Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ

Загибель Бандери та його похорон

Загибель від рук убивці перетворила Бандеру на мученика і зміцнила його політичний культ і міф. Представники української діаспори заявили, що його смерть є однією з найбільших трагедій в історії України. Загибель Бандери стала спусковим гачком для безлічі глибоко політизованих і ритуалізованих жалобних комеморацій, які тривали упродовж декількох тижнів. Відродивши культ Провідника, певні кола діаспори знову перетворилися на «харизматичну спільноту». Комеморативні заходи в пам’ять про Бандеру були організовані у багатьох країнах, як-от: Аргентині, Австралії, Бельгії, Бразилії, Великій Британії, Канаді, Франції, США і Венесуелі. Глобалізація культу Бандери була б неможлива без переселення DPs (наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років). З найбільшим ентузіазмом комеморації Бандери відбулися в емігрантських колах, які складалися з тих, хто 1944 р. покинув Україну з німецькою армією або був ветераном дивізії СС «Галичина». Частина з них була прибічниками Бандери й називала його своїм Провідником ще з часів Варшавського та Львівського судових процесів або «Української національної революції». Інші — дізналися про нього як про легендарного лідера революційного руху, коли билися в лавах УПА.

18 жовтня 1959 р. на титульній сторінці мюнхенської газети «Шлях перемоги» — однієї з головних газет, контрольованих 34 ОУН, у штатному розкладі якої Бандера до того ж був записаний журналістом, — надрукували величезний некролог з його фотографією в центрі (іл. 247). Хоча на той час не було відомо, хто вбив Бандеру і чи був він власне вбитий, газета надрукувала таке повідомлення: «З великим смутком і болем повідомляємо Членство ОУН і Українське Громадянство, що 15 жовтня 1959р. о 1 год. дня загинув з ворожої руки Великий Син Українського народу і довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність України, Голова Проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів СТЕПАН БАНДЕРА». По обидва боки портрету навели біографічну довідку вождя ОУН: «Довголітній в’язень польських тюрем, засуджений польським судом на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, та в’язень німецьких тюрем і концтаборів з 1941р. по 1944р.» Читачів першої шпальти також інформували про те, що 20 жовтня 1959 р. відбудуться заупокійне богослужіння (о 9.00) та похорон Бандери (о 15:30, на мюнхенському кладовищі Вальдфрідгоф). Повідомлялося, що жалоба за Провідником триватиме з 15 жовтня до 15 грудня[1942].

Інші націоналістичні газети української діаспори («Гомін України» в Торонто й «Українська думка» у Лондоні) подали інформацію про смерть Бандери аналогічним чином. На титульній сторінці номера від 24 жовтня 1959р. «Гомін України» надрукував величезний некролог з фотографією Бандери, розміщеною посередині, і заголовком: «Світла пам’ять. СТЕПАН БАНДЕРА». По обидва боки фотографії був надрукований вступ до двох статей, а їхнє продовження — на шостій сторінці. Одна стаття називалася «Борець, Провідник і Символ», а друга — «У глибокому смутку…» Статті повідомляли, що Бандера був убитий ворогом українців, і його смерть «вразила всю українську діаспору по цей бік океану», оскільки в особі Бандери загинув символ цілої епохи всенародної української боротьби за незалежність[1943].

Замість некролога на титульній сторінці 22 жовтня 1959р. «Українська думка» опублікувала фотографію погруддя Бандери і довгу, скорботну й апологетичну статтю, яка починалася словами: «Степана Бандери більше немає серед живих! Степан Бандера був убитий рукою ворога». Погруддя виготовили 1948 р. у баварському таборі DPs (один — з дерева, інший — з гіпсу). Автор — Михайло Черешньовський, партизан УПА, який переїхав до Баварії 1947 р. На погрудді Бандера виглядав таким, яким він був на початку сорокових, років за 20 до смерті — за часів, коли ОУН(б) здійснювала «Українську національну революцію»[1944]. У статті повідомлялося, що звістка про смерть Бандери вмить засмутила «не тільки українське суспільство», а й всіх патріотів інших національностей. 15 жовтня «назавжди залишиться днем жалоби для всієї української нації, так само, як річниці загибелі Симона Петлюри, Євгена Коновальця і Тараса Чупринки [псевдонім Романа Шухевича]». У статті запевняли, що «момент смерті Бандери настав тоді, коли всі без винятку українські патріоти зобов’язані… цінувати Бандеру як революціонера і політика». Стаття закінчувалася твердженням, що смерть Бандери не треба розглядати як кінець. Навпаки, це має надихнути вірних революціонерів-націоналістів, які перебувають в еміграції, на подальшу боротьбу: «Ім’я Степана Бандери було за його життя бойовим прапором для всього українського народу і таким же прапором залишиться воно і по смерти цього Провідника української національно-визвольної революції, аж допоки Батьківщина наша не позбудеться остаточно — раз і назавжди — із своєю кров’ю Героїв освяченої землі всякого врага і супостата!»[1945].

У некрологах і жалобних статтях Бандеру згадували як справжнього патріота і національного героя, безстрашного ворога нацистської Німеччини і СРСР. Після загибелі Бандери будь-які згадки про те, що він був фанатиком, радикальним націоналістом, прибічником фашизму і нацистським колаборантом, розцінювалися або як радянська пропаганда, або як єврейська чи польська провокація. Усім, хто солідаризувався з Бандерою, особливо не подобалося, коли в матеріалах про Бандеру згадували про воєнні злочини ОУН і УПА. У відповідь на такі статті націоналісти із середовища емігрантів часто звинувачували авторів у поширенні антиукраїнської пропаганди, нагадуючи, у свою чергу, про те, як НКВС, поляки чи німці вбивали українців[1946].

5 листопада 1959р. в газеті «Українська думка» надрукували матеріал, у якому Юліуша Сокольницького засуджували за «ганебний вчинок» — в газеті Daily Telegraph вийшла його стаття, у якій він згадував ім’я Бандери у контексті розповіді про етнічне насильство УПА проти польського населення. Редакція газети «Українська думка» зажадала від автора вибачень. Союз українців у Великій Британії (СУБ) попросив Daily Telegraph опублікувати лист-спростування, але після того як редакція відмовила йому в цьому, СУБ надрукував цей лист на сторінках видання «Українська думка». Діячі СУБ стверджували, що їх шокував матеріал Сокольницького, який був «дезінформований про життя і кар’єру пана Бандери»: Бандера з липня 1941р. по квітень 1945р. був ув’язнений, і «тому він не може бути притягнутий до відповідальності за все, що відбувалося в Україні 1944р., особливо з 1943 р.». Так само вони заявили, що «саме війська [радянського партизанського ватажка Сидора] Ковпака скоювали злочини, і [вони] були спрямовані за наказом Москви на знищення [українських націоналістичних борців за свободу]». У статті також нагадали про «гоніння, яким піддавали жителів Західної України в результаті польської окупації», і додали, що «перед лицем нашого спільного ворога — російського комунізму — має бути співпраця між нашими двома народами»[1947]. Невірна дата закінчення ув’язнення Бандери, зазначена у листі, свідчила про те, що шанувальники Провідника мало що про нього знали. Значно цікавішим, однак, є те, як вони прагнули вибілити воєнні злочини ОУН і УПА за допомогою віктимітизації та інструменталізації образу Бандери. Таке заперечення злодіянь ОУН і УПА триватиме понад півстоліття. Хоча залишається справедливим і те, що у багатьох своїх матеріалах опоненти Бандери покладають на нього особисту відповідальність за ті злочини, які скоювали члени його руху, а не він сам.

Претензії людей, які наважувалися нагадати про злочини ОУН-УПА, залишалися малопомітними на тлі загального потоку релігійних та політичних комеморацій, які у жовтні-листопаді 1959 р. влаштували осередки української діаспори у великій кількості країн (Аргентині, Австралії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Канаді, Франції, Західній Німеччині, Новій Зеландії, Великій Британії та США)[1948]. Під час цих глибоко ритуалі-зованих церемоній, характер проведення яких відрізняла суміш релігійних і політичних мотивів, часто лунали проповіді священиків, де ненависть до СРСР і Росії (а іноді — до євреїв і поляків) була однією з ключових тем. Збори і демонстрації, які відбувалися після таких панахид, часто перетворювались на оргію політичної ненависті до «червоного диявола», де знову ж таки змішували політику та релігію[1949].

На адресу родини Бандери надійшло кілька сотень листів, у яких свої співчуття висловили представники десятків різних організацій діаспори, зокрема студентських, школярських, релігійних, ветеранів УПА та дивізії СС «Галичина»[1950]. Націоналістичні торжества, раніше заплановані на 15 жовтня 1959 р. або на дні, наближені до цієї дати, відбулися на честь Степана Бандери (наприклад, святкування, організоване 18 жовтня в Торонто асоціацією колишніх воїнів УПА)[1951]. Наприкінці 1959р. у деяких містах (зокрема у Лондоні) комеморації Бандери відбулися вдруге[1952].

Репортажі про похорон Бандери надрукували всі українські газети — не тільки контрольовані 34 ОУН, а й багато інших, наприклад, головна американська газета української діаспори «Свобода» (Нью-Джерсі). На першій шпальті примірника від 31 жовтня 1959 р. газета «Гомін України» розмістила статтю під назвою «Остання дорога Провідника Бандери», автори якої у патетичній манері розповіли, що в «останній 500-метровий шлях Бандеру» провели 1500 осіб, серед яких було десять священиків. Попрощатися зі своїм Провідником, який «загинув на першій стійці в кривавій, затяжній боротьбі з жорстоким, підступним, нікчемним ворогом», зібралися прихильники зі всього світу. «Свобода» й «Українська думка» повідомили, що на похороні було понад 2 тис. осіб. Масштаб трагедії, яка спіткала українців, читачі газет мали змогу оцінити за фоторепортажами. «Гомін України» опублікував світлину жалобної процесії, на якій четверо чоловіків несуть труну Бандери. Попереду труни крокують чоловік у костюмі (по центру) і четверо дівчат у формі (мабуть, члени СУМ), обличчя яких оповиті сумом і тривогою. Одна з дівчат плаче, опустивши очі. Погляд чоловіка, який зосереджений на прощанні з Провідником, не тільки сумний та замислений, а й здається сердитим. Обличчя людей, яких ми бачимо на фотознімку, свідчать про однаковий для всіх стан — непересічну втрату (іл. 248)[1953].

На похороні Бандери тримав слово Стецько; його виступ згодом опублікували в кількох газетах. Лідер АБН заявив, що ім’я Бандери стало символом сучасної антимосковської боротьби України за незалежну державу й особисту свободу. За словами Стецька, феномен Бандери вийшов за рамки революційної [відокремленої] ОУН і став загальноукраїнським надбанням нації-борця. В іншій частині промови Стецько похвально відгукнувся про побожність Бандери та визначив її як мотивацію його боротьби: «Християнство було нерозривною частиною Його духовости, віра в Бога і християнська мораль — критерієм Його поступування. Його глибинний патріотизм, Його націоналізм був інтегрально поєднаний із християнством. Він був свідомий того, що проти Москви, центру воюючого безбожництва і тиранії, можна успішно боротися тоді, коли Україна черговий раз ствердить своє історичне післанництво на Сході Европи — боротьбу за Христа проти Антихриста-Москви». Під кінець свого виступу Стецько перейшов на духовні і метафізичні мотиви: «Ми сьогодні розлучаємося з тлінними останками Степана Бандери, але Він житиме далі в наших серцях, в душах українського народу, і ЦЬОГО СТЕПАНА БАНДЕРИ ніяка брутальна, фізична, варварська сила Москви вирвати з-поміж нас неспроможна»[1954].

Представники української діаспори, які не змогли бути присутніми на похороні в Мюнхені, віддавали шану Бандері за місцями свого проживання. В Едмонтоні Організація визвольного фронту (ОВФ) почала готуватися до комеморацій Бандери ще з 15 жовтня 1959р. У день похорону Бандери, 20 жовтня, майже в усіх українських церквах Едмонтону відбулися поминальні служби. 25 жовтня о 19:00 в соборі Св. Йосафата (української ГКЦ) відбулася панахида за участю шести священиків. Службу відвідали члени СУМ (в уніформі), «Ліги визволення України» (ЛВУ) і скаутської організації «Пласт» (в уніформі), що прийшли на неї зі своїми прапорами. Собор вщент заповнили люди у цивільному та в уніформах різного штибу. Після виступу чоловічого хору Українського народного дому парафіяльний священик виголосив проповідь, у якій він високо оцінив любов, відданість і зусилля Бандери задля України. Біля входу до собору вивісили жовто-блакитний прапор України і червоно-чорний прапор ОУН, а молоді дівчата роздавали присутнім жалобні стрічки[1955].

У прикрашеному прапорами Українському народному домі відбулася «жалібна Академія». Зала не змогла вмістити всіх охочих, тому частині відмовили у вході. Жалобне зібрання розпочалося з «Похоронного маршу» Шопена. Людина, яку представили як D.M., прочитала написаний на честь Бандери вірш «Безсмертний син». Чоловічий хор виконав кілька релігійних і націоналістичних пісень. Спеціально до цієї комеморації знаний український художник — професор Юліан Буцманюк — написав портрет Бандери, який зробили центральним елементом декоративного убрання, розмістивши його на чорній стіні за сценою. По обидва боки портрету позначили дати народження і смерті Бандери, а безпосередньо перед ним поставили величезний вінок, два кошики з червоними трояндами і тризуб — символ України[1956].

В Оттаві для підготовки комеморативних заходів українці із ЛВУ і СУМ створили спеціальні комітети. О 17:30 25 жовтня 1959р. у церкві греко-католицької парафії відбулася панахида, яку провів В. Шевчук; хор СУМ (в уніформі) виконав націоналістичні та релігійні пісні. Наприкінці панахиди священик у «зворушливих визначеннях» назвав померлого «Провідником і Вождем української нації». Після панахиди відбулися коме-моративні збори, у яких, очевидно, брали участь українці різної політичної орієнтації[1957].

