Горіхова шкатулка

Один

І ось я тут, горініж усередині жінки. Терпляче склавши руки, ждучи, ждучи й гадаючи, в кому я, хто на мене чекає, що на мене чекає. Мої очі ностальгійно заплющуються, коли я згадую, як дрейфував колись у своєму пррсвітчастому мішку, мрійливо плив у бульбашці власних думок крізь мій особистий океан у вповільнених сальто, м’яко стикаючись із прозорими стінами, в яких я ув’язнений, із довірливою мембраною, що вібрувала голосами змовників у ницій справі, котрі сама й заглушувала. Це було в моїй безжурній юності. Тепер я повністю перевернутий, ні дюйма власного простору, коліна вдавлені в живіт, думки заповнюють голову, як моя голова — таз матері. Я не маю вибору: моє вухо притиснуте вдень і вночі до цих кров’яних стінок. Я слухаю й беру собі на ум, і я занепокоєний. Я чую постільну мову смертоносного заміру, й мене жахає те, що на мене чекає, те, що може в себе мене втягнути.

Я занурений в абстракції, і тільки зв’язки, що плодяться між ними, створюють ілюзію знаного світу. Коли я чую про «блакитний», якого ніколи не бачив, то уявляю певну мисленнєву подію, близьку до «зеленого» — якого ніколи не бачив. Я вважаю себе невинним, не обтяженим прив’язаностями й обов’язками, вільним духом, незважаючи на обмежений простір моєї вітальні. Нікому мені перечити чи докоряти, ні імені, ні попередньої адреси, ні релігії, ні боргів, ні ворогів. Мій щоденник, якби існував, містив би тільки замітку про моє майбутнє народження. Я чистий аркуш — або був таким, попри те, що кажуть нині генетики. Але моя поверхня — слизька й пориста, що не згодилася б ні на шкільну дошку, ні на шиферний лист, — це поверхня, що пише сама на собі, росте день у день і стає менш порожньою. Я вважаю себе невинним, але виглядає на те, що я — частина змови. Моя мати — довгих років її невпинному, голосному хлюпітливому серцю — здається, до неї залучена.

Здається, Мати? Ні, не здається. Так і є. Ти залучена. Я це знав із самого свого початку. Чи прикличу спогад про неї, цю мить сотворення, що прийшла з моїм першим поняттям? Давно-давно, багато тижнів тому, моя нервова трубка замкнулася кінцями, щоб стати хребтом, і багато мільйонів моїх молодих нейронів, працьовитих, як шовкопряди, почали прясти й зіткали зі своїх витких відростків розкішне золоте полотно моєї першої ідеї, думки, настільки простої, що зараз вона вислизає від мене. Чи це було «я»? Надто самозакохано. Чи «зараз»? Надто драматично. Певно, щось, що передувало їм обом, їх обох обіймаючи, єдине слово, вміщене в мисленому зітханні або в захваті прийняття, чистого буття, щось на кшталт —«це»? Надто манірно. Тож, якщо коротко, моя ідея була: «Бути». А як не вона, то її граматична форма —«є». Це була моя первісна думка, і от де притичина — «є». Тільки це. У дусі Es muss sein[1]. Початком свідомого життя був кінець ілюзії, ілюзії небуття, і вибух реальності. Тріумф реалізму над магією, «є» над «здається». Моя мати є залученою у змову, і отже, я теж, навіть якщо моя роль полягатиме в тому, щоб її зірвати. Або якщо я, неохочий дурень, дозрію надто пізно — то щоб за неї помститися.

Але я не скаржуся на долю. Я знав із самого початку, щойно розгорнув із золотої парчі свою свідомість, як подарунок: я міг опинитись і в гіршому місці в набагато гірший час. Загальні речі вже зрозумілі, і в порівнянні з ними мої родинні негаразди видаються, або мали б видаватися, незначними. Є багато чого цінувати. Я успадкую блага сучасності (гігієну, вихідні, анестезію, настільні лампи, помаранчі взимку) і житиму в привілейованому куточку планети — у вгодованій, безчумній Західній Європі. Давня Європа — склеротична, порівняно добра, змучена своїми привидами, вразлива до кривдників, невпевнена в собі, вибраний пункт призначення для мільйонів бездольних. Районом, де я безпосередньо житиму, буде не квітуча Норвегія — яка була, з огляду на її величезний суверенний фонд і щедре соціальне забезпечення, моїм першим варіантом; і не мій другий варіант, Італія, обрана завдяки місцевій кухні та благословенному сонячному занепаду; і навіть не мій третій пункт, Франція, з її піно нуар і жвавим себелюбством. Натомість я отримаю дещо роз’єднане королівство під владою шанованої літньої королеви, де принц-підприємець, відомий своїми добрими справами, еліксирами (екстракт цвітної капусти для очищення крові) й неконституційним втручанням у державні справи, нетерпляче чекає на свою корону. Це буде мій дім, і хай так. Я міг з’явитися в Північній Кореї, де спадкоємство так само непохитне, але бракує свободи та їжі.

