ОУН, і в запровадженні фашистської диктатури (з подальшою ліквідацією етнічних і політичних ворогів). Провідником цієї нової держави мав стати Провідник ОУН(б) — Степан Бандера.

Під час підготовки до здійснення «Української національної революції» ОУН(б) надихалася прикладами партії Глінки та усташів, які, отримавши підтримку нацистської Німеччини, на той час уже створили власні держави (у березні 1939р. й у квітні 1941р. відповідно). Не отримавши у цьому питанні будь-якої серйозної підтримки з боку Німеччини, ОУН(б) та Бандера, судячи з усього, просто сподівалися, що Гітлеру зрештою нічого іншого не залишиться, як визнати проголошену ОУН(б) українську державу, як він це вчинив у випадках зі Словаччиною та Хорватією.

Понад 8 тис. в’язнів, які перебували у в’язницях на території УРСР, були страчені енкаведистами в перші дні після німецького вторгнення. Цими днями розстріляли й батька Бандери. Цей терор призвів до ра-дикалізації політичної ситуації в Україні та посилив ворожість у ставленні до євреїв.

Діячі ОУН(б) вийшли з підпілля та діяли відповідно до інструкцій, викладених у «Боротьбі й діяльності». У цей період німці заборонили Бандері переміщатися на «нові окуповані території». Увечері 30 червня Стецько виступив у Львові з проголошенням відновлення Української Держави. В «Акті проголошення» Стецько підкреслив, що ОУН(б) хоче тісно співпрацювати з «Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі»[2388]. У своїй короткій автобіографії, написаній за кілька днів після проголошення, Стецько заявив: «Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключити їх асиміляцію і т. д.»[2389]

Згодом такі проголошення відбулися в сотнях населених пунктів, переважно в Західній Україні, що було пов’язано з діяльністю похідних груп ОУН(б), які просувалися вглиб та вшир території в межах операції «Барбаросса». Проголошення часто збігалися з погромами, в організації яких брали участь німці, діячі ОУН і місцеві жителі. Роль ОУН(б) в погромах не слід недооцінювати, оскільки у багатьох населених пунктах ця організація цілком контролювала підпілля та здійснювала пропагандистську діяльність, поширюючи різні антисемітські та расистські листівки й брошури.

Аналізуючи роль ОУН(б) в погромах, слід зазначити, що вони часто спалахували і в місцях, які німецькі війська ще не захопили. Крім того, зафіксовано, що оунівці інколи висловлювали своє невдоволення угорськими й словацькими військами, які обмежували їхнє насилля стосовно євреїв та інших «ворогів українського народу». У тих частинах України, де ОУН не була активна, погромів не було або їхні масштаби були значно меншими, ніж у Східній Галичині та на Волині; представники німецьких військ пізніше виказували незадоволення, що під час дій на Сході України їм було складно мобілізувати місцевих українців на насильство проти євреїв.

Утім, офіційно ОУН(б) вважала своїми головними ворогами росіян, а не євреїв. «Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву, яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріповувати Україну»[2390], - так прокоментував Стецько складні стосунки ОУН(б) з росіянами, радянською владою та євреями. Також варто врахувати, що соціальний склад погромників не обмежувався тільки членами та прибічниками ОУН(б). Виконавцями злочинів ставали представники різних соціальних груп; євреїв убивали не тільки з націоналістичних, а й з економічних чи інших причин.

Найбільший погром у Західній Україні стався у Львові. Його організували німецькі айнзацкоманди 5 і 6 за участі української міліції ОУН(б). У смерті ув’язнених погромники звинуватили місцевих євреїв. ОУН(б) також сприяла німцям в арешті польських професорів та їхніх родичів, яких розстріляли німецькі органи безпеки незабаром після погрому. Услід за подіями, які розгорнулися після 22 червня 1941 р., RSHA обмежило політичну активність лідерів ОУН(б), заборонивши деяким із них перемішуватися на «нові окуповані території», водночас співпраця між міліцією ОУН(б) та підрозділами RSHA не припинилася.

У дні погромів і перших масових розстрілів Стецько надіслав листи Гітлеру, Муссоліні, Франко й Павеличу, намагаючись переконати їх визнати державу ОУН(б) з Бандерою в ролі Провідника. Тим часом у Кракові Бандера намагався переконати Кундта, що підтримка української держави, на чолі якої стоїть ОУН(б), відповідає інтересам нацистської Німеччини. Провідник запевняв німецького чиновника, що ОУН(б), очевидно, лояльна до нацистських лідерів, оскільки допомагає німецькій армії у війні проти СРСР, і надалі, якщо Німеччина визнає державу ОУН(б), планує ще тіснішу співпрацю з гітлерівською Німеччиною. Однак нацистські лідери так і не визнали цієї держави, оскільки вони не планували створювати будь-які державні утворення в цій частині Європи, хоча деякі з них, наприклад Розенберг, загравали з подібними ідеями.

За кілька тижнів після «Акту проголошення» Східну Галичину включили до складу Генерал-губернаторства, а інші українські території увійшли до складу Рейхскомісаріату Україна. (Крім того, 1939р. Угорщина анексувала в Чехословаччини Прикарпатську Русь (після війни — Закарпатська обл. УРСР), а 1940р. СРСР анексував у Румунії Північну Буковину, область Герца та Бессарабію, із частин територій яких згодом утворили Чернівецьку обл. УРСР, — прим, видавця).

Три наступні роки після арешту, що стався на початку липня 1941р., Бандера перебував у Берліні та Заксенгаузені. До вересня 1941р. його утримували під домашнім арештом, після чого перевели до берлінської в’язниці при штаб-квартирі гестапо на Принц-Альбрехтштрассе. 1942-го (або 1943 р.) Бандеру перевели до барака Целленбау — особливого місця для спецв’язнів концтабору Заксенгаузен (табір розташовувався неподалік від Берліна — міста, де тоді жили його дружина й донька).

Під час війни багатьох членів ОУН(б) заарештували й відправили в німецькі концтабори, де вони до кінця 1944 — початку 1945 рр. перебували в статусі політичних в’язнів. Серед тих, кому не вдалося вижити в концтаборах, були і два брати Бандери — Василь та Олександр.

У серпні та грудні 1941р. Бандера, намагаючись знайти шлях до примирення з нацистською Німеччиною, написав листи Розенбергу, рейхсміністру окупованих східних територій, у яких переконував його, що підтримка української держави та ОУН(б) відповідає інтересам Німеччини. У грудні 1941р. Бандера попросив свого заступника Лебедя налагодити контакти з німцями та спробувати відновити українсько-німецькі відносини. Стецько, якого привезли до Берліна незабаром після Бандери, у відкритому листі від 4 серпня 1941р. закликав українців сприяти німецькій армії у війні проти СРСР. Однак на той час німців уже не цікавила подальша співпраця з ОУН(б). Вони віддали перевагу співробітництву з УЦК та ОУН(м), вважаючи Кубійовича та інших людей надійнішими партнерами.

Попри арешт керівництва ОУН(б) та переслідування інших діячів цієї організації, між нацистами й оунівцями налагодилася неофіційна співпраця. Наприкінці 1941р. ОУН(б) пішла в підпілля, проте їй вдалося «вживити» своїх представників до української поліції, підрозділи якої сприяли німцям у знищенні євреїв. Знищення єврейського населення Західної України у відомих масштабах, мабуть, було б неможливим без підтримки, яку надавали німцям ці підрозділи. Навесні 1943 р. українці дезертирували з поліції та подалися до УПА — збройних сил, сформованих ОУН(б) наприкінці 1942 р. з метою «очищення» української території від поляків та боротьби з радянськими партизанами (рідше — з німцями). З початку 1943р. до середини 1945р. УПА знищила 70-100 тис. польських мирних жителів і сотні (або навіть тисячі) євреїв, які втекли з гетто й намагалися вижити, ховаючись у лісі або в селянських хатах. У цей період 10–20 тис. українських мирних жителів (більшість із яких перебувало за межами територій, на яких УПА знищувала поляків) були вбиті Армією Крайовою та іншими польськими підрозділами.

Перебуваючи в Берліні та Заксенгаузені, Бандера підтримував поодинокі контакти з керівництвом ОУН(б) й УПА в Україні (у чому йому допомагали його дружина та, ймовірно, інші особи). Однак ми достеменно не знаємо, якою мірою він був поінформований про події, що відбувалися в Західній Україні, і чи мав він на них хоча б якийсь вплив. Утім, не можна сказати, що злодіяння ОУН(б) й УПА несумісні з довоєнними переконаннями Бандери — з його ідеями, викладеними 1941р. у праці «Боротьба й діяльність», зокрема із загальним ставленням ОУН(б) до «ворогів українського народу» (особливо враховуючи те, що Бандера був Провідником цієї організації). Після війни Бандера ніколи не засуджував цих злочинів і не визнавав, що вони, власне, взагалі мали місце.

Не всі молоді українці вступали в УПА з ідеологічних причин. Одні опинилися в її лавах випадково, інші — за компанію, хтось — через примусову мобілізацію, а решта — це були ті, хто до цього встиг послужити в поліції та побоювався радянської відплати. Однак, хоч які були причини вступу в УПА, служба в лавах цього руху перетворила багатьох простих українців на безжальних убивць. Процес такої трансформації детально викладено в працях Крістофера Браунінга «Зовсім звичайні чоловіки: резервний поліцейський батальйон 101 і остаточне рішення в Польщі» та Гаральда Вельцера «Злочинці. Як із зовсім нормальних людей виходять масові вбивці»[2391]. Ці вчені дослідили психологічні процеси, які відбувалися у свідомості німецьких солдатів, що брали участь у масових убивствах мирних мешканців під час Голокосту.

