Горіхова шкатулка

Чотирнадцять

Поки ми спускаємося, я маю час розмислитися далі про мій щасливий брак рішучості, про самопереможну петлю того, хто намагається сам себе задушити. Деякі спроби приречені від самого свого задуму — не через боягузтво, але з власної природи. Франц Райхельт, Летючий Кравець, 1912 року стрибнув з Ейфелевої вежі до своєї смерті в лантухуватому парашутному строї, впевнений, що його винахід рятуватиме авіаторам життя. Перед стрибком він призупинився на 40 секунд. Коли він нарешті нахилився вперед і зробив крок у порожнечу, висхідний потік повітря тісно обліпив тканину навколо його тіла —і він упав, геть як камінь. Факти, математика були проти нього. Біля підніжжя вежі він пробив у промерзлій паризькій землі неглибоку могилу у п’ятнадцять сантиметрів завглибшки.

Що приводить мене, як Трудін повільний поворот на 180 градусів на першому сходовому майданчику, через смерть, до теми помсти. Усе стає зрозумілішим, і я можу зітхнути з полегшенням. Помста: цей потяг інстинктивний, потужний —і простимий. Ображений, обдурений, понівечений, ніхто не може опиратися принадності мстивих думок. І тут, коли, у геть крайньому варіанті, вбито близьку людину, фантазії палахкотять. Ми соціальні істоти, колись ми тримали одне одного під контролем за допомогою насильства або загрози насильства, як собаки у зграї. Ми народжуємося з цим солодким передчуттям. Для чого нам уява, як не для того, щоби програвати та смакувати, і повторювати ці криваві можливості? За одну безсонну ніч помсту можна справити більше ніж сто разів. Цей потяг, мрійливий намір — людяний, нормальний, і ми маємо його собі пробачати.

Але піднята рука, реальне насильницьке втілення цього, — проклята. Така математика. Не буде ніякого повернення до колишнього стану справ, ніякої потіхи, ніякого солодкого полегшення — точно не надовго. Тільки другий злочин. Вирушаючи дорогою помсти, копай дві могили, казав Конфуцій. Помста розшиває цивілізацію. Це повернення до постійного, примітивного страху. Подивіться на нещасних албанців, хронічно заляканих їхнім законом, кануном, їхнім ідіотським культом кревної ворожнечі.

Так що тим часом, як ми добираємося до сходового майданчика коло бібліотеки мого любого батька, я звільняю себе, як від гріхів, не від думок, але від дій, від помсти за його смерть у цьому житті або в наступному, післяродивному. І виправдовую себе від боягузливості. Знищення Клода не поверне мого батька. Я розтягую Райхельтове сорокасекундне вагання на ціле життя. Ні запальчастим діям. Якби мені все вдалося з пуповинням, то воно, не Клод, стало б причиною, яку занотував би будь-який патологоанатом. Нещасливий випадок, записав би він, але не незвичайний. Матері й дядькові це принесло б певне незаслужене полегшення.

Сходи дають такий простір для думок тому, що Труді спускається ними зі швидкістю найповільнішого нічного лемура. Нарешті її руки міцно стискають поруччя. Вона спускається на одну сходинку, потім на іншу, іноді зупиняється, замислюється, зітхає. Я знаю, що це все означає. Гостя затримає конче потрібну хатню працю. Поліціянти можуть повернутися. Труді геть не в настрої для битви ревнивих власницьких інстинктів. Це питання першенства. Її незаконно відсторонили від упізнання тіла — це роз’ятрює. Елодія — просто нещодавня коханка. Або не така вже й нещодавня. Вона могла бути ще до переїзду до Шордіча. Ще цю відкриту рану перев’язувати. Але навіщо приходити сюди? Не щоб її втішали, не щоби втішати самій. Вона може знати чи мати якусь ласу викривну деталь. Може викинути Труді та Клода під три чорти. Або це шантаж. Облаштування похорону, яке теж треба обговорити. Ні, не це. Ні, ні! Так багато заперечень із такими зусиллями для моєї матері. Як це її втомлює, на додачу до всього решти (похмілля, вбивства, виснажливого сексу, вагітності на великому терміні) бути змушеною напружувати волю та поширювати свою облесливу ненависть іще й на гостю.