Як це так, що я, не просто молодий, і добре б, якби вчора народився, можу знати так багато — або знати достатньо, щоб помилятися щодо стількох речей? Я маю свої джерела, я слухаю. Моя мати, Труді, коли вона не зі своїм другом Клодом, любить радіо й віддає розмовам перевагу над музикою. Хто з виникненням Інтернету міг би передбачити підйом і розквіт радіо або відродження того архаїчного слова —«бездротовий»? Понад пральним гуркотом шлунку й кишковика я чую новини, живе джерело усіх лихих снів. Під владою компульсивного потягу до самоушкодження я уважно дослухаюся до аналітики й суперечок. Щогодинні повтори, регулярні півгодинні підсумки мені не набридають. Я терплю навіть Всесвітню службу Бі-Бі-Сі з її дитинячими вибухами синтетичних труб і ксилофона, що відокремлюють номери програми. Серед довгої тихої ночі я можу іноді різко штовхнути матір ногою. Вона прокидається, не може заснути й тягнеться за радіо. Жорстока розвага, я знаю, але на ранок ми обоє ліпше з усім обізнані.

І вона полюбляє подкасти лекцій і аудіокнижки з саморозвитку: «Знай своє вино» у п’ятнадцяти частинах, біографії драматургів сімнадцятого століття й усіляку світову класику. Джойсів «Улісс» її заколисує, попри те, що захоплює мене. Коли в часи моєї молодості вона вдягала навушники-крапельки, я чув усе виразно, так вправно подорожували звукові хвилі крізь щелепу й ключиці, вниз по її кістковій будові, хутко крізь живильні навколоплідні води. Навіть телебачення доносить більшість своєї скромної користі за допомогою звуку. Та й коли моя мати зустрічається з Клодом, вони час від часу обговорюють ситуацію у світі, переважно у формі нарікань, хоча й самі замишляють зробити її ще гіршою. Умощений тут, де нічого робити, окрім як рости тілом і розумом, я все всотую, навіть дрібниці — а їх вистачає.

Бо Клод — така людина, що полюбляє повторюватися. Людина ліричних відступів. Потискаючи руку незнайомцеві — я чув це двічі — він каже: «Клод, як Дебюссі». О, як він помиляється. Він Клод-як-підрядник-будівельник, котрий нічого не вигадує, нічого не винаходить. Він насолоджується думкою, промовляє її вголос, потім знову її думає та — чому б ні — знову її каже. Удруге сколихнути повітря своєю думкою — невід ємна частина його насолоди. Він знає, що ви знаєте, що він повторюється. Чого він не може знати — то це того, що ви не отримуєте від цього такого задоволення, як він. Це, як я дізнався з Рітівської аудіолекції Бі-Бі-Сі, називається проблемою референції.

Ось приклад, як Клод розмовляє і як я збираю інформацію. Він і моя мати домовилися телефоном (я чую обидві сторони) зустрітися ввечері. Не беручи мене до уваги, до чого вони схильні, — вечеря при свічках на двох. Звідки я знаю про освітлення? Коли настає час і їх проводять до їхніх стільців, я чую, як мати скаржиться. Свічки горять на кожному столику, окрім їхнього.

Тоді одне за одним ідуть звук повітря, яке роздратовано втягує Клод, владне кляскання сухих пальців, таке собі підлесливе мимрення, що виходить, наскільки я можу вгадати, із зігнутого в талії офіціанта, тріск запальнички. Вони мають свою вечерю при свічках. Їм бракує тільки їжі. Але в них на колінах лежать масивні меню — я відчуваю нижній край того, яке тримає Труді, своїм попереком. Тепер я знову мушу вислухати Клодову домашню заготовку про мову меню, так, наче він перший у світі помітив ці неістотні недоладності. Він затримується на «смаженому на сковороді». Що таке «сковорода», як не облудне благословення вульгарного й нездорового «смаженого»? Де ще можуть смажити його морських гребінців із чилі й лаймовим соком? У яйцеварці? Перш ніж перемкнутися, він повторює дещо з цього, варіюючи інтонацію. Тепер його друга улюблена річ, імпортоване з Америки «грубо мелене». Нечутно рухаючи губами, я повторюю його роз’яснення ще до того, як він почне, коли легкий крен у моєму вертикальному положенні каже мені, що мати нахилилася, щоби покласти стримувального пальця на його зап’ястя й солодко сказати, відволікаючи: «Обирай вино, милий. Щось шикарне».