Розпочинаючи виклад аспектів, пов’язаних із причетністю українських націоналістів до знищення євреїв, важливо з’ясувати певні суттєві обставини. По-перше, 85–90 % євреїв Західної України були вбиті не за участі ОУН і УПА, а німцями або українською поліцією, у лавах якої, утім, перебували члени та прибічники обох фракцій ОУН. Інші 10–15 % євреїв (насамперед ті, хто намагався сховатися в лісі або в сільській місцевості) убили німці, українські націоналісти (ОУН(б), УПА, СБОУН(б) та інші групи), а також представники української поліції та місцевого українського і, меншою мірою, польського населення. По-друге, серед українських виконавців злочинів ми можемо виявити людей різних соціальних груп, політичних переконань та з різним рівнем освіти. Ці люди діяли з різних причин, і націоналізм був тільки однією з них (але щодо ОУН і УПА — найважливішою). По-третє, більшість євреїв Західної України німці вбили (за сприяння української поліції) ще до того, як УПА почала відігравати важливу роль у цьому регіоні. Більшість працівників поліції, особливо в сільській місцевості, була українцями й, відповідно, відігравали значну роль у знищенні українських євреїв, оскільки саме вони допомагали айн-зацгрупам охороняти гетто, розшукувати євреїв у лісах та відправляти їх у табори смерті. Навесні 1943 р. багато цих поліцейських дезертирували в УПА. По-четверте, євреїв, які переховувалися в лісах, переслідували не тільки представники ОУН і УПА, а й українські поліцейські, селяни й бандити. По-п’яте, існує зв’язок між участю ОУН і УПА в масових убивствах євреїв та подальшим знищенням поляків на Волині та в Східній Галичині. По-шосте, невеликій кількості євреїв з лав УПА вдалося вижити — переважно тому, що вони втекли з УПА незадовго до або відразу після вступу Червоної армії до Західної України.

Належним чином оцінити характер і масштаб злочинів, скоєних ОУН і УПА під час війни, можливо тільки взявши до уваги свідчення вцілілих євреїв. Донедавна такі свідчення вважали ненадійними та «суб’єктивними», на відміну від надійних та «об’єктивних» документів, пов’язаних з виконавцями злочинів, особливо з німцями. Існувало переконання, що виконавці діяли раціонально й вели облік вчинених ними злочинів. До певного часу історики вважали, що люди, яким пощастило вижити, вдаються у своїх спогадах (через психологічну травму) до певних перебільшень, тому на їхні хвилювання й пам’ять не варто покладатися, тобто фактично для вивчення подій військового часу та Голокосту їхні свідчення та мемуари використовувати не можна.

У перші повоєнні десятиліття такий підхід до вивчення історії виконував функцію певного укриття, що дозволяло радше зберегти для майбутніх поколінь «добре ім’я народу», ніж наблизитись до переживань уцілілих людей та усвідомити жахливі реалії Голокосту. Таке ставлення до тих, кому вдалося вижити, і їхньої пам’яті можна вважати ще одним приниженням жертв Голокосту та інших злочинів. Окрім того, заперечення свідчень уцілілих було неправильним з методологічного погляду, оскільки воно призводило до серйозних спотворень історичних фактів. Якщо ставитися до свідчень уцілілих людей тільки як до посттравматичних фантазій, то відтворити правдиву історію подій Голокосту, які сталися на територіях Волині та Східної Галичини, буде принципово неможливо (водночас, безумовно, правильно й те, що історики не повинні сприймати кожну деталь таких спогадів як достовірний факт). Нехтуючи цими документами, ми залишаємо поза увагою важливі аспекти знищення євреїв, особливо ті, що пов’язані з групами, які переслідували євреїв на локальному рівні. Також варто врахувати, що про антиєврейське насильство мало що розкажуть нам і німецькі документи, оскільки німці не вели обліку злочинів ОУН і УПА, за винятком декількох випадків, коли націоналісти хвалилися, що вбили групу євреїв, намагаючись як нагороду за це отримати нову зброю або боєприпаси. Складно виявити будь-яку інформацію про ці види злочинів і в документах ОУН, оскільки керівництво ОУН і УПА свого часу навмисно відібрало та знищило ті з них, які містили сліди таких дій. У пропагандистських матеріалах, які поширювали в повоєнний час ветерани руху, послідовно дотримувалися героїчної версії історії УПА, однією зі складових якої було твердження, що українські націоналісти тільки рятували євреїв, а не чинили стосовно них злочинів. Тому скласти уявлення про деякі важливі аспекти Голокосту можна тільки на основі свідчень і мемуарів уцілілих людей.

Для опису діяльності ОУН і УПА зазвичай використовують дуже популярний та здатний ввести в оману термін «визвольний рух». У цьому дослідженні це визначення наведено тільки в лапках (через його ідеологічне наповнення). «Визвольна боротьба» або, як її ще називають, «визвольна війна» (яку вели ОУН і УПА), не могла бути визволенням. Щоб звільнити Україну, не було потреби вбивати тисячі мирних жителів. Застосування терміна «визвольний рух» передбачає, що діяльність ОУН і УПА була повністю або насамперед присвячена визволенню України. Однак дослідження діяльності цих рухів показує, що їхні представники передусім переймалися ідеєю «очищення» українських територій від етнічних і політичних ворогів.

У цій праці досліджується діяльність ГКЦ, яка припадає на воєнний та повоєнний час, проте цю тему подано як побічну. У церкві служили зовсім різні типи людей, тому важко говорити про якийсь загальний підхід, притаманний політиці ГКЦ стосовно меншин, на переслідування яких спрямували свої дії ОУН, УПА та німці. Під час погромів ставлення греко-католицьких священиків до євреїв не завжди було однаковим. Деякі з них завдавали лиха та брали участь в організації погромів; інші — всіляко допомагали євреям.

Варто зазначити факти безпосередньої участі в етнічних злочинах представників духовенства та вірян. Так, у 1943–1944 рр., коли УПА проводила етнічну чистку на Волині та в Східній Галичині, деякі православні та греко-католицькі священики благословляли сокири, вила, коси й іншу зброю, яку представники УПА використовували для вбивства, а також підтримували українських націоналістів іншими способами.

Неоднозначну поведінку продемонстрував у цей період Андрей Шептицький, голова ГКЦ. З одного боку, він урятував або допоміг урятувати понад сто євреїв. З другого боку, він не засудив геноцидної політики українських націоналістів або засудив її лише дуже опосередкованим чином, відмовляючись вірити деяким фактам, пов’язаним із масовим насильством, що скоювали українці.

УПА, крім вищезгаданих дій, боролася проти радянських партизанів і Червоної армії та навіть убила одного з її генералів. У значно менших масштабах УПА ставала до бою з німцями, аж поки навесні 1944р. не поновила з ними співпрацю.

У вересні 1944 р., після того як Німеччина почала зазнавати значних поразок на фронті, нацистські лідери вирішили звільнити Бандеру та багато інших політв’язнів ОУН з наміром залучити їх до мобілізації українців на війну проти їхнього спільного ворога. Бандера та інші українські політики відмовилися співпрацювати з «російським імперіалістом» Власовим. Врешті Розенберг створив Український Національний Комітет (УНК), який підтримував німців в останній період їхнього відчайдушного військового опору. Співпраця Бандери з німцями тривала тільки до початку лютого 1945 р., а згодом він полишив Берлін та переїхав до Відня. За кілька тижнів до від’їзду у Відень Провідник, за словами Шандрука, висловлювався за «повну підтримку до кінця, якою б вона не була».

Ступінь відповідальності Бандери за злочини українських націоналістів, вчинені під час війни, — комплексне та складне питання, на яке правильно відповісти можна тільки в контексті багатьох нюансів. План «Української національної революції», що його складав і Бандера, передбачав, що для її цілей ОУН(б) доведеться вдатися до етнічного й політичного насильства.

Бандера (як співавтор «Боротьби й діяльності») також будував плани співпраці з абвером і виступав як Провідник перед групами членів ОУН(б), які прибували до Генерал-губернаторства з України. Він закликав їх боротися проти «ворогів українського народу» та «звільнити» Україну від радянської окупації. Проте на момент початку «Української національної революції» свободу пересування Бандери обмежили німці, то ж він не мав можливості зустрічатися у цей час з Климівим, якому, відповідно, довелося діяти на підставі загальних та конкретних інструкцій, прописаних у «Боротьбі й діяльності». Залишається невідомим, чи давав Бандера, перебуваючи за межами Західної України, прямі вказівки, які призвели до етнічного та політичного насильства. У повідомленні від 25 червня Стецько написав Провідникові: «Робимо Міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення…». На відміну від повідомлень Стецька, кореспонденція Бандери за цей період до архівів не потрапила. Як Провідник ОУН(б), Бандера, найімовірніше, був добре обізнаний з перебігом подій в Україні, зокрема й стосовно насильства проти євреїв (тим більше, що у цей час за допомогою кур’єрів він підтримував зв’язок з похідними групами). У повоєнний період Бандера заперечував участь оунівців у погромах, що було типовим і для інших членів цього руху. Так, Гриньох і Стецько перебували у Львові під час погрому, знали про все, що відбувалося, і, мабуть, брали участь у створенні оунівської міліції, але в повоєнні роки вони наполягали на тому, що в період із 30 червня по 2 липня 1941р. їм не доводилося бачити ні погрому, ні взагалі будь-яких антиєврейських інцидентів, хоча у своїх свідченнях і мемуарах вони вказали, що цими днями один з них гуляв містом (Гриньох), а інший — контролював українську міліцію (Стецько).