Через жалобу українська громада Клівленда скасувала всі свята і танцювальні вечірки. Балетний ансамбль СУМ відмінив свій виступ на заході демократичної партії Канади. У місті відбулося кілька поминальних заходів. Велика кількість людей, серед яких були члени СУМ (в уніформі) і Пласту», відвідала поминальну службу, що відбулася у церкві греко-католицької парафії 20 жовтня 1959 р. Під час служби в українській церкві православної парафії священик охарактеризував Бандеру як патріота і захисника України і провів паралель між ним і Джорджем К. Маршаллом, похорон якого відбувався того ж дня у Вашингтоні. Після богослужінь присутні вирушили до будівлі СУМ, де взяли участь у політичній частині комеморативних заходів, які відбулися біля символічної труни Провідника[1958].

1 листопада 1959 р. опублікували один з перших віршів на спомин Степанові Бандері, авторства Ольги Лубської (іл. 194)[1959]. 7 листопада цього ж року опублікували поему Леоніда Полтави (Пархомовича)[1960]. У наступні тижні, місяці і роки з’явилася ціла низка поем і віршів (українською, німецькою та англійською мовами), присвячених Провіднику[1961]. 14 листопада газета «Гомін України» повідомила, що «Радіо Прага» сповістило новину про смерть Бандери ще за годину до його смерті[1962]. Фотографії погруддя Бандери, які газети друкували поруч з панегіриками, надавали смерті Провідника більш патетичного і величного характеру[1963].

14 листопада 1959р. вийшла стаття Дмитра Донцова, який нагадав скорботним українцям, що Бандеру, який не був демократом, вбили так само, як Петлюру і Коновальця, маючи на увазі, що Бандеру убили або за наказом радянської влади, або це зробили євреї. Донцов дійшов висновку, що Бандеру убили за ім’я, яке «могло… стати стягом, під яким єдналися б усі відважні, всі чесні на Україні… в критичні дні»[1964].

Жалобні емоції, схожі до тих, які виникли через смерть Бандери, викликала в українській діаспорі звістка про смерть іншого східноєвропейського фашистського лідера — Анте Павелича, Поглавніка NDH, який помер 28 грудня 1959р. в Мадриді. У 16-ту річницю заснування держави усташів (10 квітня 1957 р.) хорватський лідер, який у той час перебував у м. Ель-Паломар (неподалік Буенос-Айреса), пережив замах на вбивство (скоєний, мабуть, югославською спецслужбою). У листопаді 1957 р. він переїхав до Мадрида, де згодом помер від хвороб та ускладнень, які виникли після замаху. Газета «Гомін України» стверджувала (майже тими самими словами, що й про Бандеру за кілька тижнів до того), що Павелич був «великим прихильником України та інших народів, поневолених Москвою», «великим патріотом» і «борцем за незалежність». Газета ОУН підкреслювала, що в похороні Павелича брали участь представники АБН і ОУН, які поклали вінки до його труни[1965], а Володимир Пастушук, який на жалобній церемонії мав слово другим за списком, попрощався з Поглавніком іспанською мовою: «За кілька хвилин еспанська земля покриє тіло найбільшого поміж хорватів. Червоні вбивці вбили його тіло, але його дух та його ідеї волі й національної гідності житимуть поміж нами. Анте Павеліч вчить нас любити наші батьківщини і бути вірними нашим національним ідеалам. Він віддав своє життя за своїх братів і друзів своїх, як доказ найвищої любови… Ми, українці, розуміємо біль наших братів хорватів, тому що лише два місяці тому ми мали нещастя втратити, завдяки цій самій злочинній комуністичній руці, провідника нашого визвольного руху невіджалуванного Степана Бандеру. Зі смертю Павеліча хорватський народ тратить свого великого провідника, а наша родина поневолених народів — одного з кращих стратегів антикомуністичної боротьби»[1966].

Антирадянські акції, демонстрації та ритуали

У календарі націоналістичних кіл української діаспори 15 жовтня стало важливою датою: день загибелі Бандери відзначали щороку аж до розпаду СРСР. У деяких місцях такі вшанування тривали мінімум до 2009 р. Для багатьох українців та представників інших «поневолених народів» Бандера став важливим символом антирадянської боротьби. Під час численних комеморацій віддані Бандері «харизматичні спільноти» пропагували різні націоналістичні, крайні праві та неофашистські ідеї. Його смерть символізувала страждання України і всіх українців, про що невтомно нагадували, оскільки це й надалі допомагало залишати у тіні ті злочини, що скоїли ОУН і УПА. Той факт, що Бандеру убито КДБ, переконував ці націоналістичні угруповання в тому, що їхня діяльність — це священна війна проти СРСР та боротьба за незалежну українську державу. Загибель від руки вбивці перетворила Бандеру на символ визволення та опору. Подібне ставлення до свого лідера нагадувало комеморативну практику усташів та особливо словацьких емігрантів, які звеличували «мученика» й лідера клерикально-фашистського руху Йозефа Тісо не тільки під час суду, але й після його страти (18 квітня 1947 р.)[1967]. Найбільші та найпишніші комеморації й демонстрації бандерівців зазвичай влаштовували на «круглі» роковини його смерті, зокрема п’яті, десяті тощо. У цьому параграфі ми опишемо лише деякі найвагоміші з них, приділяючи більше уваги містам зі значними українськими громадами — Едмонтону, Торонто і Мюнхену, а також столицям — Лондону, Вашингтону й Оттаві, де, між іншим, відбулися і найбільші антирадянські пробандерівські демонстрації. Циклічні комеморації Провідника виконували дві взаємопов’язані функції. По-перше, вони перетворювали Бандеру на героя і мученика. Подруге, вони посилювали колективне заперечення злодіянь, скоєних ОУН, УПА та іншими українськими колаборантами. Викривлений та інстру-менталізований образ Провідника, поданий у комемораціях, допомагав його прихильникам набути жертовного вигляду героїв і мучеників. Агресивна радянська пропаганда наповнювала «харизматичні спільноти» впевненістю у їхній правоті, за рахунок чого у середовищі українських емігрантів культ Бандери постійно розростався.

Перші комеморації на честь Бандери відбулися вже 1960 р. Так, 20 лютого 1960 р. у м. Калгарі учасники зібрання подивилися фільм про похорон Бандери і заслухали виступи людей, які особисто знали Провідника[1968]. 28 травня 1960 р., у день Св. Трійці (на Зелені свята) відбулася панахида біля могили Бандери, що вже перетворилася на популярне місце паломництва українців[1969]. У присутності 200 людей священик освятив встановлений на могилі великий військовий хрест, а член 34 ОУН Ярослав Бенцаль виступив з патріотичною промовою[1970].

15 жовтня 1960 р. «Гомін України» повторно опублікував на своїй першій шпальті фотографію погруддя Бандери й повідомив читачам, що «15 жовтня цього року минає рік, як віковічний ворог українського народу — Москва, підступним способом обірвала нитку героїчного життя нашого Провідника» (варто зазначити, що на цю дату обвинувальний вирок у справі вбивства Бандери ще не був оприлюднений)[1971]. На другій сторінці цього ж номера редакція опублікувала світлини з похорону Бандери і присвячений йому вірш. У кількох статтях «ювілейного» номера автори закликали читачів і далі вести революційну боротьбу Бандери, яку вони вважали єдиним правильним шляхом звільнення України[1972].

У Торонто асоціація ветеранів УПА поєднала комеморації Бандери зі Святом Зброї, яке зазвичай відзначалося 14 жовтня. 15 жовтня 1960р. у двох церквах відбулися панахиди за «упокій душі благословенної пам’яті Степана Бандери» і «всіх воїнів УПА, які пожертвували своїм життям заради свободи України». Серед учасників церемоній були члени організацій СУМ і «Пласт», а також чоловічий хор СУМ «Прометей». 16 жовтня в Українському домі (вул. Крісті, 83–85) відбулося поминальне зібрання. Хор «Прометей» виконав «Бойову пісню» та інші націоналістичні й військові пісні. Учасники заходу виголошували промови. Сцену прикрасили погруддями Бандери і Шухевича, між якими розмістили плакати із зображенням Ісуса та емблему УПА[1973]. 15 і 16 жовтня подібні урочистості організували в Бостоні, Чикаго, Клівленді, Едмонтоні, Лондоні, Монреалі, Мюнхені, Оттаві, Філадельфії тощо. У деяких містах прибічники Бандери споруджували конструкції з символічною домовиною, біля яких члени СУМ та інші люди в жалобі виконували націоналістичні пісні та читали вірші. У багатьох таких місцях сцену прикрашали портретом Бандери, біля якого діти та підлітки (у козацьких костюмах, уніформі СУМ тощо) здійснювали різні політичні та релігійні ритуали (іл. 249–250)[1974].

На другі роковини смерті Бандери емігрантська організація «Підпільна пошта України» випустила чотири непоштові марки: Бандера у молоді роки, Бандера після звільнення з польської в’язниці, з погруддям Бандери роботи скульптора Черешньовського (де Бандера постає вже як політичний діяч часів Другої світової — періоду, «коли під його прапором 200 тисяч борців Української Повстанської Армії та кадрів ОУН вели непримиренну боротьбу з двома окупантами України — гітлерівським і московським») і Бандера у повоєнні часи. Розповсюджувати марки (у Австралії, Бельгії, Канаді, Франції, Німеччині, Великій Британії та США) взялися члени СУМ — відповідно до газети «Шлях Перемоги», «покоління, яке вже тепер підготовляється перебрати прапор боротьби за самостійність і незалежність України і йти шляхом, що його вказав великий Провідник Степан Бандера». Ця ж газета закликала своїх читачів наклеювати ці марки на конверти з листами до друзів[1975].

Другі роковини загибелі Бандери, як і перші, відзначали в багатьох місцях по всьому світу[1976]. В Сан-Паулу комеморації почалися з панахиди в українській церкві греко-католицької парафії, де облаштували символічну труну Бандери. По обидва боки домовини стояли юнаки з прапорами, а на її поверхні черниці виклали тризуб з пелюсток троянд. Святочну Академію провели у громадській будівлі; місць вистачило не всім. Й. Собко відкрив зібрання хвилиною мовчання, після чого виголосив промову зі словами: «Вороги [України] і тут на чужині намагаються знищити нас, але дух Степана Бандери додасть нам сили перемоги». Дитячий хор, яким диригувала черниця, виконав гімн Бразилії. Для тих українців, які не мали змоги приїхати на цей жалобний захід, організували пряму радіотрансляцію[1977].

17 листопада 1961р., того дня, коли німецька влада оприлюднила, хто і як саме вбив Бандеру, 34 ОУН організували прес-конференцію, на якій повідомили журналістам про деталі вбивства[1978]. В українських націоналістичних виданнях убивство Бандери співвідносили з вбивствами Петлюри і Коновальця, а СРСР називали країною, яка й далі провадила політику Сталіна[1979]. Відразу після того, як ім’я вбивці Бандери назвали офіційно, українські асоціації, комітети та інші організації почали влаштовувати по всьому світу антирадянські демонстрації. 18 листопада 1961р. у Бредфорді відбувся мітинг «Об’єднання українців у Великій Британії», у якому взяли участь 1500 активістів, які зажадали, щоб за вбивство Провідника перед судом «вільного світу» постав Олександр Шелепін — голова КДБ, Микита Хрущов — перший секретар ЦККПРС і голова Ради міністрів СРСР, а також «московський уряд» і весь ЦК КПРС[1980]. Газета «Шлях перемоги» вийшла друком з величезною фотографією Бандери на першій сторінці, розмістивши у куті під нею портрети Шелепіна і Сташинського («організатора вбивства» та «виконавця»)[1981]. В наступному номері це видання повідомило (також на першій шпальті), що наступною жертвою може стати Стецько, і опублікувала (на третій шпальті) вірш Петра Кізко «Замало помсти», в якому автор вимагав «такої кари, щоб Москву віки вогнем пекли пожари»[1982].

У неділю, 19 листопада 1961р., антирадянські та антикомуністичні демонстрації відбулися у Мюнхені, Едмонтоні, Дербі, Порт-Артурі і Форт-Вільямі (25 листопада — ще у семи містах по всьому світу, 26 листопада — в тридцяти одному місці, а у неділю 3 грудня — ще в двадцяти чотирьох). Загалом, відповідно до історіографії ЗЧОУН, на межі 1961–1962 рр. українська діаспора організувала 132 антирадянські заходи такого штабу[1983].

На демонстраціях, які відбулися у Лондоні 25 і 26 листопада 1961р., активісти несли плакати з написами: «Кров українського лідера на руках Хрущова!», «Геть російських убивць!», «Україна оплакує вбивство Бандери!», «Сьогодні Хрущов убиває українців, завтра це можеш бути ти!», «Майбутнє твоїх дітей — під загрозою гнобителів України!», «Бандера загинув за свободу України», «ОСТЕРІГАЙТЕСЯ! Хрущов хоче поховати вас!», «Комунізм — це ще одна форма російського імперіалізму!»[1984]

2 грудня 1961р. у Нью-Йорку відбулася демонстрація перед будівлею радянського представництва в ООН. Протестувальники тримали в руках українські та американські прапори і карикатури на Хрущова, спілкувалися з перехожими та роздавали листівки. О 17:00 вони спалили радянський прапор, а потім «несамовито» штурмували будівлю, куди намагалися проникнути через двері та вікна. На інших демонстраціях, наприклад у Міннеаполісі, українські політичні активісти також спалювали радянські прапори. В окремих випадках до протестувальників приєднувалися «борці за свободу» з інших радянських республік, як-от з Естонії (після війни колишні солдати підрозділів СС і естонські колаборанти також переїхали до Північної Америки)[1985].

