Горіхова шкатулка

П’ять

Як же пасує ненародженим соліпсизм. Поки боса Труді просипається після наших п’яти келихів на дивані у вітальні і наш брудний будинок котиться на схід у темну ніч, я розмірковую над дядьковим «прилаштуємо» не менше, ніж над материною «отрутою». Ніби діджей, згорблений над своїм пультом, я зі скрипом прокручую цю фразу. «А... малого ми кудись прилаштуємо». Повторення обтирає зі слів зайве, і правда й моє здогадне майбутнє ясно сяють разом. «Прилаштуємо» — лише облудний родич слова «кинемо». Так само, як «малий» означає мене. І «кудись» також бреше. Жорстока мати! Це буде моя загибель, моє падіння, бо тільки в казках небажані сироти потрапляють до заможніших родин. Мене не візьме до себе герцогиня Кембриджська. Самотній політ такого жалю до себе висаджує мене десь на тринадцятому поверсі грубої багатоповерхівки, на котру мати, як вона каже, часто сумно задивляється з вікна верхньої спальні. Вона дивиться й думає: «Так близько, але далеко, ніби якесь Катовіце. Як-то там жити».

О так. Бути вирощеним без книжок, на комп’ютерних іграшках, цукрі, жирі й потиличниках. Справді Катовіце. Жодних казок на ніч, що живили б гнучкість мого немовлячого мозку. Несприятливий для допитливості ландшафт сучасного англійського селянства. І як тоді з гробачками в Юті? Бідний я, бідне трирічне хлопченя, обстрижене машинкою, з бочкуватими грудьми, в камуфляжних штанях, загублене в тумані телевізійного шуму й чужих цигарок. Татуйовані й розпухлі щиколотки його нової матері нетвердо рухаються повз нього, за ними — гризький пес її мінливого бойфренда. Любий батьку, визволь мене з цієї юдолі смутку. Візьми мене з собою. Хай ліпше я буду отруєний разом із тобою, ніж прилаштований кудись.

Типова третьотриместрова розпещеність. Усе, що мені відомо про англійську бідноту, прийшло до мене з телевізора та рецензій на глузливі романи. Я не знаю нічого. Але небезпідставно підозрюю, що бідність означає знедоленість на всіх рівнях. На тринадцятому поверсі не дають уроків гри на клавесині. Якщо лицемірство — єдина платня, я куплю буржуазне життя і вважатиму, що це ще дешево. Ба більше, я запасатиму зерно, буду багатим, заведу герб із девізом, «не без права»[9]— мій буде про материну любов і беззаперечний. На її наміри мене покинути я відмовляюся дати згоду. Не мене буде вигнано, але її. Я зв’яжу її цією слизуватою шворкою, я присилую її у свій день народження одним мутним новонародженим поглядом, одним самотнім чайчиним криком прогарпунлю її серце. Тоді, приневолена цією любов’ю із застосуванням грубої сили стати моєю невідступною нянькою, поки її свобода віддаляється, як рідний берег за кормою, Труді буде моя, не Клодова, здатна покинути мене не більше, ніж відірвати свої груди від ребер і жбурнути їх за борт. Я теж можу бути жорстоким.

І так я провадив далі — п’яно, мабуть, нестримано й недоречно, доки вона не прокинулася, стогнучи, й не стала намацувати під диваном свої сандалі. Разом, кульгаючи, ми спускаємося до відвоглої кухні, де в напівтемряві, що робить запустіння майже непомітним, вона нахиляється й довго п’є з холодного крана. Досі у своєму пляжному вбранні. Вона вмикає світло. Клода і сліду нема, ні записки, нічого. Ми йдемо до холодильника, і вона з надією заглядає всередину. Я бачу — уявляю, як бачу на неспробуваній сітківці— як її бліда нерішуча рука зависає в холодному світлі. Я люблю її прекрасну руку. На нижній полиці щось, колись живе, а тепер загниле, здається, ворушиться у своєму паперовому пакеті, змушуючи її шанобливо охнути й закрити дверцята. Тож ми перетинаємо кімнату в напрямку шафки з сухими продуктами, де вона знаходить пакетик солоних горішків. Незабаром я чую, як вона набирає свого коханця.

— Ти ще вдома?

Я не чую його за її хрумканням.

— Ну, — каже вона, вислухавши, — принось. Треба поговорити.