У цьому контексті нам варто поставити собі запитання, чи звільняє Бандеру від відповідальності за скоєні злочини ОУН (та пізніше — УПА) його фізична відсутність на «нових окупованих територіях» наприкінці червня — на початку липня 1941р. Для кожної свідомої людини є безсумнівним, що Гітлер несе політичну й моральну відповідальність за злочини, які коїлися в Аушвіці або на Східному фронті, хоча фюрер ніколи особисто не контролював айнзацкоманди в Польщі, Україні та Білорусі та не керував знищенням в’язнів у газових камерах. Так, Павелич, який, можливо, і не знав про всі деталі масових убивств, вважається відповідальним за знищення усташами сербів, євреїв і циганів. Утім, між діяльністю Гітлера, Павелича й Бандери існує різниця: у той час, коли підрозділи Гітлера і Павелича скоювали воєнні злочини, ці особи не перебували під арештом. Таким чином, ступінь їхньої участі відрізняється від ступеня участі Бандери, особливо щодо злочинів, скоєних у час, коли Бандера перебував у Берліні та Заксенгаузені й коли його контакти з керівництвом ОУН та УПА були обмежені.

Покладання на Бандеру особистої відповідальності за злочини, вчинені УПА в період його перебування під арештом, було б контра-фактичним та ірраціональним жестом. Хоча хай яке складне запитання про моральну відповідальність Бандери, його дії, - за характером схвалення або навіть ентузіазму щодо масового насильства до «ворогів» або певної етнічної групи, — очевидно, суттєво не відрізняються від діяльності Гітлера чи Павелича.

Згідно з концепцією Ханни Арендт і поняттям трансформативного (або перехідного) правосуддя, Бандера несе відповідальність за «злочини проти людяності», тому що його дії 1941 р., як і дії його руху протягом усієї війни, були замахом як на людське різноманіття, так і на окремі етнічні групи, а отже, людство загалом. Суд демократичної України міг би засудити Бандеру та інших діячів ОУН за їхні численні порушення прав людини, продемонструвавши цим свою зацікавленість як у визнанні жертв ОУН, так і в зміцненні громадянської довіри та демократії[2392].

У контексті обговорення діяльності Бандери та ОУН-УПА, а також злочинів, які вони коїли, ми маємо ще раз окреслити ідеологічне поняття «вождизму». Провідник або «вождь», як і Führer, Duce або Poglavnik, — поняття, що були вирішальними як у практиці, так і в ідеології фашистських рухів. Поняття «Провідник» було важливою складовою офіційної пропаганди ОУН і світогляду її членів. Прибічники Бандери вірили в Провідника, захоплювалися ним і боролися за нього. Бандера, зі свого боку, заохочував і надихав їх, хоча більшість із них ніколи не зустрічалася з ним особисто. Бандеру вважали Провідником руху, його духовним лідером, ним він залишався навіть після свого арешту, незважаючи на те що Лебедь, який був не в захваті від харизматизації Бандери, змінив його на цій посаді. У публікаціях ОУН(б) й УПА, як і під час урочистостей з нагоди «Акту проголошення», Бандеру й далі називали Провідником. Це не змінилося й після того, як у лютому 1943 р. єдиновладдя Лебедя змінив тріумвірат, а ОУН(б) вирішила покінчити з фашизмом і тоталітаризмом. Це не так компрометує Бандеру, як підкреслює, що багато членів ОУН і партизанів УПА, причетних до злочинів проти євреїв, поляків, українців та інших етнічних груп, «очищаючи» територію від «ворогів українського народу», вважали Бандеру своїм духовним лідером та солідаризувалися з ним.

Культ і міф Бандери зазнали під час війни різноманітних метаморфоз. Після розколу ОУН на ОУН(б) й ОУН(м) прибічники Бандери почали називати себе «бандерівцями». Цю назву на їхню адресу використовували й інші люди. Слово «бандерівці» не було поширене в період «Української національної революції», але пізніше, у 1942–1944 рр., воно стало однією з основних назв, яку використовували, коли йшлося про прибічників Бандери. Євреї та поляки називали «бандерівцями» членів ОУН і повстанців УПА, а іноді — інших українських виконавців злочинів, зокрема селян, мобілізованих ОУН та УПА на акти етнічного насильства. Жертви насильства вживали це слово з суто практичних причин. Вони називали «бандерівцями» будь-яких українських націоналістів, від яких виходила смертельна небезпека. Як Армія Крайова, так і німці й радянські партизани вживали слово «бандерівець», коли йшлося про українських націоналістів. Радянський пропагандистський апарат увів цю назву в широкий ужиток на початку 1944р. та радикально змінив її смислове наповнення: слово «бандерівці» почали вживати для дискредитації ворогів СРСР. Радянська ідеологія перетворила його на одне з найпотужніших та агресивних пропагандистських кліше. Широке застосування цього слова в радянській пресі також вплинуло на самого Бандеру, який сприймав цей факт як свідчення своєї величі.

Щоб уникнути депортації до СРСР, Бандера та інші українські емігранти користувалися підробними посвідченнями особи. Вони також фальсифікували історії свого руху, зокрема всього того, що свідчило про антиєврейське, антипольське та антиукраїнське насильство. В одному з посвідчень особи Бандери було написано, що він «перебував з 15.09.1941 по 06.05.1945 у німецьких концтаборах і був звільнений з концтабору Маутгаузен». Насправді Бандера ніколи не був в’язнем цього табору.

1946 р. побачила світ книжка Лебедя про УПА, у якій він оминав або заперечував цілу низку обставин, як-от: участь ОУН у погромах 1941р., співпрацю ОУН з німцями, діяльність ОУН зі створення фашистської авторитарної держави, етнічні чистки УПА в 1943–1944 рр., - а також низку інших аспектів, які могли би поставити під загрозу як його нову кар’єру агента ЦРУ, так і майбутнє багатьох українських ветеранів ОУН, які вирішили залишитися в країнах Західного блоку.

Спецслужби Великої Британії, США, а згодом і Західної Німеччини підтримували з Бандерою, Лебедем та іншими емігрантами ділові контакти, оскільки були зацікавлені у співпраці з антирадянським підпіллям Західної України. Ці установи організовували навчання агентів ОУН, підтримували емігрантів фінансово й захищали їх від переслідувань КДБ. Ґергард фон Менде, колишній співробітник Міністерства окупованих східних територій, який після війни працював в Управлінні у справах переміщених осіб, допомагав Бандері залагодити адміністративні та інші питання. Каудильйо Франко пропонував Бандері переселитися в Іспанію, але той відмовився. На території Західної Німеччини Бандера відчував себе захищеним й не вбачав потреби відмовлятися від вибудованих там структур.

Конфлікти всередині ОУН не припинилися і в повоєнний час. Колишні друзі не довіряли один одному, іноді навіть стріляли один в одного або вдавалися до «замовних» убивств. Однією з причин нових конфліктів стала конкуренція за фінансову підтримку з боку західних спецслужб. Ще однією важливою причиною були ідеологічні розбіжності між фракціями 34 ОУН.

Бандера й низка його прибічників наполягли на тому, щоб керівництво організацією здійснювалося відповідно до принципу фюрерства, як це було 1941р. Провідник вимагав від усіх членів ОУН повного підпорядкування, але інші націоналісти виступили проти такої політики: вони вважали її застарілою та прагнули модернізувати свою організацію в прагматичнішому та «демократичному» напрямі (хоча ці люди так ніколи й не зробили жодного радикального кроку до відкритого й неупередженого перегляду історії свого руху). Фундаментальний націоналізм Бандери, його авторитаризм і одержимість фашизмом викликали тривогу в багатьох його колишніх однодумців. Вони бачили, що Бандера залишався таким, яким він був і у 1941 р., і відмовлялися з ним працювати.

У повоєнний час світогляд Бандери не змінився, а радше пристосувався до реалій «холодної війни». Він більше не називав євреїв і поляків ворогами українського народу, тому що представники цих національностей більше не проживали на території України. Провідник перенацілив свою ненависть на СРСР, істотно не змінивши своїх праворадикальних переконань. Багато його повоєнних ідей лунало в унісон з антирадянською та антикомуністичною риторикою того часу. Бандера захищав каудильйо, коли на адресу останнього лунала критика демократичних держав, але водночас він примудрявся з обуренням сприймати будь-який натяк на те, що 34 ОУН є недемократичною організацією (або на те, що український геноцидний націоналізм є антидемократичним за своєю суттю). Бандера ніколи не визнавав злочинів, які вчинили українські націоналісти під час Другої світової війни, і стверджував, що завжди виступав проти німецького та радянського режимів як жертва їх обох. В одному з інтерв’ю він відрекомендувався лідером антирадянського підпільного руху, який невтомно бореться з «червоним дияволом».

Тоді як Бандера намагався обійняти в 34 ОУН панівне становище та знову планував «звільнити» Україну, повстанці УПА продовжували (аж до кінця сорокових — початку п’ятдесятих років) воювати на території Західної України та чинити масові вбивства мирних жителів. Однак головними злочинцями в той період уже стали органи внутрішніх справ. Новими жертвами радянського політичного насильства стали сім’ї повстанців. Українців звинувачували в підтримці УПА або в тому, що вони належали до груп «українських націоналістів» (до останньої категорії потрапляли як справжні воєнні злочинці й нацистські колаборанти, так і люди, які «зрадили Радянську Батьківщину»),

Під час нещадного конфлікту з ОУН і УПА радянська влада знищила 153 тис. осіб, заарештувала 134 тис. осіб та вислала в ГУЛАГ і Сибір 203 тис. осіб. Загалом у період до 1953 р. від радянських репресій постраждали близько 490 тис. західних українців — приблизно одна людина з кожної західноукраїнської сім’ї. Водночас ОУН і УПА вбили понад 20 тис. мирних мешканців і близько 10 тис. військовослужбовців (радянських солдатів, членів винищувальних батальйонів та людей з особового складу НКВС).