Відразу після смерті Бандери 34 ОУН, користуючись нагодою, почали збирати кошти для «Фонду визвольної боротьби ім. Степана Бандери» (іл.265). Пожертвування від приватних осіб та асоціацій коливалися від 5 до 200 доларів (1960р. загалом зібрали 3 105 доларів)[1986]. Також було організовано збір коштів для суду над Сташинським (у цілому зібрали 197800 німецьких марок, еквівалент 50 тис. доларів за курсом того часу)[1987]. Ця акція тривала під гаслом «не дати ворогу здобути перемогу» (як це сталося 1926р. у Парижі, коли у справі про вбивство Петлюри виправдали Шварцбарда). За допомогою цих фондів 34 ОУН видавали історичну пропагандистську літературу, поміж назв якої були такі книги як-от: «Російський колоніалізм в Україні», «Вбиті Москвою: Петлюра, Коновалець, Бандера. Троє лідерів українського національно-визвольного руху були вбиті за наказом Сталіна і Хрущова» та інші[1988]. Другу із згаданих книг написав Ленкавський, автор «Десяти заповідей українського націоналіста», який у липні 1941р. заявляв, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»[1989].

22 липня 1962 р. газета «Шлях перемоги» оголосила, що неподалік від м. Вілья-Аделіна (Аргентина) українська громада розпочала будівництво Українського дому Степана Бандери (з великою залою для офіційних церемоній)[1990]. Того ж дня в таборі СУМ в Еленвілі (штат Нью-Йорк) відкрили (іл.266) Пам’ятник героям України (табір заснували в червні 1955 р.). За словами голови СУМ і засновників табору, їхньою метою були освіта молоді у сфері історії та культури й заохочення її представників до активної участі в житті громад і до служіння Богу та українській Батьківщині. Виховання дітей української діаспори в дусі ОУН та УПА засновники табору вважали своїм патріотичним обов’язком. Загалом у Північній Америці відкрили п’ять подібних таборів: «Веселка», «Верховина», «Білогорщина», «Карпати» і «Діброва». Деякі з них («Діброва») також працювали як розважальні центри та місця відпочинку[1991]. В еленвільському таборі встановили український тризуб висотою 12,8 м (проект скульптора М. Черешньовського, колишнього воїна УПА, та архітектора І. Зайця; пам’ятник спорудили за сприяння Лева Добрянського, професора економіки Джорджтаунського університету та голови УККА, і компанії, що належала колишнім партизанам УПА Михайлові Шашкевичу та Миколі Сидору). По обидві сторони тризуба розташували погруддя Петлюри й Коновальця, Шухевича й Бандери. Згідно з СУМ: «Всі ці герої пожертвували своїм життям в боротьбі за суверенітет і державність України і служать натхненням для всієї української молоді». Протягом десятиліть діти українських діаспорян читали біля цього пам’ятника вірші, виконували релігійні, націоналістичні та військові пісні ОУН-УПА, демонстрували танцювальні номери і пригощалися стравами української національної кухні[1992].

Відкриття пам’ятника приурочили до святкування 20-ї річниці заснування УПА. У заході, який відбувся 21–22 липня 1962р., взяли участь 5 тис. осіб. Увечері першого дня театральна трупа з Філадельфії зіграла п’єсу Леоніда Полтави «Армія волі УПА». Другий день почався з церковних служб, після чого учасники заходу благословили стяг Товариства вояків УПА Романа Шухевича. Церемонія відкриття розпочалася парадом членів СУМ, «Пласту», ветеранів УПА та гостей свята (у військовій формі або в цивільному), які крокували територією табору, гордо несучи прапори своїх організацій. З трибуни учасників демонстрації вітали лідери української діаспори (з промовами виступили проф. Добрянський та ін.). Свої привітання надіслали і керівники 34 ОУН і ЦК АБН[1993].

У кількох місцях, як і в попередні два роки, праворадикальні угруповання української діаспори організували комеморативні урочистості й на треті роковини смерті Бандери[1994]. Однак цього разу ці заходи певною мірою затьмарив суд над Сташинським, що відбувся у Карлсруе 8-19 жовтня 1962 р. Кожен день процесу висвітлювався на сторінках націоналістичної преси у детальних репортажах, тексти яких були переповнені антирадянськими висловами. Водночас у таких виданнях також публікували й «звичайні» матеріали — про вбивство Коновальця та «героїзм і трагедію» командирів УПА[1995]. Згідно зі «Шляхом Перемоги», на прес-конференції, яку зібрали після закінчення судового розгляду, Ярослав Стецько заявив: «Мусить знайтися країна вільного світу, яка матиме мужність на основі винесеного Федеральним Судом вироку поставити терористичні методи уряду СРСР перед Гаазький Міжнародній Трибунал». Він також зажадав «поставити справу злочинів уряду Хрущова» не тільки в Міжнародний трибунал, а й у Комісію ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини у Страсбурзі[1996].

Вісім років позбавлення волі, які отримав Сташинскьий за вбивство Провідника, у 34ОУН назвали занадто м’яким вироком. Думкою українських націоналістів щодо цього поділився у своїй статті Т.Зариць-кий. Він писав, що 90 % усіх публікацій мали тенденцію применшувати провину Сташинського, тоді як насправді він був «дуже перфідним, впертим, агресивним і з уродження злочинним типом», зрадником українського народу і своєї сім’ї — справжнім «московським яничаром»[1997].

Іншу помітну заяву про вирок Сташинському зробив Артур Фурман — мабуть, найвідданіший іноземний шанувальник ОУН та українського націоналізму в шістдесятих роках. Фурман був німцем, якого після війни депортували до табору у Воркуті, де п’ять років свого життя він провів пліч-о-пліч з українськими націоналістами. Мюнхенське та лондонське видавництва 34 ОУН видали українською мовою його автобіографічні романи «Кров і вугілля» і «Під прапором Бандери». У своїх романах він часто називає українських націоналістів, так само як і себе, «бандерівцями». Бандера був для Фурмана не тільки лідером організації, а й усього «поневоленого українського народу», і, відповідно, «синонімом України»[1998]. Коментуючи процес у Карлсруе, Фурман назвав його «доброю зброєю в руках» волелюбного українського народу, зокрема в руках ОУН. Він наполягав на тому, щоб ОУН максимально поширювала текст судового вироку, оскільки у ньому йшлося про те, що за вбивством Бандери стоїть російська влада. Щоб з’ясувати, за яких умов українські націоналісти могли мати з цього вигоду, Фурман повторив слова конгресмена Чарльза Дж. Керстена: «Ствердження цього суду, що большевицький уряд є конспіративним організатором цих мордів, проникне у свідомість цілого світу. Таке ствердження, наче меч архангела Миха'іла, здемаскує совєтсько-росій-ських провідників і покаже людству їх справжню істоту… і тоді смерть Бандери не була даремна»[1999].

На п’яті роковини смерті Бандери націоналістичні кола української діаспори також організували численні комеморації та антирадянські марші протесту. На демонстрації у Нью-Йорку (15 жовтня 1964 р.) протесту-вальники несли плакати з написами «Хрущов і Шелепін — криваві вбивці», «Російські руки геть від України!» і роздавали листівки із текстом «Ми звинувачуємо Москву і просимо Америку бути пильною». 17 жовтня 1964р. біля п’ятисот українців прибули до Вашингтона. Біля пам’ятника Шевченка вони заспівали націоналістичних пісень та поклали вінки, а згодом попрямували до будинку радянського посольства, яке під сильним дощем пікетували протягом трьох годин. Під час акції вони співали «партизанські пісні» та тримали у руках плакати з гаслами: «Боже, благослови Америку! Боже, звільни Україну!» Декілька протестувальників увійшли до посольства та повідомила персоналу, звертаючись українською, що вони є представниками «Українського визвольного фронту» (УВФ) і прийшли передати меморандум, у якому викривають Москву у вбивстві Бандери. Акція протесту завершилася виконанням націоналістичної пісні «Не пора» і українського гімну «Ще не вмерла Україна». Того ж дня українці також пікетували радянське посольство в Оттаві[2000].

1964р. українська громада Едмонтона об’єднала комеморацію річниці загибелі свого лідера зі Святом Покрови Пресвятої Богородиці та Святом зброї. Як і в попередні роки, святкування розпочалося в соборі Св. Йосафата, після чого тривало далі у приміщенні Українського народного дому, де близько 200 осіб заслухали аудіозапис промови Провід-ника, записаний п’ять років тому. Присутні захоплювалися його «далекоглядністю і політичною аргументацією»[2001].

Крім комеморацій на честь Провідника, українські націоналісти діаспори відстежували та відвідували заходи, організовані на честь інших фашистських лідерів. У січні 1967 р. на сторінках місячника ABN Correspondence повідомили, що 30 листопада 1966р. у церкві Св. Миколая в Мюнхені відбулася поминальна служба в пам’ять про Корнеліу Зеля Кодряну, харизматичного лідера румунської «Залізної гвардії»[2002]. Того ж року світ побачила книга Стецька «30 червня 1941 року», у якій він заперечував, що створена ОУН(б) міліція чинила під час «Української національної революції» будь-які акти антиєврейського насилля. «Акт проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року» Стецько назвав актом антинімецького опору. Передмову до цієї книги Стецька, яка згодом стала дуже популярною, написав Донцов[2003].

На десяті роковини загибелі Бандери до Мюнхена прибуло кілька сотень його прибічників з різних країн. 11 жовтня 1969 р. біля могили Бандери зібралися націоналісти, щоб «вшанувати пам’ять Провідника “Української національної революції” і заявити незламну волю українського народу продовжувати визвольну боротьбу аж до перемоги над Москвою»[2004]. АБИ провів прес-конференцію, на якій запрошеним журналістам нагадали, наскільки в актуальний період важлива боротьба проти СРСР. Націоналісти також відвідали кілька церковних служб, присвячених пам’яті Провідника, і панахиду біля його могили, яку відслужили шестеро священиків. Під час цього заходу владика Кир Платон нагадав усім присутнім, що Бандера був «глибоко віруючим християнином та великим патріотом української нації». Наприкінці заходу 200 членів СУМ провели урочисту ходу; дві жінки з англійського осередку СУМ скропили могилу Бандери водою з Дніпра й посипали ґрунтом, перемішаним із хлібом і червоними ягодами калини (національним символом України, який згадується і в назві гімну УПА «Червона калина»), У мюнхенському театрі відбулася урочиста Академія, у якій взяли участь близько 1 500 людей; перед присутніми виступили Стецько і хор «Гомін» з Манчестера. Після закінчення зборів учасники попрямували до будинку на Крайтмаєрштрасе, 7, де провели мітинг, поклали вінки та виконали пісню «Не пора…» і гімн України[2005].

У багатьох місцях по всьому світу прихильники Бандери, які не змогли відвідати могилу свого Провідника на десяті роковини його загибелі, провели мітинги, марші, церковні служби та пам’ятні збори за місцями свого проживання[2006]. 1966 р. Ярославу Стецьку надали звання почесного громадянина м. Вінніпег (іл. 252), а урочистості з нагоди десятих роковин загибелі Бандери увінчалися символічною демонстрацією ґрунту, який привезли з могили Провідника. Цю святиню, що випромінювала ауру «націоналістичної святості», до Канади привіз Семен їжик[2007]. На урочистому заході, який відбувся у Лондоні, юні члени СУМ (у народних костюмах та уніформі) читали поезії біля портрету Бандери, прикрашеного прапорами ОУН(б) і України (іл.251)[2008].

Під час ювілейного заходу у Вашингтоні, який відбувся 11 жовтня 1969 р., Михайло Шпонтак разом з двома активістками СУМ поклали вінок до пам’ятника Шевченку. Перед зібранням з промовами виступили антирадянські активісти (зокрема й член ОУН(б) Петро Мірчук), після чого демонстранти (приблизно 500 людей) підняли транспаранти та вирушили в бік радянського посольства. Поліція перешкоджала демонстрантам потрапити до посольства, але двом з них все ж вдалося прикріпити біля входу в будівлю листівку із портретом Шелепіна та написом «Розшукується» (на думку протестувальників, саме ця людина віддала наказ вбити Бандеру)[2009].

Схожа демонстрація відбулася протягом наступних вихідних у Центральному парку Нью-Йорка. У ній брали участь як націоналісти старшого покоління, так і молоді члени СУМ і «Пласту» (в уніформі); в руках вони тримали транспаранти з портретами Бандери та прапори різних народів (угорського, польського, болгарського, грузинського, хорватського й естонського, Казакії та народів Північного Кавказу). Демонстранти наблизилися до будівлі радянського представництва ООН, біля якого вони спалили кілька радянських прапорів. Активіст СУМ та жінка у вбранні козачки намагались передати чиновникам посольства обвинувальний лист, але двері не відчинили[2010].

Про відзначення 15-х роковин смерті Бандери Меморіальний комітет Торонто оголосив на першій шпальті видання «Гомін України». На урочистому зібранні, яке знову об’єднали зі Святом зброї та вшанування УПА, виконали три номери хорового співу; з промовою виступив відомий член ОУН(б) Микола Климишин, що, як і Петро Мірчук, вже був доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені[2011]. 15 жовтня 1974р. в Буенос-Айресі українці відправили панахиду, а п’ять днів потому в будівлі товариства «Просвіта» провели світську частину комеморації, яку традиційно розпочали з хвилини мовчання. Один із учасників події прочитав вірш Миколи Щербака «15 жовтня 1959 року». Націоналісти старшого покоління вручили членам СУМ вінок з жовто-блакитними та червоно-чорними стрічками, а ті поклали його до портрету Бандери. Цей акт символізував, що естафету революційної боротьби передали до рук молоді. Перед присутніми виступали представники різного віку. Зі сцени лунали вірші, присвячені Провіднику, військові пісні УПА та гімн «Ще не вмерла Україна»[2012].

30 березня 1973 р. в Монреалі помер Донцов, культ якого також започаткували прибічники Бандери. На обкладинці номера за травень-червень 1973 р. газета ABN розмістила портрет Донцова з таким заголовком: «Великий політичний мислитель, поборник ідеї спільного фронту народів, пригноблених російським імперіалізмом у їхній боротьбі за національну незалежність»[2013]. На п’яту річницю смерті Донцова газета «Гомін України» опублікувала фотографію його погруддя роботи Черешньовського (скульптора погрудь Бандери, Шухевича, Петлюри та ін.)[2014] 1983 р., до сотої річниці народження та десятих роковин смерті, Донцова вшановували як «великого мислителя», «революціонера» та «філософа»[2015].