Я люблю випити разом з матір’ю келих. Можливо, вам так і не довелося скуштувати, або ви про це забули, добре бургундське (її улюблене) або добрий сансер (також її улюблений), проціджені крізь здорову плаценту. Ще навіть до того, як вино доходить — сьогодні це сансер «Жана-Макса Роже», — я відчуваю на своєму обличчі звук відкоркованої пляшки, наче ласку літнього вітерця. Я знаю, що алкоголь знизить мій інтелектуальний рівень. Він усім його знижує. Але ох, від радісного, рум’яного піно нуар або аґрусового совіньйону я обертаюся й перевертаюся з краю в край свого таємного моря, кружляючи у стінах свого замку, надутого повітряного замку, що слугує мені домівкою. Або так було, коли я мав більше простору. Тепер я приймаю свої насолоди поважно, і на другому келиху мої розмисли розквітають тією вольністю, чиє ім’я — поезія. Думки розмотуються пружинистими пентаметрами, де фрази то закінчуються разом із рядком, то переходять на наступний, приємно чергуючись. Але вона ніколи не випиває третього, і це мене ранить.

«Я маю думати про дитину», — чую, як вона каже це, прикриваючи келих лицемірною долонею. У такі моменти я подумую вхопитися за свою мастку пуповину, як за оксамитовий мотузок у заміському будинку з добре укомплектованим штатом, і різко смикнути, вимагаючи обслуговування. Агов! Іще по чарці для нас тут!

Але ні, вона обмежує себе з любові до мене. І я люблю її — чи міг би я інакше? Мати, котру я ще маю зустріти, котру я знаю тільки зсередини. Недостатньо! Я жадаю зовнішньої її особи. Поверхні — це все. Я знаю, що її волосся «світло-солом’яне», що воно спадає «монетами диких кучерів» на її «рамена, білі, мов яблуневий м’якуш», бо мій батько читав їй при мені уголос свій вірш про це. Клод також згадував її волосся в менш винахідливих реченнях. Коли вона в настрої, то заплітає тугі коси, котрі обмотує навколо голови у стилі, як каже мій батько, Юлії Тимошенко. Я також знаю, що очі в матері зелені, що її ніс — перлистий ґудзик, що вона хотіла б, щоб його було більше, і що обоє чоловіків, кожен окремо, обожнюють той, який є, і пробували її заспокоїти. Їй багато разів казали, що вона гарна, але вона ставиться до того скептично, і це надає їй невинної влади над чоловіками, як сказав їй якось пополудні в бібліотеці мій батько. Вона відповіла, що, якби це було правдою, тієї влади вона ніколи не шукала й не хотіла. То була незвична для них розмова, і я слухав пильно. Батько, його звати Джон, сказав, що, якби мав таку владу над нею чи жінками загалом, то не міг би уявити, як можна від неї відмовитися. Я здогадався зі співчутливого хвилюватого руху, котрий на мить припідняв моє вухо зі стінки, що мати значуще знизала плечима, ніби кажучи: «Ну, в чоловіків не так. Що з того?» До того ж вона сказала йому вголос, що ця нібито притаманна їй влада, хоч яка б вона була, існує тільки завдяки чоловікам, що наділяють Труді нею у своїх фантазіях. Тоді задзвонив телефон, батько пішов відповісти, і цю рідкісну й цікаву розмову про тих, хто має владу, так і не було завершено.

Але повернімося до моєї матері, моєї нещирої Труді, чиїх яблуневих рук, і грудей, і зеленого погляду я жадаю, чия непоясненна потреба у Клоді була раніше від моєї свідомості, мого первісного «є», і чий голос часто промовляє до нього, а він до неї, у постільних шепотах, ресторанних шепотах, кухонних шепотах — так, наче обоє підозрюють, що черева мають вуха.

Раніше я вважав, що їхня обачливість була лише звичайною любовною інтимністю. Але тепер я впевнений. Вони розмовляють, легко обминаючи власні голосові зв’язки, бо планують жахливу подію. Якщо щось піде не так — я чув ці їхні слова — життя їхні буде зруйновано. Вони вважають, що як уже братися до справи, то робити це треба швидко і скоро. Вони кажуть одне одному бути спокійними й терплячими, нагадують одне одному про ціну недоношеного плану, і що він має кілька етапів, і що кожний із них має з’єднуватися з попереднім, і що коли хоч якийсь провалиться, то все посиплеться, «як старомодні різдвяні ліхтарики» — це незбагненне порівняння від Клода, котрий рідко каже щось незрозуміле. Від того, що вони мають на думці, їм самим стає лячно й недобре, і вони ніколи не можуть говорити про це прямо. Натомість вони загортають у шепоти недомовки, евфемізми й невиразні застереження, за якими йдуть кахикання й похоплива зміна теми.

Одної спекотної, неспокійної ночі минулого тижня, коли, як я думав, обоє давно вже спали, мати раптом сказала в темряву за дві години до світанку (згідно з годинником у батьковому кабінеті на першому поверсі):

— Ми не можемо це зробити.

І одразу ж Клод рішучо відповів:

— Можемо.

І потому, недовго подумавши:

— Можемо.