Більшість цивільних осіб, убитих націоналістичними партизанами — це працівники колгоспів, учителі, медсестри та лікарі, які були переселенцями зі східних областей України. Оскільки партизани УПА були засліплені геноцидним націоналізмом, суїцидальним романтизмом та антикомунізмом, а також перебували під впливом умовлянь Бандери та інших націоналістів-емігрантів про прийдешню Третю світову війну, партизани УПА ігнорували той факт, що їхні підрозділи не здатні виграти війну проти СРСР — держави, яка була в багато разів сильніша за будь-які західноукраїнські повстанські групи.

Із плином часу, перебуваючи під безжальним терором радянського режиму, українське населення відмовилося від підтримки націоналістичних повстанців. Водночас саме терор, спільно з радянською пропагандою, призвів до істотного посилення антирадянських настроїв та згасання, у віддаленій перспективі, пам’яті про злочини, скоєні українськими націоналістами.

У той час як ОУН-УПА боролися з радянськими органами внутрішніх справ, життя Бандери у вигнанні затьмарював КДБ, який намагався його викрасти чи вбити. У Бандери та меншою мірою в його сім’ї були дуже вагомі підстави побоюватися за своє життя. Безпекою Бандери та його родини опікувалися СБ і ЗЧОУН; в окремих випадках своєчасну інформацію про плани КДБ Бандера отримував від ЦРУ. Бандера та члени його родини використовували підставні імена й часто вимушено переховувалися від переслідувань. Наказ убити Провідника радянське керівництво дало аж через 14 років після закінчення Другої світової. Убивство підготували ретельно, і розкрити його вдалося тільки тоді, коли вбивця прийшов до західнонімецької поліції з повинною.

Фашизм

Питання про те, чи був Бандера фашистом, у якому сенсі та якою мірою, залежить від того, що ми розуміємо під терміном «фашизм» та який з періодів діяльності Бандери та ОУН дійсно відповідає цьому визначенню. Вивчаючи діяльність ОУН, історики періоду «холодної війни» (насамперед Армстронг), українські історики з діаспори, а також історики пострадянської України застосовували у своїх працях термін «інтегральний націоналізм», що був здатен ввести в оману через фактичне значення цього концепту. Мало того, подібне визначення не дозволяє контекстуалізувати ОУН, оскільки нині нам бракує порівняльних досліджень «інтегрального націоналізму» як феномену.

Щоби правильно контекстуалізувати діяльність Бандери та різні форми українського націоналізму, а також зрозуміти характер його руху, ми використали теоретичні концепції, запропоновані низкою вчених (Ітвеллом, Ґріффіном, Штернгелем, Пакстоном, Кершовим, Манном, Моссе, Нольте і Пейном). Ці питання, як і загальні критерії, які застосовують для визначення фашизму як такого, викладено у вступі.

На зламі тридцятих і сорокових років ОУН відповідала всім основним критеріям фашистського руху, які сформульовано у «фашистському мінімумі» Нольте (у його розгорнутій версії, наведеній у вступі). Крім того, ОУН відповідала двом іншим важливим характеристикам фашистського руху. По-перше, ця організація намагалася захопити владу шляхом революції та створити власну авторитарну національну державу фашистського типу. По-друге, ідеологія ОУН передбачала порятунок та оновлення суспільства за допомогою палінгенезису. Вважалося, що український народ вимре, якщо ОУН не створить держави, і тільки держава під керівництвом ОУН(б) дозволить українцям вижити, відродитися і процвітати.

1941р. ОУН(б) проголосила державу та створила Державне правління, але справа так і не зрушила з місця. Як показано у частині четвертій, це сталося не через ідеологічні відмінності між українськими націоналістами й націонал-соціалістами або через «нездатність» і «наївність» лідерів ОУН(б), а через зовнішні чинники, на які ОУН(б) загалом не мала впливу. У нацистських лідерів були свої плани на українські території. Ці плани відрізнялися від німецьких планів на Хорватію та Словаччину, але були схожі на плани щодо Литви.

Між фашистськими, авторитарними та іншими крайніми правими рухами часто відбувалися значні конфлікти (серед них і такі, що призводили до смерті). Спільною для кожної із цих ідеологій була боротьба проти комунізму та демократії, і це ж слугувало підставою для об’єднання їхніх зусиль. Але для фашистських та авторитарних лідерів практичні питання були переважно важливіші за аспекти ідеологічної єдності.

Приміром, напередодні війни стався класичний міжфашистський конфлікт, сторонами якого були австрофашисти й німецькі націонал-соціалісти. Попри ідеологічну спорідненість, націонал-соціалісти вбили лідера австрофашистів Дольфуса, а після приєднання Австрії до Рейху заарештували його наступника Шушніга, якого згодом утримували в тому ж концтаборі, що й Бандеру. Така сама ситуація виникла на початку 1941р. в Румунії, коли посилився конфлікт між Антонеску та «Залізною гвардією», унаслідок якого понад 300 легіонерів утекли до Німеччини та згодом опинилися у німецьких концтаборах (лідер «Залізної гвардії» Хорія Сіма став в’язнем Целленбау, де його утримували в тому ж бараку для спецв’язнів, що й Бандеру).

Ідеологи ОУН, особливо у двадцятих роках, стверджували, що цю організацію, через її національні традиції та мовно-культурні аспекти, не можна розглядати як типовий фашистський рух. Наведені аргументи, однак, були дуже характерною ознакою риторики «малих» фашистських організацій, зокрема усташів, партії Глінки та «Залізної гвардії».

Українські націоналісти насправді були незалежні — у сенсі боротьби за незалежність і державу, яка мала б стати незалежною від Польщі, Росії чи СРСР. Однак вони залежали від нацистської Німеччини, без допомоги якої вони не мали перспектив ані на створення своєї держави, ані на її подальше існування. Потребуючи очевидної протекції, ОУН(б) почала діяти в колаборації з нацистською Німеччиною та надалі представляла себе рухом, пов’язаним із нею. Модель української держави, яку розробив у «Націократії» провідний ідеолог ОУН Сціборський, містить більшість ознак, характерних для фашистських держав. У такому вигляді цю концепцію й представило керівництво ОУН(б) на II Великому зборі ОУН у Кракові, що відбувся за кілька місяців до вторгнення Німеччини до СРСР. Керівництво ОУН(б) в загальних рисах бачило незалежну українську державу як етнічно національну державу («Україна — для українців», відповідно до одного з її гасел), тобто така держава повинна була «очиститися» від неукраїнського населення. Із цієї причини ОУН зробила етнічне насильство й культ війни центральними поняттями своєї ідеології. Із цієї ж причини керівництво ОУН(б) об’єднало 1941р. проголошення держави з антиєврейським насильством і знищенням інших етнічних та політичних ворогів. За тим самим принципом ОУН «зачищала» західноукраїнські території від поляків та євреїв, які переховувалися.

Знищення євреїв німцями відповідало очікуванням ОУН(б), оскільки воно допомагало позбавити територію від неукраїнських елементів. Українські поліцейські, які сприяли німцям у знищенні євреїв, на початку 1943 р. перебралися до УПА. Ці люди мали у своєму «арсеналі» практичні навички знищення цілої етнічної групи за короткий проміжок часу. Керівництво ОУН(б) широко застосовувало ці знання, щоб «очистити» Волинь, а потім і Східну Галичину від поляків.

Форми насильства ОУН вказують на те, що ця організація належала радше до більш, а не до менш жорстоких фашистських рухів. Аналогічно концепція «ворога українського народу» й методи масового насильства, які практикували під час знищення неукраїнських жителів «українських територій», дають змогу зробити висновок, що ОУН належала скоріше до більш расистських рухів, аніж до менш.

У цьому контексті постає запитання: чи переставала ОУН бути типово східно- та центральноєвропейським фашистським рухом, і якщо так, то коли це сталося? Чи сталося це після арешту Бандери й відмови Німеччини визнати державу, проголошену ОУН(б) 30 червня 1941р., чи коли ОУН(б) створила УПА (наприкінці 1942 — на початку 1943 р.), чи вже після війни, коли УПА боролася аж до початку п’ятдесятих років проти СРСР, чи ОУН залишається фашистською й дотепер?

Оцінюючи фашистську спрямованість ОУН, ми також повинні враховувати теоретичні концепції, які не дозволяють вважати ОУН типовим фашистським рухом. Пакстон, наприклад, вважав, що фашизм може з’явитися в державі, яка пройшла у своєму розвитку демократичний період (або після періоду розчарування в демократії). Згідно із цією теорією, ми могли би вважати ОУН фашистською організацією, якби погодилися з тим, що у II Речі Посполитій (до Другої світової війни, коли ОУН виникла та діяла) була демократія. Це припущення, однак, не буде безумовно переконливим принаймні з двох причин. По-перше, II Річ Посполита була багатонаціональною державою, якою керували поляки, а не українською державою з демократичною політичною системою. По-друге, про II Річ Посполиту, особливо після coup d’etat Пілсудського 1926 р., важко говорити як про демократію. Пакстон класифікував би ОУН не як типово фашистський рух, а як фашизм, «створений мімікрією», або як один з тих рухів, що запозичили «елементи фашистського декору для того, щоб надати собі аури сили, вітальності та масовості». Згідно з його класифікацією, існує п’ять стадій, та ОУН досягла тільки третьої стадії, до того ж тільки на нетривалий проміжок часу[2393].

За винятком декількох ідеологів, українські екстремістські націоналісти зазвичай не називали себе фашистами, хоча стверджували, що вони пов’язані з іншими фашистськими рухами. У 1918–1945 рр. слово «фашизм» траплялося в українському крайньому правому дискурсі рідше, ніж терміни «український націоналізм» і «революційний націоналізм». Визначення «український націоналізм» стало офіційним маркером, який використовували для позначення руху ОУН, подібно до словосполучень «націонал-соціалізм» та «італійський фашизм», які вживали відповідно.