Двадцяті роковини з дня смерті Бандери збіглися з п’ятдесятою річницею заснування ОУН. З жовтня 1979р. видання «Гомін України» на своїй першій сторінці опублікувало портрети видатних українських націоналістів — Коновальця, Бандери, Шухевича і Стецька, й оголосило, що 7 жовтня в Торонто націоналісти «віддадуть данину пам’яті героїзму тисяч загиблих членів ОУН»[2016]. 10 жовтня та сама газета опублікувала велику світлину погруддя Бандери та інтерв’ю з українським дисидентом Валентином Морозом, у якому він пояснював, чому було вирішено поєднати святкування двох ювілейних дат: «Ім’я Степана Бандери зв’язане нерозривно з історією ОУН, за його життя як і після його героїчної смерти. Він живе в ОУН, а через неї і з нею в серцях і в душах усієї української нації, як символ прагнень до волі й самостійности, як прапор нації на революційно-визвольному шляху»[2017]. На наступній сторінці Любомир Рихтицький заявив, що «неможливо вбити історичний символ [Степана Бандеру] так само, як неможливо вбити ідею»[2018]; голова УВФ підкреслив, що «дух Бандери кличе всіх нас»[2019].

Святкування подвійного ювілею викликало натхнення в численних українських громадах в усьому світі, але найпишніші церемонії відбувалися в Мюнхені — найважливішому місці паломництва українських націоналістів[2020]. На цю подію до Мюнхена приїхала низка провідних українських націоналістів, зокрема й Микола Климишин та син Бандери Андрій, які завжди підтримували Стецька, невтомного лідера АБН (з 1946р.) і лідера ЗЧОУН (з 1968р.). Політико-релігійні заходи розпочалися 11 жовтня 1979 р. Цього дня у мюнхенському готелі Penta відбулася конференція, де Стецько виступив з промовою «Ми звинувачуємо Москву і попереджаємо вільний світ» (іл.253). У своєму виступі, як пише видання «Гомін України», він згадав «вбивства українських бійців, поінформував [аудиторію] про політику насильницької русифікації, закликав [їх] бойкотувати Олімпіаду 1980 року в Москві… і закликав до політико-психологічного контрнаступу проти Москви»[2021]. Після виступу

Стецька слово взяв Андрій Бандера, який висловив розчарування тим, що влада Німеччини, незважаючи на рішення суду, досі не заарештувала колишнього голову КДБ Шелепіна[2022].

13 жовтня 1979р. у Мюнхені відбулася панахида, яку відвідало кілька сотень членів ОУН старшого покоління і молодь СУМ. Націоналісти, яким не вдалося відвідати цей захід (жителі Австралії, Канади, Бельгії, Франції, Англії та США) надіслали свої вінки (з червоно-чорними або жовто-блакитними стрічками) поштою. На могилі Бандери виступили Климишин та інші націоналісти, зокрема лідери СУМ і АБН. Представники українських націоналістичних громад із кількох країн віддали салют. У статті в «Гомін України» не уточнюється, чи використовували вони оригінальний фашистський салют ОУН(б) 1941 р. (який полягав у випростовуванні правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови» з одночасним вигуком «Слава Україні!»), чи це була його модифікована версія, з виконання якої фашистський жест прибрали[2023].

Після закінчення мітингу відбулися урочисті збори. Залу готелю Penta прикрасили портретами Бандери і червоно-чорними й жовто-блакитними прапорами. Захід розпочав Степан Мечник, один із соратників Бандери. Він повідомив присутнім, яких нараховувалось близько 800 осіб, про телефонний дзвінок з Рима — від секретаря патріарха ГКЦ Йосипа Сліпого. Секретар запевнив Мечника у тому, що в столиці західного християнства також урочисто поминають 20-ті роковини загибелі Провідника. Перед присутніми виступили українські танцювальні та вокальні колективи з декількох країн (зокрема, квартет бандуристів з Франції, жіночий ансамбль «Діброва» з Мюнхена і гурт «Чабан» з Англії). Кілька людей прочитали вірші з присвятою Провідникові, нарешті, всі виконавці зібралися на сцені і заспівали гімн України — во славу Провідника. Церемонія, як і десять років тому, закінчилася ходою до житлового будинку на Крайтмайрштрасе, 7. Колонну очолили Стецько та інші видатні члени ОУН (Климишин, Мечник), а також молоді націоналісти СУМ (в уніформі). Перед будинком, де вбили Бандеру, з промовою виступив Омелян Коваль. Він закликав українську молодь і далі вести боротьбу, розпочату їхніми батьками — «поколінням бандерівців». Молоді українці зібрали підписи під петицією до міської ради Мюнхена з проханням перейменувати вулицю Крайтмайрштрасе на Степан-Бандера-штрасе і встановити пам’ятну дошку на будинок, де вбили Провідника. Після закінчення мітингу молоді учасники спалили радянський прапор (іл.254), а всі присутні виконали пісню «Не пора» та український гімн[2024].

Такі самі заходи і демонстрації відбувалися у 20-ті роковини вбивства Бандери і в багатьох інших містах. Так, у Лондоні перед радянським посольством українці провели демонстрацію, під час якої учасники тримали в руках пробандерівські та антирадянські плакати (іл. 255)[2025]. На демонстрації АБН, яка відбулася у Нью-Йорку перед приміщенням радянського представництва в ООН, український дисидент Валентин Мороз підпалив радянський прапор (іл.256)[2026]. Молодіжний журнал «Авангард» опублікував малюнок голови Бандери на тлі хреста (іл. 259); під рисунком розмістили напис: «Буде пімста!»[2027] З нагоди 20-х роковин загибелі Бандери викарбували пам’ятні бронзові медалі[2028].

Українські націоналісти зазвичай не беруть до уваги ті емоції, які виникають у євреїв через культ Провідника та ритуалізоване заперечення злодіянь і воєнних злочинів українських повстанців та міліції. Але в листопаді 1979р. «Гомін України» на першій шпальті з гордістю повідомив, що у зв’язку з річницею загибелі Бандери слова співчуття надіслав Комітет єврейсько-української співпраці (заснований у Єрусалимі 1979р. представниками українсько-єврейської еміграції на чолі з Яковом Сус-ленським)[2029].

Знаменні події траплялися і у проміжні між круглими датами роки. Зокрема, у липні 1982 р. представників УПА та інших північноамериканських українських націоналістичних асоціацій запросили до Вашингтона на святкування «Тижня поневолених народів», де вони разом з тридцятьма американськими конгресменами відзначили сорокаріччя УПА. За повідомленням газети «Шлях перемоги», 11 липня 1982 р. над будівлею Конгресу США підняли прапор УПА — червоно-чорний прапор ОУН(б), офіційно затверджений у такому вигляді на II Великому зборі ОУН у березні-квітні 1941р.[2030] Голова ГКЦ Йосип Сліпий (учасник акції проголошення 30 червня 1941р., якого вислали з СРСР 1963 р.) написав з нагоди 40-ї річниці УПА наступне: «Українська Повстанська Армія родилася з християнської свідомости про конечність боротьби проти сатани і його земних служителів…»[2031] Рік по тому Стецько, голова АБН і ОУН, був запрошений до Конгресу США у зв’язку з відзначенням ювілеїв АБН та «Комітету поневолених народів» (National Captive Nation Committee). 18 липня 1983 p. «останнього прем’єра вільної української держави» (так Стецько все ще себе називав) прийняв віце-президент США Джордж Буш. Ще через день у Білому домі відбулася зустріч Стецька з президентом Рейганом[2032].

1982р. українська громада в Клівленді почала збирати гроші на пам’ятник воякам УПА, на якому планували зробити напис: «Немає більшої любови, як віддати життя своє за друзів своїх»[2033]. На той час українські громади вже спорудили кілька подібних пам’ятників в інших містах. Зокрема, у Едмонтоні перед величезним українським молодіжним комплексом встановили погруддя Романові Шухевичу у військовій формі (скульптор Черешньовський, іл.257). Саму будівлю комплексу звели у 1972–1974 рр.; часткове фінансування надали влада провінції Альберта і федеральний уряд Канади (у контексті політики мультикультуралізму, яку офіційно здійснювали з кінця 1971р.)[2034]. Українські націоналісти не тільки встановлювали пам’ятники відомим командирам УПА, а й вшановували їх на публічних заходах. Наприклад, 22 червня 1980р., на тридцяті роковини від дня смерті Шухевича, 6 тис. українських націоналістів з Чикаго, Детройта, Монреаля, Мюнхена, Нью-Йорка, Оттави, Пітсбурга і декількох інших міст провели у Торонто на урочисту панахиду[2035]. 1988р. у Ky'iv camp (Оквіль, Онтаріо, Канада) Товариство вояків УПА відкрило «Пам’ятник слави УПА», виготовлений з уламку скелі, на поверхні якого висікли рельєфну постать повстанця УПА (у військовій формі) і величезний тризубець (іл.258)[2036].

Іще одним важливим компонентом антирадянських комеморацій, які регулярно проводили ветерани ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина» та їхні діти, було звернення до «Акту проголошення відновлення Української держави від 30 червня 1941р.». Націоналістична преса щороку друкувала модифіковану версію тексту цього документу, називаючи відповідні події актом «відновлення Української держави» і символом справжнього українського патріотизму. Українські націоналісти усунули з тексту всі вирази, які свідчили про захоплення Гітлером і прагнення до тісної співпраці з «Великою Націонал-Соціялістичною Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі» (іл. 119)[2037].

Праві кола української діаспори запровадили до публічного простору ще один важливий націоналістичний наратив — голод 1932–1933 рр. Стосовно цих подій почали використовувати назву Famine Holocaust, або «Український Голокост» (у назві проглядалась паралель зі знищенням європейських євреїв під час Другої світової, відомим з кінця сімдесятих років як Голокост). Назва «Голодомор» стала загальновизнаною переважно з кінця вісімдесятих. Фонетична подібність англійських назв Голодомору та Голокосту не випадкова. Безпосереднім поштовхом для розвитку націоналістичного дискурсу про голод стала трансляція популярного міні-серіалу «Голокост», який мільйони жителів Північної Америки подивилися по каналу NBC 1978р. У серіалі показали історію життя однієї єврейської родини, яка проживала у Берліні в період з 1933 р., тобто з часу, коли до влади прийшли нацисти, і до закінчення війни. Мінісеріал привернув увагу громадян Північної Америки до теми знищення європейських євреїв. Українців у серіалі показали нацистськими поплічниками і співучасниками Голокосту, що суперечило інтерпретаціям, яких дотримувалася українська діаспора[2038].

Про приблизну кількість жертв голоду в Україні стало відомо тільки на початку дев’яностих років, це близько від 2,5 до 3,9 млн українців. На той час, як і у вісімдесяті роки, на тему голоду було зроблено ще відносно мало демографічних досліджень, що й зробило можливим викривлення статистичних даних у бік збільшення числа жертв. Націоналістичні кола діаспори стверджували, що під час Голодомору загинуло більше українців, ніж євреїв під час Голокосту. В статтях, листівках, книгах і написах на пам’ятниках вони вказували, що від голоду загинуло близько п’яти, семи, восьми або навіть десяти мільйонів українців[2039]. Іноді у статистиці просто сумували дані про всі втрати українців у період 1921–1956 рр. та протиставляли підраховану таким чином цифру — 15 млн осіб — кількості жертв серед єврейського населення — 6 млн осіб[2040]. Роман Сербин, професор східноєвропейської історії Монреальського університету, в якому після війни викладав Донцов, писав: «У останні роки багато було написано про штучний голод, який розорив Україну в 1932–1933 роках та призвів до загибелі 7-10 мільйонів людей»[2041]. В науковому збірнику, опублікованому 1986р., Марко Царин-ник порівняв кількість жертв голоду в Україні з чисельністю жертв Голокосту[2042]. З різних причин учасники дискурсу про Голодомор вдавалися до інструменталізації страждань жертв голоду. Здебільшого ці люди керувалися бажанням привернути увагу до радянського заперечення голоду і політичної ситуації в радянській Україні, але також і через потребу дати відсіч звинуваченням щодо причетності українців до Голокосту[2043].

Незадовго до 25-х роковин загибелі Бандери пішли з життя двоє значних українських націоналістичних діячів: син Степана Бандери Андрій (пом. 19 липня 1984 р.) і Йосип Сліпий, харизматичний глава ГКЦ і вагомий символ українського націоналістичного руху (пом. 7 вересня 1984 р.). Газети «Шлях перемоги» та «Гомін України» одразу почали називати померлих героями і мучениками, так само як раніше вони це робили у випадках з Бандерою і деякими іншими його соратниками[2044].

Попри втрати двох вищезгаданих діячів, для всіх послідовників Бандери 1984 рік став особливим. Це був рік 25-х роковин загибелі та 75-ї річниці з дня народження їхнього Провідника. На початку року «Шлях перемоги» випустив червоно-чорний настінний календар, який прикрасили портретом Бандери і цитатою з посмертно відредагованого збірника його творів «Перспективи української революції»[2045]. В травні цього року «Гомін України» оголосив Бандеру і Шухевича героями місяця[2046]. 17 жовтня ця ж газета опублікувала на першій шпальті портрет Бандери та фотографію пробандерівської демонстрації, що відбулася у Мюнхені 1979 р. Читачам статті нагадали, що на портреті зображено символ української нації[2047]. КУК закликав українських громадян Канади вшанувати пам’ять Бандери як «одного з найбільших борців XX століття з комуністично-російською імперією»[2048].