Але вона повна рішучості. Коси міцно затуляють її думки від усіх, окрім мене, на ній свіжа білизна — бавовняна, не шовкова, як я відчуваю, — та коротка літня сукня, правильного вільного крою, але й не заширока. Її оголені рожеві руки й ноги, пофарбовані бузковим нігті, її повна, незаперечна краса загрозливо виставлені на огляд. Вона схожа на лінійний корабель, повністю, хоч і неохоче, оснащений та озброєний, з опущеними гарматними затулками. Жінка-войовниця, фігурою на «носовому» вигині якої я гордий бути. Вона спускається, рухаючись плавно, але переривчасто. Вона впорається будь із чим, що до неї підступиться.

Коли ми добираємося до передпокою, будь-що вже почалося. І погано. Вхідні двері відчинилися й зачинилися. Елодія — всередині та в Клодових обіймах.

— Так, так. Ну, ну, — бубонить він на її безперервний ланцюжок розплаканих, уривчастих речень.

— Я не маю. Це неправильно. Але я. Ох, вибачте. Що це має бути. Для вас. Я не можу. Ваш брат. Не можу. Що вдіяти.

Мати залишається біля підніжжя сходів, напружуючись із недовіри, і не тільки до гості. Значить, ось таке бардівське горе.

Елодія нас іще не помітила. Напевно, вона стоїть обличчям до дверей. Новина, яку вона хоче переповісти, доходить крізь стакато схлипів.

— Завтра ввечері. П’ятдесят поетів. З усієї. Ох, ми його любили! Читати в Бетнал-Ґрінській[26] бібліотеці. Або надворі. Свічки. Кожне по віршу. Ми так хочемо, щоб ви були.

Вона зупиняється, щоб вишмаркатися. Для цього вона вивільняється від Клода та бачить Труді.

— П’ятдесят поетів, — безпомічно повторює він. Яка ідея могла би бути огиднішою для нього? — Це багато.

Її схлипи майже вщухли, але пафос власних слів викликає їх знову.

— О. Привіт, Труді. Мені так, так шкода. Якщо ви або. Могли б сказати якісь. Але ми зрозуміємо. Якщо ви. Якщо ви не зможете. Як це важко.

Її вириває від нас її скорбота, котра все виводиться вгору аж до певного воркування. Вона намагається вибачитися, і нарешті ми чуємо:

— Порівняно з тим, що ви. Дуже перепрошую. Не мені вам.

На думку Труді, вона має рацію. Матір знову відсторонено. Перетужили, переголосили — вона зостається, незворушна, коло сходів. Тут, у передпокої, де ще, певно, затримуються залишки смороду, ми впіймані в невизначеності. Ми слухаємо Елодію, і секунди минають. Що тепер? Клод знає відповідь.

— Ходімо сядемо. У холодильнику є пуйі-фюме.

— Я не. Я прийшла тільки.

— Сюди.

Коли Клод проводить її повз мою матір, вони, допевне, перезираються — тобто вона дивиться зі спалахнулим докором, а він мляво знизує плечима. Дві жінки не обіймаються й навіть не торкаються, і нічого не кажуть, коли опиняються за кілька дюймів одна від одної. Труді дозволяє їм пройти вперед, перш ніж піти за ними, вниз, до кухні, де двоє обвинувачів, Гліколь і Смузі з Джад-стріт, ховаються серед хаосу в криміналістичних мазках.

— Якщо хочеш, — каже мати, ступаючи на липкі дошки підлоги, — я думаю, Клод не проти зробити тобі канапку.