Бандера й ОУН вважали себе українськими націоналістами, духовно пов’язаними з націонал-соціалістами, італійськими фашистами та іншими схожими рухами, як-от усташі й «Залізна гвардія». Вони не розуміли, що поняття «націоналізм» і «фашизм» є взаємовиключними. Тільки після конфлікту з нацистською Німеччиною, й особливо після того як Німеччина стала програвати війну, лідери ОУН і УПА почали розводити у своїй риториці український націоналізм і фашизм урізнобіч. Утім, як під час, так і після закінчення війни в Бандери та оунівців його фракції не виникало жодної негативної емоції щодо фашизму, хоча згодом він та його прибічники публічно заявляли, що український націоналізм ніколи не був пов’язаний з фашизмом і не мав з ним нічого спільного.

Жоден фашистський рух не обходився без вождя. В українській мові для позначення поняття «вождь» існує два визначення: провідник і вождь. Бандеру зазвичай називали Провідником і зрідка — Вождем. На відміну від Провідника, слово «вождь» звучить як вождь і російською мовою, його вживали стосовно Леніна та Сталіна.

В українській мові у двадцяті й тридцяті роки слово «вождь» асоціювалося з тоталітарними контекстами більшою мірою, ніж слово «Провідник», але ця різниця зникла на межі тридцятих і сорокових років. У довоєнний період УВО й ОУН використовували слово «Провідник», коли йшлося про лідера всієї організації, голови Крайової екзекутиви або командира бойового підрозділу, а слово «вождь» більше пасувало для перекладу слів Duce або Führer. Термін «вождь» згадується в «Націократії» Сціборського, виданій 1935р. З 1938р. — після вбивства Коновальця — керівництво ОУН почало називати «вождем» Мельника.

Молоді ультранаціоналісти, щоб відрізнятися від старшого покоління, називали свого вождя Провідником і підкорялися йому відповідно до принципу фюрерства. Перевага слова «Провідник» полягала в тому, що його не існувало в російській мові, тому Бандеру не можна було сплутати зі Сталіном. Однак під час «Української національної революції» в деяких осередках ОУН(б) Бандеру й надалі називали «вождем», оскільки не знали про тонкощі політики оунівського керівництва.

ОУН(б) прагнула зробити Бандеру Провідником української держави, яку вдалося проголосити, але не вийшло відстояти. Слово «Провідник» було в обігу й під час війни. Коли нацистська Німеччина почала програвати війну, у керівництві ОУН і УПА офіційно відмежувалися від фашизму та почали взагалі заперечувати, що оунівці будь-коли були фашистами, замінивши принцип фюрерства, який втілювався в постаті Провідника, на правління тріумвірату. Але віддані Бандері українські націоналісти й далі вважали його своїм Провідником, що було характерним і для періоду «холодної війни». Назва «Провідник» остаточно утвердилася стосовно Бандери після його загибелі: він став легендарним вождем руху. Початок цьому поклали члени української діаспори, а потім таку тенденцію підхопили прихильники Бандери, які проживали на території пострадянської України. Ці люди вшановували Провідника, але це не свідчить про те, що вони вважали його фашистським вождем. Коли вони вживали це слово, то зазвичай мали на увазі вождя руху, який намагався звільнити Україну від німецької та радянської окупації. Вони вшановували

Бандеру як символ «визвольної боротьби», часто не знаючи як про реальне значення цього визначення, так і про історію його руху.

Розглядаючи діяльність Бандери та його культ у контексті фашизму, ми також повинні порушити питання, пов’язані з українським неофашизмом. Епоха фашизму «офіційно» закінчилася із завершенням Другої світової та поразкою нацистської Німеччини й фашистської Італії, а також із крахом інших фашистських рухів та режимів. Злодіяння нацистів і подібних рухів повністю дискредитували фашизм, але після війни фашисти не зникли й не перетворились на демократів.

Розростання культу Бандери після його вбивства не перетворило українську діаспору, а потім і всіх пострадянських українців на фашистів. Утім, саме ті спільноти, які в роки «холодної війни» та після розпаду СРСР возвеличували Бандеру, зрештою й розробили позитивні форми пам’яті про легендарного Провідника та його рух. Для цих людей Бандера та ОУН стали головними компонентами їхньої ідентичності. У таких умовах вони принципово відмовлялися розглядати історію свого руху під критичним кутом. У результаті комеморації та звеличування Бандери не дозволили добі фашизму відійти в історію.

Пакстон припустив, що організації, які нині «імітують екзотичні кольорові сорочки попереднього покоління», — не найцікавіші явища. За його словами, «новий функціональний еквівалент фашизму, імовірно, спрацював би якнайкраще, як указував і Джордж Орвелл, якби був одягнений у традиційний патріотичний одяг свого місця й часу». Це апо-каліптичне припущення, схоже, матеріалізується сьогодні в сучасній Західній Україні, де молоді прихильники Бандери та дивізії СС «Галичина» носять патріотичне вбрання (вишиванки та інші види національного одягу), демонструють фашистські салюти під час проведення своїх «патріотичних» заходів, організованих на честь Бандери, та вигукують різні фашистські та неофашистські гасла[2394].

Посмертна слава

Дві капсули з ціанідом, які західноукраїнський агент КДБ Богдан Сташинський вистрілив в обличчя Бандері близько 13:00 15 жовтня 1959р., ознаменували початок періоду бурхливої посмертної слави Провідника. Газети ОУН(б) — «Шлях перемоги», «Гомін України» та «Українська думка» — друкувалися протягом декількох тижнів у жалобному оформленні, називаючи Бандеру героєм і мучеником, який загинув за Україну. На похорон Бандери в Мюнхені прийшло близько 1500 людей. Жалобні заходи відбулися і в низці інших країн — Аргентині, Австралії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Канаді, Франції, Великій Британії, ФРН, Новій Зеландії та США.

Глобалізація посмертної слави Провідника відбулася завдяки умовам, які виникли на межі сорокових і п’ятдесятих років у зв’язку з переселенням DPs. Естафету плекання культу Бандери молодому поколінню передали ветерани ОУН, УПА та дивізії СС «Галичина». У спільнотах націоналістичної діаспори цей культ практикувався аж до розпаду СРСР, а в деяких з них зберігається до часу написання цього дослідження.

Громади діаспори, серед членів яких були люди, що захоплювалися Провідником у тридцятих і сорокових роках, почали влаштовувати глибоко ритуалізовані комеморації Бандери, що знову перетворило їх на «харизматичні спільноти». Комеморації зазвичай складалися з релігійної частини (панахиди) й політичних зборів; під час таких заходів межа між релігією та націоналізмом суттєво розмивалася, а ще одним важливим компонентом у цій суміші була антирадянщина. Популяризації культу Бандери сприяли й антирадянські демонстрації, які регулярно влаштовували в Лондоні, Оттаві та Вашингтоні. Члени «харизматичної спільноти» здійснювали символічне паломництво до могили Бандери в Мюнхені (Мекки бандерівців). Перед житловим будинком, у якому вбили Провідника, вони регулярно спалювали радянські прапори. Наприкінці 1959 р. прибічники Бандери також оплакували та звеличували хорватського Poglavnik’a Павелича, який помер за два місяці після загибелі Бандери. Комеморації Бандери також відбувалися в поєднанні з різними мілітаристськими й релігійними заходами дивізії СС «Галичина» та УПА, зі святами Зброї та Покрови Пресвятої Богородиці.

Про культ Бандери свідчать відкриття на його честь музеїв, перший з яких відчинив свої двері в Ноттінгемі (згодом його перевезли в Лондон). У широкій експозиції цього музею добре проглядається вшанування Бандери як духовного лідера ОУН-УПА та символу української «визвольної боротьби», як героя та мученика, що боровся й загинув за Україну. Організатори музею не мали на меті детально знайомити відвідувачів з обставинами життя Бандери чи з практикою українського геноцидного націоналізму. Музей створили для уславлення та сакралізації Провідника — розповіді про «трагічну», але «героїчну» боротьбу представників його покоління. Натхненники музею провели несподіваний зв’язок між Бандерою та УПА. Бандера ніколи не вступав до лав цієї армії, проте тема УПА стала однією з провідних в експозиції музею й на це було своє пояснення: численні партизани УПА вважали Бандеру духовним лідером українського революційно-націоналістичного руху та щільно солідаризувалися з ним через це. Варто зазначити, що основним завданням виразної експозиції УПА в музеї Бандери, мабуть, є заперечення (або затінення) злочинів УПА шляхом віктимізації та возвеличення Бандери. У музеї загалом ігнорується тема Голокосту та причетності до нього українців. Під час перегляду експозиції з фотографіями українських в’язнів Аушвіцу може скластися враження, що в цьому концтаборі утримували та знищували тільки членів ОУН(б). Подібним чином українсько-єврейські відносини років війни витлумачено і в публікаціях Петра Мірчука. Цей перший агіограф Бандери став прикладом для всіх наступних, що успадкували від нього стратегію заперечення причетності українців до Голокосту та інших злочинів, скоєних українськими націоналістами.