За день до ювілею газета «Шлях перемоги» опублікувала на першій шпальті портрет Бандери і короткий нарис його життя, яке припало на часи «заліза і крови». Текст було написано у стандартному дусі геро-їко-панегіричного наративу[2049]. На іншій шпальті розповіли про те, як часто могилу Бандери відвідують місцеві емігранти та іноземні гості[2050]. У наступному номері — про революційний характер Провідника, його похорон та розмістили фотографію могили, вкритої вінками[2051]. За тиждень видання проголосило жовтень «місяцем Бандери в Мюнхені» і поінформувало своїх читачів, що 1984р., як і в попередні роки, українці з багатьох країн світу знову здійснять паломництво до могили Бандери. Паломники, які прибули до Мюнхена, спочатку відвідали політизовану панахиду, а потім вирушили до зали Мюнхенської консерваторії — на урочисту святкову Академію. У своєму виступі з цієї нагоди Стецько нагадав присутнім, що революційна боротьба не закінчилася: «Навколо нас світ ворогів — постверсальська система, яка легалізувала окупацію України». На тлі величезного портрета Бандери хор з Ноттінгема (у козацьких костюмах) виконав пісні УПА. Захід закінчився урочистою ходою вулицями міста, у якій взяли участь 800 осіб; у руках вони тримали смолоскипи і транспаранти. Цього разу демонстранти рухалися не у бік Крайтмайрштрасе, 7, де вони зазвичай спалювали радянські прапори, а попрямували до площі Одеонсплатц. Після закінчення маршу активісти СУМ встановили на площі стенд і певний час звертались до перехожих з антирадянськими роз’яснювальними бесідами[2052].

20 жовтня 1984р. у пам’ять про Провідника у Лондоні відбулася церковна служба, після якої близько 1500 осіб пройшли містом з прапорами у руках, вигукуючи антирадянські гасла. У другій половині дня перед демонстрантами виступив Василь Олеськів; на тлі величезного портрета Степана Бандери манчестерський хор (у козацьких і народних костюмах) виконав популярні антирадянські та революційно-націоналістичні пісні («Ми зродились із крови народу»)[2053]. 1984р. до переліку місць, де на честь Бандери регулярно проводили ригуалізовані антирадянські заходи, потрапив і Голлівуд[2054].

Наступний раунд меморіальних заходів відбувся 1989р., але в ньому не брав участі лідер ОУН і АБН Ярослав Стецько: він помер у Мюнхені 5 липня 1986р. Новим лідером АБН стала Слава Стецько, вдова «останнього прем’єра України». Василь Олеськів перебрав на себе керівництво ОУН[2055]. Незабаром після смерті Стецько також став культовою фігурою, але його прославляли не так пишно, як Бандеру. У сороковий день смерті Стецька опублікували поему анонімного поета — «Провідникові», присвячену легендарному лідерові АБН. Поет високо оцінив тверду віру Стецька в «Правду Святу», його рішучість та готовність йти на жертви.

Автор сумував про втрату Стецька, порівнюючи її з втратою Бандери. 13 серпня 1986 р. у Мюнхені відбулося комеморативне зібрання, під час якого члени СУМ (у коричневих мундирах) декламували не менше дюжини подібних пишномовних та войовничих віршів[2056]. Офіційні співчуття з приводу смерті Стецька висловили і у Тайбеї, де 19 липня 1986 р. тривали заходи Тижня поневолених народів[2057].

Звістка про смерть Стецька певною мірою засмутила українські націоналістичні громади, але це анітрохи не вплинуло на загальний характер традиційних ритуалізованих заходів. 15 жовтня 1989 р. «Шлях перемоги» опублікував на першій шпальті фото погруддя Бандери, його автограф і статтю «Степан Бандера — творець нової епохи». Як і в попередні роки, Бандеру назвали головним сином народу; як говорив про це Леонід Полтава: «Ніколи не можна забити того, хто прапором став для народу!» На першій шпальті газети опублікували вірш, присвячений Провідникові, і статтю про суд над Сташинським, написану Степаном Ленкавським (пом. 1977р.)[2058].

1989 р. комеморації відбулися за усталеним у Мюнхені графіком. Біля могили Бандери відбулася панахида, яку відслужили єпископ Платон та інші священики. На захід зібралися націоналісти різних поколінь, багато з яких були одягнені в форму або у цивільне і несли червоно-чорні прапори. З промовою виступив Олеськів, новий лідер ОУН. Після панахиди присутні вирушили на жалобну Академію, організовану Кашубою, колишнім співробітником СБ. З помосту, вкритого вишитою тканиною, з промовою виступив Володимир Мазур, який нагадав про «злісних ворогів» і «величезні страждання» українського народу. Сцену позаду нього прикрашав величезний портрет Бандери з написами «1959» і «1989» по обидва боки. У виконанні музичних колективів пролунали націоналістичні та народні пісні. Основна відмінність між цим та попередніми заходами полягала в тому, що цього разу, як відзначала преса діаспори, урочистості відбулися і в Західній Україні, зокрема, на батьківщині Бандери — в с. Старий Угринів. Це був знак майбутніх політичних змін[2059].

Перший музей Бандери

Перший музей, присвячений Бандері, було відкрито у будівлі СУБ в Ноттінгемі (Велика Британія) 20 жовтня 1962р., наступного дня після оголошення вироку у справі Сташинського. Основними експонатами «Музею української визвольної боротьби ім. Степана Бандери» стали особисті речі Провідника[2060]. У 34 ОУН вважали, що для цих «священних» реліквій Велика Британія є значно безпечнішим місцем, ніж Мюнхен[2061].

1978 р. музей переїхав до Лондона, де його відкрили вдруге 6 жовтня 1979р.[2062] За словами Василя Олеськіва, лідера 34ОУН у 1986–1991 рр. і багатолітнього директора музею, ідея переїзду була пов’язана з бажанням зробити його доступнішим для іноземних відвідувачів[2063]. Разом з тим музей ніколи не був призначений для залучення широкого загалу: інформація про нього була відома лише вузькому колу українських націоналістів (швидше, він був місцем їхнього паломництва)[2064]. Засновники музею мали на меті зберегти особисті речі Бандери для майбутніх поколінь (значну частину експозиції доставили з Мюнхена). Згодом екпозицію перемістили в Лондон (іл.262), на перший поверх «Української Видавничої Спілки ОУН» (вул. Ліверпуль Роуд, 200). Відтоді весь музей розміщується у цій темній, схожій на криївку, кімнаті (26 кв. м) з невеликими вікнами просто під стелею. Два центральні експонати музею — посмертна маска Бандери та одяг, в якому його убили. На костюмі і сорочці видно сліди крові (вочевидь, вони потрапили на одяг відразу після пострілу капсулою з отрутою). Основна мета демонстрації закривавленого одягу — нагадати про страшний момент убивства, яке символізує знищення України та українців радянськими гнобителями. З метою увічнити вигляд, харизму і велич Бандери з його обличчя зняли посмертну маску (іл.263), яку демонструють відвідувачам поряд з жакетами, сорочками Бандери (одна з них — із краваткою), темними шкіряними рукавичками, капелюхом, портфелем, светрами, пальто, піжамою, туфлями з темної шкіри, спортивним взуттям, прогулянковими черевиками, ковзанами і невеликою складаною лопатою.

Усі речі — предмети гардеробу Бандери, диван, радіоприймач, комод, великий дерев’яний стіл, напівкруглий штемпель чималого розміру, дерев’яний настільний годинник, друкарська машинка, що колись належала Євгенові Коновальцю, — усе це розташовано таким чином, щоб у відвідувача склалося враження нібито він побував у робочому кабінеті, вітальні та навіть спальні Бандери. Враження підсилюють портрети Коновальця і Петлюри, які розміщено поруч з хрестом і тризубом на тих же місцях на стіні за письмовим столом Бандери, що і колись у мюнхенському робочому кабінеті. Кров на жакеті й сорочці нагадує відвідувачам про загибель Бандери, але його погруддя, посмертна маска та сухі квіти з похоронних вінків наштовхують на думку, що Провідник десь зовсім поруч. Деякі з речей експозиції не належали Бандері, але представлені у музеї для концептуалізації постаті Провідника як символу ОУН, УПА та українського націоналізму загалом[2065].

Одним із таких експонатів є погруддя Шухевича. Його, як і погруддя Бандери, виготовив скульптор Черешньовський. Обидва погруддя розміщені на постаментах таким чином, щоб відвідувач міг зустрітися поглядом з Бандерою і Шухевичем. На столі, накритому вишитою скатертиною, лежить збірник статей Бандери «Перспективи української революції», посмертно відредагований та виданий його послідовниками 1978 р.

Загальний вигляд цієї композиції нагадує Біблію, що лежить на вівтарі. В одній із вітрин демонструється закривавлений піджак, сорочка і наплічна кобура Бандери (але без пістолета, який знайшли під час огляду його одягу в лікарні). В іншій вітрині розміщено дві шкіряні сумки партизанів УПА, які, про що інформує табличка, 1947 р. привезли до Баварії з України. Ще у чотирьох вітринах виставлені предмети різного призначення. Багато з них — газети, листівки та брошури сорокових і п’ятдесятих років — пропагандистські матеріали. Деякі з них привезли до Баварії з України, інші — надійшли з приватних колекцій діаспори. До цього переліку також входять медалі, наклейки ОУН і УПА, брошури, нагороди і дипломи різних організацій. Одна вітрина містить десяток зразків вишитих різноманітним орнаментом поробок, аби нагадати про спорідненість між українським націоналізмом і фольклором. Інша група експонатів — портрети лідерів ОУН і УПА, декілька світлин Провідника і пов’язаних з ним місць, зокрема, будинок батьків у Старому Угринові та церква, в якій служив його батько. Поміж інших світлин — знімки часів його юності (на одному з них він стоїть в козацькому строї з гвинтівкою в руках), світлини сімейного життя, що відтворюють мюнхенський період, а також вирізки з текстами його інтерв’ю. Крім того, у вітринах також демонструється колекція поштових марок із зображенням Бандери, дві листівки з цими марками і кілька облігацій бойового фонду ОУН, зокрема і облігація на суму 100 гривень[2066].

На одній зі стін експозиції представлено галерею портретів членів ОУН і серію кольорових малюнків, на яких зображені сцени, що пов’язані з перебуванням українських в’язнів у концтаборах. Портрети розміщено у два ряди. У верхньому — члени ОУН (чоловіки): Євген Коновалець (посередині), Степан Бандера та Ярослав Стецько (по обидва боки від нього), Михайло Сорока та Степан Ленкавський; у нижньому ряду розміщено фотографії жінок: Алли Горської, Ірини Сеник, Оксани Попович, Катерини Зарицької-Сороки, Галини Дідик та Оксани Мешко (іл. 264).

Під портретами героїв розміщено серію рисунків (15 шт.), що зображують коцентраційний табір смерті Аушвіц. Автор малюнків — Петро Бал ей, в’язень табору й автор декількох книг. Рисунки — єдині музейні експонати, які пов’язані з Голокостом. Однак вони розміщені у музеї не для того, щоб пояснювати, що таке Аушвіц або Голокост, або чому це сталося, що якихось людей утримували і знищували у цьому таборі. Дивлячись на рисунки і написи до них, у відвідувачів може сформуватися думка, що єдиними ув’язненими Аушвіцу були українці, зокрема члени ОУН(б), а отже, українські націоналісти не можуть бути причетні до Голокосту.

Поміж в’язнів табору, які зображені (у смугастому спецодязі), ми впізнаємо Степана Ленкавського, Лева Ребета, Миколу Климишина та Юліана Заблоцького. На малюнках відтворено різні сюжети. В’язні лежать або сидять на своїх ліжках, курять цигарки, стоять у шерензі під час переклички, прибирають бараки або підмітають табір. Німці та наглядачі б’ють їх палицями та батогами. На одному з рисунків зображені люди, які гинуть у газовій камері (під цим рисунком немає жодного підпису, де б зазначалося, хто ці невинні жертви). З інших, навпаки, зрозуміло, що на них зображено членів ОУН(б). В експозиції немає жодних прямих або неявних вказівок на те, що в Аушвіці утримували і в’язнів з числа євреїв, які, власне, і складали більшість жертв. Ані за допомогою малюнків, ані будь-яким іншим чином відвідувач не зможе дізнатися, що українські в’язні Аушвіца не поділили долі євреїв, переважну більшість яких було знищено у таборах (тоді як більшість українців вижили)[2067].

Схожим чином питання про умови перебування українців у таборах смерті висвітили у виданні «Чому світ мовчить» (Париж, 1945-1946рр., іл.261), анонімні автори якого (досить імовірно, члени ОУН) не повідомляли, що поміж в’язнів німецьких концтаборів були євреї. Єдиними євреями, яких вони згадували у своїй брошурі, були єврейські наглядачі. Українських в’язнів автори поділяють на зрадників і патріотів. Патріотами є в основному бандерівці, саме вони — головні жертви німецьких концтаборів (українських патріотів убили або замучили не тільки наглядачі таборів, а й ув’язнені, зокрема, поляки, росіяни і більшовики). Подібної логіки дотримуються і в експозиції музею Бандери, відповідно до якої головні жертви Голокосту — члени ОУН(б)[2068].

На іншій стіні лондонського музею Бандери розміщено фотографії, присвячені УПА. Бандера ніколи не керував цією армією і навіть не належав до її лав. Але він завжди був її духовним лідером і, зрештою, одним із її головних символів. На знімках зображені командири УПА: Ростислав Волошин, Володимир Щигельський (капітан «Бурлака») та Василь Сидор; священик з чотирма партизанами УПА біля братської могили і величезним хрестом на ній; партизани на медогляді; невеликий підрозділ УПА 1946р.; тіла вбитих партизанів УПА (ймовірно). Поруч з цією колекцією — плакат з оголошенням про відкриття музею в Ноттінгемі (20 жовтня 1962 р.) та історично стилізоване оголошення «Звернення воюючої України. Українська молоде!» з такими словами: «Ти на еміграції мусиш піти в авангарді визвольної боротьби, як у ньому йде молодь на Землях. Ти мусиш цілком віддати себе інтересам Воюючої України…, щоб стати поруч своїх друзів [в Україні], що зі зброєю в руках борються за визволення народу <…> Перед тобою, українська молоде, як і перед усією нашою українською еміграцією, стоїть завдання зазнайомлювати чужинців з визвольною боротьбою українського народу. Роби це при кожній нагоді і всіма засобами. Використовуй для цього особисті знайомства, зв’язки з молодіжжю інших народів і міжнародними організаціями молоді. Запалюй молодь усіх народів до боротьби проти большевизму»[2069].