Із того, як м’яко вона опускає телефон, я висновую, що Клод виїжджає. Це вже достатньо погано. А тут іще я маю свій перший головний біль, якраз по всьому лобі, ніби яскраву бандану, безтурботний біль, що витанцьовує під її пульс. Якби вона теж його відчувала, то, може, випила б знеболювальне. По правді кажучи, це її біль. Але вона знову кидає виклик холодильнику — цього разу високо на дверцятах, на плексигласовій поличці, вона знайшла дев’ятидюймовий клин старовинного пармезану, древнього, як зло, твердого, мов алмаз. Якщо вона зможе вгризтися в нього зубами, ми разом страждатимемо від другої після горішків хвилі солі, котра прокотиться протоками гирл, згущуючи нашу кров на солонувату твань. Води, треба пити більше води. Мої руки пливуть догори, до скронь. Страшенна несправедливість — зазнати такого болю ще до початку власного життя.

Я чув тезу, що свідомість виникла хтозна-коли саме з болю. Щоб уникнути серйозних ушкоджень, проста істота має розвинути батоги і пряники особистісного ганглію, чуттєвого досвіду. Не просто тривожна червона лампочка в голові — хто там її побачить?— але укол, щем, калатання, від якого боляче. Злигодні присилували нас до самосвідомості, і це працює: вона кусається, коли ми підходимо заблизько до вогню, коли любимо надто сильно. Із цих чуттєвих вражень починається винайдення особистості. І якщо спрацювало це, то чому б не спрацювали відраза до лайна, страх проваль і незнайомців, пам’ять про образи й допомогу, смак до сексу та їжі? І сказав Бог: «Хай станеться біль». І сталася поезія. Урешті-решт.

Тож яка користь від головного болю, від сердечних мук? Про що мене попереджено, до чого спонукано? Не дай своїм кровозмісним дядькові й матері отруїти твого батька. Не марнуй дорогоцінні дні в лінощах і догори дриґом. Народися та дій!

Вона сідає на кухонний стілець із похмільним стогоном, музикою вільно обраної недуги. Не так багато варіантів пропонує вечір після дня пиття. Насправді тільки два: або гризота сумління, або ще пиття, і вже тоді гризота. Мати обрала перше, але ще не пізно. Сир, уже забутий, лежить на столі. Клод повертається звідти, де житиме моя мати, мільйонерка, що здихалася мене. Він перетинатиме Лондон на таксі, бо так ніколи й не навчився водити.

Я намагаюся побачити її такою, як вона є, якою вона має бути: дозріла у своїй вагітності двадцятивосьмирічна жінка, молодо (я наполягаю на цьому прислівнику) згорблена над столом, білява й заплетена, як саксонський воїн, прекрасніша, ніж під силу описати реалізмові, струнка, якщо не брати до уваги мене, майже гола, сонячно рожевіє плечима, шукаючи місце для своїх ліктів на кухонному столі, серед тарілок місячної давнини у жовтковій глазурі, хлібних і цукрових крихт, на які щодня блюють хатні мухи, смердючих тетрапаків і брудних ложок, висхлих на струп рідин на конвертах від рекламної пошти. Я намагаюся побачити її й любити її так, як маю, а тоді згадую, чим вона обтяжена: злодієм, котрого взяла собі за коханця, святим, котрого вона покидає, учинком, котрий вона схвалила, дорогоцінною дитиною, котру віддасть чужим людям. Чи ви досі любите її? Якщо ні, то ви ніколи й не любили. Але я любив, любив. І люблю.

Вона згадує про сир, тягнеться за найближчим гострим інструментом і добряче б’є. Шматочок відскакує, і ось він у неї в роті — сухий камінець, який можна посмоктувати, поки вона розмірковує про своє становище. Минає кілька хвилин. Не дуже, думаю я, її становище, хоча наша кров усе-таки не загустіє, бо сіль, яку вона їсть, знадобиться їй для очей і щік. Звук материнського плачу проймає дитину. Вона дивиться в лице незаперечному світові, котрий створила: убити Джона Кернкроса, продати його родинний спадок, поділити гроші, здихатися малого. Це я мав би ридати. Але ненароджені — зверхні стоїки, безвиразні, заглиблені будди. Ми приймаємо, на відміну від наших менших друзів, крикучих немовлят, що сльози — в природі речей. Sunt lacrimae rerum[10]. Дитинячий вереск геть пропускає головне. Головне — чекати. І думати!

Вона встигає оговтатися до моменту, коли ми чуємо, як її коханець матюкається в передпокої, зачепивши сміття величезними брогами, котрі вона його заохочує носити. (Він має свій ключ. Це мій батько мусить дзвонити.) Клод спускається до кухні в підвал. Шарудіння виявляється поліетиленовим пакетом із продуктами або знаряддями вбивства, або і з тим, і з тим.