До створення апологетичного та панегіричного наративу стосовно Бандери та його «визвольного руху» доклали зусиль не тільки націоналістичні фанатики, непохитні прибічники Бандери та крайні праві діячі, а й низка вчених, які працювали в університетах Канади, Німеччини, Франції, США та інших країн. Деякі з них, зокрема Тарас Гунчак, Петро Потічний та Володимир Косик, були ветеранами ОУН чи УПА. Не зовсім критично до предмета свого дослідження ставився і Джон Армстронг, перший професійний історик, який досліджував діяльність українських націоналістів. З різних причин він не включив до своїх праць інформації про погроми 1941р., етнічні чистки 1943–1944 рр., знищення євреїв та низки інших аспектів, які, безумовно, слід було врахувати під час написання історії діяльності цього руху. Армстронг, як і багато інших істориків того часу, спирався тільки на українські та німецькі джерела. Свідчення жертв, які постраждали від терору ОУН і УПА, він ігнорував. Крім того, на нього, схоже, вплинув процес (що відбувся в роки «холодної війни») відродження національних наративів тих держав, у яких 1944р. було насильно встановлено прокомуністичні режими. Із цих та інших причин автор першої вичерпної монографії про діяльність українських націоналістів сформулював низку помилкових висновків, до яких історики поставилися без належної критичної уваги як відразу після виходу його праці, так і надалі. Не тільки українські націоналісти (як, приміром, Донцов, який дав схвальну оцінку Армстронгу у своїй передмові до книжки Стецька «30 червня 1941»), а й політично немотивовані професійні історики сприймали його дослідження як академічний та об’єктивний стандарт — достовірну монографію про діяльність українських націоналістів у роки війни[2395].

Багато галицьких українців, які покинули Україну у воєнний та повоєнний час, у період «холодної війни» облаштувалися в західних університетах та отримали, таким чином, змогу відкрити для себе справжні демократичні цінності і, відповідно, переосмислити геноцидний націоналізм. Однак більшість таких українських інтелектуалів воліла зводити у своїх працях ідеологічні перепони. Старанно захищаючи свої націоналістичні ідеї, вони подавали їх як патріотичні традиції або антикомуністичні переконання. Ці люди не мали на меті по-справжньому досліджувати події років війни, український фашизм і Голокост. Натомість вони ігнорували ці теми чи писали апологетичні праці, що викривляли історію, у яких українські націоналісти поставали антинімецькими та антирадянськими борцями за свободу. Окремим представником цієї групи був Іван Лисяк-Рудницький. Історик та свідок сучасності одночасно, він радше переосмислив, ніж дослідив діяльність ОУН. З діячами цього руху він був знайомий ще до еміграції та не відчував до них симпатії.

Проте Лисяк-Рудницький у повоєнний час, судячи з усього, не виступав проти співпраці з такими людьми, як Кубійович. Колишній лідер УЦК був, на його погляд, поміркованішою й раціональнішою людиною, ніж Бандера. Питання, чи варто згадувати те, чим займався Кубійович під час війни, для Лисяка-Рудницького не важило нічого — для нього мало значення те, що ця людина опікувалася виданням «Енциклопедії Українознавства» та іншими важливими проектами.

Культ Бандери, що поширився в роки «холодної війни», був типовим крайнім правим націоналістичним і неофашистським культом, попри це звичайних українців діаспори ці обставини не насторожували й вони охоче брали участь у діяльності «харизматичних спільнот», які влаштовували відповідні комеморації. Одні з них вшановували Бандеру, тому що захоплювалися Провідником ще під час Варшавського та Львівського судових процесів (інші — пам’ятали його за подіями 1941р.). Ще хтось підтримував культ Бандери тому, що був українським патріотом і виконання ритуалів на честь Бандери та «борців за свободу» УПА сприймав як ефективний спосіб протесту проти радянського режиму.

Молодих людей, які виросли в діаспорі, залучали до культу Бандери їхні батьки, друзі або молодіжні організації, зокрема СУМ і «Пласт». Безумовно, частина представників «харизматично! спільноти», — принаймні ті з них, хто свого часу належав до лав ОУН та УПА й був причетним до Голокосту або співпрацював з німцями в роки війни, — була добре обізнана як про злочини українських націоналістів-революціонерів, так і про фашизацію руху та колабораціонізм. Вони також розуміли, що комеморації Бандери та вшанування його як українського національного героя і жертви радянського режиму — слушний спосіб відсунути на задній план питання щодо злочинів ОУН та УПА, так само як інші «незручні» моменти з історії ОУН. Утім, деякі представники українських громад, можливо, не знали про злодіяння ОУН та УПА, тому що Армстронг та інші історики не розглядали ці аспекти у своїх дослідженнях, а от існування культу Бандери дозволяло припустити як самозрозумілу річ, що герої та мученики не вбивали мирних мешканців і не співпрацювали з нацистами.

У повоєнний час не тільки крайні праві кола української діаспори, а й багато інших антирадянських груп, зокрема й провідні політики найбільших і найвпливовіших держав Західного блоку, називали лідерів ОУН(б) антирадянськими «борцями за свободу». У п’ятдесятих Бандера давав інтерв’ю на радіо, де запевняв західнонімецьку аудиторію, що ОУН і УПА складається з патріотичних борців за свободу, які воювали проти нацистського режиму й далі ведуть боротьбу з радянським режимом.

Стецька, який у своїх листах закликав Führer’а, Duce, Poglavnik’a та Caudillo визнати проголошену українську державу, 1966 р. оголосили Почесним громадянином канадського м. Вінніпег. 1983 р. його запросили в Капітолій та Білий дім, де «останнього прем’єра вільної української держави» приймали Джордж Буш і Рональд Рейган. 11 липня 1982 р., під час «Тижня поневолених народів», над Капітолієм США майорів (символізуючи свободу й демократію, та аж ніяк не етнічну чистку й геноцидний фашизм) червоно-чорний прапор ОУН(б), офіційно прийнятий цією організацією 1941р. Ніхто не розумів, що це був той самий прапор, який у липні 1941-го підіймали над мерією Львова та іншими установами, і що ті, для кого цей стяг мав значення, переслідували та вбивали мирне єврейське населення.

Образ Бандери, який створювала радянська пропаганда, був цілковито протилежний до того, який створювала українська діаспора. Ворожий радянський наратив обурював емігрантів та опосередковано сприяв ради-калізації їхніх правих кіл, зокрема зміцненню культу Бандери. Згідно з радянською ідеологією, Бандера та його прибічники зрадили український народ так само, як Власов і його рух зрадили російський. Радянська пропаганда надала терміну «бандерівці» нових конотацій. Якщо від початку словом «бандерівець» називали «убивць» (як це було у вжитку поміж поляків та євреїв, що 1943–1944 рр. зазнали від ОУН та УПА масового насильства), то надалі воно почало означати — «зрадник», «бандит», «фашист» й «капіталіст».

У 1944–1946 рр. у радянській пропаганді повстанців УПА часто називали «німецько-українськими націоналістами» — посіпаками та поплічниками нацистської Німеччини, які й далі боролися проти СРСР навіть після поразки своїх покровителів. Через кілька років після закінчення війни радянська пропаганда віддала перевагу терміну «українські буржуазні націоналісти», що означало засудження українських націоналістів уже як «капіталістів».

Радянський режим, як і УПА, вдавався до демонстративного насильства, вбачаючи в ньому пропагандистський потенціал. Однією з таких практик НКВС були публічні страти партизанів УПА через повішання, спостерігати за якими зганяли жителів навколишніх населених пунктів (серед яких були навіть групи школярів). Радянська ідеологія перетворила на героя та мученика письменника Ярослава Галана, який засуджував діяльність українських націоналістів та був убитий (імовірно) повстанцем УПА. Загалом у радянському дискурсі всі жертви українських націоналістів отримували статус мучеників і героїв.

Утім, радянська пропаганда повністю ігнорувала й заперечувала воєнні злочини, скоєні НКВС, радянськими партизанами та солдатами Червоної армії, тим самим позбавляючи родичів жертв можливості оплакувати своїх рідних. У таких умовах багато простих українців почали сприймати діячів ОУН та УПА як антирадянських героїв, воліючи забути про їхні злочини проти євреїв, поляків та українців.

У період перебудови, коли в Західній Україні відродився культ Бандери, жителі цього регіону опинилися під впливом відразу двох пропагандистських наративів — радянського та націоналістично орієнтованого українського. Діячі антирадянського руху, поміж яких були дисиденти й націоналісти, ставилися до Бандери та діячів ОУН-УПА як до іконічних постатей атикомуністичного руху — символів свободи та незалежності. Перший і другий пам’ятники Бандері, що встановили в селі, де він народився (с. Старий Угринів), знищили радянські оперативники. Третій пам’ятник Провідникові, за іронією долі, переробили зі статуї Леніна.

Багато пам’ятників, споруджених на пам’ять про жертв українських націоналістів або на честь радянських героїв, замінили пам’ятниками Бандері та «героям ОУН і УПА». Бандера й українські націоналісти-революціонери знову стали важливою частиною західноукраїнської ідентичності. Не тільки крайні праві діячі, а й провідна частина західноукраїнського суспільства, зокрема вчителі середніх шкіл та викладачі університетів, почали вважати Бандеру українським національним героєм, борцем за свободу та людиною, яку варто вшановувати за її боротьбу проти СРСР.

У контексті пострадянської політики пам’яті, що, як відомо, повністю ігнорувала демократичні цінності, подібні аспекти в історії України розглядали виключно в апологетичній манері. У західних областях країни основним фундаментом колективної ідентичності став націоналізм, а в східних подібну роль відігравали своєрідні проросійсько-популістські настрої прокомуністичного спрямування.