У нижній частині історично стилізованого «Звернення» зображений перший головнокомандувач (Шухевич), який читає цей текст молоді. Командира УПА слухають інтелігентні молоді люди та бійці, які зі зброєю в руках і прапорами ОУН рвуться в бій проти «совєтів»[2070].

Музей Бандери (спочатку в Ноттінгемі, а потім у Лондоні) — став, швидше, націоналістичною святинею, ніж освітнім закладом. Його створили не для ознайомлення людей з біографією Бандери чи з історією ОУН-УПА, а для возвеличення Провідника і формування його культу, який, за допомогою викривленого та віктимізованого наративу, слугував би затіненню проблемних аспектів «визвольного руху». Музей створили члени ОУН, ветерани дивізії СС «Галичина» та УПА, які звеличували Бандеру ще у 1930–1940 рр. та згодом прагнули передати естафету цього культу своїм дітям. Засновики музею героїзували і віктимізували свою колективну пам’ять про Другу світову та перетворили членів ОУН і ветеранів УПА на героїв, мучеників і жертв нацистів, а самого Провідника — на сакральний і трансцендентний об’єкт захоплення. Питання, які стосуються жертв українських націоналістів у музеї повністю проігноровані, проте діячі ОУН та УПА представлені широко.

Історики та культ Бандери

Провідника не тільки вшановували на націоналістичних урочистостях, але й відвели йому важливе місце в наративі української історії, перетворивши на своєрідний об’єкт історіографічного возвеличення. Історики діаспори називали Провідника національним героєм, який пожертвував життям заради України, водночас вони не згадували або заперечували всі факти, які б його компрометували. Бандеру перетворили на складову частину наративу «національно-визвольної» боротьби за «незалежну українську державу», яку провадили ОУН, УПА та дивізія СС «Галичина». Воєнні злочини вищезгаданих організацій — а для дивізії СС «Галичина» це і колабораціонізм — у цьому наративі вибілюються. Багато істориків, які публікували матеріали про Бандеру, були членами ОУН, ветеранами дивізії СС «Галичина» та УПА. Вони були щирими прихильниками Провідника і його політичних ідей, що і зумовило таку модель оцінки його особистості. Такий спосіб інтерпретації української історії XX ст. вплинув і на інших істориків, не пов’язаних з діаспорою, які, працюючи в умовах антирадянської атмосфери «холодної війни» та за відсутності доступу до архівних документів (або через низку інших причин), зрештою частково або повністю запозичили наратив, сформований та популяризований діаспорою.

Перший агіограф Бандери (Петро Мірчук) був членом ОУН(б) і до війни керував референтурою пропаганди Крайової екзекутиви[2071]. Мірчук також був одним із колишніх в’язнів Аушвіца та з часом став організатором численних комеморацій Бандери, а також прибічником українсько-єврейського примирення, умови якого вимагали від євреїв визнати, що українці не вбивали їх під час війни, що ОУН і УПА рятували євреїв і що українці були жертвами Голокосту нарівні з євреями. До 1950 р. Мірчук перебував у таборах DPs, згодом переселився до США, де і написав низку книг про діяльність українських націоналістів. Його роботи мали значний вплив на сприйняття ОУН, УПА та українського націоналізму очима української діаспори. Після розпаду СРСР багато книжок Мірчука перевидали в Україні, де їх сприйняли як важливі та надійні наукомісткі джерела. У своїх публікаціях Мірчук перетворив Бандеру на символ ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина», «національно-визвольного руху» та всіх інших груп патріотичних і націоналістичних повстанців. Деякі з праць Мірчука, як то кажуть, було сфабриковано. В окремих випадках вони все-таки містили чимало цінних фактів, але ще більша їх кількість свідомо ним замовчувалася або підмінялася недостовірною інформацією. Основна мета його робіт полягала в тому, щоб надати крайньому правому наративу рис правдоподібності, тим самим зміцнюючи політичну самоідентифікацію правого крила діаспори.

У вступі до біографії «Степан Бандера: символ революційної безкомпромісності», виданої 1961р., Мірчук заявив, що він писав біографію у жанрі агіографії (житія святих), тому що вважав таку форму єдиною прийнятною для зображення життя «одного з найкращих українських патріотів, одного з найвизначніших українських націоналістів-револю-ціонерів». Він стверджував, що українцям така книга потрібна як «джерело сили, що скріплює нашу віру в українську націю»[2072]. Мірчук не став заперечувати убивства, скоєні оунівцями у 1933–1934 рр. під керівництвом Бандери (принаймні ті з них, які вже були відомі). Однак він легітимізував і раціоналізував їх, називаючи їх патріотичними діями та законною реакцією на «польський терор». У такий спосіб він показав Бандеру не лідером терористичної націоналістичної організації, а «патріотичним революціонером», що захищав український народ від польських окупантів. Убивства політиків і цивільних осіб, яких ОУН звинувачувала в завданні шкоди чи зраді народу, Мірчук називав патріотичними вчинками, що не мали нічого спільного з насильством чи тероризмом[2073].

За словами Мірчука, аналізувати «тоталітарні» і «диктаторські» тенденції у діяльності ОУН або Бандери — справа незаконна. До того ж, такий підхід — це практика ворогів ОУН. Бандера був демократом, який розумів різницю між «законним суспільно-громадським життям та [необхідними] формами революційного підпілля». Як і кожен член ОУН, він підпорядковувався демократичному порядку і поважав демократію та права людини[2074]. Розповідаючи про роки життя Бандери, які припадають на період після його арешту 14 червня 1934р., Мірчук з осудом згадував тортури, яким піддавали українських в’язнів у польських тюрмах, та наводив їх докладний опис. Він стверджував, що «закутий в кайдани й тортурований Степан Бандера виявився уособленням мітичного Прометея», який постраждав за Україну[2075]. Пригадуючи події Варшавського процесу, Мірчук змінив політичне значення фашистського салюту «Слава Україні!», який члени ОУН неодноразово демонстрували у судовій залі. Він розповів, як члени ОУН вигукували «Слава Україні!», але не згадав, що під час цього вони робили характерний жест правою рукою. Тим самим він надав цьому салютові такого вигляду, який українські патріоти, народжені після війни, сприйняли прихильно[2076]. Подібним чином Мірчук пояснював діяльність Бандери й ОУН під час війни: «Провід революційної ОУН, очолений Степаном Бандерою, не дурив себе надією, що гітлерівська Німеччина сприятиме відбудові самостійної української держави… А тому відкидав рішуче будь-яку співпрацю з гітлерівською партією, і, особливо, будь-яке пов’язування дії ОУН з політикою гітлерівської Німеччини»[2077].

Однак, оскільки повністю заперечувати співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною було неможливо, Мірчук заявив, що ОУН(б) «визнав не тільки можливим, але й потрібним увійти в контакт із проти-гітлерівськими колами німецької армії. Це [співробітництво] було потрібне для того, щоб уже в перших днях воєнних дій на українських землях мати військові частини, які стали зв’язком регулярної української армії»[2078]. Питання, пов’язані з переслідуванням євреїв та Голокостом, у цьому контексті не обговорювалися в принципі, хоча єврейські погроми чинилися якраз саме у той час і саме у тих місцях, де ОУН(б) провадила свої революційні дії. Окрім того, повідомлялося, що ОУН(б) не мала наміру встановлювати в Україні фашистську диктатуру, а стояла біля витоків Українського національного комітету (УНК), за допомогою якого в уряді ОУН(б) були б представлені інтереси всіх українців. Ба більше, він писав, що з перших кроків «Української національної революції» ОУН(б) боролася з радянським і німецьким імперіалізмом[2079]. Мірчук підтвердив, що ОУН(б) убивала членів ОУН(м), але тільки тих, хто працював на гестапо, чи тих, хто «здавав» членів ОУН(б). Проте відповідальність за убивства Сціборського і Сеника перекладалась Мірчуком на СРСР, а Бандера й ОУН(б), з його точки зору, не мали до цього ніякого відношення[2080].

Торкаючись теми, пов’язаної з «Актом проголошення», Мірчук не згадував про колабораціонізм і дружні стосунки «…з націонал-соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації», — як це було зазначено в оригінальному тексті документу[2081]. Таким чином, за словами першого агіографа Бандери, Акт 30 червня 1941 року був початком «боротьби проти гітлерівської Німеччини» і мав особливе значення. Це була особлива заява українського народу всьому світові… що український нарід є єдино законний господар цієї землі, бажає жити вільним життям у своїй власній суверенній державі»[2082].

Бандера, якого заарештували німці, страждав, але не здавався, «як не лякався він ні тортур, ні смерти за волю України колись із рук поляків»[2083]. Провідник виступав проти німців до кінця війни, попри тортури гестапо, яких він зазнав: «І те своє рішуче ”ні” [співпраці з Німеччиною] Бандера зумів втримати аж до розвалу гітлерівської Німеччини, хоч і довелось йому терпіти за це довгі роки важкого в’язнення в німецьких тюрмах і концтаборах та кожного дня бути готовим на смерть… Моральна сила характеру Степана Бандери та його фізична видержливість на тортури виявилися міцнішими, ніж уся фізична сила Ґештапо»[2084]. У своїх повоєнних статтях Бандера заперечує факт співпраці з німцями, що для Мірчука було кращим доказом того, що такої співпраці не було[2085].

Загалом Мірчук стверджував, що ОУН(б) була єдиною українською організацією, що виступала проти Гітлера і Сталіна, у той час як інші політичні організації скомпрометували себе колабораціонізмом того чи іншого ґатунку[2086]. За Мірчуком, бандерівці були мужніми борцями за Україну, які ніколи не співпрацювали з нацистською Німеччиною[2087]. Інші організації та окремі особи також «старалися працювати для свого народу», але тільки у колаборації з нацистською Німеччиною. «Вони писали меморіяли до уряду Німеччини, до Гітлера, до Гімлера, до інших керівників тодішньої німецької політики»[2088].

Після звільнення з Заксенгаузена Бандера, за словами Мірчука, «став знову на чолі революційної боротьби всього українського народу проти червоно-московського окупанта»[2089]. Після війни боротьба за незалежність була ще складнішою, ніж раніше, — заважали ті члени ОУН та української діаспори, які відмовилися підкоритися Провідникові. Як і в попередніх частинах біографії, Мірчук замовчував той факт, що ОУН(б) убивала своїх опонентів, зокрема і «підозрілих» осіб із таборів DPs™[2090]. У роки «холодної війни» Бандера знову став, за книжкою Мірчука, єдиним українським політиком, готовим співпрацювати тільки з тими антирадянськими силами, які приймали його вимогу про створення незалежної української держави[2091].

Один із найцікавіших розділів біографії, написаної Мірчуком, — про народ, партію і демократію. В цьому розділі автор наводить аргумент про те, що народом повинна управляти тільки одна організація, цитуючи текст брошури «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном», яку Бандера написав 1948 р. У цьому документі сказано, що ОУН представляє не особливий елемент українського суспільства, а весь народ: «Організація українських націоналістів (революціонерів)… не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу… ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу»[2092].

Про демократію Мірчук пише таке: «Степан Бандера ніколи не зловживав словами “демократія” і “демократичність”, він ніколи не воював фразами про свою демократичність, бо він зневажав плитку демагогію. Одначе він завжди був борцем за принципи здорової демократії в українському політичному життю, в майбутній українській державі, і вже в теперішньому життю голошені ним ідеї визвольної боротьби ОУН, які ми цитували, говорять про це зовсім переконливо»[2093]. Таким чином, тільки вороги ОУН(б) або українського народу поширюють чутки про те, що Бандера був «антидемократичною» і «тоталітарною особою»[2094].

В іншій книзі «Зустрічі й розмови в Ізраїлю» («Чи українці «традиційні антисеміти»?»), опублікованій асоціацією «Українці, які пережили Голокост», Мірчук виклав свій погляд на проблему українсько-єврейських відносин і ролі в них ОУН(б)[2095]. Монографія починається не зі вступу, а з короткої автобіографічної довідки, з якої читачі дізнаються, що автор є членом Комітету єврейсько-української співпраці, почесним членом «Центру єврейської ідентичності» і в’язнем Аушвіца (з липня 1942р. по 19 січня 1945р.). Біографічна довідка також доповнена фотографією Мірчука у смугастому одязі в’язня. У довідці не пояснюється, що автор та інші (не євреї) в’язні Аушвіца не поділили долі євреїв у цьому концтаборі, не пише Мірчук і про те, що оунівці брали участь у погромах, які відбулися до того, як деякі з членів цієї організації стали в’язнями концтаборів[2096].

Різниця між євреєм і неєвреєм в Аушвіці була величезна. Те, що Станіслав Краєвський змістовно сформулював стосовно до поляків і євреїв, є ще справедливішим до українців: «Для “арійців” Аушвіц був “лише” небезпечним для життя трудовим табором. їхні родини часто були вільні. Для євреїв Аушвіц був табором смерті, часто для всієї їхньої родини. Поза табором їх ніхто не чекав. Навіть якщо їхні подальші страждання можна було порівняти зі стражданнями інших ув’язнених, їх, однак, не чекала та сама доля. Татуювання з номером на передпліччі для єврея означало щасливий квиток: він уникав негайної смерті в газовій камері. Для поляка [або українця] таке татуювання було одним із найжахливіших варіантів»[2097].