Ця невинна пропозиція приховує багато шпичок: вона недоречна для цієї ситуації; Клод ніколи в житті не робив канапки; у домі немає хліба; між двома скибками нічого покласти, окрім пилу з-під солоних горішків. І хто міг би спокійно з’їсти канапку із такої кухні? Вона багатозначно не пропонує зробити її сама; вона багатозначно об’єднує Елодію з Клодом, окремо від самої себе. Це обвинувачення, відмова, холодне відсторонення, спаковані в гостинний жест. Навіть не схвалюючи це, я вражений. Таким тонкощам неможливо навчитися з подкастів.

Трудіна ворожість добре впливає на синтаксис Елодії.

— У мене нічого не виходить їсти, дякую.

— У тебе могло б вийти щось випити, — каже Клод.

— Могло б.

За цим іде знайома сюїта звуків: дверцята холодильника, штопор необережно дзвякає об пляшку, гучно видобуто корок, келишки з учорашнього вечора споліскують під краном. Пуйі. Просто з іншого боку ріки від Сансеру. Чому б і ні? Майже сьома тридцять. Маленькі виноградинки з їхньою туманною сірою поволокою мають бути нам якраз до ладу чергового спекотного й безвітрого лондонського вечора. Але я хочу більшого. Таке відчуття, ніби ми з Труді тиждень нічого не їли. Розворушений Клодовим телефонним замовленням, я жадаю на додаток забуту, старомодну страву — картоплю з оселедцем в олії по-французьки. Слизький копчений оселедець, воскова молода картопелька, перший віджим найкращих оливок, цибуля, дрібно порубана петрушка — я знемагаю з голоду за такою стравою. Як елегантно її відтінило б пуйі-фюме. Але як переконати матір? Не складніше, ніж перерізати дядькові горлянку. Витончена третя країна в моєму списку ще ніколи не видавалася такою далекою.

Усі ми тепер за столом. Клод наливає, келихи понуро здіймаються на честь померлого.

Серед тиші Елодія нажахано шепоче:

— Але самовбивство. Це якось так... так несхоже на нього.

— Ну то що ж, — каже Труді й залишає це так і висіти. Вона помітила зручну нагоду. — Як довго ви були знайомі?

— Два роки. Коли він викладав...

— Тоді ти не знаєш про його депресії.

Материн тихий голос тисне мені на серце. Яке це заспокоєння для неї — вірити в логічну історію про психічну хворобу та суїцид.

— Мій брат не був, якщо чесно, народжений для насолод світу.

Клод, як я починаю розуміти, не першорядний брехун.

— Я не знала, — каже Елодія стиха. — Він завжди був такий великодушний. Особливо до нас, знаєте, молодшого покоління, яке...

— Геть інша людина, — твердо відрізає Труді. — Я рада, що його студенти ніколи цього не бачили.

— Навіть у дитинстві, — каже Клод. — Якось він накинувся з молотком на нашу...

— Зараз не час для цієї історії, — обірвавши, Труді робить її ще цікавішою.

— Твоя правда, — відповідає він. — Ми однаково його любили.

Я відчуваю, як материна рука підіймається до обличчя, щоби прикрити його або щоб змахнути сльозу.

— Але він ніколи не звертався по допомогу. Не міг прийняти, що хворий.

У голосі Елодії з’являється незгода або скарга, котра матері й дядькові навряд сподобається:

— Але це повний абсурд. Він їхав до Лутона заплатити типографу. Готівкою. Був такий радий закрити борг. І він мав сьогодні читати. У поетичному товаристві Королівського коледжу. І ми троє були, знаєте, як на розігріві.

— Він любив свої вірші, — каже Клод.

Елодіїн голос наростає разом із її болем:

— Чого б він з’їхав з дороги та...? Просто так. Коли він щойно закінчив книжку. І потрапив до короткого списку премії Одена.

— Депресія — це жах, — Клод дивує мене своїм осяянням.— Усе хороше в житті зникає з твого...

Мати перебиває. Голос у неї різкий. З неї досить.