Після розпаду СРСР в Україну повернулися деякі оунівські емігранти. Ці люди (поміж них насамперед варто відзначити Славу Стецько) заснували різноманітні крайні праві політичні організації, зокрема КУН. На конференціях та інших заходах оунівці повчали молодих істориків та всіляко популяризували культ Бандери. У цей час вийшли з друку великі за обсягом агіографії Провідника, що їх написали ветеран ОУН Петро Дужий та лідер парамілітарних і крайніх правих організацій

Євген Перепічка. Оунівські емігранти (Володимир Косик) заснували ЦДВР, який згодом інкорпорували до львівського закладу Академії наук України. Продовжуючи політику вибілювання темних плям, пов’язаних зі злочинами ОУН і УПА, ЦДВР заклав основи академічної платформи для культу Бандери. Процес, який розпочали в роки «холодної війни» такі емігранти, як Микола Лебедь, Петро Мірчук і Володимир Косик, вийшов у новий виток розвитку. Значний вплив на політику пам’яті, яку проводила українська влада в роки президенства Ющенка, мав директор ЦДВР Володимир В’ятрович. Результатом його активності стало надання Бандері та іншим лідерам ОУН і УПА звання «Герой України».

У пропаганді та легітимізації культу Бандери взяли участь і багато інших істориків, не тільки В’ятрович. Деякі з них (Микола Посівнич) публікували агіографічні біографії; інші (Олександр Гогун) запевняли, що все антирадянське — Бандеру, ОУН і УПА, Власова й РОА — варто вважати демократичним. Автори нових пострадянських наративів заявляли, що вони руйнують радянські дискурси та стереотипи, хоча самі, заперечуючи причетність українців до Голокосту, застосовували методику, дуже подібну до радянської.

До 2009 р. у Західній Україні відкрили близько 30 пам’ятників Бандері та чотири музеї. На його честь перейменували значну кількість вулиць. Культ Бандери, що виник у пострадянській Україні, нагадує за формою той культ, який у роки «холодної війни» практикувала українська діаспора. Новими ворогами бандерівців стали російськомовні жителі східних областей країни, росіяни та демократи, але інколи вони згадують і про «старих» — поляків, євреїв та інших. Коло людей, які практикують культ Бандери, дуже широке. Серед послідовників Бандери можна зустріти, з одного боку, крайніх правих активістів з поголеними головами, які демонструють фашистські салюти під час комеморацій і дають зрозуміти, що Голокост був «світлим періодом» європейської історії. З другого боку, до прихильників Бандери належать вчителі старших класів і професори університетів. Обидві групи вважають, що Україна залежить від Росії. Інколи вони стверджують, що Україну окупували демократи або русифіковані східні українці, яких вони хотіли б українізувати або бандеризувати. Конструктивну критику або наукові дослідження діяльності Бандери чи українських націоналістів ці люди сприймають як політичну кампанію проти свого народу (або як бандерофобію).

У пострадянській Україні культ Бандери набув значно ескцентрич-ніших форм, ніж у діаспорі: бізнесмени й крайні праві діячі його комерціалізували (відкриваючи паби із символікою УПА та організовуючи на честь Бандери музичні фестивалі). Культ також став привабливим, наприклад, для людей, які спершу вважали пам’ятник Бандері у Львові занадто монументальним та не цікавилися парамілітарними структурами. Розростання культу надало нового масштабу діяльності крайніх правих організацій, лави яких поповнило багато передових інтелектуалів. Показовим прикладом є Сергій Квіт, [колишній] ректор Національного університету «Києво-Могилянська академія», який, окрім того, що написав в Українському вільному університеті в Мюнхені апологетичну дисертацію про Дмитра Донцова, є членом КУН.

Іншу сумнівну форму пам’яті про Бандеру й ОУН-УПА створила спільнота польських кресів. Ця група вбудувала історію етнічної чистки поляків Волині та Східної Галичини в націоналістичний наратив польської мартирологи, який заперечує націоналістичну політику II Речі Посполитої та злодіяння польських підрозділів, учинених проти українського мирного населення. У цілому переліку націоналістичних публікацій ці автори вдалися до інструменталізації страждань жертв етнічної чистки поляків. 2004 р. світ побачила біографія Бандери авторства Едварда Пруса, яка, схоже, повністю суперечила пострадянським націоналістичним викривленням. Історик руху кресів об’єднав радянські дискурси з польським націоналістично-мученицьким наративом. Прус дійшов зовсім інших висновків, ніж В’ятрович та Гунчак, утім, він погодився з ними в тому, що визначення «єврейський більшовизм» не є стереотипом чи ознакою націоналістичного сприйняття реальності, а дійсно чимось, що має реальне підґрунтя. Щоб зрозуміти суть позиції спільноти кресів, потрібно врахувати два аспекти. По-перше, у 1945–1990 рр. комуністична політика Польщі не давала жодної можливості тужити за жертвами ОУН і УПА та дійти примирення в цій складній частині польської історії. По-друге, після 1990 р. мультипатріотична й популістська (загалом — просто некритична) політика примирення між Польщею та Україною не приділяла значної уваги жертвам українських геноцидних націоналістів і польських збройних формувань, які знищували українське цивільне населення. Ця політика, якої дотримувалося багато провідних польських та українських інтелектуалів і політиків, передбачала вшанування антирадянських армій (УПА та Армії Крайової) як таких, що боролися за «незалежність» своїх народів.

Систематичні комеморації Провідника, які влаштовували націоналістичні кола української діаспори, не припинилися й після розпаду СРСР, водночас кілька ветеранів ОУН та УПА, які залишилися після війни в Мюнхені й особисто знали Бандеру, заявили мені у своїх інтерв’ю 2008р., що нав’язливе захоплення Бандерою, яке сьогодні ми можемо спостерігати у Західній Україні, перебуває за межею їхнього розуміння. Вони поділилися зі мною спостереженнями, що таке захоплене ставлення до Провідника нагадує їм про його культ, який існував на межі тридцятих та сорокових років, і заявили, що такий культ викривляє розуміння не тільки особистості Бандери, а й історії руху, який він представляє. Деякі з них були стурбовані колективним запереченням злодіянь, скоєних ОУН і УПА. Щоправда, ніхто з них так і не наважився розповісти про конкретні воєнні злочини, скоєні націоналістами, незважаючи на те що всі вони були добре про них обізнані.

Мотиви, через які виникає захоплення Провідником, не зовсім прийнятні для українців, що проживають за ареалом поширення його культу. У відповідь на пропозицію облради галицького Тернополя «встановити пам’ятник Бандері» міськрада Ужгорода заявила, що вона «не поділяє захоплення» Бандерою та «вважає агітацію за будь-які радикальні дії обурливою».

Якщо у вісімдесятих роках Химка та Марплз не були критично налаштовані до українського націоналістичного руху, то вже в дев’яностих ці історики переосмислили своє ставлення до цієї теми й почали ретельно її досліджувати. Кілька «ліберальних» істориків із західних та східних областей України натомість висловили думку, що історію Бандери та його руху варто спотворювати навмисно, щоби примирити західних і східних українців та допомогти Україні вступити до ЄС.

У статті Софії Грачової, яка вийшла за п’ять років до перших публічних дискусій про Бандеру, пролунала різка критика щодо спірної позиції українського «ліберального» історика Ярослава Грицака. Цей учений фактично маргіналізував погроми, оскільки піддав сумнівам інформацію про їхні масштаби та поклав відповідальність за них тільки на німців, «совєтів» та опосередковано на самих євреїв (через «антиукраїнський» характер свідчень, які надавали жертви погромів). Крім того, Грицак заперечує, що ідеологія ОУН містить антисемітські елементи, і поділяє стереотипний погляд лідера ОУН(б) Ярослава Стецька про «єврейський більшовизм», виказуючи при цьому симпатію до так званих традиційних євреїв, ніж до політично активних. Критика Грачової викликала занепокоєння, оскільки вона була правильною по суті та спрямованою на вченого, який є представником прогресивних та незалежних кіл українських істориків (книжка Грицака «Нарис історії України», яку вперше видали 1996 р., а потім перевидавали ще багато разів, широко використовується в українських університетах і школах; попри окремі недоліки, пов’язані з оцінками подій Другої світової, це видання досі залишається одним з найкращих у цьому ряду).

Дискусії про Бандеру, які відбулися у 2009–2010 рр., продемонстрували зрештою, що не тільки українські націоналісти, а й багато українських «ліберальних» та «прогресивних» інтелектуалів не убезпечені від впливу культу Бандери та з різних причин відмовляються помічати наукові дослідження, присвячені діяльності українських націоналістів. З одного боку, деякі із цих інтелектуалів критикують істориків-націо-налістів та крайніх правих діячів, зокрема В’ятровича та Тягнибока. З другого, — вони пропагують і легітимізують культ Бандери, але діють добірнішим способом. На відміну від В’ятровича та Тягнибока, які підтримують крайній правий націоналістичний культ Бандери, «ліберальні» інтелектуали голосують за культ людини, яка в їхніх очах символізує опір. Деякі з них під час цих дискусій захищали Бандеру як «незручного героя». Інші стверджували, що Бандера є елементом «регіонального плюралізму символів» або невід’ємною частиною української колективної ідентичності.

Питання про те, чи були політичні конфлікти у 2013–2014 рр. та громадянський конфлікт 2014р. якимось чином пов’язані з культом Бандери та апологетичним ставленням деяких верств українського суспільства до екстремістського українського націоналізму, не є предметом цього дослідження, але його варто обговорити, оскільки ці тривожні події мають для українського суспільства й держави катастрофічні наслідки. Було б неправильно припускати, що до цього насильства призвели виключно або передусім культ Бандери чи апологетичне ставлення до українського націоналістичного руху. Таке припущення викривило б різноманіття культурних і політичних відносин, що існують між «західними» та «східними» українцями, а також між Україною й Росією та призвело б до ігнорування труднощів політичної ситуації, яка склалася в Україні, реабілітуючи тим самим політику Володимира Путіна та інших зацікавлених сторін. Проте саме зростання націоналізму, притаманне насамперед Західній Україні, разом з очевидною нездатністю переосмислити значення постаті Бандери та його епохи, сприяли поляризації та радикалізації умонастроїв пострадянської України. У Західній Україні цей процес утілився у зведенні пам’ятників Бандері та іншим націоналістам; а на Сході країни — у збереженні пам’ятників Леніну та іншим радянським діячам, а також у спорудженні нових пам’ятників Сталіну. Однак варто врахувати, що в актуальний період у культурному, інтелектуальному й політичному житті України демократія та концепція громадянського суспільства не відіграють суттєвої ролі, а іноді їх плутають з націоналізмом та іншими формами екстремізму.