Завдяки своєму політичному статусу члени ОУН(б) мали більше шансів на виживання, ніж середньостатистичний польський чи український ув’язнений, але перший агіограф Бандери подав ці обставини інакше. Під час свого візиту до Ізраїлю 1981р., за результатом якого й було написано книгу «Зустрічі й розмови в Ізраїлю», Мірчук нерідко показував своє татуювання. У відомому меморіальному комплексі історії Голокосту Яд Вашем він показав своє татуювання молодій жінці, яка була у жалобі за родичами, вбитими в Аушвіці, і сказав: «…це все бачив [табір Аушвіц] власними очима, сам пережив то особисто…» Далі у розмові він визнав за необхідне вказати, що в Аушвіці «таких, як я, були тисячі українців»[2098].

В Ізраїлі Мірчук також зустрівся з кількома істориками Голокосту, переважно директорами та співробітниками музеїв. Він повідомив їм, що їхня інтерпретація Голокосту та України є категорично неправильною, і саме він, український ув’язнений Аушвіца (з татуюванням на передпліччі) є найкращим того доказом. У кожній розмові він повторював, що українці ніколи не були антисемітами та не брали участі в будь-яких злодіяннях під час війни. Найкращим доказом «неправильного сприйняття» українців і «дезінформації» відносно їхньої участі в Голокості Мірчук вважав антиукраїнські настрої істориків Голокосту та євреїв. Якось він заявив: «[Тільки] демонстрація тавра Аушвіцу на моїй руці… зупиняє антиукраїнські нападки»[2099].

У розмові з рабином Давидом Кагане, якого врятував Шептицький, Мірчук дивувався: чому Яд Вашем не хоче віддати належне Шептицькому? Докази того, що влітку 1941р. Шептицький пастирським листом підтримав пронацистське Державне правління Стецька, а пізніше — створення дивізії СС «Галичина», Мірчук вважав звичайним вивертом антиукраїнської пропаганди. Обговорюючи з Кагане складний характер Шептицького, він повторив антисемітські стереотипи про «єврейський більшовизм», що були у вжитку в ОУН(б) зразка 1941р.: «Ні, раббі, це гірка правда. Жиди стали добровільною опорою червоно-московської окупації України, кривавого большевицького терору. А, може, й організаторами. Видними і скритими керівниками»[2100].

Не більше, аніж антиукраїнською пропагандою була для Мірчука і тема українського колабораціонізму. За його словами, «…не українці, але самі таки жиди коляборували з німецькими нацистами у винищуванні жидів: жидівські “Юденрати”, жидівська поліція, жидівські інформатори, і зложені з самих молодих жидів у конц. таборі “зондеркоманда”». Мірчук був глибоко переконаний у правильності свого розуміння війни і Голокосту. Коли його бачення подій критикували, він стверджував, що його версії були правдивими, тому що він не здатний стверджувати нічого, що було б «неправдою»[2101].

На додаток до заперечення причетності українців до Голокосту Мірчук також стверджував, що не євреї, а українці були головними жертвами нацистської політики. Кожен, хто не погоджувався з баченням Мірчука або, що ще гірше, порушував питання про воєнні злочини ОУН або УПА, зокрема про злочини проти євреїв чи про колабораціонізм, був для нього «антиукраїнцем». Єдиний спосіб не бути «антиукраїнцем» — заперечувати воєнні злочини ОУН і стверджувати, що ОУН і УПА були рухами опору. А такі українці, як Степан Бандера, були національними героями і жертвами нацистської політики. За словами Мірчука, тільки «більшовики називають всіх, хто протистоїть російському імперіалізму, “бандитами” і “фашистами”. Вони навіть використовують такі самі ярлики, коли нападають на тих американських президентів — наприклад, на Рейгана, — які виступають проти їхньої мети і методів»[2102].

Такий підхід до теми Бандери, ОУН і УПА, Голокосту та історії війни значно вплинув на світогляд молодих представників української діаспори, які, в результаті, повірили в цілу низку відповідних політичних міфів. Молодіжний прошарок української діаспори, якщо вести мову про типологію світогляду, фактично був негативним дзеркалом української радянської молоді, про що свідчить, наприклад, такий факт. 1983 р. група українських студентів зі США і Канади подорожувала Європою з професорами Петром Гоєм і Сонею Шерег. Під час візиту до музею концтабору Дахау молоді українці дійшли висновку, що «про Україну й українців не згадується, хоча багато студентів чули або були особисто знайомі з українцями, які були в’язнями в Дахау». Студенти вирішили «вжити відповідних заходів». 17 серпня 1983 р. о 16:00 сімнадцять студентів, два професори і один священик прийшли до музею з прапорами і «утворили коло в залі народів, де Україна не була представлена». Коли помічник директора музею запитав про причини цієї демонстрації, вони виклали свої аргументи й оголосили, що готові навіть до голодування. Дирекція музею задовольнила вимоги протестувальників і виставила український прапор поруч з прапорами інших народів, після чого студенти і священик провели у каплиці (на території табору) панахиду[2103]. Той факт, що якраз в околицях Дахау українці дивізії СС «Галичина» проходили військовий вишкіл, не привернув уваги цих студентів[2104].

Остання публікація, про яку варто коротко згадати, у зв’язку з Мірчуком, — книга «Живу ще завдяки УПА». Це коротка автобіографія Стелли Кренцбах, єврейки, зобов’язаної своїм порятунком УПА. Але, напевно, це був вигаданий персонаж, чия автобіографія з’явилася у збірці статей, виданих під редакцією Мірчука, і, ймовірно, була написана самим

Мірчуком (або іншим ветераном ОУН)[2105]. Ця невелика книжка починається зі слів: «Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА». Автобіографія, яка містить у собі безліч висловів, близьких до поширених антисемітських стереотипів, оповідає про жінку, яка народилася в «місті Б., що лежить в 75 км від Львова». Ще з часів навчання в українській гімназії вона «стала ненавидіти ворогів України і любити її приятелів». Під час війни вона «стала членом героїчної УПА» і пережила труднощі війни серед людей, які «…не ділять людей на раси, тільки на чесних та нечесних». Після війни жінка переїхала жити в Ізраїль[2106].

Іншим значущим бандерівським агіографом став поет, письменник і політичний діяч Леонід Полтава (Пархомович). Полтава писав про Провідника не суто історичні, а радше художні твори. Зокрема, у збірці «Образ Степана Бандери в літературі й мистецтві» він зібрав разом вірші і пісні про Бандеру, фотографії його погрудь і портретів, а також поштові марки з його зображенням. Кінцева мета Полтави полягала в тому, щоб закласти підвалини для масштабнішого арт-проекту — колекції предметів мистецтва, присвячених Бандері. Загалом, збірка Полтави — це суміш крайніх правих, неофашистських і романтичних ідей. У багатьох віршах висловлено скорботу через втрату Провідника або Вождя, відзначені його героїзм та велич; підкреслюється, що він не помер, оскільки бандерівці й далі ведуть справу революції. Полтава стверджував, що Бандера є прапором України (слово bandera іспанською мовою означає «прапор»). Той факт, що пісні про Бандеру транслювали по радіо у франкістській Іспанії, був доказом, для Полтави, величі українського Провідника[2107].

В іншому виданні «Життя Степана Бандери» Полтава опублікував низку фотографій Бандери періодів його юності та родинного життя, щоб показати читачам повсякденний бік життя Провідника. Біографії Бандери передувала автобіографія, написана Провідником 1959 р. у консульстві США в Мюнхені. В основній частині книги Полтава розмістив інші світлини Бандери: в козацькому строї з гвинтівкою в руках; на залізничній станції з членами «Пласту»; на лузі і в лісі; у гурті студентів; колаж світлин, зроблених під час Варшавського та Львівського судових процесів; фото, де Бандера радіє у колі товаришів з ОУН; біля портрету Стецька; з солдатами УПА перед їхньою відправкою з Німеччини до України (повоєнне фото); з молоддю СУМ (у народних костюмах); під час літніх і зимових відпусток зі своїми дітьми і дружиною; біля могили Коновальця на роковини його смерті. Коментарі, які Полтава додав до фотографій, мали зміцнити думку читачів про те, що Бандера одночасно був і звичайною людиною, і непересічним Провідником[2108].

Героїчний дискурс про ОУН, УПА та «визвольний рух» сформували не тільки Мірчук і Полтава, але і низка інших істориків та діячів[2109]. Деякі з них — Володимир Косик[2110], Іван Гриньох[2111], Ярослав Стецько, Микола Климишин[2112], Степан Ленкавський[2113], сам Степан Бандера[2114], Володимир Янів[2115], Микола Лебедь[2116], Роман Ільницький[2117] і Тарас Гунчак[2118] — були членами ОУН(б). Інші, як-от Петро Потічний [2119], були ветеранами УПА, а ще інші, як, наприклад, Василь Верига[2120], Олексій Горбач[2121], Роман Дражновський[2122] і Петро Саварин[2123], були ветеранами дивізії СС «Галичина». Деякі з них — Ільницький, Гриньох та Горбач — працювали в Українському вільному університеті (УВУ) в Мюнхені; інші, як-от Мірчук і Косик, були також пов’язані з УВУ[2124] або захистили у ньому свої дисертації. Янів у 1968–1986 рр. був ректором УВУ, а Дражневський — у 1993-1995рр.[2125] Гунчак працював професором у Ратгерському університеті, Потічний — професором в університеті Макмастера. Горбач у 1965-1982рр. був професором слов’янської філології у Франфкуртському університеті ім. Йоганна Вольфганга Гете[2126]. Петро Саварин у 1982— 1986рр. працював на посаді ректора університету Альберти[2127]. Богдан Осадчук, який не належав ані до ОУН, ані до дивізії СС «Галичина», але який друкувався 1943 р. у колабораціоністській газеті «Краківські вісті», був (з 1966 р.) професором Інституту політичних наук ім. Отто Сура у Вільному університеті Берліна.

Ще однією добре організованою та інституціоналізованою справою, пов’язаною з дискурсом звеличення і заперечення, стала фальсифікація документів. Ще 1946р. Лебедь написав монографію[2128], де грунтовно виклав історію ОУН-УПА, не згадуючи у ній темних сторін їхньої діяльності; він також здійснив передруківку низки документів часів війни. Після його смерті 1998 р. ці документи подарували HURI, де їх сприйняли за оригінальні. Згодом, для вивчення та популяризації цих документів серед «патріотичних» істориків пострадянського простору, HURI залучив праворадикальних істориків, зокрема і В.В’ятровича[2129]. Лише деякі політичні діячі, серед яких Микола Климишин, були чесними настільки, щоб визнати: у своїх спогадах вони замовчували неприємні аспекти історії руху (коли на особисте прохання Бандери, а коли з власної ініціативи)[2130]. Мабуть, тільки Євген Стахів, якщо згадувати членів ОУН, намагався виступити проти дискурсу заперечення і вказав на те, що такі діячі ОУН, як Лебедь, здійснюють фальсифікацію історії[2131]. Однак у своїх мемуарах навіть Стахів не згадав про погроми 1941 р.[2132]

На ювілейному зібранні, яке відбулося в Мюнхені 1950р., Янів (член ОУН і ректор УВУ) охарактеризував Шухевича як «одну з найбільших легенд людства». Однак відомо, що політична кар’єра Шухевича почалася 1926р., коли він убив польського чиновника Собінського. Торкаючись теми, пов’язаної з подіями часів війни та діями українських націоналістів, Янів жодного разу не згадав про воєнні злочини, вчинені УПА під керівництвом Шухевича[2133]. В одному з інтерв’ю 1977р. Янів з гордістю говорив про акт убивства Собінського і давав зрозуміти, що читання історичної драми «Кордіан», написаної польським романтичним письменником і поетом Юліушем Словацьким, змусило його раціоналізувати цей злочин і сприйняти його як благородне діяння[2134].

У сімдесятих роках українська діаспора створила два великі академічні інститути: 1973 р. — Український науковий інститут Гарвардського університету (HURT), 1976 р. — Канадський інститут українських студій (CIUS), що діяв в університеті Альберти. У жодному з цих інститутів не було стільки членів ОУН(б), скільки їх було в мюнхенському УВУ. Ці заклади не брали активної участі в запереченні злочинів часів війни і возвеличуванні ОУН та УПА. Втім, обидва інститути так і не дійшли консенсусу щодо минулого цих рухів, особливо в інтерпретації подій, пов’язаних з історією Другої світової. 1976р. CIUS спільно з Науковим товариством ім. Шевченка у Європі ініціював масштабний проект під назвою «Енциклопедія Українознавства». Керівником цього важливого академічного почину став Володимир Кубійович, один із чільних українських нацистських колаборантів, який у повоєнний час посів місце генерального секретаря Наукового товариства ім. Шевченка у Європі. Ця енциклопедія стала важливим та авторитетним джерелом інформації про українську історію, але матеріали про Другу світову в ній викладено в дусі націоналістичного наративу (приміром, в енциклопедії не знайшлося місця для статті про Голокост)[2135].

У повоєнний час досить небагато українських інтелектуалів діаспори намагалися переосмислити український екстремістський націоналізм та висловлювались проти націоналістичного викривлення історії. Одним із таких людей був Іван Лисяк-Рудницький, професор університету Альберти (1971–1984 рр.) і автор статей у колабораціоністській газеті «Краківські вісті»[2136]. У своїх повоєнних нарисах Лисяк-Рудницький, характеризуючи фашизм ОУН(б) як «доморощений фашизм», підкреслював, що ОУН має більше спільного з центрально- та східноєвропейськими рухами, ніж із рухами фашистської Італії або нацистської Німеччини: «Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ONR (Obóz Narodowo-Radykalny)»[2137].

