Горіхова шкатулка

П’ятнадцять

На початку мого свідомого життя один із моїх пальців, не підкоряючись навіть моєму наказові, черкнув об креветкоподібну випнутість у мене між ногами. І хоча креветка та пучка лежали на різній відстані від мозку, вони відчули одна одну одночасно — цікаве питання нейробіології, відоме як проблема зв’язування. Кілька днів потому це сталося знову вже з іншим пальцем. Минув певний час мого розвитку, і я осягнув, що це означає. Біологія — це доля, і доля вказівна, як перст, цифрова, і в цьому випадку — бінарна, двійкова. Усе стало холодно простим. Дивовижно ґрунтовне питання в основі будь-якого народження було нині вирішено. Або-або. І все. Ніхто не викрикує в момент чийогось приголомшливого виходу в світ: «Це людина!» Натомість: «Це дівчинка», «Це хлопчик». Рожевий або блакитний — мізерне поліпшення порівняно зі згодою Генрі Форда продавати автівки будь-якого кольору, аби він лиш був чорним. Тільки дві статі. Я був розчарований. Якщо людські тіла, розуми, долі настільки складні, якщо ми вільні, як не вільний жодний інший вид ссавців, навіщо обмежувати діапазон? Я кипнем кипів із гніву, а потім, як усі решта, я змирився й вирішив використати свій спадок якнайкраще. Звісно, складність настигне мене свого часу. А до того мій план полягав у тому, щоб з’явитися як вільнонароджений англійський мужчина, витвір переможної доби англійського-а-також-шотландського-та-французького Просвітництва. Мою самість вирізьблять насолода, конфлікт, досвід, ідеї та мій власний розсуд — як дощ, вітер і час вирізьблюють каміння та дерева. До того ж у своєму ув’язненні я мав також інші тривоги: мої проблеми з алкоголем, родинні негаразди, непевне майбутнє, в якому на мене чекали можливий тюремний термін або життя під «опікою», взятим, на руках у байдужого Левіафана, аж на тринадцятий поверх.

Але останнім часом, відстежуючи зміни в материному ставленні до її злочину, я згадую чутки про нове облаштування справ стосовно блакитного та рожевого. Будьте обережні з вашими бажаннями. В університетському житті чути про нову політику. Цей відступ може видатися неважливим, але я планую вступати так скоро, як тільки зможу. Фізика, ґельська, що завгодно. Так що я точно цим зацікавлюся. Дивний настрій охопив майже-освічену молодь. Вони йдуть у наступ, часом сердиті, але здебільшого нужденні: вони жадають, щоби влада їх благословила, схвалила їхні обрані ідентичності. Присмерк Європи під новою личиною, може бути. Або звеличення й вивільнення особистості. Сайт соціальної мережі, як відомо, пропонує сімдесят один варіант тендеру: нейтруа, два духи, бігендер...[27] будь-якого кольору, якого забажаєте, пане Форд. Біологія, зрештою, не доля, і це привід для радості. Креветка не обмежує можливостей, але й сама не стабільна. Я заявляю про своє незаперечне відчуття того, ким я є. Якщо я виявлюся білим, то можу ідентифікуватися як чорношкірий. І навпаки. Я можу оголосити, що маю обмежені можливості, або що маю їх у певних обставинах. Якщо моя ідентичність —«вірянин», то мене легко ранити, моя плоть розривається й закривавлюється від будь-яких питань до моєї віри. Ображений, я досягаю благодаті. Щоразу, як незручні погляди ширятимуть коло мене, мов упалі янголи або лихий джин (у радіусі милі — вже заблизько), я потребуватиму побути у спеціальній університетській безпечній кімнаті, обладнаній пластиліном і закільцьованим відео із цуценячим вовтузінням. Ах, інтелектуальне життя! Я можу мати потребу, щоб мене заздалегідь попереджали, якщо неприємні книжки чи ідеї загрожуватимуть самому моєму буттю, наближаючись надто близько, дихаючи мені в обличчя, у мозок, ніби гидозні пси.

Я відчуватиму, отже, існуватиму. Хай бідність іде жебрати, а кліматичні зміни тушкуються в пеклі. Соціальна справедливість може захлинутися чорнилом. Я буду активістом за емоції, голосним агітаторським типом, і зі слізьми й зітханнями боротимуся, щоб переформатувати інституції навколо моєї вразливої особи. Моя ідентичність буде моєю цяцею, моєю єдиною справжньою власністю, моїм доступом до єдиної істини. Світ має любити, живити й захищати її так само, як я. Якщо мій коледж мене не благословить і не схвалить, і не дасть мені того, чого я так очевидно потребую, я притиснуся лицем до ректорських лацканів і заридаю. А потім вимагатиму його, ректора, відставки.

Утроба, або ця утроба, не таке вже й погане місце — трохи як могила, «приємний затишний куток» в одному з батькових улюблених віршів[28]. Я створю версію утроби для своїх студентських років, відсунувши подалі просвітництва «ростбіфів», «мужланів» і «жабоїдів»[29]. Геть реальність, геть сухі факти й ненависне вдавання об’єктивності. Почуття — ось хто королева. Якщо тільки воно не ідентифікується як король.

Я знаю. Сарказм кепсько пасує ненародженим. І для чого відволікатися? Для того, що моя мати йде в ногу з часом. Вона може про це не здогадуватися, але вона маршує з ними разом. Те, що вона вбивця, — це факт, елемент світу, зовнішнього щодо неї. Але це старий спосіб мислення. Вона стверджується, ідентифікується як невинна. Навіть стараючись відчистити всі сліди в кухні, вона почувається безгрішною і, отже, такою і є — майже. Її скорбота, її сльози — доказ чесності. Вона починає переконувати саму себе власною історією про депресію та самовбивство. Вона майже вірить бутафорським речовим доказам у машині. Тільки переконати саму себе, і вона обманюватиме легко й послідовно. Брехня буде її правдою. Але її конструкція нова й хистка. Батькова жахлива посмішка могла б її перекинути, той знаючий вищир, холодно розтягнутий через обличчя трупа. Ось чому так потрібно, щоб Елодія схвалила материну невинувату особистість. І чому вона нахиляється зараз, беручи мене з собою, лагідно дослухаючись до того, що, затинаючись, каже поетка. Бо Елодію скоро допитуватиме поліція. Її переконання, котрі будуть скеровувати її пам’ять і впорядковувати її виклад, треба належним чином сформувати.

Клод, на відміну від Труді, визнає свій злочин. Він людина Ренесансу, мак’явеллівський тип, злодій старої школи, який вірить, що можна вбити й нічого за це не отримати. Світ доходить до нього не крізь серпанок суб’єктивного; він доходить, заломлений тупістю та жадібністю, викривлений, ніби крізь склянку води, але вигравіюваний на ширмі перед внутрішнім оком — брехня, виразна та яскрава, як правда. Клод не знає, що дурний. Якщо ви дурні, то як про це дізнатися? Він може пробиратися навмання крізь підлісок кліше, але він розуміє, що зробив і чому. Він процвітатиме, не озираючись назад, якщо тільки його не впіймають і не покарають, і навіть тоді він ніколи не звинувачуватиме себе, лише те, що серед випадкових подій йому не поталанило. Він може заявити своє право на спадок, на місце серед тих, хто мислить раціонально. Вороги Просвітництва казатимуть, що Клод втілює його дух. Нісенітниця!

Але я розумію, що вони мають на увазі.