Нездатність до скорботи. Брак емпатії Сакралізація. Травма

Перші відкриті дискусії про Бандеру, які відбулися у 2009-2010рр., показали, що такі теми, як діяльність Бандери та ОУН-УПА, Голокост і причетність до нього українців, можуть бути предметом вільного обговорення, але цей досвід також продемонстрував, що українські інтелектуали не готові переосмислювати своє ставлення до вищезгаданих питань.

Одна з важливих причин, чому українці не можуть переосмислити «незручні» моменти вітчизняної історії, полягає в тому, що для того, щоб цей процес відбувся, до жертв українських націоналістів потрібно відчувати емпатію — співчувати їм — і через жаль намагатися усвідомити всі аспекти української національної історії. Утім, така емпатія не може з’явитися за умов, коли культ Бандери й уславлення (навіть сакралізація) виконавців злочинів де-факто легітимізують політику геноциду, а жертв ОУН і УПА оголошують винними у своїй загибелі. Таке мислення водночас применшує, заперечує та прославляє злочини ОУН і УПА, пропонуючи українцям солідаризуватися зі злочинцями, які стали в пострадянському дискурсі «народними героями», «вічними героями» або «героями України». Виникнення таких соціальних обставин пов’язане з існуванням коаліції мовчання, іншими словами, — коаліції колективного і, можливо, навіть організованого заперечення. Утім, ці процеси розвиваються значною мірою неусвідомлено, що дає можливість порівнювати їх із ситуацією, яка склалася в Німеччині в перші повоєнні десятиріччя. Як наслідок, тих поодиноких людей, які не захоплюються злочинцями та співчувають жертвам українських націоналістів, засуджують та дискредитують.

Цікаво відзначити, що в пострадянській Україні деякі вчені, переважно «ліберали», виказують емпатію радше польським, ніж єврейським та українським жертвам масового насильства ОУН-УПА. Ці інтелектуали не заперечують того факту, що українські націоналісти вбивали польських мирних жителів. Але вони не можуть визнати й заявити, що ті самі люди з аналогічних причин убили значну кількість євреїв та українців. Тільки частково цей феномен можна пояснити тим, що етнічні чистки поляків краще досліджені, ніж оунівський терор проти євреїв та українців. Кілька науковців вивчили ці питання досить ґрунтовно, і всі головні висновки відомі досить давно. Однак причини заперечення масового насильства проти євреїв та українців, зважаючи на все, відрізняються одна від одної. У той час як причиною заперечення насильства проти євреїв, мабуть, усе-таки є націоналізм, що глибоко вкорінився в українській науковій і політичній культурі, у випадку насильства проти українців заперечення пов’язане з почуттям глибокого сорому за «національних героїв», які вбивали членів своєї ж етнічної групи.

Цілком очевидно, що ретельна й тривала націоналістична сакралізація Провідника та його руху була б набагато складнішою, якби жителі Західної України не стикнулися свого часу з радянською окупацією та подальшими терором і пропагандою. Радянський режим не тільки завдавав руйнівних ударів по ОУН і УПА, а й повсюдно піддавав жорстоким переслідуванням мирне населення Західної України. Майже кожна родина в Східній Галичині та на Волині так чи інакше постраждала від радянського терору. Багатьох людей, які підтримували УПА (або яких у цьому лише звинувачували), було вбито, заарештовано або депортовано в ГУЛАГ. За таких умов для українців Східної Галичини (меншою мірою — і Волині) Бандера та його прибічники стали символом опору радянському режиму.

Вшанування Бандери не як «фашиста», а як символу «опору» — результат пострадянської патріотичної сакралізації Провідника та його руху. Такий підхід дає змогу складати шану Бандері, уникаючи при цьому звинувачень у схваленні його діяльності чи солідаризації з його геноцидними ідеями. А отже, той, хто має позитивне емоційне ставлення до Бандери, вшановує його тільки тому, що Бандера протистояв СРСР, а не тому, що він намагався встановити в Україні фашистську диктатуру або закликав до знищення етнічних та політичних «ворогів українського народу». Такий підхід також передбачає, що про ОУН і УПА, символом яких став Бандера, згадують тільки як про рухи, які чинили опір СРСР і нацистській Німеччині, а не як про рухи, які наслідували фашизм, запозичували його ідеї та, врешті, знищили на західноукраїнських територіях понад 100 тис. людей різних національностей. Така форма пам’яті про Бандеру та його рух робить процес примирення з українським минулим неможливим. Опосередковано це означає заперечення Голокосту (через заперечення причетності до нього українців) та неповагу до жертв українських націоналістів.

Процес узяття відповідальності за власну історію — це процес зцілення суспільства, внаслідок якого суспільство переходить з посттравматичного стану до стану усвідомлення всіх аспектів свого минулого. У цьому сенсі культ Бандери не тільки є історичною проблемою, а й має соціологічно-психологічний вимір. В українському суспільстві виникла ситуація, коли одна українська травма пригнічує іншу.

Знищення українськими націоналістами поляків, євреїв та українців спровокувало в жителів західноукраїнських областей появу класичної травми злочинця. За цією травмою виникла ще одна — травма жертви радянського терору. У повоєнні десятиліття українці або не мали можливості примиритися зі своєю історією, або свідомо відмовлялися це робити. Вони не мали змоги тужити — ні у випадку травми злочинця, ні у випадку травми жертви. До розпаду СРСР такі хвилювання, у кожному з випадків, були блоковані або радянською політикою пам’яті, або дискурсом діаспори. Після розпаду СРСР культ Бандери витіснив пам’ять про злочини, скоєні ОУН і УПА, а на передній план вийшли страждання, які українці зазнали від радянського режиму.

Щораз більша кількість українських істориків усвідомлює «неприємні» елементи української історії та висловлює стурбованість у зв’язку з повсюдним і ритуалізованим запереченням злочинів ОУН і УПА. Однак культурний і соціально-політичний тиск не дає змоги багатьом українським інтелектуалам відкрито висловлювати свою думку та змушує їх виражати тільки ті релятивізовані погляди, які вважаються доцільними в українському контексті. Через подібні причини ці вчені, побоюючись колективного осуду своїх колег, друзів чи родичів, не бажають вивчати діяльність українських націоналістів та друкувати праці, які було б написано в правдивій та не апологетичній манері. З тієї ж причини деякі з них публічно засуджують критичні дослідження, присвячені діяльності українських націоналістів та причетності українців до Голокосту.

Протягом двох десятиліть після розпаду СРСР різні групи українського суспільства, а також низка неукраїнських істориків, які симпатизували українському націоналізму, розробили цілий спектр методів, покликаних захистити націоналістичний дискурс. Такі напрацювання запроваджено з метою дискредитації вчених, які вивчають український екстремістський націоналізм і які розкривають у своїх працях нові аспекти націоналістичного викривлення української історії. Спектр цих методик широкий та різноманітний, і всі вони були відомі й до цього. їхній арсенал традиційцно оголюється під час дискусій, у яких на карту ставлять «честь нації». Учених, які досліджують цю тему, можуть, наприклад, звинуватити в тому, що вони використовують «неправильну методологію» або «не досить освічені». Також такі дослідники можуть мати «погані наміри» стосовно українців, або вони можуть зумисне вивчати діяльність ОУН та УПА тільки в контексті дослідження Голокосту й фашизму, а не в контексті дослідження української історії чи українського руху опору. Усі справжні та приписані помилки, які трапляються в таких працях, подаються як злочин проти науки, що робиться як задля того, щоб дискредитувати таких істориків і тим самим захистити «добре ім’я народу», так і задля підтримки гарних стосунків з українськими колегами.

Одним з тих питань, що викликають серйозне занепокоєння, є питання про те, які цінності уособлюють Бандера та українські націоналісти, що коїли злочини. Процес героїзації та сакралізації не тільки сприяє вибілюванню злочинів руху й затіненню інших «неприємних» аспектів його діяльності, як-от фашизація та співпраця з нацистською Німеччиною, а й сакралізує самих злочинців. На геноцидні дії цих людей накладають табу, а до відкритого обговорення пов’язаних з цим питань ставляться вже як до порушення тієї чи іншої соціальної норми (нібито таке обговорення здатне завдати шкоди суспільству). Суспільства, які запровадили такі табу, зазвичай перебувають у стані травматичного страждання й дуже чутливі до свого минулого. Бажаючи уникнути болю, який може виникнути внаслідок оголення подібних туманних аспектів, такі суспільства захищають викривлені, а іноді й безглузді трактування свого минулого.

Культ Бандери — не єдине, але, безумовно, одне зі значущих явищ, яке не дозволяє українцям тужити за власним минулим і переосмислювати історію. Хоча теоретично такі дії не здаються надто складними, насправді це не зовсім так. Необхідно пройти через латентний період, під час якого суспільство має діяти, долаючи травму. Потрібен час, щоб визнати, що «ці люди — аж ніяк не герої; що вони були злочинцями, які порушили культурні передумови своєї ідентичності»[2396].

З огляду на культурні та соціально-політичні складові, а також беручи до уваги рівень інтелектуальної та політичної культури, що утвердився в Україні, мабуть, потрібні десятиліття, поки «герої» полишать цю країну й дадуть змогу українцям тужити та переосмислювати власне минуле. Крім того, можливі різноманітні проміжні етапи, які мало що або зовсім нічого не змінять.

Берлін, жовтень 2014р.