Він одразу помічає зміну в її стані і каже:

— Ти плакала.

Не так турбота, як питання факту. Або процедурне питання. Вона знизує плечима й відвертається. Він дістає з сумки пляшку й важко ставить її так, щоб матері було видно етикетку.

— Кюве-ле-шарне Менту-Салон «Жан-Макс Роже» гою року. Пам’ятаєш? Його батько загинув в авіакатастрофі.

Він каже про смерть батьків.

— Якщо холодне й біле, то має мені сподобатися.

Вона забула. Ресторан, де офіціант забув запалити свічку. Тоді воно їй сподобалося, а мені — ще більше. Тепер вискакує корок, дзенькають склянки — сподіваюся, чисті — і Клод наливає. Не можу відмовитися.

— Будьмо! — Її голос швидко пом’якшав.

Він доливає, тоді говорить:

— Кажи, що сталося.

Коли вона починає говорити, її горло стискається.

— Я думала про нашого кота. Мені було п’ятнадцять. Його звали Гектор, старий хороший дружечок, сімейний улюбленчик, на два роки старший за мене. Чорний, із білими шкарпеточками й нагрудничком. Якось я прийшла зі школи додому з огидним настроєм. Він був на столі на кухні, де ми його не пускали. Шукав якусь їжу. Я йому так дала з плеча, що він полетів. Коли він приземлився, було чути хруст старих костей. Після цього він надовго зник. Ми порозвішували оголошення на деревах і ліхтарях. Тоді хтось знайшов його на купі листя біля стіни, він туди заповз помирати. Бідний, бідний Гектор, закляк, як кістка. Я ніколи нікому не казала, ніколи не наважувалася, але я знаю, це я його вбила.

Отже, не її зловмисна справа, не втрачена невинність, не дитина, яку вона віддасть чужим. Вона знову починає плакати, сильніше, ніж раніше.

— Він і так уже віджив своє, — каже Клод. — Ти не можеш точно знати, що це через тебе.

Тепер схлипує.

— Знаю, знаю. Через мене! Ох божечки!

Знаю, знаю. Де я це чув? «Він убив свою матір, а от носити сірі штані — то нізащо».[11] Але будьмо поблажливі. Молода жінка, кишковик і груди набрякли так, що зараз лопнуть, Богом призначений біль майорить усе ближче, а за ним — молоко й лайно, і безсонний перехід через нововідкриту країну незахопливих обов’язків, де груба любов вкраде в неї її життя, і примара старого кота м’яко переслідує її у своїх шкарпеточках, вимагаючи помсти ще й за своє украдене життя.

Але навіть так. Жінка, що холодно планує... вся в сльозах через... Краще не вимовляти це вголос.

— Коти можуть іще як задовбувати, — каже Клод із послужливим виглядом. — Гострять кігті об меблі. Але.

Він не знаходить, що цьому протиставити. Ми чекаємо, поки вона виплачеться. Потім настає час долити. Чому б і ні? Кілька ковтків, заспокійлива пауза, тоді він знов шарудить у своєму пакеті, і в його руках опиняється інший напій. Звук, коли він ставить його на стіл, м’якший. Пластикова пляшка.

Цього разу Труді читає етикетку, але не вголос.

— Улітку?

— Антифриз містить етиленгліколь, непоганенька річ. Я якось пригостив ним сусідського пса, величезну німецьку вівчарку, бісив мене страшно, гавкав день і ніч. Менше з тим. Ні кольору, ні запаху, приємний смак, досить солодкий, якраз для смузі.

Гм. Розтрощує нирки, пекельний біль. Маленькі гострі кристалики розрізають клітини навпіл. Він буде хитатися й белькотати, як п’яний, але без запаху спирту. Нудота, блювання, гіпервентиляція, судоми, серцевий напад, кома, ниркова недостатність. Завіса. Займає якийсь час, головне, щоб ніхто не завадив із лікуванням.

— Лишає якийсь слід?

— Усе лишає якийсь слід. Але подумай про переваги. Легко знайти, навіть улітку. Засіб для миття килимів теж підходить, але не такий приємний на смак. Наливати — саме задоволення. Заходить, як канхвета. Треба тільки зробити так, щоб ти не була пов’язана з моментом, коли це відбуватиметься.

— Я? А як щодо тебе?

— Не хвилюйся. Я пов’язаний не буду.

Це не те, що матір мала на увазі, але вона обирає промовчати.