— Я розумію, що ти молодша за мене. Але ну що, мені справді треба тобі це все розжовувати? Фірма в боргах. Сам у боргах. Незадоволений своєю роботою. Дитина, яку він не хотів, уже на підході. Дружина трахається з його братом. Хронічні проблеми зі шкірою. І депресія. Так зрозуміло? Ти думаєш, нам без твоїх сцен іще не достатньо погано, без твоїх поетичних читань і премій, і розмов про абсурд? Ти залізла йому до ліжка. Вважай, тобі пощастило.

Труді перебивають у відповідь. Вереск і шелеп — стілець перекидається назад, на долівку.

У цей момент я помічаю, що батько віддалився. Як частинка у фізиці, тікаючи від нас, він уникає визначеності: упевнений в собі, успішний поет-викладач-видавець, спокійно зосереджений на поверненні свого будинку, свого батьківського дому; або безталанний, затюканий рогоносець, несьогосвітній дурень, зачавлений боргами, злигоднями та браком таланту. Що більше ми чуємо про одного, то менше віримо в іншого.

Перший звук, який видає Елодія, — одночасно слово і схлип.

— Ніколи!

Тиша, крізь яку я відчуваю, як Клод, а за ним моя мати, тягнуться за своїми келихами.

— Я не знала вчора, що він скаже. Усе неправда! Він хотів вас повернути. Намагався зробити так, щоб ви ревнували. Він би вас ніколи не вигнав.

Її голос стишується, коли вона нахиляється поставити стільця на місце.

— Того я і прийшла. Сказати вам, і краще б ви зрозуміли. Нічого! Нічого між нами не було. Джон Кернкрос був моїм редактором і другом, і вчителем. Він допоміг мені стати письменницею. Так зрозуміло?

Я безсердечно підозріливий, але вони їй вірять. Те, що вона не була батьковою коханкою, мало би бути для них великим полегшенням, але, думаю, це відкриває інші можливості. Незручна жінка, котра може засвідчити всі батькові причини жити далі. От лишенько.

— Сядь, — тихо каже Труді. — Я тобі вірю. Більше без крику, будь ласка.

Клод доливає в келихи. Пуйі-фюме здається мені надто кислим, надто різким. Либонь, надто молоде, невідповідне для такого приводу. Якщо відволіктися від спеки літнього вечора, м’язистий помероль міг би пасувати краще там, де демонструють сильні емоції. Якби тільки тут була винарня, я спустився б туди зараз, до запиленого присмерку, щоб витягти пляшку з полиці. Тихенько постояти з нею хвилину, мигцем глянути на етикетку, мудро кивнути самому собі, несучи її нагору. Доросле життя, далека оаза. Навіть не марево.

Я уявляю материні голі руки складеними на столі, погляд твердий і ясний. Ніхто не вгадав би, як вона мучиться. Джон кохав тільки її. Його згадка про Дубровник була щирою, його освідчення про ненависть, мрії про те, щоб її задушити, його кохання до Елодії — усе багатонадійні брехні. Але вона не повинна приймати поразку, вона має бути стійкою. Вона перемикає себе в режим, у тональність серйозного зондування, на позір не неприязного.

— Ти впізнала тіло.

Елодія також уже спокійніша.

— Вони намагалися з вами зв’язатися. Не змогли. У них був його телефон, вони побачили дзвінки до мене. Про читання сьогодні — тільки про це. Я попросила свого нареченого піти зі мною, така була перелякана.

— Який він був на вигляд?

— Вона має на увазі Джона, — каже Клод.

— Я була здивована. Він був спокійний. Окрім...— вона різко, на вдиху зітхає. — Окрім рота. Він був такий довгий, такий широкий, розтягнутий майже від вуха до вуха, як божевільна посмішка. Хоча був закритий. Я була цьому рада.

Навколо мене, у стінках та крізь малинові камери, що лежать за ними, я відчуваю, як мати тремтить. Іще одна така фізіологічна деталь —і її буде знищено.