Лисяк-Рудницький був також одним із небагатьох українських емігрантів, які розуміли різницю між демократією і націоналізмом. Оскільки він розрізняв одну від одної ці дві політичні концепції, інші інтелектуали з емігрантських кіл сприймали його як лівака, що в цьому дискурсі означало те саме, що комуніст та «зрадник». На відміну від багатьох інших, Лисяк-Рудницький цілком розумів згубний вплив активної націоналістичної діяльності на наукові кола, а неупередженість української інтелігенції щодо крайнього правого мислення розглядав як проблему. На його думку, саме оунівці мали найнебезпечніший вплив на українську інтелігенцію. У листі до свого дядька Івана Кедріна-Рудницького від 26 квітня 1974р. Лисяк-Рудницький зазначав, що у повоєнні роки ОУН(б) не змінила своїх політичних поглядів. Єдине, що змінилося, — це те, що більшість представників української діаспори почала сприймати крайні праві дискурси ОУН(б) та їхню інтерпретацію історії як типові наукові тлумачення. За словами Рудницького, ОУН(б) намагалася домінувати в українській діаспорі так само, як це відбувалося і в українському політичному житті у 1930–1940 рр. ОУН(б) відтворила культ вождя, застосовувала у боротьбі з опонентами «мафіозно-змовницькі методи» і придушувала відкриті дискусії. Він вважав відтворення «доморослої фашистської» політики дуже шкідливим явищем, фактично «основним злом у житті української діаспори. Воно… осмішує й ком-промітує нас в очах західного світу, ізолює нас від тих процесів, що проходять на Україні, духовно й політично паралізує нас самих. Гегемонія бандерівщини — це збезчещення української національної ідеї. Бо що варта ця ідея, якщо “вільні” українці неспроможні протиставити більшовизмові нічого кращого, ніж дурніше видання цього ж самого більшовизму? (Я дотримуюся погляду, що наші доморослі тоталітаристи нічим морально не відрізняються від більшовиків, тільки від них менше інтелігентні.)»[2138]

Комбінований дискурс заперечення-вихваляння діяльності ОУН-УПА та українських націоналістів особливо посилився на межі сімдесятих і вісімдесятих років. Свою роль у цьому відіграла «холодна війна» та антирадянський дисидентський клімат цих десятиріч; антикомуністичні й антирадянські настрої ОУН-УПА високо цінувалися поміж більшості інтелектуалів української діаспори й навіть розглядалися ними в одному ряду з демократичними цінностями.

У той же час у дисидентських колах інших країн також ставали популярними авторитарні і фашистські лідери, партії та організації. Наприклад, у Польщі антикомуністичний і антирадянський рух «Солідарність» відродив культ Пілсудського, випустивши з його зображенням марки, конверти та плакати. На деяких марках його зображували або разом з іншими політиками II Речі Посполитої, або з солдатами, що билися за польську державу 1918 р., або навіть разом із сучасними діячами — Лехом Валенсою і Папою Іваном Павлом II[2139].

Певний вплив на істориків та історичну дисципліну як таку мав антикомуністичний дискурс. 1985 р. Девід Марплз опублікував в «Українському тижневику» статтю, у якій він евфемізував і мінімізував злочини ОУН та УПА проти євреїв, поляків та українців, стверджуючи, що «деякі неконтрольовані дії з боку озброєної групи були майже неминучі». Марплз підкреслив, що УПА була полікультурною силою: «згідно з західним джерелом, у лавах УПА діяли національні групи — азербайджанці, узбеки, татари і євреї». З огляду на те, що Марплз не вивчав вищезгаданих питань предметно, і, очевидно, не відчував симпатії до українського націоналізму, як він про це заявив 25 років потому, його позиція, мабуть, сформувалася під впливом загального політичного та академічного дискурсу про ОУН, УПА та Другу світову, притаманного вісімдесятим рокам. У двотисячні роки Марплз почав ґрунтовніше досліджувати діяльність українських націоналістів і публікувати на цю тему важливі й оригінальні праці. Він став справжнім критиком націоналістичної апологетики, а також витонченим інтерпретатором трагічного минулого[2140].

1982 р. журнал Labour Focus on Eastern Europę опублікував статтю Джона-Пола Химки, відомого своїми чудовими книгами про соціалізм у контекстах XIX ст., українське селянство та про історію ГКЦ. У своїй статті Химка назвав УПА українською опозицією, «антинацистською і, відповідно, антирадянською силою спротиву», не згадуючи про будь-які злочини[2141]. У статті «Світові війни», написаній для енциклопедії України, він не згадав, що під час війни ОУН і УПА переслідували євреїв. Химка зазначав, що «навесні 1943 р. тисячі українських поліцейських, які працювали на німців, дезертирували та сформували бойове ядро УПА [для нападу] на німецькі аванпости». Певна річ, він не написав про те, що 1944р. ОУН і УПА знову почала співпрацювати з нацистською Німеччиною. Водночас він вказав, що «УПА брала участь у ліквідації польських поселень на Волині», але не згадав того факту, що аналогічним чином ця армія діяла і на території Східної Галичини. Крім того, Химка релятивізував геноцид такою заявою: «ці [зіткнення] на Західній Україні незабаром набули характеру повномасштабної польсько-української етнічної війни»[2142]. Однак у дев’яностих роках Химка, як і Марплз, змінив свої погляди на діяльність ОУН, УПА і події років війни[2143].

Аналізуючи підхід істориків до вивчення діяльності ОУН і УПА, характерний для вісімдесятих років, слід відзначити, що існувала низка причин, які сприяли як звеличенню ОУН та УПА, так і запереченню та евфемізації їхніх злочинів. Звісно, не всі історики прославляли діяльність українських націоналістів та злодіяння ОУН і УПА у зв’язку з тим, що вони були націоналістами чи симпатизували відповідній ідеології. Іншою важливою причиною некритичного ставлення до діяльності ОУН і УПА був брак якісних наукових досліджень з цього питання. Класичною монографією за цією темою стала праця «Український націоналізм» Джона Армстронга, вперше опублікована 1955р. Як уже говорилося раніше, у своєму дослідженні Армстронг не згадав дві центральні події — єврейські погроми та етнічні чистки польського населення. Є принаймні чотири причини того, чому у праці Армстронга про ці події немає інформації. По-перше, у роки «холодної війни» були недоступні радянські архіви, тому автор не зміг вивчити багатьох важливих документів. По-друге, відомості про дії українських націоналістів Армстронг отримував з інтерв’ю, які він брав у оунівців та ветеранів УПА, та які, звісно, викладали йому вибілені автопортрети і недостовірну апологетичну інформацію. Хоча Армстронг стверджував, що розцінював свідчення, запозичені з інтерв’ю як щось «прикрашене», проте він все ж використовував їх як першоджерела. По-третє, він не працював зі свідченнями євреїв, поляків чи українців, що зазнали злодіянь від ОУН і УПА. По-четверте, на формування позитивного сприйняття українського націоналізму західними вченими вплинули «холодна війна», а у її контексті — антирадянський і антикомуністичний характер діяльності ОУН й УПА. У роки «холодної війни» українських націоналістів вважали антикомуністичними «борцями за свободу». Оскільки вони ніколи не згадували про свою причетність до Голокосту і будь-які спроби поставити під сумнів їхню точку зору вони вважали антиукраїнською або радянською пропагандою, то навіть фахівці з Другої світової та української історії вважали за краще визнати їхній наратив, а не критично дослідити його на підставі архівних документів (зокрема, і свідчень уцілілих)[2144].

До кінця дев’яностих років свідчення євреїв, які вижили, не вважали за надійне джерело, хоча ще у 1987–1988 рр. Мартін Бросцат і Саул Фрідлендер розгорнули широку дискусію з питання про «раціональну» німецьку науку та її співставлення з «міфічною пам’яттю» жертв Голокосту. Такий підхід був поширений не тільки серед українських націоналістичних істориків, але й у професійному середовищі. Зокрема, німецькі історики неодноразово підкреслювали «суб’єктивність» і ненадійність свідчень уцілілих у Голокості, а також вказували на «об’єктивність» і достовірність документів, пов’язаних з виконавцями цих злочинів, зокрема, з педантичними німецькими офіцерами. Цей підхід дав змогу багатьом німецьким, українським та іншим історикам уникнути зіткнення з жахливою реальністю Голокосту і багатогранністю подій часів війни, а також руйнівним чином вплинув на процес написання історії подій, пов’язаних з Голокостом у Східній Європі. Як наслідок, у історичних роботах, написаних за допомогою цього методу, оминули багато важливих аспектів. Такі праці не повною мірою відповідають реальності та багатогранності минулого, а факти, викладені в них, не можуть бути емпірично верифікованими, якщо не вдаватися до значних недомовок. Саме така версія історії легітимізує націоналістичні політики пам’яті, які практикують спільноти діаспор і націонал-консервативні історики демократичних держав.

Унаслідок історики, такі як Армстронг, не докладали зусиль, щоб ретельно дослідити прояви насильства ОУН та інших подібних рухів (і цим, власне, маргіналізували Голокост як такий), а замість цього шукали альтернативу терміну «фашизм»: зокрема, саме Армстронг запровадив термін «інтегральний націоналізм». Цей концепт був для нього чимось схожим на фашизм, але він стверджував, що ОУН, усташі і подібні рухи не повинні називатися «фашистськими» (очевидно тому, що термін «фашизм» і концепт фашизму були політизовані і викликали неоднозначну реакцію). Застосування такого визначення наштовхнуло б читача на думку, що він має справу з істориком, який має прорадянські або антиукраїнські погляди, а це вже саме по собі було здатне зруйнувати кар’єру такого фахівця. Радянська пропаганда називала фашистськими США, Велику Британію, Францію, ФРН та інші капіталістичні держави, а також нефашистські авторитарні режими. Комуністичні та інші ліві діячі західних країн використовували цей термін для дискредитації політичних ворогів різного спрямування. Така «кар’єра» терміна зробила його беззмістовним і дуже вплинула на ставлення до нього у спільноті вчених. Що ж до терміну «інтегральний націоналізм», то він природньо набув популярності як серед учених-антикомуністів (це першочергово стосується Армстронга)[2145], так і серед представників націоналістичної діаспори. У дискурсі «інтегрального націоналізму» ОУН і його ветеранів не називають «фашистами». Припускається, що український націоналізм є справжнім, незалежним, самодостатнім націоналістичним рухом, який не має нічого спільного ані з фашистською ідеологією, ані з іншими фашистськими рухами, і поготів з нацистською Німеччиною та Голокостом[2146].

На унікальності українського націоналістичного руху наполягав і агі-ограф Бандери Мірчук, який заявляв, що тільки «вороги України» і «противники ОУН» можуть стверджувати, що ОУН була фашистською, схвалювала фашизм та наслідувала його патерни. За його словами, ОУН брала свої ідеї та ідеологічно живилася винятково з «української духовності і традицій» і не могла бути фашистською, бо українські традиції та історія несумісні з фашизмом[2147]. Політолог Олександр Мотиль 1980 р. писав, що ОУН була радикальною націоналістичною організацією, з усіма рисами, характерними для фашистських рухів, але і він уточнив, що ОУН не могла бути фашистською, тому що не існувало української держави, в якій ОУН могла б практикувати фашистську політику[2148]. Далеко не всі вчені того часу (зокрема й фахівці, які досліджували «фашизм» у широкому діапазоні) звертали увагу на той факт, що багато східноєвропейських фашистських організацій (партій або рухів) діяли саме за умов «бездержавних націй» і що лише деякі з них домоглися утворення держави[2149].

Висновок

Загибель Бандери викликала глибокий сум у тих колах української діаспори, де Бандеру вважали легендарним Провідником, хоробрим, відданим та ідейним борцем за свободу. Різні українські антирадянські та крайні праві націоналістичні організації оплакували цю втрату впродовж кількох тижнів. Газети «Шлях перемоги», «Гомін України» та «Українська думка» опублікували сотні скорботних статей і віршів. Тих людей, які пов’язували ім’я Бандери зі злочинами ОУН і УПА (навіть якщо ці люди вважали Бандеру головним символом цього руху), ці видання засуджували. Надалі усі ці злочини заперечували або приписували радянським партизанам, радянській армії або німцям. У календарі крайніх правих кіл української діаспори 15 жовтня стало важливою датою. Основу експозиції першого музею Бандери, який відкрили 1962р., склали його особисті речі, а також експонати, пов’язані з «визвольною боротьбою» ОУН і УПА, жорстокістю радянської окупації і стражданнями членів ОУН(б) в Аушвіці. У музеї не знайшли місця для відомостей про етнічне й політичне насильство ОУН і УПА, яке чинили члени цих формувань під час війни та у повоєнний час, хоча діяльність цих рухів була невід’ємною, якщо не центральною, частиною експозиції. Членів ОУН(б) в музейній експозиції представили як трагічних героїв та таких, що були єдиними ув’язненими Аушвіца. У такому ж дусі було написано чисельні статті й книги Петра Мірчука, який також написав першу агіографію Бандери і цим підготував підґрунтя для низки пострадянських «патріотичних» біографів вождя.

Апологетичні дискурси про Бандеру та ОУН і УПА, а також віктимізовані дискурси про український голод 1932–1933 рр. і страждання українців у воєнні та повоєнні роки, були настільки сильними, особливо в останні десятиліття «холодної війни», що вплинули навіть на таких неупереджених вчених, як Джон-Пол Химка і Девід Марплз. Українська діаспора та історики з її середовища високо оцінили наукову монографію Джона Армстронга про український націоналістичний рух, оскільки ця праця містила дуже мало інформації про злочини ОУН і УПА. Тільки деякі вчені (наприклад, Іван Лисяк-Рудницький) відчували неприязнь до апологетичних дискурсів та були незгодні з використанням науки задля пропаганди заперечення або для конструювання різних націоналістичних міфів. Утім, навіть Лисяк-Рудницький не вважав проблематичним замовчування минулого В.Кубійовича, оскільки колишній голова УЦК ініціював створення «Енциклопедії Українознавства» і підтримав багато інших проектів, які українська діаспора сприймала як «досить вагомі». Атмосфера «холодної війни» і та рішучість, з якою оунівці підтримували Західний блок у його боротьбі з «червоним дияволом», дали змогу їм приховати, а згодом і пустити в непам’ять «темні плями» історії свого руху. Будь-яку згадку про сумнівні епізоди сприймали як радянську, польську, єврейську або іншу форму антиукраїнської пропаганди.